Bibliogr. s. 19-20

The year 2022 marks the 100th anniversary of Juri Lotman’s birth. On this occasion, I propose to return to one of Lotman’s concepts, namely that of frame. The term was proposed in The structure of the artistic text (1970/1977), in the traditional understanding of a limit that separates a text produced in any kind of medium from extra-textual structures (other texts) or non-text (real-life contexts). This notion of frame comes close to its understanding in literary studies, as well as the theory and philosophy of art and should not be confused with a well-known concept of frame propagated in AI Studies (Minsky 1975, Petöfi 1976) and which refers to a global cognitive pattern of storing common-sense knowledge about particular concepts and situations in memory. Lotman returned to the discussion of the textual frame in Universe of the mind (1990), mainly in application to the fine arts. He also elaborated there a more inclusive concept of boundary (proposed in Lotman 1984/2005) as a demarcation of the semiosphere and of its internal subsystems, which necessitates constant translations between particular codes and languages. Lotman dubbed transgressions of textual borders transcoding, which in contemporary parlance is a clear manifestation of transmediality. Therefore, I propose to analyse the concept of frame in relation to Intermedial Studies (cf. Elleström, 2014). Such crossings of boundaries between different media/modes/modalities are simultaneously creative and potentially confusing, in that they display a semiotic collision of artistic codes and require a heightened processing effort on the part of the addressee. My vantage point is basically semiotic, with the focus of interest going less to verbal texts and more to the issues of frame in the visual arts. Semiotic considerations on the problem of boundaries are complemented with brief phenomenologically-oriented ponderings on aesthetic and cognitive import of framing devices (Crowther, 2009) that emphasize their antithetical function as: a) devices with their own artistic value, even complementing the text vs. b) “defences against the exterior” and hindrances to creative liberty. First, I turn to two areas of interest of Lotman himself: 1) the extension of artistic media in Baroque art and 2) collages, which I treat as transmediality through surface. Lotman perceived collages as a collision of the fictitious with the real, referring to their doubly figurative nature (metonymical and metaphorical). Next, I complement this discussion with examples taken from 20th-century painting and sculpture, e.g. Spatialism, Minimalism, and Hyperrealism. Of particular interest is the situation in which the frame becomes a text commenting on its content or plays a metatextual function. Another game worthy of attention is embedding of frames. The discussion closes with the case of transmedial effects between painting and theatre, illustrated by Polish painter and stage-director Tadeusz Kantor’s theatrical experiments in Cracovian Cricot 2 Theatre: a) Velázquez’s Infanta Margarita entering Kantor’s self-portraits and a photo-portrait frame in the performance Today is my birthday (1990); b) Kantor stepping out of the frame of his own self-portrait on the illusory boundary between real life, painting and theatre. The article posits to treat frame and multiple ways of transgressing it as an integrational phenomenon that opens a path for further interdisciplinary studies across the borders of artistic semiotics, Intermedial Studies, literary theorizing and the theory and philosophy of art.

У 2022 році виповнюється 100 років від дня народження Юрія Лотмана. З цієї нагоди я пропоную повернутися до однієї з концептцій Лотмана, а саме до фрейму. Термін був запропонований у “Структурі художнього тексту” (1970/1977) у традиційному розумінні межі, яка відокремлює текст, створений будь-яким носієм, від позатекстових структур (інших текстів) або нетексту (реальних життєвих контекстів). Це поняття фрейму наближається до його розуміння в літературознавстві, а також у теорії та філософії мистецтва, і його не слід плутати з добре відомою концепцією фрейму, поширеною в дослідженнях (Minsky 1975, Petöfi 1976), яка посилається на глобальний когнітивний патерн збереження здорового глузду в пам’яті про певні поняття та ситуації. Лотман повернувся до обговорення текстового фрейму у “Всесвіті розуму” (1990), головним чином відносно до образотворчого мистецтва. Там він також розробив більш інклюзивну концепцію межі (запропоновану в Lotman 1984/2005) як демаркацію семіосфери та її внутрішніх підсистем, що вимагає постійних перекладів між окремими кодами та мовами. Лотман назвав трансгресію текстових кордонів транскодуванням, що в сучасному розумінні є яскравим проявом трансмедіальності. Тому я пропоную проаналізувати концепцію фрейму у зв’язку з інтермедіальними дослідженнями (пор. Elleström, 2014). Такі перетини меж між різними медіа/модами/модальностями є водночас творчими та потенційно заплутаними, оскільки вони демонструють семіотичне зіткнення художніх кодів і вимагають посилених зусиль обробки з боку адресата. Моя точка зору в основному семіотична, з центром інтересу, що зосереджується не на вербальних текстах, а більше на питаннях кадру у візуальному мистецтві. Семіотичні міркування щодо проблеми меж доповнюються короткими феноменологічно орієнтованими міркуваннями про естетичний і когнітивний імпорт засобів фреймуванння (Crowther, 2009), які підкреслюють їхню антитетичну функцію як: а) засоби із власною художньою цінністю, які навіть доповнюють текст vs б) «засоби захисту від зовнішнього» та перешкоди творчій свободі. По-перше, я звернуся до двох сфер інтересів самого Лотмана: 1) розширення художніх засобів у мистецтві бароко та 2) колажі, які я розглядаю як трансмедіальність через поверхню. Лотман сприймав колажі як зіткнення фіктивного з реальним, маючи на увазі їхню подвійну образність (метонімічну й метафоричну). Далі я доповню це обговорення прикладами, взятими з живопису та скульптури 20- го століття, напр., спаціалізм, мінімалізм і гіперреалізм. Особливий інтерес викликає ситуація, коли фрейм стає текстом, що коментує його зміст, або виконує метатекстову функцію. Ще одна гра, яка заслуговує на увагу, це вбудовування фреймів. Дискусію завершує випадок трансмедійних ефектів між живописом і театром, проілюстрований театральними експериментами польського художника та режисера Тадеуша Кантора в краківському театрі Кріко 2: а) Інфанта Маргарита Веласкеса входить до автопортретів Кантора та рамки фотопортрету у виставі “Сьогодні мій день народження” (1990); б) Кантор виходить із рамки власного автопортрета на ілюзорну межу між реальним життям, живописом і театром. Стаття розглядає фрейм і численні способи його трансгресії як інтеграційний феномен, який відкриває шлях для подальших міждисциплінарних досліджень через кордони мистецької семіотики, інтермедіальних студій, літературного теоретизування та теорії та філософії мистецтва.