 Видатному науковцю і мудрому вчителеві, доктору історичних наук Олексію Олексійовичу Нестулі з вдячністю присвячую  LUBOV ZHVANKO REFUGEES OF THE FIRST WORLD WAR: The Ukrainian Reality (1914 − 1918) Описание: IMG_0716 - копия Kharkiv 2012 ЛЮБОВ ЖВАНКО БІЖЕНЦІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: український вимір (1914 – 1918 рр.) Описание: IMG_0716 - копия Харків 2012 УДК 94 (477) «1914/1918» - 054.73 ББК 63.3 (4 Укр) Ж 41 Відповідальний за випуск науковий редактор: О. О. Нестуля, доктор історичних наук, професор, ректор Полтавського університету економіки і торгівлі Рецензенти: П.П. Гай-Нижник – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу соціаль-но-політичної історії Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса Націнальної академії наук України Маріуш Коженьовський – доктор габілітований (Ph. D), професор університету ім. Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща) В.К. Шацилло – доктор історичних наук, професор Інституту загальної історії Російської академії наук, віце-президент Російської Асоціації істориків Першої світової війни (Москва, Російська Федерація) М.А. Якименко – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Полтавської державної аграрної академії Рекомендовано до друку Вченою радою Харківської національної академії міського господарства протокол № 9 від 25 травня 2012 р. Жванко Л. М. Ж Ж 41 Біженці Першої світової війни: український вимір (1914 – 1918 рр.): мо-нографія / Л. М. Жванко. – Х.: Віровець А. П. «Апостроф», 2012. – 568 с. ISBN 978-966-2579-00-0 У черговій книзі авторки уперше у вітчизняній історіографії, на підставі використання значного масиву документів різного походження, здійснено комплексний аналіз біженства – однієї із ключових соціальних проблем Першої світової війни. Дослідження, яке охоплює добу Російської імперії, УЦР-УНР та Української Держави, подано крізь призму діяльності вертикалі біженецьких органів, різних благодійних комітетів та суспільного загалу. Книга стане у нагоді історикам-фахівцям, викладачам, аспірантам і всім, кому небайдужі сторінки новітньої історії України. УДК 94 (477) «1914/1918» - 054.73 ББК 63.3 (4 Укр) При оформленні книги використано матеріали часопису «Летопись войны» (1915 – 1916рр.), Інтернет-ресурси та фотографія Юрія Старицького з фондів Музею видатних діячів української культури (м. Київ) ISBN 978-966-2579-00-0 © Л. М. Жванко, 2012 Для нас це так просто, так звично. Біженці – і цим все сказано. А про це жахливе явище наших днів багато говоритимуть наші нащадки. Історія запише на своїх скрижалях: «Переселення народів». Разнесенные бурей. Одесская почта, 1916, 12 января ЗМІСТ Список скорочень…………………………………………………………... 8 Вступ…………………………………………………………………………. 9 Розділ 1. Біженство на українських землях за часів Російської імперії 1.1. Біженство як соціальне явище в Російській імперії: поява, стати-стика, соціоетнічний і статевовіковий портрет…………………….. 26 1.2. Нормативно-правові засади та державна система регулювання проблеми біженців у Російській імперії ……………………………….... 59 1.3. Громадські структури допомоги біженцям……………………….. 113 1.4. Напрямки допомоги біженцям……………………………………... 169 Розділ 2. Українська Центральна Рада та проблеми біженців Першої світової війни 2.1. Розвиток нормативно – правових та організаційних підвалин регулювання проблеми біженців………………………………………….. 242 2.2. Організація допомоги біженцям за доби УЦР−УНР………………... 284 2.3. Підготовка до реевакуації біженців………………………………….. 314 Розділ 3. Соціальний захист біженців Першої світової війни в Україн-ській Державі 3.1. Основи політики Української Держави у царині біженства. Система органів допомоги біженцям…………………………………….. 336 3.2. Становище біженців та підготовка до їх реевакуації в Українсь-кій Державі………………………………………………………………… 368 3.3. Реевакуація біженців …………………………………………………. 397 Висновки……………………………………………………………………… 431 Додатки……………………………………………………………................ 437 Список джерел і літератури……………………………………………... 539 Summary……………………………………………………………………… 563 СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ВЗС – Всеросійський земський союз ВСМ – Всеросійський союз міст ГЗУ – губернська земська управа ГК ВЗС − Головний Комітет Всеросійського земського міст ГК ВСМ – Головний Комітет Всеросійського союзу міст ГН з УБ – губернська нарада з улаштування біженців КПЗФ ВЗС – Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського земського союзу КН у СБ – Крайова нарада у справах біженців МВС УНР – Міністерство внутрішніх справ Української Народної Республіки МНЗ та ДО – Міністерство народного здоров’я та державного опікування ОН з УБ – Особлива нарада з улаштування біженців ПЗУ – повітова земська управа ПКСД – Польський комітет санітарної допомоги ПРОПО – Південноросійська обласна переселенська організація ПТДЖВ – Польське товариство допомоги жертвам війни Рада з’їздів ПОДЖВ – Рада з’їздів Польської організації допомоги жертвам війни РНК – Рада Народних Комісарів РТЧХ – Російське Товариство Червоного Хреста Тетянинський комітет – Комітет ЇЇ Імператорської Високості Великої Княжни Тетя-ни Миколаївни для надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій УІЖ – «Український історичний журнал» УНР – Українська Народна Республіка УТДЖВ – Українське товариство допомоги жертвам війни УЦР – Українська Центральна Рада Харківський порайонний комітет – Харківський порайонний комітет з урегулюван-ня перевезення біженців з Харківського регіону ЦОК – Центральний обивательський комітет губерній Королівства Польського в Петрограді Описание: D:\Літопис війни фото\62-994-3.bmp ВСТУП Описание: D:\Літопис війни фото\46-732.bmp У серпні 1914 р. червоний Марс заніс кривавий меч, благословля-ючи народження нового століття, ознаменованого «такими ви-явами варварства, які, напевне, приголомшили б найдикіші племена…»1. На йо-го честь людська цивілізація, немов передчуваючи усі наступні катастрофи, ро-зіграла небачену до цього трагедію. Декораціями у цьому апокаліптичному дій-стві служили концентраційні табори, лазарети, переповнені трупами окопи, спеціальними ефектами – звуки від розривів бомб, що їх скидали модерні аеро-плани, випари щойно винайдених смертоносних газів. Увесь театр: море, суша, повітря – несли загрозу життю, стиралися грані моралі, людська сутність роз-чинилася у крові, помсті та бажанні будь-якою ціною залишитися живими. Ре-жисери цього спектаклю прагнули тріумфального його завершення, лаврів пере-можців, натомість дійство почало розвиватися за відомими лише йому законами. 1 Дейвіс Норман. Європа: Історія / Н. Дейвіс; [пер. з англ. П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. – С. 925. 2 Беккер Ж.-Ж. Первая мировая война / Ж.-Ж. Беккер. – М. : Астрель, 2006. – С. 6. На сцену вийшли біженці – мільйони німих, незнаних до цього часу ста-тистів, супутників новітніх воєн. Їх роль була трагічна в своїй невідомості, не-стерпності переживань, небажанні залишати рідну домівку, але їх долю було вирішено за дипломатичними лаштунками і дороги назад уже не було. Уся Єв-ропа по обидва боки фронту прийшла в рух, та особливо фантастичним він був на Східному напрямку, на теренах Російської імперії. І на довгі роки цим лю-дям випало зіграти роль чужинців у ще недавно спільному імперському дому. А скринька Пандори відчинялася все більше, ввергаючи людство у нові гуманітарні катастрофи, пов’язані із виселеннями, депортаціями, насильниць-кими обмінами цілих етнічних груп. Довге, криваве й бурхливе ХХ століття по-значене низкою гуманітарних катастроф, першопричиною яких стала Велика війна 1914 – 1918 рр. Більше того, війна привела європейців до «…усвідомлення і поширення якісно нової ідеї: світ, в якому ми живемо, є продуктом тієї війни, її породження»2. Фактично всі подальші трагедії, що відбувалися на європейсь-кому континенті, і стали прямими чи опосередкованими її наслідками. Уже на початку 20-х рр. Західну Європу заполонила хвиля політичних біженців з теренів колишньої Російської імперії, змушуючи європейські уряди розв’язувати цю проблему на міждержавному рівні. До цієї справи був залуче-ний видатний норвезький дослідник і громадський діяч Ф. Нансен, непересічна особистість тієї доби, який став на чолі масштабної гуманітарної операції з на- дання допомоги постраждалим внаслідок Першої світової війни та громадянсь-кої війни в Радянській Росії. Ф. Нансен, ставши першим в історії цивілізаці Верховним комісаром Ліги Націй зі справ біженців і військовополонених, очо-лював Міжнародний комітет справ біженців, більш відомий як Нансенівський комітет. За свою подвижницьку діяльність він отримав не лише подяку мільйо-нів біженців, які, маючи на руках «Нансеновські паспорти», уже не почувалися, за влучним висловом Е. М. Ремарка «трупами на канікулах», але й Нобелівську премію миру 1922 р.1 -2. 1 Sierpowski St. Sprawy uchodźców w działalności Ligi Narodów : [Reżim elektronowy] / St. Sierpowski. – Wаrunki dostępu: repozytorium.amu.edu.pl. – Nazwa z ekranu. 2 Коментарі Генерального секретаря ООН Пан Гі-Муна до Нансенівської лекції, присвяченої Всесвітньому дню біженців : [Електронний ресурс] / коментарі. – Режим доступу : http://www.unhcr.org.ua/index. php?option =com_content& view=article&id= 112:vsesvitnij-denbizhenciv&catid=14: novostiuk&Itemid=167&lang=uk. – Назва з екрану. 3 Світова статистика // Крізь кордони. Інформаційний бюлетень УВКБ ООН в Україні. – 2003. – № 1. – С. 14. 4 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. (1914 – 1918) / Л.М. Жванко. – Х. : ХНАМГ, 2009. – С. 1. 5 Dasko Henryk. Remarque, kronikarz uchodźców: [Reżim elektronowy] / H. Dasko – Wаrunki dostępu: http://serwisy.gazeta.pl/wyborcza/1,34474,3090444.html − Nazwa z ekranu. Наступну хвилю біженців спровокувала Друга світова війна, коли на єв-ропейських теренах перебувало понад мільйон вигнанців. Виникла гостра пот-реба у створенні спеціальних гуманітарних міжнародних структурах3. У зв’язку з цим у 1946 р. під егідою ООН було утворено Міжнародну організацію у спра-вах біженців, а з 1951 р. – Управління Верховного комісара ООН у справах бі-женців, відділення якого нині діють у 119 державах світу. Конвенція про статус біженців (1951 р.) та Протокол про статус біженців (1967 р.) є і тепер відправ-ними нормативними актами для держав, які стикаються з проблемою біженців. Останнім часом у гуманітарному праві з’явилася нова категорія людей, які за-лишили свої домівки через небезпеку, але не перетнули міжнародно визнаних кордонів, – так звані внутрішньо переміщені особи. Проблема вимушено пере-селених осіб є настільки глобальною, що з 2002 р. навіть відзначається Всесвіт-ній день біженця. У рік його запровадження Генеральний секретар ООН Кофі Аннан закликав завжди пам’ятати, що: «… одного дня кожен із нас може постукати в чиї-небудь двері, прохаючи про допомогу»4. І вже ХХІ ст., відмірявши лише свій перший десяток, устигло отримати назву «століття біженців»5, а міські нетрі з мігрантами стали неодмінним атри-бутом краєвидів сучасних європейських мегаполісів. Старий світ просто прире- чений постійно мати якусь хвилю біженців з Азії та Африки. Сучасні вигнанці – «небажані та бездомні», яких не хоче приймати жодна європейська держава1. 1 Вербер Кессі. Керовані вороги / К. Вебер // Український тиждень. – 2011. – № 21 (186). – 27 травня – 2 червня. – С. 40–41. 2 Реєнт О. Україна у Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти / О. Реєнт // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвід. зб. наук. пр. / Відп. ред. В. А. Смолій. – К., 2007. – Вип. 16. Ч. 1 : На пошану д-ра іст. наук, проф. С. В. Кульчицького з нагоди 70-річчя від дня народження та 50- річчя наук. пр. – С. 93–94. Складною ця проблема є і для сучасної України. Діяльність в Україні на запрошення уряду Представництва Верховного комісара ООН у справах біжен-ців з 1994 р., прийняття Верховною Радою у 2001 р. Закону про біженців, приє-днання України у січні 2002 р. до Конвенції ООН про статус біженців засвід-чують бажання нашої держави інтегруватися у світові процеси розв’язання цієї проблеми. Проте на сьогодні практична реалізація нормативних актів, що регу-люють права біженців, має багато перешкод соціально-економічного та юриди-чного характеру, Україна час від часу постає у центрі скандалів, пов’язаних із примусовим поверненням біженців на території постійного їх проживання. Не-простим є і їх адаптування в український соціум. Відтак біженці завжди перебувають у такому собі трикутнику, де двома іншими його вершинами виступають влада та суспільство. І саме Перша світова війна продемонструвала наскільки складними бувають їх взаємини, наскільки держава готова взяти на себе відповідальність за свої стратегічні помилки, ці-ною яких стало переміщення мільйонів осіб. Водночас цей конфлікт став міри-лом суспільної жертовності, здатності прийти на допомогу, поспівчувати. Про-фесор О. Реєнт, один із провідних вітчизняних дослідників Першої світової вій-ни, з цього приводу досить слушно зауважив: «Одним із характерних проявів життя військового соціуму стала діяльність громадських організацій з надання допомоги військовим і цивільному населенню. Благодіяння, яке набуло організованих інституційних форм, виявило тенденцію до становлення основних елементів громадянського суспільства на українських землях в роки війни»2. Таким чином, метою запропонованої роботи є дослідження крізь призму взаємодії урядових структур Російської імперії, Української Центральної Ради, Української Держави та громадського загалу нового соціального явища – бі-женства, породженого на українських теренах у роки Великої війни 1914 – 1918 рр.. Ця багатогранна проблема включає цілу низку дослідницьких завдань: від визначення причин появи біженців, суті самого терміну «біженець», еволюції становлення системи державних органів та громадських організацій, поклика-них узяти на себе опікування цими людьми, конкретних напрямків допомоги до підготовки та проведення реевакуації у 1918 р. та ін.. Аналізуючи стан наукової розробки окресленої тематики, слід наголосити на відсутності спеціального дослідження проблематики біженства саме в украї-нському контесті. Історики, які розглядали цю проблему, зверталися до про-блематики Російської імперії, етнічної спрямованості, чи її регіональних аспек-тів. Вивчення біженства як соціального явища було розпочато у 90-ті рр. мину-лого століття. Серед дослідників, які започаткували цей напрям, слід назвати П. Ґетрелла, британського професора, який у низці своїх праць дослідив проблеми біженства Першої світової війни на теренах Російської імперії1. 1 Гетрелл П. Беженцы и проблема пола в России во время Первой мировой войны / П. Гет-релл // Россия и Первая мировая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. – С. 112–128; В іншій його статті – Гатрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны / П. Гатрелл // Исторические записки: статьи. – М. : Наука, 2004. – Т. 4 (122). – С. 46–72 – перекладеній російською мовою, його прізвище подано як Ґатрелл, тому нами будуть використанні два варіанти його прізвища відповідно до цитування робіт. 2 Korzeniowski M. Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej / M. Korzeniowski, M. Mąndzik, D. Tarasiuk. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2007. – 238 s. 3 Курцев А. Н. Беженство / А. Н. Курцев // Россия и Первая мировая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. – С. 129–146; Курцев А. Н. Беженцы Первой мировой войны в России (1914–1917) / А. Н. Курцев // Вопросы истории. – 1999. – № 8. – С. 98–114; Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916–1917 гг. / А. Н. Курцев // Юг России в прошлом и настоящем: история, экономика, культура: сб. науч. тр. IV Междунар. науч. конф., 8 дек. 2006 г. : в 2 т. Т. 2. – Белгород, 2007. – С. 127–135. 4 Курцев А. Н. Беженство. – С. 129. Серед сучасних робіт польських істориків слід відзначити колективну монографію «Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej» М. Коженьовського, М. Мандзика та Д.Тарасюка2. Їх робота присвячена перебуванню польських біженців у Російській імперії у роки Першої світової війни. Ця книга без перебільшення є подією для дослідників біженства Першої світової війни, скажімо так, постімперського простору, оскі-льки українська та російська історіографії все ще не мають спеціальних уза-гальнюючих робіт з цієї тематики. У російській сучасній історіографії одним із перших розпочав її вивчення О. Курцев3. До того ж він, услід за П. Ґетреллом, ввів до наукового обігу досить влучне поняття «біженство», окреслюючи ним весь комплекс проблем, пов’язаних з долею біженців4. Серед інших робіт слід назвати дисертаційні дос- лідження Д. Цовяна1, присвячене дослідженню проблеми становлення системи органів допомоги біженцям, В. Утгофф2 та. М. Златіної3 – висвітлення етнічної складової біженств та інші, на сторінках яких біженство розглядається у кон-тексті життя провінційного соціуму різних губерній Російської імперії. 1 Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы первой мировой войны. 1914–1917 гг. : дис. ... канд. ист. наук : 07.00.02 / Цовян Давид Грантович. – М., 2005. – 216 с. 2 Утгофф В. С. Белорусские беженцы Первой мировой войны в 1914 – 1922 гг. : дис. … канд. ист. наук : 07.00.02 / Утгофф Валентина Сергеевна. – СПб., 2003. – 183 с. 3 Златина М. А. Проблема еврейского беженства в России в период Первой мировой войны (июль 1914 – зима 1915/1916 гг.) : автореф. дис. на стоиск. науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02. «Отечественная история» / М. А. Златина. – СПб., 2010. – 25 с. 4 Реєнт О. П. Перша світова війна і Україна / О.П. Реєнт, О.В. Сердюк. – К. : Ґенеза, 2003. – 474 с.; Реєнт О. П. Загострення суперечностей в імперському суспільстві у роки Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 рр.) / О. П. Реєнт, О. В. Сердюк // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2004. Вип. VII. – С. 5–47; Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни / О. В. Сердюк // Проблеми історії України ХІХ – початок ХХ ст. – К., 2002. – Вип. IV. – С. 111–132. 5 Лазанська Т. І. Становище біженців в роки першої світової війни / Т. І. Лазанська // Про-блеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2009. – Вип. ХVІ. – С. 196–240. 6 Донік О. М. Громадська благодійність в Україні в роки Першої світової війни / О.М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип. ІХ. – С. 61–86; Донік О. М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивіль-ному населенню в Україні у роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) / О. М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2002. – Вип. ІV. – С. 155–182. 7 Загребельна Н. І. Громадські гуманітарні організації в Україні у роки Першої світової війни : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Загребельна Ніна Іванівна. – К., 2004. – 244 с; Загребельна, Н. І. Провідні гуманітарні громадські організації в Україні у період Першої світової війни: створення, структура, соціальна база, джерела фінансування / Н. І. Загребельна // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип. VI. – С. 255–269; Загребельна Н. Ве-лика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.) / Н. Загребельна, І. Коляда. – К. : Ін-т історії України НАН України, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, 2006. – 193 с. 8 Лихачова Т. М. Культурно-просвітницька робота серед біженців-поляків з Королівства Поль-ського в роки Першої світової війни / Т. М. Лихачова // Актуальні проблеми вітчизняної і всес-вітньої історії: зб. наук. пр. – Х., 2007. – Вип. 10. – С. 86–94; Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.) : дис. … канд. іст. наук: 07.00.02 / Лихачова Тетяна Миколаївна. − Х., 2010. – 220 с. ; Лихачова Т. Польські організації допомоги жертвам війни в системі державної та суспільної опіки над біженцями на Сході (1914 – 1921 рр.) / Т. Лихачо-ва // Polska dyplomacja na Wschodzie w XX – początkach XXI wieku. Praca zbiorowa pod redakcją H. Strońskiego i G. Seroczyńskiego. – Olsztyn – Charków, 2010. – S. 33–51. У вітчизняній історіографії найбільш розробленим є період Російської ім-перії. У працях О. Реєнта та О. Сердюка4, Т. Лазанської5 зроблено спроби уза-гальнити діяльність імперської влади та тогочасного соціуму у царині біженст-ва. О. Донік6, Н. Загребельна та І. Коляда7, фактично, започаткували окремий напрямок – дослідження громадської благодійності в її різних проявах. Етнічну складову проблеми, зокрема польску, досліджує Т. Лихачова8. Натомість проблематика біженства в роки Української революції лише фрагментарно висвітлена у роботах регіонального характеру1, а також присвя-чених формуванню урядових структур УЦР2. Спробу дослідити російсько-українські взаємини у царині біженства на переговорах, які протягом весни – літа 1918 р. тривали в Україні, зробив О. Філатов3. Проблема біженства на укра-їнських землях за часів Першої світової війни піднята в ряді публікацій автора пропонованої монографії4. Проте, цілісного дослідження, яке б розкривало ево-люцію біженства за часів Російської імперії, УЦР та Української Держави поки що немає. 1 Байлема Т. М. Соціальна політика національних урядів України у 1917 – 1920 рр. (На ма-теріалах Подільської губернії) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / Т. М. Байлема. – К., 2010. – 17 с.; Козинець І.Ю. Державотворчі процеси на Волині в добу гетьманату П. Скоропадського : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Козинець Ірина Юріївна. – К., 2009. – 248 с. 2 Кудлай О. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Української Народної Республіки (червень 1917 – квітень 1918 рр.) / О. Кудлай. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2008. – 110 с.; Кудлай О. Діяльність Народного міністерства внутрішніх справ / О. Кудлай // УІЖ. – 2005. – № 2. – С. 90–104. 3 Филатов О. В. Украинско - Российская мирная конференція 1918 г. / О. В. Филатов. – Полтава: [Б. и.], 1995. – 125 с. 4 Жванко Л. Деякі аспекти дослідження проблеми біженства Першої світової війни на початку Української революції / Л. Жванко // Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса. НАН України: зб. наук. пр. – К., 2009. – Вип. 43. – С. 56–66; Жванко Л. Джерело до історії політики Української Центральної Ради щодо біженців Першої світової війни / Л. Жванко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2007. − Вип. 2. – С. 94–102; Жванко Л. До проблеми задоволення релігійних потреб біженців католиків у Російській імперії (1914 – 1918 рр.) / Л. Жванко // Studia Polonijne. – Lublin : Towarzystwo naukowe KUL Katolicki uniwersytet Lubelski Jana Pawła II, 2009. – Tom 30. – S. 137–147; Жванко Л. Перша світова війна і проблеми польських біженців в Україні (1914 – 1918 рр.) / Л. Жванко // Res Historica. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2010. – Tom 30. – S. 79–108; Жванко Л. Правове регулювання соціального захисту біженців Першої світової війни в Російській імперії. (1914 – 1915 рр.) / Л. Жванко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2008. – Вип. ХІV. – С. 233–246; Жванко Л. Соціальні виміри Української Держа-ви (квітень – грудень 1918 р.) / Л. Жванко. – Х.: Прапор, 2007. – 224 c.; Жванко Л. М. Ґенеза нормативно-правової бази біженства у роки Першої світової війни : український вимір / Л. М. Жванко // Науковий вісник Ужгородського університету. – Ужгород, 2009. – Вип. 23. – С. 5–17. (Серія: Історія); Жванко Л.М. Діяльність Харківського губернського відділення Тетя-нинського комітету / Л. М. Жванко // Історичний журнал. – 2005. – № 4. – С. 104–109; Жван-ко Л. Н. Проблема оказания духовно-религиозной помощи беженцам Первой мировой войны (на примере украинских губерний) / Л. Н. Жванко, А. А. Нестуля // Первая мировая война. Взгляд спустя столетие: материалы междунар. науч.-практич. конф. «Первая мировая война и современный мир», 26 - 27 мая 2010 г. – М., 2011. – С. 314–328; Žvanko Ļubova. Latvies bēgļi Pirmā pasaules kara gados Harkovā (1915 – 1916) // Latvijas Kara museum gadagrāmata. X. – Rīga: Latvijas Karamusejs, 2009. – L. 19–38. На латиській мові. А відтак запропонована праця – спроба заповнити ще одну пустуючу сто-рінку новітньої історії України, для написання якої було використано фонди десяти наукових бібліотек України (Національна бібліотека України ім. В. Вер-надського, м. Київ, наукові бібліотеки Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна та Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара, Державна обласна універсальна бібліотека імені Первовчителів слов’янських Кирила і Мефодія, м. Дніпропетровськ, Державна наукова бібліо-тека ім. В. Г. Короленка, м. Харків, Полтавська обласна наукова бібліотека імені Івана Котляревського, Наукова історико-краєзнавча бібліотека «Тавріка», м. Сімферополь), Польщі (бібліотека Польської Академії Наук, м. Варшава, бібліо-тека Яґеллонського університету, м. Краків) та Росії (Державна публічна істори-чна бібліотека, м. Москва). Висвітлення цієї складної та багатогранної проблеми вимагає залучення широкого кола джерел, основою яких, безумовно, стали архівні документи, значний масив яких вперше введено до наукового обігу. Було опрацьовано ма-теріали дев’яти архівів України, а саме – Центрального державного архіву ви-щих органів влади та управління України, Центрального державного історично-го архіву України у місті Києві, державного архіву Автономної Республіки Крим у місті Сімферополь, державних архівів Житомирської, Дніпропетровсь-кої, Одеської, Полтавської, Харківської та Херсонської областей. При цьому слід акцентувати увагу на різній наповненості цих архівозбірень та фондів пот-рібними для дослідження матеріалами. Нами було переглянуто матеріали понад 170 фондів, з них у ЦДАВО України (51), ЦДІАК України (37), Держархів АР Крим (5), Держархів Херсонської області (29), Держархів Одеської області (15), Держархів Харківської області (6), Держархів Полтавської області (7), Держар-хів Житомирської області (13), Держархів Дніпропетровської області (11). У фондах ЦДАВО України було розшукано документи доби Української революції – УЦР-УНР та Української Держави – Української Центральної Ради (ф.1115), Генерального секретарства закордонних справ УНР (ф.2592), Генераль-ного секретарства внутрішніх справ (ф.799), біженецького департаменту1 Міні-стерства внутрішніх справ Української Держави (ф.1216), Делегації Української Держави у справі мирних переговорів з Росією (ф.2607), Комісара у справах України при Тимчасоввому уряді у Петрограді (ф.2241), віце-консула Українсь-кої Держави у Саратові (2221), Міністерства народного здоров’я та державного опікування (ф.1035), Подільського губернського старости (ф.1793). Серед фон-дів ЦДІА України слід назвати фонд Південно-Західного комітету Всеросійсь-кого союзу міст (ф.715), Управління Київського навчального округу (ф.707), у 1 Далі нами буде використано саме цю автентичну назву урядового підрозділу, а також усі похідні від нього поняття – «біженецький комітет», «біженецька проблема» та ін.. ДАПО – фонд Полтавське відділення Всеросійського комітету по наданню тимчасової допомоги постраждалим біженцям війни (княжни Тетяни Миколаї-вни) (ф.992) та Кременчецької повітової управи (ф.1069). Серед обласних архі-восховищ слід виділити матеріали ДАХО, в якому зберігається значний масив справ відділу з улаштування біженців Харківського губернського присутствія (ф.18), на матеріалах якого можна створити цілісну картину перебування біже-нців у Харківській губернії, ба навіть більше, виокремити певні тенденції в ме-жах цілої України. Одним із важливих серед масиву джерел є періодичні видання, які, образ-но кажучи, виступають живими свідками тих років, а відтак займають особливе місце. «Газети, – за висловом українського дослідника Г. Рудого, – є унікаль-ним всеохоплюючим історичним літописом українського народу»1. Видання гу-бернських та повітових земських управ, міських самоврядувань, громадських спілок, різні «щоденні позапартійні», «громадсько-літературні», серед інших – «Екатеринославская земская газета» та «Приднепровский край» (Катеринос-лав), «Южная Росия» (Миколаїв), «Юго-Западный край» (Вінниця), «Чернигов-ское слово», «Южный край» та «Харьковские ведомости» (Харків), «Одесский листок», «Жизнь Волыни» та «Волынь» (Житомир), «Полтавский день», «Род-ной край» (Херсон) та ін., відгукнулися на нове, невідоме в попередні війни суспільне явище. З літа 1915 р., тобто часу масової появи біженців, у рубриках «Хроніка», «Місцева хроніка», «Місцеве життя», «Дописи з місць» постійно подавалися матеріали про евакуацію біженців, їх рух, проблеми в дорозі, на-прямки допомоги, різні заклики про благодійні збори на користь цих людей та ін. Проблем біженців торкалися й видання православих єпархій, зокрема, «Пол-тавские епархиальные ведомости», «Вера и разум» (Харків). 1 Рудий Г. Я. Матеріали періодичної преси 1917 – 19140 рр. як джерело вивчення культурної спадщини України / Г. Я. Рудий // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. зб. ст. / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2006. – Вип. 33. – С. 294. Упродовж 1914 – 1918 рр. матеріали газет різні за змістом та формою спонукали український загал всіляко допомагати «братам, які перші зустріли удари ворога…». Досліджуючи матеріали, присвячені проблемам біженців мо-жна відслідкувати і ставлення пересічного українського населення до цих лю-дей, тим самим певним чином відтворити внутрішній світ українця в умовах війни. Аналізуючи наповненість преси матеріалами про біженців, можна виок-ремити певну хронологію. Так, у понад трьох десятків періодичних видань 1914 р, які зберігаються у газетному відділі Національної бібліотеки ім. В. Вернадсь-кого, відсутні будь-які згадки про біженців, що пояснювалося, не в останню чергу, ситуацією на фронті. Поза увагою, за окремими винятками, (газета «По-долия» за 3 грудня 1914 р. вмістила велику статтю про відкриття у місті відді-лення Тетянинського комітету, але жодним словом не згадавши про біженців) лишилися утворення Всеросійського земського та міського союзів, Тетянинсь-кого комітету. З літа 1915 р., коли розпочалася масова евакуація цивільного населення із західних губерній Російської імперії, преса розпочинає активно його висвітлю-вати. З 1 листопада 1915 р. в Одесі виходить спеціальна газета «Югобеженец», яку видавала канцелярія головуповноваженого з улаштування біженців Півден-но-Західного фронту. Важливе змістове навантаження несуть друковані органи громадських організацій ВЗС, ВСМ та Тетянинського комітету – «Известия Главного комитета Всероссийского земского союза помощи больным и ране-ным воинам», «Известия Всероссийского союза городов», «Бюллетень Комите-та Юго-Западного фронта», «Известия Комитета ЕЕ Императорского Высочес-тва Великой Княжны Татьяны Николаевны», а в губерніях, наприклад, «Ежеме-сячник Харьковского губернского Отделения Комитета Ее Императорского Высочества Великой княжны Татьяны Николаевны» (1916). Також слід назвати видання міських управ, зокрема «Известия Киевской городской думы», «Извес-тия Харьковской городской думы» – на шпальтах яких розглядалися проблеми життя біженців. Значну кількість матеріалів про життя біженців можна зустріти на шпаль-тах преси 1916 р., оскільки саме в цей рік біженці почали обживатися на своїх місцях, виникають тим самим нові проблеми, пов’язані із пошуком роботи бі-женців, навчання дітей, фінансування різних напрямків їм допомоги та ін. Ви-дання подавали багато матеріалів про відкриття шкіл, окремих класів та різних закладів соціального спрямування для біженців. На сторінках преси постійно висвітлювалися ухвали зборів губернських, повітових управ, різних громадсь-ких спілок щодо ефективності надання допомоги біженцям. В окрему групу пу-блікацій можна виділити різні подяки, починаючи від стандартних подяк Вели-кої княжни Тетяни різним жіночим комітетам до подяк, висловлених окремими партіями біженців своїм провідникам.Важливим джерелом є перші аналітичні статті, автори яких роздумували над причинами появи біженства як соціального явища, можливостями покращити їх долю, принципами надання допомоги та причинами відмови біженців іти на роботу та ін. У 1917 та 1918 р. різко скоро-тилася кількість публікацій про цих людей. Зрозуміло, що з весни 1917 р. рево-люційна стихія, яка охопила українські землі, вийшла на перше місце за своєю значимістю. У той же час поява у Катеринославській, Полтавській, Херсонській губерніях румунських біженців, що було зумовлено вступом цієї країни у війну на боці Антанти, частково привернула до них увагу преси. І нарешті преса 1918 р. висвітлювала проблеми уже реевакуації біженців до своїх домівок. Опрацьовані авторкою 68 періодичних видань дозволяють зробити певні узагальнення, вивести закономірності та особливості публікацій матеріалів, прис-вячених проблемі біженців Першої світової війни, заповнити лакуни, пов’язані із відсутністю документів у низці вітчизняних архівосховищ. Ще одним блоком джерел стали опубліковані журнали засідань губернсь-ких, міських та повітових управ. Жваві дискусії, обговорення нагальних питань, пов’язаних із діяльністю самоврядувань у царині біженства, різні звіти також розширюють горизонти наукового дослідження. Сред них назвемо «Доклады Старобельской уездной земской управы по отделу народного здравия отчетно-му уездному земскому Собранию сессии 1915 года» (Старобільск, 1915), «Жур-нал заседаний Екатеринославского губернского земского собрания очередной сессии 1915 г. (С 15 по 23 января 1916 года)» (Катеринослав, 1916), «Журналы заседания Черниговского Губернского Земского Собрания 50-й очередной сес-сии 1914 г., состоявшейся 20 февраля – 3 марта 1915 г. (С приложениями)» (Че-рнігів, 1915»), «Киевское губернское земство. Журналы и протоколы комиссий Губернского земского собрания очередной сессии 1915 г. (30 января – 4 февра-ля 1916 г.)» (Київ, 1916), «Общий административный и хозяйственный отчет Херсонской земской управы за 1916 г.» (Херсон, 1917), «Журналы Глуховского уездного земского собрания 1915 года» (Глухов, 1916) та ін.. Важливим історичним джерелом для будь-якої наукової роботи є щоден-ники та спогади безпосередніх учасників подій, які дозволяють, так би мовити, із середини подивитися на них. Проте ці твори мають де в чому суб’єктивний характер, на них тяжіють політичні уподобання авторів, їх світогляд, статус у тогочасному суспільстві та ін.. На жаль, у нашому випадку ці джерела є досить обмеженими, оскільки проблеми біженців просто губилися на тлі тих фаталь-них подій, що розгорталися на теренах Російської імперії, а згодом УЦР та Ге-тьманату. При написанні монографії було використано тільки ті роботи, автори яких певним чином торкалися біженства або їх описи тогочасної дійсності да-вали змогу зробити певні оцінки, вивести узагальнення. Відтак книга не перео-бтяжена цитатами тогочасних діячів. Представники владного Олімпу, вочевидь, обійшли її своєю увагою, безпосередні працівники біженецьких комітетів не ма-ли часу до написання, а основна маса біженців була неграмотною, і ми ніколи не дізнаємося їх думок та сприйняття тогочасного світу. Відтак досить слушним у цьому контексті є порівняння з висловом А. Жіда, французького письменника, нобелівського лауреата: «Я би віддав всього Фукідіда з його «Історією» Пело- поннеської війни за одну сторінку, написану галерним рабом». Отже, чи не найважливішим твором, який охоплює весь період війни, є спогади Д. Дорошенка, відомого українського історика та політичного діяча. Він, як ніхто інший, зумів передати весь трагізм біженства, тавруючи на своїх сторінках творусвладу за його появу у таких катастрофічних масштабах: «Біженство – який це страшний злочин царської Росії супроти людей! Не знаю, на кого індивідуально, на чиї голови повинні впасти прокльони, сльози й загибель багатьох сотень тисяч людей. Кому витисне суворий присуд історія за це страшне божевілля, за цей кривавий гріх супроти Галичини, Волині і Холмщини, навіть з огляду державних інтересів самої Росії»1. 1 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки): Науково-популярне видання / Д. І. Дорошенко. – К. : Темпора, 2007. – С. 48. 2 Гурко В. И. Война и революция в России. Мемуары командующего Западным фронтом. 1914 – 1917 / В. И. Гурко; [пер. с англ. М. Г. Барышникова]. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – 399 с. 3 Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. Первая мировая война в записках германского полководца. 1914 – 1918 / Э. Людендорф. – М. : ЗАО Центрполиграф, 2007. – 351 с. 4 Чернин О. В дни мировой войны. Мемуары министра иностранных дел Австро-Венгрии / О. Чернин. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. – 521 с. 5 Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. – К. : Філадельфія: НАН України та ін., 1995. – 493 с. 6 Стебницький П. Вибрані твори / П. Стебницький [Упорядкування та вступна стаття І. Ста-ровойтенко]. – К. : Темпора, 2009. – 632 с. 7 Галаган Микола. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.) : Документально-художнє виданя / М. Галаган. – [Передмова Т. Осташко, В. Соловйова]. – К.: Темпора, 2005. – 656 с. 8 Чикаленко Євген. Щоденник (1907 - 1917): у 2-х т. / Євген Чикаленко. – К. : Темпора, 2004. Т. 1. – 428 с. 9 Несвіцький О.О. Полтава у дні революції та в період смути 1917 – 1922 рр. Щоденник / О.О. Несвіцький. – Полтава : Крайове об’єднання «Просвіта», 1995. – 278 с. Цінними вони [спогади] є ще й тому, що передають увесь трагізм ситуа-ції, у якій перебувала УЦР, а згодом і Українська Держава, фактично подаючи історичне тло, на якому можна відтворити проблематику біженства. Побіжно до заявленої тематики стосуються спогади військових та дипломатів протиборчих таборів – В. Гурко2, Е. Людендорфа3, О. Черніна4, які часом подають діаметра-льно протилежні погляди одного на одно й теж явище. Серед цінних робіт слід виділити мемуари та щоденники діячів Українсь-кої революції П. Скоропадського П. Скоропадського5, П. Стебницького6, М. Га-лагана7, Є. Чикаленка8. Досить змістовним є і щоденник О. Несвіцького, лікаря, гласного Полтавської земської управи, на сторінках якого постає життя провін-ційного міста доби революції9. Спогади про Українську Державу залишив та-кож Г. Ґуммерус, відомий фінський історик, громадський і політичний діяч, який у той час перебував на посаді повіреного у справах Фінляндії у Києві1. 1 Ґуммерус Г. Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства у Києві / Г. Ґумме-рус; [пер. з фін., коментарі та передмова Й. Ремі, В. Пилипенка]. – К. : Видав.-поліграфіч. центр «Київський університет», 2004. – 188 с. 2 Українська Центральна Рада : документи і матеріали: У 2 т. / упоряд. В. Ф. Верстюк [та ін.]; відп. ред. В. А. Смолій [та ін.] / НАН України, Ін-т історії України. – К. : Наук. думка, 1997. Т. 2: Грудень 1917 р. – квітень 1918 р. – 422 с. (Пам’ятки історії України. Сер. V. Джерела новітньої історії). 3 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. (1914 – 1918) / Л. М. Жванко. – Х. : ХНАМГ, 2009. – 360 с. 4 Жванко Л. До проблеми репатріації іноземних біженців з територій колишньої Російської імперії (1918 – 1925 рр.) / Л. Жванко // Київська старовина. – 2011. – № 2. – С. 81–97; «Труд-ный путь домой… Возвращение польских, литовских и латвийских беженцев Первой миро-вой войны из Советской России на родину (20-е годы ХХ в.)». Доповідь виголошена на між-народній конференції «Migration-Integration-Isolation-Interaktion Imperialer Zerfall und staatli-cher Neuaufbau in der Zwischenkriegszeit», підготовленої Норд-Ост інститутом в Люнебурзі та університетом в Оснабрюку (Німеччина). Люнебург, 14 – 16 жовня 2010 р.. Відсутність до недавнього часу документальних збірників, де б уміщува-лися матеріали щодо проблематики біженців, зумовлена незначним інтересом науковців до тематики гуманітарних проблем Великої війни в цілому. Слід за-значити, що у 1915 – 1916 р. вийшли два збірники нормативних актів Російської імперії – «Важнейшие законы, указы и распоряжения военного времени. (Уло-женные С. М. Левиным)» (Петроград, 1916) та «Законы и распоряжения о бе-женцах» (Москва, 1916). Вони висвітлюють тогочасну юридичну базу держав-ного регулювання проблеми біженців. Серед перших опублікованих джерел у вітчизняній історіографії слід на-звати фундаментальний двотомник – «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали»2, на сторінках якого є окремі згадки, що фрагментарно характери-зують діяльність УЦР в окресленій царині. Назвемо й збірник документів, під-готовлений авторкою цієї монографії, у якому вміщено 250 документів різного характеру та походження і, який фактично став результатом кількарічної робо-ти зі збору та упорядкування значного масиву архівних документів, матеріалів періодичних видань, журналів засідань губернських і повітових самоврядувань3. Хронологічні межі монографії, виходячи із предмету наукового дослі-дження охоплюють весь період збройного конфлікту, відображаючи діяльність в окресленій царині владних структур та суспільного загалу Російської імперії, Української Центральної Ради, Української Народної Республіки та Української Держави. Зрозуміло, що після 11 листопада 1918 р. страждання біженців ще не закінчилися, як не трапилося цього і з падінням Гетьманату 14 грудня того ж року та приходом до влади Директорії4. І все ж логічною кінцевою датою, на нашу думку, є 14 грудня 1918 р., оскільки саме урядовим структурам Української Держави вдалося розпочати повномасштабний процес повернення додому біже-нців, а в частині евакуації іноземців майже завершити його. У кінці 1918 р. на українських землях розпочалися зовсім інші політичні процеси, а відтак перед її владою постали й інші пріоритети внутрішнього та зовнішнього розвитку. У територіальному вимірі охоплено «східний вектор біженства»1, тобто українські землі, що перебували у складі Російської імперії, а після її падіння стали основою для створення Української Народної Республіки та Української Держави. При цьому слід зауважити, що Таврійська губернія за часів Російської імперії нами розглядається лише в межах трьох повітів Степової України – Бер-дянського, Дніпровського та Мелітопольського, на теренах яких за доби УЦР було створено Таврійську губернію, а за Гетьманату − Таврійську округу. 1 Реєнт О. Україна у Великій війні 1914 – 1918 рр.: Основні дослідницькі напрями в сучасній українській історіографії / О. Реєнт, Б. Янишин // Історичний журнал. – 2005. – № 1. – С. 49. 2 аа При написанні книги авторка прагнула всебічно дотримуватися принципу об’єктивності, виходячи з того, що науковець має реконструювати події так, як вони відбувалися під впливом тогочасних, головним чином зумовлених війною, а згодом і революційними подіями. Ні влада, ні суспільство не могли вчиняти сто-совно біженців інакше, ніж вони робили. І в жодному випадку не можна перено-сити сучасні оцінки біженства на ту далеку епоху. Досить оригінальну думку що-до ролі історика в дослідженні міграційних процесів та й узагалі минулого Європи висловив польський професор Я. Піскорський: «Історик, напевне, не вирішить проблем сучасності, хоча може допомогти їх зрозуміти, показуючи історичні корені сучасних явищ… В історичному розвитку немає готових розв’язок, даних раз і назавжди. Як громадянин – історик може і повинен зважати на толерантність, тому що дуже добре знає страшні результати, коли її бракує. Як учений – має показувати заплутані долі людей та складність вибору, аніж давати легкі відповіді, які радше нагадують каталог побожних побажань. Історик не мусить приховувати свої симпатії та антипатії і важливо, щоби він став трохи поодаль тому, як мовить африканська мудрість, збоку видно більше, навіть коли самого менше видно»2. Наскільки вдалося «стати поодаль» судити читачеві, якого, сподіваємо-ся, не втомить довга подорож у минуле, яка супроводжується розлогим циту-ванням, біографічними сюжетами, численними додатками та «ліричними відс-тупами». Наведені цитування, серед іншого власні переклади з польської та ро-сійської мов, адаптовані до сучасного українського правопису. Авторка, пода- ючи в такій кількості «чужі думки й сухі букви законів», прагнула спонукати читача до самостійних оцінок тих чи інших явищ. Біографічні нотатки, так би мовити, олюднюють історію, показуючи, що різні за фахом, світоглядом, місцем у тогочасному суспільстві, етнічною та ре-лігійною приналежністю особистості направляли свою силу та енергію на до-помогу біженцям. Багатьох із них у недалекому майбутньому чекала більшови-цька голгофа, еміграція чи пристосування до нових політичних реалій, а потім сталінські табори та розстріли... Численні додатки – схеми, карти, таблиці – це видозмінені історичні дже-рела, з яких можна отримати додаткову інформацію, відтворити структуру ор-ганів, показати динаміку процесів, навести різні статистичні дані та ін.. «Лірич-ні відступи» – це скоріше вже авторський стиль, прагнення зробити читання легким та цікавим, а також результат десятилітнього занурення у тему. Описание: Описание: Описание: MB900149890 Авторка складає щиру вдячність усім, хто добрим словом і порадою, цінною думкою і зауваженням, вчасно виданою в архіві справою і книгою у бібліотеці, багаторічною підтримкою наукових починань та нових ідей, дружньою атмосферою та сімейним теплом сприяли народженню цієї книги! РОЗДІЛ І Описание: D:\ДИСЕРТАЦІЯ\МОНОГРАФІЯ 3\МОНОГРАФІЯ 3 ОСТАННІ ПРАВКИ\Ілюстрації НА КНИГУ 3\218CANON\IMG_0705 - копия.JPG Біженство на українських землях за часів Російської імперії 1.1. Біженство як соціальне явище в Російськії імперії: поява, статистика, соціо-етнічний і статевовіковий портрет Р осійська імперія, вступивши на боці Антанти у Першу світову війну, виявилася найслабшою її ланкою, – глиняним Колосом із досить відс-талою економікою, неефективною системою комунікацій, національними про-блемами підневільних народів, які будь-що намагалася не помічати правляча верхівка і які в будь-який момент могли похитнути її основи1. Ці три фактори прямо чи опосередковано впливали на долю нової суспільної групи, яка з пер-ших днів конфлікту з’явилася на її теренах. Численним підданим Миколи ІІ на-лежало винести жахливий тягар війни. Частина з них була змушена полишити рідні оселі та на декілька довгих років набути статусу біженців. На теренах Східного фронту з початком примусової евакуації цивільного населення, яку здійснювало російське військове командування, розігралася справжня біжене-цька драма2, нагадуючи апокаліптичну картину тотального руху цілої імперії Романових. Відтак вся держава, за висловом німецького історика, Йорґа Бабе-ровські, «… стала країною біженців»3. 1 Хаген Марк фон. Великая война и искусственное усиление этнического самосознания в Российской империи / М. фон Хаген // Россия и Первая мировая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. ‒ С. 387. 2 Piskorski Jan M. Wygnańcy. Przesiedlenia i uchodźcy w dwudziestowiecznej Europie. – S. 32. 3 Баберовскі Йорґ. Червоний терор. Історія сталінізму. / Й. Баберовскі. – К. : К.І.С., 2007. – С. 22. Уже з перших днів збройного конфлікту Російська імперія постала перед новим суспільним явищем – біженством, яке з упевненістю можна зарахувати до ключових соціальних та морально-психологічних проблем того часу. З початком руху біженців стало зрозуміло, що ця війна – не лише воєнні дії, стратегічні пла-ни геніальних та бездарних полководців, але й невідомі з попередніх воєн «великі трагедії маленької людини», вирваної зі звичного середовища проживання, вод-ночас позбавленої всього, з безмежними стражданнями від невизначеності, непе-вності у майбутньому, туги за таким недалеким стабільним минулим… Імперська влада, за великим рахунком, була не підготовлена до перемі-щення мільйонних людських мас та влаштування їх нового життя. Переможна доктрина ведення війни і досвід попередніх воєнних конфліктів унеможливлю- вав навіть припущення щодо такої кількості знятого з місця цивільного насе-лення. Біженство стало кількарічним випробуванням для державної системи та суспільного загалу. Такого розмаху переселення своїх підданих царська влада ще не знала. Член Державної Ради О. Кривошеїн серед нещасть, які звалилися у той час на Росію, назвав і появу біженства: «З усіх суворих випробувань війни поява біженців є найбільш несподіваною, найсерйознішою і важковиліковною... Мудрі стратеги німців створили цей потік, щоб залякати супротивника… Хвороби, печалі й убогість рухаються разом з біженцями на Росію. Вони створюють паніку і знищують все, що залишилося від пориву перших днів війни… Це хмари комах. Дороги руйнуються, і незабаром вже неможливо буде підвезти їжу… Я, як член Ради міністрів, стверджую, що наступна міграція населення приведе Росію у морок революції»1. 1 Уткин А. И. Забытая трагедия. Россия в Первой мировой войне. – Смоленск: Русич, 2000: [Электронный ресурс] / А. И. Уткин. – Режим доступа: http:militera. lib.ru/research /utkin3 in-dex.html. – Название с экрана. 2 Организация помощи беженцам в Германии // Известия Киевской городской думы. – 1915. ‒ № 11. ‒ Ноябрь ‒ С. 9. 3 Неволин Я. Организация помощи беженцам в Германии // Известия Киевской городской думы. – 1915. ‒ № 11. ‒ Ноябрь ‒ С. 9. 4 Попик С. Д. Українці в Австрії 1914 – 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни / С. Д. Попик. – К., Чернівці: Золоті литаври, 1999. – С. 66. 5 Stibbe Matthew. Krieg und Brutalisierung. Die Internierung von Zivilisten bzw. «politisch Unzu-verlässigen» in Osterreich-Ungar wehrend des Erste Weltkriegs. Англомовну версію статті надруковано у збірнику: Gender and Modernity in Central Europe: The Austro-Hungarian Mo-narchy and its Legacy, hrsg. v. Agatha Schwartz. – Ottawa: Ottawa University Press, 2009. Ма-теріали статті надав Р. Нахтіґаль, доктор історії, Фрайбурзький університет, Німеччина. Слід зауважити, що біженство було несподіваним соціальним явищем і для інших учасниць цього конфлікту. Першою пізнала наслідки розв’язаної війни Німеччина, коли на Західному фронті французи вступили до німецького Ельзасу, а на Східному фронті росіяни несподівано перейшли прусський кор-дон2. Наприкінці осені 1915 р. загальна кількість біженців-німців обраховувала-ся в межах 700 тис. – 1 млн осіб зі Східної і Західної Пруссії та Ельзасу3. Імпе-рія Габсбургів, як наголошує сучасний британський дослідник М. Стібб, на по-чатку війни постала перед новим і несподіваним викликом: зненацька з театру воєнних дій у внутрішню частину держави ринув потік представників різних національностей. А тогочасна преса повідомляла про переповнений біженцями Відень4. Найбільш чисельною була хвиля знедолених біженців з прикордонних районів Дунайської імперії – Галичини, Буковини, Боснії, Хорватії5. При цьому значний тягар війни, а відтак і біженства винесли саме україн- ські губернії, що входили до складу Російської імперії. Професор О. Реєнт з цього приводу відзначає: «Українські землі піддалися значним руйнуванням внаслідок війни – від самого початку боїв улітку 1914 р. територія Галичини, Волині й (меншою мірою) Центральної України стала одним із основних військових театрів на сході Європи... Ключове геополітичне розташування, а також значні природні й людські ресурси послужили причиною гострої боротьби за них Німеччини й Австро-Угорщини з одного боку й Російської імперії – з іншого»1. 1 Реєнт О. Україна в Першій світовій війні:сучасні науково-методологічні акценти. – С. 88. 2 Волковинський В. М. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни / В. М. Волковинський // УІЖ. – 2004. – № 4. – С. 39. 3 Нахтіґаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни / Р. Нах-тигаль // УІЖ. – 2010. – № 2. – С. 103–104. 4 Нахтигаль Р. Донские немцы: 1830 – 1930 / Р. Нахтигаль. – Ауґсбурґ: Изд-во Waldemar Weber Verlag, 2007. – С. 164. 5 Державний архів Полтавської області (далі – Держархів Полтавської обл.), ф. 83, оп. 1, спр. 143, арк. 17–17 зв. 6 Хроника // Бюллетень Комитета Юго-западного фронта. – 1916. – № 22. ‒ 3 июля. Територією Волинської та Подільської губерній проходила лінія Південно-Західного фронту, чотири армії якого були спрямовані проти Австро-Угорщини. Його Головнокомандувачем був призначений очільник Київського військового округу генерал-ад’ютант М. Іванов2. Штаб фронту перебував у Києві, який із по-чатком воєнних дій набув особливого статусу прифронтового міста3. Інша значна частина України стала досить важливими для російських армій тиловими тери-торіями4. Першочергово до тилових губерній було зараховано лише Харківську, десять повітів Полтавської та три повіти Катеринославської губерній. Але вже на літо 1915 р. перелік тилових регіонів було розширено5. У середині 1916 р. до них було приєднано й Київську губернію6. Найбільше серед етнічних українських земель постраждали Галичина та Буковина, які першими зустріли удари війни. Значна кількість цивільного насе-лення стали біженцями, при чому, що ще більше підсилює трагізм участі украї-нців у військовому конфлікті, по різні боки Східного фронту. Уперше в роки Першої світової війни евакуаційні заходи на українських землях були застосо-вані, як зауважив І. Берест, австрійською владою в Галичині та Буковині. Ши-рокий наступ російських військ у серпні 1914 р. примусив місцеву австрійську адміністрацію терміново організувати вивіз у тилові райони людей та матеріль- их цінностей1. Розмах переселенських процесів з Галичини, Буковини, Боснії був такий, що МВС Дунайської імперії пішло на організацію спеціальних табо-рів для воєнних виселенців2. Проте навесні – влітку 1915 р. ситуація на Півден-но-Західному фронті кардинально змінилася, і вже російська влада, внаслідок наступу німецьких та австро-угорських військ вдалася у цьому регіоні до евакуа-ційних заходів у значно більших масштабах3. 1 Берест І. Р. Соціальне становище населення Східної Галичини і Західної Волині в роки Першої світової війни : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Берест Ігор Романович. – Львів, 2009. ‒ С. 94. 2 Попик С.Д. Українці в Австрії 1914 – 1918. – С. 69. 3 Берест І. Р. Соціальне становище населення Східної Галичини і Західної Волині в роки Першої світової війни. ‒ С. 101. 4 Орженцкий Р. М. Деятельность общественных организаций в Англии и Франции по оказании помощи жертвам войны. // Известия Главного комитета Всероссийского земского союза помощи больным и раненым воинам (далі – Известия ГК ВЗС). – 1916. – № 49. – 15 октября. ‒ С. 8. 5 Enzyklopädie Migrationin Europa. Vom 17. Jahhundert bis zur Gegenwart. / Enzyklopädie. [Her-aus gegeben vor Klaus J. Bade, Piter C. Emmer, Leo Lucassen und Jocher Oltmen]. – München : Wilchelm Fink, 2008. – S. 407 – 408. 6 Орженцкий Р. М. Деятельность общественных организаций в Англии и Франции по оказа-нию помощи жертвам войны // Известия ГК ВЗС. – 1916. – № 48. – 1 октября. ‒ С. 107. У Західному напрямку європейського театру воєнних дій ситуація із бі-женцями була дещо іншою, більш людяною, за своєю природою, якщо можна використати це поняття в даному контексті. Наприклад, у Франції їх контин-гент формувався із двох рівноправних категорій – евакуйованих добровільно і висланих організованими партіями за розпорядженнями цивільної чи військової влади4. Осібно в цьому процесі стояла Велика Британія, яка для 200 тис. бель-гійських біженців надала широку гуманітарну допомогу, виділяючи на їх пот-реби кошти з державної скарбниці5. Представники російської громадськості, які відвідали Британію восени 1916 р., відзначали: «Біженці з Бельгії стали прибувати до Англії поодиноко і невеликими групами від часу вторгнення німців у Бельгію, але найбільший наплив їх почався з часу евакуації і потім падіння Антверпена і наближення ворога до Остенде. З цього моменту втеча набула характеру паніки, останні пароплави, надіслані англійцями, бралися прямо-таки з боєм, багато відправлялося на вітрильниках і рибацьких човнах»6. Однією з багатьох новацій Великої війни, направлених проти людини, стало примусове вивезення військовими воюючих сторін у тилові райони влас-ного цивільного населення. При цьому акція, проведена саме у Російській імпе-рії, стала одним із перших випадків ініційованого владою широкомасштабного переселення ХХ століття1. Відтак добровільна втеча населення з прикордоння, що є цілком логічним наслідком будь-якого воєнного конфлікту, поєдналася із запланованими діями влади. До того ж однією з причин біженства із Західної України, на думку професора Г. Сарбея, були масові репресії австро-угорського та російського окупаційних режимів2. 1 Білоус Л. В. Депортації єврейського населення на території Російської імперії під час Пер-шої світової війни / Л. В. Білоус // УІЖ. – 2011. – № 2. ‒ С. 98. 2 Україна крізь віки : в 15 т. / ред. В. А. Смолій; НАН України, Інститут археології. – К. : Альтернативи, 1999. Т. 9. – С. 306. 3 У 1867 р. було затверджено Положення про губернське і повітове управління, відповідно до якого Королівство Польське було розділено на 10 губерній: Варшавську, Калуську, Келець-ку, Ломжинську, Люблінську, Петроківську, Плоцьку, Радомську, Седлецьку та Сувалську. У 1866 – 1871 рр. були скасовані єдині органи управління Польщею – Державна рада, Адмініс-тративна рада, урядові комісії і Виконавчий комітет. Королівство Польське як автономна державна одиниця фактично перестало існувати, перетворившись на Привіслянський край, що складався з уніфікованих за російським зразком губерній. 4 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания // Известия ВСГ. – 1916. – № 27 - 28. – 1 - 15 марта. – С. 174. 5 Асташов А. Б. Политическая пропаганда на нейтральные страны в годы Первой мировой войны: организация, средства, методы / А. Б. Асташов // Европейское измерение политиче-ской истории. Европейское сравнительно-историческое исследование. – М. : ИВИ РАН, 2002. – С. 101–102. 6 Кучера І. В. Добровільна і примусова міграції населення Східної Галичини в роки Першої світової війни : [Електронний ресурс] / І. Кучера. – Режим доступу : http: //www.nbuv.gov. ua/portal/Soc_Gum/Gileya/ 2009_19/Gileya 19/I2. pdf. – Назва з екрану. 7 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 112. Перші валки з біженцями з’явилися в Російській імперії вже восени 1914 р., головним чином, із її західних губерній – Королівства Польського3. Цей сти-хійний рух мав добровільний характер і був «…природнім наслідком наступу ворога на нашу територію»4. У цей час зафіксовано появу біженців і на тери-торії українських губерній.Одним із факторів, що вплинув на появу біженства вже на початку воєнного конфлікту, була російська пропаганда, яка всіляко на-магалася дискредитувати противника. Деякі сучасні російські дослідники вва-жають пропаганду звірств ворога в часи воєнних конфліктів саме породженням Великої війни, яка діяла по різні боки фронту5. Офіційна преса охоче публікува-ла матеріали про «німецький вандалізм» на окупованих територіях6. Відтак в умовах розпалювання інформаційної війни, як зазначає О. Сер-дюк, думки пересічної людини починали працювати в одному напрямку: при наближенні лінії фронту слід тікати від «тевтонського варварства»7. Напри-клад, білоруські селяни, очевидці тих подій, згадували: «Фронт наближався, росіяни відступали. Люди не знали, що їм робити: чи втікати до Росії чи ховатися у лісах і болотах поки фронт не відійде… Козаки їздили від села до села й лякали людей, що німці ґвалтують жінок.., а чоловіків усіх вішають і розстрілюють… А тут така паніка пішла по селах»1. 1 Щавинская Л. Л. Белорусский народный нарратив о беженстве 1915 – 1920-х гг. : [Элек-тронный ресурс] / Л. Л. Щавинская. – Режим доступа : www/ knizkult. narod.ru/ Shchavinskaja. htm. – Название с экрана. 2 Шацилло В. К. Последняя война царской России / В. К. Шацилло. – М. : Яуза : Эксмо, 2010. – С. 153. 3 Курцев А. Н. Беженство. – С. 131–132. 4 Отчет по Львовскому градоначальству (с 21 августа 1914 года по день эвакуации Львова – 7-е июня 1915 года) // Отчет временного военного генерал губернатора Галиции. – Львов : [Б. и.], 1915. ‒ С. 17. Утім вже навесні 1915 р. ситуація різко змінилася, оскільки 2 травня роз-почалася одна з найбільших оборонних операцій Першої світової війни –Горлицька. Її результатом стало те, що російські армії втратили Галичину2. У цей час з’явилася нова, уже катастрофічних розмірів хвиля біженців. Причиною того, безумовно, був панічний страх імперського військового керівництва за-лишити місцеве населення як потенційних рекрутів для війська Центральних держав. Протягом червня – липня 1915 р. Ставка Верховного головнокоманду-вача російської армії, яка на той час перебувала у білоруських Барановичах, ви-дала кілька наказів, згідно з якими ворогу належало залишати «...територію, перетворену на пустелю, тобто очищену як від населення, так і від усього, що могло скласти цінність ворогу»3. 2 червня 1915 р. військовий генерал-губернатор Галичини оголосив наказ Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту М. Іванова, поло-ження якого мали унеможливити вербування місцевого населення віком від 18 до 50 років до лав австро-угорської армії з територій, які залишали російські війська. Відтак передбачалося виселити населення з меж Російської імперії, зо-крема, у Волинську губернію, надаючи йому можливість узяти із собою сім’ю, домашній скарб, худобу та коней. Євреїв цей наказ не стосувався. І вже з на-ступного дня розпочалася підготовка до перевезення тієї частини цивільного населення, яке бажало добровільно і за власний рахунок виїхати у зазначену губернію. Для цього зі станції Львів-Центральний щоденно увечері відходили додаткові потяги. У дорогу з собою дозволялося брати незначний багаж4. Нагляд за виселенням цивільного населення покладався на генерала О. Мавріна, головного начальника постачання армій Південно-Західного фронту. Він кілька разів у телеграфному режимі звертався до губернаторів українських прифронтових губерній, доносячи до виконання накази Ставки щодо умов ви-селення населення. Фактично телеграми й розкривали механізм їх руху. Так, 8 червня 1915 р. високопосадовець надіслав начальникам Київського і Мінського округів, Волинському, Подільському і Холмському губернаторам до виконання телеграму, в якій обґрунтовувалися принципи доцільності цієї акції. Можна ці-лком логічно припустити, що ця депеша стала першим документом, який регла-ментував в загальному вигляді евакуаційні заходи. Перш за все, наголошувалося: «… ворог на захоплених територіях забирає все чоловіче населення у військо і на роботи. Головнокомандувач наказав вжити екстрених заходів: усіма можливими способами всьому населенню пропонувати відправлятися в наш тил з відходом наших військ»1. 1 Держархів Полтавської обл., ф. 83, оп. 1, спр. 143, арк. 37–38. 2 Там само, арк. 38. Досі термін «біженці» в офіційній документації не вживався і потенційні евакуйовані іменувалися як «населення, що виселяється». Останніх належало зосередити в районі, який охоплював такі населені пункти: Люблін, Холм, Во-лодимир-Волинський, Луцьк, Дубно, Кременець, Ляховець, Теофіль, Базалія, Проскурів, Ямпіль, Кам’янець-Подільський, Нова Ушиця, Могилів. Працездат-них на нових місцях необхідно було залучити до роботи, а їх сім’ям видавати харчову допомогу. Населенню дозволялося виїхати далі углиб держави у пошу-ках роботи, але без збереження державної продовольчої допомоги у разі вступу на посаду. У перші два тижні з моменту переселення ці люди, незалежно від віку, мали отримувати щоденно 10 коп.. Опіка над ними покладалася на губер-наторів. Окремий наголос О. Маврін зробив відносно євреїв, яких слід було ви-возити на схід від Волги, але не повідомляючи їх про те2. Чергову телеграму, датовану 19 червня того ж року, О. Маврін, за результатами своєї інспекції району потенційного виселення, направив до Головного начальника Київського округу, Волинського та Подільського губернаторів. У ній, власне чи не вперше на офіційному рівні зазвучав термін «біженці», підміняючи поняття «виселенець». Тим самим визнавалось, що виселене військовою владою населення підпадає під категорію жертв війни. Отже, в телеграмі О. Маврін був змушений визнати: «При огляді мною Здолбунова виявлено, що біженці живуть у вагонах, чекаючи вказівки куди йти. Наказую вжити заходів щоб біженці негайно виганялися з вагонів і просувалися за 10 верстову смугу від залізниці на схід, потім слід негайно просувати усіх біженців на схід від кордону, відводячи їм приміщення в німецьких колоніях і у них орендувати, стежачи, щоб їм відводилися цілком хороші приміщення, організовуючи санітарний нагляд, підшукуючи їм роботи. Усе повинно виходити з того, щоб скоріше очистити прикордонну смугу просунувши (чим далі тим краще) на схід до Дніпра, але не далі»1. 1 Там само, арк. 41. 2 По России // Нежинец. – 1915. ‒ № 35. – 22 августа. – С. 5. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 83, оп. 1, спр. 143, арк. 41. 4 Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. – С. 77. Фактично посадовець озвучив ідею верховного командування щодо доці-льності евакуації населення до потужної водної артерії, але реалії життя перек-реслили ці наміри і частина біженців опинилася аж у Сибіру. При цьому уже у другій половині серпня 1915 р. О. Маврін, зібравши у Києві нараду представни-ків міської влади та громадськості з питання урегулювання проблеми біженців, наголосив, що «…біженці і вантажі мають слідувати через Київ транзитом без зупинок на лівий берег Дніпра, а далі углиб Імперії»2. Крім того, він констатував неготовність місцевої влади до проведення широких евакуаційних дії. О. Маврін вимагав від Волинського губернатора зві-льняти чиновників, які не могли впоратися з поставленими завданнями та вжи-ти якнайрішучіших заходів у подоланні епідемій. Евакуацію належало прово-дити без непередбачуваних ексцесів, оперативно і спокійно, водночас пам’ятаючи, що «… рух обивателів не повинен заважати передислокації війсь-кових»3. Коли ж на шляху руху російської армії траплялися біженці, то, як один із способів уникнення цієї проблеми, можна навести у словах німецького гене-рала Е. Людендорфа. У своїх спогадах він так писав про ворожих йому біженців: «… росіяни, відступаючи, навмисне і систематично знищували всілякі запаси продовольства і фуражу, спалювали поселення…. Біженців, коли ті заважали руху, зганяли з дороги у болота»4. Наступним кроком став наказ Ставки від 20 червня 1915 р. щодо відходу населення разом із відступаючими військами у тилові райони. Ним передбача-лося евакуювати населення 100-верстової прифронтової смуги – Луцького, Дубненського, Старокостянтинівського і Кременецького повітів Волинської губернії, Проскурівського та Кам’янець-Подільського повітів Подільської губе-рній. Згідно з наказом, до обов’язкової евакуації підлягали: «1. Усі чоловіки у віці від 17 до 45 років (із них мали формуватись робітничі загони за межами 100-верстної смуги). 2. Уся худоба і коні. 3. З фабрик, заводів, складів деякі особливо важливі машини, котрі можливо вивезти, найважливіші частини останніх (щоб зробити їхню роботу неможливою), всі мідні предмети й вироби, а також запаси міді та свинцю. 4. Медикаменти (аптечні й перев’язочні), запаси шкіри, сукна, придатні для використання військами. 5. Казначейство, каси урядових, громадських закладів, повітових управлінь, найбільш цінні предмети історичного значення та мистецтва, всі важливі документи. 6. Усі губернські установи з тим особовим складом та справами, котрі необхідні для поточного діловодства»1. 1 Кліщинський П. В. Примусова евакуація населення й майна з прифронтових зон губерній Правобережної Україні у червні – жовтні 1915 р. / П. В. Кліщинський // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2009. – Вип. ХVI. ‒ С. 152. 2 Там само. ‒ С. 153. 3 Журнал Особого совещания в Ставке Верховного Главнокомандующего 23 июня 1915 года о мерах при очищении войсками некоторых местностей Северо-и Юго-Западных фронтов // Законы и распоряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.): Вып. II. – М.: Городская тип., 1916. – С. 16. Слід зазначити, що кожен з очільників прифронтових губерній заздале-гідь мав розробити поетапний план евакуації всіх великих міст і містечок ввіре-ної йому губернії. У першу чергу передбачалося вивозити найбільш цінне май-но, установи, а потім населення. За наказом генерала О. Мавріна поліція зали-шалася на місцях та останньою покидала населений пункт. Водогони міст не знищувалися, щоб не залишити неевакуйоване населення без води. Також не евакуйовувалися міські і добровільні пожежні загони. До того ж, іще до початку війни в губернських установах складались описи майна, яке на випадок початку останньої слід було негайно вивозити в глиб країни2. 23 червня 1915 р. у Ставці Верховного головнокомандуючого відбулася «особлива нарада», яка розглядала питання проведення заходів при очищенні військами деяких місцевостей Північно-західного та Південно-Західного фрон-тів. У її роботі під головуванням Начальника штабу Верховного головнокоман-дуючого генерала М. Янушкевича взяли участь генерали О. Маврін і М. Дани-лов, генерал-ад’ютант князь Єнгаличев, генерал-лейтенант Кондзеровський, генерал-майор С. Ронжин, статський радник князь Оболенський та діловод кан-целярії цивільного управління колезький асесор І. Лодиженський3. Фактично члени наради визначили три категорії осіб, які піддавалися виселенню: німці-колоністи, слов’янське населення та євреї. До цього контингенту передбачалося застосувати різні способи переміщення та подальшого утримання. За результа-тами обговорення до обов’язкового виселення за власний рахунок підпадали всі німці-колоністи із сільської місцевості, а також приписані у містах. Їх майно, що залишалося, належало розпродати та надати у користування біженцям із очище-них територій. Від обов’язкового виселення звільнялися багатодітні матері, а та-кож матері й діти колоністів, які перебували на службі в російській армії. На-справді ж реалії життя були іншими. Стосовно галичан російського походження, поляків Варшавського генерал-губернаторства та з інших територій, а також корінного російського населення, які бажали залишити місця постійного проживання, то їм передбачалося надавати всіляку підтримку і безкоштовно транспортувати залізницями. У загальних рисах було визначено відповідальні структури за цю справу: «На шляхах руху біженців, розпорядженнями військової влади, влаштовуються пункти харчування та етапні пункти, а місця їх розселення визначаються Міністерством внутрішніх справ. На останнє відомство, а також на відомство землеробства і землеустрою, а також торгівлі та промисловості бажано покласти опікування щодо надання біженцям заробітку і подальшої їх відправки через особливі розпорядчі комітети за участі земських і міських громадських установ, сільськогосподарських товариств і представників промисловості»1. 1 Там же. – С. 17. 2 Там же. 3 Ганелин Р. Ш. От И. Л. Горемыкина к Б. В. Штюрмеру: верховная власть и Совет Минист-ров (сентябрь 1915 – январь 1916 г.) / Р. Ш. Ганелин, М. Ф. Флоринский // Россия и Первая мировая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. ‒ С. 38. 4 Курцев А. Н. Беженство. – С. 133. При очищенні прифронтової території місцеве єврейське населення згідно з розпорядженням військової влади передбачалося зосереджувати в особливих пунктах, а в інших місцевостях – залишати на місцях. Євреїв іноземного похо-дження у глиб Росії допускати заборонялося2. Цих задекларованих положень не завжди дотримувалися, а тому Ставка Верховного головнокомандуючого під ти-ском ухвал Ради Міністрів декілька разів скасовувала свої ж накази щодо «очи-щення місцевості від населення». Наприкінці серпня 1915 р. вже нове керівницт-во Ставки, яку з 23 серпня 1915 р. особисто очолив імператор Микола ІІ3, висту-пило з вимогою припинити несанкціоновані виселення людей і знищення їх май-на. Проте, не зважаючи на це, саме військове керівництво, як це не виглядало парадоксальним, аж до 10 вересня 1915 р. провадило на Південно-Західному фронті виселення чоловічого населення призовного віку разом із їх родинами4. Цікаво, що реакція вищих військових чинів на цей процес була досить брутальною. Наприклад, генерал М. Янушкевич, наголошуючи на характері війни, яка мала здійснюватися, на його думку, «вогнем і мечем», так заявив про місцеве населення, яке піддавалося евакуації: «Нехай страждають»1.В оцінці самого явища біженства та організації евакуації населення досить цікавими є думки, що висловлювали представники вищого державного керівництва на за-сіданнях Ради Міністрів імперії. Їх записав, а згодом і опублікував А. Яхонтов, помічник управляючого справами цієї структури. При цьому вражає цинічний тон, з яким вершилися долі сотень тисяч підданих імператора, незалежно від їх етнічної приналежності. Разом з тим він є справжнім віддзеркаленням ставлен-ня влади, у даному випадку, й до проблеми біженців. Наприклад, 6 серпня 1915 р. на засіданні Ради Міністрів розглядалося єврейське питання і всі його учас-ники були змушені констатувати руйнування смуги осілості. О. Кривошеїн що-до доцільності виселення євреїв озвучив те, про що присутні високопосадовці воліли промовчати: 1 Совет Министров Российской империи в годы Первой мировой войны. Бумаги А. Н. Яхон-това. (Записки заседаний и переписка). – СПб. : Дм. Буланин, 1999. – С. 260. 2 Там же. 3 Там же. 4 Там же. ‒ С. 267. 5 Там же. ‒ С. 265. «Питання обивателів – на час війни, а підприємства – в рішучому порядку назавжди. Бідноту тримати під страхом. Не можна зразу вести війну з Німеччиною і євреями одночасно. Потрібно розділити ці війни»2. Наприкінці серпня 1915 р. на одному з засідань міністр внутрішніх справ М. Щербатов висловив свою оцінку щодо тотальної евакуації цивільного насе-лення, яку проводила військова влада: «Якщо далі відступати, чи доцільно чоловіче населення евакуювати? За ними жінки і діти? Мільйони до нас прийдуть голодувати. Нехай краще мруть у німця під п’ятою»3. 11 вересня того ж року міністр визнав: «Плутанина в евакуації – чи надто рано чи надто пізно»4. Цими днями також розглядалася доля Риги, яка надала певний відсоток біженців. У ній, щоб не дісталося ворогу, передбачалося спа-лити запаси лісу, але виникла небезпека, що постраждає й місто. На це голову-ючий брутально виголосив: «Коли Ригу спалять, то нічого не маю проти – не потрапить до рук німців»5. Аналізуючи виступи високопосадовців на засідан- нях Ради Міністрів, можна зробити висновок, що на середину вересня 1915 р. вони в один голос заявляли про припинення евакуації населення1. Цим самим влада демонструвала розгубленість перед породженою нею проблемою, прик-риваючись цинічними висловлюваннями. 1 Там же. ‒ С. 278. 2 Głaz Alicja. Ewakuacja ludności cywilnej z Lubelszczyzny latem 1915 r. / A. Głaz // Annales Universitatis Mariae Curie-Skłodowska. Lublin – Polonia. – Lublin, 2001. – VOL. LVI. – S. 116. (Sec. F: Studium Doktoranckie Historii UMCS). 3 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания // Известия ВСГ. – 1916. – № 27 - 28. – С. 174. 4 Курлов П. Г. Гибель императорской России / П. Г. Курлов. – М.: Современник, 1992. – С. 215. Слід зауважити, що більшість простих солдатів і частина офіцерів російсь-кої армії, залучених до цих акцій, загалом засуджували саму думку евакуації в такий спосіб, критикуючи форми її проведення2. Негативну оцінку зазначена акція отримала й з боку земських діячів. М. Щепкін, один із членів ВЗС, так оцінив примусове біженство: «Абсолютно інший масштаб, іншого значення набув біженецький рух після того, як у світлі стратегічних міркувань райони, на які досить енергійно наступав ворог, стали очищатися від усього живого, знищуючи будівлі і все майно, яке не вдавалося вивезти. Стрімкість наступу позбавила можливості планомірного очищення території. Розпочався небачений за розмірами, стихійний за своєю суттю, невимовно жахливий рух біженців, названий на шпальтах однієї зі столичних газет «Великим Исходом». Цей історичний зсув населення цілого краю приурочений до липня – серпня 1915 року»3. Поодинокі обережні висловлювання проти насильницької евакуації луна-ли й серед високопосадовців. Наприклад, генерал П. Курлов, який у той час пе-ребував на посаді генерал-губернатора прибалтійських територій, у своїх спо-гадах звернув увагу, що поголовне виселення цивільного населення спричинило не лише тяжкі наслідки для цих людей, а й завдало серйозної шкоди для інших частин Росії, куди ті направлялися4. Отже, поява біженців на підросійських українських теренах зумовлена воєнними, психологічними та політичними чинниками. Перш за все слід зважа-ти на факт розв’язання війни, а відтак і появу нового відчуття у пересічного обивателя – панічного страху, який гнав його у безпечне місце, хай навіть то було за декілька кілометрів від лінії фронту. У такому випадку населення спо-дівалося на швидкий наступ російської армії та можливості повернення додому. З іншого боку, «добровільний» від’їзд у глиб Росії – така собі альтернатива, щоб не бути мобілізованим у ворожу армію, а також унеможливити потрапляння під репресивну машину ворога1. Тому в частини потенційних біженців чоловіки і си-ни воювали в російській армії, а відтак евакуація в тилові губернії імперії давала можливість тримати зв’язок та отримувати невелику грошову допомогу як сім’ям військовозобов’язаних. 1 Гатрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны. – С. 49. 2 Там же. 3 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 28. 4 По поводу «потока беженцев» // Одесский листок. ‒ 1915. – 6 августа. 5 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 28–27. 6 Głaz Alicja. Ewakuacja ludności cywilnej z Lubelszczyzny latem 1915 r. ‒ S. 116. Біженство було продиктоване не тільки страхом цивільного населення перед каральними діями ворога. Російський Генеральний штаб у своєму розпо-рядженні мав значні важелі примусу для виселення, у тих випадках, коли це ви-знавалося за доцільне. Закони військового часу дозволяли військовим встанов-лювати абсолютний контроль у всіх сферах життя місцевостей, що потрапляли в зону дії фронтів2. Сучасні польські дослідники одностайні в оцінці та відзна-чають, що процес евакуації населення з десяти губерній колишнього Королівс-тва Польського є «насильницьким висланням». Одночасно він охопив не лише польські підросійські володіння, а й білоруські, литовські та українські приф-ронтові губернії3. При цьому слід зазначити, що з початком масового вивезення населення, у пресі з’явилися публікації, автори яких намагалися встановити суть біженства, причини його появи. Такі масштаби даного явища, на думку журналістів, дала тільки «примусова евакуація». На початку серпня 1915 р. в одній із одеських газет зазначалося: «… це явище тільки певним чином можна розглядати як результат пані-ки, але у переважній більшості випадків є результатом евакуації за розпо-рядженням властей4. Слід враховувати і той факт, що не вся людність бажала виїздити до неві-домих їй земель, чужих ментально, релігійно, мовно та світоглядно. Наприклад, ті ж самі польські селяни всіляко ухилялися від «долі блукачів», ховаючись лі-сами від облав, які проводили російські солдати5. Наприклад, у Люблінському повіті, у так званому Лісі Домбровському, скупчилося до 18 тис. біженців. Іноді вони перекривали своїми валками дорогу, заважаючи руху військам, у наївній надії, що їх повернуть до своїх домівок6. Організацію евакуаційних заходів та протидію їй з боку населення можна відтворити на прикладі діяльності військо-вого командування в Люблінській губернії: «Евакуація населення відбувалася загалом згідно з єдиною схемою. Перед ос-таточним відходом російських військ у даній місцевості з’являлися козаки, які видворяли мешканців з їх будинків, підпалюючи потім обійстя, а насе-лення гнали поперед себе чи вивозили залізницями… Однак багатьом вда-лося уникнути долі блукача. Частина людності ще перед наступом росій-ського війська залишала свої домівки, ховаючись лісами, і перечекавши від-хід росіян, поверталися додому. Інші рятувалися перед примусовим висе-ленням, відкуповуючись від солдатів грішми чи горілкою»1. 1 Ibidem. ‒ S. 117. 2 Pługawko D. Sienkiewicz w Szwajcarii / D. Pługawko. – Poznań : Universytet im. A. Mickiewicza, 1986. ‒ S. 15. 3 Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej w latach 1914-1916 / W. Słodkowski. – M. : Bachmetjewski zaułek, № 7, 1916. ‒ S. I–ХVI. 4 Жванко Л. Перша світова війна і проблеми польських біженців в Україні... – С. 82. 5 Нелипович С. Г. Население оккупированных территорий рассматривалось как резерв противни-ка / С. Г. Нелипович // Военно-исторический журнал. – 2000. – № 2. – С. 69. 6 Нелипович С. Г. Депортации в России 1914 – 1918 гг. / С. Г. Нелипович // Там же. – 1997. – № 1. – С. С. 53. При цьому слід зазначити, що у тогочасному польському суспільстві про-цес виселення польського населення був оцінений досить неоднозначно. У спо-гадах колишнього польського представника в австрійському парламенті З. Ла-зовського евакуація поляків виглядала ще страшнішою, ніж самостійна їх втеча від ворога на початку війни2. У той же час В. Слодковський, автор «Статистич-ної книги для польських біженців у роки європейської війни. 1914-1916», схва-льно поставився до вивезення поляків у глиб імперії та фінансування з держав-ної скарбниці польських благодійних комітетів3. Ватро розрізняти виселення підданих Миколи ІІ «християнського», «слов’янського» населення з депортаційними акціями, направленими проти ні-мців, австро-угорців, турків, болгар. Наприклад, польське населення офіційною імперською владою розглядалося як добровільні біженці-слов’яни, яким гаран-тувався безкоштовний залізничний проїзд, харчування на шляхах руху в тилові губернії, де вони могли отримати опіку та заробіток4. Натомість саме етнічних представників ворожого блоку, які хоч і були підданими імператора, офіційна російська влада розглядала як «резерв ворога»5-6. Вони, фактично опиняючись поза законом, виселялися з прифронтових зон в адміністративному порядку під нагляд поліції та не мали права користуватися державною і громадською допо-могою, а також були беззахисними перед можливими випадами з боку місцево-го населення. При відступі російських військ територією Волині, як зазначає Б. Бернадський, німецьке населення виселялося поголовно, а до тих, хто відмов-лявся, застосовувалася смертна кара: «У Волинській губернії виселяються всі німці-колоністи, в той же час забувається, що їх сини узяті до війська»1. 1 Бернадський Б. В. Волинь у роки першої світової війни : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Бернадський Богдан Васильович. – Луцьк, 1999. – С. 108. 2 Лазанська Т. І. Німці-виселенці в українських губерніях у роки Першої світової війни / Т. І. Лазанська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2002. – Вип. ІV. – С. 90. 3 Білоус Л. В. Депортації єврейського населення на території Російської імперії... ‒ С. 67, 70. 4 Златина М. А. Проблема еврейского беженства в России в период Первой мировой войны... – С. 17–18. 5 Білоус Л. В. Депортації єврейського населення на території Російської імперії... ‒ С. 68. 6 Гетрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой. – С. 59. Царизм, на думку української дослідниці Т. Лазанської, намагався в такий спосіб мобілізувати на тотальну війну не лише фізичні, а й духовні сили наро-ду, відволікти суспільну свідомість від повсякденних жахів поразки російських військ, спрямовуючи її [свідомість] на пошук внутрішнього ворога, винного у всіх нещастях армії та цивільного населення2. Досить швидко німці-колоністи стали людьми без батьківщини, перетворившись з міцних хазяїв зразкових гос-подарств на шпигунів Німеччини. Особливу групу виселенців склало єврейське населення. З одного боку, воно не належало до представників етносів ворожого блоку, але з іншого – у тогочасному суспільстві підігрівалися стосовно них численні упередження3. Це, між іншим, провокувало погроми, які проводили російські війська. Тому євреї були змушені втікати з прифронтових територій углиб імперії. Проте, у листо-паді 1914 – березні 1915 рр. у примусовому порядку євреїв-біженців виселяли з переповнених центрів їх скупчення в інші великі міста (наприклад, із з Варшави у Вільно та Мінськ)4. Таке половинчасте становище все ж дозволило єврейським громадам українських міст, які входили до української «смуги осілості» – Волинська, Ка-теринославська, Подільська, Полтавська, Херсонська, Чернігівськата Київська (крім Києва)5 – сформувати різні комітети допомоги євреям − жертвам війни. На рівні імперії було дозволено діяльність Центрального єврейського комітету допомоги жертвам війни, заснованого за ініціативою «… багатих єврейських банкірів та адвокатів»6. Його представник, поряд з іншими представниками подібних етнічним структур, входив до державного імперського урядового ор-гану з опіки біженців. Проникнення біженців-євреїв у внутрішні губернії змусило владу зверну-ти увагу на цю проблему. Відтак 13 серпня 1915 р. вступиву силу циркуляр М. Щербатова щодо розширення, «смуги осілості», що дозволяв їм селитися у ти- лових губерніях імперії1. Цікаву і ймовірно дискусійну думку щодо значення евакуації для самих євреїв висловив П. Ґетрелл. Дослідник пише: 1 Златина М. А. Проблема еврейского беженства в России в период Первой мировой войны… – С. 24. 2 Гетрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны. – С. 60. 3 Жванко Л. М. Проблема переміщених осіб Великої війни: прибуття німців-колоністів до Хар-кова (січень – березень 1915 р.) / Л. Жванко // Вопросы германской истории: сб. науч. тр. / [отв. ред. С. И. Бобылева]. – Днепропетровск, 2007. – С. 150. 4 Гатрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны. – С. 50. 5 Полян П. Вся Россия ходуном: беженцы Первой мировой войны и конец империи. GatrellP. A Whole Empire Walking. Refugees in Russia during World War I. ‒ Bloomington&Indianаpolis: Indiana University Press, 1999. ‒ 318 p. : [Electronic resource] / Полян П. – Access mode :http:// magazines.russ.ru/ nz /2002/5/rec.html. – Name from a screen. 6 Piskorski Jan-Maria. Wygnańcy. Przesiedlenia i uchodźcy w dwudziestowiecznej Europie. – S. 24. «… свобода переміщення давала певні переваги російським євреям, оскільки дозволяла їм проникнути в новий для них світ внутрішньої Росії, до якого вони до того часу не мали доступу»2. Слід зазначити, що ганебна з морального погляду, політика депортації за-стосовувалася й іншими учасниками світового конфлікту. Так, Німеччина провела зміни населення в Королівстві Прусськім, виселивши звідти декілька тисяч євреїв та поляків. Австро-Угорщина депортувала тисячі сербів та русинів. Насильницька депортація етнічних меншин Привіслянського Краю та Королівства Польського здійснена, Російською імперією, торкнулася 300 тис. німців3. Важливим для осмислення суті явища, яким стало біженство, є також ви-значення кола осіб, що й окреслили поняття «біженець». При цьому сучасні єв-ропейські вчені досить широко тлумачать це поняття.Так, П. Ґетрелл, один із авторитетних дослідників біженства Великої війни в Росії, наголосив, що влас-не «біженців», тобто людей, які добровільно залишили свої домівки з наступом ворога, було небагато у порівнянні з сотнями тисяч тих, кого «перемістили» насильно (виселенці)4. Дослідник вводить широке поняття «переміщені особи», «переміщення населення» («population displacement»), до семантичного кола якого зараховує біженців, депортованих, військовополонених ворожих армій, інтернованих з числа громадян ворожих країн5. У подібному ключі висловлю-ється стосовно семантики поняття «біженство» і польський професор Я. Піс-корський. Він зазначає: «… оскільки біженство супроводжує людство від початку історії, але його форми постійно змінюються, історик повинен прийняти його якомога ширшу дефініцію»6. Проте застосовуючи цей термін щодо періоду Російської імперії, слід вра-ховувати той факт, що її законодавство у часи Першої світової війни подало його власне юридичне тлумачення1. Відтак історично вмотивованим буде кори-стування саме ним, як таким, що відповідав тогочасним реаліям життя. У цьому контексті слід зауважити, що С. Попик, досліджуючи проблеми перебування українців-біженців з Галичини і Буковини, але вже по інший бік Східного фро-нту, оперує перекладом німецького поняття «Kriegsflüchtlinge» – «воєнні біжен-ці»2. Семантика цього терміну вказує на природу явища, спричиненого саме во-єнними діями. 1 Жванко Л. Становлення системи органів допомоги біженцям на українських землях (1914 – 1915 pp.) / Л. Жванко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. зб. ст. / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2004. – Вип. 27. – С. 371. 2 Попик С. Д. Українці в Австрії 1914 – 1918. – С. 66. 3 Отчет о деятельности Харьковского Прикарпатского комитета за 1915й год. – Х. : Епархиа-льная тип., Каплуновская ул. № 2, 1916. ‒ С. 2. 4 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 83. 5 Державний архів Харківської області (далі – Держархів Харківської обл.), ф. 18, оп. 21, спр. 6, арк. 51. 6 Реєнт О. П. Україна в імперську добу ХІХ – поч. ХХ ст. / О. Реєнт. – К. : Ґенеза, 2003. – С. 297. Важливим буде й інше зауваження стосовно статусу вже біженців-галичан, яких тогочасні джерела трактували як «молодших братів»3. І все ж, попри ши-року кампанію щодо проголошення Східної Галичини російською територією, всі прибулі звідти формально були підданими Австро-Угорщини – іноземної держави, з якою Російська імперія перебувала у стані війни4. У вітчизняній історіографії окремі дослідники у своїх працях ототожню-ють поняття «німці-виселенці»,«німці-колоністи російськопіддані» та біженці. У випадку з примусово депортованими поняття «біженець» не є прийнятним, тому варто розмежувати і понятійний апарат, і дослідницькі проблеми – депортовані та біженці Першої світової війни. Окремо слід вивчати долю етнічних меншин Російської імперії, які зазнали впливу депортаційної політики і мали статус «ад-міністративно висланих». Ілюстрацією того може бути і факт відмови надавати допомогу «німцям-колоністам» з боку Харківського відділення Тетянинського комітету в березні 1915 р., як таким, що перебували під наглядом поліції5. Цікаву думку з приводу появи терміну «вигнанець»висловив професор О. Реєнт : «…засоби масової інформації, з міркувань можливих цензурних утисків, використовували слово «вигнанці», яке застосовувалося до депортованих з прикордонних територій імперії»6. Польський історик М. Коженевський, визначаючи статус поляків, еваку- йованих углиб Російської імперії, наголошує, що російська влада в офіційній кореспонденції використовувала термін «біженець» – «uciekinier» (утікач). По-няття ж «wygnaniec» (вигнанець), «uchodźca» (біженець), «tułacz» (блукач) зу-стрічаються у тогочасних архівних документах. За переконанням дослідника, вони підкреслюють статус польської людності, примусово евакуйованої з поль-ських губерній1. 1 Korzeniowski M. Na wygnańczym szlaku... Działalnosć Centralnego Komitetu Obywatelskiego Królestwa Polskiego na Białorusi w latach 1915 – 1918 / M. Korzeniowski. – Lublin : Lubelske Towarzystwo Naukowe, 2001. – S. 12. 2 Кучера І. В. Політика російської окупаційної адміністрації в Східній Галичині у 1914 – 1917 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Всесвітня істо-рія» / І. В. Кучера. – Чернівці, 2005. – С. 14. 3 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 129. 4 Крестный ход // Одесский листок. – 1915. – 15 октября. Нарешті, слід визначити, що відносно до природи переміщення біженців, організованих російською владою та ініційованих ними самими, необхідно вживати термін «евакуація», який відбиває специфіку воєнного часу. Відтак ви-користання поняття «міграція», яке окремі дослідники застосовують, окреслю-ючи проблему переміщення цивільного населення, наприклад, Східної Галичи-ни є недоцільним2. У той же час переміщення німців, австрійців, болгар та тур-ків підпадає під юридичну норму «депортація». Зовсім по іншому біженство було сприйнято тогочасним суспільством. На фоні біженської проблеми віддзеркалився моральний і духовний стан тогочасного суспільства на території України3. Тогочасна преса зарясніла сюжетами про це нове й незвичне явище, коли у містах і селах з’явилися люди з далеких околиць імперії з іншим способом життя, іншою релігією, іншою мовою, навіть зовнішнім виглядом – таке собі мимовільне взаємопроникнення культур. «Губернія іде за губернією. За декілька годин дороги ви уже починаєте розрізняти губернію від губернії. Ось іде Холмська губернія. Ви пізнаєте її за зачісками жінок. З-під хусток вибиваються підстрижені пасма волосся. […] Холмські раніше всіх вийшли і більше за всіх озлоблені. Їх жінки лайливі, дивляться злобно, з усякої дрібниці істерично кричать. Напевне всю душу їм вимотало. Нерва живого не лишилося. Ось статечно в червонястих кожухах з опушкою іде Ґродненська губернія. Ви пізнаєте її за ґродненськими кибитками. Кибитки на возах обтягнуті смугастими і картатими тканинами. Ці ж тканини й для святкових жіночих плахт. У Ґродненській губернії у жінок: Така мода»4. Журналісти, які на власні очі бачили біженецький потік, підмічали різні моменти їх життя, трагізм ситуації людини, вирваної зі звичних умов буття. Так наприкінці серпня 1915 р. повітова газета «Ніженець» писала: «Коли вступиш на територію Волині, на власні очі переконуєшся, що означає переселення народів. Увесь край піднявся і рушив кудись вперед, далі від театру військових дій. Втім ті, хто побували тут раніше, говорять, що тепер лише залишки пересування. А за декілька тижнів перед цим проводилося в повному розумінні велике переселення. […] І усюди, в усіх цих потягах однакова картина: заглянеш і не повіриш, як могло там вміститися стільки людей, з якими зусиллями натискували, куди тільки можна, вузли, сумки, валізи… А на місцях зупинок – загнані в залізничні тупіки довгі вулиці темно-червоних товарних вагонів чекають черги, щоб відправитися далі. Поки-що живуть у вагонах. І живуть по-справжньому: поставили столи, розклали і розвісили домашній скарб. Вийшли пересувні квартири. Але це все-таки щасливці. А більшість рушили в невідому дорогу на вцілілих «конячках».[…] Небо все частіше затягується важкими, сірими хмарами. Часом холодний вітер вже вирує над залишеною землею, рівнинами. Йдуть дощі1. 1 На Волыне // Нежинец. – 1915. – № 36. – 29 августа. – С. 14. 2 Журнал очередного Валковского уездного земского собрания сессии 1915 г. 27 – 30 октяб-ря. – Валки: Типогр. Ф. В. Савченко, 1916. – С. 88. 3 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914 – 1917). – С. 104. 4 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 115. Фактично на початковому етапі війни це нове явище, за умов вдало розіг-раної пропаганди щодо звірств ворога на струнах співчуття з боку пересічних підданих імператора, отримало широку підтримку суспільного загалу. Допомо-га «братам, які перші зустріли, прийняли на себе жорстокий удар війни»2, роз-глядалася як священний обов’язок. Масове прибуття біженців у тилові губернії Російської імперії з західного театру воєнних дій розпочалося у липні – серпні 1915 р., досягло максимуму у вересні – жовтні, а завершилося у листопаді – грудні того ж року3. При цьому слід наголосити на двох біженецьких потоках: потужного із зони дії Південно-Західного, а почасти і з Північно-Західного фронтів, хоча українські землі офі-ційно не були призначені для останнього, та незначного – з румунського. До українських тилових губерній – Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Харківської, Херсонської – ринули значні партії біженців з Волині, Поділля, Бу-ковини, Ґродненщини, Холмщини, Прибалтійських володінь: «Із середини липня 1915 р. ринув потік вигнанців із Східної Галичини, який налічував близько 100 тис. осіб»4. Їх шлях пролягав Волинською, Подільською та Київською губерніями, при цьому Київ не став кінцевим пунктом їх поневірянь, а скоріше був транзит-ним пунктом, де біженці отримували всіляку допомогу та рухалися далі1. При цьому можна стверджувати, що саме українськими землями пролягли головні транзитні шляхи їх руху. 1 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 16. 2 История первой мировой войны, 1914 – 1918 : в 2 т. [под ред. И. И. Ростунова]. – М. : Нау-ка, 1975. – Т. 2. – С. 205, 208. 3 Беженцы из Румынии // Одесские новости. – 1916. – 29 ноября, 10 декабря. 4 Жванко Л. М. Румунські біженці Першої світової війни на Полтавщині // Архіви і докумен-тальна спадщина Полтави: минуле, сучасне, перспективи. 1903 - 2003: наук.-практич. конф., грудень 2003 р. / редкол. Г. П. Білоус [та ін.]. – Полтава, 2003. – С. 210. 5 Беженцы из Румынии // Одесские новости. – 1916. – 14 декабря. 6 Заботы о беженцах-румынах // Одесские новости. – 1916. – 18 декабря. 7 Маршруты движения беженцев из Румынии // Одесские новости. – 1916. – 22 декабря. 8 Курцев А. Н. Беженство. – С. 134. 9 Берест І. Р. Соціальне становище населення Східної Галичини і Західної Волині в роки Першої світової війни. ‒ С. 103. Наприкінці 1916 – на початку 1917 рр. на українських землях з’явилася ще одна хвиля біженців. На цей раз – із зони дії Румунського фронту. Слід за-значити,що у серпні 1916 р. на боці Антанти у Першу світову війну вступила Румунія, а вже пізньої осені того ж року її територію було окуповано німецьки-ми військами2. Тому вже 28 і 29 листопада 1916 р. до Одеси прибула значна пар-тія біженців, яку згодом було направлено у Київську і Херсонську губернії3. Трохи згодом, у січні 1917 р. 444 біженці-румуни було направлено до міста Кременчук Полтавської губернії4. Відтак протягом грудня 1916 – початку 1917 рр. російська влада займалася прийомом, транспортуванням та розміщенням цих людей5-6-7. Відповідно до способу переміщення біженців у тилові губернії доцільно виділити два його етапи. На першому етапі, який тривав протягом літа – почат-ку осені 1915 р., основним способом евакуації цивільного населення були гу-жові перевезення8. Переважна більшість їх рухалася на власних підводах, пок-ритих брезентом та навантажених найбільш цінним майном. Безпосередні уча-сники тих подій на Волині так описують нехитрий скарб, що брали біженці: «На віз клали скриню з одягом, рушниками і ряднами, хлібну діжку, лопату для саджання хліба, бочку із салом, мішок борошна, лопату, сокиру та пилку. А більше на віз не вміщалося. Кожен віз зверху був накритий від дощу. Через те, що було сухо, вози дуже скрипіли»9. Аналізуючи те, що нашвидкуруч клалося на підводи, можна зробити ви-сновок: ці люди розраховували лише на себе, беручи запас їжі та знаряддя пра- ці, мабуть, основні і для жінки, і для чоловіка. Біженка передбачала, що десь на шляху свого руху вона натрапить на піч, в якій можна буде спекти хліб і вийня-ти власною лопатою, як це вона робила багато разів удома. Фактично й на но-вому і водночас чужому місці цим людям, за великим рахунком, хотілося вести спосіб життя «як удома». А лопата, сокира й пилка – це ті знаряддя, за допомо-гою яких на початку минулого століття будували хати. От і їхали біженці на своїх фурах углиб імперії з надією перебути якось цю воєнну хуртовину, що закрутила їх родини і розкидала по світах… На початку вересня і до зими 1915 р. тривав другий етап евакуації біжен-ців. У цей час їх вивезення у тилові райони відбувалося головним чином заліз-ницями, так званими, «маршрутними потягами» з прямою доставкою до пункту призначення1. Основне навантаження щодо транспортування біженців було по-кладено на три загальнодержавні залізниці – Південно-Західну, Південну (Сло-бідську), Катеринославську (Запорізьку), які проходили територією українських губерній. Потужними залізничними вузлами із численними під’їзними розв’язками були Катеринослав та Харків2. До того ж ці міста входили до пере-ліку найкрупніших розподільчих центрів біженців нарівні з Москвою, Орлом і Курськом3. При цьому слід зауважити, що досить складно встановити точну кількість біженців, тому запропоновані цифри – орієнтовні. Протягом літа – осені 1915 р. через розподільчий пункт на Катеринославському вокзалі пройшло 397945 біженців, з них за межі губернії – 123517, а решту було розселено у пові-тах Катеринославської губернії4. Ось лише зведення за 14 – 28 жовтня 1915 р.: 1 Курцев А. Н. Беженство. – С. 135. 2 Толокньов І.В. Залізничний транспорт України в період Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Толокньов Іван Валерійович. – К, 2000. – С. 23–24. 3 Собрание уполномоченных губернских земств 7 – 9 сентября 1915 г. в Москве // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 24. – 10 октября. – С. 16. 4 Журнал заседаний Екатеринославского губернского земского собрания очередной сессии 1915 г. (С 15 по 23 января 1916 года). – Екатеринослав : Тип. губ. земства, 1916. – С. 379. 5 Беженцы // Приднепровский край. Вечерний выпуск. – 1915. ‒ 17 октября. 6 Беженцы // Приднепровский край. – 1915. ‒ 22 октября. «14 жовтня на катеринославський військово-продовольчий пункт прибуло 29 вагонів біженців-слов’ян із Волинської, Віленської, Холмської і Ковенської губерній»5. «21 жовтня на військово-продовольчий пункт прибуло 30 ваго-нів біженців із Люблінської, Волинської, Віленської і Мінської губерній»6. «27 жовтня на катеринославський військово-продовольчий пункт прибуло 16 вагонів біженців-слов’ян із Холмської, Волинської, Ґродненської і Віленської губерній»1. «28 жовтня на військово-продовольчий пункт прибуло 24 ваго-ни біженців із Мінської і Волинської губерній»2. 1 Беженцы // Там же. ‒ 28 октября. 2 Беженцы // Там же. ‒ 29 октября. 3 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914–1917). – С. 104. Цей історик подає дані щодо 54 реєстраційних пунктів, хоча в історичних джерелах зазначено 24. 4 Кратний очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 – 1917 гг.). – Х.: Тип. Б. Бенгиса, 1918. – С. 24. 5 Ведомость о движении беженцев от 15 сентября по 31 октября 1915 г. // Известия ГК ВЗС. – 1915.− № 27. – 15 ноября. – С. 73. 6 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 140. 7 Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916 – 1917 гг. – С.128. 8 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф. 715, оп. 1 спр. 3071, арк. 9зв. 9 Там само, арк. 1 зв. Харків належав до переліку 24 реєстраційних пунктів Російської імперії, на яких проводився «...щоденний перепис проходження біженців у межах Єв-ропейської Росії»3. Протягом липня – грудня 1915 р. через залізничний вузол Харкова прослідувало 366435 біженців, із них у липні – 2565 осіб (0,7%), у сер-пні – 43606 (11,9%), у вересні – 233419 (63,7%), у жовтні – 80616 (22%), у лис-топаді – 6229 (1,7%)4. Слід зазначити, що найінтенсивнішим рух біженців, як сві-дчать дані, зібрані на реєстраційних пунктах працівниками ВЗС, був протягом ве-ресня – першої половини жовтня 1915 р.. За цей час на 12 із 24 пунктів, які розмі-щувалися на двох залізничних лініях, було зареєстровано 2016657 біженців. За матеріалами Додатку 1.1 можна встановити, що на три українські реєстраційні пункти – Бахмач, Катеринослав і Харків – припало 710584 біженці, що склало 35% від їх загальної зареєстрованої кількості5. Більше того, на станції Бахмач зустріча-лися два потоки біженців: з Південно-Західного та Північно-Західного фронтів6. Вивчення долі сотень тисяч біженців вимагає точного встановлення їх чисельності7. На цьому вже у роки війни наголошували і громадські діячі, які займалися справами біженців. На їх думку, «…статистичні дані внаслідок їх неповноти […] не дають змоги ясно та ґрунтовно вникнути в суть біженсько-го руху, пізнати його психологію, а також відтворити ті умови, в яких відбу-валася евакуація біженців»8. Натомість, окреслена проблема надзвичайно скла-дна і вимагає серйозного вивчення, уточнення цифрового матеріалу, оскільки збір статистичних даних в умовах триваючої війни був досить складною спра-вою. «Грандіозна біженська маса рухалася в середину держави […] хаотично, безсистемно…»9, а це надзвичайно ускладнювало проведення будь-якої реєст- рації. Тому у самій природі цього соціального явища, як зауважив у 1916 р. ста-тистик Івченко у звіті про організацію руху біженців залізницями і гужовими шляхами, направленому до КПЗФ ВЗС, полягає головна причина неповного об-ліку населення [біженців. – авт.]1. 1 Там само, арк. 2. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 36, арк. 73 - 74 зв. 3 Вердиева Х. Первая мировая война и беженцы – мусульмане Кавказа : [Электронный ре-сурс] / Вердиева Х. – Режим доступа : www.irs-az.com. ‒ Название с экрана. 4 Гавриков А. Ф. Города российской провинции в условиях Первой мировой войны: на примере Курской губернии: дисс. ... канд. ист. наук: 07.00.02. – Курск : РГБ, 2007. (Из фондов Рос. го-суд. библиотеки). – С. 155: [Электронный ресурс] / А. Ф. Гавриков. – Режим доступа: http://diss.rsl. ru/ diss/ 07/0088/070088014.pdf. – Название с экрана. 5 Жванко Л. М. З історії перебування біженців Першої світової війни в Катеринославській губ. (1915 р.) / Л. Жванко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. пр. / [Ред. кол. : С. І. Світленко (відп. ред.) та ін.]. – Дніпротетровськ, 2006. – Вип. 4. –С. 219. 6 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 – 1917 гг.). – С.11; Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 12, арк. 212; спр. 22, арк. 10, 12, 14, 26, 28, 31, 33, 34, 38, 40, 42, 44, 46. 7 Реєнт О. Загострення суперечностей в імперському суспільстві у роки Першої світової вій-ни (липень 1914 – лютий 1917 рр.). – С. 29. Перший перепис біженців у Російській імперії організував Тетянинський комітет, звівши отримані матеріали у «Попередні відомості про чисельність бі-женців в Імперії (крім Закавказзя) за даними губернаторів». Станом на 20 груд-ня 1915 р. було зафіксовано 2706309 біженців (Додаток 1.2)2. Крім того, ста-ном на 20 вересня 1915 р. на Центральному Кавказі було зареєстровано біжен-ців-мусульман 74990 осіб3. Сучасні російські дослідники зазначають, що з 25 млн підданих Миколи ІІ, які проживали в охоплених евакуаціє західних губерніях ім-перії, з насиджених місць знялося близько 3 млн осіб4. Найбільше біженців осіло в Катеринославській та Московській губерніях (власне у Москві) та у губерніях, прилеглих до лінії фронтів. Значне наванта-ження щодо чисельності біженців лягло на українські губернії, з яких Катери-нославська, де знайшли притулок 227942 біженці, посіла перше місце серед 45 європейських губерній Російської імперії5. Харківщина за кількістю розміще-них біженців була другою серед українських губерній і п’ятою серед решти мі-сцевостей імперії. Зрозуміло, що ці та інші дані не можна назвати остаточними, вони – лише орієнтовні, оскільки в умовах війни надзвичайно важко було прове-сти будь-який статистичний збір даних. Наприклад, на зиму 1915 р. у повітах Ха-рківської губернії за даними Тетянинського комітету було розселено 70306 біжен-ців, тоді як за даними ВЗС – уже 756066. У той же час О. Реєнт та О. Сердюк вка-зують, що у січні 1916 р. на Харківщині було зареєстровано 74647 біженців7. Подібні розбіжності щодо визначення кількості переміщених осіб О. Ку- рцев пояснює низкою причин. Перш за все «офіційні відомості про чисельність евакуйованого населення враховують лише винятково біженців - «простолюди-нів», які перебували під опікою громадських спілок. Поза реєстрацією залиши-лися державні службовці та їх сім’ї, які отримували «жалування» та особливу «позичкову» допомогу, і взагалі всі «забезпечені» біженці, які не потребували «державної опіки», а також виселенці під наглядом поліції1. У такому ж стані перебували й робітники евакуйованих промислових підприємств польських і прибалтійських володінь імперії. Зрештою, не слід відкидати і фактор самос-тійного переміщення біженців (які мали на руках «екстрені відзиви», тобто спеціальні проїзні документи), у пошуках загублених родин, багажу, чи, образ-но кажучи, кращої долі. Траплялися випадки, коли біженці виїздили в інші міс-та на навчання або роботу. 1 Курцев А. Н. Беженство. – С. 140. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 36, арк. 73; Известия ВСГ. – 1916.– № 33. – С. 55, 56, 76; Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. – С. 82–85. Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916 – 1917 гг. – С. 130–132. 3 Хаген Марк фон. Великая война и искусственное усиление этнического самосознания в Российской империи. ‒ С. 397. 4 Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916 – 1917 гг. – С. 132. Значна частина біженців залишилася поблизу лінії фронту. Особливо ба-гато їх було на сході Волинської губернії. Серед причин такої ситуації слід на-звати бажання біженців перебувати ближче до рідних місць з надією на швидке повернення додому. Проте уже з 1916 р. і протягом наступних двох років відзна-чалася стала тенденція до збільшення їх кількості в українських губерніях, спри-чинена змінами ситуації на фронтах (Додаток 2.3)2. Так на весну 1916 р. за під-рахунками Тетянинського комітету в Російській імперії осів 3306051 біженець3. На 1 листопада 1916 р. їх було зареєстровано вже 3573471, з яких – 761245 про-живали в Україні4. Іншими словами, майже кожен четвертий біженець із грудня 1915 р., проживав в Україні. Зі збільшенням чисельності біженців на загальноім-перському рівні така тенденція зберігалася і щодо українських земель. Запропоновані цифрові дані досить орієнтовні, вони вимагають подаль-шого опрацювання та пошуку нового матеріалу, проте вже можна зробити певні узагальнення. Перш за все слід відзначити, що на листопад 1916 р. у дев’яти українських губерніях перебували 21% від загальної кількості біженців, решта були розселені у 55 неукраїнських губерніях, Туркестані, Фінляндії та 12 облас-тях неозорої Російської імперії. Така кількість новоприбулого населення вима-гала значної роботи від місцевих органів влади, самоврядувань та громадськос-ті. Чітко окреслена географія перебування значної кількості біженців – Катери- нославська, Харківська та Волинська губернії. Перші дві – розвинені промисло-ві регіони імперії, де можна було знайти роботу біженцям і куди було евакуйо-вано низку підприємств Прибалтійських губерній та Королівства Польського. Проте 81,5% біженців було розселено у сільській місцевості, оскільки основну їх масу склали все-таки селяни. Для порівняння зауважимо, що у загальноім-перському вимірі, за даними російських істориків, частка біженців, розміщених із середини 1915 р. до кінця війни у сільській місцевості, склала 75%1. Проте вірогідніше сказати, що вона коливалася від 75 до 85%2. П. Ґатрелл, порівнюю-чи принцип розміщення військовополонених та біженців у Російській імперії, наголосив: 1 Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы Первой мировой войны. – С. 59. 2 Смета расходов на устройство беженцев в городах // Известия ВСГ. – 1916.– № 25 - 26. – С. 98–99. 3 Гатрелл П. Беженцы в России в годы Первой Мировой войны. – С. 59. 4 Смета расходов на устройство беженцев в городах // Известия ВСГ. – 1916. – № 25 - 26. – С. 102–103. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 36, арк. 76 зв. 6 Там само, арк. 76. «На відміну від військовополонених, які зазвичай утримувалися в таборах у віддалених районах імперії, біженці розміщувалися переважно у містах»3. Розселити ж таку кількість біженців у містах у принципі було неможливо, тому теза британського дослідника видається досить-таки спірною. Хоча тен-денція руху біженців саме до міст зберігалася, проте влада, з різних причин всі-ляко намагалася його зменшити. За даними ВСМ на зиму 1916 р. у 191 місті ім-перії було розселено 532699 біженців, що склало близько 1/6 від загальної їх кількості. Населені пункти, у яких розмістилися біженці було поділено на три групи: губернські центри (45), повітові з кількістю біженців у понад одну тися-чу осіб (36), інші повітові містечка (110). Перша група прийняла 379586, друга – 120917, третя – 32166 біженців4. На серпень того ж року, уже за даними ста-тистичного бюро Тетянинського комітету, у містах перебувало 584512 біжен-ців5. Серед українських міст першість належала Харкову, Катеринославу, а з осені 1916 р. і Києву (Додаток 1.4). Окремо слід назвати Одесу, в якій було ро-зселено за різними джерелами від 13056 до 19706 біженців6. Це найбільші про-мислові та культурні центри тогочасної України.Від кількох десятків до кількох тисяч біженців прийняли українські містечка. Наприклад, наприкінці 1916 р. у повітових центрах Переяслав та Кобеляки Полтавської губернії тимчасово про- живало відповідно 54 та 251, тоді як у Ромнах – 9650 біженців1. 1 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 15, арк. 6, 19, 213, . 2 Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916 – 1917 гг. – С. 128–129. 3 Уткин А. И. Забытая трагедия. Россия в Первой мировой войне. – Смоленск: Русич, 2000: [Электронный ресурс] / А. И. Уткин. – Режим доступа: http:militera. lib.ru /research /utkin 3 index.html. – Название с экрана. 4 Местная хроника // Утро. – 1916. – 16 января. 5 Курцев А. Н. Беженство. – С. 142. 6 Витмор (Уиттимор) Томас. Отчет о моем путешествии по России в ноябре и декабре 1915 и январе 1916 гг. // Известия ВСГ. – 1916. − № 29 – 30. – Апрель. – С. 326 – 330. При визначенні кількості біженців слід враховувати і той момент, що пе-вний їх відсоток з різних причин залишився поза реєстрацією, оскільки частина чоловіків-біженців була мобілізована до армії, ніхто не вів статистики і помер-лих у дорозі. О. Курцев, провівши значну роботу, встановив, що за весь період війни на території Російської імперії перебувало до 5 млн біженців і аж ніяк не 10 чи взагалі 15 мільйонів, як наголошували радянські дослідники2. Слід від-значити, що окремі сучасні російські дослідники й зараз безпідставно наголо-шують на існуванні ще у 1915 р. 10 млн біженців3. Відтак цифру, наведену О. Курцевим, можна вважати найбільш вірогідною і правильною. Масштаб поширення біженства на теренах імперії був такий, що викликав навіть зацікавлення закордонної громадськості. Росію відвідували представни-ки різних організацій з метою на власні очі побачити та «… ознайомитися з таким безпрецедентним явищем, яким стало біженство, викликане війною»4. Так, протягом листопада 1915 – січня 1916 р. в Росії перебував Т. Вітмор5, аме-риканський археолог з Кембриджа штат Масачусетс, який зацікавився вивчен-ням становища біженців, головним чином, росіян, поляків, євреїв та литовців. На власні кошти, а також на кошти своїх друзів він відвідав 13 міст – від Боб-руйська, до Оренбурга і Ташкента. Одним із останніх пунктів став Харків, який Т. Вітмор відвідав 16 січня 1916 р.. У своєму звіті, поданому з погляду лікаря, оскільки на початку війни перебував на дійсній медичній службі, Т. Вітмор констатував складне становище, в якому перебували десятки тисяч людей6. Одним із аспектів дослідження біженства є визначення його етнічної складової. На жаль, точно встановити, який сегмент мала кожна етнічна група, неможливо, оскільки у даному випадку постають дві цифри – офіційні, зібрані працівниками різних комітетів, і неофіційні, ніким не фіксовані. Отже, наприкі-нці грудня 1915 р., за даними, опрацьованими Тетянинським комітетом, на те-ренах імперії перебувало 480 тис. польських біженців, 320 тис. – латиських, 204800 – єврейських, 89600 – естонських. При об’єктивному визначенні етніч-ного складу біженців постає ще одна проблема – узагальнене поняття «російсь- кі біженці», до яких зараховувалися і росіяни, і українці, здебільшого і білору-си. Слід зазначити, що на переконання білоруського дослідника Є. Мірановича, із Західної Білорусії протягом 1915 р. виїхало 1,4 млн біженців1. 1 Бежанства 1915 года : [Электронный ресурс] / [рэд. В. Луба, Е. Мірановіч]. – Беласток : SPHU «Podlaska», Zakład Poligraficzny, 2000. – С. 7. Режим доступа: http://kamunikat. org/ 3537.html. – Название с экрана. 2 Mądzik M. Z działalności Polskiego Towarzystwa Pomocy Ofiarom Wojny na Białorusi w latach I wojny światowej / M. Mądzik // Zapiski Historyczne. – T. LXI. – 1996. – Z. 1. – S. 63. Українські історики Л. Зашкільняк та М. Крикун називають цифру у 800 тис. польських біженців. Зашкільняк Л. О. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л.О. Зашкільняк, М.Г. Крикун. – Львів: Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка, 2002. – С. 434. 3 Najdus W. Uchodzcy polscy w Rosji w latach 1917 – 1919 / W. Najdus // Kwartalnik Historyczny. – 1957. – № 6. – S. 26. 4 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 24. 5 Žvanko Ļubova. Latvies bēgļi Pirmā pasaules kara gados Harkovā (1915 – 1916). – L. 19. 6 Хроника // Утро. – 1916. – 19 января. 7 Бартеле Т., Шалда В. Латышские беженцы в России в годы гражданской войны // Отече-ственная история. – 2000. ‒ № 1. – С. 19. Найбільшу після «російських» біженців етнічну групу склали поляки. Їх кількість обраховується від 6171742 до одного мільйона3. При цьому в одній із останніх праць з цієї проблематики польські історики схиляються до думки, що саме близько одного мільйона поляків приміряли на себе «долю вигнанця»4. Рі-зні дані й щодо встановлення кількості латиських біженців. В. Олав, представ-ник Латиського центрального комітету з надання допомоги біженцям, повідом-ляв про близько 760 тис. осіб, з яких 334651 було зареєстровано у біженецьких організаціях5. За іншими даними у російських губерніях перебувало близько мільйона латишів у статусі біженців6. Серед них були ті, що «добровільно» за-лишили свої житла, виселені владою із зони воєнних дій, а також робітники, евакуйовані разом із підприємствами. Останні, як зазначають латиські історики Т. Бартеле і В. Шалда не реєструвалися як біженці, швидко находили роботу, самі утримували свої родини, не претендуючи на державну допомогу7. При цьому можна стверджувати, що етнічні групи біженців, які взяли пе-ршість в українських губерніях і містах, були різними. З часом змінювалося їх співвідношення і за принципом розселення «місто - село». Прослідкувати цю зміну можна на прикладі Харківської губернії, використавши матеріали анкету-вання, проведеного влітку 1916 р. Харківським губернським відділенням Тетя-нинського комітету (Додатки 1.5, 1.6). На жаль, відповідальні за цю справу особи Богодухівського, Зміївського, Ізюмського, Охтирського повітів та міста Суми подали загальну кількість біженців без поділу на етнічні групи. Аналізу-ючи дані, можна встановити: у губернії серед біженців найбільше було «росі-ян», а у місті – поляків. Таке співвідношення можна пояснити тим фактом, що «російські біженці» були здебільшого хліборобами, селянами, а біженці інших етнічних груп – «ремісниками і промисловцями з міст». Останнім, зрозуміло, було легше знайти роботу в Харкові. При цьому виокремлено групу «галичан», тобто українців, евакуйованих з Австро-Угорщини. Вони склали до половини відсотка від загальної кількісті біженців у губернії на зиму 1916 р., а за аналогі-чний період 1917 р. цих людей уже не було зафіксовано. Можна припустити, що вони виїхали за межі Харкова та губернії. Від одного до трьох відсотків склала група «інші біженці», до якої ввійшли чехи, вірмени та естонці. Окремі групи біженців прибули з Вірменії, Грузії та Персії1. Загалом, за нашими підра-хунками, в Україні протягом війни тимчасового притулку знайшли представни-ки понад 20 національностей – українці, росіяни, білоруси, поляки, німці, ла-тиші, литовці, естонці, євреї, чехи, словаки, молдавани, румуни, серби та ін.. 1 Жванко Л. М. Харківська губернія у роки Першої світової війни: становлення системи ор-ганів допомоги біженцям / Л. Жванко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. зб. ст. / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2006. – Вип. 33. – С. 344. 2 Гатрелл П. Беженцы в России в годы Первой Мировой войны. – С. 48. За сухими статистичними даними крилися долі нещасних людей, воєнне лихоліття яких закинуло далеко від рідного дому. Вирваним із звичайних умов існування, часто без знання мови, у чужому релігійному та ментальному середо-вищі, цим людям було досить важко переносити біженство. Воно стало не тільки матеріальним випробуванням, що виражалося у нестатках, а і, можливо, навіть більш тяжким у моральному плані. Невизначеність у майбутньому, втрачена ро-бота, загублені члени родини – все це приводило їх у відчай. Закордонні істори-ки, аналізуючи проблему етнічних біженців, наголошують на такому собі психо-логічному бар’єрі, який доводилося долати останнім – так званий «поріг» чи «кордон», залежно від ситуації. Ті, хто «переступили поріг» невідомості і ті, хто їх зустріли, були вимушені співіснувати разом. При цьому звертається увага на таку дефініцію: «Для багатьох біженців неросійського походження не було різниці між біже-нцями і корінним населенням. Проте не в усіх випадках становище тих, хто переступив «поріг» було однаковим. Іншим воно було для євреїв, коли порівняти становище останніх із поляками чи латишами. Російські євреї протягом багатьох років жили у відведеній їм межі осілості, тому вони переходили дійсно кордон. На відміну від біженців, які змінювали своє місце проживання в межах власне імперії, то біженці з Галичини чи турецької Вірменії дійсно перетинали державний кордон… У деяких випадках кордон – географічне поняття, а в інших – культурне (між містом і селом), чи релігійне, чи комплекс культурно-правових норм»2. Статевовіковий зріз біженства можна проаналізувати на прикладі трьох губерній: Катеринославської, Подільської та Полтавської, неповні дані з яких надійшли до статистичного бюро Тетянинського комітету (Додаток 1.7). На жаль, матеріали, як зазначено авторами у пояснювальній записці до таблиці, вміщеної у черговому номері «Известий...» Тетянинського комітету, не відо-бражають остаточної картини, оскільки у загальноімперському вимірі стосува-лися лише 1,2 млн біженців1. Досить умовно отримані таким чином дані можна спроектувати й на загальноукраїнський контекст. Загальна кількість біженців у трьох українських губерніях, серед яких було встановлено статевовіковий зріз, склала 174 325 осіб, тобто близько третини від загального їх числа. Осіб жіно-чої статі було 56%, чоловічої – 44%. Діти до 15 років2 склали 43% від загальної кількості, дорослі – 51%, пристарілі – 4%. При цьому можна виділити такий момент, що жінки віком від 15 до 60 років склали 30%, що у сумі разом з діть-ми дає 74%. Для порівняння зазначимо, що за дещо іншими даними, наприклад, у Катеринославській губернії в аналогічний період жінки і діти склали 71% (Додаток 1.8), що майже відповідає відсотковому визначенню у трьох губерні-ях. І хоча досить складно визначити точну кількість жінок-біженок, оскільки певна їх частина у статистичних таблицях, які готували місцеві біженецькі ко-мітети, потрапила до графи «Без поділу на стать», все ж можна стверджувати про переважання серед біженців саме жіноцтва. У липні 1915 р. одна з катери-нославських газет писала: «Більшість біженців – багатосімейні, майже, виня-тково, жінки та діти»3. 1 Распределение беженцев по полу, возрасту и национальности // Известия Комитета Ее Импера-торского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. ‒ № 5. ‒1 августа. – С. 11. 2 Офіційно в Російські імперії дітьми вважалися особи до 15 років. 3 Помощь беженцам-славянам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 14 июля. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 3, арк. 30–32. 5 Там само, арк. 18. Кожна жінка мала декількох дітей і лише в окремих випадках – по одній дитині. Наприклад, 3 березня 1915 р. до Харкова з Люблінського повіту прибу-ло 37 жінок та 148 дітей віком від одного місяця до 16 років4. Треба сказати, що із 806 дітей-біженців, які прибули до Харкова з 28 лютого по 15 березня 1915 р., 404 дитини були віком до семи років. Траплялися випадки, коли, наприклад, 19-річна біженка з Пултуського повіту Варшавської губернії Реґіна Ґаак приї-хала до Харкова з сином Адольфом, якому було всього два тижні. Якщо враху-вати можливості тогочасних залізниць, військовий стан, то можна цілком слу-шно припустити, що хлопчик взагалі народився у дорозі5. Тому можна цілком погодитися з російськими істориками, які також обстоюють тезу, що в середо- вищі біженства переважали жінки і діти1. А відтак зазначений факт ніяк не мож-на розглядати як негативний стереотип чи кліше, що формувався офіційними особами, громадськими активістами та журналістами2. 1 Курцев А. Н. Беженство. – С. 142. 2 Гетрелл П. Беженцы и проблема пола в России во время Первой мировой войны. – С. 53. 3 Емцев Т. Обездоленные // Известия Херсонского уездного земства. – 1915. – № 41. – 9 октября. 4 Гетрелл П. Беженцы и проблема пола в России во время Первой мировой войны. – С. 114. Дорога для жінок перетворилася на суцільне потрясіння: вони народжува-ли й хоронили померлих немовлят, на станціях губили дітей і отримували звіст-ки про смерть чоловіків. Восени 1915 р. кореспондент Т. Ємцев, у минулому земський учитель, у своїй аналітичній статті записав моторошну історію очевид-ця, який відвідав один із притулків для біженців у Херсонському повіті: «Удень і вночі, надриваючись, плакало немовля. Воно захрипло від крику і, посинівши, снувало худими зеленуватими, схожими на черв’ячків, ніжками, снувало і вже не плакало, а стогнало, як дорослий. Мати зі змученим, заплаканим обличчям, пхала йому в ротик пусті обвислі, мов ганчірка груди, і уривчасто кидала: … Помри! У мене немає молока! О! Помри! Я не можу!.. Вона хапалась за голову і стогнала: «О-о! Я більше не можу! Боже, візьми його. Я не можу!» Уночі раптово дитя померло. Воно більше не кричало і не снувало своїми ніжками-черв’ячками, а мати сиділа над маленьким трупиком й билася головою об стіну»3. Жінки-біженки були змушені взяти на себе відповідальність за сім’ю в той час, коли чоловіки перебували на війні, в полоні, на заробітках в Америці, чи найгірше ‒ без будь-яких звісток про них. Жінка змінила свою соціальну роль, перетворившись із пасивної «хранительки домашнього вогнища» на году-вальницю родини, змушену йти працювати за наймом, на завод тощо. Війна зруйнувала патріархальні засади сімейного життя, виштовхнула жінку в новий, сповнений небезпеки світ.Відчуття постійної втрати, за висловом П. Ґетрелла, у біженок зумовлювалося тим, що міцний зв’язок з родинним вогнищем з почат-ком війни був грубо перерваний4. Відсутність даху над головою, неможливість відчути себе на новому місці господинею аж ніяк не сприяли внутрішньому спокою біженки. Ще одним відчуттям біженки була невизначеність із майбутнім. «Що че-кає її завтра, чи буде звістка про смерть чоловіка, хворобу дітей, чи відмовить місцевий комітет допомоги біженцям у видачі «пайка» ‒ допомоги продуктами, чи виженуть на вулицю власники будинку...»? Таких запитань було безліч і жод-ної певності у кожному наступному дні.Тому можна подискутувати з П. Ґет-реллом щодо відчуття гордості у «…багатьох жінок від того, що вони взяли на себе додаткові обов’язки…», хоча автор тут же поправляє себе, наголошуючи, що «в умовах біженства виконання цих обов’язків купувалося дуже дорогою ціною»1. 1 Там же. – С. 115. 2 На Волыне // Нежинец. – 1915. – № 36. – 29 августа. – С. 14. 3 Среди беженцев. // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 25 сентября. Найважче в евакуаційному вирі доводилося дітям, хоча у кращому стано-вищі, зрозуміло, перебували ті, хто їхав з батьками чи родичами. При цьому су-часників дивувала велика кількість дітей. «Майже біля кожного вікна вагону купки русявих дитячих голівок. Піднімають назустріч личка і так безпечно-безпечно дивляться на вас ясні дитячі очки. І посміхаються: їм що? Можливо, раді цій подорожі. І, ймовірно, раді… Станції наповнені біженцями, які терпляче чекають вільних місць. Від’їжджають одні, тягнуться інші. У сум’ятті й штовханині частенько забуваються на станціях дітки2. Зовсім по-іншому і досить непоправним стало біженство для дітей, які вже встигли осиротіти. Глибокі психологічні рани від втрати рідних і незрозу-міла далека дорога на чужину, де чекала їх невідомість. І все це наповнювало дитячі душі страхом, а обличчя набувало дорослого страдницького виразу. Тра-гічні картини зруйнованих дитячих доль зустрічали земські діячі, що неоднора-зово відвідували притулки, де проживали біженці. Ось побачене представником катеринославського комітету допомоги біженцям: «- А ось сирітка!.. – звертається до мене жінка, показуючи на самотню дівчинку, яка сиділа на нарах. Із розповіді оточуючих стало зрозуміло, що мати померла кілька днів тому, а батька не було. І живе отак шестирічна сама. Славна, розумна дівчинка. Мудро дивляться блакитні очі, гарно зачесане волосся; уся вона якась охайна, несхожа на побачених щойно дітей. Сидить, укривши ніжки материним кожухом… Після смерті матері зосталося 9 карбованців грошей і кожух...»3. У той же час проблема дитячого сирітства спонукала тогочасний загал до роздумів над суттю цього явища, його причинами, пошуком винуватців та ви-міром тієї ціни, яку платили діти за чужі помилки. На початку осені 1915 р., в розпал евакуації біженців, вінницький журналіст, який побажав залишитися анонімним, звертав увагу пересічного читача: «Маленька телеграма, що загубилася на вчорашньому газетному аркуші, серед вістей з усіх фронтів, серед «нейтральних» чуток і політичних бесід. Така маленька, така непомітна телеграма: «КРЕМЕНЧУК. 10 - ІХ. Сюди доставлено 290 дітей, що відправляються під заступництво Харківського архієпископа Антонія. Більшість - діти галицьких уніатських священиків, убитих або заарештованих в Австрії. Серед дітей багато поранених. Холоднокровно пробігаємо за ранковою кавою щоденну «вермішель жахів». Ми звикли до того, що кожен газетний рядок кричить про людське страждання. Ми втомилися від свого жаху; ми примирилися з ним, як з неминучим супутником нашого учора, нашого сьогодні, нашого завтра. Але затримайте на хвилину вашу увагу на цих простих, небагатьох словах: «290 дітей уніатських священиків, убитих або заарештованих в Австрії. Серед дітей багато поранених». Сім вагонів самотніх дітей, сім вагонів ненавмисних сиріт кричать про свою незрозумілу муку, б’ються у дитячій тузі, розгублені, залякані, безпорадні. Який дивний, зворушливий, трагічний потяг! Кучеряві голівки з блідістю схудлих щік! І ці особливі, величезні, здивовані дитячі очі! […]І маленька телеграма, що загубилася на газетній шпальті початку блискучого століття, - серед яких дикунів, в якому первісному лісі, в якого хижого звіра можна уявити собі: - Велетенську процесію дитинчат, які втратили своїх батьків? Сім вагонів, ридають, лепечуть, стогнуть.[...] Цей крик втраченого дитинства, звернений до неба! - "Так, адже весь світ пізнання не вартий цих слізок дитинчати до «Боженьки». Я не кажу про страждання дорослих – ті яблуко з’їли і біс із ними, і нехай би їх усіх чорт забрав, але ці"!..»1. 1 Семь вагонов детей // Юго-Западный край. – 1915. – 13 сентября. 2 Война и общество в XX веке : в 3 кн. [под ред. В. А. Золотарева, А. О. Чубарьяна]. – М. : Наука, 2008. Кн. 1 : Война и общество накануне и в период Первой мировой войны – 2008. – С. 159. Таким чином, біженство як нове соціальне явище слід розглядати в кон-тексті тих морально-психологічних руйнувань, які Перша світова війна принесла цивілізації. Вона зламала долі мільйонів людей, позбавила даху над головою та сім’ї, докорінно змінила ставлення до життя, релігії, культурних і духовних цін-ностей2. Одначе біженців не можна однозначно і категорично сприймати як амо-рфну масу, позбавлену можливості адекватно оцінювати ситуацію, дбати про своє життя. Зрозуміло, що серед них були й такі, яким було важко адаптуватися в нових умовах, сприйняти іншу реальність. Проте вже за деякий час «Біженство перестало бути надзвичайним явищем. Самі біженці і місцеве населення звиклися із цим становищем і біженецьке питання зробилося буденним, пересічним. Біженці здебільшого осіли й акліматизувалися. Хто відкрив свою справу, хто поступив на службу, на роботу, але всі завели у себе вдома і у стосунках з місцевими «осілі» порядки»1. 1 Среди беспризорных детей // Полтавский день. – 1916. – 2 августа. 2 Баберовскі Йорґ. Червоний терор. С. 24. Біженці з потугами, але все ж ставали частиною того соціуму, який надав прихисток. Хоча головним їх бажанням, що цілком відповідає людській приро-ді, було бажання якомога скоріше повернутися «на старі, насиджені місця». Тому досить дискусійну тезу, яку за великим рахунком, можна поставити під сумнів, висловив Й. Баберовскі: «Біженець символізував розпад старого порядку, він втілював безлад і нестабільність, чого боялися царські генерали. Й оскільки біженець не був ані робітником, ані селянином, ані дворянином, ані буржуа, а був сучасним кочівником без коріння і зв’язків…»2. Біженство – багатогранне, складне і водночас катастрофічне соціальне явище, з яким зіткнулася усі учасниці воєнного конфлікту. Російська імперія війни також була охоплена цим новим соціальним явищем, до появи якого, се-ред іншого, була причетна й влада. Водночас воно вразило своїм трагізмом сус-пільний загал, викликало співчуття і готовність допомогти. Особливо складним біженство було для дітей та жінок, на плечі яких лягла відповідальність за сім’ю. Значною проблемою є встановлення точної кількості евакуйованих, їх етнічної приналежності, проте вже орієновні дані дають підставу стверджувати, українські землі дали притулок для кілька сот тисяч біженців. 1.2. Нормативно-правові засади та державна система регулювання проблеми біженців у Російській імперії В елика кількість біженців вимагала організації масштабної допомоги, забезпечити яку могла тільки чітка співпраця державних, місцевих органів влади, самоврядувань, громадських та етнічних спілок, в умовах адек-ватного щодо ситуації правового поля. Тому протягом другої половини 1914 – 1915 рр. йшов процес розробки законодавчої бази та створення відповідної державною вертикалі у царині регулювання проблеми біженців. Одночасно ім-перська влада прагнула тримати проблеми біженців під своїм контролем та ви-робити таку нормативну базу, яка б, з одного боку, давала можливість прихис-тити величезну масу біженців, а з іншого – відстояти свої інтереси. Слід заува-жити, що українські землі перебували в орбіті загальноросійського законодав-ства, а відтак особливих урядових ухвал щодо перебування біженців на україн-ських землях до повалення російського самодержавства не існувало. При цьому необхідно висловити деякі, на нашу думку, принципові заува-ження. Насамперед поява біженецьких структур залежала від масштабів розго-ртання цього явища. Досвід попередніх воєн показував, що біженців було не настільки багато, щоб їх долею опікувалися спеціальні владні структури. Відтак з початку війни у верхніх ешелонах влади імперії не розглядалося питання створення спеціального державного органу з регулювання біженства. До того ж панувала переможна доктрина ведення нового збройного конфлікту, а тому ге-нералітет російської армії розробляв наступальні операції і аж ніяк не планував оборонних акцій та відступу війська1. 1 Зайончковский А. М. Первая мировая война / А. М. Зайончковский. – СПб. : ООО «Изда-тельство «Полигон», 2002. – С. 81. 2 Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев (1915 – февраль 1917 г.). / А. В. Ильин // Известия высших учебных заведений. – 1991. – № 5. – С. 49. (Серия : правоведение). Важливим питанням у справі соціального опікування біженців було ство-рення єдиного керуючого органу, який би взяв на себе відповідальність за орга-нізацію належних умов їх життя. А. Ільїн наголосив, що «неповороткий бюрок-ратичний апарат був не здатний розгорнути роботу з опіки біженців так швидко, як того вимагали обставини…»2. Проте можна припустити, що на по-чатку війни влада імперії й не мала на увазі створити окрему державну струк-туру, у компетенції якої перебувала б біженецька складова, оскільки вже функ- ціонував Тетянинський комітет – красномовний зразок благодійної діяльності членів правлячої династії. Офіційна влада на початковому етапі війни зробила ставку саме на подви-жництво членів царської родини у царині біженства. Тому вже 14 вересня 1914 р. імператор Микола ІІ затвердив Положення про Комітет ЇЇ Імператорської Висо-кості Великої Княжни Тетяни Миколаївни для надання тимчасової допомоги по-страждалим від воєнних дій, більш відомий серед біженецького загалу як Тетя-нинський комітет. Цей крок був даниною історії, оскільки особи правлячої дина-стії в часи збройних конфліктів ХІХ ст., зокрема російсько-турецької війни, ви-ступили кураторами благодійницької діяльності у царині опіки постраждалих від війни. В умовах же скомпрометованого імператорського двору та наростаючих кризових явищ поява інституції під патронатом молодшої дочки імператора ви-глядала з пропагандистського погляду досить слушною акцією. Десять статей Положення визначили склад, компетенцію та напрямки ро-боти Тетянинського комітету. Метою його діяльності було «…надання тимча-сової допомоги особам, постраждалим від воєнних дій..., як тим, хто залишав-ся у своїх місцевостях, так і тим, хто їх покинув за вимогою влади, або з інших, пов’язаних з війною, причин»1. 1 Жванко Л. Правове регулювання соціального захисту біженців Першої світової війни... – С. 237. 2 Гетрелл П. Беженцы и проблемы пола в России во время Первой мировой войны. – С. 123. 3 Тетяна Миколаївна: біографія : [Електронний ресурс] / Тетяна Миколаївна. – Режим досту-пу : http://www.people.su/ua/107005. – Назва з екрану. 4 У різних документах його прізвище подано як Нейдгарт або Нейдгардт. Почесним головою Комітету була обрана Велика княжна Тетяна Микола-ївна, образ якої в народі асоціювався із захисницею нещасних та знедолених2. ВЕЛИКА княжна Тетяна Миколаївна (1897 - 1918) – друга дочка імпе-ратора Миколи II та імператриці Олександри. Під час Першої світової війни вела активну громадську діяльність. Разом із матір’ю-імператрицею і старшою сестрою Ольгою регулярно працювала в госпіталях і лазаретах, займалася збором пожертв. У березні 1917 р. її разом з імператорською сім’єю було заарештовано та заслано спочатку до Тобольська, а згодом – до Єкатеринбурга. У липні 1918 р. царська родина була розстріляна більшовиками в Єкатери-нбурзі. У середині 1990-х рр., очевидно, її останки було перепоховано у Пе-тропавловській фортеці. У 2000 р. Велика княжна Тетяна була зарахована до лику святих Російської православної церкви3. Фактичним же керівником Комітету – «головою комітету» – був призна-чений О. Нейдгарт4. НЕЙДГАРТ Олексій Борисович (1863 - 1918) – відомий політичний і державний діяч, дійсний статський радник, член Державної ради, виходець із відомого російського дворянського роду австрійського походження. Наро-дився у Москві в сім’ї таємного статського радника. Закінчив Пажеський корпус. Протягом 1883 – 1887 рр. – на військовій службі. З 1897 р. − пред-водитель дворянства Нижегородської губернії. Протягом липня 1905 − січ-ня 1906 рр. –Катеринославський губернатор. У травні 1917 р. разом з іншими членами Державної ради, виведений зі штату Тетянинського комітету, повернувся до Нижегородської губернії. У жовтні 1917 р. звільнений більшовиками зі служби. У червні 1918 р. разом з єпископом Лаврентієм (Князевим) і настоятелем Нижегородського кафедрального собору священиком Олексієм Порфирієвим підписав відозву до пастви із закликом протестувати проти закриття православних храмів, монастирів, конфіскації церковного майна. Незабаром всі підписанти були арештовані за звинуваченням у заклику до контррево-люційної діяльності. 6 листопада 1918 р. разом з іншими підписантами, а також сином і донькою, був розстріляний за вироком ЧК. У 2000 р. Росій-ська православна церква піднесла його до лику святих1. 1 Нейдгарт Алексей Борисович : [Электронный ресурс] / Нейдгарт А. – Режим доступа : http://drevoinfo.ru/articles/4259.html. – Название с экрана; Нейдгарт Алексей Борисович : [Электронный ресурс] / А. Нейдгарт. – Режим доступа : http://www.hrono. ru/ biograf/ bio_n / neygard_ab.html. – Название с экрана. 2 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения Комитета Ее Императорского Высоче-ства Великой Княжны Татьяны Николаевны. – Х.: Типогр. Б. Бенгис, Сумская, 38, 1916. – № 1. – Июль. – С. 5. 3 Труды соединенного собрания членов комитета Её Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны с местными представителями 3 – 7 мая 1915 года. – Пг. : Гос-уд. тип., 1915. – С. 6–8. 4 Гетрелл П. Беженцы и проблемы пола в России во время Первой мировой войны. – С. 127–128. Склад комітету, відповідно до другої статті Положення, призначався за повелінням імператриці Олександри та Великої княжни Тетяни2. Усього в його структурі працювало 25 осіб: голова комітету та його товариш, управляючий справами комітету, скарбник, 18 членів, з них – представники МВС, Міністерс-тва шляхів сполучень, Міністерства фінансів, а також три уповноважені – на Кавказі, на узбережжях Балтійського та Чорного морів (Додаток 1.9)3. У центральному правлінні Тетянинського комітету працювало три жінки, що було досить важливим і сміливим кроком у тогочасному патріархальному суспільст-ві. Це О. Горемикіна, дружина тогочасного прем’єр-міністра імперії І. Гореми-кіна та дві фрейліни імператриці – баронеса С. Буксгевден і О. Бюцова. Але слід зауважити, що П. Ґетрелл категорично заперечує їх участь у керівному складі інституції, вважаючи їх підставними особами4. Більше того, стосовно участі жіноцтва у діяльності місцевих відділень комітету, він констатує: «Жінки, виконуючи різні обов’язки … залишаються за кадром, добросовісні, у той же час анонімні помічниці чиновників-чоловіків»1. 1 Там же. – С. 123. 2 Открытие Подольского отделения Комитета Великой Княжны Татьяны Николаевны, для ока-зания временной помощи пострадавшим от военных действий // Подолия. – 1914. – 3 декабря. 3 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения... – С. 5. 4 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 54. 5 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 14, арк. 1. 6 Там само. Тетянинському комітету належало самостійно виробити пріоритети своєї діяльності, оскільки аналогів на теренах імперії на той час не існувало. 30 лис-топада 1914 р. О. Нейдгарт, виступаючи у Кам’янець-Подільскому на зібранні ініціаторів створення місцевого його комітету, підкреслив: «… протягом останнього століття Росія не воювала на своїй території і перед нею не виникало питання допомоги населенню, постраждалому від во-єнних дій. Про те, як було організовано і у чому проявлялася допомога в часи нашестя Наполеона 1812 р., ніде не залишилося ніяких вказівок, і Комітету у своїй роботі доводиться прокладати, так би мовити, новий шлях»2. Серед конкретних напрямків допомоги біженців, які належали до компе-тенції комітету, можна назвати надання разової фінансової підтримки, спри-яння у справі транспортування; пошук роботи для працездатних; сприяння роз-міщення у богадільні, притулки та інші благодійні заклади непрацездатних; ві-дкриття, виходячи з наявних коштів, власних закладів опіки для непрацездат-них; сприяння в отриманні біженцями справедливої допомоги за завдані війною збитки; прийом пожертв3. З осені 1915 р. серед головних завдань комітету було визначено надання допомоги неповнолітнім4. У грудні того ж року комітет від-повідно до ухвали міністра внутрішніх справ був «… визнаний центральною установою з реєстрації біженців, які розселилися і ще прибувають у внутрішні губернії імперії»5. Фактично цим кроком влада делегувала комітету «завдання першочергового державного значення»6 у царині біженства, яким було встанов-лення його чисельності. Для реалізації своїх завдань комітет, на підставі статті 9 Положення, мав право відкривати свої місцеві відділення. З розширенням повноважень комітету у його структурі було виокремлено низку спеціальних комісій, що акцентували свою роботу, головним чином, на вирішенні фінансових аспектів його діяльності. Серед них – ревізійна, для розг- ляду пропозицій щодо розширення джерел асигнування його діяльності; з пере-вірки звітів відділень і субсидійованих ним організацій; зі складання коштори-сів комітету, з видачі допомоги особам, постраждалим від воєнних дій; із заго-тівлі одягу, взуття та палива. Окремо в його структурі перебував особливий відділ з реєстрації біженців1. Загалом, місія інституції полягала у наданні, за умов широкої поінформованості громадськості про свою діяльність, допомоги та підтримки постраждалим від воєнних дій незалежно від конфесійної та етні-чної приналежності2. 1 Очерк деятельности Комитета Её Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны для оказания помощи пострадавшим от военных бедствий, со дня основания по 1 января 1916 г. – Петроград: Госуд. тип., 1915. – С. 20. 2 Там же. – С. 120. 3 Там же. – С. 9–11. 4 Там же. – С. 26. Завдання на поточний момент, а також перспективи трансформації її ста-тусу за умов переможного закінчення війни,обговорювалися 3 – 7 травня 1915 р. на Об’єднаному зібранні членів Комітету з місцевими представниками. Укра-їнські губернські відділення у Петрограді представляли: Волинське – Н. Оржев-ська та генерал-майор у відставці Красильников, Київське – товариш голови відділення, міський голова І. Дяков та член міської управи А. Ржепецький, Пол-тавське – товариш голови відділення, губернський предводитель дворянства М. Герценвиць та неодмінний член губернського у земських і міських справах гу-бернського присутствія В. Сципіон-де-Кампо, Чернігівське – виконувач обов’язків губернського предводителя дворянства І. Товстолес, Харківське – голова губернської земської управи В. Акішев, Херсонське – віце-губернатор, статський радник Є. Богданович3. У доповіді О. Нейдгарта було викладено важливу думку, яка полягала в тому, що на час війни Тетянинський комітет бачив себе у статусі громадської благодійної організації, а після закінчення воєнного конфлікту мав стати дер-жавною установою з урядовим фінансуванням та широкими повноваженнями, які планувалося направити на відбудову зруйнованих територій та соціальний захист населення4. Така позиція комітету була цілком зрозуміла і виправдана, позаяк біженство на той час не набуло характеру масового вивезення, а існуюча благодійна допомога цілком вписувалася у рамки його діяльності в умовах іс-нування широкої мережі його місцевих комітетів. Проте, у своєму виступі О. Нейдгарт наголосив: «…коли ворог силою доблесної російської зброї буде змушений поки-нути ті наші місця, де йому поки що вдалося утвердитися, то ста- новище його населення буде набагато гіршим… Задача даного момен-ту полягає у свідомій підготовці державних сил до зустрічі історич-ного моменту закінчення війни і до побудови справи опіки її жертв на твердих і розумних засадах»1. 1 Там же. – С. 22. 2 Там же. – С. 41. 3 Там же. – С. 26. 4 Загребельна Н. І. Роль Комітету ЇЇ Імператорської високості великої княжни Тетяни Мико-лаївни в організації надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій у роки Першої світової війни / Н. І. Загребельна // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип. ІХ. – С. 91. 5 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 49. За широкого схвалення цієї тези присутніми представниками його місце-вих відділень був підтверджений той факт, що основними статтями фінансу-вань комітету є асигнування з Державної скарбниці та громадські пожертви. «Найголовнішим джерелом прибутку всіх благодійних організацій є, зви-чайно, благодійні пожертви, пожертвування установ та приватних осіб»2. З іншого боку, значні пожертви, що невпинно надходили з різних куточ-ків неозорої Росії, свідчили, як зауважив голова правління комітету О. Нейд-гарт, про довіру до нього широкого суспільного загалу. У майбутньому ж саме Тетянинський комітет мав стати центральною структурою, в «… якій було зосе-реджено всі турботи і робота у справі державної допомоги районам колишніх театрів війни у справі опіки непрацездатних, інвалідів і сиріт – жертв війни з числа мирного населення, яке безпосередньо постраждало від воєнних дій»3. Проте історія у 1918 р., а імперське військове командування вже на початку лі-та 1915 р. розпорядилися інакше… Загалом, Тетянинський комітет, за висловом Н. Загребельної, був однією з найбільших громадських організацій, що опікувався справами біженців під час Першої світової війни4. При цьому дослідниця в іншій своїй роботі зауважила, що за своїм складом і характером діяльності комітет був забюрократизованою струк-турою, яка до середини 1915 р. вибірково надавала допомогу жертвам війни5. Від-так питання визначення правового статусу інституції є дискусійним. З одного бо-ку, Тетянинський комітет на початковому етапі війни формально вважався гро-мадською інституцією, але з іншого, насправді ж мав статус державної інституції, як уповноваженої на офіційному рівні провадити заходи з опікування біженцями, хоча й позиціонував себе як громадську благодійну організацію. Аналізуючи фінансування комітету слід зазначити, що основним його джерелом були статті державного бюджету, при чому з літа 1915 р. збільшеного у кілька разів (Додаток 1.10). Отже, на 1 серпня 1916 р. на потреби комітету було асигновано 25 888 818 крб., з яких 18 400 000 крб., тобто 71%, надійшло з державної скарбниці1. Значні кошти йшли на організацію прийому та надання уже на місцях різнобічної допомоги біженцям. Крім того, «... більша половина асигнувань надходила на утримання інших біженських організацій, включаючи і етнічні комітети»2. При цьому можна встановити закономірність: до моменту організації масового вивезення цивільного населення відповідно розпоряджень військової влади, основне джерело фінансувань склали благодійні внески, а вже згодом – державні асигнування. 1 Труды соединенного собрания членов комитета ЕЁ Императорского Высочества... – С. 122. Очерк деятельности ЕЁ Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаев-ны... – С. 25. Отчёт Комитета Великой Княжны Татьяны Николаевны для оказания времен-ной помощи пострадавшим от военных бедствий с 1 июля по 1 августа 1916 г. // Известия Комитета Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. – № 6. ‒ 15 августа. – С. 3. 2 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914–1917). – С. 99. 3 Тимошенко В. І. Соціокультурна характеристика губернаторів Волинської та Подільської губерній в другій половині XIX – на початку XX ст. : [Електронний ресурс] / В. І. Тимошен-ко. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua /portal/ socgum/Npkpnu /Ist/ 2009_19/ 19. 24 % 20Tymoschenko. – Названа з екрану. 4 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 1, арк. 19 зв. Ще одним аргументом на користь того, що Тетянинський комітет був од-нією із ланок державного механізму регулювання проблеми біженства, є той факт, що усі його губернські відділення очолювали місцеві губернатори – вира-зники й оборонці імперської політики на місцях, наділені широкими повнова-женнями та обов’язками3. В окремих випадках саме вони виступали ініціатора-ми відкриття місцевих відділень комітету. При цьому унікальність ситуації по-лягала в тому, що комітет та його місцеві підрозділи, на підставі свого окремого Положення, підпорядковувалися лише Великій княжні Тетяні, що підкреслюва-ло його особливий статус4. Подібний стан речей продовжував зберігатися і від часу створення державних структур регулювання проблем біженців, а відтак він залишався непідзвітним ні ОН з УБ, ні імперському МВС. Отже, на нашу думку, цілком справедливо можна констатувати, що з юридичного погляду ця структура і була повноцінною державною інституцією, яка на бюджетні кошти провадила урядову політику у царині біженства. Тетя-нинський комітет був центральним органом захисту біженців, користувався урядовою підтримкою та державними субсидіями. У нарисі про діяльність ко-мітету зазначалося: «За перший рік війни уся складність обслуговування постраждалих від війни майже повністю покладалася на Комітет ЇЇ Високості і на громадські та національні організації, які з ним співробітничали»1. 1 Очерк деятельности Комитета ЕЁ Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны... – С. 14. 2 Труды соединенного собрания членов комитета ЕЁ Императорского Высочества... – С. 119. 3 Очерк деятельности Комитета ЕЁ Императорского Высочества... – С. 4. 4 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 1, арк. 19 зв. 5 Труды соединенного собрания членов комитета ЕЁ Императорского Высочества... – С. 119. Тетянинський комітет мав досить розгалужену мережу своїх представ-ництв по всій території імперії, процес відкриття яких тривав протягом усього періоду його діяльності. Так, на травень 1915 р. функціонувало 32 губернські відділення2, а вже у грудні того ж року ‒ 54 губернські та «сотні повітових і во-сних відділень»3. При цьому в усіх українських губерніях було відкрито його губернські представництва та значна кількість повітових і навіть волосних від-ділень. Місцева вертикаль комітету формувалася таким чином: губернське, по-вітове відділення, «волосний осередок». Окремо у його структурі виділено шість міських комітетів – Ґатчинське, Московське, Одеське, Ростово-Нахічеванське на Дону, Самарське і Томське4. Їх започаткування відбувалося на хвилі широкої підтримки суспільним загалом гуманітарних ініціатив Великої княжни Тетяни Миколаївни «добровільно і лише там, де місцеве життя вису-вало цю необхідність»5. Зразком жертовності та готовності прийти на допомогу постраждалим від війни можна назвати активну діяльність представників українського зага-лу.Однією з перших, де пролунала ініціатива створення комітету допомоги пос-траждалим від воєнних дій, стала Харківська губернія. Власне на її прикладі можна відстежити сам механізм його започаткування. Ідея створення інститу-ції, яка б узялана себе організацію допомоги постраждалим від воєнних дій жи-телям західних окраїн Російської імперії, була висловлена громадськими діяча-ми Харкова ще у вересні 1914 р., тобто майже одночасно із затвердженням ім-ператором Положення про Тетянинський комітет. Власне це і дало поштовх до того, що створений місцевий комітет перейшов у підпорядкування Тетянинсь-кому комітету. Ініціативна група під керівництвом голови губернської земської управи В. Акішева подала губернатору М. Катериничу відповідне клопотання. І вже 12 жовтня В. Акішев, на підставі отриманого дозволу, опублікував у місце-вій пресі звернення до громадськості міста з проханням сприяти роботі новост-вореного комітету допомоги жителям Привіслянського краю «… без різниці віри та національності, на долю яких випало прийняти перший удар жахів війни…»1. 1 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения... – С. 10. 2 Там же. ‒ С. 11. 3 Жванко Л. М. Діяльність Харківського губернського відділення Тетянинського. – С. 106. 22 жовтня 1914 р. під головуванням М. Катеринича відбулося його перше засідання, на якому було визначено статус, керівний склад та напрямки роботи комітету. Представники владних структур, місцевого самоврядування, громад-ських та благодійних спілок одностайно ухвалили «…у зв’язку з розширенням району воєнних дій, заснувати комітет допомоги біженцям з усіх місцевостей Росії, постраждалим від війни, а не лише Привіслянського краю, як передбача-лося раніше»2. Керувати справою допомоги біженцям ця структура мала через виконавчий орган – правління, яке розміщувалося у будівлі губернської земської управи, наданої В. Акішевим, який поєднував діяльність очільника губернського земства із головуванням у правлінні відділення Тетянинського комітету. До його складу увійшли В. Акішев (голова), В. Моісеєнко, П. Добросель-ський, Р. Будберг (заступники голови), Л. Вургафт (скарбник), С. Жилкін (сек-ретар) та члени – В. Аверін, А. Беніке, І. Бич-Лубенський, С. Боровитинов, О.Браунштейн, С. Виршилло, М. Дриженко, О. Йозефович, О. Квятковський, С. Кузнецов, В. Кузьменко, Ф. Несмєлов, П. Ферхмін, З. Щавинський, А. Щепкін. Головою Харківського губернського відділення Тетянинського комітету від ча-су офіційного затвердження Великою Княжною 11 лютого 1915 р., а фактично, з дня його першого засідання, став харківський губернатор М. Катеринич. Зго-дом цю посаду обіймали його наступники М. Протасьєв та М. Оболенський3. На Поділлі ініціатором створення місцевого відділення Тетянинського комітету виступив губернатор О. Ігнатьєв. 30листопада 1914 р. у його будинку відбулося зібрання представниківмісцевої громади. Серед них – єпископ По-дільський і Брацлавский Митрофан, голова окружного суду барон С. Майдель з дружиною, прокурор того ж суду В. Нестеровський з дружиною, дружина кері-вника губернської казенної палати С. Броєцька, фабричний інспектор Подільсь-кої губернії С. Євтушевський, члени губернського у селянських справах при-сутствія – князь В. Баратов та А. Михневич, керівник відділення Державного Банку О. Медведков, директор чоловічої гімназії А. Анципо-Чикунський, дире-ктор технічного училища А. Биков з дружиною, начальник Маріїнської жіночої гімназії Е. Турау з дружиною, директор комерційного училища Я. Владимирцев з дружиною, землевласники – Д. Старжинський з дружиною, А. Журовский, Б. Жебровский, а також представники православного і римсько-католицького ду-ховенства, урядових, громадських і благодійних інституцій міста. Губернатор, відкриваючи збори промовою, зазначив: «… Ми, подоляни, були свідками ворожого вторгнення на нашу рідну росій-ську територію і хоча не в тій мірі, як в інших місцях, але на собі випробу-вали усі жахи ворожого нашестя, а тому я упевнений, що заклик Її Імпера-торської Високості Великої Княжни Тетяни Миколаївни допомогти пост-раждалому від військових дій населенню знайде у Вас живий відгук»1. 1 Открытие Подольского отделения Комитета Великой Княжны Татьяны Николаевны, для ока-зания временной помощи пострадавшим от военных действий // Подолия. – 1914. – 3 декабря. 2 Там же. 3 Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів / За заг. ред. А. П. Коцур, Н. В. Терес. – Київ – Чернівці : Книги ХХІ, 2008. – С. 975. 4 Сейко Н. А. Доброчинність поляків у сфері освіти України (ХІХ – поч. ХХ ст.). Київський учбовий округ / Н. А. Сейко. – Житомир : «Полісся», 2007. – С. 171. 5 Загребельна Н. І. Роль комітету її імператорської величності Великої княжни Тетяни Мико-лаївни в організації надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій... – С. 90. 6 Местная хроника // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 31 июля. 7 Жванко Л. М. З історії перебування біженців Першої світової війни в Катеринославській губ. (1915 р.). – С. 220. 8 Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. – С. 971. 9 Загребельна Н. І. Роль комітету її імператорської величності Великої княжни Тетяни Мико-лаївни в організації надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій... – С. 90. На засіданні був присутній і голова Тетянинського комітету О. Нейд-гардт, який у той час об’їздив прифронтові губернії. Він закликав присутніх ро-бити пожертви на користь постраждалих від війни, а О. Ігнатьєву прийняти на себе керівництво відділенням2. З 1915 р. керівництво комітетом перейняв на себе новий губернатор Поділля О. М’якинін3. Протягом зими 1914 – літа 1915 р. було відкрито й решту губернських відді-лень: 31 грудня – Волинське4, 15 січня 1915 р. – Київське, 7 лютого – Чернігівсь-ке5. На початок травня 1915 р. розпочали свою роботу Полтавське, та Херсонське губернські відділення, а на початку літа – Таврійське та Катеринославське6. Поче-сними головами цих товариств у низці губерній були обрані місцеві губернатори, а практична робота покладалася на голів губернських земських управ чи предво-дителів дворянства, як то було на Катеринославщині7. Цікава ситуація з керівниц-твом склалася у Київському губернському відділенні, яке мало почесного голову – головного начальника Київського воєнного округу генерала В. Троцького, го-лову – губернатора О. Ігнатьєва, який у 1915 р. змінив на цій посаді М. Суковкі-на8. Проте фактичне поточне управління ним здійснював А. Ржепецький9. РЖЕПЕЦЬКИЙ Антон Карлович (рр. н. і см. невід.) – громадський і державний діяч. Походив зі старовинної київської польсько-української шляхти. До лютого 1917 р. – голова Землеробського синдикату, працював у банках, очолював комісію з обрання до Державної думи. За доби Гетьманату П. Скоропадського – міністр фінансів Української Держави. Відзначився на цій посаді створенням стабільної української гро-шової системи з високим курсом національної валюти. Він активно захи-щав економічні інтереси України у переговорах з представниками німець-кого уряду, відстоював право України на Крим. Належав до прихильників федеративного об’єднання України з Росією. У грудні 1918 р., після приходу до влади Директорії, разом з іншими урядо-вцями був заарештований. Більше року країни Антанти, зокрема Франція, через генерала Бартело вимагала від уряду УНР звільнення А. Ржепецького. Згодом його було переправлено до Одеси й там «подаровано» Антанті. По-дальша доля невідома1. 1 Гай-Нижник П. П. Український Державний банк: історія становлення. Документи і матеріали (1917 – 1918 рр.) / П. П. Гай-Нижник. – К. : [Б. в.], 2007. ‒ С. 322; Довідник з історії України / упоряд. та наук. ред. І.З. Підкова; ред. І.З. Підкова, Р. М. Шуст; Інститут історичних досліджень Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка. – [2. вид., доопрац. і доп.]. – К. : Генеза, 2001. – С. 654. 2 Киевское губернское отделение Комитета ЕЕ Высочества // Известия Комитета ЕЕ Император-ского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. ‒ № 5. ‒ 1 августа. – С. 18. Структура губернських відділень залежала від напрямків роботи, які на них покладалися. При цьому зазначимо, що вона значно ускладнилася з літа 1915 р., тобто з часу масового прибуття біженців. Наприклад, Харківська губе-рнська інституція мала чотири відділи, спрямовані, головним чином, на органі-зацію допомоги дітям-біженцям, а також медичного забезпечення біженців. У зв’язку з напливом біженців та значної кількості різнопланових прохань, які надходили на адресу правління, було виокремлено спеціальну комісію. Вона і займалася розглядом та задоволенням запитів щодо надання матеріальної до-помоги цим людям (Додаток 1.11). До середини літа 1916 р. у структурі Київ-ського губернського відділення Тетянинського комітету діяло близько двадцяти різних комісій: з організації харчування біженців, надання медичної, грошової та юридичної допомоги, працевлаштування та ін.2. Конструктивно йшла розбудова значної мережі повітових осередків Тетя-нинського комітету. Точно встановлено, що в середині 1916 р. в українських повітах функціонувало 39 відділень, утім зазначена цифра не остаточна, оскіль-ки відсутні дані з Київської, Подільської та частково Чернігівської губернії. Ви-сновок про факт діяльності в них відділень можна зробити на підставі проаналі-зованих списків прізвищ діячів, які були нагороджені з нагоди дня народження Великої Княжни Тетяни. Слід зазначити, що відділення відкривалися й пізніше. Так, за неповними даними, на Херсонщині діяло чотири повітові відділення1, по шість функціонувало на Волині2, Полтавщині3, Харківщині4, Таврії. На Катери-нославщині ці структури діяли у всіх восьми повітах. Достовірно з’ясовано дія-льність трьох повітових відділень на Чернігівщині5. Основна їх кількість з’явилася вже влітку 1915 р., коли розпочалася масова евакуація біженців. Про-те на Харківщині офіційно їх було затверджено протягом першої половини 1916 р.. Останнім за часом відкриття, можна навіть припустити, що взагалі на теренах Російської імперії, стало відділення Хорольського повіту Полтавської губернії. Його офіційне засідання відбулося 23 лютого 1917 р., хоча подання на адресу голови Полтавського губернського відділення щодо започаткування бу-ло зроблено ще 23 квітня 1916 р.6. 1 Ознаменование дня рождения ЕЕ Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны Августейшей Почетной Председательницы Комитета 29 мая 1916 г. – Пг.: Гос-уд. тип., 1916. – С. 40, Журналы заседаний Херсонского губернского собрания очередной сессии 1916 г. Доклады управы и комиссий. Журналы собрания. – Херсон: Типо-литогр. Ольховикова и Ходушина, 1917. – С. 2 – 3. 2 Хроника // Одесский листок. – 1915. – 8 августа. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 7, арк. 185. 4 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения... – С. 42 - 44. 5 Журналы заседания Черниговского губернского Земского Собрания 50-й очередной сессии 1914 г., состоявшейся 20 февраля – 3 марта 1915 г. (С приложениями). – Чернигов : Тип. губ. земства, 1915. – С. 5–7. 6 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 9, арк. 6. 7 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 113. 8 Загребельна Н. І. Роль комітету її імператорської величності Великої княжни Тетяни Мико-лаївни в організації надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій... – С. 90. 9 Серцевих справ лікар : [Електронний ресурс] / Серцевих справ лікар. – Режим доступу : http:// www.interesniy.kiev.ua/znamenitye-kievlyane/meditsina/sertsevih-sprav -likar/. – Назва з екрану. Український загал відгукнувся на заклик Тетяни Миколаївни долучатися до роботи відділень комітету. Серед таких відомі в Україні громадські діячі, вчені, літератори, медики – С. Єфремов, М. Василенко, А. Ржепецький7, Д. Бага-лій, М. Сумцов, І. Бич-Лубенський, барон Ф. Штейнгель8 та ін. Серед енергійних членів Київського губернського відділення Тетянинського комітету слід назвати і М. Стражеска, який, не залишаючи педагогічної й наукової діяльності, керував роботою медичної комісії відділення і був одночасно членом Київського коміте-ту Союзу міст. Потрібно відзначити його подвижницьку роботу на ниві організа-ції шпиталів і евакопунктів, у справі допомоги біженцям, хворим і пораненим9. СТРАЖЕСКО Микола Дмитрович (1876—1952) — учений-медик сві-тового рівня, організатор медичної науки, академік. Народився в сім’ї ми-рового судді. У 1894 - 1899 рр. навчався на медичному факультеті Київсь-кого університету, згодом у Берліні, Парижі, і нарешті – під керівництвом І. Павлова у Санкт-Петербурзі. У 1904 р. захистив докторську дисерта-цію і, повернувшись до Києва, почав працювати ординатором в універси-тетській клініці. У 1907—1919 рр. — професор Київського жіночого меди-чного інституту; приват-доцент Київського університету. Протягом 1917—1922 рр. — завідувач терапевтичного відділу Київської міської лікарні, завідувач кафедри Новоросійського університету, викла-дач Київського медичного інституту. У 1925 р. організував перший з’їзд терапевтів України, на якому його було обрано заступником голови Товариства терапевтів, а на другому з’їзді 1927 р. — головою. Перебував на цій посаді незмінно чверть століття. У 1920—30-ті роки вчений провадив дослідження у галузі кардіології. З 1936 р. — директор створеного за його ініціативи Українського НДІ клі-нічної медицини.У роки Другої світової війни – консультант евакуаційних шпиталів, керував науковими дослідженнями в Центральному шпиталі Радянської армії. Герой Соціалістичної Праці (1947). Відзначений урядови-ми нагородами. Помер у Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі1. 1 Микола Стражеско : [Електронний ресурс] / М. Стражеско. – Режим доступу : http:// www. ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/77cf6f12ab5046f3/ – Назва з екрану. 2 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 113. 3 Ознаменование дня рождения ЕЕ Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны... – С. 21 - 41. 4 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения... – С. 41. 5 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения... – С. 16. Українське жіноцтво теж долучилося до участі у діяльності губернських та повітових відділень Тетянинського комітету. То були дружини губернаторів і віце-губернаторів, громадських і наукових діячів. Так, членами Волинського гу-бернського відділення були Н. Оржевська, П. Вяхирева, Катеринославського – К. Колобова, Л. Бровцина, О. Солодовська, Київського – О. Букреєва, княжна О. Друцька-Соколинська, А. Жекуліна, графиня М. Ігнатьєва, Е. Левіна, В. Булгако-ва, Н. Довнар-Запольська2, Одеського – М. Станишевська, Полтавського – Н. Се-рдюкова, Т. Чарторижська, Херсонського – баронеса A. Гревениць, Чернігівсько-го – О. Матвієва,3 М. Лавриновська, Харківського – О. Акішева, Г. Левицька та О. Стрельникова4. Цікаво зазначити, що у грудні 1915 р. Велика княжна Тетяна Миколаївна, відвідуючи Харків, досить високо оцінила подвижницьку діяльність О. Акішевої на ниві організації благодійних зборів «Харків – Польщі»5. Активну роль відігравали й жінки, які працювали в органах місцевого са-моврядування. Підтвердженням цьому є приклад: у Харківському губернському відділені з 63 членів, працювало 23 жінки, що було досить красномовним фак-том прояву нових соціальних ролей жіноцтва, їх активності в суспільному жит- ті1. Слід зазначити, що на Полтавщині було унікальне Лохвицьке повітове від-ділення, керівництво яким здійснювали жінки. Його очолювала дружина місце-вого почесного мирового судді дворянка О. Блюм, а скарбником працювала дружина дійсного статського радника Н. Ружицька. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 112, арк. 22–23. 2 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения… – С. 42‒44. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 7, арк. 185. 4 Там само, арк. 6. 5 Помощь беженцам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 14 августа. Керівництво повітовими відділеннями здійснювали, зазвичай, місцеві предводителі дворянства, а в окремих випадках – голови земських управ. На-приклад, на Харківщині всі відділення очолювали предводителі дворянства2, а на Полтавщині – чотири із шести відділень3. До їх складу входили «… посадов-ці, представники установ і громадських організацій» мирові судді, земські на-чальники, справники, інспектори народних училищ, члени земських управ, від-ставні військові, місцеві поміщики та ін.. За своєю структурою повітові відді-лення, до складу яких входило від 8 до 20 членів, дублювали губернські анало-ги. Типовою можна назвати структуру та склад Хорольського відділення Пол-тавської губернії, до якого входили: голова правління – повітовий предводитель дворянства В. Гудим-Левкович, віце-голова – директор реального училища дій-сний статський радник С. Чемолосов, секретар – завідувач відділу допомоги біженцям при повітовій земській управі І. Димський, скарбник – виконувач обов’язків земського начальника – Б. Казін, члени ревізійної комісії – протоіє-рей, отець В. Никифоров, член повітової земської управи В. Старицький та ін-спектор народних училищ П. Жежерін4. Для розв’язання нагальних проблем (харчування біженців, їх лікування, пошук роботи) при низці відділень створю-валися, як наприклад, при Маріупольському Катеринославської губернії, спеці-альні виконавчі бюро5. Нижчою ланкою Тетянинського комітету стали його волосні представни-цтва, які створювалися в час найбільшого напливу біженців. Кореспондент «Катеринославської земської газети» так описав відкриття одного з них у селі Кінські Роздори Олександрівського повіту: «26 серпня 1915 року до села прибула перша партія біженців (69 осіб). На 13 годину дня до двору волосного правління почали сходитися місцеві жи-телі, які хотіли зустріти дорогих по крові та нещасних з волі Божої гос-тей. На цей час прибув земський начальник 7-ї дільниці пан Шеротський, який запросив місцеве духовенство, владу, інтелігенцію, старожилів та ві-дкрив відділення Тетянинського комітету. Місцеві жителі відгукнулися на великі нестатки та скруту нещасних. Біженцям дали пообідати, відслу-жили молебень, обрали головою відділення Тетянинського комітету свяще-ника отця Даміана Конькова»1. 1 Сосновский Л. Встеча гостей-бженцев в с. Конские Раздоры Александровского уезда // Ека-теринославскаяземская газета. – 1915. – 14 июля. 2 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения… – С. 6. 3 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения… – С. 6–7. 4 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 1, арк. 21–21. 5 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения… – С. 7. Діяльність місцевої ланки Тетянинського комітету регулювалася двома циркулярами. Перший, який побачив світ 11 жовтня 1915 р., мав на меті «… вказати завдання і напрямки, яких мали дотримуватися у своїй роботі місцеві відділення»2. Його десять статей обґрунтували засади діяльності відділень, го-ловні напрямки, умови співпраці з іншими інституціями подібного спрямування та ін.. Перш за все зазначалося, що кожне з відділень може адресувати благо-дійну допомогу особам, постраждалим від воєнних дій, незалежно від їх віро-сповідання, національності, «… як російськопідданим, так і підданим дружніх держав, а також особам, які перебували в іншому підданстві, але належали до національностей, яким Росія покровительствувала: галичанам, вірменам та ін.»3. Її наданню мала передувати робота зі встановлення, на підставі розроблених комітетом опитувальних карток, реального матеріального становища біженця4. Однак основне завдання відділень ‒ надання трудової допомоги біженцям, тоб-то забезпечення, виходячи із тогочасних умов життя, останніх роботою через посередництво місцевих бюро праці. Принцип трудової допомоги мав реалізу-ватися і за рахунок відкриття відділеннями різноманітних майстерень, у яких би працювали біженці. Предметом особливої соціальної турботи відділень мала стати опіка ді-тей-біженців та непрацездатних осіб, для чого належало відкрити мережу при-тулків та підтримувати матеріально уже існуючі заклади. У полі їх зору перебу-вала не тільки організація навчального процесу дітей, а всіляке сприяння в об-лаштуванні на новому місці евакуйованих навчальних закладів, а також спів-праця з адміністраціями приватних навчальних закладів на предмет виділення місць для навчання дітей біженців. У компетенції відділень перебувала й меди-чна допомога біженцям, яка реалізовувалася шляхом відкриття відділеннями тимчасових амбулаторій, спорядження медико-санітарних загонів та ін. . До участі у роботі місцевих представництв належало «… залучати місцеві сили – духовенство, дворянство, адміністрацію, громадських діячів і благодійни-ків обох статей та усіх віросповідань і національностей»5. Кількість членів не обмежувалася і могла змінюватися залежно від обставин. Діяльність комітету мала відбуватися прозоро, а фінансові звіти передбачалося публікувати у міс-цевій пресі. Основним джерелом надходження коштів став Тетянинський комі-тет, але місцеві відділення також були зобов’язані залучати благодійні кошти1. 1 Там же. – С. 8. 2 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 1, арк. 18–20. 3 Там само, 18 зв. 4 Там само, арк. 19. 7 липня 1916 р. О. Нейдгарт направив губернським відділенням Тетянин-ського комітету циркуляр, який містив«керівні вказівки і пояснення»2. Комітет надав своїм губернським відділенням повну свободу дій у способах надання допомоги біженцям, проте з обов’язковою звітністю перед Петроградом. Останнє, на думку авторів циркуляру, було потрібним для своєчасного подаль-шого фінансування відділень і ніяк не з метою жорсткого контролю. Більше того «комітет бажає бачити свої відділення життєздатними і самодостатні-ми одиницями з ґрунтовним і вмотивованим порядком отримання при-бутків і ведення витрат за визначеними статтями»3. Наступне положення стосувалося необхідності уніфікації фінансової звіт-ності, ведення за єдиним зразком бухгалтерських книг. Також було встановле-но, що у квітні, липні, жовтні та січні Комітет мав отримувати від своїх губерн-ських відділень звіт про роботу за квартал. У коротких щомісячних звітах (ще один різновид звітних паперів) належало аналізувати роботу членів відділення, а також національних, громадських і благодійних організацій, які співпрацюва-ли з відділенням. Третя стаття регулювала взаємовідносини місцевих відділень Тетянинсь-кого комітету. Зокрема, губернське відділення було зобов’язано надавати сво-боду в діяльності його повітових і волосних осередків, заохочувати їх до різних форм роботи. Новацією в структурі Тетянинського комітету, відповідно до ст. 4, стало введення з літа 1916 р. посад особливих уповноважених з числа його членів. Їх завданням стало «… встановлення більш тісного взаємозв’язку у дія-льності Комітету ЇЇ Високості та його губернських відділень», оскільки «… листування ніколи не замінить безпосереднього спілкування»4. П’ята стаття стосувалася організаційних моментів проведення майбутнього об’єднаного за-сідання членів комітету та представників його місцевих відділень, подібного до травневого 1915 р. Важливим моментом циркуляру стало формулювання засад співпраці з урядовими, громадськими і приватними структурами, що опікувалися біженця- ми. Основоположними принципами у цій справі мали стати тіснавзаємодія та відсутність у цій справі конкуренції серед зацікавлених інституцій. «Роботи вистачить на всіх, всяка зайва копійка чи рука, прикладена до справи, дуже бажана, але допомога розрізнена, яка ведеться з різних боків, коли в ній немає системи, принесе не користь, а шкоду»1. 1 Там сам, арк. 19. 2 Там само, 19 зв. 3 Там само, арк. 20. 4 Там само. Уже після створення державного органу допомоги біженцям, яким ста-ла Особлива нарада з улаштування біженців, члени комітету ввійшли до її складу, а місцеві відділення мали співпрацювати з її губернськими структу-рами. У той же час наголошувалося на особливому статусі Тетянинського комітету та його місцевих представництв. Ухвали губернських державних інституцій у царині біженства не були обов’язковими до виконання губерн-ськими відділеннями Тетянинського комітету, що у свою чергу, порушувало задекларований ним же принцип співпраці2. І нарешті, у сьомій статті вкотре підтвердилася співпраця з етнічними та громадськими комітетами. До цих структур передбачалося також направляти уповноважених комітету для «… ознайомлення не лише зі звітністю, але й внутрішньою організацією їх ро-боти»3. Інститут цих уповноважених, на думку О. Нейдгатра, «…надає комі-тету значну допомогу, усуваючи листування і тяганину і вносячи живий струмінь у справі допомоги постраждалим від війни»4. Таким чином, до лютневих подій 1917 р., Тетянинський комітет був важливою ланкою в імперській системі допомоги біженцям Першої світової війни. Розгалужена мережа його місцевих представництв, яка охопила всі українські губернії, та активна участь у їх створенні суспільного загалу, сві-дчили про широку популярність комітету. Більше того, урядове фінансуван-ня його ініціатив дає всі підстави назвати цю структуру державною і однією з провідних у царині опіки біженців. Тетянинський комітет та його підвідомчі структури не могли регулювати процес евакуації біженців та проблеми, що виникали при цьому, тим більше, за умов масового вивезення цивільного населення. Відтак центральна влада мала визначити керівників, покликаних забезпечити «виселення, рух та влаштування в місцях нових поселень біженців». 24 липня 1915 р. імператор, виходячи з такої ситуації, затвердив «Наказ Головуповноваженим з улаштування біженців Пів-нічно-Західного та Південно-Західного фронтів». Слід відзначити, що цим ак- том «…організацію допомоги біженцям офіційно було перенесено з благодійно-сті до сфери державної опіки»1. На посаду з присвоєнням звання «Головупов-новаженого з улаштування біженців» у зоні дії Північно-Західного фронту був призначений дійсний статський радник С. Зубчанинов, на Південно-Західному – князь М. Урусов2. 1 Очерк деятельности Комитета Её Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны... – С. 14. 2 Наказ Главноуполномоченным Северо-Западного и Юго-Западного фронтов // Левин С. М. Важнейшие законы, указы и распоряжения военного времени / С. М. Левин. – Пг. : Изд. юридического книжного магазина, 1916. – С. 245–247. 3 Урусов Николай Петрович : [Электронный ресурс] / Урусов Н. – Режим доступа : http://ru. wikipedia.org/wiki/Урусов,_%25. – Название с экрана. 4 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). ‒ С. 52. УРУСОВ Микола Петрович (1863 - 1918) – потомственний дворянин з Катеринославської губернії. Освіту отримав у Імператорському Олексан-дрівському ліцеї, після закінчення якого у 1885 р. вступив на державну слу-жбу до МВС. Пропрацював від помічника столоначальника департаменту до члена Ради міністра внутрішніх справ, обіймав губернаторські посади. У 1908 р. був обраний предводителем дворянства Катеринославської губер-нії. Відтоді присвятив себе сільському господарству та громадській діяль-ності – був обраний почесним мировим суддею Новомосковського повіту Катеринославської губернії, почесним членом Лубенського і Полтавського відділень опікування дитячих притулків «Відомства установ імператриці Марії», почесним громадянином Кобеляк, Костянтинограда, Лубен, Пиря-тина Полтавської губернії, головою і почесним членом багатьох освітніх і благодійних установ Полтавської та Катеринославської губерній. У вересні 1912 р завдяки своїй широкій популярності в губернії був обраний від Катеринославського земства у члени Державної Ради імперії. На поча-тку Першої світової війни був призначений головуповноваженим РТЧХ при Чорноморському флоті. 11 вересня 1918 р. в Єсентуках був заарештований більшовиками як заруч-ник. 21 жовтня 1918 р., не дивлячись на клопотання консула Української Держави, за наказом ЧК був розстріляний3. Його діяльність поширювалася на Бессарабську, Волинську (за винятком невеликої території губернії на північ від станції Сарни), Київську, Люблінську, Подільську, Таврійську, Херсонську та Холмську губернії. Штаб-квартира М. Урусова була розташована у місті Бердичеві Київської губернії. При уповнова-женому, як встановила Н. Загребельна, також було створено й спеціальну ін-ституцію «Південнобіженець», яка займалася організацією вивезення населення на схід, опікуванням біженцями, що залишилися у прифронтових районах4. У її складі працювало 26 уповноважених з числа місцевих діячів (Додаток 1.12)1. 1 Список Уполномоченных на железных дорогах, трактах и в тыловых губерніях организации «Югобеженец» // Югобеженец. – 1915. – № 1. – 1 ноября. 2 ЦДІАК України, ф. 344, оп. 1, спр. 3, арк. 16. 3 Там само. 4 Хроника // Юго-Западный край. – 1915. – 23 августа. 5 Забота о беженцах // Одесский листок. – 1915. – 15 октября. 6 Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. – С. 59. 7 Хроника // Жизнь Волыни. – 1916. – 16 января. 8Руководящие положения по устройству беженцев. Проект // Известия ВСГ. – 1916. – № 27 -28. – 1 – 15 марта. – С. 228. 30 липня 1915 р. відповідно до наказу генерала О. Мавріна, головного на-чальника постачання армій Південно-Західного фронту, було призначено трьох особливих уповноважених, які підпорядковувалися М. Урусову. До Волинської губернії був направлений член Державної Ради Бєляєв, Подільської – член Дер-жавної Ради Ракович, Бессарабської член Державної Думи М. Дмитрієв. У свою чергу, їм у помічники призначалися спеціальні «комісари» – Кір’янов (Волинсь-ка), Логінов (Подільська), Рамм (Бессарабська)2. У цьому наказі, що не підлягав оголошенню, зазначалася важливість завдань, покладених на М. Урусова. «Верховний Головнокомандуючий визнає, що успішність роботи головуповноваженого з улаштування біженців прямо залежить від ступеня надання йому допомоги та підтримки з боку військових властей. У зв’язку із цим Його Імператорська Величність повеліває їм всіляко сприяти шлахмейстеру князю Урусову у проведенні різних заходів з транспортування та улаштування біженців»3. М. Урусов призначав спеціальних уповноважених для окремих місцевос-тей і для виконання певних видів роботи. У серпні 1915 р. для з’ясування ситу-ації він направив свого представника Л. Офросимова до Бессарабської та По-дільської губерній, у місця зустрічі біженців із Галичини4. Восени 1915 р. упов-новаженим представником у Таврійську губернію був призначений Б. Аргутин-ський-Довгорукий5, у Катеринославську – статський радник Кір’янов6. На поча-тку січня 1916 р. на Волинь прибув Д. Івашинцев7. У свою чергу С. Зубчанинов опікувався біженецькими проблемами у 20-ти губерніях8. До компетенції уповноважених належало визначення порядку виселення; напрямки, способи руху біженців та його узгодження з відповідними властями; проведення заходів щодо забезпечення переселенців продуктами харчування, медичною та ветеринарною допомогою та ін.. Головуповноважені мали опікува- тися біженцями до часу переходу останніх у розпорядження місцевої влади (ст. 3). У 4-й статті зазначався перелік питань, у яких вони мали сприяти біженцям: «а) у здачі хліба, фуражу, коней, худоби і тому подібне належним установам і особам для потреб армії та для отримання винагороди, що належить, за здані предмети; б) у вивезенні хліба, фуражу, худоби і іншого майна у безпечні місцевості; в) до укриття майна, що залишається, і може бути корисним для ворога, г) до пошуку роботи»1. 1 Наказ Главноуполномоченным Северо-Западного и Юго-Западного фронтов // Левин С. М. Важнейшие законы, указы и распоряжения военного времени. – С. 246. 2 Там же. 3 Там же. – С. 247. 4 Саматыя В. Проблема беженцев в Белоруссии в годыПервой мировой войны : [Электрон-ный ресурс] / Саматыя В. – Режим доступа : http://www. nlr.ru: 8101 /exib/war1/p39.htm. – Название с экрана. Про початок виселення та строки транспортування біженців головупов-новажені мали отримувати завчасні розпорядження від Головнокомандуючих фронтів (ст. 5). Головуповноважені, з метою виконання своїх обов’язків, обира-ли спеціальних помічників – уповноважених, які всіляко сприяли співпраці їх керівників з місцевою адміністрацією, представниками Товариства Червоного Хреста, земськими самоврядуваннями, громадськими спілками та ін. (ст. 6 - 7)2. Для розв’язання біженецьких проблем у межах однієї губернії головуповнова-жені могли скликати спеціальні наради з числа місцевих діячів та за головуван-ня губернаторів. У вирішенні питань, що стосувалися кількох суміжних губер-ній, передбачалося утворення під керівництвом головуповноважених обласних нарад (ст. 10 - 11). Фінансування заходів, які перебували в компетенції цих ви-сокопосадовців, відбувалося на підставі Правил, встановлених Радою Міністрів Російської імперії 17 січня 1915 р., щодо порядку отримання кредитів з Держа-вного бюджету на потреби воєнного часу. Невідкладні заходи, проведені голо-вуповноваженими у зоні дії фронтів, асигнувалися з фондів головних начальни-ків постачання фронтів (ст. 12). І нарешті – за результатами своєї діяльності їм належало подати звіти на розгляд Ради Міністрів (ст. 13)3. Оцінюючи інститут головуповноважених, слід звернути увагу на слушні думки білоруськогодослідника В.Саматиї. Він наголосив на двох моментах: до позитивного слід зарахувати сам факт введення інституту уповноважених і справи врегулювання проблеми біженців, а негативний – запізнілість цього кроку з боку влади. Ці чиновники, як зауважив історик, розпочали свою діяль-ність уже в час неконтрольованого руху біженців4. У цьому випадку необхідно обережно висловлюватися, оскільки влада сама пішла на виселення цивільного населення в таких масштабах, а тому пожинала жахливі плоди своєї недалеког-лядності. З іншого боку, призначення головуповноважених викликало неодно-значну реакцію діячів ВЗС, які й займалися влаштуванням руху біженців. Так, у звіті відділу допомоги біженцям КПЗФ ВЗС зазначалося: «… офіційно наділені значною владою, офіційно визнані керівниками евакуації насправді Головуповноважені виявилися в значній мірі фіктивною владою: закон, який покликав до життя цей інститут, не дав у їх розпорядження головного − реальної виконавчої влади, власної організації, здатної винести на своїх плечах доручену їм складну справу»1. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 3343, арк. 151. 2 Жванко Л. Правове регулювання соціального захисту біженців Першої світової війни... – С. 239. 3 Саматыя В. Проблема беженцев в Белоруссии в годы Первой мировой войны : [Электрон-ный ресурс] / Саматыя В. − Режим доступа : http://www. nlr.ru: 8101 /exib/war1/p39.htm. – Название с экрана. 4 Курцев А. Н. Беженство. – С. 137. 5 Славенсон В. Беженское (По поводу писем беженцев) // Вестник Европы. – 1916. – № 7. – С. 292. До того ж документ не дав пояснень щодо механізму фінансування, ева-куації та соціального захисту біженців, створення відповідних державних стру-ктур, залучення до подолання проблем виселенців широкого суспільного зага-лу, етнічних спілок, духовенства, визначення місця і ролі у цьому процесі ВЗС, ВСМ, Тетянинського комітету та ін.2. І нарешті, недоліки в роботі головупов-новажених були спричинені об’єктивними факторами воєнного часу та службо-вою недобросовісністю чиновників, з якими ті співпрацювали3. У середині літа 1915 p. MBC, у зв’язку з організацією масової евакуації біженців, визнав, що «... піклування про впорядкування руху маси біженців, про забезпечення їх необхідним харчуванням і медичною допомогою в дорозі та про облаштування їх у місцях прибуття є питанням державної важливості, за-вданням урядової влади»4. І вже у другій половині липня чи не вперше було озвучено ідею створення державної структури, яка взяла б на себе управління справами біженства, позаяк стало зрозуміло, що «біженство – надзвичайно складне й грандіозне явище за своїм значенням та розмірами»5. На одному із засідань Ставки Верховного Головнокомандувача було ухвалено основні прин-ципи виведення населення з театру воєнних дій, умови врегулювання відносин з цього питання між військовою і цивільною владою, а також упорядкування процесу виселення, обслуговування шляхів руху, визначення місць поселень та облаштування життя біженців на них. На рівні губерній вирішення проблем біженців належало зосередити в ру- ках губернських адміністрацій, оскільки було визнано безпідставним створення якихось нових структур. Керівниками у зазначеній сфері, безумовно, стали очі-льники губерній – губернатори, найвпливовіші особи місцевого рівня – «нача-льники губерній». Вони здійснювали загальний контроль і керівництво всіма сферами життєдіяльності ввіреної території. Вони мали значний вплив на се-лянське самоврядування і, у першу чергу, на губернські присутствія – інститут місцевої влади на рівні губернії, очолювані ними з 1889 р.1. У підпорядкуванні губернаторів перебували й земства, безпосередні в недалекому майбутньому виконавці державної політики у царині біженства, а також земські начальники, які вели нагляд за діяльністю самоврядувань у сільській місцевості. У роки Першої світової війни на губернаторів покладався «…відповідальний напрям та об’єднання на місцях усіх заходів і дій, зумовлених воєнним часом…»2. 1 Ващенко А. Губернське присутствіє у системі управління Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ ст. / А. Ващенко // Вісник Чернігівського державного педагогічного університе-ту. – Чернігів, 2004. – Вип. 27. – С. 60. (Серія «Історичні науки»). 2 Черниговские губернаторы и вице-губернаторы. Библиографический справочник / Сост. А. В. Морозова, Н. М. Полетун; предисл., прилож. А. В. Морозовой. – Чернигов: РИК «Деснян-ская правда», 2006. – С. 13. 3 Устройство беженцев // Юго-Западный край. – 1915. – 24 июля. 4 Саматыя В. Проблема беженцев в Белоруссии в годы Первой мировой войны : [Электрон-ный ресурс] / Саматыя В. – Режим доступа : http://www. nlr.ru:8101/exib/war1/p39.htm. – Название с экрана. 5 Немова В. В. Организация благотворительной помощи на Дону в годы Первой мировой войны. – Автореф... дисс. канд. ист. наук: 07.00.02. – Отечественная история. – Ростов-на-Дону : Южный федеральный ун-т, 2009: [Электронный ресурс] / В. В. Немова. – Режим до-ступа : http://rudocs. exdat. com/docs/index-173912.html. – Название с экрана. 6 Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев... – С. 53. Для загального ж керівництва означеною цариноюу структурі МВС пе-редбачалося сформувати особливий департамент під керівництвом колишнього члена Державної Ради графа Тишкевича. Крім того, було висловлено думку щодо доцільності утворення уже при ньому особливої наради за участю членів законодавчих установ і громадських діячів3. Наприкінці липня 1915 р. Рада Міні-стрів імперії, на виконання рішень цього засідання, ухвалила постанову про ор-ганізацію особливого відділу з улаштування біженців при МВС і створення від-повідних місцевих комітетів у губерніях4. Слід зазначити, що комітет мав статус тимчасового, на нього і покладалася координація відповідної діяльності губерн-ських структур у царині біженства5. Однак, з вересня 1915 р. він став функціону-вати як «управління справами» ОН з УБ, змінивши тим самим свій статус6. На місцях розпочався процес формування губернських і повітових комі-тетів допомоги біженцям. У цьому контексті необхідно звернути увагу на важ- ливий факт, який до цього часу залишався невідомим. Уже у першій половині травня 1915 р. у деяких повітах Київської, Полтавської та Чернігівської губер-ній було створено спеціальні комісії для надання допомоги біженцям, що поча-ли прибувати з Галичини. Одним із перших посадовців, який практично розпо-чав формування в українських губерніях комітетів допомоги біженцям, став попечитель Київського навчального округу О. Деревицький. ДЕРЕВИЦЬКИЙ Олексій Миколайович (1859 - 1943) – один із видатних учених-філологів кінця XIX - першої третини XX ст., доктор грецької словесності. Народився в сім’ї асесора Полтавського губернського правління. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету, де і пропрацював до 1893 р.. З 1905 р. – попечитель Казанського навчального округу, а з 1911 р. – Київського. У часи української революції перебував у Криму, де активно долучився до організації Таврійського університету (1918 р.), ставши першим деканом історико-філологічного факультету. Працював у місцевій спілці краєзнавців –Таврійській вченій архівній комісії. Деканська служба О. Деревицького припинилася у 1920 р. після остаточного встановлення більшовицької влади в Криму та ліквідації історико-філологічного факультету. У 1920-х рр. був учасником краєзнавчого руху, дійсним членом Таврійського товариства історії, археології та етнографії, викладав у Кримському педінституті.У 1934 р. став одним із перших професорів, який зазнав «чистки», був звільнений. Після чого усі біографічні відомості про нього обриваються. Відомо, що проживав у Ялті, де і помер1. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 3343, арк. 151. До цього процесу було залучено М. Стороженка, який очолив спеціальну комісію для його координації. Ззаначимо, що вказані комісії відкривалися за умови погодження з місцевими губернаторами та тісної співпраці з губернськи-ми і повітовими земствами. СТОРОЖЕНКО Микола Володимирович (1859 - 1943), за іншими джерелами (1862— 1942) – вчений, історик, педагог. Народився у Пирятинському повіті Полтавської губернії. У 1881-1885 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. Під керівництвом В. Антоновича займався дослідницькою роботою з історії України, був членом Київської Археографічної Комісії й Товариства Нестора-Літописця, співробітником «Київської Старини», також російських журналів. Працював на посаді інспектора народних училищ Чернігівщини й Київщини (з 1889). З 1895 р. – директорКиївської четвертої, а протягом 1909 – 1919 рр. – першої Олександрівської гімназій. У листопаді 1919 р. емігрував спочатку до Туреччини, а потім до Югославії, де займався викладацькою роботою. В еміграції написав цікаві «Спогади з мого життя», важливі для історії української культури й українського руху другої половини 19 ст.1. 1 Микола Стороженко. З мого життя / Упор. та авт. вступ. ст. В. Ульяновський. – К.: Либідь, 2005. – 430 с.; Пазюра Н. До біографії Миколи Стороженка : Київська перша гімназія та соціокультурне оточення (1909 ‒ 1919) : [Електронний ресурс] / Н. Пазюра. – Режим доступу : http:// histans. com/JournALL/graf/17/8.pdf. ‒ Назва з екрану; Стороженко Микола Володи-мирович : [Електронний ресурс] / Стороженко М.В. – Режим доступу : http://uk.wikipedia. org/wiki.‒ Назва з екрану. 2 ЦДІАК України, ф. 707, оп. 258, спр. 9, арк. 131–131 зв. 3 Там само, арк. 356–357. Безпосереднім ініціатором створення комітетів допомоги біженцям ви-ступив начальник Київського військового округу. Протягом травня 1915 р. ви-конувач обов’язків начальника штабу округу від його імені кількаразово звер-тався до попечителя Київського навчального округу, у компетенції якого пере-бували навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської, Полтавської та Чернігівської губерній, з проханням залучити до участі у справі опікування бі-женців керівників підвідомчих йому гімназій. 16 травня 1915 р. виконувач обов’язків начальника штабу Київського військового округу писав: «У цей час до Київської, Полтавської та Чернігівської губерній направляється значна кількість біженців із Галичини, тому природно виникає нагальне питання щодо опікування на місцях, тобто надання житла, їжі, одягу, а також пошуку відповідної роботи. Виражаючи турботу цією справою головний начальник округу знаходить, що у справі допомоги біженцям значну послугу могли надати особи, які очолюють навчальні заклади, як-то: директори гімназій і реальних училищ, інспектори народних училищ та інспектори вищих народних училищ, шляхом організації місцевих благодійних комісій для підмоги предводителям дворянства, головам повітових земських управ і повітовим справникам…»2. І вже 17 травня О. Деревицкий, на виконання вищенаведеної вказівки, направив циркулярне прохання начальникам середніх і спеціальних навчальних закладів та директорам народних училищ Київської, Полтавської і Чернігівської губер-ній. У ньому, зокрема, зазначалося, що керівники навчальних закладів різних типів спільно із місцевими предводителями дворянства, головами земських управ та повітовими справниками мають створити комітети допомоги біженцям із залученням інших активних працівників навчальних закладів та громадськос-ті3. Проте дещо раніше, 12 травня 1915 р. попечитель уже звернувся до дирек- торів підвідомчих йому гімназій з пропозицією створити «… тимчасові спеціа-льні комісії з опікування біженцями»1.Докладну інструкцію щодо їх відкриття вони отримали телеграфно від М. Стороженка2. 14 – 20 травня того ж року на адресу О. Деревицького, що свідчило про оперативність роботи, надійшли ра-порти директорів чоловічих гімназій Конотопа, Пирятина, Глухова, Прилук3. Вони доповідали про організовані місцевими громадськими діячами відповідні комісії та перші кроки з надання допомоги біженцям4. Наприклад, 15 травня директор Пирятинської чоловічої гімназії М. Троїцький звітував: 1 Там само, арк. 349. 2 Там само, арк. 341. 3 Там само, арк. 348. 4 Там само, арк. 355–355 зв. 5 Там само, арк. 359. 6 Там само, арк. 362. 7 Лазанська Т. І. Становище біженців в роки першої світової війни. ‒ С. 198. «… у Пирятині вже існує комісія з опіки і найму біженців з Галичини, до складу якої ввійшли члени земської управи на чолі з головою земської управи С. Іваненком. Вона встигла прихистити 634 галичан… Ця земська організація функціонує на підставі телеграми дійсного статського радника М. Стороженка та згідно з розпорядженням полтавського губернатора»5. 18 травня 1915 р. головний начальник Київського війкового округу у зв’язку із прибуттям до міста великої кількості біженців-галичан терміновим розпорядженням зобов’язав попечителя навчального округу створити комісію, на яку покладалося «… опікування та влаштування їх побуту». Керівництво нею мав прийняти М. Стороженко. Подібні комісії належало створити у Прилу-ках, Переяславі, Пирятині, Золотоноші, Кременчуці та Ромнах Полтавської гу-бернії; Ніжині, Глухові, і Конотопі Чернігівської губернії; Сквирі, Черкасах і Білій Церкві Київської губернії6. Фінансування діяльності здійснювалося на кошти, які виділяла останнім комісія М. Стороженка, що у свою чергу отримала на це кошти від попечителя навчального округу. Відтак можна констатувати той факт, що вже з початком евакуації біженці не залишилися поза увагою міс-цевої влади, самоврядувань та громадськості. Тому власне з обережністю слід давати категоричні твердження на кшталт того, що «місцева влада бачить у них винятково зайвий важкий тягар і ганяють їх з місця на місце»7. Аналізуючи матеріали тогочасної преси, можна зробити висновок, що практика відкриття окремих повітових комітетів допомоги біженцям розпоча-лася в окремих місцевостях упродовж першої половини літа 1915 р.. Ініціато-рами їх виступали самі ж представники самоврядувань, як наприклад, у Лохви- цькому повіті Полтавської губернії1. В інших випадках комітети, як-то у Глу-хівському повіті Чернігівської губернії, відкривалися за пропозицією губерна-тора М. Лавриновського2. У липні 1915 р. Херсонський губернатор М. Греве-ниць став одним з ініціаторів започаткування повітових комітетів «… з числа земських і міських діячів під головуванням повітових предводителів дворянства»3. 1 Бюро труда //Лохвицкое слово. – 1916. – 3 июня. 2 По вопросу о призрении в Глуховском уезде беженцев из Галиции // Журналы Глухов-ского уездного земского собрания 1915года. – Глухов: Электро-Тип. А. И. Дворкина, 1916. – С. 14–15. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 27. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр, 10, арк. 49–50. 5 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. – С. 145. 6 Жванко Л. М. З історії перебування біженців Першої світової війни в Катеринославській губ. (1915 р.). – С. 220. 7 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр, 1, арк.1. 8 Кочергін І. О. Земське самоврядування на Катеринославщині (персонологічний вимір): мо-нографія / І. О. Кочергін. – Дніпропетровськ : Герда, 2011. – С. 147. Проте систему місцевих органів допомоги біженцям на українських зем-лях було сформовано протягом другої половини літа 1915 р. в умовах масової евакуації населення. 22 серпня 1915 р., тобто під час активного відкриття міс-цевих комітетів, міністр внутрішніх справ М. Щербатов надіслав губернаторам спеціальний циркуляр щодо заходів з надання допомоги біженцям у сільській місцевості. У ньому, зокрема, наголошувалося, що «… місцеве опікування бі-женцями буде покладено на земські самоврядування, а також, у межах мож-ливого, на сільські волосні товариства»4. У зв’язку з цим губернаторам належало організувати роботу з тим, щоб усі підпорядковані їм чиновники та повітові земські начальники всебічно сприяли у цій роботі громадськості. Також усі посадовці губернії мали виконувати усі розпорядження головуповноваженого у справах біженців, а також підтримувати в діяльності його уповноважених5. При цьому можна говорити про наявність певної вертикалі, діяльність якої перебувала під наглядом губернатора: губерн-ський комітет, повітовий комітет та волосні попечительства. Губернський комі-тет, як правило, діяв при губернській земській управі чи губернському присутс-твії. В окремих випадках, як, наприклад, на Катеринославщині, біженецький стіл було започатковано і при канцелярії губернатора В. Колобова для ведення листування з центральними та місцевими інстанціями у справах біженців6. А у Харківській подібний відділ діяв при губернському присутствії7. У компетенції губернського комітету перебували всі справи біженців у губернії. Керівниками комітетів були голови губернських земських управ – В. Акішев на Харківщині, К. Гесберг на Катеринославщині8. Інші очолювали місцеві предводителі дво- рянства, і досить часто земські діячі поєднували роботу в різних біженецьких інституціях, як-то місцевих відділеннях Тетянинського комітету, відділень ВЗМ, ВСМ та ін. Подібним чином формувався і керівний склад повітових комітетів. У бага-тьох випадках повітові комітети очолили місцеві предводителі дворянства, а їх заступниками досить часто були обрані керівники повітових земських управ. У цьому контексті зазначимо, що канцелярії комітетів розташовувалися, головним чином, у приміщеннях губернських і повітових управ. Серед завдань губернського комітету можна назвати такі: здійснення загального керівництва цариною біженс-тва у межах губернії; розподіл між повітовими комітетами коштів, отриманих від військового та інших відомств; розробка загального плану розподілу біженців у межах губернії та плану їх руху; усі інші розпорядження загального характеру, які виникали при розгляді питання щодо допомоги біженцям та ін.1. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 39. 2 Журнал очередного Валковского уездного земского собрания сессии... – С. 89. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 100. 4 Журнал очередного Валковского уездного земского собрания сессии... – С. 90–91. 5 Держархів Полтавської обл., ф. Р-3465, оп. 2, спр. 10, арк. 17. Безпосередніми виконавцями його розпоряджень були повітові комітети, які у своїй структурі мали спеціальне бюро, виконавчий орган комітету та низ-ку комісій. Наприклад, у комітеті Валківського повіту Харківської губернії дія-ло чотири комісії: розпорядча, продовольча, зі збору пожертв та з пошуку робо-ти2. Натомість у повітових комітетах Херсонщини функціонувало по вісім ко-місій: евакуаційна, господарська, статистична, бюро праці, фінансова, довідко-ва, попечительська, медико-санітарна3. На комітети покладалося проведення заходів з організації надання медичної, продовольчої та іншої допомоги біжен-цям одразу після їх прибуття, розселення та реєстрація, призначення та видача грошової допомоги, пошук роботи біженцям, налагодження фінансової та ста-тистичної звітності4. Саме ці комітити при реєстрації видавали кожному зареєс-трованому біженцю спеціальну «Книжку біженця», у яку записувалися його особисті дані та види отриманої допомоги5. Волосні попечительства чи волосні комітети, як по-різному вони називалися, стали низовою ланкою владної верти-калі, куди зверталися зі своїми проблемами біженці. В окремих випадках у повітах створювалися спеціальні підкомітети. У цьому аспекті, наприклад, цікаво розглянути досвід відповідної роботи на Херсонщині. Так, 21 липня 1915 р. у Херсоні під головуванням повітового предводителя дво-рянства графа В. Стенбока-Фермора відбулося перше організаційне засідання по-вітового комітету допомоги біженцям. Серед інших ухвал була й така: «З метою надання своєчасної допомоги переселенцям у випадку їх напливу до нашого повіту, розміщення їх по квартирах і пошуку роботи, вирішено заснувати у найбільш заселених місцевостях повіту […] особливі підкомітети. До складу підкомітетів входять посадовці, які обслуговують ці місцевості, духовенство, поліція та місцеві діячі»1. 1 Беженцы // Известия Херсонского уездного земства. – 1915. – 7 августа. – С. 894. 2 Там же. – С. 895. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 39. 4 Доклады Старобельской уездной земской управы по отделу народного здравия и оче-редному уездному земскому собранию сессии 1915 года. – Старобельск: Тип. М. Т. Деду-сенко, 1915. – С. 54. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр, 10, арк. 15. 6 Жванко Л. М. Харківська губернія у роки Першої світової війни... – С. 350. 7 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр, 10, арк. 24. У Херсоні організацією підкомітетів займалася міська управа, у містах Но-вий Буг, Кривий Ріг, Ново-Воронцовці – земські начальники, у Бериславі – мі-ський голова2. У містах подібну діяльність здійснювали міські комітети допомоги біже-нцям, створені при міських самоврядуваннях, але які перебували у підпорядку-ванні губернському комітету3. У великих населених пунктах було створено й окремі дільничні попечительства. До складу цих інституцій увійшли представ-ники влади, громадські, земські та міські діячі, представники національних ко-мітетів, місцева інтелігенція. У загальногубернському контексті процес створення органів допомоги біженцям можна відслідкувати на прикладі Харківщини. 7 серпня 1915 р. під почесним головуванням харківського губернатора М. Протасьєва розпочав ро-боту губернський комітет у справах біженців, який«…поширив свою діяльність на всю губернію шляхом утворення повітових комітетів під керівництвом міс-цевих предводителів дворянства»4. І вже 12 серпня 1915 р. харківський губер-натор розіслав повітовим предводителям дворянства губернії розпорядження, відповідно до якого останнім належало створити «…повітові комітети з пред-ставників земств, міської адміністрації, громадських діячів та осіб, які мо-жуть бути корисні справі – для надання і організації допомоги біженцям»5. Протягом 13 – 20 серпня того ж року на адресу губернатора надійшли те-леграми про початок роботи комітетів у десяти повітах Харківської губернії6. на-приклад, 13 серпня Лебединський предводитель дворянства О. Капніст повідом-ляв: «Сьогодні утворений комітет допомоги біженцям, вибрана виконавча комі-сія»7. 17 серпня у Вовчанську під головуванням голови повітової управи В. Ко- локольцова відбулося загальноповітове зібрання (понад 100 делегатів, серед яких земські агрономи, лікарі, волосні старшини, духовенство, вчителі та ін.), яке за-твердило план роботи з організації прийому та розміщення біженців1. 1 Общее собрание по оказанию помощи беженцам в Волчанском уезде Харьковской губер-нии // Волчанский земский листок. – 1915. – № 29. ‒ 22 августа. – С. 13. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр, 16, арк. 9, 27–29, 37–40, 42–44 зв. 3 Там само, спр, 10, арк. 24. 4 Там само, спр, 33, арк. 7 зв., 8 зв., 9 зв. 5 Заседание Белоколодязкого комитета помощи беженцам // Волчанский земский листок. – 1915. – № 33. – 19 сентября. – С. 14–15. 6 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. – С. 145. Восени 1915 р. в Харківській губернії за неповними підрахунками діяло близько 120 волосних комітетів (попечительства), з яких у Валківському повіті – 16, Ізюмському – 25, Лебединському – 27, Старобільському – 372, Вовчансь-кому – 143. При цьому слід відзначити, що кількість створених волосних комі-тетів не залежала від числа біженців у повіті, а скоріше – від ініціативи місцевої громади та її фінансових можливостей. Досить активно до їх створення долучи-лися волосні старшини, писарі, сільські старости, голови та члени сільських ко-оперативних товариств та ін.. Для ілюстрації можна навести приклад волосних управ Вовчанського повіту. Так, у Ново-Бурлуцькій волості до цієї справи до-лучилися волосний старшина і писар, 14 сільських старост і 7 сільських писа-рів, у Вільховатській – 27 осіб, у Козинській – 22 особи, у Старосалтівській – 13, Хотомлянській – 64. Волосні комітети очолювали місцеві священики, агро-номи, ветеринари і розташовувалися вони як у селах, так і у слободах. У частині волостей, де не було створено спеціальних комітетів допомоги біженцям, априклад, у селах Вовчанського повіту допомогу біженцям надавали попечительства Російського товариства Червоного Хреста та кредитні спілки5. При цьому можна стверджувати, що в кожному повіті Харківської губер-нії діяла мережа комітетів надання допомоги біженцям, як наприклад, в Охтир-ському (Додаток 1.13). Керівництво діяльністю волосних комітетів, на підставі циркуляру міністра внутрішніх справ М. Щербатова від 22 серпня 1915 р., ад-ресованого губернським старостам, належало передати до компетенції повіто-вих земських начальників6. Але оскільки, як уже складалася закономірність щодо запізнення надходження урядових розпоряджень, земських начальників уже було залучено до цього процесу. Наприклад, ще 12 серпня 1915 р. на засі-данні Золотоніського повітового комітету допомоги біженцям Полтавської гу-берній його голова повітовий предводитель дворянства Д. Троцький звернувся до земських начальників М. Суровцова, В. Келлера та Б. Лукашевича з прохан-ням взяти участь у роботі цієї інституції. Головуючий запропонував їм прове- дення конкретних заходів: прийняти на себе керівництво справою допомоги біженцям у межах ввірених їм дільниць, організувати при можливості у кожно-му селі попечительство з надання допомоги біженцям1. Слід зазначити, що зем-ські начальники одностайно прийняли цю пропозицію і приєдналися до справи2. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 7. 2 Там само, арк. 7 зв. 3 Корреспонденции. С. Павлыш // Известия Александрийского уездного земства. – 1915. – 4 сентября. 4 Петровська Ю. Особливості гуманітарної діяльності земств Чернігівської губернії на по-чатку Першої світової війни за матеріалами «Черниговской земской недели» : [Електронний ресурс] Петровська Ю. / Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal /Soc_Gum/ Vchdpu /ist/2008_52/Petrovska.pdf. – Назва з екрану. В інших випадках ці посадовці виступали й ініціаторами відкриття комі-тетів. Одне з таких зібрань відбулося 3 вересня 1915 р. у селі Павлиш Олексан-дрійського повіту Катериславської губернії. На запрошення земського началь-ника В. Зеленського для обговорення питання опіки біженців на 1-й дільниці прибули місцеві священики, лікарі, пристав, начальники поштово-телеграфної контори і залізничної станції, землевласники і волосні старшини. На початку засідання В. Зеленський звернувся до присутніх з промовою, в якій закликав прийти на допомогу біженцям, коли ті прибудуть. У результаті обговорення було ухвалено організувати під його керівництвом дільничний комітет з опіку-вання біженців у складі товариша голови – начальника поштово-телеграфної контори Костюшко-Валюжича, секретаря – писаря земського начальника Кова-леника. Членами комітету було обрано усіх присутніх. Під керівництвом свя-щеників отця Іллі Генкіна та отця Федора Статкевича відкрити Онуфріївське та Богоявленське попечительства, а також під керівництвом пана Балана – Павли-ське. До їх складу належало запросити священиків, учителів, учительок, земле-власників, сільських старост і «осіб сільського стану, які можуть принести користь справі опікування»3. Отже, в українських губерніях місцеві комітети усіх рівнів об’єднали у своєму складі представників губернських, повітових земств, міських управ, благодійних спілок,предводителів дворянства, земських начальників та широ-кого громадського загалу. Проте у будь-якому випадку необхідно говорити про наміри до конструктивної співпраці повітових і волосних громад у цій справі. Значну роль у формуванні біженецьких комітетів відіграли місцеві земства, оскільки вони, як зауважила Ю. Петровська, «… під час тогочасних трагічних подій виявилися здатними не тільки до швидкої адаптації, але й адекватної рефлексії на існуючі реалії…»4. Фактично земські діячі розуміли, що за великим рахунком, проблеми біженців на рівні губернії та повіту в організаційному і ча- стково фінансовому плані ляжуть саме на плечі земського самоврядування. Зрозуміло, що спостерігалися й труднощі різного характеру. Їх можна пояснити відсутністю досвіду такої роботи та й самим фактом війни. У той час місцеві самоврядування постали перед низкою нових зобов’язань та викликів: загальне погіршення життя місцевого населення, присутність у повітах іноземних війсь-ковополонених, лазаретів для поранених та ін.. Черговим кроком у справі формування державної системи допомоги бі-женцям стало проведене 21 липня 1915 р. міжфракційне засідання Державної Думи, на якому розглядалося питання організації допомоги біженцям. Наступ-ного дня за ініціативою М. Родзянко, голови Державної Думи1, була скликана нарада відомих громадських діячів, серед яких були і керівники ВЗС та ВСМ, з метою пошуку найбільш оптимального шляху вирішення проблеми біженства, розробки спеціального законопроекту та створення офіційного державного ор-гану опікування справами біженців2. Про доцільність такого органу міністр внутрішніх справ М. Щербатов на одному із засідань Ради міністрів з прита-манним йому цинізмом заявив: 1 Ерошкин М. П. История государственных учреждений дореволюционной России: учеб. по-соб. [для студ. выс. учеб. завед.] / М. П. Ерошкин. – [3-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Высшая школа, 1983. – С. 297. 2 Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев… – С. 49. 3 Совет Министров Российской империи в годы Первой мировой войны. – С. 253. 4 Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев... – С. 49. «… Особлива нарада з улаштування біженців для Міністерства внутрішніх справ необхідна – витрачаються сотні мільйонів… маса нарікань; без виборів Особливої наради не буде престижу»3. А. Ільїн слушно зауважив, що МВС в умовах численних недоліків в орга-нізації допомоги біженцям прагнуло мати більш авторитетне, обране Думою, прикриття, такий собі громовідвід, щоби розділити з нею моральну та юридич-ну відповідальність за прорахунки в діяльності Особливої наради4. Продовженням процесу обговорення ідеї створення державних інституцій з питань біженства стала наступна нарада, проведена наприкінці липня 1915 р. під головуванням С. Варун-Секрета, товариша голови Державної Думи. Прису-тній князь М. Щербатов озвучив ухвали Ставки щодо біженства, схвально від-значаючи думку щодо створення спеціальної особливої наради з питань біжен-ців. Остання, на думку очільника МВС, мала полегшити роботу підвідомчої йому структури – недавно створеного департаменту у справах біженців. Ще од-ним важливим питанням, яке обговорювалося, стала проблема фінансування так званих «біженецьких статей». З цього приводу міністр озвучив розпоря-дження Верховного Головнокомандувача начальникам тилу, які з військового фонду зобов’язувалися відпускати на облаштування біженців усі потрібні кре-дити. І нарешті, нарада визнала необхідним проведення в законодавчій формі питання про влаштування біженців та обговорила основні положення майбут-нього закону. Також було запропоновано першочергово виділити на «… допо-могу евакуйованому населенню… 25 млн крб.»1. 1 Устройство беженцев // Юго-Западный край. – 1915. – 24 июля. 2 Межведомственное совещание о беженцах // Одесский листок. – 1915. – 3 августа. 3 Жванко Л. Правове регулювання соціального захисту біженців Першої світової війни... – С. 239. Гостру дискусію у членів наради викликало обговорення майбутнього за-конодавчого акту щодо врегулювання проблеми біженців – «Положення про біженців» й зокрема, його перша стаття, яка тлумачила саме поняття «біже-нець». Так один з учасників зібрання поцікавився у головуючого чи підпадають під це визначення виселенці. Директор департаменту поліції В. Брюн-де-Сент-Іпполіт, який узяв слово, спробував розмежувати евакуйованих, виходячи з мо-тивації, якою керувалася влада відносно тих чи інших етнічних груп. А відтак, на його думку, німці-колоністи і євреї, які підпадали під категорію «піднагляд-них», не мають права розраховувати на державну допомогу. З гострою критикою тези очільника поліційного відомства виступив представник переселенського управління Зноско-Боровський, який зазначив: «Ми стоїмо перед стихійним явищем. Біжить натовп голодний і злиденний. Хіба можна вибирати, хто в цьому натовпі. Чи росіяни, поляки, євреї, німці – усім потрібно допомогти»2. Отже, 5 серпня 1915 р. після попередніх обговорень, міністр внутрішніх справ князь М. Щербатов подав до Державної думи Пояснювальну записку до «Законопроекту про біженців», в основу якої і було покладено ухвали вищезга-даної наради. У документі перш за все наголошувалося на причинах розробки документа. Серед інших – це значна кількість біженців, які «…зазнають у дорозі чималих незгод, страждають від голоду та хвороб, не маючи часто найнеобхід-нішого…». Відсутність до цього часу спеціального закону, покликаного регулю-вати проблеми біженства, на думку міністерського чиновника, була зумовлена незначною їх кількістю. Допомогу до того часу «з повним успіхом надавав Комі-тет ЇЇ Імператорської Високості Великої Княжни Тетяни Миколаївни та його місцеві відділення3. У той же час М. Щербатов був змушений констатувати: «Проте в даний час кількість біженців досягає сотень тисяч, турботи про упорядкування руху маси біженців, про забезпечення їх необхідним харчуванням і медичною допомогою в дорозі та влаштуванням переселенців на новому місці є питаннями державної ваги, а відтак складають задачу урядової влади»1. 1 Извлечение из объяснительной записки министра внутренних дел к законопроекту о бе-женцах, представленный в Государственную Думу 5 августа 1915 г., № 14094 // Известия ГК ВЗС. – 1915.‒ № 24. – 1 октября. ‒ С. 78. 2 Там же. ‒ С. 79. 3 Там же. 4 Там же. ‒ С. 78. Далі високопосадовець фактично постаттєво проаналізував проект закону наголосивши, що надання допомоги біженцям вимагає миттєвого вживання не-обхідних заходів та негайного розв’язання пов’язаних з цим питань. Задля цього пропонувалось наділити одноосібною владою міністра внутрішніх справ Росій-ської імперії при ухвалені рішень у царині біженства2. «Надання допомоги біженцям вимагає швидкого вживання необхідних заходів і негайного вирішення поставлених питань. Тому на чолі цієї справи повинна стояти одноосібна влада, яка провадить самостійну політику і несе відповідальність за правильну її постановку. Для цього, згідно з проектом, що додається, об’єднання діяльності установ і осіб, покликаних для надання допомоги біженцям, і керівництво цією діяльністю покладається на міністра внутрішніх справ. Для всебічного ж освітлення стану справи, а також обговорення і розробки загальних питань, передбачається заснувати під головуванням міністра внутрішніх справ особливу нараду»3. Законопроект пройшов обговорення на спеціальній нараді, у складі якої були представники Державної Ради, Державної Думи та інших «зацікавлених відомств». Керував її роботою товариш міністра внутрішніх справ М. Плеве4. 14 серпня 1915 р. Державна Дума на своєму засідання розглянула «Зако-нопроект про біженців», внісши деякі поправки до його положень. Так, члени Думи не погодилися з тим, щоб на місцях справами біженців опікувалися губе-рнатори та предводителі дворянства. До слова сказати, саме вони з початком масового прибуття біженців у середині літа 1915 р., очолили місцеві комітети та розгорнули широку діяльність. Зміна керівників цих інституцій на «особли-вих осіб», уповноважених міністром внутрішніх справ та осіб, обраних губерн-ськими комітетами з цілковитою передачею місцевого попечительства біжен-цями земським та міським управам, відразу після ухвали закону на місцях по- родила багато проблем1. Та все ж, як зауважує Т. Лихачова, не дивлячись на розбіжності серед політичних діячів Російської імперії та непорозуміння, що виникали між Радою Міністрів і Державною Думою, у правлячих колах розумі-ли важливість швидкого законодавчого урегулювання біженського питання. Уповільнення його розв’язання шкодило суспільству і державі в цілому, адже біженство набуло загрозливих масштабів. Все це сприяло нехарактерній для того часу співпраці між державними органами Російської імперії2. 1 Замечания на проект «Руководящие положения по устройству беженцев», поставленный на обсуждение Особого Совещания // Известия ВСГ. – 1916. – № 27 - 28. – 1 - 15 марта. – С. 239. 2 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 78. 3 Положение об обеспечении нужд беженцев // Собрание указаний и распоряжений правите-льства, издаваемое при Правительствующем Сенате, 1915. – Том Первый. Второе полугодие. – Пг., 1915. – № 242. – 1 сентября 1915 г. – Пг. : Сенатская тип., 1915. – С. 2424. 4 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2424. 5 Баженова К. Е. Деятельность организаций Всероссийского земского союза и Всероссийс-кого союза городов Пермской губернии по оказанию помощи беженцам в годы Первой ми-ровой войны // Вестник Челябинского государственного университета. ‒ 2011. ‒ № 12 (227) ‒ История. Вып. 45. ‒ С. 25. 30 серпня 1915 р. імператор Микола ІІ підписав «Закон про забезпечення потреб біженців», п’ять статей якого стосувалися асигнування з державної ска-рбниці у розпорядження міністра внутрішніх справ 25 млн крб. на «…негайне задоволення потреб біженців і найскорішу організацію справи їх опіки…»3. Проте на особливий інтерес заслуговує додаток до закону, як доповнення до існуючих законодавчих актів – «Положення про забезпечення потреб біжен-ців». Насамперед слід акцентувати, що його автори вперше в юридичній прак-тиці Російської імперії дали тлумачення поняття «біженець». «Біженцями визнаються особи, що залишили місцевості, під загрозою наступу ворога або ним вже зайняті, або виселені розпорядженням військової або цивільної влади з району військових дій, а також вихідці з ворожих Росії держав»4. Проте на думку сучасних російських істориків, таке тлумачення не було вичерп-ним, а «… сама пограничність статусу біженців ставила у безвихідь і політи-ків, і громадських діячів. Поза реєстрацією опинилися державні службовці з сім’ями, виселенці, які знаходилися під наглядом поліції»5. Дійсно, особи, які на-сильно були виселені з зони воєнних дій під нагляд поліції, серед яких чимало було німців-колоністів та євреїв, до біженців не зараховувалися. Відтак документ узаконив насильницьке переселення цивільного населення, яке здійснила, голов-ним чином, військова влада з метою очищення території. Цим самим реалізову-валася і втілювалася доктрини «випаленої землі», відома ще як «тактика 1812 р.». Її суть, на думку Ставки, полягала в тому, що ворог, потрапляючи на спус-тошену місцевість, відчуватиме труднощі у продовольстві та розквартируванні1. 1 Зінченко О. Законодавча діяльність Державної Ради Російської імперії (1906 – 1917 рр.) / О. Зіненко. – Х. : НТМН, 2010. – С. 82. 2 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2424. 3 Там же. – С. 2426. 4 Максимов Е. К. Саратовское Поволжье в годы Первой мировой войны: [учеб. пособ. к курсу «История Саратовского Поволжья»] / Е. К. Максимов, В. П. Тотфалушин. – Саратов: Науч-ная книга, 2007. – С. 39. Статті Положення визначили владну вертикаль, яка мала перейматися «турботами щодо забезпечення матеріальних та духовних потреб біженців» (ст. 2). Це, безумовно, МВС та особисто його керівник, головуповноважені з улаштування біженців, губернатори і градоначальники, земські та міські упра-ви, місцеві комітети (ст. 2). Право надання допомоги біженцям закріплювалося і за Тетянинським комітетом (ст. 3). Проте важелі керівництва, об’єднання всіх заходів щодо задоволення потреб біженців, переходили до нової структури – Особливої Наради з улаштування біженців (ст. 8), структури, наділеної широки-ми повноваженнями. 11 із 22 статей Положення стосувалися встановлення ком-петенції, особового складу, порядку роботи та звітності новоствореної інституції. «Особлива Нарада з улаштування біженців є вищим державним органом. Ніяка інша урядова інституція чи посадова особа не може давати Особливій Нараді настанов і не може вимагати від неї звіту»2. «Положення про забезпечення потреб біженців» підтвердило, що керівни-цтво процесом евакуації та розселення біженців належало до компетенції Голо-вуповноважених з улаштування біженців, яких за поданням міністра внутрішніх справ призначив імператор (ст. 21).Остання 22 стаття документа дала пояснення щодо місцевих структур опікування біженцями. Ними стали земські та міські управи різних рівнів. Вони отримали право залучати до своєї роботи «…осіб різ-ної статі як з місцевих діячів, так і з середовища біженців»3. Стаття практично зобов’язувала уже існуючі комітети, які функціонували здебільшого під керівни-цтвом місцевих предводителів дворянства, перейти у підпорядкування земських управ. У багатьох випадках на місцях серед діячів, які займалися опікою біжен-ців, після виходу Положення ця стаття викликала стурбованість. Отже, «Положення про забезпечення потреб біженців» – перший законо-давчий акт Російської імперії, статті якого визначали долю винятково однієї категорії постраждалого від війни цивільного населення – біженців. Фактично цей документ ознаменував перехід від «громадсько-добровільного»4 характеру допомоги біженцям до «державно-обов’язкового» під керівництвом МВС імпе-рії. До організації допомоги біженцям передбачалося залучити «всі місцеві громадські сили», що в умовах російського життя траплялося не часто1. Саме це положення, на думку М. Щепкіна, представника ВСМ в ОН з УБ, стало його цінною перевагою над недоліками – недосконалістю та відсталістю від реалій життя2. У той же час чимало досить серйозних питань опинилося поза увагою законотворців. Серед них – питання взаємодії центральних та місцевих органів влади у сфері облаштування тимчасового життя біженців у тилових губерніях, визначення ролі ВЗС і ВСМ у процесі соціального захисту біженців та підведен-ня законодавчої бази під їх діяльність, принципи узгодження діяльності новост-ворених та вже існуючих структур, узгодження фінансової складової проблеми3. Прийняті нормативні акти лише в загальному вигляді окреслили напрямки внут-рішньої політики Російської імперії у царині розв’язання проблем біженців. 1 Беженцы и организаций помощи им в связи с работами Особого Совещани // Известия ВСГ. – 1916. ‒ № 27 - 28. – 1 - 15 марта. ‒ С. 175 2 Там же. 3 Жванко Л. Правове регулювання соціального захисту біженців Першої світової війни... – С. 242. 4 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания. ‒ С. 175. 5 Кузьмина-Караваева В. Вопросы внутренней жизни // Вестник Европы. – 1915. ‒ № 12. – Декабрь. – С. 382. Зрозуміло, що всі прогалини закону відразу стали предметом критики су-часників. Тогочасна преса миттєво охрестила його запізнілим. Навіть у момент затвердження, життя вже випередило його і не вкладалося у вказані ним право-ві рамки. Зміст закону дав значний обсяг матеріалу для критики, що було зумо-влено поспішністю розробки та проведення його через законодавчі палати4. Журналістка В. Кузьміна-Караваєва у рубриці «Питання внутрішнього життя» в часописі «Вестник Европы» наголосила на недостатньо професійному та пове-рхневому підході до розробки «Положення». «З приводу нього виголошувалося щодо обговорення «Положення» на засіданні Державної Думи – авт. багато змістовних промов. Проте всі вони були на загальнополітичні теми і на тему становища біженців загалом. Із тексту виступів зрозуміло, що оратори не досить ґрунтовно вивчили міністерський проект, а з іншого боку – зіставлення змісту проекту з озвученими хорошими думками під час його обговорення»5. Гостро прозвучала критика стосовно замовчування ролі й перспективи подальшої роботи ВЗС та ВСМ щодо організації допомоги біженцям, створен-ня, у зв’язку з відсутністю законодавчої регламентації, перешкод у їх діяльнос- ті1. Противники цих громадських інституцій, у свою чергу, аргументували вла-сні думки статтями закону, точніше відсутністю таких, окрім однієї, що дозво-ляла цим комітетам делегувати до складу ОН з УБ двох своїх представників. Цікаво, що серед противників був і О. Нейдгарт, який, очевидно, маючи промо-нархічні погляди, виступив за позбавлення ВЗС та ВСМ ролі об’єднуючих центрів місцевих земств та міст у царині опіки біженців2. 1 Там же. – С. 381. 2 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания. ‒ С. 185. 3 Там же. ‒ С. 175. 4 Там же. ‒ С. 83. 5 Отчет о заседаниях // Известия ВСГ. – 1916. – № 29 - 30. – Апрель. – С. 183. «Закон про забезпечення потреб біженців» став предметом обговорення на чергових з’їздах представників ВЗМ та ВСМ. Так, уже 7 - 9 вересня 1915 р.делегати з’їзду уповноважених земств та міст, ініційованого ВЗС, активно об-говорювали положення нового нормативного акту3. Виступаючі акцентували позитивний момент закону – необхідність передачі місцевої опіки біженців земствам та містам. Оскільки саме вони здатні «…наскільки це можливо при-мирити тимчасове біженство з постійними умовами та інтересами місцевого життя, місцевого населення». Проте саме тут виникла дилема: чи могли місце-ві земські та міські діячі самостійно, без допомоги саме національних, не гово-рячи вже про інші інституції, з усією повнотою вникнути у потреби біженця, не лише матеріальні, а й духовні4. На жаль, відповіді на це запитання закон не дав. На четвертому з’їзді представників ВСМ, який проходив у березні 1916 р., на порядку денному також висувалося питання щодо обговорення означеного закону. Наприклад, на засіданні 13 березня Ф. Лизогуб, представник від Полтав-ської губернії, виступив із пропозицією зробити від імені з’їзду офіційне звер-нення до Державної Думи. Перш за все влада мала звернути увагу на низку про-рахунків цього нормативного акту. Вони давали можливість ОН з УБ та МВС всіляко утискати Союзи і місцеві їх земські та міські комітети у справі отриман-ня ними державних коштів для ведення біженецьких справ. До недоліків було віднесено й мережу різних уповноважених, частину яких можна було скасувати5. 10 вересня 1915 р. при МВС імперії на підставі «Закону про влаштування біженців» від 30 серпня 1915 р. було започатковано Особливу нараду з улашту-вання біженців (далі – ОН з УБ). Ця структура стала останньою за часом ство-рення в системі п’яти надзвичайних державних органів для керівництва воєн-ною економікою Російської імперії – Особливих нарад у справах оборони дер- жави, з палива, з продовольства, з перевезень1. Унікальною рисою діяльності ОН з УБ, що виділяло у центральному держапараті імперії, було включення до складу її колегії представників національних комітетів2. На колегію Особливої наради покладався розгляд законодавчих питань, розподіл отриманих кредитів та кадрові справи3. До складу Особливої Наради ввійшло перш за все по сім представників Державної Думи і Державної Ради, кількість яких згідно з іншим законом від 25 червня 1916 р. було збільшено до дев’яти від кожної урядової структури4, а також представники низки міністерств та управлінь, Російського то-вариства Червоно Хреста, Тетянинського комітету, ВЗС, ВСМ, провідних етніч-них комітетів, два головуповноважені зулаштування біженців (Додаток 1.14)5. За своїм складом ОН з УБ була доволі солідною інституцією, до якої ввійшли пред-ставники державних органів, громадських та національних організацій6. 1 Назва деяких комісій змішаного складу в Російській імперії у складі чиновників і представ-ників суспільства для розгляду різних важливих питань та розробки різних законопроектів // Особое совещание : [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://ru.wikipedia.org/wiki. ‒ Название с экрана. 2 Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев... – С. 50. 3 Там же. – С. 52. 4 Одобренный Государственным Советом и Государственною Думою Высочайше утвер-жденный закон // Известия Комитета Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. – № 5. ‒ 1 августа. – С. 1. 5 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2423 – 2424. 6 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 51. 7 Жванко Л. М. Правове регулювання соціального захисту біженців Першої світової вій-ни... ‒ С. 241. 8 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2425. Особлива Нарада наділялася широкими повноваженнями (ст. 13). Зокре-ма, їй належало право розподіляти кредити на задоволення потреб біженців та надавати останнім компенсацію за втрачене майно. Нарада брала на себе «тур-боту про всебічне упорядкування транспортування та реєстрацію біженців, повернення додому біженців, відновлення їх господарства, а також влашту-вання подальшого життя переселенців»7. Важливим напрямком діяльності цієї структури стало і задоволення духовних потреб біженців, влаштування шкіл, курсів та полегшення зв’язків біженців зі своїми родичами, які залишалися на завойованих територіях, за посередництва Міністерства іноземних справ та ди-пломатичних служб нейтральних держав. І нарешті, на Особливу Нараду пок-ладався контроль за процесом створення та діяльності місцевих комітетів до-помоги біженцям; розробка проектів наказів головуповноважених; обрання та подання на розгляд міністру внутрішніх справ кандидатів на посади керівників губернських нарад у справах біженців8. Головою Особливої Наради з улаштування біженців, як уже відзначалося, став міністр внутрішніх справ, який відповідно до положень закону, був підзві-тний Державній раді та Державній Думі1. Для «… управління її справами обирав одного із своїх підлеглих» (ст. 18). Усі питання, процес їх обговорення та ухвали на засіданнях Наради передбачалося записувати у спеціальні журнали, які після закінчення діяльності структури належало передати разом зі звітом міністра внутрішніх справ на розгляд Державної ради та Державної думи (ст. 15-16)2. Проте в дійсності лише М. Щербатов (обіймав посаду міністра з 5 червня по 26 вересня 1915 р.)3 був присутній на першому засіданні колегії наради. Його на-ступники з різних причин не були на жодному з них, ігноруючи тим самим по-ложення закону від 30 серпня 1915 р.. Фактичним керівником упродовж трива-лого часу був М. Плеве. Він безпосередньо курирував діяльність усіх підрозді-лів ОН з УБ, підписував від імені відділу з улаштування біженців МВС адресо-вані губернаторам важливі циркуляри. З весни 1916 р. після його звільнення, цю посаду обійняв товариш міністра внутрішніх справ князь В. Волконський4. 1 Вердиева Х. Первая мировая война и беженцы-мусульмане Кавказа : [Электронный ресурс] / Вердиева Х. – Режим доступа : www.irs-az.com. ‒ Название с экрана. 2 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2426. 3 Ерошкин М. П. История государственных учреждений дореволюционной России. – С. 304. 4 Волконский Владимир Михайлович : [Электронный ресурс] / Волконский В. – Режим до-ступа : http://ru.m.wikipedia.org/wiki/ ‒ Название с экрана. 5 Из истории смоленской ветви рода Энгельгардтов : [Электронный ресурс] / Из истории… – Режим доступа : http:// spbgds.ru/journal _unr/journal_ unr_117 %5B1%5D.pdf. ‒ Название с экра-на; Новый председатель Особого совещания о беженцах // Известия Комитета Ее Императорско-го Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. ‒ № 5. ‒ 1 августа. – С. 22. 6 Правительственная помощь беженцам // Там же. – С. 22. І нарешті, 14 червня 1916 р. згідно з наказом імператора його змінив В. Енгельгард, член Державної ради, предводитель дворянства Духовщинського повіту Смоленської губернії, дійсний статський радник. Обіймаючи цю посаду, він наділявся правами «… товариша міністерства внутрішніх справ зі справ біженців»5. В одному з інтерв’ю, яке В. Енгельгард так визначив завдання дер-жави стосовно опіки біженців: «У справі облаштування і опікування осіб, які покинули свою землю під впливом воєнних обставин, уряд вважає за необхідне сповна прийти на допомогу при задоволенні нагальних потреб матеріального існування, а також і надання посильної допомоги у сфері духовного і морально-просвітницького життя»6. Для проведення своєї діяльності ускладі ОН з УБ було виділено колегію, на яку покладалися три важливі функції: законотворчу, розподіл кредитів та проведення кадрових призначень. Також діяло декілька спеціальних комісій. А. Ільїн, аналізуючи роботу колегій, відзначив, що«спочатку колегія взялася за справу енергійно, її члени засідали навіть у приватному порядку». Проте в реа-льності вони наражалася на значні бюрократичні перепони, в результаті чого важливі законопроекти, як, наприклад, «Керівні положення з улаштування бі-женців», місяцями курсували по урядових інстанціях1. Розподіл кредитів часто відбувався в обхід колегії, за розпорядженнями міністра внутрішніх справ та Ради міністрів, а члени колегії навіть не мали уявлення про виділені суми. Фак-тично їх компетенція звелася до ухвалення один раз на кілька місяців виділених кредитів, що здійснювала кредитна комісія ОН з УБ. У подібному негативному ключі здійснювалася і її робота з кадрових питань, коли, наприклад, з кількамі-сячним запізненням членів колегії було повідомлено про розформування управлінь головуповноважених фронтів2. Фактично, на осінь 1916 р. діяльність колегії було підмінено діяльністю кредитної комісії3. 1 Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев… – С. 52. 2 Там же. 3 Там же. – С. 54. 4 Жванко Л. До проблеми задоволення релігійних потреб біженців католиків у Російській імперії (1914 – 1918 рр.). ‒ С. 117. 5 Кони Анатолий Федорович : [Электронный ресурс] / Кони А.Ф. – Режим доступа : http://ru. wikipedia.org/wiki. ‒ Название с экрана. 6 Лихачова Т. Культурно-просвітницька робота серед біженців-поляків з Королівства Поль-ського в роки Першої світової війни. – С. 92. Уже у вересні 1915 р. у складі ОН з УБ було сформовано дві постійні ко-місії – із загальних питань та кредитна, а також кілька цільових (тимчасових). Серед останніх – комісія для задоволення духовних потреб біженців4. ЇЇ роботу очолив А. Коні, видатний російський юрист, громадський діяч, член Державної ради5. Метою створення даної комісії було «відновлення порушеної душевної рівноваги серед біженців, яку створили суперечливі розпорядження військового і цивільного начальства.., втрата батьками дітей внаслідок важких умов та дезорганізації руху на залізничних і ґрунтових дорогах, … скорботи за рідними місцями, що їх залишили, невизначеність становища у майбутньому»6. Слід зазначити, що протягом всього часу функціонування Особливої на-ради, комісія з задоволення духовних потреб біженців працювала досить інтен-сивно, на її засіданнях розглядалися, головним чином, питання релігійної до-помоги біженцям різних конфесій. Члени комісії визнали за необхідне «розгля- дати це питання окремо для осіб православного віросповідання та іновірного»1. 1 Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы Первой мировой войны. – С. 69. 2 Там же. – С. 76. 3 Там же. – С. 122. 4 Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев... – С. 54. 5 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2424. 6 Жванко Л. Становлення системи органів допомоги біженцям на українських земля... – С. 372. Головним же результатом роботи комісії, як стверджують окремі істори-ки2, стала розробка статті 29 «Керівних положень з улаштування біженців», за-тверджених 2 березня 1916 р. міністром внутрішніх справ О. Хвостовим. Нею було підведено юридичну базу щодо необхідності задоволення релігійних пот-реб біженців різних конфесій. «Релігійні потреби біженців задовольняються на місцях прибуття наявними особами духовного сану, а також шляхом відрядження, на разі необхідності, у райони розселення біженців православних священиків, ксьондзів, пасторів та духовних осіб інших віросповідань. Видатки на відрядження належать до кредитів, що виділяються на потреби біженців»3. Отже, на осінь 1916 р. Особлива нарада з улаштування біженців, яка на рівні імперії мала стати керуючою інстанцією у справі опікування евакуйова-них, не маючи відповідної підтримки Державної думи, виявилася нездатною взяти під свій контроль діяльність місцевих установ МВС, які керували органі-зацією допомоги біженцям, та втратила ґрунт для регулярної діяльності4. Соціальний захист біженців на місцях відповідно до статті 22 закону пок-ладався на земські установи та муніципальні правління з залученням громадсь-кості5. На рівні губерній виразниками державної політики у справі біженства та керівними органами у цій справі стали губернські наради з улаштування біжен-ців (далі – ГН з УБ), до складу яких входили представники місцевої адміністра-ції, самоврядування та громадськості6. Керували їх роботою губернатори. Ці наради і стали місцевими представництвами Особливої наради з улаштування біженців. Безпосередніми виконавцями їх рішень мали стати губернські та по-вітові земські комітети, а в містах – комітети при міських управах. Фактично можна припустити, що його творці, називаючи земства виконавцями урядової політики у царині біженства, прагнули позбавити ВЗС і ВСМ своєї бази на міс-цях, оскільки ті почали позиціонувати себе як провідні структури у царині опі-ки біженства. При цьому слід зазначити, що працівники місцевих комітетів до-помоги біженцям були прирівняні до «осіб, які працюють на оборону», а відтак мали право на відстрочку від призову до діючої армії1. 1 Отсрочки служащим в беженских комитетах // Полтавский день. – 1916. – 24 августа. 2 Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. – С. 88. 3 Журналы Харьковского Губернского Земского Собрания чрезвычайной сессии 1915 г. (23 сентября 1915 г.). – Х.: Печатня С. П. Яковлева, 1915. – С. 8. 4 Там же. – С. 10. Положення щодо переходу справи опікування біженців під патронат ли-ше земських управ викликало гострі дебати на засіданнях вже існуючих губе-рнських та повітових комітетів допомоги біженцям. Фактично на цей час у по-вітах йшла інтенсивна розбудова місцевих комітетів, їх структурування, розро-бка планів роботи і було розпочато прийом біженців. Відтак місцеві діячі з на-сторогою поставилися до нового закону. З одного боку – необхідно було його виконувати, а з іншого – важливо було зберегти вже існуючі комітети і кадри. При цьому перехід до системи опіки, задекларованої у законі, тривав протягом всієї осені 1915 р.. Наприклад, у Харківській губернії вже у вересні розпочався процес реорганізації, а у Херсонській – лише з початку листопада. На термінових зібраннях з цього приводу виступаючі в один голос заяв-ляли про неможливість руйнації уже налагодженого механізму, що вело за со-бою ускладнення й непорозуміння2. Наприклад, 23 вересня 1915 р. досить бур-хливо пройшло його обговорення на екстреному засіданні Харківської губерн-ської земської управи. Голова губернського земства В. Акішев наголосив: «Губернська управа, реалізуючи новий закон та не бажаючи ламати існуючу організацію, ввела до губернського комітету допомоги біженцям представників усіх структур губернії, що обслуговують біженців»3. Гласний В. Абрамов підкреслив, що ні в якому разі не можна земські уста-нови протиставляти губернським комітетам ВЗС та ВСМ. Відділення земства від інших громадських організацій, на його думку, в умовах війни має надзвичайно згубні наслідки. На ролі повітових комітетів допомоги біженцям, що об’єднали представників усіх благодійних спілок повіту, як виконавчих структур губернсь-кого земства наголосив І. Тарасов4. У результаті обговорень було ухвалено: «1. Доручити справу допомоги біженцям Харківському губернському комітету Всеросійського земського Союзу. 2. Для вирішення справ, щодо допомоги біженцям запросити до складу губернського комітету ВЗС, з правом вирішального голосу, двох представників від Харківського комітету ВСМ та по одному від усіх міст Харківської губернії, повітових організацій, комітетів та спілок, які опікуються долею біженців, відомств та установ, участь яких комітет визначає за необхідне з правом запрошувати окремих осіб …1. 1 Там же. – С. 12. 2 Доклады Старобельской уездной земской управы по отделу народного здравия... – С. 55; Журнал очередного Валковского уездного земского собрания сессии 1915 г. – С. 90. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 1, арк. 2. 4 Хроника // Одесский листок. – 1915. – 30 октября. 5 Емцев Т. Беженцы в Херсонском уезде // Известия Херсонского уездного земства. – 1915. – № 51 - 52. – 18 декабря. 6 Там же. У той же час діячі повітових земських управ Харківщини на своїх засі-даннях, присвячених обговоренню положень «Закону про забезпечення потреб біженців», не бажаючи руйнувати організацію допомоги біженцям, очолену предводителями дворянства, йшли на об’єднання громадських та земських структур. Керівництво ж справою передавалося повітовим управам за умови збереження в комітетах старого особового складу, існуючого на час виходу за-кону. Іншою умовою продовження діяльності створених до 30 серпня 1915 р. повітових комітетів допомоги біженцям була їх плідна робота щодо організації прийому та забезпечення потреб біженців2. У Полтавській губернії було збережено з дещо розширеними функціями губернський комітет, який продовжував очолювати губернатор Р. Моллов. На нього покладалася організація шляхів руху біженців, улаштування пунктів хар-чування, медико-санітарних пунктів та ін.. Натомість «… повітові інституції було скасовано, а їх повноваження було передано повітовим земським управам»3. Наприкінці жовтня - початку листопада 1915 р. на Херсонщині було ска-совано діяльність губернського і повітових комітетів, підкомітетів й замінено земським структурами. Наприклад, Херсонський губернатор М. Гревениць на-діслав наказ голові одеського повітового комітету М. Рено щодо закриття існу-ючого з 7 липня повітового комітету допомоги біженцям. Його справи належа-ло передати земству, а за поясненнями потрібно було звертатися до уповнова-женого М. Дмитрієва4. Зрозуміло, й на Херсонщині місцеві самоврядування та діючі комітети збирали спеціальні засідання, на яких обговорювали цю про-блему. Наприклад, учасники засідання Херсонської земської управи спробували відшукати «… найбільш прийнятні форми організації справи опіки»5. У резуль-таті обговорень було вирішено створити попечительства, до складу яких, певна річ, увійшли члени розформованих установ, земські начальники, уповноважені земських управ6. Отже, можна констатувати той факт, що положення закону ускладнили процес складання системи місцевих органів допомоги біженцям, внісши своєрі-дний дисонанс у роботу громадського загалу, тим більше, що в окремих випад-ках комітети утворювалися вже тоді, коли прибували біженці. Восени 1915 р. для «…об’єднання діяльності місцевої влади, урядових і громадських установ, а також приватних спілок та осіб, які допомагають біженцям»1,було введено інститут уповноважених з улаштування біженців у внутрішніх губерніях імперії. Так, 29 вересня1915 р. міністр внутрішніх справ підписав «Наказ головуповноваженим з улаштування біженців всередині імпе-рії та райони їх діяльності» (Додаток 1.15). Їх ключовим завданням стало «об’єднання діяльності місцевої влади, урядових і громадських установ, а та-кож приватних спілок та осіб, які допомагають біженцям»2. Крім того, на го-ловуповноважених покладалися посередницькі функції між ОН з УБ та відпові-дними місцевими структурами3. Територію Російської імперії було поділено на 12 районів, які охопили 30 губерній, Область війська Донського і безкраї прос-тори Сибіру. Слід зазначити, що у проекті цього документу, оприлюдненого по-передньо на одному з засідань ОНзУБ, передбачалося створення 13 особливих районів, до складуяких мали увійти 35 губерній, Москва і Петроград: 1 Законы и распоряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.). Вып. II. – М.: Городская тип., 1916. – С. 2. 2 Там же. 3 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания. – С. 183. 4 Районы расселения беженцев // Приднепровский край. Вечерний выпуск. – 1915. – 22 октября. 5 У дужках подано дані щодо кількості біженців станом на 20 грудня 1915 р. «1) Архангельська, Вологодська, В’ятська і Пермська. 2) Петроград і Петроградська губернія. 3) Олонецька, Тверська і Новгородська. 4) Ярославська, Костромська і Володимирська. 5) Рязанська, Тамбовська і Пензенська. 6) Воронезька, Ставропольська і Астраханська. 7) Казанська, Симбірська і Нижегородська. 8) Тульська, Калузька, Орловська і Курська. 9) Харківська, Полтавська і Чернігівська. 10) Херсонська, Таврійська і Катеринославська. 12) Місто Москва і Московська губернія. 13) Саратовська і Оренбурзька»4. Проте в остаточному варіанті з незрозумілих причин було вилучено обидва столичні міста та губернії, а також три українські – Херсонську, Таврійську і Катеринославську губернії.Тому досить цікавим видається принцип визначення районів, поза якими залишилися губернії, що несли значне навантаження щодо кількості біженців, як, наприклад, Катеринославська (227 942 особи)5, Москов-ська (172 572), Петроградська (99 075), тоді як перший район склали Арханге-льська, Вологодська, В’ятська губернії, де відповідно було розміщено 1180, 3750 та 2896 біженців1. До того ж, райони були різними за своєю площею. У восьмому районі, який, можна сказати, компактно охоплював Тульську, Калу-зьку, Курську та Орловську губернії, проживало понад 200 тис. біженців, тоді як на теренах 12-го району (Оренбурзька губернія і весь Сибір) тимчасовий притулок отримали понад 70 тис. біженців (Додаток 1.2)2. Кураторами вирі-шення проблем біженців стали «чиновники колишньої адміністрації Королівст-ва Польського»3, евакуйовані з захоплених німцями західних околиць імперії Романових. То були вісім губернаторів, зокрема Варшавської, Люблінської, Ломжинської, Сувалської та інших адміністративних одиниць польських підро-сійських володінь, два виконувачі обов’язків губернаторів, президент та обер-поліцмейстер Варшави. 1 ДержархівХарківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 36, арк. 73–74 зв. 2 Подготовительные работы отдела по устройству беженцев и возвращения последних на родину // Известия ВСГ. – 1916. ‒ № 33. – Май. ‒ С. 57. 3 Утгофф В. С. Белорусские беженцы Первой мировой войны в 1914 – 1922 гг. – С. 33. 4 Совет Министров Российской империи в годы Первой мировой войны. ‒ С. 207. 5 Наказ главноуполномоченным по устройству беженцев внутри Империи //Законы и распо-ряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.). – С. 4 – 5. При цьому можливо призначення цих осіб на посади уповноважених вихо-дило із сентенції, озвученої ще 30 липня 1915 р. міністром внутрішніх справ на засіданні Ради міністрів: «Утилізація чиновників евакуйованих районів. Бовта-ються без діла»4. Але тільки 29 жовтня 1915 р., фактично за місяць після затвер-дження цього «Наказу», міністр внутрішніх справ підписав ще один документ, яким вже регулювалися їх права та обов’язки. У першому параграфі зазначалося призначення цих високопосадовців: «Усередині Імперії головуповноважені керують в межах вказаних їм районів пересуванням і облаштування біженців, об’єднуючи в цьому аспекті діяльність місцевої влади, урядових і громадських установ, приватних організацій і осіб, що допомагають біженцям»5. Межі районів діяльності головуповноважених та їх зміна перебували у компетенції міністра внутрішніх справ, за поданням якого вони затверджували-ся на засіданні ОН з УБ. «§ 3. До обов’язків головуповноважених належать: а) безпосереднє, шляхом об’їзду ввіреного району, ознайомлення зі становищем у справі пересування й облаштування біженців; б) постійна увага до забезпечення біженців продовольчою і медико-санітарною допомогою, а також нагляд за ветеринарно-санітарними заходами; в) найперше, на підставі використання особистих відносин з належними установами і особами, необхідність узгодження усіх заходів, що приймаються у справі полегшення долі біженців місцевою адміністрацією, земськими і міськими самоврядуваннями, а також усіма взагалі, працюючими в напрямі зазначеного аспекту громадськими, національними і приватними організаціями; г) підтримка дієвого зв’язку у справі улаштування біженців з Головуповноваженими на фронтах і з іншими головуповноваженими усередині Імперії; д) постійне інформування МВС про хід справ забезпечення потреб біженців у ввіреному головному уповноваженому районі та вжитих заходах; е) донесення до Міністерства своїх висновків щодо вжитих заходів; ж) надання біженцям усілякого законного сприяння1. 1 Там же. – С. 4. 2 Там же. – С. 5 3 Там же. 4 Местная хроника // Южный край. ‒ 1915. – 19 ноября. 5 Главноуполномоченный для устройства беженцев в Черниговской губернии // Чернигов-ское слово. – 1915. – 20 ноября. На них також покладався нагляд за правильним виконанням на місцях усіх наказів і розпоряджень, що стосувалися біженців, і доведення до відома місцевої і центральної влади. Уповноважені мали право скликати губернські та повітові зібрання з різних питань, що стосувалися їх компетенції, запрошуючи до роботи представників губернських і повітових нарад з улаштування біжен-ців, представників місцевої адміністрації, земських і міських самоврядувань, громадських і приватних організацій, «… що допомагають біженцям, а також усіх взагалі осіб, що можуть бути корисними для справи»2. З метою вирішення різних питань уповноважені також могли співпрацювати з усіма центральними і місцевими органами влади, громадськістю, головуповноваженим фронтів. Для організації діяльності у районі кожному уповноваженому дозволялося сформу-вати власну канцелярію та залучити до роботи чиновників з числа працівників евакуйованих установ. Їх діяльність, що включала й різні витрати на роз’їзди, фі-нансувалася із фондів МВС, перед якими ті були підзвітні. На разі ухвали звітних документів, уповноважені мали доповідати на засіданнях ОН з УБ3. Слід зазначити, що до Харкова, який став центром перебування голову-повноваженого дев’ятого району, статський радник М. Толмачов прибув лише 17 листопада 1915 р.4. Цікаво, що чернігівська преса повідомила про те, що «височайше ухвалення головуповноваженого» 9-го району, куди ввійшла й од-нойменна губернія, було зроблено 2 листопада 1915 р.5. Реальної віддачі від їх роботи, за великим рахунком, не було, але на критику з боку діячів ВЗС цей до-кумент наразився відразу. При цьому висловлювалися зауваження щодо принци- пового конфлікту влади на рівні губерній,оскільки було не зрозуміло, хто важли-віший у питаннях біженецької політики: місцевий губернатор чи уповноважений1. 1 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания. – С. 183. 2 Отчет о заседаниях // Известия ВСГ. – 1916. – № 29 - 30. – Апрель. – С. 183. 3 Руководящие положения по устройству беженцев. Проект // Известия ВСГ. – 1916. – № 27 – 28. – 1 - 15 марта. – С. 227 – 233. 4 Хроника // Утро. – 1916. – 16 января. 5 Там же. – 16, 23 января. Таким чином, правова база регулювання проблем біженства в Російській імперії на початковому етапі Великої війни представлена «Положенням про Те-тянинський комітет», «Законом про забезпечення потреб біженців», наказами про діяльність спеціальних головуповноважених. Їх аналіз дозволив визначити головні напрямки царської політики у сфері опіки кількамільйонної маси біже-нців. Поряд з тим гостра критика сучасників законодавчих ініціатив уряду свід-чила про не завжди адекватну здатність керманичів Російської імперії вчасно та дієво реагувати на соціальні виклики в умовах триваючої війни. Попри це на її основі було створено систему державних органів допомоги біженцям, яка одно-часно розпочала реалізацію програм своєї діяльності. Узимку 1916 р. перед законотворцями Російської імперії у царині біженст-ва постали нові виклики. Належало підвести юридичну базу під практичну дія-льність місцевих біженецьких органів, умови та норми надання біженцям матері-альної допомоги, зокрема продуктових наборів, забезпечення житлом, одягом, а також визначення ролі ВЗС та ВСМ у процесі соціального захисту біженців, принципи взаємодії новостворених з уже існуючими структурами. Важливим моментом було також і узгодження фінансової складової проблеми, оскільки на той час була відсутня чітка схема асигнувань державних коштів різним організа-ціям, які діяли не лише не узгоджено, а й конкурували між собою2. Відтак у січні 1916 р. фахівці відділу з улаштування біженців МВС розробили проект – «Керів-ні положення з улаштування біженців», який і було подано на розгляд ОН з УБ3. За іншими даними для розробки цього документу була створена особлива комісія під керівництвом М. Плеве, товариша міністра внутрішніх справ4. На її засіданнях точилися дискусії з приводу необхідності об’єднання у губерніях діяльності всіх біженецьких структур шляхом утворення спеціальних губернсь-ких нарад з числа їх представників, а також щодо права земств об’єднуватися у спілки з метою надання допомоги біженцям.Останнє було вирішено на користь земських представників5. Цей документ (41 стаття) став першою спробою влад-них структур визначити спрямованість організації «... всієї біженецької справи в Імперії»1. Статті проекту окреслили структуру керівних органів, їх місцевих представництв, перелік громадських та етнічних спілок, географію діяльності головуповноважених Північно-Західного і Південно-Західного фронтів та конк-ретні вказівки технічного характеру: розрахунки продовольчого пайка, кошти за оплату житла, порядок складання звітів та терміни подання звітності про ро-боту місцевих біженецьких представництв. Слід відзначити, що частина поло-жень документу суперечила Закону від 30 серпня 1915 р. Так керівництво пові-товими нарадами з питань біженців передбачалося знову передати місцевим пре-дводителям дворянства (ст. 8), тоді як Закон закріпив цю справу за земствами. 1 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания. – С. 201. 2 Руководящие положения по устройству беженцев. Проект. – С. 229. 3 Там же. ‒ С. 231. 4 Жванко Л. Джерело з історії вивчення проблеми біженства Першої світової війни в Російській імперії («Керівні положення по влаштуванню біженців») / Л. Жванко // Київська старовина. – 2006. – № 6. ‒ С. 116. Статті, що стосувалися характеру, напрямків та розміру допомоги біжен-цям мали досить категоричне і навіть жорстке спрямування. Наприклад, стаття 11 наголошувала: «Допомога, що надається біженцям не повинна послабляти їх прагнення до пошуку праці та не привчати останніх до марнотратного життя за інший рахунок. Тому першою турботою установ і осіб, що займаються облаштуванням біженців, має бути пошук ним відповідного заробітку»2. І далі наголошувалося, «... щоби в місцях нового проживання [біженці. – Л. Ж.] не ставилися в кращі умови існування порівняно із місцевим населенням» (ст. 12). Після влаштування біженців на місцях тимчасового проживання «... продовольчу допомогу надавати лише дітям до 16 років і непрацездатним». (ст. 22). Інші категорії біженців мали отримувати харчову допомогу в перші два тижні перебування на новому місці3. Зрозуміло, що для основної маси цих лю-дей стаття видалася просто цинічною, оскільки матеріальні втрати, а ще більше моральні потрясіння навряд чи можна було компенсувати допомогою, яку ті отримували від місцевих комітетів. Для порівняння слід зауважити, що францу-зькі біженці, незалежно від свого статусу та спроможності працювати, отриму-вали державну та благодійну допомогу4. Забезпечення біженців одягом та взуттям«…допускається лише в межах безсумнівної необхідності, причому витрата на цю потребу обчислюється в середньому не вище 15 крб. на людину. Число осіб, що потребують такої допо-моги, встановлюється спеціальним обстеженням» (ст. 31)1. 1 Руководящие положения по устройству беженцев. Проект. – С. 232. 2 Там же. – С. 229. 3 Там же. 4 Там же. – С. 233. 5 Беженцы и организация помощи им в связи с работами Особого Совещания. – С.201. Цікаво, що у проекті було здійснено штучний поділ заходів соціального захисту біженців на основні та додаткові. До першочергових передбачалося ві-днести безкоштовне перевезення евакуйованих залізницями; забезпечення їжею в дорозі та у місцях перебування; надання приміщень з опаленням та необхідної медичної допомоги. Серед другорядних напрямків роботи – задоволення релі-гійних та освітніх потреб біженців; створення бюро праці; надання довідково-юридичної допомоги; постачання одягом, білизною та взуттям; влаштування притулків для дітей біженців; видача грошової допомоги та позик (ст. 15)2. Та-кий поділ, певна річ, міг внести непорозуміння в роботу місцевих біженецьких органів та викликати справедливі нарікання біженців. Важливим чинником у реалізації політики соціального захисту біженців було належне її державне фінансування. На жаль, «Закон про забезпечення пот-реб біженців» не пояснював механізм виділення та відшкодування витрат міс-цевим самоврядуванням та громадським спілкам, які вони понесли під час ева-куації біженців. Однак, у проекті «Керівних положень» було категорично заяв-лено, що «… витрати, зроблені на потреби біженців містами, земствами і громадськими організаціями до виходу закону 30 серпня 1915 р., не підлягають відшкодуванню з державної скарбниці» (ст. 14)3. Нарешті, на губернаторів та головуповноважених фронтів покладався обов’язок подавати кожного місяця 1 та 15 числа на адресу міністра внутрішніх справ «... короткі, за особливою фо-рмою звіти про хід біженецьких справ у підпорядкованих їм губерніях чи райо-нах» (ст. 39)4. Зрозуміло, що документ у такому вигляді зазнав гострої критики. Так, на одному з засідань ОН з УБ виступив М. Щепкін, уповноважений Головних Ко-мітетів ВЗС та ВСМ. Його «Зауваження на проект «Керівні положення з улаш-тування біженців», власне кажучи, стали результатом обговорення проекту дія-чами ВЗС та ВСМ. Громадський діяч наголосив, що документ за своїм змістом запізнився на кілька місяців5, бо на зиму 1916 р. біженці були вже евакуйовані, розселені, створені відповідно центральні та місцеві структури, на кошти зем-ських та міських управ, ВЗС, ВСМ проведені першочергові заходи щодо забез-печення життєвих потреб біженців та ін.. Відтак документ було направлено на доопрацювання, у результаті чого з проекту було вилучено 8 статей і дещо пом’якшено трактування інших. І вже 2 березня 1916 р. міністр внутрішніх справ О. Хвостов затвердив «Керівні поло-ження з улаштування біженців»1. Аналізуючи його зміст необхідно зазначити, що статті 1 - 9 стосувалися визначення структури та компетенції біженецьких органів. Було скасовано положення про головування предводителів дворянства у повітових зібраннях з біженецьких питань, натомість зазнала регламентації діяльність губернських, обласних та місцевих нарад у справах біженців (ст. 9)2. Здійснення урядового нагляду за «... правильним влаштуванням біженців у ме-жах губернії, областей та градоначальств», що стало новацією порівняно зі статтями Закону від 30 серпня 1915 р., належало губернатору чи градоначаль-нику (ст. 8)3. Ці посадовці мали повноваження щодо створення губернських, обласних та місцевих нарад як об’єднуючих структур у справі біженства. Однак аналогічні наради діяли вже з осені 1915 р.. Єдиним поясненням такого рішення влади була перспектива підпорядкування соціального захисту біженців губер-наторам, обмеження тим самим ініціативи земських та міських самоврядувань, а відтак і впливу на цей процес Земського та Міського союзів.У зв’язку з пере-дачею на рівні губернії всієї справи опікування біженцями у підпорядкування її очільнику, передбачалося скасувати «Південнобіженець», як структуру, що пе-ребувала у підпорядкуванні головуповноваженого М. Урусова, а відтак і всі йо-го губернські канцелярії4. 1 Руководящие положения по устройству беженцев. // Законы и распоряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.). – С. 120–125. 2 Там же. – С. 122. 3 Там же. – С. 121. 4 Упразнение «Югобеженца» // Жизнь Волыни. – 1916. – 20 марта. 5 Руководящие положения по устройству беженцев. – С. 123. Запізнілими на весну 1916 р., стали положення статей 13,16 та 18, які сто-сувалися регламентації руху біженців, перевезення їх майна та розселення у ти-лових губерніях. Статті 16, 19 - 26, 29 - 30 визначили напрямки допомоги біже-нцям, конкретні суми різних виплат, умови забезпечення житлом та ін.. Умо-вою отримання продовольчого пайка для біженців, що мешкали у сільській мі-сцевості стала їх участь сільськогосподарських роботах (ст. 19)5. У той час до-сить суперечливою є і стаття 23, відповідно до якої продовольче забезпечення у повному обсязі передбачалося надавати чотирьом членам сім’ї, а починаючи з п’ятого – лише половину його розміру28. Такий крок, на думку окремих росій-ських дослідників, водночас можна трактувати як початок згортання «…політики державної опіки евакуйованого населення, оскільки здійснювався примус працездатних до забезпечення свого існування самостійною працею, особливо в сільському господарстві, аж до позбавлення урядової допомоги тих, хто ухилявся від роботи»1. З осені 1916 р. «пайкові гроші» на харчування та оплату за житло почали видаватися лише для 50% біженців. Зрозуміло, що в умовах шаленої інфляції такий крок влади ставив на межу фізичного виживан-ня значну кількість біженців. 1 Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы Первой мировой войны. – С. 60. 2 ДержархівХарківської обл., ф.18, оп. 21, спр. 120, арк. 11. 3 Там само. Надання дозволів на будь-яку підтримку біженцям, що виходила за межі приписів «Керівних положень», належало винятково до компетенції Міністерс-тва внутрішніх справ Російської імперії, що у свою чергу, породжувало зволі-кання та бюрократичні перепони для негайної допомоги цим людям. До того ж місцеві самоврядування позбавлялися права самостійно вирішувати фінансові проблеми біженців. Слід зазначити, що впродовж квітня – вересня 1916 р. МВС видало декі-лька циркулярів, які, з одного боку, вже на ходу виправляли огріхи «Керівних положень», а з іншого – стояли насторожі фінансових витрат імперії на потреби біженецької справи. Перш за все ще раз було підтверджено тезу про необхід-ність всеохоплюючої та планомірної співпраці усіх державних і громадських інституцій у царині допомоги біженству. Досить важливим моментом було й «… визначення більш-менш точних норм і розрахунків на покриття витрат за біженецькими статтями2. Міністр, звертаючись до губернаторів, наголосив: «Передусім, звертаю особливу увагу Вашого Превосходительства на те, що зазначеними правилами Вам ввіряється безпосередній нагляд за правильним облаштуванням біженців у підвідомчих Вам місцях їх розселення»3. На цих посадовців покладалося, по-перше, керівництво діяльністю ГН з УБ та реалізація її ініціатив, по-друге, нагальна розробка плану заходів з улаш-тування біженців, який би ґрунтувався на принципах співпраці всієї вертикалі відповідних діючих на підпорядкованій їм території інституцій. Серед важли-вих умов була і наступна: «… щоб надалі діяльність усіх згаданих установ і осіб, працюючих у біженській справі, стала б цілком узгодженою і була усунена можливість подвійної допомоги одним і тим же біженцям по одних статтях, бо нині досить часто, робота у цій справі була розрізненою, без загального плану і узгодження, що іноді і було головною причиною недосконалості постановки біженської справи»1. 1 Там само, арк. 11 зв. 2 Там само. 3 Там само, арк. 12. 4 Там само, спр. 151, арк. 3 зв. По-третє, розроблені кошториси, попередньо завізовані губернатором та головуповноваженим, належало обговорювати на засіданнях ГН з УБ з подаль-шою їх передачею, на затвердження до МВС. Узагалі, справа опікування біже-нцями, на думку міністра, який фактично озвучив одну із засад офіційної дер-жавної політики в окресленій царині, «…представляє нині одну з суттєвих сторін управління губерній (області, міста), взагалі, нерозривно пов’язану із загальним ходом управління в цій місцевості. Звідси витікає право і обов’язок вищого представника губернської (обласної, міської) влади знаходитися постійно в тій же безпосередній близькості до біженської справи, як і інших питань місцевого управління»2. У зв’язку з цим, великого значення надавалося особистій обізнаностігу-бернаторів із загальною постановкою усіх біженських заходів, їх знайомству з обсягом, характером і результатом робіт у цьому напрямі, періодичним об’їздом і відвідуванням окремих закладів (притулків, шкіл, лікарень, бараків та ін.), а також зосередження місць розташування біженців. При цьому наголошу-валося і на необхідності з боку губернаторів раціонального використання дер-жавних коштів на утримання «непрацездатного елемента біженського насе-лення та всеохоплюючої турботи з організації праці біженців і особливо праці сільськогосподарської…»3. До того, як покаже практика, було важливим й осо-бисте зацікавлення губернатора, його якості як організатора і людини взагалі. Розширенням повноважень губернаторів, які фактично стали господаря-ми ситуації в окресленій царині, ставило під сумнів доцільність функціонуван-ня інституту уповноважених з улаштування біженців усередині імперії. Проте цю посаду було збережено.Уповноважені мали постійно повідомляти до імпер-ського МВС про хід справ щодо забезпечення потреб біженців, а також нагля-дати за правильним виконанням на місцях відповідного законодавства4. У липні 1916 р. В. Енгельгард, очільник ОН з УБ, у своєму листі до М. Толмачова писав: «… безпосередній нагляд за цією справою… в кожній губернії віднесено до обов’язків Губернатора. За таких умов значною мірою втратили практичне значення функції Головуповноважених у тій частині, що стосувалася об’єднання та узгодження діяльності місцевих установ та організацій, які відали справами біженців. Я визнаю за необхідне, щоби Головуповноважені приступили нині до більш інтенсивного виконання іншої складової їх посади – служити освідомчим органом Міністерства внутрішніх справ та провадити нагляд за веденням правильної роботи всіма біженськими установами, шляхом здійснення постійних і систематичних ревізій біженської складової в окремих губерніях»1. 1 Там само, арк. 4. 2 Там само, арк. 5 зв. 3 Там само, спр. 112, арк. 1–2. Отже, ці посадовці і зокрема, М. Толмачов уже найближчим часом присту-пили до проведення ревізій фінансового боку діяльності усіх урядових установ, посадовців, громадських і національних організацій, які опікувалися біженець-кими справами. Для цього уповноважений 9-го району був зобов’язаний згорну-ти всю свою іншу діяльність і за допомогою чиновника з міністерства фінансів організувати відповідні перевірки. Для доповіді про їх результати М. Толмачову належало особисто прибути до Петрограда для зустрічі з керівництвом ОН з УБ2. 15 вересня 1916 р. ОН з УБ затвердила нові редакції деяких статей «Кері-вних положень», зокрема тих, що стосувалися надання матеріальної допомоги3. Було ухвалено, що зі збільшенням заробітної платні, яку отримували біженці, розмір допомоги, яку їм надавали місцеві структури губернського рівня, мали переглядатися, зрозуміло, що у бік зменшення. Також було підтверджено, що продовольчу і квартирну допомогу мали отримувати 50% біженців. Крім того, коли циркуляром від 4 квітня 1916 р. міністра внутрішніх справ Б. Штюрмера лише висловлювалася можливість зменшення видачі матеріальної допомоги за умови збільшення розміру заробітної платні біженцям, то у документі від 15 вересня ця умова стала доконаним фактом: «…організаціям, у чиїй компетенції перебуває опіка біженців, надається право: залежно від величини заробітку окремих членів сім’ї, або знижувати суму, що видається як продовольча і квартирнадопомога, непрацездатним членам тієї ж сім’ї, порівняно з розміром, нарахованим їм на підставі статті 22 «Керівних Положень», або зовсім відмовляти в таких видачах; у випадках же визнаного цими організаціями критичного стану сім’ї біженців або окремого її члена – збільшувати залежно від їх потреб розміри пайкових видач…»1. 1 Там само, арк. 2. 2 Там само. 3 Извлечение из объяснительной записки министра внутренних дел к законопроекту о бе-женцах, представленный в Государственную Думу 5 августа 1915 г., № 14094. ‒ С. 77. До безумовного позитиву належало скасування суперечливої 23 статті2. Таким чином, закони та положення, прийняті у часи Російської імперії, мали вищу юридичну силу, окреслили основи державної політики у царині бі-женства та були чинні до більшовицького перевороту восени 1917 р.. Фактично біженство було визнано складовою частиною внутрішньої політики держави, її місцевих органів влади та самоврядувань. При цьому брутальність виселення військовими населення західних її регіонів завуальовано називалося «збільшен-ням кількості біженців, які рятувалися від наступу ворога у внутрішні губернії імперії»3. У той же час статті нормативних документів мали почасти супереч-ливий характер, що свідчило про запізнілу реакцію МВС на нагальність прийн-яття рішень у багатьох напрямках біженської політики. На початковому етапі війни в Російській імперії, а відтак і в українських губерніях було сформовано систему державних органів, які взяли на себе організацію соціального захисту біженців. При цьому активну роль відіграло суспільство, активні члени якого взяли участь у формуванні місцевої біженецької вертикалі. Зрозуміло, що цей процес було позначено цілою низкою прорахунків на урядовому рівні та запіз-нілих кроків влади. 1.3. Громадські структури допомоги біженцям П атріотичне піднесення у Російській імперії на початку війни було безпрецедентним за своєю силою та проявами1. «Населення було 1 Безугла О. Взаємини керівництва ВЗС та правлячих кіл Росії: до постановки проблеми / О. Безугла // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. – Чернігів, 2004. – Вип. 27. – С. 82. (Серія «Історичні науки»). 2 Исторический очерк // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 1. 3 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). ‒ С. 33. 4 Ерошкин М. П. История государственных учреждений дореволюционной России. – С. 292. 5 Думова Н. Г. Кадетская партия в период первой мировой войны и Февральской революции / Н. Г. Думова. – М. : Наука, 1988. – С. 33. свідоме того, що при сучасних умовах воєнного зла, обслуговування потреб війни неминуче вимагатиме організованого об’єднання суспільства»2. На хвилі патріотизму за досить короткий час постала мережа земських, етнічних та інших благодійних структур. Важливу роль у цьому процесі відіграв і український громадський загал, створивши мережу інституцій, які опікува-лися біженцями. Найвпливовішими на теренах Російської імперії серед громадських органі-зацій, безумовно, були Всеросійський земський союз допомоги хворим і поране-ним воїнам та Всеросійський союз міст. Єдність за часом появи, принципами формування центральних структур, місцевих відділень, а згодом і їх об’єднання для реалізації окремих аспектів своєї діяльності призвело до того, що у сучасни-ків вони часто асоціювалися як єдиний «земсько-міський союз». Ініціаторами створення нових громадських організацій виступили діячі місцевого самоврядування – Московське губернське земство і Московська мі-ська управа3. 30 липня 1914 р. на з’їзді уповноважених земств було проголоше-но започаткування нової земської організації – Всеросійського земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам4. Фактично він був відновлений після то-го, як у 1909 р. П. Столипін оголосив цю структуру нелегальною, не зважаючи на значну допомогу державі в організації переселенського руху до Сибіру, бла-годійності у роки російсько-японської війни та інших заходів5. 8 – 9 серпня 1914 р. Всеросійський з’їзд міст, у роботі якого взяли участь делегації з Києва, Харкова, Полтави, Чернігова Житомира, уперше в історії Російської імперії ух-валив створення загальнодержавної міської інституції – Всеросійського союзу міст1. З цього приводу, досить слушно зауважив професор О. Реєнт: «… земсь-кий і міський союзи були організаціями, створеними «знизу» за ініціативою мі-сцевих підприємців, а тому значною мірою автономні від уряду»2. 12 серпня ВЗС, а 16 серпня – ВСМ на хвилі «священного єднання» влади і суспільства, зустрівши схвалення імператора Миколи ІІ, були визнані офіційно3. 1 Исторический очерк // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 7. 2 Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти. – С. 94. 3 Донік О. М. Громадська благодійність в Україні в роки Першої світової війни. – С. 162. 4 Львов Георгий Евгенович : [Электронный ресурс] / Львов Г. – Режим доступа : http:// www. hrono.info/biograf/bio_l/lvov_ge.php. – Название с экрана. 5 Полнер Т. И. Жизненный путь князя Георгия Евгеньевича Львова: Личность. Взгляды. Условия деятельности / [вступ. ст. Ю.А. Трубникова] /Т. И. Полнер. – М. : Русский путь, 2001. – С. 285. 6 Захарова О. Стиль керівництва князя Георгія Львова Всеросійським земським союзом (1914 – 1917) : [Електронний ресурс] / Захарова О. – Режим доступу :http://www.nbuv.gov.ua /portal/ Soc_Gum/Vchdpu/ist/2008_52/Zaharova.pdf. – Назва з екрану. ВЗС очолив відомий громадський діяч князь Г. Львов. ЛЬВОВ Георгій Євгенійович (1861 – 1925) − російський політичний діяч. Народився в сім’ї поміщика Тульської губернії. Здобув юридичну освіту в Московському університеті (1885); служив у міністерстві внутрішніх справ. У 1893 р. залишив службу, був вибраний у виконавські органи тульського земства (губернської наради), а у 1903 - 1906 рр. став головою Тульської земської повітової управи. У 1906 був обраний до 1-ї Державної Думи, де приєднався до правого крила Конституційно-демократичної партії. Протягом 1914 – 1918 рр. очолював ВЗС, був співголовою Земгору. Після Лютневої революції 1917 р. − перший прем’єр-міністр Тимчасового уряду. На початку липня 1917 р., у зв’язку з урядовою кризю, залишив усі державні пости. У листопаді 1917 р. був арештований більшовиками та поміщений під варту в Катеринбурзі, але зміг втекти. Емігрував до Франції, де згодом у Парижі очолив Російський комітет. Помер і похований у Парижі4. Сучасники вважали його чудовим організатором, а соратник і біограф Т. Полнер відмітив «ласкавість і рівність у спілкуванні з різними людьми»5. Окре-мі дослідники, аналізуючи методи керівництва князя ВЗС, зауважують: «Його лідерство було орієнтоване на взаємовідносини. Він завжди знав, яка атмосфера і стиль поведінки переважають у колективі, намагався підвищити працездатність співробітників, оптимізуючи їхні особисті зв’язки, вітав ініціативу, враховував настрої, потреби і симпатії кожного»6. Очільником Всеросійського союз міст було обрано великого підприємця М. Челнокова, а заступником – московського лікаря, кадета М. Кишкіна1. На початку лютого 1916 р. до числа заступників було введено ще трьох діячів – М. Щепкіна, особливого уповноваженого комітету на Південно-Західному фронті, Д. Сироткі-на, міського голову Нижнього Новгорода, М. Ареф’єва, члена Державної думи2. 1 Ерошкин М. П. История государственных учреждений дореволюционной России. – С. 292. 2 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 марта 1916 г.). Вып. 2. Областные и городские комитеты. – М. : Городская тип., 1916. – С. 3. 3 Челноков Михаил Васильевич : [Електронний ресурс] / Челноков М. – Режим доступа : http://www.hrono.ru/biograf/bio_ch/chelnokov_mv.php/. – Название с экрана. 4 Загряцков М. Д. Всероссийский Земский Союз. (Общие принципы организации и юридиче-ская природа) / М. Д. Загряцков. – Пг. : «Земское дело», 1915. – С. 14. 5 Организационные вопросы // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 34. ЧЕЛНОКОВ Михайло Васильович (1863 − 1935) − потомствений почесний громадянин, власник цегляних заводів під Москвою. Навчався у Лазаревськом інституті східних мов. З 1890-х рр. – відомий земський діяч Московської губернії, гласний Московської міської думи. Один із лідерів кадетської партії, з 1907 р. член її ЦК. Депутат II-ї Державної Думи від Московської губернії; обраний секретарем і на цій посаді очолював діяльність апарату палати. Почергово обирався членом III-ї і IV-ї Думи. З вересня 1914 р. ‒ головний уповноважений ВСМ, протягом листопада 1914 - березня 1917 рр. − московський міський голова. На початку березня 1917 р. ‒ комісар Тимчасового комітету Державної думи з управління Москвою. Після жовтневого перевороту ‒ учасник антибільшовицького підпілля, згодом був змушений емігрувати. Помер в Сербії3. Внутрішня структура союзів – доволі схожа за формою і принципами фо-рмування (Додаток 1.16). Очільниками були два головуповноважені Г. Львов та М. Челноков, які представляли їх інтереси на офіційному рівні. Центральним розпорядчим органом ВЗС виступали загальні зібрання уповноважених земств і міст Російської імперії, відповідно по два представники від губернії4. Для ВСМ вищим органом був з’їзд представників міст, на якому затверджувалися плани роботи інституції, принципи діяльності, обиралися виконавчі структури та ін.5. Виконавчими структурами стали Головні комітети, роботою яких фактично ке-рували Г. Львов та М. Челноков. До компетенції ГК ВЗС належало вирішення поточних проблем, що виникали перед союзами, а також прийняття необхідних рішень. У складі ГК ВЗС працювало два товариша голови та 16 уповноважених. З метою систематизації роботи у його складі було виокремлено п’ять відділів – евакуаційний, санітарний, заготівельний, санітарних потягів і контрольний, на який покладався нагляд за «… за правильністю фінансового господарства сою- зу»1. На кінець 1916 р. додалося ще два відділи – допомоги біженцям та допо-моги скаліченим воякам2. 1 Загряцков М. Д. Всероссийский Земский Союз. – С. 14. 2 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 25. 3 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 февраля 1916 г.). Вып. 1. Главный комитет. – М. : Городская тип. – С. 3–8. 4 Организационные вопросы // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 34. 5 Там же. – С. 38. 6 Там же. 7 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 февраля 1916 г.). Вып. 1. – С. 8–11. 8 Там же. – С. 28–30. Центральна структура ВСМ мала певні особливості. Так, склад ГК ВСМ був досить громіздкою інстанцією, до складу якої на кінець 1915 р. входило 72 особи, а на 1 лютого 1916 р. – 77. З них – 66 члени ГК, 7 представників від Мо-сковського і Петроградського міських управлінь, 3 – від ВЗС (Г. Львов, В. Ви-дубов, Д. Щепкін), а також К. Константинович, представник Державного конт-ролю. Українські губернії репрезентували: В. Воронін та С. Гальперін від Кате-ринослава, І. Дяків та М. Ярошевський від Києва, М. Ігнатищев, О. Коритін, С. Кузнецов та Б. Куликов від Харкова3. З одного боку, така кількість, як зазначали самі його працівники, завдавала деяких організаційних незручностей, але з іншого – «… детальне обговорення поточних проблем у такому поважному товаристві посилює авторитет його постанов та усуває поспішність прийняття рішень»4. Допоміжною центральною структурою ВСМ до його ГК стало виконавче бюро – «мобільніший орган, який збирався кілька разів на тиждень для прове-дення так званих «летючих засідань» для вирішення щоденних проблем»5. Ви-конавче бюро керувало поточною роботою союзу, виносячи на засідання ГК лише питання принципового характеру6. До його складу увійшли, як зазначало-ся у звіті про діяльність ВСМ, кілька членів ГК, а згодом – завідувачі відділами. Слід зауважити, що на початок лютого у складі цього підрозділу було 75 дія-чів7. Можна припустити, що ці «летючі засідання» збиралися кожне осібно для вирішення якогось конкретного питання. На кінець грудня 1915 р., в умовах розширенням напрямів діяльності ВСМ у структурі ГК було сформовано 21 відділ. Із них – медико-санітарний, евакуації зі статистичним підвідділом, заготівлі матеріалів і білизни, харчових пунктів, продовольчий, юридичний, пожертвувань, а також об’єднаний з ВЗС комітет з улаштування біженців. Окремо працювало сім комісій ГК з питань допомоги «увічним воякам», санаторно-курортна, психіатрична та ін.8. Союзи, з метою широкого оповіщення населення про свою діяльність, до- ведення до місцевих комітетів своїх циркулярів та розпоряджень, започаткува-ли друковані органи – двотижневики «Известия Главного Комитета Всероссий-ского Земского Союза» та «Известия Всероссийского Союза Городов» (осінь 1914 р.). З вересня 1915 р. почав виходити спільний часопис «Известия Комите-та по снабжению армии»1. 1 Календарь-справочник городского деятеля на 1916 год. Издание журналов «Городское де-ло» и «Земское дело». / Сост. Б. Б. Веселовский. – М.: «Народное право», 1916. – С. 229. 2 Загряцков М. Д. Всероссийский Земский Союз. – С. 18. 3 Безугла О. Взаємини керівництва ВЗС та правлячих кіл Росії: до постановки проблеми. – С. 83. 4 Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти. – С. 94. 5 Рахно О. Чернігівське губернське земство у 1914 – 1919 рр. :[Електронний ресурс] / Рахно О. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Vchdpu/ist/2011_87/Rakhno.pdf. – Назва з екрану. 6 Журналы заседаний Херсонского губернского собрания очередной сессии 1916 г. – С. 257. 7 Загряцков М. Д. Всероссийский Земский Союз. – С. 15. 8 Там же. У стислий час було сформовано і місцеву вертикаль союзів – губернські і повітові комітети, які з літа 1915 р. узяли на себе, крім іншого, й опікування бі-женцями. Уже на час створення ВЗС до нього приєдналася 41 земська губернія за винятком Курської та області Війська Донського2. «Курське губернське зем-ство не приєдналося до ВЗС з однієї єдиної причини – керівні позиції у ньому займали члени монархістської організації «Союз руського народу»3. Особливо активно місцеві осередки ВЗС розгорнули діяльність на українських землях4. Так, наприклад, 3 серпня 1914 р. на засіданні Чернігівського губернського зем-ського зібрання було схвалено ініціативу голови губернської земської управи О. Бакуринського щодо вступу Чернігівського губернського земства до ВЗС, а від-так і утворення його губернського комітету5. 7 серпня 1914 р. розпочав роботу Київський губернський комітет, 11 грудня – Херсонський6. Відтак у кожній з українській губернії було започатковано діяльність губернських та мережу по-вітових комітетів. За основу формування складу губернських комітетів було взято схему, за-пропоновану московським губернським земством. Вона передбачала участь 10 гласних, обраних на губернському зібранні, членів ГЗУ у повному складі, по од-ному представнику від кожної ПЗУ губернії, по одному представнику від губерн-ського санітарного бюро та санітарної ради. Слід зауважити, що серед українських губерній за таким принципом було обрано склад Херсонського губернського ко-мітету7. «В інших губерніях, як зауважив, М. Загряцков, склад комітетів усклад-нюється завдяки залученню представників міста, громадських установ, а іноді й національних груп»8. Поряд із членами земських управ і гласними, увійшла велика кількість земських службовців – так званого «третього елементу»: лікарів, стати-стиків, інженерів, учителів, юристів, які і виконували тут основну роботу1. Основ-не ядро провінційних комітетів союзу становили найбільш енергійні місцеві гро-мадські діячі, працівники земського самоврядування2. 1 Суханова О. Н. Калужское земство в годы Первой мировой войны : автореф. дис. на стоиск. науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02. «Отечественная история» / О. Н. Суханова. – Владимир, 2012. – С. 16. 2 Загребельна Н. Провідні гуманітарні громадські організації в Україні у період Першої сві-тової війни... – С. 260. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1 спр. 1567, арк. 2. 4 Список членов Подольского Губернского Земского Комитета по оказанию помощи боль-ным и раненым воинам // Земская мысль. – 1915. – 23 февраля. 5 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). ‒ С. 26. 6 Загряцков М. Д. Всероссийский Земский Союз. – С. 16. 7 Доклад о передаче дела презрения беженцев в ведение земских учереждений // Доклады Старобельской уездной земской управы по отделу народного здравия... ‒ С. 56. 8 Хроника // Одесский листок. – 1915. – 8 июля. Можна припустити, що саме М. Рено і вів усі справи комітету, а С. Варун-Секрет виступав скоріше як почесний голова. Склад членів губернських комітетів був різним і зумовлювався особливос-тями місцевого життя, розширенням напрямів роботи, коли, наприклад з літа 1915 р. у їх структурі започатковувалися відділи допомоги біженцям.Так, на осінь 1915 р. у Чернігівському губернському комітеті був 21 працівник3, Поділь-ському – 264, Київському – 34, із них 12 гласних і 22 земських працівників5. Ке-рували їх роботою голови губернських земських управ – М. Суковкін (Київсь-кий), О. Бакуринський (Чернігівський), В. Акішев (Харківський), К. Гесберг (Ка-теринославський), П. Александров (Подільський), П. Горич (Херсонський) та ін.. Повітові комітети складалися з гласних, обраних повітовими земським зі-браннями від своєї управи, функціонуючи при ній, і навіть розташовувалися, як правило, в одному приміщенні. Формування повітової ланки ВЗС відбувалося винятково на добровільних засадах і лише там, де у цьому була необхідність6. Загалом, слід зауважити, що протягом червня – липня 1915 р. у частині україн-ських губерній було відкрито низку повітових комітетів. Так, 16 червня розпо-чав свою роботу Старобільський повітовий комітет ВЗС Харківської губернії7. На початку липня повітове відділення ВЗС відкрилося в Одесі. Повітові струк-тури ВЗС здебільшого очолювали голови ПЗУ, хоча траплялися і винятки. На-приклад, головою Одеського було обрано С. Варун-Секрета, члена Державної думи, а серед членів були О. Ємельянов, голова ПЗУ М. Рено – повітовий пред-водитель дворянства8. Згодом такі ж комітети було започатковано у Ананьїнсь-кому, Єлисаветградському, Олександрійському та Херсонському повітах од-нойменної губернії. Очолювали їх голови ПЗУ відповідно М. Унтілов, І. Кова- ленко, С. Пищевич та О. Фальц1. Валківський повітовий комітет ВЗС допомоги біженцям очолював член місцевої ПЗУ Б. Сухомлинов2. Слід зауважити, що су-часники вбачали успішність створення повітових комітетів у наявності розви-неної сільської кооперації, «… за відсутності якої, союзу довелося усе розпо-чати спочатку»3. 1 Журналы заседаний Херсонского губернского собрания очередной сессии 1916 г. Доклады управы и комиссий. Журналы собрания. – С. 263. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 16, арк. 9. 3 Книга о войне. Бесплатное приложение к газете «Современное слово». – Пг.: Б.и., 1915. – С. 168. 4 Доклад об организации помощи беженцам // Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. – С. 101. 5 Рахно О. Чернігівське губернське земство у 1914 – 1919 рр. : [Електронний ресурс] / О. Ра-хно. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Vchdpu/ist /2011_ 87/ Rakhno. pdf. – Назва з екрану. Працівники комітетів, які були членами земських управ, за свою роботу плати не отримували, на це могли розраховувати лише додатково залучені «… ко-рисні для справи особи». Наприклад, 27 липня 1916 р. на засіданні губернського земського зібрання голова Катеринославського губернського комітету ВЗС К. Ге-сберг, відповідаючи на звинувачення головуповноваженого Південно-Західного фронту М. Урусова щодо нецільового використання ними коштів, зазначив: «… робота у своїй організаційній частині, як і в повітах, виконана цілком безкоштовно, оскільки керівниками комітетів скрізь було призначено голів земських управ, секретарями – санітарних лікарів губернського земства [секретарем губернського комітету працював М. Степанів – голова губернського санітарного бюро. – Л. Ж.], ні ті ні інші за роботу з ула-штування біженців не отримали жодної копійки з державних коштів, вони отримували свою звичну зарплату відповідно до посадових окладів; у кан-целярії губернського комітету також весь час працюють постійні земські службовці, оплачувані земством; є лише кілька запрошених осіб, які отри-мують кошти з державної скарбниці – усього близько 200 крб. за місяць»4. Першочергово на місцеві комітети ВЗС, як і земські установи в цілому, поклався тягар постачання діючої армії одягом, продовольством, фуражем, лі-кування та забезпечення поранених воїнів5. Однак уже з літа 1915 р. вони пос-тали перед новим викликом – масовим біженством. При губернських комітетах ВЗС було створено відділи допомоги біженцям. На рівні губерній пройшла низ-ка спільних засідань усіх діючих інституцій, які надавали допомогу біженцям. Їх метою стала розробка спільних заходів та виокремлення керівних структур, на які у межах губернії б було покладено цю справу. Для прикладу можна про- аналізувати наступні засідання, що відбулися у Харківській і Катеринославсь-кій губерніях, які прийняли найбільшу кількість біженців. 29 липня 1915 р. у Харкові відбулося об’єднане засідання представників губернського комітету ВЗС, губернського земства, ВСМ, губернського відді-лення Тетянинського комітету, міського самоврядування, Прикарпатського ко-мітету, польського, єврейського, вірменського, латиського і мусульманського комітетів1. На ньому й було створено спеціальну структуру – «Харківську губе-рнську виконавчу комісію», яку очолив П. Добросельський, член губернського комітету ВЗС. Під його керівництвом за короткий час був розроблений план діяльності та призначені відповідальні особи. У структурі Харківського губерн-ського комітету ВЗС було створено відділ опіки біженців (голова – А. Леонть-єв)2. Слід зауважити, що місцева адміністрація, розуміючи всю складність про-блеми біженців, всіляко сприяла роботі цих структур. С. Ігумнов, голова губерн-ського санітарного бюро, виступаючи 2 грудня 1915 р. на обласному з’їзді з ула-штування біженців, наголосив: 1 Некоторые данные о плане помощи беженцам на местах // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 25. – 15 октября. – С. 94. 2 Справочная книга «Весь Харьков» на 1916 год. Издание Е. С. Элькина. – Х. : Типогр. «Пе-чатник», Рыбная, 28, 1916. – С. 6. 3 Съезд о беженцах // Южный край. – 1915. – 2 декабря. М. Катеринич та М. Протасьєв були Харківськими губернаторами, а П. Масальський – віце-губернатором. «Місцева адміністрація в особі М. Катеринича, П. Масальського, М. Про-тасьєва ніколи не чинили перешкод, а навпаки допомагали громадським ор-ганізаціям у справі соціального захисту біженців»3. Проте днем раніше, тобто 1 грудня 1915 р., Харківська губернська вико-навча комісія була змушена ліквідувати свою роботу, оскільки відсутність кош-тів в умовах наростання негативного ставлення центральної влади до ВЗС не давала змоги результативно надавати підтримку біженцям. Підопічних було передано на утримання міському комітету і земству. У нарисі про діяльність губернського комітету ВЗМ щодо ставлення місцевої влади та проблеми на центральному рівні зазначалося таке: «Місцева губернська адміністрація продовжувала ставитися доброзичливо до Виконавчої Комісії до кінця її роботи, але центральний уряд розпочав гоніння й утиски громадських організацій, узяв їх під нагляд особливими уповноваженими, а коли вийшов закон про доручення справи ведення допо-моги біженцям земським і міським самоврядуванням (закон від 30 серпня 1915 р.), то розпочав видавати кошти усім, крім земських і міських управ, не визнаючи навіть Всеросійський Земський Союз, під прапором якого пра-цювала Виконавча Комісія, яка надавала їм кошти»1. 1 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 14. 2 Совещание о беженцах // Екатериноставская земская газета. – 1915. – 14 августа. 3 Там же. 4 Некоторые данные о плане организации помощи беженцам на местах // Известия ГК ВЗС. – 1915. − № 25. – 15 октября. – С. 97. 5 Там же. – С. 98. Власне у цьому епізоді виявилася проекція ставлення офіційної влади до ВЗС і на його місцеві представництва. 10 серпня 1915 р. на засіданні Катеринославської губернської земської управи, на яку були запрошені голови ПЗУ та санітарні лікарі, було розроблено план надання допомоги біженцям. Важливим моментом, на який звернули ува-гу місцеві діячі, стало визначення у цьому процесі місця держави: «Допомога біженцям – справа державної ваги і повинна проводитися пла-номірно, коштом держави. Приватні благодійні товариства, національні та інші організації не можуть замінити собою державні інституції, та їх діяльність має підпорядковуватися загальному плану»2. Організацію ж на місцях, за умов фінансування з державної скарбниці, належало зосередити у руках земських і міських самоврядувань. На рівні губе-рнії важелі керівництва доцільно було передати у руки «… загально-земського та міського союзів»3. Продовженням цієї наради стало засідання представників громадських спілок та губернського земства, яке відбулося 21 серпня 1915 р. у Катеринославі під головуванням губернатора В. Колобова. Учасники зібрання прийшли до висновку, що є «…бажаним передача організації допомоги біжен-цям у губернії губернському комітету ВЗС за участі міського союзу і катери-нославського міського самоврядування»4. І вже 23 серпня було створено об’єднаний комітет допомоги біженцям, до складу якого увійшли представники губернського комітету ВЗС, ВСМ, земські лікарі, які надавали допомогу біжен-цям, і по два представники від Тетянинського, єврейського, польського, гали-цького і латиського комітетів5. Уже за тиждень, 30 серпня, на засіданні губернського комітету ВЗС було обрано спеціальне бюро у складі восьми осіб: М. Коростовець (ВСМ), Ф. Пука-лов (ВЗС), доктор І. Чекунов (представник від лікарів), М. Брук (єврейський комітет), І. Труба (галицький комітет), С. Становський (польський комітет), Р. Далід (латиський комітет), Б. Ржековський (польське товариство допомоги же- ртвам війни). Керував роботою об’єднаного комітету К. Гесберг. Для організа-ції трудової допомоги біженцям було вирішено скликати кооперативний з’їзд, оскільки на той час при національних комітетах існували бюро праці. Цікавим було те, що у «… місцях розселення біженців про всі справи, які вів комітет, належало інформувати останніх українською та російською мовами»1. 1 Хроника // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 1 сентября. 2 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 15. 3 Помощь беженцам // Известия ГК ВЗС. – 1915. − № 25. – 15 октября. – С. 129. 4 Журналы заседаний Херсонского губернского собрания очередной сессии 1916 г. – С. 262. 5 Организационные вопросы // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 40. 6 Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти. – С. 94. 7 Обласной съезд по оказанию помощи раненым и больным воинам, 17 октября 1914 г. // Из-вестия Харьковской городской думы. – 1914. – № 9 – 11. – С. 21. 8 Там же. – С. 22 – 29. Після виходу у світ закону про біженців 30 серпня 1915 р., у якому опіка біженцями на місцях передавалася земським самоврядуванням, у низці україн-ських губерній відбулися спеціальні засідання. Відтак на рівні губерній цілком логічним кроком мала стати передача соціального захисту біженців до компе-тенції губернських комітетів ВЗС. Про це й було заявлено на низці осінніх гу-бернських нарад: 23 вересня у Харкові2, 24 – 26 вересня у Києві3, 15 листопада у Херсоні4. Фактично можна стверджувати, що в окремих губерніях ця справа перебувала цілком у компетенції комітетів ВЗС. У структурі ВСМ, окрім відділень, започаткованих у губернських і пові-тових центрах, додалися комітети, створені в інших «заштатних» містечках. Сполучною ланкою між ГК ВСМ і його місцевими структурами стали 11 обла-сних комітетів, які своєю діяльністю охопили «… адміністративні одиниці.., розташовані по лініях перевезень поранених вояків»5. На українських землях діяло три такі інституції у Катеринославі, Киїєві та Харкові. Їх вибір, як зазна-чив, професор О. Реєнт, був невипадковим, оскільки ці міста були найважливі-шими центрами суспільної доброчесності у справі допомоги хворим і поране-ним військовим, а також постраждалому цивільному населенню6. 17 жовтня 1914 р. у Харкові відбувся обласний з’їзд з надання допомоги хворим і пораненим воїнам. Серед його делегатів були представники Катеринос-лава, Мелітополя, Азова, Нахічевані, Новочеркаська, Ростова-на-Дону, Таганро-га. Від Харкова у його роботі взяли участь П. Добросельский, голова губернсько-го комітету ВЗС, О. Коритін, голова міського комітету ВСМ, В. Фавр, міський санітарний лікар7. На з’їзді і було створено нову організацію – Харківський об-ласний комітет ВСМ та затверджено програму діяльності8. У його підпорядку- ванні перебували міста Харківської, Полтавської, Курської, Воронезької, Таврій-ської (крім Кримського узбережжя), Катеринославської та області Війська Дон-ського1. Очільником комітету став О. Коритін, член міської управи, а його засту-пниками – С. Кузнецов, який був членом ГК ВСМ і Б. Куликов, присяжний пові-рений. Цікаво зауважити, що О. Коритін та Б. Куликов, у свою чергу, були за-ступниками С. Кузнецова у ГК ВСМ. У складі обласного комітету працювало 73 діячі, крім трьох керівників, 53 – члени комітету та 17 – службовців канцелярії2. 1 ЦДІАК України, ф. 1680, оп. 1, спр. 357, арк. 44. 2 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 марта 1916 г.). Вып. 2. – С. 8–9. Обрахунки авторки. 3 Там же. – С. 1–2. Обрахунки авторки. 4 Там же. – С. 2, 42–43. 5 Анисимов А. Дьяков Ипполит Николаевич : [Электронный ресурс] / Анисимов А. – Режим доступа : http://muzeysheremetievyh.com/content/98.html. – Название с экрана. 6 Томашевський Сергій Петрович : [Електронний ресурс] / Томашевський С. – Режим досту-пу : http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. 7 Друг О. Особняки Києва : [Електронний ресурс] / Друг О, Малаков Д. – Режим доступу : http://alyoshin.ru/Files /publika/malakov/ malakov_ 006.html. – Назва з екрану. 8 Ярошевський Микола Семенович : [Електронний ресурс] / Ярошевський М. – Режим досту-пу : http://nplu.org/ua/about/history/budivn.html – Назва з екрану. З грудня 1914 р. розпочав свою роботу Катеринославський обласний ко-мітет, який очолював С. Гальперін, член ГК ВСМ. Його заступником був В. Во-ронін, гласний міської думи, одночасно виконуючий при ГК ВСМ обов’язки заступника С. Гальперіна. За своїм складом він значно поступався Харківсько-му, оскільки у ньому працювало 12 членів комітету та 9 осіб у канцелярії. За соціально-професійним поділом серед членів комітету було 6 юристів, 2 вчите-лі, лікар, інженер, землевласник і купець3. Функції Київського обласного комітету виконував міський комітет ВСМ4, у складі якого працювали відомі кияни. Наприклад, очільник комітету − 50-річний міський голова І. Дяків, член ГК ВСМ, потомственний дворянин, тала-новитий господарник, за каденції якого Київ перетворився на одне з модерних українських міст Російської імперії початку ХХ століття5. Його заступниками працювали С. Томашевський, видатний лікар, професор університету6 та В. То-ллі, дійсний статський радник, правник, відомий благодійник7. Секретарем був обраний М. Ярошевський, член ГК ВСМ, громадський діяч, гласний міської думи8. Усього в структурі комітету нараховувалося 33 працівники. Серед них – один із лідерів українських конституційних демократів, правник Д. Григорович-Барський, професор М. Стражеско, голова губернської земської управи, громад- ський і політичний діяч М. Суковкін1, київський купець 1-ї гільдії О. Кобець2. 1 Суковкін Михайло : [Електронний ресурс] / Суковкін М. – Режим доступу : http://uk. wikipedia. org/wiki. – Назва з екрану. 2 Малаков Д. Архітектор Городецький : [Електронний ресурс] / Малаков Д. – Режим доступу : http://alyoshin.ru/Files/publika/malakov/malakov_gor_21.html. – Назва з екрану. 3 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 марта 1916 г.). Вып. 2. – С. 1–89. Обрахунки авторки. 4 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 марта 1916 г.). Вып. 2. – С. 52, 54, 78. 5 Там же. – С. 1–89. Обрахунки авторки. Місцевою ланкою ВСМ, як уже зазначалося, були комітети, розташовані у губернських і повітових та інших містах і містечках. На початок весни 1916 р. у межах Російської імперії діяло 273 комітети, з них 50, тобто понад 18% – в українських губерніях. Аналізуючи матеріали Додатку 1.17 можна зробити окремі висновки, хоча відсутність повної інформації робить їх дещо умовними3. Отже, за кількістю комітетів лідирувала Херсонщина (9), далі йшли Чернігів-щина (7), Київщина (6), Харківщина (6). По п’ять комітетів діяло на Волині, Поділлі та Полтавщині. І нарешті чотири – на Катеринославщині та три у сте-повій частині Таврійської губернії. Першість Херсонщини, де було розміщено не найбільшу кількість біженців, ще раз підтверджує тезу, що відкриття коміте-тів багато в чому залежало від ініціативи місцевої громади. Керували роботою цих структур, як правило, міські голови, досить добре обізнані з реаліями місцевого життя. У даному випадку з 38 керівників, які по-дали до ГК ВСМ дані про себе, 24 перебували на цій посаді. Враховуючи, що 12 не вказали інформації, то можна припустити, що зазначена цифра – дещо біль-ша. Сім комітетів очолювали гласні міських дум і члени управ. У Херсонській губернії роботою трьох комітетів керували лікарі чи особи причетні до медич-ної сфери. Так, Херсонський комітет очолив Є. Яковенко, відомий земський лі-кар, Миколаївський – О. Грачов, попечитель ради міської лікарні, Новомирго-родський – І. Кмит, старший лікар лазарету при міській лікарні4. Кількість членів комітетів коливалась від трьох-чотирьох, відповідно у Вінницькому Подільської та Кременецькому Волинської губерній, до абсолют-них, якщо можна так сказати, рекордсменів – Васильківського Київської та Ми-колаївського Херсонської губерній. У них у складі комітетів було відповідно 72 і 57 працівників. Найбільш поширеним був варіант, коли в комітеті працювало від шести до десяти членів. Таких комітетів було 21, а в 11-ти – від 11 до 15 осіб. У шести комітетах працювали 16 - 20 осіб5. Соціально-професійний склад членів комітетів був доволі строкатим: від представників міських самовряду-вань до власника розсадника троянд (В. Десятов, Чугуївський комітет Харків- ської губернії)1. Усього за неповним даними в українських комітетах працюва-ло 785 осіб. Про 210 із них відомо рід їх занять. Серед останніх – 75 гласних та членів міських управ, 35 лікарів, 16 педагогічних працівників (учителі, началь-ники гімназій, інспектори народних училищ), 12 банківських працівників, 14 представників різних благодійних та етнічних спілок, 13 священнослужителів. Крім того, незначну кількість склали податкові інспектори, присяжні повірені, страхові агенти та нотаріуси, поліційні пристави, відставні військові, інженери, промисловці, провізори та ін.. В окремих випадках членами комітетів ставали кілька працівників однієї інституції. Для прикладу, у складі Миколаївського комітету перебувало 12 членів попечительської ради міської лікарні, у Звениго-родці Київської губернії секретарем працював Я. Кулжинський, директор коме-рційного училища, серед членів – п’ять викладачів цього навчального закладу, а також три інспектори початкових училищ. 1 Там же. – С. 85. 2 Там же. – С. 42. 3 Там же. – С. 2. 4 Там же. – С. 33. Окремо слід звернути увагу на участь українського жіноцтва у роботі мі-сцевих комітетів ВСМ. 74 жінки становили 9% від загальної кількості праців-ників у цих структурах. Так, у складі членів комітету Київського обласного ко-мітету працювала єдина в такому статусі на всі імперські відділення жінка − Ольга Дякова, дружина очільника цієї структури. Вона керувала роботою об’єднаного дамського шпитального комітету2. У структурі Катеринославсько-го обласного комітету чотири жінки працювали на різних посадах його канце-лярії. Так, О. Ситкевич була помічником секретаря комітету, М. Грунська та М. Островська – помічницями завідувача медичною звітністю, О. Ясинська – ма-шиністкою3. У Харківському обласному комітеті працювало 10 жінок. У межах Російської імперії чотири жінки працювали заступниками голів комітетів, розміщених у повітових містечках, однією з них була Марія Хаджо-пуло з Ізюмського повіту Харківської губернії4. Представниці прекрасної статі працювали у комітетах Київщини (35), Харківщини (15) та Херсонщини (10). Із них у Васильківському комітеті було 30 жінок, в Ізюмському – 13, Новогеоргі-ївському – 10. При цьому відмітимо, що у комітетах працювали цілими сім’ями. Місцеві комітети ВЗС та ВСМ, одночасно з наданням допомоги поране-ним, узяли на себе й організацію соціального захисту біженців. Наприклад, 17 серпня 1915 р. на засіданні Харківського обласного комітету за результатами заслуханих доповідей О. Коритіна «Про стан справи з надання допомоги біже-нцям у місті Харкові» та І. Сергєєва «Про нараду представників міст у Москві 8 серпня 1915 р. з питань надання допомоги біженцям» було ухвалено провести в найближчому часі з’їзд представників міст Харківської області1. На засіданні було обрано спеціальну комісію, яка взяла на себе підготовчу роботу: розробку анкети, яка стосувалася різних аспектів діяльності у царині допомоги біженцям, та вироблення положення про сам з’їзд, програми його діяльності2. 1 ЦДІАК України, ф. 1680, оп. 1, спр. 357, арк. 43. 2 Там же, арк. 43, 45. 3 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. – С. 187–190. 4 Яковлев С. Съезд о беженцах в Харькове // Южный край. – 1915. – 29 ноября; Областной съезд по вопросу об устройстве беженцев // Там же. – 30 ноября, 1 декабря. 5 Тезисы областного съезда обустройству беженцев // Южный край. – 1915. – 3 декабря. 6 Организационные вопросы // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 41. 7 Очерк деятельности Комитета Юго-Западного фронта за 1915 г. – К. : Тип. А. И. Гросмана, 1916. – С. 8. 8 Там же. – С. 16. Зазначений форум було проведено 29 листопада – 1 грудня 1915 р. у Хар-кові. На нього прибуло 69 делегатів ВСМ, громадських та етнічних спілок, з яких О. Сисін – член виконавчого бюро ГК ВСМ та Л. Грановський, завідувач біженецької медико-санітарної частини Московської міської управи3. Програма їх роботи була досить насиченою і охоплювала всі аспекти допомоги біженцям. Слід зазначити, що перебіг засідань широко висвітлювався місцевою пресою, оскільки форум дав чудову можливість висловитися делегатам з нагальних проблем, обговорити спірні питання, виробити єдині погляди на їх вирішення4. В ухвалах з’їзду було висловлено підтримку ВСМ та ВЗС з питань передачі їм «за цих несприятливих умов» справи керівництва опіки біженцями та необхід-ності фінансування її з державного бюджету. До того ж, було виголошено дум-ку відносно утворення обласних комітетів ВСМ, які б регулювали біженецькі проблеми, оскільки їх евакуація та влаштування «висуває такі питання, які складно вирішити в межах однієї губернії». Тому обласному комітету ВСМ бу-ло доручено розробити та втілити у життя ідею створення «Південноросійської організації союзу міст у справі допомоги біженцям»5. У структурі союзів було створено і спеціальні фронтові комітети, очолю-вані особливими уповноваженими6. Одним з таких став утворений у Львові Га-лицький комітет, положення про якого ГК ВЗС затвердив 16 січня 1915 р. Його керівником якого було обрано уповноваженого ГК ВЗС С. Шликевича, а засту-пником також уповноваженого ГК ВЗС Ф. Гаяріна7. У кінці травня у зв’язку із відступом російських армій, його майно спочатку було перевезено до Радзиви-ліва, з початку червня – до Києва, куди було перенесено й штаб-квартиру8. Вра-ховуючи, що географія діяльності комітету стрімко поширювалася, то його на- зву було видозмінено. Відтак на українських землях постав Комітет Південно-Західного фронту ВЗС. Головою цієї структури продовжував працював С. Шликевич1. При штабі головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту діяв його спеціальний комітет, який очолював уповноважений Г. Белян-кін2. Спершу допомога комітету біженцям, враховуючи їх незначну чисель-ність, носила епізодичний характер. Дійсно, «… тривалий час Комітет В.З.С. не виділяв допомогу біженцям в особливу галузь своєї діяльності й обслуговував біженців спорадично...»3. З часом, коли насильницька евакуація почала охоп-лювати все більшу кількість населення прифронтової зони, «…перед Коміте-том постало питання біженства як явища винятково державної ваги»4. 1 Годовой обзор деятельности «Отдела помощи населению, пострадавшему от войны» Коми-тета Юго-Западного фронта В.З.С. // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1916. – 21 августа. – С. 5–7. 2 Список учреждений Комитета Юго-Западного фронта ВЗС на 1-е сентября 1916 г. – С. 1. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 3343, арк. 150. 4 Там же. 5 Годовой обзор деятельности «Отдела помощи населению, пострадавшему от войны» Коми-тета Юго-Западного фронта В.З.С. – С. 6. 6 ЦДІАК України, ф. 719, оп. 1, спр. 627, арк. 13. 7 Там само, ф. 715, оп. 1, спр. 3343, арк. 2. 8 Из деятельности земского союза юго-западного фронта по оказанию помощи беженцам // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 24. – 1 октября. – С. 99. 9 ЦДІАК України, ф. 719, оп. 1, спр. 627, арк. 13–13 зв. Тому 21 серпня 1915 р. на його засіданні було офіційно оформлено ство-рення відділу допомоги біженцям, який згодом було перейменовано на «Відділ допомоги населенню, постраждалому від війни». На чолі цього структурного підрозділу стояли уповноважені КПЗФ ВЗС Ф. Гаярін, П. Линниченко та С. Липинський5. На початок листопада 1915 р. його діяльність поширювалася на Галичину, Волинську, Подільську, Бессарабську, Київську, Чернігівську, Пол-тавську, Воронезьку та Мінську губернії6. Серед першочергових напрямків роботи, в умовах масового руху біжен-ців, слід виділити надання харчової, медичної, трудової допомоги, а також за-безпечення одягом, взуттям, лазнями та пральнями7. Відповідно до цього у структурі відділу спочатку діяло чотири підвідділи: пунктів харчування, еваку-ації та розселення біженців, реєстрації біженців, задоволення житлових потреб8, а пізніше додалося ще три: допомоги дітям, господарський та медичний9. Окремо слід назвати бюро праці. В умовах наростаючої евакуації першочергові завдання покладалися на два підвідділи. «Підвідділ пунктів харчування спільно із підвідділом евакуації населення та розселення біженців, з’ясовує та оглядає шляхи їх руху, формує та оснащує загони для годування біженців, визначаючи місця перебування останніх. Загони дислокуються на шляхах руху біженців, при чому кожен з них обслуговує ввірений йому район, розгортаючи кілька пунктів харчування»1. 1 Из деятельности земского союза юго-западного фронта по оказанию помощи беженцам. – С. 99. 2 Там же. – С. 99. 3 Из деятельности земского союза юго-западного фронта по оказанию помощи беженцам. – С. 101. 4 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 3071, арк. 9. 5 Там само, ф. 715, оп. 1, спр. 3071, арк. 9. 6 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 140. У складі такого загону працювали завідувач, кілька керівників пунктами ха-рчування та по шість санітарів. Їх оснащення відбувалося здебільшого у Києві2. Карколомні події літа 1915 р. вимагали від комітету миттєвої реакції на різні виклики у царині біженства, а тому при підвідділі евакуації було введено інститути представників для окремих губерній і районів, агентів-провідників, таких собі проводирів груп біженців, агентів-реєстраторів та агентів-кореспондентів. Вони й перебували у самому епіцентрі біженської хвилі, уо-соблюючи для тисяч нещасних підтримку і захист. Представникам ввірялося проведення заходів з упорядкування і обладнання шляхів руху біженців, інфо-рмування КПЗФ про стан справ у ввіреній губернії, сприяння у вирішенні спір-них питань, що виникали при організації допомоги біженцям, зносини з місце-вими організаціями та ін.. На першу половину вересня 1915 р. 13 таких пред-ставників працювало у Київській, Волинській, Чернігівській, Бессарабській та Подільській губерніях3. До повноважень агентів-провідників належало прибуття до місця форму-вання груп біженців, реєстрація та їх супровід до пункту призначення. Фактич-но працівник весь час перебував з ввіреною йому партією біженців, «… ділив з ними радість та горе, зливаючись воєдино своїм особистим життям з еваку-йованою масою біженців»4. Ними виступали представники КПЗФ ВЗС, а часті-ше всього з числа самих біженців – священики, учителі, студенти та ін., іншими словами «… контингент інтелігентних працівників»5. З осені 1915 р., коли розпочалося перевезення біженців залізницями, до кожного потягу належало прикріпити провідника, «… корисного і для дороги, і для тих, хто їде»6. До їх обов’язків належало збереження проїзних документів біженців та грошей, реєстрація і сортування з метою не допуску руху біженців в одному вагоні за різними напрямками1. Більше того, в дорозі вони мали спри-яти харчуванню евакуйованих, повідомляючи про слідування партії найближ-чий на шляху пункт харчування, забезпечувати білизною, одягом та милом дба-ти про своєчасну подачу вагонів, регулювати усі спірні питання і непорозумін-ня, що виникали з залізничною адміністрацією2. У різний час провідниками працювало від 15 до 35 осіб. Важливу роботу виконували 44 агенти-реєстратори, проводячи реєстрацію біженців та збираючи різні статистичні дані3. 1 Там само, арк. 140 зв. 2 Из деятельности земского союза юго-западного фронта по оказанию помощи беженцам. – С. 102. 3 ЦДІАК України, ф. 719, оп. 1, спр. 627, арк. 13 зв. 4 Там само, ф. 715, оп. 1, спр. 3343, арк. 77. 5 Годовой обзор деятельности «Отдела помощи населению, пострадавшему от войны» Коми-тета Юго-Западного фронта В.З.С. – С. 6. 6 Там же. Зрозуміло, що успішна діяльність КПЗФ ВЗС була б неможливою без тіс-ної співпраці з губернськими земськими комітетами допомоги біженцям. Відтак 15 – 17 жовтня 1915 р. у Києві проходив з’їзд представників земств Бессарабсь-кої, Волинської, Воронезької, Катеринославської, Київської, Подільської, Пол-тавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської губерній та Області війська Донського. Головним завданням форуму стало узгодження діяльності в окрес-леній царині між комітетами ВЗС, фронтовими, губернськими і повітовими ко-мітетами, а також пошук оптимального механізму їх евакуації, перевезення та розселення4. Серед низки ухвал слід виділити ту, що стосувалася створення у Києві обласного освідомчого бюро та мережі відповідних губернських бюро з метою поширення взаємної інформації серед земських структур, які займалися допомогою біженцям5. З другої половини листопада 1915 р. у зв’язку з припиненням руху біжен-ців розпочався новий етап діяльності відділу допомоги населенню, постражда-лому від війни. Серед нових завдань, що перед ним постали, слід назвати на-ступні: «1) заміна безкоштовної видачі харчів наданням економічної та трудової допомоги; 2) індивідуалізація допомоги, на підставі вивчення умов життя населення; 3) концентрація усіх видів допомоги навколо однієї ланки-загону [на території Галичини і Волині. – Л. Ж.]»6. У березні 1916 р. було розроблено «План надання населенню широкої трудової та економічної допомоги», на підставі якого при відділі було створено спеціальний економічний підвідділ1. За рік роботи відділу у його структурі дія-ло сім підвідділів і вісім установ у Києві, у підпорядкуванні яких перебувало близько 250 різних закладів допомоги на фронті. Близько 800 його працівників обслуговували сотні тисяч постраждалого від війни населення2. 1 Там же. – С. 7. 2 Там же. – С. 8. 3 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 35. 4 Организационные вопросы // Известия ВСГ. – 1915. – № 23. – 1 января. – С. 41. 5 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 58–59. 6 Там само. – С. 58. 7 Ковалевська О. О. Діяльність Миколи Біляшівського у роки Першої світової війни / О. О. Ковалевська // УІЖ. – 2008. – № 2. – С. 120. 8 Деятельность Киевского областного комитета Всероссийского союза городов // Известия Киевской городской думы. – 1915. – № 11. – Ноябрь. – С. 138 – 139. Подібні завдання виконував КПЗФ ВСМ, штаб-квартира якого спочатку також розміщувалося у Львові, а з літа 1915 р. – також у Києві3. Керували його роботою, на підставі спеціальних інструкцій та положень, особливі уповнова-жені4. До осені 1915 р. на чолі комітету стояв князь С. Урусов, колишній бесса-рабський губернатор, людина ліберальних поглядів. Згодом його змінив барон Ф. Штейгель, конституційний демократ, який «мріяв про вільну Україну у віль-ній Росії» і обстоював українські інтереси5. «З цього часу почалася зовсім нова ера у житті комітету Союзу міст, ера, так би мовити, його українізації, що мало певні наслідки взагалі для украї-нського руху в Києві і на провінції»6. Завдяки наполегливості очільника комітету на посади його уповноваже-них було призначено осіб, які мали українське походження. Серед них – відомі українські діячі Д. Дорошенко, А. Ніковський, А. В’язлов, Ф. Матушевський, В. Леонтович, І. Красковський, В. Ульяницький, М. Біляшівський. До речі, оста-нього з Ф. Штейнгелем пов’язували давні дружні та професійні зв’язки7. 9 листопада відбулося засідання комітету, на якому було виокремлено ві-сім відділів. Серед них – загального нагляду та взаємодії з урядовими та воєн-ними властями (Ф. Штейнгель), санітарний (А. Бечкурін та С. Іванов), технічно-будівельний (Б. Шингарів), складів, постачання і магазинів (М. Біляшівський та Д. Дорошенко), медичних загонів і господарських частин лікарень (К. Бистр-жинський, А. Бечкурін, А. В’язлов), допомоги біженцям (Д. Дорошенко та Н. Луначарський), юридичний (В. Ульяницький) та будівельних загонів (інженер С. Кастольський)8. ДОРОШЕНКО Дмитро Іванович (1882 – 1951) – політичний діяч, іс-торик, публіцист. Народився в місті Вільно (тепер Вільнюс, Литва). По-ходив із старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухі-вщині. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 р. очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Був членом Революційної Української Партії, а згодом – Товариства Українських Поступовців. З квітня 1917 р. входив до складу Української Центральної Ради. Тоді ж призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Букови-ни з правами генерал-губернатора. Після відступу у серпні російських військ з Галичини повернувся до Києва. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917 р.. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського керував роботою МЗС Української Держави. В липні-серпні 1918 р. при його активній участі від-булася ратифікація Берестейського миру 1918 р. країнами Четверного со-юзу (крім Австро-Угорщини).У жовтні 1918 р. робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні. Після па-діння Гетьманату працював приват-доцентом Кам'янець-Подільського державного українського університету. З 1920 р. перебував у еміграції. Протягом 1921 – 1951 рр. – професор кафе-дри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені, очолював Український Науковий Інститут у Берліні (1926 – 1931 рр.), Українську Вільну Академію Наук (1945 – 1951 рр.). Автор близько тисячі праць з історії України, історії культури і церкви в Україні1. 1 Дорошенко Дмитро Іванович: [Електронний ресурс] / Д. І. Дорошенко. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. 2 Загребельна Н., Коляда І. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 32–33. 3 Полтавщина: Енциклопедичний довідник. / За ред. А.В. Кудрицького. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. – С. 602. На українських землях ВЗС у своєму підпорядкуванні мав специфічну структуру – Комітет Південноросійської обласної переселенської організації2. Її було створено 9 – 11 червня 1908 р. у Полтаві на з’їзді представників Полтавсь-кого, Катеринославського, Харківського і Чернігівського земств, а також київ-ського губернського комітету у справах земського господарства. Метою ПРО-ПО стало сприяння урядові у справі «правильної постановки переселенської справи...», тобто участь в організованих урядом після 1906 р. масових пересе-леннях на окраїни імперії малоземельних і безземельних селян3. Для організації соціального захисту біженців у її структурі було виділено спеціальне бюро (го- лова – В. Ага-Беков)1. Додатково було виокремлено ще два бюро, які займалися реєстрацією2 і «… пошуком роботи для біженців усіх категорій»3. 1 Держархів Полтавської обл., ф. 612, оп. 1, спр. 15, арк. 43. 2 В бюро переселенческой й организации // Полтавский день. – 1916. – 30 июля. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 39 зв. 4 Загряцков М. Д. Всероссийский Земский Союз. – С. 18. 5 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1 спр. 1748, арк. 10–10 зв., 12–12 зв. 6 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 1, арк. 2–2 зв.; ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1748, арк. 15–15 зв., 17. 7 Сулига І. Г. Південно-Західні комітету Всеросійського земського союзу в Україні на почат-ку Першої світової війни / І. Г. Сулига // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2001. – Вип. ІІІ. – С. 234. 8 Список членов Подольского Губернского Земского Комитета по оказанию помощи боль-ным и раненым воинам // Земская мысль. – 1915. – 23 февраля. 9 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 28. На бюро ПРОПО, яка мала досвід переміщення чисельних людським мас, покладалося керівництво процесом руху біженців територіями Полтавської та частково Чернігівської губерній. Уже сучасники досить позитивно оцінили цей аспект, наголошуючи, що тим самим вона «надавала своєрідну підтримку сою-зу»4. Крім того, ПРОПО на шляхах руху біженців, за тісної співпраці з КПЗФ ВЗС, облаштувала низку харчових, медико-санітарних та інших пунктів допо-моги5. Пізніше, використовуючи кошти ВЗС, вона взяла на себе опіку частини біженців, розселених у Полтаві, створивши для них спеціальний табір6. На початку серпня 1914 р. на Правобережній Україні за ініціативи По-дільського та за підтримки Волинського і Київського губернських земств було створено Південно-Західний обласний комітет надання допомоги пораненим воїнам, на який згодом у межах цих трьох губерній було покладено й опіку бі-женцями. До його складу ввійшло шість представників губернських земств (по два від кожної з трьох губерній) і представник уряду7. Від Подільської губерн-ської земської управи були делеговані М. Можайський і П. Балашов, який був обраний його головуповноваженим8. Н. Загребельна та І. Коляда, аналізуючи статус Комітету, зазначають: «До весни 1915 р. Південно-Західний обласний комітет формально вважав-ся складовою частиною ВЗС, як такий, що був утворений згідно з положен-нями, виробленими З’їздом уповноважених у Москві 30 липня 1914 р.. Піс-ля того, як Обласний комітет не погодився з вимогою Головного комітету передати всі свої капітали до загальної каси ВЗС, він вирішив легалізувати свою діяльність як земська організація, незалежна від ВЗС»9. У той же час І. Сулига наголошує, що Південно-Західний обласний комі- тет, називаючи себе установою ВЗС, формально до його складу не входив1. 1 Сулига І. Г. Південно-Західні комітету Всеросійського земського союзу в Україні... – С. 235. 2 Помощь беженцам // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 127–128. 3 Там же. – С. 128–129. Отже, ВЗС і ВСМ створили на українських землях досить потужну мере-жу своїх місцевих комітетів, у роботі яких взяли участь відомі та пересічні представники українського загалу. Початок відступу російських армій та акції щодо виселення місцевої лю-дності спонукали союзи, які у своєму розпорядженні мали значні ресурси, узя-тися за новий напрям діяльності – опікування біженцями. Підставою стали не-одноразові звернення начальника постачання армій Північно-західного фронту М. Данилова, а згодом від низки губернаторів, із них очільників Київської, Во-линської, Подільської, Чернігівської губерній2. На початку липня 1915 р. у ВСМ було розроблено план допомоги біженцям на шляхах їх руху, який перед-бачав використання його фронтових установ. 18 липня у Брест-Литовському під головуванням М. Кишкіна, для обговорення положень цього документу від-булася нарада представників ВСМ. І вже 8 серпня того ж року на зібранні при ГК ВСМ за участі представників великих міст, ВЗС, різних громадських органі-зацій і Московської міської управи його було затверджено. Відповідно до положень плану всю територію Росії передбачалося поді-лити на три зони: «І) Фронтову, у якій створити пересувні загони для забезпечення біженців харчами та їх подальшого пересування; ІІ) На кордоні між фронтом і центральними губерніями створити другу лінію пунктів-заслонів, яка б мала фільтрувати потік біженців.., проводити первинну найнеобхіднішу реєстрацію, медичний огляд та направляти у внутрішні евакуаційні пункти. ІІІ) У центральних губерніях передбачалося створити розподільники, призначені для подальшої евакуації біженців. Із них направляти останніх у східні губернії Росії та у Сибір»3. При цьому було ухвалено рішення щодо розподілу союзами між собою обов’язків з тим, щоб ВЗС опікувався біженцями, розселеними у сільській міс-цевості, а ВСМ – у містах. Одночасно з цим було накреслено широку програму заходів щодо урегулювання руху біженців на залізницях, про що головуповно-важений ВСМ М. Челноков телеграфно повідомив О. Поливанова, військового міністра, М. Щербатова, міністра внутрішніх справ і С. Рухлова, міністра шля-хів сполучень, С. Зубчанинова, головуповноваженого Північно-західного фрон-ту та М. Данилова, головного начальника постачання армій цього ж фронту. До того ж було направлено запит на її державне фінансування1. На жаль, звертання ВСМ до урядових інстанцій збіглося в часі з розробкою ними проекту закону щодо біженців, а відтак їх відповіді надійшли з запізненням і не містили конс-труктивних пропозицій і підтримки ініціатив союзу. 1 Там же. – С. 130. 2 Там же. – С. 131. 3 Ганелин Р. Ш. От И. Л. Горемыкина к Б. В. Штюрмеру... ‒ С. 38–39. 4 Помощь беженцам // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 25. 5 Собрание уполномоченных губернских земств 7 – 9 сентября 1915 г. в Москве // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 24. – 1 октября. – С. 13–15. 6 Там же. – С. 14. Майже одночасно із ВСМ до розв’язання проблеми біженців долучився земський союз. «Єдність справи і спільне розуміння майбутнього завдання з самого початку об’єднали діяльність Союзів і в подальшому привели до злиття їх роботи в одному керівному органі «Відділі з улаштування біженців»2. Відтак на порядку денному постала необхідність створення ще однієї їх спільної структури – відділу з улаштування біженців. Слід зауважити, що він не був новоствореною структурою у системі союзів, як то було із Земгором, запо-чаткованим для організації забезпечення потреб армії. У даному випадку два існуючі відділи поєднали свою роботу з метою координації дій, планомірності та єдності проведення заходів. У той же час кінець серпня – початок вересня 1915 р. ознаменувався полі-тичною кризою3, зумовленою відступом російських армій, одним із наслідків якого стало значне переміщення біженців. У зв’язку із цим союзи одночасно 7 – 9 вересня 1915 р. у Москві провели свої з’їзди, де обговорювались два питання: про допомогу біженцям і задачі поточного моменту. У ході роботи їх делегати досить тісно співпрацювали, а для обговорення проблеми біженців було скли-кано спеціальне об’єднане засідання. На нього прибуло по 50 представників від кожного з’їзду4. У результаті обговорень було прийнято 15 ухвал «з питання допомоги біженцям», які фактично стали основоположними принципами діяль-ності земських і міських структур в окресленій царині5. Перш за все було висловлено ставлення до насильницького виселення мі-сцевих жителів, яке належало проводити лише у виняткових випадках, викли-каних стратегічними міркуваннями. У наступній ухвалі зазначалося, що «спра-ва допомоги біженцям не може базуватися на благодійних засадах, а повинна бути визнаною загальнодержавною задачею»6. Важливим моментом, який би сприяв результативності у справі допомоги біженцям, мала стати «дружна, уз-годжена, діяльність усіх громадських сил країни, об’єднаних під загальним ке-рівництвом земського і міського союзів». Лише за такої постановки справи мо-жна було досягти належного порядку у справі влаштування біженців. Організа-ція допомоги біженцям, яку здійснювали земські та міські самоврядування, на-лежало об’єднати під керівництвом ВЗС і ВСМ, а також узгоджувати всю її дія-льність на центральному та місцевому рівнях. Шоста ухала передбачала ство-рення «… особливого відділу, у склад якого входять обрані у рівних частинах представники головних комітетів обох союзів. У зазначеному відділі зосереджу-ється усе керівництво діяльністю земського і міського союзів у сфері допомоги біженцям»1. За бажане було визнано залучення до співпраці з ВЗС та ВСМ в окресленій царині «… національних, кооперативних, робітничих, професійних та інших спілок», а також «… при необхідності утворювати волосні та сільські ко-мітети, попечительства та інші зумовлені місцевими умовами організації». Проведення усіх заходів мало фінансуватися з державної скарбниці. 1 Там же. 2 Там же. – С. 15. 3 Там же. 4 Помощь беженцам // Известия ВСГ. – 1916. – 1 января. – № 23. – С. 27. «Визнати за необхідне, щоб земському і міському союзам за вжиті ними заходи у справі допомоги біженцям і на проведення їх у майбутньому було відпущено урядом кошти з державного казначейства»2. Діяльність усіх структур у справі допомоги біженцям мала здійснюватися на підставі розробленого плану, а при направленні цих людей у внутрішні губе-рнії належало звернути особливу увагу на задоволення їх національно-культурних потреб. Для цього їх належало розміщувати згідно з можливостями у губерніях в умовах, подібних до місць постійного проживання цих людей. Та-кож союзи взяли на себе справу реєстрації біженців, створення адресного бюро, всеросійського бюро праці, а також організацію надання їм юридичної допомоги3. 9 вересня на заключному засіданні з’їздів було ухвалено подати ці резо-люції імператору. Для цього було обрано спеціальну депутацію у складі голо-вуповноваженого ВСМ М. Челнокова та членів ГК ВСМ відомого підприємця П. Рябушинського та громадського діяча М. Астрова4. Проте передати резолю-ції не вдалося, оскільки у цей час офіційна влада пропорційно до зростання ав-торитету союзів почала демонструвати неприйняття їх ініціатив, зокрема й у царині біженства. Загострено негативне ставлення було не стільки до діяльності самих союзів, які дійсно проводили значну роботу з організації тилових служб, допомоги пораненим, а згодом і біженцям, як до принципів їх діяльності. Мо-нархічна влада за своєю природою не сприймала будь-які прояви лібералізму. На початку вересня 1915 р. на одному з засідань Державної Ради міністр внут-рішніх справ М. Щербатов заявив: «Ставлення моє до Земського і Міського союзу – колосальна урядова помил-ка, що не поставили рамок. Вони узаконені як зібрання і навіть у законі [30 серпня 1915 р. – Л. Ж.] говориться. Збираються без дозволу, причому склад їх нікому невідомий. Заборонити фактично неможна, бо працюють на армію (Данилов досить широко нами користується і допомагає їм)1 і в цьому завадити не можна»2. 1 Генерал М. Данилов – начальник постачання армій Північно-західного фронту. 2 Совет Министров Российской империи в годы Первой мировой войны. – С. 261. 3 Курлов П. Г. Гибель императорской России. – С. 184. 4 Безугла О. Взаємини керівництва ВЗС та правлячих кіл Росії : до постановки проблеми. – С. 87. 5 Совет Министров Российской империи в годы Первой мировой войны. – С. 261. 6 Безугла О. Взаємини керівництва ВЗС та правлячих кіл Росії : до постановки проблеми. – С. 87. Фактично можна стверджувати про негативне ставлення у вищих ешелонах влади до союзів. Наприклад, П. Курлов, «переконаний монархіст», як він себе називав, у спогадах підкреслював: «Земський і міський союзи, які виникли явочним порядком, стали другим урядом, що уявляло уже серйозну небезпеку, направлену на підрив автори-тету Монарха»3. Імперський тон у ставленні до союзів також змінився на критичний і на-віть цинічний, оскільки влада почала розцінювати їх діяльність як недопустиме втручання у державну політику4. Слід зауважити, що Микола ІІ навіть відмови-вся прийняти делегацію представників з’їздів. Більше того, він звелів міністру двору В. Фредеріксу надіслати голові Ради міністрів телеграму такого змісту: «Я цих самозваних представників, звичайно, не прийму»5. Офіційна відмова у визнанні прав союзів щодо керівництва справою біженців була озвучена мініст-ром внутрішніх справ М. Щербатовим на зустрічі з Г. Львовим і М. Челноко-вим. Він зазначив, що цар, «… високо цінуючи труди і заслуги союзів..., не зна-ходять, однак, можливим прийняти депутацію з питань, що не входять у пря-мі завдання союзів»6. Протягом вересня – жовтня 1915 р. ВЗС та ВСМ, не зважаючи на таку си-туацію, втілили у життя частину біженецьких ухвал, активно взаємодіючи з земствами, міськими думами, громадськими і благодійними організаціями1. Так, 16 вересня при відділі з улаштування біженців ВЗС було започатковано «Всеросійське бюро праці для об’єднання і узгодження діяльності окремих міс-цевих організацій з надання трудової допомоги біженцям»2, яке мало досить широку мережу своїх місцевих представництв. Дещо раніше було створено до-відкове бюро, яке займалося розшуком загублених у дорозі біженців і прове-денням загальної їх реєстрації3. 1 Баженова К. Е. Деятельность организаций Всероссийского земского союза и Всероссий-ского союза городов Пермской губернии по оказанию помощи беженцам... ‒ С. 25. 2 Об учреждении при отделе по устройству беженцев всероссийского бюро труда для объ-единения и согласования деятельности отдельных местных организаций по оказанию трудо-вой помощи беженцам. // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 24. – 1 октября. – С. 8. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 15, арк. 53 – 54. 4 Положение об отделе всероссийских земского и городского союзов по устройству беженцев // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 27. – 15 ноября. – С. 58–59. 5 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 февраля 1916 г.). Вып. 1. – С. 43–44. 6 Сообщение Главного комитета Всероссийского Земского Союза помощи больным и ране-ным воина в Особое совещание по устройству беженцев от 16 ноября 1915 г. за № 12389 // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 28. – 1 декабря. – С. 62. 15 жовтня 1915 р. на засіданні ГК ВЗС було затверджено положення про відділ з улаштування біженців ВЗС і ВСМ. Відповідно до нього метою структу-ри визначалося узгодження діяльності означених союзів у справі допомоги бі-женцям і планомірного втілення їх ініціатив в окресленій сфері. До складу від-ділу увійшла однакова кількість членів від цих двох структур. Його роботою керував обраний ними за згодою представник. Питання принципового характе-ру, як-то: загальний план руху біженців, їх розселення та влаштування, першо-чергові заходи допомоги, порядок їх реалізації та розміри участі союзів у справі допомоги біженцям – розроблялися відділом і узгоджувалися з ГК ВЗС і ВСМ. У рамках заходів, затверджених ними, відділ мав діяти самостійно4. Для керівництва діяльністю відділу було обрано спеціальний комітет, ро-ботою якого керував М. Щепкін, гласний Московського губернського земства, член ГК ВСМ. У структурі відділу було виокремлено шість підвідділів і прирі-вняні до них довідкове бюро з розшуку вантажів, довідкове бюро з розшуку бі-женців, «Всеросійське бюро праці» (Додаток 1. 18). Крім того, при відділі дія-ла канцелярія, бухгалтерія та секретаріат (Б. Подгорний, М. Надеждін)5. Протягом другої половини осені 1915 р. ВЗС, намагаючись звернути ува-гу влади на його зусилля у царині біженства, неодноразово звертався до ОНзУБ з тим, щоб остання інформувала його щодо усіх прийнятих «рішень і керівних вказівок»6. Проте союз так і не отримав дозволу на об’єднання під своєю егідою місцевих земств у справі допомоги біженцям та визначення порядку необхідно-го її державного фінансування1. У зв’язку із неможливістю ВЗС належним чи-ном фінансувати свої місцеві комітети, оскільки уряд кошти не виділяв, то з бо-ку останніх «… втрачалися час, енергія, і вже відчувалося невдоволення мос-ковським центральним органом»2. 1 Обращение князя Г. Львова // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 28. – 1 декабря. – С. 1–2. 2 Полнер Т. И. Жизненный путь князя Г. Е. Львова: Личность. Взгляды. – С. 294. 3 Безугла О. Взаємини керівництва ВЗС та правлячих кіл Росії: до постановки проблеми. – С. 87. 4 Совет Министров Российской империи в годы Первой мировой войны. – С. 261. 5 Баженова К. Е. Деятельность организаций Всероссийского земского союза и Всероссий-ского союза городов Пермской губернии по оказанию помощи беженцам... ‒ С. 25. Така негативна ситуація змусила союз у середині листопада 1915 р., не зважаючи на попередні успіхи у справі допомоги біженцям, скласти із себе від-повідні зобов’язання3. Отже, 1 грудня 1915 р. ГК ВЗС, не маючи офіційно за-тверджених повноважень та за відсутності регулярних асигнувань, був змуше-ний скласти з себе повноваження з об’єднання земств у справі допомоги біжен-цям. Князь Г. Льовов, розглядаючи причини, що спонукали підвідомчу йому структуру зробити такий крок, наголосив: «Причини ці суто фактичного порядку і зовсім не є наслідком чиїхось суб’єктивних думок і настроїв. Задачі об’єднання вимагали перш за все сво-єчасної передачі у розпорядження Головного Комітету коштів, які потім мали розподілятися між земствами. Проте затримки з коштами були на-стільки значними, що ГК доводилося видавати губернським комітетам зі своєї каси суми, які мали зовсім інше призначення. Поряд з тим губернські земства отримували кошти поза союзом – від місцевих губернаторів і го-ловуповноважених. Очевидно, і Особлива нарада, і міністерство внутріш-ніх справ, хоча й не висловилися конкретно з даного питання, але у всякому випадку дотримувалися іншого погляду, ніж зібрання уповноважених 7 – 9 вересня цього року, і не визнали за головним комітетом значення органу, об’єднуючого означену діяльність губернських земств»4. Така ситуація, за його висловом, несприятливо відбивалася перш за все на самих біженцях. Фактично тим самим влада усувала ВЗС і ВСМ від керівницт-ва на місцях справою опіки біженців, роблячи ставку на Тетянинський комітет. З іншого боку, союзи, так само як і інші громадські організації, могли тільки підтримувати офіційну владу в царині вирішення «біженецької справи». Прояв ініціативи державними службовцями, які входили до складу комітетів ВЗС і ВСГ, призвело б до розширення їх службових повноважень, і розглядалася б як порушення закону5. Більше того, восени 1915 р., коли союзи успішно коорди-нували організацію допомоги біженцям у загальнодержавному масштабі, з боку правих кіл суспільства посилилась критика їх діяльності та звинувачення у фі-нансових зловживаннях1. 1 Захарова О. А. Всероссийский земский союз и проблема беженцев в условиях политическо-го кризиса лета – осени 1915 года / О. А. Захарова // Юг России в прошлом и настоящем: ис-тория, экономика, культура: ІV междунар. науч. конф., 8 дек. 2006 г.: сб. науч. тр.: в 2 т. – Белгород, 2007. – Т. 2. – С. 117. 2 Захарова О. О. Князь Георгій Львов та його діяльність на чолі Всеросійського Земського Союзу : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 « Всесвітня історія» / О. О. Захарова. – Чернігів, 2007. – С. 14, 16. 3 Загребельна Н. І. Провідні гуманітарні громадські організації в Україні у період Першої світової війни. – С. 257. 4 Баженова К. Е. Деятельность организаций Всероссийского земского союза и Всероссий-ского союза городов Пермской губернии по оказанию помощи беженцам... – С. 25. Протягом наступного 1916 р. такі звинувачення лунали все частіше, оскі-льки князь Г. Львов, розуміючи безперспективність земських апеляцій до імпе-ратора, поступово відійшов від керівництва ВЗС. Його загальний стиль керів-ництва та поступове віддалення від союзу й спричинили збільшення випадків фінансових і кадрових зловживань. Проте влада напередодні Лютневої револю-ції не буза зацікавлена у голосних викриттях, а тому проти об’єднання не було порушено жодної кримінальної справи2. Державний апарат, як відзначають сучасні українські дослідники, боячись виходу з-під контролю цих громадських інституцій, намагався різними спосо-бами обмежити свободу їх діяльності. Так, Н. Загребельна вбачає підозру «…правлячої бюрократії до посилення впливу громадських організацій, (як то було в Україні), коли комітети ВЗС та ВСМ набули виразно українського хара-ктеру»3. Союзи, не зважаючи на таке ставлення офіційної влади, активно взає-модіяли із земствами, міськими думами, громадськими, національними і благо-дійними організаціями4. Уже на початку збройного конфлікту для соціального захисту етнічних біженців було створено низку комітетів, які, серед іншого, мали свої відділи і в українських губерніях. Офіційна влада, даючи дозволи на їх діяльність, безумо-вно, до певної міри прагнула перекласти турботу про цих людей на плечі місце-вих діаспор. З іншого боку війна показала наскільки міцним є почуття етнічної солідарності, коли місцеві поляки, литовці, латиші, євреї та ін. жертвували сво-їми помешканнями, коштами, одягом і взуттям, своїм часом і, хай це не прозву-чить надто пафосно, своїм співчуттям для далеких географічно і таких близьких вигнанців з їх історичної Батьківщини. Власне можна говорити про такий собі обмін душевним теплом, турботою, тугою за рідним краєм. І. Карсницький, представник польської громади Харкова, досить влучно визначив завдання поль- ських комітетів, яке можна спроектувати на місію усіх етнічних інституцій: «Головним завданням польських організацій Харкова стала не лише органі-зація матеріальної допомоги землякам, а прагнення щоби польські вигнанці, закинуті воєнними подіями на чужину, не втратили у вигнанні усвідом-лення своєї народності»1. 1 Съезд о беженцах // Южный край. – 1915. – 1 декабря. 2 Златина М. А. Проблема еврейского беженства в России в период Первой мировой войны (июль 1914 – зима 1915/1916 гг.). – С. 19. 3 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2425. 4 Лихачова Т. Польські організації допомоги жертвам війни в системі державної та суспільної опіки над біженцями на Сході (1914 – 1921 рр.). – С. 50. 5 Думова Н. Г. Кадетская партия в период первой мировй войны и Февральской револю-ции. – С. 39. 6 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 51–52. Слід зазначити, що на офіційному рівні було затверджено діяльність низ-ки етнічних комітетів, представники яких увійшли до складу ОН з УБ. Серед них – Центральний обивательський комітет губерній Королівства Польського, Польський центральний комітет допомоги жертвам війни, Вірменський центра-льний комітет допомоги постраждалим від війни, Центральний Єврейський ко-мітет допомоги жертвам війни (російська дослідниця М. Златіна подає його на-зву як «Єврейський комітет допомоги постраждалим від війни і погромів»)2, Комітет Бакинського мусульманського благодійного товариства, Латиський центральний комітет знадання допомоги біженцям, Центральний комітет Ли-товського товариства з надання допомоги постраждалим від війни, Головне правління грузинського товариства у Тифлісі3. Цей крок, з одного боку, демон-стрував лояльність влади до етнічних меншин, прагнення затушувати можливі конфлікти на цьому ґрунті, а також був альтернативою «політично небезпеч-ним» ВЗС та ВСМ4. Для етнічних комітетів перебування в такій ситуації дозво-ляло отримувати фінансування з державного бюджету. З іншого боку ці струк-тури перебували під наглядом імперського МВС. В одній із доповідних запи-сок, адресованих директору департаменту поліції, зазначалося: «Під прапором допомоги біженцям сформувалися суто політичні польські організації… Подібний характер мають організації литовців і латишів»5. Найвпливовішим серед польських етнічних організацій став Централь-ний обивательський комітет Королівства Польського, який у межах Російської імперії зіграв важливу роль в організації соціального захисту біженців6, а ще більше – збереження польської ідентичності. Свою діяльність він розпочав 10 серпня 1914 р. у Варшаві. Ініціаторами фундації, за підтримки промислових, кредитових, банківських та інших товариств, виступили члени Центрального аграрного товариства Польщі1. Згодом окупаційна німецька влада, звинуватив-ши комітет у проросійській орієнтації, оголосила про його розпуск2. У зв’язку з цим ЦОК було перенесено до Петрограду, де з 24 серпня 1915 р. розпочався йо-го новий етап діяльності. До нового складу увійшли польські громадські діячі, які проживали в Росії: А. Леднецький, Л. Кроненберг, Ф. Новодворський, В. Жуковський, І. Геллер, С. Глезнер, Г. Свенцицький та I. Гарусевич3. Очільни-ками інституції були С. Святополк-Четвертинський (голова) та В. Грабський (віце-голова)4. Останній також виступав головним представником ЦОК у справі захисту інтересів польських біженців в урядових інстанціях імперії. 1 Płygawko D. Sienksewicz w Szwajcarii. – S. 18. 2 Holzer J. Polska w pierwszej wojnie swiatowej / J. Holzer, J. Molend. – Warszawa : Wiedza powszechna, 1967. – S. 22. 3 Центральный Варшавский Обывательский Комитет в Петрограде // Известия Киевской го-родской думы. – 1915. С. 169–170. 4 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 55. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 110, арк. 4. 6 Съезд о беженцах // Южный край. – 1915. – 1 декабря. 9 вересня 1915 р. міністр внутрішніх справ князь М.Щербатов розіслав до губернаторів і градоначальників спеціального циркуляра, відповідно до яко-го головним завданням ЦОК стало надання допомоги, головним чином, при пе-ревезенні, розміщенні та влаштуванні на нових місцях біженців – селян губер-ній Королівства Польського. У зв’язку з цим висловлювалося прохання всіляко сприяти уповноваженим комітету при виконанні вищенаведених зазначених завдань5. Фактично за умов відсутності законодавчого регулювання діяльності ЦОК зазначений циркуляр давав можливість його представникам налагоджува-ти стосунки з місцевою владою. При цьому польські дослідники, аналізуючи ставлення офіційної влади до комітету, зазначають: «… ставлення МВС та місцевої адміністрації до Комітету не було при-хильним, а часом відверто ворожим»6. Серед напрямків роботи ЦОК слід назвати пошук коштів на організацію підтримки біженців, допомогу місцевим самоврядуванням, які займалися про-блемами біженців, відкриття з дозволу влади у місцях розселення поляків дитя-чих притулків, шкіл, забезпечення роботою, харчуванням, одягом та ін. Зрозу-міло, що такий обсяг завдань, за наявності значної кількості польських біженців та їх територіальній розпорошеності вимагав структурування комітету, відкрит- тя широкої мережі місцевих представництв, введення інститутів його уповно-важених. 14 – 15 жовтня 1915 р. на загальному зібранні ЦОК було ухвалено іні-ціативу М. Лютославського щодо регіонального поділу імперії з направленням туди спеціальних уповноважених. Інститут уповноважених або представників ЦОК було запроваджено і на рівні губерній, а за потреби спеціальні інструкто-ри направлялися і до повітів1. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 42, арк. 4. 2 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 62. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1 спр. 1567, арк. 1. 4 Лихачова Т. Польські організації допомоги жертвам війни в системі державної та суспільної опіки над біженцями на Сході (1914 – 1921 рр.). – S. 50. 5 Korzeniowski М. Za Złotą Bramą. Dzialalność spoleczno-kulturalna Polaków w Kijowie w latach 1905-1920 / М. Korzeniowski. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2009. ‒ S. 105. 6 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 110, арк. 10. 7 Там само, спр. 201, арк. 1–3. 8 Лихачова Т. Польські організації допомоги жертвам війни в системі державної та суспільної опіки над біженцями на Сході (1914 – 1921 рр.). – С. 45. 9 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 68. Отже, територію Європейської Росії було поділено на сім районів, які, у свою чергу, складалися з 47 округів (губерній). Українські губернії увійшли до трьох районів2. У складі західного з центром у Рославі (головуповноважений С. Войцехівський) перебувала Чернігівська губернія, де інтереси ЦОК представ-ляв Е. Реттинґер3. У складі південно-західного з центром у Києві (головуповно-важений П. Гурський) – Бессарабська, Київська, Волинська, Подільська і Херсонська губернії4. Слід зауважити, що організацію допомоги полякам на те-риторії Київщини провадив окремий відділ Київського округу, роботою якого керував С. Москалевський. Координацією заходів у решті губерній займався «Відділ Чотирьох Губерній» з П. Гутовським на чолі5. І нарешті, у складі пів-денного з центром у Харкові (головуповноважений В. Гутовський) – Харківсь-ка, Полтавська, Катеринославська і Таврійська6. Уповноваженим ЦОК у Полта-вській губернії працював дворянин В. Карпинський. У Харківській працював Т. Ясенський, а з 1 листопада 1916 р. – статський радник І. Дилевський7. Усього у різний час у штаті співробітників ЦОК обіймали посади 43 – 53 уповноважених, 302 – 445 інструкторів різних рівнів, 2205 провідників, 70 ксьондзів8. Кожному із польських провідників видавалася нарукавна пов’язка зі знаком ЦОК, 100 крб. на перші потреби партії біженців, книжка для записів видатків, а також спеціальне посвідчення, яке уповноважувало його на опікування ввіреними йому людьми9. На початок червня 1915 р. на теренах Російської імперії функціонувало 554 місцеві осередки ЦОК. Найменшими його адміністративними одиницями були повітові відділення, підпорядковані уповноваженому округу (губернії). Ці відді- лення мали велике значення для організації справи, оскільки найтісніше контак-тували з біженцями1. В українських губерніях також було сформовано мережу губернських, повітових та міських представництв ЦОК. Наприклад, широку ді-яльність розгорнуло його Київське представництво, до складу якого ввійшло кілька секцій – організаційна, касово-бухгалтерська, евакуаційна, матеріальної допомоги, морально-релігійна, освітня, та ін.2. У Харківській губернії функціо-нувало вісім повітових комітетів3. При цьому в Ізюмському повіті, де тимчасовий притулок знайшли 1060 біженців, було створено два відділення ЦОК – у містечках Слов’янську та Краматорську. Їх очолили відповідно Б. Свинарський і Л. Гужев-ський4. До Сум, де проживало 1839 поляків (чи не найбільше серед повітових міст губернії), для організації допомоги останнім з Петрограда навіть прибув представ-ник ЦОК Я. Домбровський5. 1 Ibidem. – S. 55, 66. 2 Korzeniowski М. Za Złotą Bramą. ‒ S. 104. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 16, арк. 6, 9, 19, 24–29, 48–49. 4 Там само, спр. 22, арк. 31; спр. 16, арк. 29. 5 Жванко Л. Перша світова війна і проблеми польських біженців в Україні... – С. 87. 6 Mądzik M. Polskie organizacje niesienia pomocy ofiarom wojny na Wołyniu w latach I wojny światowej / M. Mądzik // Ucrainica Polonica. – 2004. – № 1. – S. 112. 7 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 667, арк. 5. 8 Полонія – узагальнююча назва представників польської діаспори. 9 Устав Общества вспомоществования бедным семействам Поляков, участвующих в войне, и бедствующему Польскому населению, пострадавшему от военных действий. – Пг. : Типо-литография «Евг. Тиле прием.», Лифляндская 6, 1914. – С. 7. 10 Там же. – С. 1. Ще однією інституцією, яка на загальноімперському рівні опікувалася польськими біженцями, було Польське товариство допомоги жертвам війни, створене 29 серпня 1914 р. у Петрограді6. Першочергово воно, як зазначалось у статуті, затвердженому Петроградським градоначальником 26 серпня 1914 р., називалося «Товариство допомоги бідним сім’ям поляків, які беруть участь у війні та нужденному польському населенню, постраждалому від воєнних дій»7. Проте у листуванні, а згодом і взагалі у використанні закріпилася скорочена назва «Польське товариство допомоги жертвам війни». Його ініціаторами, ви-ступили представники петроградської «Полонії»8 Р. Квятковський, редактор часопису «Голос Польський», присяжний повірений Б. Ольшамовський і дійс-ний статський радник, депутат Державної думи Г. Свенцицький9. Головою ко-мітету став промисловець В. Жуковський. Метою його діяльності було «… на-дання допомоги і сприяння безпосереднім та опосередкованим жертвам вій-ни»10. Серед завдань можна назвати: «1) надання допомоги сім’ям військовослужбовців; 2) надання допомоги і матеріальної підтримки постраждалому від війни цивільному населенню; 3) збір коштів на відкриття притулків для дітей, осіб, мобілізованих на війну; 4) пошук роботи для потребуючих, 5) відкриття та утримання рі-зного роду закладів, викликаних потребами воєнного часу»1. 1 Там же. – С. 1–2. 2 Там же. – С. 6. 3 Mądzik M. Polskie organizacje niesienia pomocy ofiarom wojny na Wołyniu… – S. 113. 4 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 122. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 157, арк. 35. 6 Гатрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны. – С. 62. 7 Korzeniowski M. Tułaczy los. ‒ S. 97. 8 Ходатайство об открытии польской школы // Полтавский день. – 1916. – 20 июля. 9 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 683, арк. 1; спр. 700, арк. 2. 10 Korzeniowski M. Tułaczy los. ‒ S. 89. 11 Ibidem. ‒ S. 93. Свої фонди комітет передбачав формувати шляхом добровільних членських внес-ків, проведення різних благодійних зборів, отримання прибутків від концертів, лекцій, наукових бесід та ін.2. ПТДЖВ, як наголосив М. Мондзик, за своїм статусом було громадською ін-ституцією, у роботі якої активну участь брали представники так званої старої польської еміграції в Росії, а також ті, хто прибув у 1914 – 1915 рр.. Натомість ЦОК він називає офіційною урядовою інстанцією, яка отримувала кошти від ро-сійського уряду3. Проте українська дослідниця Т. Лихачова встановила, що з осені 1915 р. і ПТДЖВ почало отримувати урядові дотації на допомогу біженцям4. Ва-жливим аспектом у діяльності ЦОК та ПТДЖВ стало розмежування між ними так би мовити сфер впливу на біженців. Воно ґрунтувалося на принципі їх розселення. Так, ЦОК опікувався біженцями, які отримали тимчасовий притулок у сільській місцевості імперії, тоді як ПТДЖВ – у містах5. ПТДЖВ був досить солідною інституцією, позаяк на теренах імперії пе-ребувало 237 відділень, у яких працювало близько 25 тис. осіб6. Досить ефектив-ним процес створення місцевих осередків ПТДЖВ був саме на українських зем-лях7. Відділення функціонували як у великих губернських центрах (Київ, Жито-мир, Херсон) так і у повітових містечках (Лохвиця, Конотоп, Юзівка, Крама-торськ, Слов’янськ)8-9. У вересні 1914 р.в Одесі й Катеринославі було відкрито перші в Україні його відділення10. Наприкінці жовтня 1914 р. розпочало свою дія-льність відділення у Києві, яке, маючи у своїй структурі 10 секцій та 800 праців-ників, вийшло на першу позицію серед українських відділень11. «То була, як за- уважив М. Мондзик, найбільш динамічна польська благодійна організація»1. 1 Mądzik M. Polskie organizacje niesienia pomocy ofiarom wojny na Wołyniu... – S. 114. 2 Korzeniowski M. Tułaczy los. ‒ S. 93–94. 3 Ibidem. ‒ S. 96–97. 4 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов по вопросу об устройству и эвакуации беженцев. Харьков, 29, 30 ноября 1 декабря 1915 г. – Х. : Тип. «Пе-чатник», Рыбная ул., 28, 1916. ‒ С. 76. 5 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 667, арк. 2. 6 Там само, арк. 13. За підрахунками польських істориків на українських землях протягом 1914 – 1916 рр. було створено 115 відділень ПТДЖВ. Із них 77 функціонувало у Київському окрузі, який охоплював Подільську (26 відділень), Київську (20 відділень), Волинську (22 відділень), Чернігівську (6 відділень) і Полтавську (3 відділення) губернії2. На території Харківської губернії було створено 5 відді-лень (у Харкові, Слов’янську, Сумах, Ізюмі та Краматорську). На Катериносла-вщині, Херсонщині та Таврії – відповідно 14, 6, і 7 відділень. У частині випад-ків керівниками виступили місцеві ксьондзи3. Процес відкриття такого комітету можна відтворити на прикладі діяльно-сті польської діаспори Харкова. Ініціаторами створення відділення виступили поляки, які тривалий час проживали у місті. Тим самим вони прагнули надати «…моральної підтримки та допомоги землякам». Необхідно відзначити той факт, що на початок Першої світової війни у Харкові діяла громадська органі-зація Польський Дім, яка й гуртувала навколо себе активних діячів. Головою організації був І. Вільга, інженер-технік, який працював у Союзі гірничопромис-ловців Півдня Росії, а його заступником – І. Карсницький, також інженер за фа-хом. Останній про події літа 1915 р. восени того ж року згадував так: «Доля занесла багато таких біженців до нашого міста, де вони опинилися в чужому їм середовищі, без сімей, не знаючи, що їм робити і куди звернути-ся. Група місцевих діячів, зібравшись біля місцевого римо-католицького ко-стьолу, попечительства про бідних, прийняла близько до серця долю цих перших польських жертв війни. Кількість біженців, яка щодня зростала, вимагала створення міцної організації»4. 15 травня 1915 р. ініціативна група – І. Вільга, М. Вільга, І. Тайлор, І. Ка-рсницький, З. Щавинський, Р. Щавинська, С. Виршилло, Й. Дворжанчик та О. Дворжанчик – направили до Харківського губернатора прохання надати дозвіл на відкриття у місті відділення5. Відповідно до тогочасного законодавства ці особи пройшли перевірку у місцевій поліції на предмет наявності «протиправ-них діянь відносно їх політичної благонадійності»6. За деякий час вони отрима- ли позитивну відповідь. Його головою було обрано С. Виршило, віце-головою – Й. Дворжанчика, який на той час працював завідувачем під’їзних шляхів і пе-ребував у складі правління компанії «Олексіївського гірничопромислового то-вариства», заснованого промисловим магнатом О. Алчевським1. 1 Хряпін Е. Участь підприємців та акціонерних товариств із Польщі в економічному розвитку Харкова і губернії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / Е. Хряпін // Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність : матеріали наук. конф., 24 квіт. 2004 р. – Х., 2004. ‒ С. 78. 2 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов... ‒ С. 77. 3 Там же. ‒ С. 76. 4 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 667, арк. 12. 5 Mądzik M. Polskie organizacje niesienia pomocy ofiarom wojny na Wołyniu… – S. 113. 6 Жванко Л. Рецензія на монографію Korzeniowski M., Mąndzik M., Tarasiuk D. Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej. – Lublin: Wydawnictwo uniwersytety Marii Curie-Skłodowskiej, 2007. – 238 s. / Л. Жванко // УІЖ. – 2008. – № 3. – С. 224. Уцілому, близько 160-ти членів місцевої польської громади, тобто майже всі члени Польського Дому, «…віддають безкоштовно свій час на послуги Польського комітету і лише посади, які вимагали роботи протягом цілого дня, обслуговуються платними працівниками, кількість яких склала 24»2. При цьому представниці польської громади Марія Вільга, Реґіна Щавинська, Олена Двор-жанчик, Марія Карсницька, Олена Виршилло та багато інших, виконуючи у то-гочасному все ще патріархальному суспільстві роль матері і дружини, разом зі своїми чоловіками брали активну участь в організації допомоги своїм землякам, переймаючись проблемами польських біженців. Успішна діяльність польської громади Харкова з організації допомоги своїм землякам, на думку І. Карсниць-кого, залежала від того, що: «Завдяки випробуваному почуттю патріотизму поляків на чужині, вдало-ся побороти значні труднощі і створити такі організації, які можуть гор-дитися, а свідома громадська позиція їх діячів полегшила не одну тяжку долю і втерла не одну зронену сльозу»3. Для організації співпраці з іншими структурами міста, які опікувалися біженцями, товариство направило туди своїх представників. Так, у засіданнях міського комітету ВСМ брали участь І. Карсницький і С. Виршилло, а кандида-тами були обрані Е. Тайлор і К. Гольян4. В Україні, крім відділень ЦОК та ПТДЖВ, які відіграли значну роль у житті польських біженців5, також діяли філії Товариства допомоги бідним сім’ям поляків, Польського комітету санітарної допомоги6, Польського львівсь-кого допоміжного комітету, який опікувався польськими біженцями, які прибу- ли з Австро-Угорщини1, Серед його відділень слід назвати київське і харківсь-ке. Останнє піклувалося близько двома тисячами біженців2. Частина з них про-живала у чотирьох притулках у селищах Харківського повіту та місті Суми3. У Києві та Харкові діяли ще й відділення Ради з’їздів Польських організацій до-помоги жертвам війни, що виникла літом 1915 р. у Москві як протидія супер-ництву між ЦОК і ПТДЖВ4. 1 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 115. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 164. 3 Там само, спр. 102, арк. 14. 4 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 120. 5 Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej... ‒ S. ХIV–ХV. 6 Ніколаєнко О. О. Участь поляків у громадському житті Північного Причорномор’я напри-кінці ХІХ – на початку ХХ ст. : [Електронний ресурс] / Ніколаєнко О. – С. 31. Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/ portal/soc_gum /Ians/2010_5/5-4.pdf. – Назва з екрану. 7 Korzeniowski M. Tułaczy los. ‒ S. 41. 8 Джумига Є. Ю. Умови життя дітей в Одесі під час Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 рр.): соціально-економічний аспект / Є. Ю. Джумига // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип. ХIХ. ‒ С. 375. 9 Achmatowicz A. Polityka Rosji w kwestii polskiej w pierwszym roku Wielkiej Wojny. 1914 – 1915 / A. Achmatowicz. – Warszawa : Instytut Histirii PAN, 2008. ‒ S. 344–345. У 66-ти містах Російської імперії було засновано і цілу низку місцевих римо-католицьких доброчинних комітетів. 14 з них функціонувало в українсь-ких містах – Житомирі, Катеринославі, Києві, Кривому Розі, Луганську, Маріу-полі, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Рівному, Олександрівську, Умані, Чернігові, Шепетівці5. Серед організаторів, безумовно, виступали члени місцевих польсь-ких громад, а також різноманітні місцеві польські товариства. Серед них важ-ливими осередками збереження польської ідентичності в різних містах України виступила громадська організація – Польський Дім, яка діяла,серед іншого у Харкові та Одесі6. На початок Першої світової війни досить потужними, серед іншого і за своїми фінансовими можливостями, були польські діаспори Києва та Одеси, де, за підрахунками польських істориків, проживало 44400 та 20 тис. етнічних поляків7. При цьому у поліетнічій Одесі однією з найбільш організова-них національних громад міста була саме польська громада8. Для порівняння слід зазначити, що у Москві на той час польська колонія нараховувала 18 тис. осіб, при якій діяло п’ять різнопланових товариств9. На початку 1916 р. у Києві організацією допомоги своїм співгромадянам займалося 16 спілок різного спрямування – товариство польських лікарів, това-риство опіки польських дітей, гурток польських жінок, гурток польських літе-раторів і журналістів, польський театр, товариство любителів мистецтва, кілька страхових та кооперативних товариств та ін.1. В Одесі працювало сім польських товариств – спілка рівноправності жінок, товариство доброчинності, Дім Марії, товариство доброчинності та ін.. При католицькому благодійному товаристві було засновано комітет допомоги біженцям, роботою якого керував представ-ник польської громади міста К. Рудковський2. 1 Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej... ‒ S. ХII–ХІV. 2 Помощь беженцам // Одесский листок. – 1915. – 23 августа. 3 ЦДІАК України, ф. 321, оп. 1 спр. 236, арк. 16–16 зв. 4 Гатрелл П. Беженцы в России в годы Первой мировой войны. ‒ С.61. 5 Там же. ‒ С. 61; Смирин Г. Основные факты истории Латвии: [пособ. для самообразования] / Г. Смирин. – [2-е изд., испр. и доп.]. – Rīga : Apgäds «SI», 1999. – С. 62. 6 Съезд латышских обществ // Одесский листок. – 1915. – 31 августа. 7 Смирин Г. Основные факты истории Латвии. – Рига: Пособие для самообразования. ‒ С. 62. Ініціали діячів подано за російськомовним оригіналом. Крім того, комітети відкривались і у містах, де були незначні за чисельні-стю польські громади. Наприклад, у Полтаві місцеві поляки створили комітет з надання допомоги біженцям. До його складу увійшли Л. Королець (голова), М. Веселовська, В. Ярошевський, В. Лизишевський, Л. Августович, М. Кондраць-кий, М. Кондрацька, Є. Желидовський, місцевий ксьондз Ш. Повилайне, С. Машковський, В. Стинецький, М. Фляшинська, А. Миляк, В. Маєвський, А. Го-рновський3. Подібні комітети діяли і в окремих повітових населених пунктах. «Біженство, – як зазначив П. Гатрелл, – розглядалося як катастрофа для латиського народу і одночасно воно сприяло відкритій національній агіта-ції»4. При цьому Я. Голдманіс, один із представників проросійськи налаштова-ної латиської буржуазії, наголосив на необхідності пошуку дієвих форм і мето-дів збереження латиського народу, якому загрожувала небезпека бути розсія-ними на теренах імперії5. У зв’язку з цим 30 серпня 1915 р. у Петрограді на з’їзді латиських товариств і організацій основним питанням стала проблема на-дання допомоги їх землякам, яких спіткала доля біженців6. На підставі однієї з ухвал було утворено Латиський центральний комітет з надання допомоги біже-нцям, який координував діяльність близько 260 своїх місцевих відділень. Акти-вними діячами комітету виступили латиські політичні та громадські діячі В. Олав, А. Берг, Ф. Гросвалд, А. Кліве, Я. Чаксте та ін. На не окупованих терито-ріях Латвії діяв Прибалтійський комітет з надання допомоги біженцям (К. Уль-маніс, М. Антоніс, М. Скуієнієкс)7. В українських містах знов-таки нечисленні латиські громади взяли під за-хист постраждалих від війни земляків. Проілюструвати це можна на прикладі подвижництвалатишів Харкова. Сучасники відзначали, що передусім, з прибут-тям до чужого міста, біженці шукали місцеву латиську общину. «Місцеву невелику малозгуртовану латиську колонію наплив виселенців за-став абсолютно зненацька, оскільки ніяких повідомлень про відправку їх на південь не було. Проте перші ж прибулі біженці стали розшукувати в Хар-кові Латиське товариство і звертатися до нього за допомогою і порадою»1. 1 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов… ‒ С. 92. 2 Мухіна І. Г. Учаcть національних меншин у суспільно-політичному та економічному житті Харківської губернії (ХІХ – початок ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / І. Г. Мухіна. – Х., 2006. ‒ С. 14. 3 Žvanko Ļubova. Latvies bēgļi Pirmā pasaules kara gados Harkovā (1915 – 1916). – L. 23. 4 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп.1, спр. 714, арк. 8. 5 Хроника // Одесский листок. – 1915. – 24 сентября. На 1900 р. у Харкові проживало 150 латишів лютеранського віроспові-дання, які займалися приватним підприємництвом та землеробством. Роком ра-ніше було створено Латиське товариство взаємної допомоги2. До його складу під керівництвом Х. Дампеля та «вільного художника» А. Юр’яна входило 50 членів. Товариство, за рахунок проведення благодійних концертів, танцюваль-них вечорів та ін., надавало матеріальну допомогу непрацездатним латишам, сиротам і багатодітним латиським сім’ям3. Влітку 1915 р. саме Латиське товариство взаємної допомоги взяло на себе обов’язок із задоволення потреб земляків-біженців. Його правління, розуміючи, що в обмежених рамках існуючого статуту навряд чи можлива результативна-діяльність, скликало спеціальні загальні збори. На них було обрано десять представників для розробки інструкції нової організації, покликаної надавати допомогу біженцям. 1 серпня 1915 р. Харківський губернатор М. Протасьєв за-твердив положення про «Харківський комітет з надання допомоги біженцям-латишам». 13 серпня 1915 р. йому був представлений список членів правління комітету, до якого увійшли К. Лац (голова), Р. Симонович (заступник голови), А. Муровський (касир), М. Румнек (заступник касира), М. Балкіт (секретар)4. Подібним чином вчинили і латиші Одеси. Наприкінці вересня 1915 р. мі-ська газета писала: «До Одеси прибувають латиські біженці. Тому латиші, які живуть в Оде-сі, прийшли назустріч своїм братам і заснували товариство допомоги. Комітет уже зареєстрував 220 біженців»5. На осінь 1915 р. латиські комітети допомоги біженцям діяли у Катерино-славі1, Миколаєві2 та інших містах України. Слід зазначити, що характерною 1 Хроника // Приднепровский край. Вечерний выпуск. – 1915. – 24 октября. 2 Пархоменко В. А. Громадське життя Миколаєва в роки Першої світової війни (1914 – 1918). – С. 108 : [Електронний ресурс] / В. А. Пархоменко. ‒ Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Npchdu/History/2004.../19 -20.pdf. – Назва з екрану. 3 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов… ‒ С. 94–96. 4 Гатрелл П. Беженцы в России в годы Первой мировой войны. ‒ С. 61. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 114, арк. 6. Пробст ‒ лютеранський священник. рисою їх діяльності стало залучення до своєї роботи найбільш соціально актив-них біженців. Так, М. Румнек, член Харківського комітету допомоги латиським біженцям, виступаючи на обласному з’їзді з питань влаштування та евакуації біженців, констатував: «Другу групу [біженців. – Л. Ж.] складають робітники заводів «Загальна Компанія Електрики» і Лейтнера. У суспільних взаєминах вона найактив-ніша, звикла до широкої громадської діяльності у різних клубах, освітніх, кредитних, спортивних товариствах і об’єднаних на ґрунті культурної роботи, вони опинилися в абсолютно нових умовах у місті, де зовсім немає демократичних громадських організацій. Місцеве Латиське товариство взаємної допомоги не задовольняє їх потреби. […] Постало питання ство-рення товариства, покликаного стати культурним центром латишів. Був вироблений і опублікований статут. На жаль, реєстрація все ще за-тримується з невідомих засновникам причин. Також затримується відк-риття корпоративного споживчого товариства. Як тимчасовий захід до затвердження власного статуту почалося об’єднання при спілці осіб, що займаються ремісничою працею. Нині при ньому утворено гурток драма-тичних діячів, який дав кілька вистав. Утворено оркестр, і взагалі спосте-рігається громадське життя»3. Забезпеченням духовно-освітніх потреб латиських біженців займалася «культурна асоціація» – комітет Латиського товариства допомоги біженцям Прибалтійського краю «Батьківщина» (Dzimtene)4. Наприклад, він з дозволу відділу з улаштування біженців МВС організував відрядження у місця розсе-лення латиських біженців лютеранських священиків. Так, у грудні 1915 р. до Харкова був направлений пробст К. Ірбе, географію діяльності якого склала Ка-теринославська, Курська та Харківська губернії5. У другій половині листопада 1915 р. у Харкові за ініціативи місцевих латишів та активної участі «інтелігент-них біженців» було відкрито відділення цього товариства. До його складу увійшли А. Юр’ян, його дружина Є. Юр’ян, та Х. Керґалв, П. Смурге, Ф. Ду-цен, Я. Кальнин, А. Кантер, А. Шиффер, Ф. Думе (біженець, робітник заво-ду«Загальна Компанія Електрики»), Ж. Кольберґ (капітан далекого плавання), його дружина О. Кольберґ, Я. Крумінен (учитель), К. Недра, Е. Кроґзем (учи-тель)1. Головою комітету був обраний Ж. Кольберґ. 1 Там само, ф. 29, оп. 1, спр. 714, арк. 7. 2 Там само, спр. 807, арк. 3. 3 Там само, арк. 3. 4 Там само, спр. 704, арк. 2. 5 Там само, арк. 1. 6 Там само, ф. 317, оп. 1, спр. 2, арк. 5. 7 Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej... ‒ S. ХV. 8 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 1, арк. 2. 9 Литовский комитет // Югобеженец. – 1915. – 1 ноября. Свої відділення в українських губерніях мав і Петроградський Центральний комітет Литовського товариства з надання допомоги постраждалим від війни, очі-льником якого був М. Ічас, член ІV Державної думи Російської імперії. Обов’язки управляючого справами комітету виконував К. Тумас2. 21 вересня 1915 р. на адре-су керівництва комітету надійшло прохання від литовців Харкова з проханням на-дати дозвіл на відкриття товариства з надання допомоги постраждалим від війни та повідомити про це Петроградського градоначальника, який затверджував ста-тути подібних товариств. І вже 22 вересня вони отримали позитивну відповідь, більше того було обумовлено й асигнування на його потреби відповідних коштів3. До складу правління комітету увійшли: голова ксьондз М. Гавяліс, віце-голови І. Миклашевич і С. Люткевич, скарбник ксьондз Ф. Ковалевський, секретарі В. Нацевич та О. Абрамович4.12 жовтня 1915 р. Харківське губернське у справах товариств присутствіє отримало розпорядження від управління Петроградсько-го градоначальника щодо доцільності відкриття литовського комітету в місті5. Слід зазначити, що Харківське відділення поширювало свою діяльність і на повіти, де було розселено невелику кількість литовських біженців, відкри-ваючи там школи, сплачуючи лікування, надаючи фінансову підтримку6. Поді-бні комітети функціонували у Катеринославі7 та Полтаві8. Для надання допомо-ги 304 литовським біженцям, які прибули до Одеси, також було створено міс-цевий комітет. У багатьох випадках він проводив спільну роботу із латиським комітетом (вони й розміщувалися в одному приміщенні), як-то зустріч прибулих на вокзалі, надання медичної допомоги, створення бюро праці9. До організації допомоги своїм землякам-біженцям долучилися і місцеві єврейські громади. Уже на початку війни у Петрограді було створено Центра-льний єврейський комітет допомоги жертвам війни, який спирався у своїй дія-льності на чотири впливові громадські організації – Товариство пропаганди знань і просвіти серед російських євреїв, Товариство рукоділля, Єврейську ко-лонізаторську асоціацію та Єврейське товариство пропаганди здоров’я, які ма- ли широку мережу місцевих представництв1. 20 - 23 серпня 1915 р. у Петрогра-ді відбувся перший легальний всеросійський з’їзд представників єврейських комітетів допомоги жертвам війни. На ньому було визнано, що справа допомо-ги має бути представлена єдиним центром, до складу якого б входили предста-вники від обласних комітетів, громадських спілок, що надають допомогу біже-нцям. Окремо було затверджено програму заходів із розселення і надання до-помоги єврейським біженцям і виселенцям, прийнято до відома уже розроблену структуру комітетів допомоги жертвам війни. У кінці роботи з’їзду було ухва-лено резолюцію щодо правового становища євреїв в Росії2. 1 Гетрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны. – С. 59. 2 Златина М. А. Проблема еврейского беженства в России в период Первой мировой войны (июль 1914 – зима 1915/1916 гг.). – С. 23. 3 Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej... ‒ S. ХV. 4 Отчет Центрального еврейского комитета помощи жертвам войны. – Пг.: Б.и, 1918. – С. 45. 5 Держархів Житомирської обл., ф. Р.-405, оп. 1, спр. 8, арк. 1. 6 Там само, арк. 11 зв. 7 Устав общества для оказания помощи еврейскому населению, пострадавшему от военных действий. – К.: Тип. Я. В. Ельника, Фундуклеевская, 16, 1915. – С. 1. 8 Там же. За неповними даними 18 із 40 розміщених на теренах імперії відділень комі-тету, функціонували у містах і містечках України. Серед них – Біла Церква, Суми, Сквира, Херсон, Кривий Ріг, Ніжин, Катеринослав, Умань, Богуслав, Сміла, Рівне, Житомир, Луганськ, Бахмут, Олександрівськ, Київ, Харків, Чернігів3. Як зазнача-лося у звіті Центрального єврейського комітету допомоги жертвам війни, ці відді-лення – «… маленькі оази стали великими єврейськими центрами»4. На українських землях організацією опіки єврейського біженства займа-лося Товариство з надання допомоги єврейському населенню, постраждалому від воєнних дій5. Ініціаторами товариства виступили представники єврейської громади Києва: купці першої гільдії Д. Левенштейн і Х. Рубінчик, потомственні почесні громадяни міста Л. Гінзбург та І. Мершак, а також присяжний повіре-ний М. Мазер6. 12 січня 1915 р. київський губернатор М. Суковкін затвердив його статут7. Метою діяльності товариства було «… надання коштів для пок-ращення матеріального становища бідних євреїв, як у місцевостях прямо чи опосередковано постраждалих від війни, так і в інших місцевостях, де перебу-вають біженці з постраждалих від війни місцевостей»8. Для досягнення своєї мети інституція ставила перед собою такі завдання: «а) надавати одяг, паливо, продукти харчування, притулки і грошову до-помогу постраждалим від війни євреям; б) сприяти їм у пошуку роботи чи служби, у придбанні матеріалів та інструментів для організації власної справи і у вигідному збуті виробленої продукції; в) забезпечувати хворих медичною допомогою під наглядом лікарів і допомогою у медичних закладах; г) розміщувати неповнолітніх сиріт і дітей бідних батьків у сирітських будинках, притулках, ремісничих та інших навчальних закладах; д) нада-вати неімущим допомогу у поверненні додому»1. 1 Там же. 2 Там же. 3 Там же. – С. 3. 4 Там же. – С. 2. 5 Там же. – С. 7. 6 Беженцы евреи в Николаеве // Южная Россия. – 1915. – 29 марта. 7 Хроника // Юго-западный край. – 1915. – 25 декабря. 8 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 16, арк. 6, 24–29. Комітет мав право відкривати громадські їдальні, чайні, нічліжки, гурто-житки, притулки, лікарні та амбулаторії, склади і магазини для продажу (за ці-ною не вище закупівельної) предметів першої необхідності2. Фонди на ці пот-реби передбачалося формувати з благодійних внесків, які залежали від статусу члена товариства. Так, почесні члени вносили одноразові пожертви у сумі 500 крб., дійсні члени – 25 крб. щорічно, члени-здобувачі – не менше 10 крб. щорі-чно і члени співробітники – не менше 3 крб. щорічно. Члени товариства отри-мували спеціальні посвідчення3. Діяльність товариства поширювалася на Бессарабську, Віленську, Вітеб-ську, Волинську, Ґродненську, Катеринославську, Київську, Ковенську, Мінсь-ку, Могилевську, Подільську, Полтавську, Таврійську (без Ялти і Сімферопо-ля), Херсонську (без Миколаєва), Чернігівську і десять губерній Привіслянсь-кого краю4. Місцеві комітети дозволялося відкривати за наявності 10 його чле-нів, які постійно проживають у визначеній місцевості. Про відкриття кожного нового відділення належало повідомляти Київського губернатора5. Відкриттям місцевих комітетів єврейські громади займалися і в інших українських містах. На жаль, інформація з наявних джерел досить мінімальна, та все ж можна створити таку собі «мозаїку», яка хоча б побіжно дозволить скласти уяву про мережу єврейських комітетів. Наприклад, наприкінці березня 1915 р. «єврейський комітет допомоги біженцям» постав у Миколаєві6, а з літа – у Вінниці7. На січень 1916 р. на Харківщині функціонувало п’ять відділень Єврейського комітету допомоги жертвам війни та «Товариства допомоги бідним євреям». Так, роботою комітету у Богодухівському повіті керував земський лікар Д. Мендельсон, у місті Ізюм – Л. Плям та у Слов’янську – Г. Гарушевич8. У Куп’янському повіті єврейський підкомітет для надання допомоги біженцям під керівництвом В. Спінера функціонував при місцевій земській управі1. Ініціаторами відкриття комітету допомоги євреям-біженцям у Сумах виступили місцевий рабин Епштейн, купці Рейдер, Гуревич та С. Штейнер, який і очолив його діяльність2. В Одесі місцева єврейська громада при товаристві охорони здоров’я єврейського населення відкрила спеціальне бюро допомоги своїм землякам, постраждалим від війни3. У Катеринославі при місцевій общині та комітеті товариства охорони здоров’я єврейського населення діяв комітет допомоги єврейським біженцям, який опікувався ними, крім іншого, у Бахмуті, Юзівці, Луганську і Маріуполі4. 1 Там само, арк. 32–32 зв. 2 Там само, ф. 29, оп. 1, спр. 700, арк. 1, спр. 16, арк. 48. 3 Просьба бюро помощи беженцам евреям // Одесский листок. – 1915. – 30 августа. 4 Помощь земства беженцам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 4 августа. 5 Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 3537, арк. 51. 6 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 8, арк. 2. 7 Помощь беженцам // Южное слово. – 1915. – 11 августа. 8 Najdus W. Polacy w rewolucji 1917 roku / W. Najdus. – Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naykowe, 1967. – S. 84–85. 9 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 124. В деяких випадках у структурі місцевих комітетів виділилися спеціальні комісії, які займалися окремими напрямками допомоги біженцям. Наприклад, у Харкові така комісія провадила організацію трудової допомоги біженцям євреям5. У Полтаві губернська комісія єврейського комітету допомоги жертвам війни, серед іншого, опікувалася дитячими притулками6. Показовим є те, що з масовим напливом біженців важливим для етнічних благодійних спілок було об’єднання їх діяльності та налагодження співпраці в окресленій царині із провідними загальноросійськими інституціями. З цією ме-тою 8 – 9 вересня 1915 р. у Москві відбувся з’їзд представників польських ор-ганізацій, на який прибуло близько 200 делегатів. Головував на зібранні керів-ник ПТДЖВ В. Жуковський. З доповідями виступили В. Грабський від ЦОК, Г. Свенцицький від ПТДЖВ та 12 представників з місць. У результаті обговорень було ухвалено рішення щодо об’єднання діяльності польських і російських ко-мітетів допомоги біженцям, за умови збереження першими своєї автономії7. Та-кож було засновано Раду з’їздів польських організацій допомоги жертвам війни – структуру, яка мала координувати діяльність усіх польських організацій, які на теренах Російської імперії надавали допомогу польським біженця. До її складу ввійшли представники ЦОК, ПТДЖВ, Польського комітету у Москві8, Польського Львівського комітету, Польського комітету санітарної допомоги, польських римо-католицьких благодійних товариств9. Про об’єднавчі процеси до певної міри можна говорити і на місцевому рі-вні. Досить потужною структурою була Київська Окружна рада ПТДЖВ, яка координувала діяльність польських комітетів на теренах п’яти губерній – Київ-ської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської. В Одесі два поль-ські товариства – відділення Товариства допомоги бідним сім’ям поляків і від-ділення ПТДЖВ – об’єднали свою діяльність під прапором «Одеського відді-лення Польських товариств допомоги жертвам війни»1. З цього приводу місце-ва газета писала: 1 Хроника // Югобеженец. ‒ 1915. ‒ 1 ноября. 2 Беженцы в Одессе // Одесский листок. – 1915. – 11 августа. 3 Жванко Л. Біженці Першої світової війни на Полтавщині (1915 − 1916 роках) / Л. Жванко // П’ята Полтавська наук. конф. з істор. краєзнавства: матеріали доп. і повідом., 3 - 4 груд. 2003 р. – Полтава, 2003. – С. 122. 4 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов… ‒ С. 10–12. 5 Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej... ‒ S. ХV. 6 Журнал заседаний Екатеринославского губернского земского собрания очередной сессии 1915 г. – С. 379 – 380. 7 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов… ‒ С. 66. «Приємно відзначити тенденцію до спільної, солідарної діяльності, що проявляється у місцевих комітетів допомоги біженцям. Польський, єврей-ський комітети з багатьох питань об’єднуються з Тетянинським комі-тетом…»2. У Полтавській губернії діяли об’єднані прибалтійські комітети3. У Кате-ринославі при губернському відділені Тетянинського комітету представники російського, польського відділення ЦОК, литовського, латиського та єврейсь-кого комітетів утворили взагалі своєрідну інституцію – Раду об’єднаних націо-нальних організацій з надання допомоги біженцям. Керував її роботою І. Кре-четович, а секретарем працював Д. Шмаргонер4. В окремих місцевостях для підтримки етнічних біженців, які склали зо-всім незначний відсоток, було започатковано спеціальні комітети. В. Слодков-ський, наприклад, зазначив, що в межах імперії діяло 11 інституцій допомоги вірменським біженцям, із них, за його даними, два в Україні5. У Луганську Ка-теринославської губернії на його опікуванні перебувало 123 вірменських біже-нців6, а у Харкові під керівництвом С. Самуеляна, представника місцевої вір-менської громади міста, – 87 осіб7. Цікаву думку стосовно участі вірменської діаспори у відкритті комітетів допомоги постраждалим від війни землякам ви-словив П. Гатрелл. Він зауважив, що офіційна влада покладалась у цій справі саме на місцевих вірмен з тим, щоби звільнити себе ще й від цього тягарю1. У поодиноких випадках комітети створювалися для опікування й інших незнач-них груп біженців. Наприклад, у Харкові під опікою чеського комітету пере-бувало 111 біженців2. 1 Гатрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны. – С. 60. 2 Ежемесячник Харьковского губернского Отделения… – С. 31. 3 Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.). – С. 62; Загре-бельна Н. І. Провідні гуманітарні громадські організації в Україні у період Першої світової війни… – С. 266; Лазанська Т. І. Становище біженців в роки першої світової війни. ‒ С. 233. 4 Гатрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны. ‒ С. 64. Осібно у переліку етнічних комітетів допомоги біженців перебували українські інституції. Їх офіційне затвердження супроводжувалося значними труднощами, позаяк імперська влада, обіцяючи, наприклад, полякам автономію та широко підтримуючи їх організації, навіть припусти не могла щось схоже у бік українства. Негативним аспектом у цьому виступала відсутність на загаль-норосійському рівні благодійної структури, яка б займалася опікою українських біженців і була представлена в ОН з УБ. Відтак можна поставити під сумнів сентенцію деяких сучасних вітчизняних дослідників, які у своїх працях наго-лошують на «пасивності та інертності» тогочасного українського загалу у ца-рині допомоги біженцям3. Українці початку ХХ ст. просто не мали змоги спов-на розгорнути свою діяльність. П. Гатрелл, називаючи українських біженців «незручними» для шовініс-тично налаштованої імперії, констатував цілком закономірні речі: «… активні екстремісти серед російських націоналістів опиралися будь-якій спробі звернути увагу на українську національність біженців. Пред-ставницьке Українське товариство викликало лють редактора «Спутника беженца», коли воно виступило з вимогою перейменувати «малоросійське товариство» на «Українське», як противага російському народу. Проте йо-го гнів і тривога не могли вплинути на те, що війна сприяла поширенню українських поглядів»4. У подібному ключі пише у своїх спогадах і Д. Дорошенко, аналізуючи подвижницьку діяльність українських діячів Києва на ниві опікування прибу-лих до міста біженців. Ще восени 1914 р. ними було організовано благодійний гурток, проте навесні 1915 р., коли почали прибувати нові партії біженців, пос-тало питання офіційного затвердження його діяльності. «Але на весну виявилося, що треба конче легалізувати цей гурток, перет-ворити його на товариство, яке могло б одверто і скрізь збирати й добу-вати кошти, одним словом – утворити офіціальний допомоговий україн- ський комітет. Про те, щоб дістати дозвіл на товариство під такою на-звою – не було що й думати. За те після довгих клопотів в травні 1915 р. уряд затвердив статут «Общества помощи населения Юга России, по-страдавшему от военных действий», що й було замаскованим українським комітетом»1. 1 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 47. 2 Хроника // Юго-Западный край. ‒ 1915. – 24 июля. 3 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 47 – 48. 4 Українки в історії / За заг. ред. В. Борисенко. – [2-е вид. стереотип.]. – К. : «Либідь», 2006. – С. 132. 5 Там само. – С. 133. 6 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 50. 7 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 112; Загребельна Н. І. Провідні гуманітарні громадські організації в Україні у період Першої світової війни... – С. 266. Отже, першою українською громадською організацією, покликаною опі-куватися українськими біженцями, слід назвати «Товариство допомоги насе-ленню Півдня Росії, яке постраждало від війни», відоме серед біженецького за-галу як «Товариство Півдня Росії». У травні 1915 р. його діяльність набула офі-ційного визнання. Відповідно до свого статуту товариство мало на меті надава-ти допомогу українцям прямо чи опосередковано постраждалим від воєнних дій. До району його компетенції належали території Бессарабської, Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Таврійської, Херсонської, Холмсь-кої, Чернігівської губерній, Галичини і Буковини. Членами товариства могли бути особи різної статі, різного віросповідання, які співчували і виражали гото-вність сприяти реалізації його завдань2. Головою на перших загальних зборах було обрано директора Київської філії Державного банку Я. Ігнатовича, заступ-ником – Д. Дорошенка, а секретарем – М. Ішуніну, у помешканні якої й розміс-тилася канцелярія товариства3. «До його складу ввійшло багато жінок, зокрема Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Дорошенко, Любов Шульгіна, її донька Наталія, Марія Ішуніна, що була секретаркою, Надія Іщук-Ішуніна, на яких, головним чином, і лежала вся праця. Зінаїда Мірна… проводила всю фінансову справу»4. Слід зауважити, що з серпня 1917 р. З. Мірна очолила цю інституцію, пе-рейменовану на «Українське товариство допомоги жертвам війни»5. Активну участь у роботі товариства взяла й «українська студентська молодь»6. Восени 1915 р. у складі товариства нараховувалося близько 300 членів, які працювали у його відділеннях в Одесі, Чернігові, Черкасах7. На зразок київського товариства «… заснувалося таке ж саме українське товариство в Москві»1. Фундаторами Московського товариства допомоги населенню південних губерній Росії, постраждалому від воєнних дій, виступили представники української громади – артисти імператорських театрів І. Алчевський і Ф. Павловський, Н. Кошиць, одна з найвидатніших камерних співачок XX ст., у той час артистка московської опери О. Зиміна, присяжні повірені Ф. Рахинський і З. Моргуліс, потомствений дворянин Є. Козинцев2. 1 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 77. 2 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 807, арк. 7. 3 Алчевський Іван Олексійович : [Електронний ресурс] / І. Алчевський. – Режим доступу : http://wikimediafoundation.org/wiki/Terms_of_Use_%282012%29/en. ‒ Назва з екрану; Алчевський Іван : [Електронний ресурс] / І. Алчевський. – Режим доступу : http://www. ukrainians-world.org.ua/ukr/ peoples/ ed63b25006099 dd9/. ‒ Назва з екрану. 4 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 807, арк. 3. 5 Там само, арк. 3 зв. АЛЧЕВСЬКИЙ Іван Олексійович (1876 — 1917) — український співак, громадський діяч; організатор, голова українського літературно-мистецького товариства «Кобзар» (Москва). Син О. Алчевського та Х. Алчевської. Народився у Харкові, де у 1901 р. закінчив університет. Ви-ступав на сценах російських і закордонних оперних театрів: Петербург, Брюссель, Лондон, Нью-Йорк, Москва, Париж. Протягом 1915—17 рр. ви-ступав на сценах Маріїнської опери та Великого театру. Гастролював Україною (Київ, Одеса, Харків). Мав у своєму репертуарі близько 50 опер-них партій. У концертних виступах широко пропагував українську народ-ну пісню, твори на слова Т. Шевченка. І. Алчевський не обмежувався діяльністю співака, виявляючи себе як драматичний актор, симфонічний диригент, піаніст, просвітитель, організатор музичного життя. Відірваний долею від України, він створю-вав її «куточки» там, де випадало жити. У Москві організував драматичне товариство «Кобзар», у якому об’єднались вихідці з України і популяризу-вали в Росії українське мистецтво. Був його головою у 1910 – 1912 рр. По-мер під час гастролей на Кавказі, у Баку, похований у Харкові3. 7 вересня 1915 р. московський градоначальник затвердив статут Моков-ського товариства. Його метою стало надання допомоги постраждалому від війни населенню південних губерній імперії – Бессарабської, Волинської, Київ-ської, Подільської, Полтавської та Чернігівської губерній, а також Галичини і Буковини.4. Для отримання коштів товариство мало право влаштовувати різні благодійні заходи, ставав мета яких передбачала збір пожертв. Для керівництва окремими напрямами своєї діяльності члени товариства могли створювати спе-ціальні комісії та обирати уповноважених5. Одним із його місцевих осередків стало харківське товариство з надання допомоги малоросійському населенню, постраждалому від воєнних дій. Процес його відкриття був досить тривалим, майже десять місяців. Отже, 15 вересня 1915 харківський губернатор М. Протасьєв отримав прохання від лікаря Ф. Пі-снячевського та дворянина К. Бич-Лубенського щодо надання дозволу на відк-риття у місті цього товариства1. У зверненні зазначалися причини започатку-вання цієї інституції: 1 Там само, спр. 693, арк. 5. 2 Там само, арк. 5–5 зв. 3 Там само, арк. 5 зв. 4 Там само, спр. 807, арк. 1, 11. «… велику і всезростаючу скруту переживають нині біженці з польських, литовських і малоросійських губерній, яка задовольняється по можливості не тільки урядовою допомогою, а і приватними організаціями з дозволу уряду. Ці організації – єврейські, польські, латиські комітети – якщо не винятково, то, головним чином, на підставі природніх рис людини – задо-вольняють потреби своїх земляків […]. Що ж стосується біженців малоро-сійського походження, то вони у цьому сенсі поставлені у значно гірші умо-ви, бо позбавлені у важку хвилину підтримки братської руки своїх земля-ків. Йдучи за покликом серця […] ми хочемо виконати свій моральний і людський обов’язок перед батьківщиною у часи її великих страждань і на-дати широку громадську допомогу нашим біженцям шляхом заснування запроектованого товариства – поставити малоросійських біженців у таке ж саме становище, що й біженців євреїв, поляків, латишів»2. До того ж автори прохання визначили і конкретне завдання товариства – організація систематичної допомоги українським біженцям з Волині, Поділля, Київщини, Полтавщини, Херсонщини, що «… дасть змогу принести свою по-сильну допомогу Уряду в його турботах про біженців»3. На розгляд губернато-ру також було передано два примірники статуту товариства. Одночасно місцеві українські діячі налагоджували формат співпраці з Московським товариством допомоги населенню південних губерній Росії, пос-траждалому від воєнних дій. У результаті було заплановано відкрити у Харкові його комісію, яка мала б займатися підтримкою біженців-українців. 5 лютого 1916 р. харків’яни провели своє установче засідання, на якому обрали її прези-дію. Головою комісію став колезький радник дворянин Є. Сердюк, його заступ-ником – К. Бич-Лубенський, скарбником – статський радник Я. Бобрук, секре-тарка – дворянка Н. Рачинська, членами обрані дворянки М. Батюшкова та К. Базкевич4. 9 лютого 1916 р. голова Московського товариства направив до хар- ківського губернатора М. Оболенського заяву, в якій доводив до відома, що у Харкові утворено його представництво – «Комісія при Комітеті Московського товариства допомоги населенню південних губерній Росії, постраждалому від воєнних дій», а також прохання надавати цим особам всіляке сприяння1. Протя-гом березня 1916 р. усі члени комісії перевірялися на предмет благонадійності. Врешті-решт, 23 березня харківський поліцмейстер направив до губернського у справах товариств і спілок присутствія висновок, у якому констатувалося: 1 Там само, арк. 1–1 зв. 2 Там само, арк. 11. 3 Бич-Лубенський К. М. Микола Віталієвич Лисенко / К. М. Бич-Лубенський // Харьковский исторический альманах. – Х. : «Райдер», 2002. ‒ С. 31. 4 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 693, арк. 1, 4 . 5 ЦДІАК України, ф. 2052, оп. 1, спр. 47, арк. 1. «Зазначені особи за час проживання у місті Харкові під судом і слідством не перебували і не перебувають, поведінка і моральні риси хороші та ні в чому протиправному помічені не були»2. Цікаво, що біля прізвища К. Бич-Лубенського, відомого місцевого літератора3, стояла позначка «українофіл». 25 червня 1916 р. на засіданні губернського у справах товариств і спілок присутствія було розглянуто питання реєстрації товариства та затвердження його статуту. У результаті обговорень було ухвалено внести зазначену інститу-цію до переліку створених 1916 р. товариств у Харківській губернії та затвер-дити його статут4. І нарешті, 13 липня 1916 р. Харківський губернатор надав свій дозвіл на його діяльність. Отже, майже за десять місяців у Харкові з’явилась громадська організація, метою якою було надання допомоги україн-ським біженцям. Слід зазначити, що і московське товариство було зацікавлене у співпраці з харків’янами, про що свідчить їх звернення до відомого професора М. Сумцова від 24 жовтня 1916 р.. У ньому, до речі, написаному українською мовою, зазначалося: «Український Комітет допомоги вигнанцям «Юга России», надсилаючи до Вас п’ять листів від наших земляків, ласкаво прохає скористатися сим матеріалом і написати у Харківській газеті «Южный край» статтю із за-кликом жертвувати нашим нещасним землякам…»5. Отже, на українських теренах було створено мережу етнічних комітетів допомоги біженцям, покликаних не лише забезпечувати їх матеріальні потреби, а й грати «...у середовищі евакуйованих консолідуючу роль»1. «Українські това-риства допомоги біженцям, – за висловом Д. Дорошенка, – робилися українсь-кими осередками, що єднали людей коло святого діла, як поміч братам-галичанам, що потерпіли за українську справу»2. Наявність етнічної організацій у окремій місцевості зумовлена до певної міри випадковим чинником – наявності у цій місцевості «… громадських сил, які належали до певної національної групи»3. 1 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России. ‒ С. 106. 2 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 77. 3 Шаховская Н. Некоторые итоги организаций помощи беженцам // Известия ВСГ. – 1916. – № 29 - 30. – Апрель. – С. 317. 4 Лазанська Т. І. Становище біженців України в роки Першої світової війни. – С. 202. 5 Положение об обеспечении нужд беженцев. – С. 2426. 6 Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 марта 1916 г.). Вып. 2. – С. 19, 21, 31, 33, 49, 54, 64, 72, 75. 7 Устав «Прикарпатского Комитета» в г. Харькове // Вера и разум. – 1915. – №. 15. – С. 453. У системі органів допомоги біженцям Першої світової війни слід виділи-ти і структури, започатковані православним духовенством. Офіційно їх діяль-ність регламентувалася приписами церковної та імперської влади. 11 серпня 1915 р. Святіший Синод дозволив єпархіальним преосвященникам утворювати місцеві єпархіальні комітети, залучаючи до їх складу духовенство та світських осіб4. Крім того, відповідно до статті 22 Положення про забезпечення потреб біженців від 30 серпня 1915 р., зазначалося, що право опікування біженцями надавалося «... усім парафіям та іншим місцевим церковним общинам, незале-жно від їх віри та національності»5. Однак, ініціатива священнослужителів в окресленій царині проявилася раніше, ніж вийшли офіційні приписи. Насамперед, слід відзначити, що цю проблему слід розглядати у двох ра-курсах: участь духовенства у роботі світських комітетів допомоги біженцям та створення ними спеціальних єпархіальних комітетів. Так, наприклад, лише у складі 12-ти місцевих комітетів ВСМ – у Старокостянтинові (Волинська губ.), Валках та Ізюмі (Харківська губ.), Брацлаві та Проскурові (Подільська губ.), Зве-нигородці (Київська губ.), Маріуполі (Катеринославська губ.), Генічеську (Тав-рійська губ.), Новогеоргіївську, Тирасполі, Херсоні (Херсонська губ.), Стародубі (Чернігівська губ.) – працювало 11 православних священиків та 2 ксьондзи6. Одним із перших комітетів допомоги біженцям, започаткованим духовен-ством у грудні 1914 р., став Харківський Прикарпатський комітет з надання до-помоги біженцям-галичанам. Його фундатором виступив архієпископ Харків-ської єпархії Антоній (О. Храповицький). До 12 липня 1915 р. комітет існував «... як приватне товариство, об’єднавши навколо себе незначну кількість пред-ставників духовенства та місцевої інтелігенції»7. Проте збільшення кількості галицьких біженців спонукало архієпископа Антонія клопотатися перед губернською владою щодо зміни статусу комітету та перспективи розширення його фінансування. Він наголосив, що Харкову «... соромно пасти задніх у порівнянні з тими російськими містами, де вже відк-риті Прикарпатські комітети, які перебували під патронатом місцевих губер-наторів»1. Відтак, 12 липня 1915 р. у його резиденції за участі представників влади, зокрема виконуючого обов’язки Харківського губернатора П. Масальсь-кого, духовенства, чиновництва та інтелігенції відбулося урочисте відкриття комітету. На зібранні був оприлюднений затверджений харківським губернато-ром статут Прикарпатського комітету. Він визначав мету та діяльність коміте-ту, його склад та повноваження правління, джерела фінансування. Пріоритета-ми його діяльності визнавалося «... надання матеріальної та моральної допо-моги розореному руському населенню Галичини, Буковини та Угорської Русі»2. 1 Хроника // Харьковские ведомости. – 1915. – 12 июля. 2 Устав «Прикарпатского Комитета» в г. Харькове // Вера и разум. – 1915. – №. 15. – С. 453–455. 3 Жванко Л. М. Духовенство Харківщини та організація допомоги біженцям // Історія релігій в Україні: наук. щорічник. – В 2-х кн. – Кн. 1. – Львів : Логос, 2005. – С. 245. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 16, арк. 10, 12 зв., 14. 5 Держархів Харківської обл., ф. 720, оп. 1, спр. 69, арк. 48. 6 Значение духовенства в оказании помощи беженцам // Харьковские ведомости. – 1915. ‒ 15 октября. З другої половини літа 1915 p. відбувається активне залучення священно-служителів до участі у створенні земських повітових та волосних комітетів3. Особливо це стосувалося волосних комітетів, де високоморальний священик, безумовно, був авторитетом для пастви. У той час на Харківщині склалася до-сить неоднозначна ситуація, коли у низці повітів духовенство постало на чолі комітетів, а в інших випадках місцеві волосні старшини ігнорували їх. Напри-клад, священики О. Анісімов, М. Миколаївський та отець Наприклад священи-ки О. Іаков очолили волосні комітети з надання допомоги біженцям відповідно у Валках, селах Огульці та Новоселівка Валківського повіту4. У Богодухівсько-му повіті під опікою духовенства перебувало сім попечительств про біженців5. У той же час частина волосного керівництва не допускала духовенство до роботи у підпорядкованих їм комітетах з надання допомоги біженцям. Оцінки діяльності священнослужителів в організації благодійності з боку волосних старшин, сільських старост не завжди були адекватними. Дехто з них вислов-лював негативне, навіть вороже ставлення до місцевих священиків, відкрито заявляючи, що вони можуть обійтися і без «попів»6. Конфлікт набував такого розмаху, що у його розв’язання втрутився губернатор Харківщини М. Протась- єв. 26 жовтня 1915 р. він підписав спеціальний циркуляр, відповідно до якого на земських начальників покладалося проведення роз’яснень серед волосних і сільських посадових осіб щодо необхідності співпраці з місцевим духовенс-твом «…для спільної роботи у справі допомоги постраждалим від війни»1. Зважаючи на таку ситуацію, на другу половину вересня 1915 р. священики низки повітів Харківщини самостійно організували понад два десятки церко-внопарафіяльних комітетів2. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 121. 2 Жванко Л. М. Духовенство Харківщини та організація допомоги біженцям. – С. 245. 3 Беженцы духовного звания в г. Полтаве // Полтавские епархиальные ведомости. – 1915. – № 19. – С. 1509–1513. У Полтавській губернії організація допомоги біженцям з боку духовенст-ва та створення ними відповідних комітетів була започаткована ще до підпи-сання імператором згаданого вище Закону від 30 серпня 1915 р.. Так, на почат-ку серпня 1915р., у зв’язку з прибуттям на територію Полтавщини значної кіль-кості біженців духовного сану з Варшавської, Віленської, Волинської, Холмсь-кої та інших губерній, згідно з розпорядженням єпископа Полтавського та При-луцького Феофана, у Полтаві було утворено спеціальну «Комісію для реєстрації духовних біженців та розподілу їх по квартирах». До її складу ввійшли протоіє-реї В. Щитинський, М. Філіпенко та диякон Несвєт3. У першій половині серпня 1915 р. на порядку денному постало питання співпраці місцевої влади та духовенства у царині опіки біженцями. Воно стало предметом обговорення об’єднаної наради представників губернського відді-лення Тетянинського комітету, губернського та повітових комітетів з надання допомоги біженцям. Учасники наради, яка проходила під головуванням Полта-вського губернатора О. Багговута, заслухали виступ протоієрея В. Щитинсько-го, який повідомив про заплановані та уже виконані заходи Полтавської єпархії у царині опіки біженців духовного сану. Він також зазначив, що 25 серпня 1915 р. передбачено скликати губернський з’їзд духовенства для обговорення питан-ня організації допомоги біженцям. Члени об’єднаної наради, у результаті обго-ворення виступу В. Щитинського, увалили звернутися до майбутнього з’їзду з проханням підтримати їх пропозицію: «1) Передати під опіку монастирів та церковних попечительств біженців інвалідів, пристарілих, хворих. 2) Запропонувати сільському духовенству взяти участь у справі розквартирування біженців селами та стати чле-нами волосних комітетів допомоги біженцям. 3) Повідомляти губернське відділення Тетянинського комітету про надання духовенством допомоги біженцям»1. 1 Краткий очерк о деятельности Полтавского Епархиального и Уездных комитетов о бежен-цах со времени их открытия до 1 декабря 1915 года // Там же. – 1916. – № 7. – С. 1512. 2 Жванко Л. Н. Проблема оказания духовно-религиозной помощи беженцам Первой мировой войны (на примере украинских губерний) / Л. Н. Жванко, А. А. Нестуля // Первая мировая война. Взгляд спустя столетие: материалы междунар. науч.-практич. конф. «Первая мировая война и современный мир», 26 - 27 мая 2010 г. – М., 2011. – С. 319. 3 Журнал Вечернего заседания Экстренного съезда Духовенства Полтавской епархии // Пол-тавские епархиальные ведомости. – 1916. – № 3. – С. 188. 4 Хроника // Харьковские ведомости. ‒ 1915. ‒ 4 сентября. 5 Заседание // Известия Александрийского уездного земства. – 1915. – 23 октября. 6 Лазанська Т. І. Становище біженців в роки першої світової війни. ‒ С. 233. 7 В Епархиальных Комитетах о беженцах. // Известия Комитета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. ‒ № 5. ‒ 1 августа. – С. 21. Благочинний ‒ служитель культу, що керує церквами кількох парафій. Характерною рисою діяльності духовенства у царині надання допомоги біженцям було проведення спеціальних єпархіальних з’їздів. На них і розгляда-лися питання, що виникли з появою цієї специфічної категорії населення2. 25 серпня 1915 р. делегати екстреного з’їзду духовенства Полтавської єпархії ви-разили цілковиту підтримку рішень об’єднаної наради і виступили з закликом до духовенства «…взяти участь у наданні допомоги біженцям не лише духов-ного сану, а й усім, без винятку…»3. Для координації діяльності духовенства в окресленій царині, за пропозицією єпископа Полтавського та Прилуцького Фе-офана, передбачалося утворити спеціальні губернський і повітові єпархіальні комітети. 31 серпня 1915 р. у Харкові відбувся черговий з’їзд єпархіального ду-ховенства, на якому також обговорювалися шляхи залучення парафіян до спра-ви підтримки біженців, асигнування на ці потреби коштів та ін.4. Наприкінці літа – осінь 1915 р. припадає і процес відкриття єпархіальних комітетів губернського і повітового рівнів. Очолювали повітові єпархіальні ко-мітети місцеві священики, благочинні, законовчителі учительських семінарій5. 21 серпня під керівництвом єпископа Никодима було організовано Київський губернський єпархіальний комітет6. 27 серпня у Катеринославі під почесним головуванням і покровительством єпископа Агапіта було започатковано діяль-ність губернського єпархіального комітету. Згодом було утворено мережу його повітових відділень, роботою яких керували місцеві благочинні7. 3 вересня 1915 р. у Полтаві розпочав роботу губернський єпархіальний комітет із забезпечення побуту біженців, який очолив єпископ Прилуцький Неофіт1. До його складу ввійшли представники міського духовенства та духовних навчальних закладів. Протягом вересня започаткували свою діяльність і 15 повітових комітетів відповідно до кількості повітів Полтавської губернії2. Усі вони, відповідно до ухвали Екстреного єпархіального з’їзду, з фонду губернського свічкового заводу отримали по 500 крб., такий собі «стартовий капітал»3. Свою діяльність комітети«…намагалися узгоджувати з діяльністю відповідних світських організацій, направляючи до складу останніх своїх представників»4. Про готовність та необхідність співпраці з земськими і міськими інституціями висловлювали і на зібраннях повітових єпархіальних комітетів Катеринославщини5. На початку жовтня 1915 р. під керівництвом архієпископа Антонія було відкрито губернський єпархіальний комітет у Харківській губернії. При цьому слід зауважити, що ініціатором його створення виступив Святіший Синод, тоді як на Полтавщині та Катеринославщині ініціатива йшла від місцевого духовенства. Не маючи своїх повітових представництв, він координував діяльність церковнопарафіяльних комітетів та безпосередньо священнослужителів6. 1 Беженцы духовного звания в г. Полтаве // Полтавские епархиальные ведомости. – 1915. – № 19. – С. 1509 - 1513. 2 Краткий очерк о деятельности Полтавского Епархиального и Уездных комитетов о бежен-цах со времени их открытия до 1 декабря 1915 года // Там же. –1916. – № 7. – С. 504. 3 Журнал Вечернего заседания Экстренного съезда Духовенства Полтавской епархии // Там же. – № 3. – С. 189. 4 Краткий очерк о деятельности Полтавского Епархиального и Уездных комитетов о бежен-цах со времени их открытия до 1 декабря 1915 года // Там же. – № 7. – С. 504. 5 Заседание // Известия Александрийского уездного земства. – 1915. – 23 октября. 6 Жванко Л. М. Духовенство Харківщини та організація допомоги біженцям. – С. 246. 7 Донік О. М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню в Україні у роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.). – С. 173. Отже, православне духовенство українських єпархій активно включилося в організацію структур допомоги біженцям, при цьому вони виступили членами світських комітетів, а також започаткували широку мережу власних – церков-нопарафіяльних та єпархіальних. Помітну роль в організації допомоги біженцям відіграли й різні благодій-ні спілки. З особливою жертовністю та співчуттям зустрічало біженців жіноцт-во. З початком війни багато світських дам, а це були здебільшого уже літні жін-ки, оскільки їм уже не потрібно було турбуватися про малолітніх дітей і вони мали більше вільного часу, створювали «дамські комітети» та «дамські гурт-ки»7. Їх очолювали дружини губернаторів, голів губернських та повітових зем- ських управ1-2. У Харківській губернії такі комітети, наприклад, діяли у Валках, Охтирці, Сумах, їх очолювали відповідно М. Варенцова, В. Милославська3, О. Траскіна4. В окремих випадках саме жінки виступали ініціаторами творення різних комітетів. Зокрема, у липні 1915 р. К. Колобова, дружина Катеринослав-ського губернатора, започаткувала організацію допомоги прибуваючим у місто біженцям5. Жінки також брали участь і в роботі повітових і волосних комітетів допомоги біженцям. Місцеві вчительки, фельдшерки, сестри милосердя, дворя-нки та ін. працювали на різних посадах цих структур. 1 Список организаций, оказывающих помощь беженцам в Волынской губернии // Жизнь Во-лыни. – 1916. – 18 января. 2 «Россия – разоренным окраинам» // Земская мысль – 1915. – 6 июня. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 16, арк. 4, 9. 4 Столовая для беженцев // Сумской вестник. – 1916. – 3 августа. 5 Помощь беженцам-славянам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 14 июля. 6 Шаховская Н. Некоторые итоги организаций помощи беженцам. – С. 321. 7 Список организаций, оказывающих помощь беженцам в Волынской губернии // Жизнь Во-лыни. – 1916. – 18 января. 8 Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 667, арк. 25. 9 Черниговский губернский отдел Всероссийского общества попечения о беженцах // Черни-говская земская газета. – 1917. – 20 января. 10 Попечение о беженцах // Черниговское слово. – 1915. – 5 ноября. 11 Шаховская Н. Некоторые итоги организаций помощи беженцам. – С. 321. 12 Там же. – С. 321. 13 Хроника // Приднепровский край. – 1915. – 28 октября. 14 Русский комитет помощи беженцам // Там же. – 20 декабря. Восени 1915 р. в окремих українських губерніях було відкрито представ-ництва інших російських громадських інституцій, які позиціонували себе як такі, що опікуються біженцями. Їх метою стало «… надання за можливості ши-рокої допомоги біженцям «переважно російської національності», як допов-нення до тієї, що надається урядом»6. Зокрема, у Волинській7, Харківській8 та Чернігівській9 губерніях було започатковано відділення двох громадських ін-ституцій – Всеросійського комітету (чи товариства, як згадується в різних дже-релах)10 піклування біженцями та Центрального російського комітету з надання допомоги біженцям при Комітеті Західно-Російського товариства11. Протягом осені 1915 р. за посередництва своїх уповноважених ними було відкрито «…кілька десятків провінційних відділень»12. Зокрема, 31 жовтня 1915 р. у Ка-теринославі відбулося організаційне засідання відділу Центрального російсько-го комітету з надання допомоги біженцям13. І вже на кінець року у місті діяв «Руський комітет допомоги біженцям»14. Наприкінці листопада 1915 р. голова Західно-Російського товариства по-відомив міського голову Чернігова про започаткування у місті його осередку. При цьому останній мав існувати при місцевому відділенні Тетянинського ко-мітету. Для виконання організаційних робіт до Чернігова був відряджений упо-вноважений С. Більченко, повітовий член гродненського окружного суду1. 22 вересня 1915 р. до Вінниці для залучення до справи опікування біженцями міс-цевих споживчих товариств та організації комітету прибув голова Московсько-го союзу споживчих товариств2. 1 К устройству беженцев // Черниговское слово. – 1915. – 24 ноября. 2 Хроника // Юго-Западный край. – 1915. – 23 сентября. 3 Шаховская Н. Некоторые итоги организаций помощи беженцам. – С. 322. 4 Утгофф В. С. Белорусские беженцы Первой мировой войны в 1914 – 1922 гг. – С. 41. При цьому ще сучасники, аналізуючи діяльність цих двох «… приватних національних і благодійних організацій…», наголошували на неефективності їх роботи при одночасному отриманні значних державних асигнувань. Комітет Західно-Російського товариства несподівано став новим посередником у справі фінансування місцевих організацій надання допомоги біженцям. У цьому аспе-кті одна з діячок ВСМ, княгиня Н. Шаховська, аналізуючи у своїй статті систе-му органів допомоги біженцям, поставила цілком логічне запитання: «Влаштування біженців усвідомлюється владою і суспільством як величез-не, злободенне і відповідальне завдання, і чи допустимо перетворення цього завдання у засіб досягнення тих чи інших сторонніх цілей?»3. Таким чином, на кінець 1915 р. на теренах Російської імперії було створено розгалужену мережу громадських інституцій для організації соціа-льного захисту біженців. За підрахунками сучасних російських дослідників, у різний час в імперії діяло 2164 комітети допомоги біженцям, утворені при губернських і повітових відділеннях ВЗС та ВМС, 1055 – приватних спілок, 42 – організації, створені окремими особами4. Громадський загал України також доклав чимало зусиль у справі створення дієвої системи допомоги бі-женцям. Кожне з губернських міст перетворилося на такий-собі центр роз-ташування різноманітних комітетів, які у свою чергу, підпорядковували від-повідні повітові та волосні структури (Додаток 1.19). Фактично там діяло від 10 до 20 таких інституцій. Натомість нижчі ланки мали дещо звужений характер, коли один об’єднаний комітет чи комісія опікувався різними кате-горіями біженців. На рівні волості при місцевій управі функціонувала одна-єдина структура, яка і брала на себе організацію цієї справи. За часом появи громадських інституцій слід надати першість етнічним комітетам, а з літа 1915 р. до цього процесу прилучилися ВЗС та ВСМ. Активну участь у процесі розбудови системи органів допомоги біжен- цям узяло духовенство різних конфесій, яке працювало у різних світських структурах та створило мережу спеціальних єпархіальних комітетів. Окремо слід виділити доброчинні спілки, створені українським жіноцтвом, яке у того-часному патріархальному суспільстві, узяло на себе сміливість поєднати вико-нання сімейних обов’язків із громадською роботою на ниві благодійності. 1.4. Напрямки допомоги біженцям С оціальна опіка біженців Першої світової війни на українських землях за часів Російської імперії – важлива сторінка історії тогочасного сус-пільства, яка ввібрала у себе цілий комплекс проблем. Зокрема, належало упо-рядкувати їх рух у тилові губернії, організувати на шляхах слідування продово-льчу та медичну допомогу, розселити на місцях прибуття, надати матеріальну підтримку, у перспективі забезпечити роботою працездатних та навчанням ді-тей, створити мережу притулків та лікарняних місць для немічних, сиріт, хво-рих та ін.. Усе це вимагало значних асигнувань з державного бюджет, які в умовах війни, було досить складно виділити у повному обсязі. У діяльності структур, які опікували евакуйованими, можна виокремити два складних по-своєму періоди. Це, перш за все, забезпечення повсякденних потреб біженців в умовах триваючої евакуації, від рівня якої не в останню чергу залежала безпека місцевого населення. Другий – облаштування на нових місцях та створення належних умов для життя. Досить часто місцеві самоврядування одночасно надавали всіляку підтримку транзитним біженцям та опікувалися уже розселеними. Подвижництво українського загалу на цій ниві було таким вагомим, що варте окремого дослідження, а відтак зупинимося на головних ас-пектах цієї багатогранної і водночас трагічної проблеми людей, вирваних вій-ною зі звичного середовища. Розпорядження вищих військових чиновників щодо організації масового вивезення цивільного населення, започаткованого влітку 1915 р., запустило гі-гантський механізм руху. Іноді він просто ставав некерованим, позаяк влада не прорахувала всю його складність, яка вимагала чіткої взаємодії всіх учасників цього процесу, розробки плану та значних державних фінансувань для реаліза-ції. Відтак «… з початком евакуації спостерігалася відсутність взаємодії між різними ланками влади»1. Більше того, процес перевезення та організація систе-ми допомоги вписалися у загальний процес військової катастрофи літа 1915 р., до якої російська держава не була готова2. 1 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 58. 2 Там само. – С. 58. Переміщення біженців, як уже зазначалося, відбувалося у два способи – власним гужовим, а з осені – залізничним транспортом. Допоміжну функцію виконували водні перевезення, оскільки на шляху руху їх руху з Правобережжя у центральні та східні губернії України постала потужна водна перешкода – Дніпро з його притоками. Відтак для значної кількості знятого з насиджених місць населення належало розробити маршрути переміщення та створити від-повідну інфраструктуру, забезпечуючу потреби останніх у дорозі. У першій по-ловині липня 1915 р. головуповноважений М. Урусов особисто об’їхав усю те-риторію Південно-Західного фронту з метою вияснення ситуації, пов’язаної з евакуацією людності. Після його доповіді у Ставці Верховного головнокоман-дувача про побачене було ухвалено рішення щодо залучення усіх громадських організацій до врегулювання цього руху та спрямування його у кероване русло1. 1 Совещание о беженцах // Одесский листок. – 1915. – 19 августа. 2 ЦДІАК України, ф. 344, оп. 1, спр. 3, арк. 21. 3 Там само, арк 18. Перевезення значної кількості біженців залізницями вимагало чіткого упорядкування руху, забезпечення їх потреб з метою уникнення негативних си-туацій. У зв’язку з цим на початку серпня 1915 р. С. Рухлов, міністр шляхів сполучень видав дозвіл на відкриття пунктів харчування на залізницях і внут-рішніх водних шляхах. Зрозуміло, що подібний дозвіл було надано місцевим самоврядуванням та структурам земського союзу на влаштування зазначених закладів на шосейних і ґрунтових шляхах. Дещо згодом він видав наказ щодо впорядкування евакуації біженців залізницями. І 24 серпня 1915 р. вже управ-ляючий канцелярією головуповноваженого з улаштування біженців Південно-західного фронту Шипін направив губернаторам підпорядкованих територій телеграму, у якій тлумачилося його положення. Отже цим чиновникам належало: «1) встановити супровід потягів з біженцями медичним персоналом (хоча б фельдшерами); 2) відправляти потяги з біженцями зі станцій тільки після звукового сигналу (щоб не відстали від потягу); 3) організувати завчасне повідомлення залізничних станцій, на яких є пункти харчування, про час прибуття біженців»2. До практичного виконання цих умов було залучено, як, наприклад, на Херсон-щині, повітові комітети з улаштування біженців, губернського лікарського ін-спектора, начальників жандармських управлінь. На останіх покладався нагляд за порядком на станціях3. До справи евакуації біженців активно включилися й громадські організа-ції. Так КПЗФ ВЗС ще 25 липня 1915 р. просив вислати з Києва їм назустріч «…першу партію розвідників», завданням якої було встановлення характеру допомоги цим людям. І вже за якийсь час біженці змогли отримувати їжу на пунктах харчування, влаштованих для «окопних робітників». Проте досить ско-ро на порядку денному постала проблема щодо впорядкування руху евакуйова-них, створення мережі спеціальних закладів, збір загублених дітей, надання до-помоги вагітним і породіллям, відокремлення хворих від здорової людської маси та ін.1. При цьому пересувні харчові та медичні загони, яких на серпень 1915 р. налічувалося близько двох десятків, не справлялися з людською хвилею таких розмірів. 1 Годовой обзор деятельности «Отдела помощи населению, пострадавшему от войны» Коми-тета Юго-Западного фронта В.З.С. // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1916. – 21 августа. – С. 5. 2 Хроника // Юго-Западный край. – 1915. – 7 октября. 3 Ореховський В. О. Діяльність Російського товариства Червоного Хреста у роки Першої світової війни (1914 – 1917 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.02 / Ореховський Вадим Оле-гович. – Чернівці, 1997. – С. 161. 4 Гурко В. И. Война и революция в России. – С. 157. Розробкою маршрутів руху біженців теренами України займався КПЗФ ВЗС та губернські відділення ВЗС Катеринославщини та Харківщини. Вони пі-дготували 42 маршрути Волинською, Катеринославською, Київською, Поділь-ською, Полтавською, Харківською, Херсонською та Чернігівською губерніями, які затвердив головуповноважений Південно-Західного фронту М. Урусов. Слід зазначити, що у цьому випадку посадовець звернув увагу місцевої влади, пра-цівників губернських комітетів ВЗС та його КПЗФ, щодо необхідності дотри-мання валками біженців «… точно вказаного їм маршруту, не відхиляючись у бік, оскільки лише у його межах створені установи, що надавали допомогу»2. Насправді дуже часто біженці, «рухаючись лініями залізниць, прямуючи караванами шосейними шляхами, прибуваючи залізничними ешелонами […], втрачають визначені маршрути руху і розтікаються різними напрямками, охоплюючи все ширший і ширший район»3. Таку ситуацію можна пояснити, по-перше, тим, що розробники маршрутів, не маючи досвіду, не передбачили бага-тьох досить важливих моментів і, по-друге, почасти самі біженці в умовах жаху та розгубленості перед новими викликами життя своїм хаотичним рухом змі-нювали ці маршрути. Генерал В. Гурко у мемуарах подав власне дещо суб’єктивне бачення проблеми: «Весь маршрут цієї масової втечі був позначений могилками із поспіхом витесаними хрестами. Жодна з громадських чи урядових організацій не була готова до такого жахливого становища – ні земські, ні міські управи, ні органи Червоного Хреста, ні губернська адміністрація. Усі вони вживали поспішних заходів з метою хоч як-небудь упорядкувати рух біженців»4. Аналізуючи дані Додатку 1.201, можна зробити висновок, що всю тери-торію України було помережено маршрутами пересування, оскільки від голов-них відходили ще й допоміжні шляхи з тим, щоби дати можливість рухатися значній кількості біженецьких возів. Усього було розроблено 34 напрями руху ґрунтовими шляхами, які розпадалися на 57 допоміжних, та 8 залізничних. До того ж частину належало перевезти водою, а отже підготувати вісім переправ через Дніпро, Десну, Здвиж та Прип’ять. Серед найбільших переправ у пониззі Дніпра слід назвати Канів, Черкаси та Кременчук2. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1612, арк. 1–28 зв. 2 Там само, арк. 14–14 зв., 24–24 зв., 27, 33. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 6, арк. 221, спр. 14, арк. 20. 4 Плавучие склады // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 28. – 1 декабря. ‒ С. 98. Найбільше шляхів проходило територією чотирьох губерній: через Во-линь – п’ять напрямів, які поділялися на 15 ґрунтових та два залізничних, Ки-ївщину – сім напрямів і відповідно 17 ґрунтових та чотири залізничних, Поділ-лям – сім напрямів та 10 ґрунтових шляхів, Чернігівщину – вісім напрямів, які і були ґрунтовими шляхами та два залізничних. Херсонщиною, Полтавщиною та Катеринославщиною проходило відповідно чотири, три і два шляхи. І нарешті, один був призначений для гужового руху північними повітами Харківщини, зокрема Лебединським та Сумським. Їх маршрут проходив такими населеними пунктами: Недригайлів – Ольшани – Комишанка – Штепівка – Сульські Хутори (Лебединський повіт) – Заворталівка – Приходченкове – Стецьківка – Корчаків-ка – Юнаківка (Сумський повіт) і далі на місто Суджа Курської губернії (Дода-ток 1.21). На жаль, не можна точно встановити, якими населеними пунктами проходив додатковий маршрут через Харківську губернією. Відомо лише, що він пролягав від сіл Мечибилове Ізюмського до Дігтярне Вовчанського повітів з виходом у Курську губернію3. Ще одним способом переміщення стали водні перевезення, які вимагали значної підготовчої роботи, оскільки передбачалося залучити водний транс-порт, підготувати переправи та мости. У цьому контексті слід зазначити, що у кінці серпня 1915 р. КПЗФ ВЗС орендував чотири криті баржі, які першочерго-во було призначено для евакуації Києва. Після відміни наказу щодо вивезення з міста цінностей їх було перетворено на «плавучі склади» вантажів необхідних для різних підвідомчих союзу установ, які працювали в районі Дніпра та його приток. За деякий час було заорендовано два пароплави «Рекорд» та «Ар-нольд», за які союз сплачував щомісячно 9700 крб.4. У кінці вересня того ж року було використано ще дві баржі спеціально для перевезення біженців через Дніпро. Усього з 23 серпня по 7 жовтня було перевезено 20500 пудів вантажів та кілька сотень біженців1. До транспортуван-ня біженців водними шляхами було залучено приватні судна у рахунок вико-нання ними воєнної повинності. При цьому капітани приватних суден, на підс-таві циркулярного розпорядження окружного інспектора судноплавства Пасин-кова Служби судноплавного нагляду Київського округу шляхів сполучень від 15 вересня 1915 р., зобов’язувалися брати на борт спеціальних контролерів для нагляду за правильністю здійснення руху. Посадка останніх здійснювалася на Київській, Ржищевській, Кременчуцькій, Верхньодніпровській та Катеринос-лавській пристанях2. 1 Там же. 2 Циркулярное распоряджение Службы судоходного надзора Г.г. Инспекторам Судоходства III-го и V-го участков, командирам частных пароходов, привлеченных к выполнению воен-но-судовой повинности под перевозку беженцев, от 15 сентября сего года за № 70200 // Из-вестия Киевского округа путей сообщений. – 1915. – 19 сентября. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1621, арк. 1. 4 Там само, спр. 1743, арк. 69 зв. На прикладі налагодження руху біженців водними артеріями можна спробувати відтворити механізм взаємодії місцевої влади, представництв ВЗС. На початку осені 1915 р. КПЗФ ВЗС організував експедицію, яка мала обсліду-вати можливості переправи через Дніпро. Також до складу експедиції ввійшли члени двох санітарно-медичних і харчових загонів, ліквідаційної комісії, пред-ставники технічного відділу КПЗФ ВЗС, провідники та ін.. На експедицію, від-повідно до спеціальної інструкції, підписаної 12 вересня 1915 р. П. Линничен-ком, одним із керівників відділу допомоги населенню КПЗФ ВЗС, покладалося: «1) Огляд переправи через Дніпро, зокрема у районі Глібівки, Димера та мосту біля Пічок. 2) Дослідження умов будівництва найпростіших приміщень для людей, худоби та фуражу у місцях найбільшого скупчення та переправ біженців біля Дніпра. 3) Ліквідація перед переправою худоби та іншого майна біженців. 4) Надання першої харчової та медико-санітарної допомоги у районі переправи через Прип’ять. 5) Вивчення руху біженців Чернігівською губернією, що належала до району Дніпра. 6) Вивчення руху біженців по всій частині Дніпра та Прип’яті»3. Для вивчення питання щодо перебування біженців у районі Чернігівської губернії членам експедиції належало увійти в зносини з Ю. Шкляревським, представником ВЗС у цій губернії4 та Ф. Дворецьким, головою Остерської ПЗУ. Проблему їх руху через Дніпро та Прип’ять передбачалося вирішувати у спів-праці із С. Мемновим – начальником водної ділянки, О. Меновим – представни-ком ВЗС на Київській військовій пристані, М. Єгоровим – помічником уповно- важеного ГК ВЗС, який займався організацією пункту харчування в Чорнобилі, Г. Берентом – завідувачем реєстраційного пункту переселенської організації. До того ж на експедицію покладалося зобов’язання щодо забезпечення біженців на випадок крайньої необхідності кіньми для подальшого їх руху1. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1621, арк. 1. 2 Там само, арк. 2. 3 Там само, арк. 5. 4 Там само, арк. 6. 5 Там само, арк. 7 . 6 Там само, арк. 8. 7 Питательный пункт для беженцев в местечке Чернобыль Киевской губ. // Известия ГК ВЗС. – 1915. − № 25. – 15 октября. ‒ С. 52. 14 вересня експедиція пароплаві «Арнольд» відбула з Києва, а 16 вересня прибула до Глібівки2. Там члени експедиції, оглянувши місцевість та розпита-вши старожилів, прийшли до висновку щодо неможливості наведення перепра-ви. Кращим варіантом було визнано переправу біля Ясногородки3. У той же день до роботи експедиції включилися Ю. Шкляревський та Ф. Дворецький, які повідомили про можливий рух біженців у напрямі Пічки, Окунінове, Ломакова-Гура, Карпиловка, Остер, Козелець, Ніжин, Чернігів, а також існуючої перепра-ви у районі Новосілки. Ф. Дворецький доповів про будівництво шести мостів: про троє в Острі та Зазим’ї4. 17 вересня 1915 р. члени експедиції провели засідання у містечку Чорно-биль, запросивши до участі М. Єгорова, представника від ГК ВЗС, Г. Берента, завідувача реєстраційного пункту переселенської організації, М. Островського та А. Лавцевича, завідувачів евакуаційними загонами, І. Кончевського, завіду-вача перевезенням біженців від Чорнобиля до Києва та лікарку В. Глаголєву. Члени наради, серед іншого, визнали за найкраще обладнану переправу в райо-ні Навозу, ухвалили організувати молочну ферму в Чорнобилі, оскільки біжен-ці, які переправлялися пароплавами запасалися молоком. Це доручення покла-далося на відділ закупівлі та утилізації худоби КПЗФ ВЗС. До того ж там же на-лежало побудувати навіси для худоби і фуражу, а також утеплити існуючі бараки5. У цілому, завдяки діяльності членів експедиції було встановлено оптима-льні шляхи руху та переправи, направлено рекомендації до КПЗФ ВЗС щодо клопотання перед Віленьським округом шляхів сполучень про виділення у їх розпорядження н пристаней та рухомого складу6. І вже згодом Віленський та Київський округи шляхів сполучень виділили комітету «… 9 реквізованих паро-плавів товариства пароплавства по Дніпру і притоках», які перевозили біжен-ців протягом десяти днів. Середнє навантаження на один транспорт, залежно від кількості прийнятого вантажу, коливалося від 200 до 400 осіб7. Нова проблема, якою став рух біженців, спонукала залучені до цього процесу структури реагувати на всі її виклики. Так, наприклад, КПЗФ ВЗС, йо-го Київський та Волинський губернські комітети для врегулювання руху біже-нців з Волині до Київської губернії провели кілька нарад. Комітет також здійс-нив попередні перемовини з губернськими комітетами Полтавської і Чернігів-ської губерній щодо організації співпраці у справі налагодження умов руху бі-женців їх територіями1. Подібні засідання проводили й повітові земські управи, перед яким постало питання надання харчів та притулку для поки що транзит-них біженців. Слід зазначити, що місцеві губернатори, тримаючи під контролем проблему транспортування численних людських мас ввіреними їм губерніями листувалися між собою на предмет узгодження руху останніх. Такий обмін те-леграмами вели губернатори Полтавщини, Катеринославщини та Харківщини2. 1 Урегулирование движения беженцев // Нежинец. – 1915. ‒ № 37. – С. 13. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 6, арк. 221, спр. 14, арк. 15. 3 Совещание о беженцах // Одесский листок. – 1915. – 19 августа. 17 серпня 1915 р. М. Урусов за підтримки місцевого градоначальника І. Сосоновського провів спеціальне засідання в Одесі, оскільки саме це місто та Херсонський повіт, тобто частина Херсонської губернії, мали зіграти роль тра-нзитної території для руху біженців до Таврійської губернії та Області Війська Донського. Члени зібрання, серед яких – Ю. Саморуро, помічник головуповно-важеного РТЧХ, М. Дмитрієв – особливий уповноважений з евакуації, Л. Жда-нов – уповноважений Червоного Хреста, обговорили оптимальні шляхи евакуа-ції. При цьому висловлювалося застереження щодо пришвидшення цього про-цесу, оскільки з настанням осінніх дощів ґрунтові шлях просто перетворювали-ся на суцільне бездоріжжя. Відтак було обрано два напрямки – через Вознесен-ськ на Миколаїв, Херсон, а далі до Каховки і Олешків. Другий шлях – водний, який передбачав перевезення біженців на баржах по Дністру через Одесу до Таганрога, Маріуполя, Скадовська тощо. Також було визнано, що потужним перевалочним пунктом на цьому шляху має стати Одеса з її припортовою зо-ною. Місцевій владі для тимчасового перебування біженців належало саме в порту обладнати придатні будівлі – пакгаузи Добровільного флоту, приміщення колишніх військових казарм, підготувати пункти харчування, ізоляційні бараки для хворих та ін.. Крім того, нарада постановила віднайти приміщення на хуто-рах і в селах навколо Одеси для притулку біженців до їх відправки на паропла-вах. Розробку конкретних заходів покладалося на спеціально обрану комісію3. Залізничне транспортування біженців регулювалося спеціальними цирку-лярами міністра внутрішніх справ від 21 серпня та 2 листопада 1915 р., адресовані губернаторам і градоначальникам1. Першочергово було визначено, що всі ці пере-везення будуть здійснюватися за рахунок державних асигнувань, головним чином із воєнного фонду. З 1 вересня 1915 р. вступив у дію спеціальний пільговий тариф № 117-1915 р., яким передбачалося, що особи: 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 11, арк. 15–17, 55. 2 Протоколы заседаний экстренного 190, 191, 192 Общих съездов представителей русских железных дорог. Петроград 18, 30 ноября, 1 – 3 декабря 1915 г. – Пг.: Печатня П. О. Яблон-ского, 1916. – С. 1–2. 3 Там же. – С. 2. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 11, арк. 55. 5 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 3343, арк. 103. «… виселені з районів, які перебувають у зоні воєнних дій, за розпорядженням цивільної або військової влади, чи залишають ці райони добровільно (так звані «біженці»), зокрема біженці-слов’яни з Галичини, перевозитимуться у вагонах III, IV класу, або в пристосованих товарних вагонах, до місць початку їх руху, а також в інші місця, вказані для них відповідною владою, або в місця, вибрані біженцями для пошуку роботи будуть транспортуватися згідно ставок тарифу на перевезення військових чинів, у вагонах III-го класу або пристосованих товарних вагонах»2. Тариф поширювався на усі російські залізниці та під’їзні шляхи, на яких здійснювалося перевезення військ та військових вантажів3. Відтак можна при-пустити, що транспортування біженців було прирівняне до воєнних перевезень. У кінці серпня 1915 р. на з’їзді представників російських залізниць було затвер-джено спеціальну посвідку біженця – «Екстрений відзив», яка давала право на цей проїзд. Її видача, на підставі згоди Управління залізниць та Департаменту залізничних справ міністерства шляхів сполучень, перебувала у компетенції міс-цевих повітових урядників, уповноважених та працівників ВЗС і ВСМ4. Пільго-вими були й перевезення запасів та інвентарю для надання «різнобічної допомоги біженцям», а також осіб, які перебували в розпорядженні головуповноважених та уповноважених з улаштування біженців. 3 листопада 1915 р. пільгові тарифи було ухвалено на засіданні Ради Міністрів, а 15 грудня того ж року відповідними циркуляром відділу з улаштування біженців Міністерства внутрішніх справ до-несено до виконання губернаторам, градоначальникам та уповноваженим5. Умови перевезення біженців залізницями були затверджені за засіданні спеціальної наради, яка відбулася 1 – 2 жовтня 1915 р. у Ставці Верховного го-ловнокомандувача. І вже за кілька днів присутній на ній генерал С. Ронжин, ви-конувач обов’язків начальника військових сполучень, керуючий усіма залізни- чними і водними перевезеннями на театрі воєнних дій1, направив губернаторам телеграму з обов’язковими до виконання ухвалами2. Отже, 1 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. – С. 166. 2 ЦДІАК України, ф. 344, оп. 1, спр. 3, арк. 28, Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 137 зв. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 137 зв. 4 Порайонні комітети з питань перевезень діяли в Україні з 1906 р. у Києві та Харкові і мали на меті регулювати залізничні перевезення. Для обговорення різних аспектів періодично скликалися з’їзди представників ділових кіл та ключових міністерств – шляхів сполучень, фінансів, землеробства, торгівлі. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 137. «1/ біженців перевозити від визначених станцій посадки ешелонами, кожен з яких мав сорок п’ять вагонів, згідно з розробленим маршрутом до вказаної станції призначення; 2/ пункти відправки, кількість потягів з кожного пункту, маршрути і райони висадки будуть вказані у спеціальних телеграмах, а станції висадки в межах вказаних у них районах указуватимуться уповноваженим з вивозу біженців перед їх посадкою; 3/ подача ешелонів […] повинна проводитися або за вимогами головуповноваженого, адресованими до Управління доріг, або за вимогами уповноважених до начальників станцій; 4/ посадка біженців повинна проводиться не більше як в двогодинний термін з моменту подачі ешелону; [...] 6/ кожній сім’ї біженців дозволяється брати з собою у вагон не більше п’яти пудів багажу і посадка повинна проводиться за розрахунком не менше 30-ти осіб на вагон; 7/ санітарний огляд біженців належить організувати перед посадкою, а після посадки в дорозі проходження тільки під час зупинки потягів з технічних потреб без додаткових затримок3. Проблеми організації транспортування біженців у світлі ухвал, прийнятих у Ставці, обговорювалися 6 жовтня 1915 р. на засіданні при управлінні Харків-ського Порайонного Комітету з урегулювання перевезень масових вантажів та населення на залізницях4. Цю структуру, до складу якої ввійшли представники Південної, Південно-Східної та Південно-Донецької залізниць, місцевої адміні-страції, ВЗС та чиновники царського уряду, згідно з розпорядженням міністра внутрішніх справ Російської імперії, було залучено до залізничних перевезень біженців територією Харківської, Полтавської, частини Київської, Катеринос-лавської, Курської, Воронезької губерній5. У засіданні взяли участь Г. Прокоф’єв (головуючий) – представник Харків-ського Порайонному Комітету, Г. Попов – агент особливих доручень при управ- лінні справами комітету, П. Троїцький – представник МВС, неодмінний член ха-рківського губернського присутствія, а також представники залізниць Харківсь-кого вузла: А. Рижевський (Південна), В. Новиков (Північно-донецька), М. Руд-неків (Південно-східна), П. Добросельський, М. Струков, М. Плещеєв – представ-ники ВЗС, В. Фаусек – секретар засідання, діловод Порайонного Комітету1. 1 Там само, арк. 137. 2 Там само, арк. 139 зв. 3 Там само, арк. 140. 4 Там само, арк. 140 зв. 5 Там само, спр. 6, арк. 243. 6 Совет министров Российской империи в годы Первой мировой войны. – С. 283. Виступаючі, обговоривши телеграму генерала С. Ронжина, звернули ува-гу, що успішність врегулювання перевезень біженців залежить від багатьох фа-кторів, а не лише від здатності тієї чи іншої станції прийняти певну їх кількість. До того ж наголошувалося на різних непередбачуваних труднощах, які, безумо-вно, могли стати на заваді чіткому виконанню плану руху. Важливим було зла-годженість дій усіх залучених до цього процесу структур, а відтак Харківський Порайонний Комітет зобов’язався надіслати план своєї роботи у цій сфері гро-мадським біженецьким організаціям та управлінням залучених залізниць2. У зв’язку із необхідністю покращення харчування біженців у дорозі було виріше-но влаштувати пункти харчування на станціях на відстані «… не далі як 150 верст один від одного і обладнані так, щоби потяг з біженцями можна було нагодувати протягом визначеної часом стоянки»3. Окреме питання стосувалося наявності при кожній групі біженців провідника. І нарешті, як зазначали висту-паючі, сформувати відразу 45-ти вагонні ешелони до одного пункту призначення було непросто, у такому випадку вагони належало групувати, наносячи на кожен назву пункту призначення. У Харкові їх передбачалося остаточно укомплекто-вувати та у стислі терміни відправляти далі4. У дійсності ж сучасники тих подій констатували факти переповнених вагонів, де в антисанітарних умовах транс-портувалися біженці5. Складним було питання щодо виділення на евакуацію цивільного насе-лення рухомого складу залізниць. Відстала, у порівнянні із тогочасними євро-пейськими державами, залізнична інфраструктура Російської імперії, значно ускладнювали цей процес. У жовтні 1915 р. на одному із урядових засідань С. Рухлов, міністр шляхів сполучення, зауважував на неприпустимості викорис-тання на потреби евакуації біженцям 115 тис. з наявних 320 тис. вагонів, оскі-льки це, на його думку, дестабілізувало потреби фронту і тилу6. Та все ж на кі-нець осені 1915 р., за даними Головного управління залізниць, на перевезення біженців та їх вантажів було виділено 100 тис. вагонів1 та витрачено сотні тисяч карбованців з державної скарбниці, фондів ВЗС, ВСМ, місцевих бюджетів. 1 Донік О. М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню в Україні у роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.). – С. 120. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 144. 3 Питательный пункт для беженцев в местечке Чернобыль Киевской губ. // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 25. – 15 октября. ‒ С. 52. 4 Совещание о беженцах // Одесский листок. – 1915. – 19 августа. Проте реальність була жорстокою, і на станціях, за відсутністю належної кількості потягів, спостерігалися кількагодинні затримки. У частині випадків пе-реповненість станцій біженцями робила місцеві комітети просто безсилими на-дати допомогу всім евакуйованим. Усе це приводило до асоціальної поведінки останніх, яких можна було зрозуміти, оскільки мова йшла про просте людське виживання. Наприклад, 15 жовтня 1915 р. начальник Слов’янського жандармсь-кого відділення Ган телеграфував харківському губернаторові: «Доведені до крайнощів біженки з дітьми, не отримавши ні від кого палива, відкрито грабують вугілля з вагонів на станції, йдуть по залізниці. Утру-дняюсь в репресивних заходах»2. Біженці, які їхали власними кіньми з худобою, витрачали час для її про-дажу. Працівники медичних пунктів не завжди встигали з оглядом прибулих. У натовпах губилися члени родини, головним чином, діти. Власне на станціях по-садки розігрувалися справжні трагедії, не здатні згаснути й уже на нових місцях розселення. Серйозною проблемою була організація харчування біженців у дорозі. На час, коли пункти харчування перебували на стадії створення, підтримкою біже-нців у дорозі займалися місцеві самоврядування, благодійники та просто не-байдужі особи. Наприклад, у другій половині літа 1915 р. з ініціативи КПЗФ ВЗС та за погодженням із Радомишльською повітовою управою Київської губе-рнії, місцеве земство отримало з фондів союзу кип’ятильники, чай і цукор, які було передано місцевим благочинним. Останні розподілили ці припаси серед сільських священиків, які й узяли на себе турботу щодо забезпечення транзит-них біженців хоча б гарячим напоєм3. Протягом літа-осені 1915 р. на українських землях постало близько п’ятисот різних закладів допомоги транзитним біженцям (Додаток 1.22). Їх улаштуванням на території Волині, Київщини, Поділля, Полтавщини та Чернігі-вщини займався КПЗФ, а у Катеринославській, Таврійській, Харківській та Херсонській губерніях – місцеві адміністрації та земства4. За неповними даними вдалося встановити наявність 473 пунктів, які забезпечували належні умови тра-нспортування, харчуванням, першою медичною допомогою, вели облік та ін. Найбільше – 293 серед них було пунктів харчування. Цікаво зазначити, що у Ки-ївській губернії їх мережа постала досить оперативно – менше ніж за три тижні1. Пункти харчування здебільшого розміщувалися при земських лікарнях, школах, казармах, у винайнятих земствами приміщеннях, і навіть, як це було в Охтирсь-кому повіті Харківської губернії, в переобладнаних млинах2, чи колишніх олій-ницях як у Ніжині Чернігівської губернії3. 1 Помощь беженцам // Известия ГК ВЗС. – 1915. − № 25. – 15 октября. ‒ С. 129. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 13, арк. 6. 3 Беженцы // Нежинец. – 1915. ‒ № 42. – 20 октября. – С. 8. 4 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1612, арк. 1–1 зв., 14–14 зв., 24–24 зв., 27, 33. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 13, арк. 7 зв. 6 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 17. 7 Господину Екатеринославскому Губернатру // Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. – С. 97. 118 склали заклади різного медичного спрямування – фельдшерські пунк-ти, пункти щеплення, дезінфікуючі пункти, медичні та медико-розподільчі та ін.4. Одночасно при них функціонували лазні, пральні, кузні, в яких підковували коней, лагодили вози біженців тощо. Усі ці пункти також розміщувалися у різ-них приміщеннях. Наприклад, у тому ж таки Охтирському повіті чотири розпо-дільчі пункти, де біженці одночасно отримували медичну допомогу та харчуван-ня, було розташовано у новозбудованій земській лікарні (село Хухра), в казармі (село Кириковці), старій споруді земської лікарні (слобода Боромля), у примі-щенні ферми (село Славгород)5. Першість за кількістю розташованих закладів допомоги, на підставі ана-лізу даних Додатку 1.22, вели Волинська та Київська губернії. Проте такий ви-сновок можна робити із застереженням, оскільки, можливо, в інших губерніях їх просто не було відображено у тогочасних статистичних документах. Напри-клад, у другій половині вересня 1915 р. на Катеринославщині, за даними губе-рнського комітету ВЗС, функціонувало 26 «пунктів харчування»6, а вже у листі до місцевого губернатора від 2 березня 1916 р. К. Гесберг, голова губернського комітету ВЗС, назвав 30 «медико-харчових пунктів». Слід зазначити, у середині вересня 1915 р. на Катеринославщині до надання медичної допомоги транзит-ним біженцям було залучено 24 лікарі, 18 фельдшерів та 17 сестер милосердя, які й працювали при цих закладах7. Щоденно пункти харчування могли прийняти різну кількість біженців. Серед них були досить потужні, розміщені на вузлових станціях чи переправах, і водночас облаштовані у невеликих селах. З іншого боку, потрібно зважати, що ступінь наповненості пункту, безумовно, залежала від його розташування на магістралях руху. Для ілюстрації можна навести пропускну спроможність пун-ктів, підпорядкованих ВСМ. Отже, із 16 найбільших закладів, розкиданих по території імперії, п’ять функціонували в українських губерніях. З них – Знам’янка Катеринославської губернії (60000/8500)1, Новозибків Чернігівської губернії (34000/4857), Кременчук Полтавської губернії (24000/3428), Конотоп Чернігівської губернії (24000/3428) та Люботин Харківської губернії (23000/3285)2. Протягом жовтня 1915 р. дев’ять пунктів, які перебували на утриманні Київського обласного комітету ВСМ, обслужили 226719 біженців (Додаток 1.23). З них за день, наприклад, у Каневі та у Житомирі харчувалося відповідно 50 та 48 біженців, у той час як у селі Катеринівка Київської губернії отрмували їжу по 2056 біженців3. 1 Перша цифра – кількість нагодованих за тиждень, друга – в середньому за один день. 2 Джонс В. Деятельность питательных пунктов Союза Городов по питанию беженцев // Из-вестия ВСГ. – 1916. − № 24. – 15 января. ‒ С. 92. 3 Деятельность областного комитета Всероссийского союза городов // Известия Киевской городской думы. – 1915.− № 11. – Ноябрь. – С. 142. 4 Джонс В. Деятельность питательных пунктов Союза Городов по питанию беженцев. ‒ С. 93. 5 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1748, арк. 12 зв. 6 Жванко Л. М. З історії перебування біженців Першої світової війни в Катеринославській губ. (1915 р.). – С. 222. Інтенсивність прибуття біженців на пункти також була різною і залежала від стадії евакуації. Найбільш напружено, як відзначали представники ВСМ, пу-нкти працювали у кінці вересня – жовтня 1915 р., а з листопада рух евакуйова-них зменшився, що привело до зменшення навантаження на них4. Так тільки один медико-харчовий пункт ПРОПО, розташований у селі Сушки Золотонісько-го повіту Полтавської губернії, у серпні 1915 р. нагодував 324 особи (у серед-ньому 10 щоденно), а вже у вересні – 39978 осіб (1332 щоденно), в жовтні – 65473, що в середньому щоденно склало 2182 особи (Додаток 1.24)5. Зрозуміло, що різною була й кількість порцій їжі, отриманих цими людьми. Подамо відомості на прикладі Катеринославщини, де протягом осені 1915 р. у пунктах харчування біженці отримали 439741 порцію їжі. З них у Дебальцевому – 184253, у Ясинова-тій – 170711, у Нікітівці – 27153, в Алчевську – 24668, у Луганську – 16670 та П’ятихатках – 162866. За цими сухими цифрами, безумовно, стоїть не одне врято-ване від голоду життя біженців, які знайшли співчуття та підтримку на чужині. У пунктах харчування евакуйовані безкоштовно, як правило, раз на добу обов’язково отримували «гарячу їжу», «холодну їжу», чай із хлібом, а діти – мо-локо. Гаряче харчування – це суп чи борщ, як наприклад, на пунктах Одещини. Там на 100 осіб у середньому видавали «… 25 фунтів м’яса, 15 фунтів крупи, 30 фунтів картоплі, 1 фунт сала, цибулі, солі, перцю і хліба 5 пудів»1. Відтак щоден-но один біженець отримував 100 г. м’яса, 60 г. крупів, 120 г. картоплі та 800 г. хлі-ба. Зрозуміло, що дитячі порції були меншими за розмірами. Подібним чином від-бувалося й харчування біженців на Київщині: 1 ЦДІАК України, ф. 344, оп. 1, спр. 3, арк. 12. 2 Помощь беженцам // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 25. – 15 октября. ‒ С. 130. 3 Ведомость о питательных пунктах за сентябрь месяц // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 25. – 15 октября. ‒ С. 43. 4 Хроника // Юго-Западный край. – 1915. – 16 сентября. «Кожен біженець отримує на пункті одну страву: суп засмажений салом чи м’ясний борщ або кашу, а потім хліб і чай. Хліба видається по 1 1/2 фунта у день на одну людину, сала 1/4 фунта, цукру 3 шматки. Видача їжі відбувається 2 рази: вдень – обід, а вранці в дорогу – чай з цукром і хлібом»2. Іноді на пунктах, коли біженців прибувало більше очікуваного чи з інших причин, видавалися додаткові порції. Наприклад, протягом вересня 1915 р. на двох пунктах ПРОПО у Ромодані та Борисполі Полтавської губернії евакуйовані отримали відповідно 5842 порції білого хліба, 8910 порцій цукру, 7921 порцію молока і яєць та понад 160 кг хліба, 4818 порцій цукру, понад 100 штук яєць, 88 склянок молока3. Також вони забезпечувалися в дорогу «сухим пайком» та фу-ражем для худоби, а в окремих випадках – «кормовими грішми». Наприклад, 16 вересня газета «Юго-Западный край» повідомляла: «Через Вінницю з Галичини прослідувало 425 біженців на своїх возах зі 150 кіньми та 72 коровами. Біженцям було видано у повітовій управі кормові гроші, після чого галичан було направлено до Брацлавського повіту»4. Про сам механізм отримання біженцями їжі сучасник писав так: «… підходить потяг вранці чи пізнього вечора, біженці отримують чай, хліб і т. д., прибуде в обідню пору – отримують і гарячу. Бажання нагодувати кожен потяг гарячою їжею при значному їх напливі спонукало деякі пункти відмовитися від варіння м’яса (вимагає багато часу) та замінити його салом, маслом і більшою кількістю крупи, борошна і картоплі. […] На деяких пунктах видавали дітям молоко. […] Найчастіше після прибуття потягу з біженцями, спеціальні працівники ідуть до нього та, дізнавшись скільки там дорослих і дітей, видають особливі талони, на яких відмічено їх кількість; іноді видають такі талони не на вагон, а на сім’ю. З таким талоном і посудом біженці ідуть до кухні чи до їдальні і тут же отримують їжу. Також були й пункти, де їжу приносили чи привозили до потяга і тут же роздавали її у посуд біженців, а суху прямо в руки»1. 1 Джонс В. Деятельность питательных пунктов Союза Городов по питанию беженцев. ‒ С. 91. 2 Там же. ‒ С. 93. 3 Денежный отчет Купянской уездной земской управы за 1915 год. – Купянск: Тип. «Печат-ный труд», 1916. – С. 349. 4 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. – С. 182. Зрозуміло, що працівники пунктів намагалися нагодувати усіх евакуйова-них, якщо навіть не гарячою їжею, то хоча б роздати хліба. Траплялося так, що вже після прибуття великої кількості біженців, зменшували норми його видачі. Задоволення від отримання їжі біженців одного потягу викликало гірку образу, а іноді й озлобленість з іншого, які не встигли отримати. Відчуття глибокої до-сади у біженців викликали моменти, коли талони на їжу були отримані, але за розпорядженням станційного начальства належало рушати далі. Вартість однієї порції їжі на різних пунктах Росії в середньому коливала-ся від 3 до 30 коп., а в українських губерніях здебільшого від 8 – 9 до 20 коп.. У загальноімперському масштабі це склало сотні тисяч карбованців. Головним джерелом видатків на потреби пунктів харчування було асигнування ВЗС, ВСМ, які переказували своїм представництвам кошти з власних фондів та дер-жавної скарбниці. Загалом, на потреби харчування біженців у Російській імперії протягом 1915 р. було асигновано понад 750 тис. крб.2. Статті витрат на утримання пункту харчування розподілялися таким чи-ном: на біженців, на закупівлю продуктів, на утримання самого пункту та на оплату праці персоналу. «Спонсорами» відкриття цих закладів на місцевому рівні виступили предводителі дворянства, через яких виділялися кошти Тетя-нинського комітету, різні благодійні спілки, земські та міські управи. Напри-клад, Старобільська ПЗУ Харківської губернії на відкриття пункту харчування у слободі Сватова Лучка асигнувала 1,5 тис. крб.3, а Ніжинська ПЗУ Чернігівсь-кої губернії – 4780 крб.4. В окремих випадках для забезпечення продовольством на цих пунктах, самоврядування організовували спеціальні групи, які об’їздили місцеве насе-лення з проханнями робити пожертви харчами чи кормом для худоби. Трапля-лося, що й самі селяни привозили до пунктів невеликі припаси. Наприклад, у вересні 1915 р. газета «Ніженець» написала про великодушний вчинок місцево-го селянина Сидора Диньки: «На ізоляційно-харчовий пункт Ніжинського комітету з опікування біженців приїхав селянин хутора Беден, Талалаївської волості Сидір Васильович Динька, який звернувся до завідувача пунктом М. Ракито з такими словами: «Я чув від людей, що тут у Вас багато є біженців, яким потрібна допомога сіном і хлібом, і ось я привіз, скільки можу, зі своїх «достатків»: 20 в’язок сіна і 10 шт. хліба та і уклінно прошу роздати таким, що на ваш погляд мають у цьому найбільшу потребу»1. 1 Беженцам // Нежинец. – 1915. – № 38 - 39. – 21 – 29 сентября. – С. 8–9. 2 Питательный пункт для беженцев в местечке Чернобыль Киевской губ. ‒ С. 48‒49. 3 Там же. ‒ С. 50. 4 Там же. ‒ С. 51. У значній частині пункти харчування були такими собі комплексами на-дання різноманітних послуг на шляхах руху біженців. Відтворити структуру та діяльність одного з них можна на прикладі «пункту харчування», а точніше ро-зподільчо-ізоляційного пункту, розташованого у містечку Чорнобиль Радоми-шльського повіту Київської губернії. Через цей пункт біженці направлялися на Київ ґрунтовим шляхом власними кіньми та водним – на орендованих суднах. 15 серпня 1915 р. для його облаштування прибув М. Єгоров, представник КПЗФ ВЗС2. Під його керівництвом, перш за все, було збудовано п’ять легких бараків на 120 - 150 осіб кожен, а також пункт харчування та невелику амбула-торію, у якій оглядали щойно прибулих біженців. Трохи згодом у приміщенні церковнопарафіяльної школи було обладнано інфекційний барак для утримання хворих скарлатиною, дизентерією та на кір. Хворих на холеру спочатку направ-ляли до земського холерного бараку, а зі збільшенням їх кількості Віленський округ шляхів надав у розпорядження союзу два бараки на 20 ліжок із повним устаткування та медичним персоналом. Також прямо у приміщенні контори пристані, яке «…люб’язно було надано товариством пароплавства по Дніпру і притоках», було відкрито ще один ізоляційний барак3. Біженці, які прибували на пункт відразу реєструвалися двома реєстрато-рами, отримували їжу, а потім до відправки розміщувалися у бараках. Зрозумі-ло, що після тривалої дороги належало привести в порядок одяг, тому до послуг біженців функціонував барак-пральня з обладнаним навісом для сушіння. У ньому знаходилося 10 великих тазів, з відповідними пристосуваннями, а також кип’ятильники і казани для нагріву води. Мило для їх потреб видавалося безкоштовно. З 21 по 25 вересня 1915 р., наприклад, пральнею скористалися 367 осіб, які випрали 2563 найменувань одягу. Окремо постало питання забез-печення біженців хлібом. Спочатку його закуповували у місцевих пекарів, але він був низької якості і недостатньої кількості. А відтак за підтримки місцевої кооперації було збудовано власну пекарню4. Для коней біженців було також влаштовано навіс та заготовлено сіно, яке щоденно видавалося по вісім кілограм на одну голову. Протягом 15 серпня – 1 жовтня 1915 р. через пункт пройшло понад 15 тис. біженців, які одержали по-над 35 тис. порцій обідів. Їх було оглянуто медичним персоналом. 1394 особам було зроблено щеплення від віспи. До 25 вересня у лікувальних закладах пунк-ту перебувало 143 хворих1. 1 Там же. – С. 52. 2 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 64. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1567, арк. 3. 4 Курцев А. Н. Беженство. – С. 135. 5 ЦДІАК України, ф. 344, оп. 1, спр. 3, арк. 30. 6 Там само. Проте організація допомоги біженцям на пунктах харчування супрово-джувалася низкою проблем. Серед них і перебування пунктів на значній відста-ні, яку люди на возах не могли подолати за день. Особливо не вистачало пунк-тів харчування на обхідних, польових дорогах2. Отже, можна цілком справед-ливо стверджувати, що в українських губерніях на шляхах руху біженців було відкрито значну кількість пунктів харчування та різнопланової допомоги. На-прикінці осені 1915 р., коли евакуація фактично завершилася, пукти харчуван-ня, призначені для транзитних біженців, було перепрофільовано під пункти, де харчувалися уже розселені біженці. Іншу частину було просто закрито, а інвен-тар передано на збереження, головним чином, на склади при залізничних стан-ціях чи земських управах3. Рух значної кількості біженців призвів до поширення інфекційних захво-рювань, високого рівня смертності, особливо серед дітей. «У вагонах поряд зі здоровими людьми, – писав сучасник тих подій, – лежать у маренні тифозні і корчаться у судомах хворі холерою»4. У зв’язку із цим 25 вересня 1915 р. М. Урусов надіслав спеціальну телеграму очільникам Катеринославської, Полтав-ської, Херсонської, Чернігівської, Таврійської, Курської, Самарської, Астрахан-ської губерній та Області Війська Донського. З метою «…попередження поши-рення епідемій і оберігання населення внутрішніх губерній від занесення інфек-ційних хвороб» останнім належало взяти під свій контроль реєстрацію хворих біженців на пропускних і розподільчих пунктах5. Більше того, губернатори, ви-конуючи це розпорядження, надсилали до Бердичева у штаб-квартиру голову-повноваженого щотижневі відомості про хворих, померлих та тих, хто одужали. При цьому вівся розподіл на біженців та місцеве населення. Особлива увага зверталася на фіксування випадків «важких інфекційних хвороб» – холери та різних типів тифу6. Для надання медичної допомоги біженцям паралельно із функціонуван-ням пунктів харчування на станціях діяли лікарські пункти. На кошти ВЗС у губерніях України, як, наприклад, на Катеринославщині біженцям було органі-зовано надання кваліфікованого медичного обслуговування, відкриті дитячі лі-карні та шпиталі. У них «... безкоштовно працювали лікарі Губернського земства та Губернського Комітету Всеросійського земського союзу, які не лише надавали біженцям медичну допомогу, але спільно з іншими добровольцями взяли на себе нелегку ношу щодо ведення всієї господарської справи притулків для біженців, яка вимагала від них витрат часу та енергії»1. 1 Журнал заседаний Екатеринославского губернского земского собрания очередной сессии 1915 г. – С. 378. 2 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. – С. 182. 3 Деятельность областного комитета Всероссийского союза городов. // Известия Киевской городской думы. – 1915. – № 11. – Ноябрь. – С. 143. 4 Бежанства 1915 года : [Электронный ресурс] / [рэд. В. Луба, Я. Мірановіч]. – Беласток : SPHU «Podlaska», Zakład Poligraficzny, 2000. – С. 7. Режим доступа: http://kamunikat. org/ 3537.html. До роботи на пунктах по можливості також залучалися воєнні лікарі та фельдшери, хоча основне навантаження лягло на земський медичний персонал. Цікаво зазначити, що керівниками пунктів, де надавалася медико-харчова до-помога, призначалися відповідальні за харчування та за медичне обслуговуван-ня. Наприклад, ізоляційно-медичним пунктом у Ніжині Чернігівської губернії керували спеціально відряджений воєнний лікар М. Макевич та представник земства М. Ракито2. У частині населених пунктів було відкрито невеликі амбу-латорії, а у Києві, наприклад, лікарню3. Проте надати усім біженцям медичну допомогу було просто неможливо, а тому спостерігалися спалахи епідемічних захворювань, особливо на водних шляхах. Евакуація в умовах спекотного літа 1915 р. проходила досить важко, біженці потерпали від браку питної води. Пе-ресохлі придорожні колодязі спонукали їх пити воду із річок, канав, струмків. Відтак спалахували шлункові хвороби та епідемії. Обабіч доріг, як зауважив білоруський історик Є. Міранович, почали з’являтися могилки найслабших – дітей і пристарілих4. Одночасне перевезення величезної маси біженців було просто неможливо, тому на крупних залізничних вузлах та містах, які розташовувалися на шляхах їх інтенсивного руху, було влаштовано спеціальні розподільчі пункти. Відповідно до ухвал земського з’їзду 7 – 9 вересня 1915 р., такими містами визнавалися Мо-сква, Орел, Курськ та два українські – Харків та Катеринослав. У них, головним чином, неподалік залізничних вокзалів передбачалося влаштувати «… особливі на 3.000 осіб кожен розподільники легкого типу, для розвантаження потягів із біженцями та надання їм медико-санітарної допомоги»1. Слід зазначити, що у Катеринославі за ініціативи губернського комітету ВЗС будівництво першого ба-раку розпочалося у кінці серпня 1915 р.2. За короткий час у Харкові та Катеринос-лаві постали справжні містечка для біженців3. У Катеринославі він так і називався – «Покровське містечко» від назви привокзального майдану, де й розміщувався. 1 Собрание уполномоченных губернских земств 7 – 9 сентября 1915 г. в Москве // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 24. – 10 октября. – С. 16–17. 2 Помощь беженцам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 28 августа. 3 Беженцы // Приднепровский край. Вечерний выпуск. – 1915. – 22 октября. 4 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 5. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 111, арк. 84. 6 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 7. Структура пунктів була схожою, тому розглянемо її на прикладі Харків-ського пункту, створеного при Балашовському залізничному вокзалі. Облад-нання та його утримання взяла на себе Харківська губернська виконавча комі-сія, а міська управа виділила землю для забудови. При цьому перші два бараки для вивантажених біженців, щоб ті не ночували під відкритим небом, збудував на власні кошти член губернської виконавчої комісії М. Плещеєв4. Згодом тут було влаштовано цілий комплекс споруд, спрямованих на забезпечення життє-вих потреб біженців (Додаток 1.25)5. Серед них – чотири великих бараки для ночівлі, розраховані на 300 осіб кожен, один обсерваційних з п’ятьма відділен-нями для ізоляції сімей з хворими членами родини. Шостий барак призначався для адміністративних потреб, у якому було розміщено контору, реєстраційне та довідкове бюро, амбулаторію з кімнатами для чергових лікарів і фельдшерів. У сьомому бараку було обладнано пральню, де одночасно могло працювати 60 праль та лазню, здатну прийняти 50 – 60 осіб. Восьмий барак займала велика кухня, де було встановлено п’ять великих казанів загальним об’ємом 130 відер. Додатково було збудовано низку господарських та службових приміщень, се-ред яких сарай для зберігання речей біженців, льох, трупарню та ін.. До пункту було проведено освітлення та водопровід. Для дітей було влаштовано притулок на зразок дитячого садка6. Харківський, як і Катеринославський, пункт було призначено лише для кі-лькаденного перебування біженців, та, на жаль, відсутність належної кількості вагонів для їх відправки та непідготовленість окремих повітів до прийому, скла-дність розселення у місті, привели до його переповнення. Така ситуація спонука- ла Харківську губернську виконавчу комісію добудувати ще вісім барків, але цей процес затягнувся до пізньої осені 1915 р.1. Потрібно зазначити, що 110 тис. крб. на спорудження та його облаштування було виділено місцевим відділенням ВСМ через його представника О. Коритіна2. 1 Там же. – С. 8. 2 Там же. – С. 33. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 3071, арк. 9 зв. 4 Там само. Переміщення біженців супроводжувалося низкою проблем суб’єктивного та об’єктивного характеру. Вони починалися вже на стадії формування партій, оскільки, як зазначали у своїх звітах провідники, цих людей було дуже важко зорганізувати, а некерований рух початку літа 1915 р. зумовив значну плутани-ну на дорогах. Неодноразово провідник, прибувши до пункту збору та не зу-стрівши своїх «підопічних», відправлявся на їх пошуки. Наприклад, провідник Кайріс у своєму звіті писав: «До Лунінця я прибув 24-го вересня. Там біженців не виявилося. Їх звідти вигнали з кіньми далі. Вони попрямували до Гомеля і зупинилися в Житковичах, по тій же дорозі»3. Іноді поневіряння провідника у пошуках біженців не обмежувалися переї-здом з одного пункту до іншого. Так, провідник Дмоховський доповідав, що він «… направився шукати «своїх біженців» до Шепетівки, звідти до Кривина, далі до Славути. Повернувшись до Шепетівки і чекав прибуття партії біженців. За два дні виїхав до станцій Здолбунів та Рівне. По дорозі зустрів партію біженців, завантажену поліцією на станції Клевань, і супроводжував її всю дорогу»4. Проводирі самостійно «визбирували» невеликі групи біженців, розкидані по околицях того чи іншого населеного пункту чи й просто на узліссях. Вони отримували дані про цих людей часто саме у приватних осіб, бо яких-небудь спеціальних довідкових контор чи спеціальних агентів, що відали розташуван-ням біженців, на той час не існувало. Серед багатьох звітів, які провідники на-правляли до КПЗФ ВЗС, можна виокремити найбільш промовистий. Отже, про-відник Квасницький писав: «Вони [біженці] розташувалися в лісах, побудували собі «буди» з дощок і молодого лісу, тут же вирубаного, і сидять навколо вогнищ, що безперервно горять. Я сам обійшов цей табір, що розкинувся версти на три. Небагато погоджувалися їхати: одні ще збиралися збути рогату худобу і коней, інші були зайняті пранням і лагодженням білизни; багато господарів, залишивши в «будах» свої сім’ї; поїхали на розвідки в свої села, чи не можна повернутися назад до рідних місць. Деякі з останніх при мені повернулися з таких розвідок і говорили, що вже їм нічого повертатися додому, оскільки їх насиджені гнізда перетворилися на попелища. Такі прагнули ліквідовувати свої справи, щоб завантажитися у потяг»1. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 3071, арк. 10 зв. 2 Хроника // Приднепровский край. – 1915. – 28 октября. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 6, арк. 243. 4 Там само, спр. 10, арк. 92. 5 Хроника // Южный край. – 1915. – 1 декабря. З початком перевезення біженців залізницями виникла проблеми взаємо-дії з начальниками станцій. У низці випадків вони відмовлялися приймати ва-гони з біженцями2 чи направляти їх для подальшого слідування3. Наприклад, у вересні 1915 р. харківський губернатор М. Катеринич у листі до міністра внут-рішніх справ, наголошуючи на переповненні біженцями своєї губернії, був змушений констатувати: «Начальники залізничних станцій відмовляються направляти потяги з біженцями далі, тому що ці прибувають з документами в Харківську губернію. Були випадки, коли потяг курсував від однієї станції до іншої. А потяг із Харкова до Вовчанського повіту не прибув на місце, оскільки уже в дорозі було змінено його напрям. За декілька діб потяги, які рухалися до Воронежа, стояли голодні на станції Ворожба тільки тому, що управління Московсько-Київсько-Воронезької залізниці відмовилося їх далі перевозити»4. Подібні листи, телеграми, запити до влади надсилали й інші керівники українських губерній. Вони порушували проблему іншого рівня – взаємодії усіх задіяних в організації процесу евакуації біженців, відповідальності за його реа-лізацію. На жаль, вони здебільшого залишалися без уваги і належного реагу-вання відповідальних за це на рівні імперії осіб та установ. Отже, проблема транспортування біженців була надзвичайно складною. Вона вимагала мобілі-зації зусиль усіх учасників цього процесу. На жаль, негативні фактори воєнного часу не дали можливості його упорядкувати та повністю створити належні умо-ви евакуації значної кількості населення. Наприкінці осені 1915 р. рух біженців із зони дії Південно-Західного фронту закінчився, що було пов’язано зі стабілізацією фронту та відміною при-мусового виселення цивільного населення5. З цього моменту в евакуйованих та структур, що ними опікувалися, розпочався новий етап, позначений для одних спробами вписатися в новий соціум, а здебільшого просто вижити, для інших – створенням для них оптимального середовища та постійним пошуком коштів. Останніх катастрофічно не вистачало, що зумовлювалося різними об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Перш за все в умовах затяжного характеру війни в економічно відсталій Росії все більше поглиблювався дефіцит бюджету, прискорювалося знецінення карбованця з одночасним збільшенням кількості грошових знаків1. У результаті шаленими темпами почали розгортатися інфляційні процеси, значно зросли ці-ни на продукти першої необхідності, а трохи згодом вони взагалі майже зникли з ринку, поширювалася спекуляція. Усе це привело до різко погіршилися ста-новище населення2. Особливо складною ситуація була у містах, де загроза го-лоду дедалі більше перетворювалася на реальність3. 1 Історія українського селянства: нариси: в 2 т. / відп. ред. В. А. Смолій; НАН України, Ін-т історії України. – К. : Наукова думка, 2006. Т. 1 – С. 498. 2 Шнип А. Причины вздорожания жизни и меры борьбы с ними // Известия Херсонского уез-дного земства. – 1916. – № 11. – 11 марта. – С. 278. 3 Качмала В. Проблема біженців на Лівобережній Україні під час Першої світової війни / В. Качмала // Київська старовина. – 2011. – № 4. – С. 100. 4 Курцев А. Н. Беженство. – С. 142 5 Хроника // Утро. – 1916. – 2 января. 6 Положение беженцев // Южное слово. – 1917. – 3 февраля. Фактично імперія вже стояла на порозі свого економічного та соціального колапсу. У таких складних умовах влада, як зазначив О. Курцев, почала згорта-ти державну політику соціального захисту біженців4. Цим самим вона змушу-вала цих людей самостійно шукати засоби до існування, що з багатьох причин було просто неможливо. У той же час перед місцевими біженецькими структу-рами, у зв’язку із хронічним недофінансуванням, в окремих випадках поставала дилема навіть щодо згортання своєї діяльності, оскільки відшукати належні кошти було надзвичайно складно5. Та все ж, відчуваючи відповідальність за до-лю ні в чому неповинних і нещасних людей, вони продовжували надавати їм хоча б мізерну допомогу6. Джерелами фінансування біженецької складової Російській імперії були державні асигнування, кошти місцевих самоврядувань, громадських інституцій та отримані суми від різних благодійних зборів. Поза всяким сумнівом, головний се-гмент видатків склали бюджетні кошти, оскільки ніяка доброчинність не могла справитися з такими складними завданнями. Протягом літа 1915 р. – весни 1917 р., за різними даними, з державної скарбниці через ОН з УБ було асигновано від 297 млн крб.1 до близько 492 млн крб.2. Вони розподілялися за дев’ятьма встанов-леними цією структурою напрямками: 1 Саматыя В. Проблема беженцев в Белоруссии в годы Первой мировой войны : [Электрон-ный ресурс] / Саматыя В. – Режим доступа : http://www.nlr.ru: 8101/exib/ war1/ p39.htm. – Название с экрана. 2 Spustek I. Polacy w Piotrogrodzie 1914−1917 / I. Spustek. – Warszawa : Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1966. – S. 187. 3 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 36. 4 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 187. Обрахунки авторки. 5 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 36–37. «1. адміністрація [видатки на канцелярію комітетів з улаштування біженців, плату службовцям, їх роз’їзди та ін.], 2. квартирне забезпечення, 3. продовольство, 4. притулки, 5. переміщення біженців, 6. одяг, білизна та взуття, 7. медико-санітарна допомога, 8. Задоволення духовних потреб, 9. трудова допомога, 10. інші види допомоги»3. Остання стаття включала видатки на організацію юридичної допомоги бі-женцям, їх розшук та ін.. Навчання дітей біженців та інші, пов’язані з ними аспе-кти допомоги перебували на фінансуванні Тетянинського комітету, який попов-нював свої фонди, головним чином, з державної скарбниці (Додаток 1.10). Казенні кошти розподілялися між структурами ВЗС, ВСМ, Тетянинського комітету, ГН з УБ, етнічними та іншими спілками. Наприклад, протягом 1915 р. – лютого 1917 р. три польські інституції ЦОК, ПТДЖВ та Рада з’їздів ПОДЖВ отримали відповідно 29 809 700 крб., 18 719 581 крб. та 7 054800 крб., що в сумі склало 55 584 081 крб.4. На жаль, у нашому розпорядженні немає повних статистичних показників щодо фінансування усіх українських губерній, тому його картину гіпотетично можна відтворити на підставі вичерпних даних з Харківщини. При цьому доці-льно проаналізувати дані, що стосуються асигнувань у 1916 р.. Оскільки яки-хось особливостей у цій справі не існувало, то ситуацію, що склалася у зазна-ченій губернії, можна спроектувати і на загальноукраїнський контекст. З даних, поданих у Додатку 1.26 простежується, що фінансування видатків на біженців у 1915 р. відбувалося у повному обсязі, а уже з наступного йшов процес його скорочення5. Цей факт, на нашу думку, можна пояснити тим, що асигнування біженецьких статей відбувалося під гаслом евакуації та за умов дещо іншої економічної ситуації. І лише з кінця 1915 р. на тлі розгортання конфлікту влади з ВЗС та ВСМ намітилася тенденція до затримки виплат та їх зменшення, а на- ступного року вона тільки поглиблювалася. Наприклад, у першому кварталі не-дофінансування з підготовлених і поданих губернським біженецьким комітетом до ОН з УБ кошторисах склало 0,14%, у другому – 43%, у третьому – 50%. У че-твертому кварталі намітилося деяке зниження недофінансування – 33%, але із виділених 983 085 крб. у листопаді – грудні 1916 р. надійшло лише 433 641 крб., тобто 44%. Решту було виділено уже в січні – лютому 1917 р.. За напрямками статей видатків найбільше коштів, понад 6,4 млн, тобто майже 95% від запроектованої суми, вимагало продовольче забезпечення біже-нців, далі йшли оплата за проживання, придбання одягу, білизни та взуття, а також на їх лікування (Додаток 1.27). За першими двома статтями влада задо-вольнила вимоги на 74% та 80%, тоді як лише на 25% – потреби в одязі та взут-ті. На низькому рівні було й забезпечення медико-санітарної допомоги (26%), що у загальних несприятливих соціально-економічних умовах загрожувало спалахами різних епідемій та поширення епідемічних захворювань. Мізерними були покриття видатків на задоволення духовних потреб та на утримання при-тулків. На останні, щоправда, кошти окремо асигнувалися через Тетянинський комітет та різні етнічні спілки. На організацію трудової допомоги взагалі нічого не виділялося, оскільки на переконання ОН з УБ, то було справою самих біже-нців. Загалом же, протягом 1916 р. Харківська губернія отримала 65 % від за-планованих витрат на соціальну опіку розселеної на її теренах цієї категорії на-селення. Залишки покривалися шляхом узяття місцевими самоврядуванями кредитів, перерозподілом із інших статей у земських бюджетах1 чи просто урі-занням розмірів допомоги. Фактично така складна ситуація ставила на грань виживання біженців, провокувала нагнітання соціального конфлікту та безпідс-тавні звинувачення на адресу працівників комітетів. 1 Там же. – С. 16; Местная жизнь // Сумской вестник. – 1916. – 17 июля, 9 августа. Розглядаючи розміри асигнувань, які надходили до повітів та міст у за-значений період, слід також наголосити на їх хронічному недофінансуванні (Додаток 1.28). Найменше коштів отримали місто Чугуїв (53%), а серед повітів Валківський (54%) та Вовчанський (59%). Найбільш «забезпеченими», коли можна так сказати, були Охтирський (75%) та Старобільський (73%) повіти. У середньому фінансування у повітах Харківщини перебувало на рівні 65 %, що в багатьох аспектах залишало місцеві комітети наодинці із вирішенням числен-них проблем біженців. Суперечливим був і сам процес розробки місцевих кошторисів. Напри-клад, МВС відмовилося виділяти кошти на адресу губернського комітету ВЗС, який на Харківщині, серед іншого, опікувався справою біженців, про що було повідомлено голову ГЗУ В. Акішева. Відтак у березні 1916 р. відділ допомоги біженців, що діяв у структурі губернського комітету ВЗС було передано у ком-петенцію ГЗУ. Точні дані про кількість біженців ГЗУ отримала лише у квітні 1916 р., коли організувала у повітах одноденний їх перепис1. Власне, тільки з цього моменту можна було робити більш-менш об’єктивні розрахунки, але вже за деякий час влада спровокувала ситуацію, яка аж ніяк не сприяла «чіткій і планомірній» роботі місцевих комітетів. У звіті про діяльність земств Харківсь-кого губернії та комітету ВЗС у царині надання допомоги біженцям серед нега-тивних чинників називалося: 1 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 18. 2 Там же. – С. 17. 3 К составлению смет беженских // Полтавский день. 1916. – 23 сентября. 4 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 20, 22. «Услід за хаотичним періодом розселення біженців, розпочався новий період хаосу, спричинений на цей раз незвично швидкою зміною циркулярних розпоряджень царського уряду у справі допомоги біженцям, а звідси необхідністю комітетів у той чи інший спосіб пристосовуватися до цих циркулярів, неодноразово переробляти і тому затримуватися зі здачею своїх кошторисів, і нарешті досить відчутним і при цьому необґрунтованим скороченням цих кошторисів, розроблених Губернською Управою і затверджених в Нарадах [ГН з УБ] при Губернаторові»2. Часто саме у зв’язку з цим вони не встигали вчасно подати до МВС свою фінансову документацію, позаяк, на підставі спеціального міністерського роз-порядження належало робити за місяць до ухвалення чергового квартального асигнування3. А в цей час ГЗУ отримувала новий циркуляр і була змушена пе-реробляти кошторис, запізнюючись із його відправкою. Виходило таке собі за-мкнуте коло, розірвати яке влада аж ніяк не бажала. Відтак на кінець року на Харківщині у справі опікування біженцями склалася надзвичайно критична фі-нансова ситуація, не допомогли навіть неодноразові особисті поїздки до Петро-граду голови ГЗУ В. Акішева та члена ГЗУ М. Аршибушева4. Отже, становище, що склалося у Харківській губернії, як свідчить аналіз інших джерел, було характерним і для інших українських губерній. Державні асигнування на потреби біженців скорочувалися, їх катастрофічно не вистачало для задоволення навіть нагальних потреб. Про це місцеві комітети неодноразо-во у листах повідомляли МВС та ОН з УБ, відряджали спеціальні депутації до столиці, проте за тогочасних умов влада дистанціювалася від цієї проблеми. Підтвердженням того є положення нормативних актів, у яких засади для обрахун-ків різних біженецьких статей упродовж 1916 р. йшли у бік свого зменшення. Основним документом, на підставі якого місцева біженецька вертикаль розробляла кошториси, безумовно, є «Керівні положення з улаштування біжен-ців», а далі – низка міністерських циркулярів, які деталізували та давали певні тлумачення його статей. Отже, щоденний розмір «продовольчого пайка для бі-женців», відповідно до 22 статті «Керівних положень», склав від 15 до 20 коп.. Стаття 24 стосувалася умов проживання евакуйованих і передбачала: «Розмір витрат на приміщення, опалення та освітлення встановлюється Губернською (Обласною) Нарадою з розрахунку на одного біженця на місяць: до 1 крб. 20 коп. − у сільській місцевості та до 2 крб. – у містах, передміс-тях і поселеннях, що мають статус міських»1. 1 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. – С. 217. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 120, арк. 11–14. 3 Положение беженцев в Волчанском уезде // Земский листок. – 1916. – № 51. – 18 декабря. – С. 16–17. 4 Прекращение кредитов на помощь беженцам // Полтавский день. – 1916. – 24 августа. Забезпечення одягом мало обходитися для державної скарбниці у 20 крб. щорічно для одного біженця (ст. 26). 4 квітня 1916 р. міністр внутрішніх справ Б. Штюрмер направив до губе-рнаторів спеціального циркуляра, де ще раз підтверджувалися ці норми2. Упро-довж літа – осені 1916 р. низкою наступних урядових розпоряджень, адресова-них ГН з УБ, їх ще було скорочено. Відповідно до циркуляру МВС від 24 червня 1916 р. місцевим комітетам належало «… знімати із продовольчого пайка у селах 10% і у містах 15% від загальної кількості тих, хто перебував під опікою»3. Далі 24 серпня 1916 р. товариш міністра МВС повідомив губернаторів: «… розмір кредитів на утримання біженців в третій чверті поточного року буде скорочено, з метою доведення числа отримуючих допомогу, як тих, що перебувають у притулках, так і тих, що отримують «пайок» на руки, до 50% з урахуванням лише осіб, які дійсно працюють у сільському господарстві»4. Фактично мова йшла про позбавлення державної допомоги половини бі-женців. З жовтня 1916 р., на підставі нової редакції деяких статей «Керівних положень» останню норму щодо працюючих належало скасувати. Більше того, для визначення розміру надання державної підтримки, на підставі ухвали ОН з УБ, належало враховувати будь-який заробіток біженців1. Забезпечувати одя-гом та взуттям передбачалося лише 30%2, а квартирну допомогу надавати для 50% евакуйованих. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 112, арк. 1–2. 2 Курцев А. Н. Беженство. – С. 142. 3 Емцев Т. Помощь беженцам в истекшем году // Известия Херсонского уездного земства. – 1916. – № 42. – 14 октября. – С. 954–955. 4 Там же. – С. 955. 5 Качмала В. Проблема біженців на Лівобережній Україні під час Першої світової війни. – С. 100. Урядові коригування мотивувалися тим, що «… нині для значної частини біженців трапилася можливість впорядкувати своє існування власною пра-цею»3. Та насправді основний контингент серед біженців, і про це було відомо в урядових колах, склали жінки й діти, а серед працездатних була частина хворих чи таких, що доглядали немічних родичів, тому скорочення державної допомо-ги зачіпало і найбільш соціально незахищені категорії евакуйованої людності. Наприклад, у Херсонському повіті 50% біженців склали категорію «непраце-здатні», але і серед тих хто мав заробляти собі на прожиття, були «… кілька сот калік та хворих»4. Частина жінок мали маленьких дітей, а отже, зрозуміло, та-кож не могли працювати. Ще гіршою ситуація склалася у Вовчанському повіті Харківської губернії, де на кінець грудня 1916 р. працездатних було лише 27,2%, а решта 72,8% – діти до 14 років (41,2%), дорослі, які їх доглядали. За таких умов комітети ставилися перед вибором, кого з цих людей просто позба-вляти засобів до існування. Ще один аспект цієї проблеми полягає у визначенні співвідношення за-тверджених урядом норм до тогочасних цін, іншими словами, наскільки можна було сім’ї біженців прожити на отриману допомогу. Слід зазначити, що у Ро-сійській імперії не існувало єдиних тарифів на основні продукти харчування. Проте з розгортанням війни царський уряд, як зауважила В. Качмала, по-перше, зобов’язав губернаторів регулювати ціни на предмети першої необхідності, і, по-друге, встановлював фіксовані ціни, на ті продукти, яких потребувала ар-мія5. Більше того, Державна дума протягом літа 1915 р. – зими 1916 рр. тричі піднімала ціни на основні продукти харчування (Додаток 1.29). Для порівнян-ня наведемо ціни у березні 1915 р. у містечках Чернігівської губернії. Отже: «хліб печений житній чорний – 3,5 коп., хліб печений білий (І сорт) – 10 коп., хліб білий (ІІ сорт) – 7 коп., яловичина (І сорт) – 12 коп., яловичина (ІІ сорт) – 12 коп., свинина – 12 коп., сало – 28 коп., вершкове масло – 50 коп., цукор – 13 коп., чай – 1,6 крб., сіль – 1,5 коп., оселедці – 12 коп., яйця 1 десяток – 24 коп., олія – 14 коп. за склянку, молоко – 2 коп. за склянку, олія – 14 коп. за склянку, молоко – 2 коп. за склянку, керосин – 6,5 коп., мило – 14 коп., свічки – 35 коп., картопля – 20 коп. за пуд»1. 1 Там само. – С. 100–101. Ціни вказано за 1 фунт. 2 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 148. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 113. 4 Беженцы // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 3 ноября. За рік ціни, безумовно, зросли, і видані біженцям на продукти щоденні 20 коп. були, з одного боку, надзвичайно мізерними, але з іншого – рятували від голодної смерті, бо ще у гіршому становищі перебували позбавлені і цього. Усе це поглиблювало і без того злиденне становище біженців, яке на кінець 1916 р., як зазначають польські історики, стало просто нестерпним2. Отже, перш за все слід відзначити, що і без того запізнілі норми не відпо-відали тогочасним реаліям життя, яке дорожчало з кожним місяцем. Відтак влада свідомо чи ні провокувала суперечливу колізію, коли місцевим біженець-ким структурам належало суттєво коригувати кошториси. Хронічне недофінан-сування напрямків допомоги біженцям негативно відбивалося на діяльності мі-сцевої біженецької ланки різного рівня – від губернського комітету і до волос-ного попечительства. При цьому жоден із аспектів справи не був успішно реалі-зований, а відтак на нових місцях біженців чекали проблеми, безвихідь і розпач від свого безсилля. Серед першочергових завдань для місцевої влади та біженецьких коміте-тів різного підпорядкування було забезпечення евакуйованих житлом. Оскільки події війни розгорталися так, що вона мала перспективу перетворитися на дов-готривалу, то належало знайти варіанти, здатні забезпечити їх кількарічне пе-ребування на чужині. Слід зазначити, що різноманітна біженецька маса – бага-тодітні сім’ї, сироти чи загублені в дорозі діти, пристарілі, інваліди, хворі – ви-магала різних підходів до вирішення житлового питання. В окремі категорії мі-сцеві комітети виділяли «інтелігентних та напівінтелігентних біженців», тобто людей з освітою, «працівників розумових професій», а також дівчат та самотніх молодих жінок, як потенційних жертв сексуального насилля, для яких відкри-вали спеціальні притулки3 4 Влада Російської імперії у цьому питанні пішла по шляху найменшого для себе спротиву, розселивши основну масу біженців, яка була направлена до сільської місцевості, у тамтешнього населення. Такий крок – міна уповільненої дії, яка в умовах втоми від невдалої війни, затримки виплат за надання помеш-кань, і без того знецінені інфляційними процесами та ін., у 1916 р. вибухнула соціальним конфліктом. Місцева людність, яка недавно гостинно і зі співчуттям приймала до себе біженців, у частині випадків просто виганяла їх на вулицю. О. Курцев з цього приводу констатує: «Корінне населення тилових територій зустріло евакуйованих зі співчуттям і доброзичливістю, не дивлячись на підозрілість і відчуженість більшості прибульців, що опинилися в незнайомій реальності. З часом у зв’язку з обтяжливістю постою і зростанням витрат на «підселених людей» місцеві жителі почали ставитися до біженців як до важкого тягаря, прагнучи позбавитися від них у будь-який спосіб»1. 1 Курцев А. Н. Беженство. – С. 143. 2 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. – С. 217. 3 Хроника // Земская мысль. – 1915. – 4 июня. До того ж розселення відбувалося за відсутності нормативної бази. У прийнятих навесні 1916 р. «Керівних положеннях з улаштування біженців», ко-ли евакуйовані отримали дах над головою, фактично лише констатувалися уже існуючі типи житла для них. «… вони [біженці. – Л. Ж.] розміщуються: у містах − у відповідних для того казенних, міських або земських будівлях чи у спеціально винайнятих для них земством, містом,національними організаціями, або побудованих приміщеннях, уникаючи розміщення казарменим способом; у сільській же місцевості − у відповідних приміщеннях за плату, що видається власни-кам приміщень, у яку входить вартість опалення та освітлення»2. Безпосередня організація розселення евакуйованих від перших незначних валок3 до прибулих ешелонами покладалося на місцеві самоврядування, коміте-ти допомоги та етнічні спілки, які активно включилися у цей процес. При цьо-му відшукувалися різні прийнятні у тих чи інших умовах способи. Біженців ро-зміщували у помешканнях приватних осіб, окремих винайнятих квартирах та переобладнаних різних приміщеннях, влаштованих притулках, спеціально для цього збудованих бараках. Для порівняння слід зазначити, що українські біженці, які перебували по інший бік Південно-Західного фронту в Дунайській імперії, отримали тимчасо-вий притулок у спеціальних таборах. Австрійська влада з огляду на внутрішньо-політичну ситуацію в країні при організації переселенських таборів максимально враховувала національний чинник, створюючи переважно однонаціональні табо-ри. Для українців було виділено табори Вольфсберґ, Ґмінд й Ґредіґ. Українці та-кож опинилися і в змішаних таборах: Оберґоллябрун (із румунами) та Хоцен (із поляками)1. Австрійський історик В. Дорник зазначає: 1 Федів Ю. О. Проблема українських іммігрантів та біженців до країн Західної Європи часів Першої світової війни : [Електронний ресурс] / Ю. Федів. – Режим доступу : http://www.nbuv. gov.ua/portal /soc_gum/dip /2011 _51/10_15 .pdf. – Назва з екрану. 2 Дорник Вольфрам. Політика Австро-Угорщини щодо України в роки Першої світової війни / В. Дорник // Перша світова війна та проблеми державотворення в Центральній та Східній Європі (до 90-річчя закінчення Першої світової війни) : матеріали міжнарод. наук. конф., 29 -30 жовт. 2008 р. – Чернівці, 2009. – С. 10. 3 Циркуляр Херсонского губернатора о беженцах // Одесский листок. – 1915. – 31 августа. 4 Там же. «… тисячі біженців з Галичини і Буковини були розміщені на території Австро-Угорщини у таборах для біженців. З поміж іншого також й у ниж-ньоавстрійському Ґмюнді, у якому до середини 1915 р. було розквартирова-но до 53 тис. осіб. Загалом, біженці мали непогане забезпечся, було побудо-вано майстерні, шпиталі, школи»2. Зрозуміло, що з позиції австрійської влади чужий елемент не припустимо було розселити в поліетнічній державі. Натомість імперія Романових грала на по-чуттях слов’янської спорідненості та пропагувала єднання підданих імператора. Уже з другої половини літа 1915 р. місцева влада взяла під свій контроль справу розселення біженців. Відтак губернатори низки українських губерній зобов’язали місцеве населення узяти до себе на постій цих людей, а місцевим біженецьким структурам – підготуватися до їх прийому та розміщення. Напри-клад, у кінці серпня 1915 р. Херсонський губернатор М. Гревениць розіслав земським начальникам спеціальний циркуляр, відповідно до якого останнім на-лежало через волосних старшин оповістити населення «… що прихисток біже-нців є справою державної ваги і від її виконання жоден власник двору не має права ухилятися»3. У документі ця проблема розглядалася як обов’язок кожного підданого: «Надати їм притулок – найперший обов’язок кожного, хто живе далеко від жахіття війни. Лише незначна частина біженців знайде заробіток і дах над головою у містах; решту належить розмістити у селах»4. Фактично можна говорити про виконання місцевим населенням неперед-баченої жодним законом повинності військового часу, подібної до тієї, коли селяни власними кіньми перевозили біженців від залізничних станцій до місць розселення. В окремих випадках їх узагалі було залучено до транспортування останніх від одного до іншого населеного пункту1. Водночас слід зазначити, що на хвилі піднесення і патріотизму місцеве населення зустрічало біженців зі співчуттям та готовністю надати підтримку. Такими дописами рясніла вся укра-їнська преса. Для ілюстрації дозволимо навести собі кілька з них. 8 серпня 1915 р. «Екатеринославская земская газета» писала: 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1567, арк. 6–7; Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 10, арк. 119. 2 Крестьяне беженцам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 8 августа. 3 «Как мы приняли беженцев» (Письмо священника Архиепископу Антонию) // Харьковские ведомости. – 1915. – 20 октября. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр 33, арк. 4–4 зв. 5 Там само, спр. 6, арк. 209–212, 215–218. 6 Белопольський комітет помощи беженцам // Сумской вестник. – 1916. – 12 июня. 7 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 6, арк. 216. «Селяни села Пушкарівка Верхньодніпровського повіту з прибуттям до се-ла 250 біженців (переважно жінки і діти) асигнували на їх утримання одну тисячу карбованців, розселивши їх на «обивательських» квартирах»2. 20 жовтня того ж року «Харьковские ведомости» надрукували лист свяще-ника Є. Шишканова із села Пасова до харківського архієпископа Антонія: «Нарешті ми дізналися, що їдуть біженці. З ранку на кухню (влаштовану заздалегідь у нежитловому будинку. – Л. Ж.) прийшли жінки і приго-тували обід. Надвечір біля кухні зібралися майже всі парафіяни [...]. Люди забрали біженців по домівках. Щодня на кухні готують обід (200 порцій) і роздають безкоштовно біженцям»3. Готовність повітів до прийому евакуйованих можна розглянути на прик-ладі Харківщини. 10 – 11 вересня 1915 р. губернатор М. Протасьєв отримав те-леграми з десяти повітів (крім Харківського), у яких місцеві предводителі дво-рянства та голови ПЗУ звітували про відповідну роботу. У сільській місцевості оглядом приміщень та організацією, за потреби, ремонту займалися волосні старишини. При цьому робота розпочалася за два – три тижні до прибуття бі-женців4. За короткий час було підготовлено приміщення, де планувалося розк-вартируватися понад 10 тис. біженців, половину з яких забезпечив Старобільсь-кий повіт5. 3340 осіб могло отримати житло у Сумському повіті, з яких 1650 на станції Суми, 290 – у містечку Білопіллі6, а також у селах Сироватці (300), То-рохтяному (200), Свірі (900)7. Проте наплив біженців був значно більшим, і мі-сцевим комітетам довелося відшукувати додаткові резерви у справі забезпечен-ня житлом цих людей. Активну участь у справі розселення біженців узяло духовенство україн-ських єпархій. Для цього були підготовлені монастирські приміщення, будівлі парафіяльних шкіл, господарські приміщення при церквах. Так, 13 серпня 1915 р. харківський архієпископ Антоній направив листа губернатору М. Протасьє-ву, в якому повідомлялося про готовність монастирів єпархії прийняти біжен-ців. Серед 1070 підготовлених місць найбільше прибулих розмістилося у Свя-тогірському монастирі (600 осіб), Ряснянському (200 осіб), Курязькому (100 осіб)1. Цікаво, що на початку вересня того ж року губернатор циркулярним по-відомленням адресованим до повітових комітетів з надання допомоги біженцям зобов’язав останніх розселяти у монастирях лише православних біженців, тоді як католиків та лютеран – у місцевого населення2. 1 Там само, спр 10, арк. 39–39 зв. 2 Там само, арк. 233. 3 Там само, спр. 46, арк. 15. 4 Там само, арк. 15. 5 Жванко Л. М. Духовенство Харківщини та організація допомоги біженцям. – С. 246. 6 Беженцы духовного звания в г. Полтаве // Полтавские епархиальные ведомости. – 1915. – № 19. – С. 1509–1513. У багатьох випадках священики, часто подаючи особистий приклад, за-кликали парафіян брати до себе на квартири біженців. Наприклад, священик М. Миколаївський із села Огульці Валківського повіту Харківської губернії зумів переконати населення волості щодо необхідності відведення безкоштовних квартир біженцям. При цьому він сам надав житло для шести сімей біженців3. Завдяки його подвижницькій діяльності, як зазначав у листі до губернатора Ха-рківщини О. Фалькенштейн, виконувач обов’язків голови Валківської ПЗУ від 27 травня 1916 p., було зекономлено близько 2 тис. крб. державних коштів на «квартирну допомогу»4. В слободі Ново-Борова Старобільського повіту 17 па-рафіян надали біженцям по одній кімнаті, 5 виділили по окремому будинку, 20 узяли до себе на утримання одного-двох біженців5. У Полтаві для прийому біженців було підготовлено чотири церковнопара-фіяльні школи, а у повітах Полтавської губернії – готелі монастирів. У Золотоні-ському, Костянтиноградському, Кобеляцькому, Лубенському та Полтавському повітах під гуртожитки для біженців було надано 23 церковні школи, в яких осе-лилося 490 осіб. Належну увагу та підтримку було надано вдовам і дітям свяще-ників. Вони були розквартировані та забезпечені безкоштовним харчуванням у Козельщанському жіночому та Полтавському Хрестовоздвиженському монасти-рях. В окремих випадках приміщення церковних навчальних закладів на кілька днів ставали притулком для транзитних біженців духовного сану та їх сімей6. У вересні 1915 р. у Катеринославі місцевий єпархіальний комітет влаштував у церковних домах і приміщеннях парафіяльних шкіл 10 притулків для 150 біжен-ців, організувавши для них безкоштовні обіди. У жовтні того ж року при будинку Братства святого Володимира теж було організовано невеликий притулок для 10 галичан, які продовжили навчання у місцевій духовній семінарії1. 1 В Епархиальных Комитетах о беженцах // Известия Комитета Ее Императорского Высоче-ства Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. ‒ № 5. ‒ 1 августа. – С. 21–22. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 104, арк. 23, 40, 57, 95, 122. 3 Там само, спр. 102, арк. 5, 11–14, 17, 23. 4 Литовский комитет // Югобеженец. – 1915. – 1 ноября. 5 Движение беженцев // Одесский листок. – 1915. – 2 августа. 6 Держархів Харківської обл., ф. 965, оп. 1, спр. 25, арк. 251–252. Місцеві етнічні комітети також долучилися до справи забезпечення жит-лом своїх знедолених співвітчизників. При цьому масштаби їх діяльності були досить вагомі. Наприклад, губернський комітет ЦОК, що діяв на Харківщині, розселив у повітах 12052 польських біженців, оплачуючи їм помешкання та опалення2. Крім того у цій же губернії 1462 етнічні біженці було розселено в 35 притулків, з них у трьох проживали литовці, чотирьох – євреї та у 28 – поляки (Додаток 1.30)3. Найщасливіші з евакуйованих змогли, відшукавши родичів чи знайомих, поселитися у більш сприятливих навіть з погляду соціальної адаптації умовах4. Також спостерігалися факти жертовності. Наприклад, заможні представники польської громади українських міст надавали у безкоштовне користування вла-сні квартири та будинки. Особливою активністю відзначилися поляки Одеси та Харкова. 2 серпня 1915 р. одеська міська газета опублікувала допис одного з чле-нів Католицького благодійного товариства: «Значну допомогу надав пан Пончовський, який передав у розпорядження комітету 37 квартир у своєму будинку та винаймав ще 10 квартир у бу-динку католицького товариства. У будинках, які надали пані Відинська та Траскіна, пан Косецький, полковник Пиловський та інші, розселилися інте-лігентні біженці. Зараз там розміщено більше 100 осіб, серед них – бухгал-тери, канцеляристи, прислуга, ремісники»5. З прибуттям до Харкова поляки розселялися на квартирах у місцевих жи-телів, спеціально відведених приміщеннях та бараках на вокзалах. Крім того: «На кошти членів комітету обладнані: притулок пані Маєвської на вісім осіб, притулок пані Оттович на вісім осіб і притулок на кошти інженера Дворжанчика та пана Щавинського на 12 осіб»6. У цих містах було відкрито низку притулків для польських сімей з дітьми, сиріт, пристарілих. Тільки у Харкові за ініціативи відділення товариства допо-моги бідним сім’ям поляків функціонувало 9 притулків, в яких знайшли захист 410 інвалідів. В Одесі налічувалося 11 таких притулків. Причому, у цих закла-дах підопічні «... користувалися усіма видами допомоги»1. 1 Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej... – S. ХІV. 2 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 154. 3 Движение беженцев // Одесский листок. – 1915. – 2 авгуса. 4 Граф Михайло Михайлович Толстой : [Електронний ресурс] Граф М. Толстой. – Режим до-ступу : http://www.odnb.odessa.ua/view_post.phpid=165. – Назва з екрану. 5 Держархів Харківської обл., ф. 965, оп. 1, спр. 25, арк. 251 – 252. 6 Земство и беженцы // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 11 августа. В окремих випадках етнічні комітети намагалися розселити своїх співвіт-чизників компактно, винаймаючи для цього будівлі на околицях міст. Такий спосіб використав, наприклад, Польський львівський комітет, який в околицях Харкові організував так звані «ґміни» – такі собі «колективи біженців»2. З про-цесом розселення тісно пов’язана проблема надання грошової допомоги, позаяк ці люди, в основній масі, були позбавлені засобів до існування. За короткий час в Одесі для польських біженців було зібрано 2760 крб. добровільних пожертв3. 500 крб. з них передав граф М. Толстой, відомий одеський громадський діяч, організатор першої станції швидкої медичної допомоги, почесний громадянин міста4. У жовтні 1914 р. в Харкові було утворено «Комісію з надання допомоги постраждалим від війни при попечительстві бідних римо-католицького віруван-ня». Її голова С. Виршилло спільно із настоятелем Харківської римо-католицької церкви ксьондзом Секлюцьким неодноразово організовували серед прихожан збір коштів. Одну з перших сум (498 крб. 91 коп.) було направлено на влаштуван-ня трьох притулків для біженців5. Зрозуміло, що у частині населених пунктів було важко відразу знайти не-обхідну кількість житла. Тому евакуйованих розселяли у тимчасових бараках, а в перспективі належало збудувати приміщення, пристосовані до зими. Напри-клад, на Катеринославщині ще у першій половині серпня 1915 р. губернський ін-женер Б. Колпичів спільно із санітарними лікарями Бахмутського та Слов’яносербського повітів отримали завдання від ГЗУ розробити тип зимового пункту, а в перспективі приступити до їх будівництва у Донецькому басейні6. Цікавим у плані розселення біженців у спеціальних таборах, за відсутнос-ті забезпечення їх окремим житлом, є досвід діяльності Полтавської міської управи та бюро Південноросійської обласної переселенської організації. Одно-часно при цій структурі було створено спеціальний комітет у складі місцевих громадських діячів, який, серед іншого, займався і пошуком відповідних квар-тир1. Комітет пішов шляхом створення біженецьких поселень, які з певним сту-пенем умовності можна прирівняти до тих українських таборів, що існували на теренах Австро-Угорщини. Отже з 12 липня розпочав свою роботу перший «Табір у Полтавському міському саду», на потреби якого уже 15 липня міське самоврядування передало усі споруди міського саду. Для здорових біженців було відведено два театри, для сімей, що перебували на карантині після кіру – приміщення більярдної. У ресторані обладнали амбулаторію та приміщення для медичного персоналу. Забезпечення необхідним спорядженням узяла на себе управа та бюро ПРОПО. Ремонт, закупівлю інвентарю, підведення опалення та освітлення взяла на себе міська влада, а ПРОПО – виділила меблі із пункту, який діяв при залізничному вокзалі Полтави. У таборі працював спеціальний персонал: лікар, дві сестри милосердя, чотири санітари, завідувач конторою табору, його помічник. Роботою кухні, де працювало чотири кухарі, керувала спеціально за-прошено жінка з відповідним досвідом. У цілому на його організацію міська упра-ва виділила 1017 крб., з яких – 288 крб. було витрачено на підготовчі роботи, 279 крб. – на закупівлі додаткового інвентарю, 448 крб. – на оплату праці персоналу2. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 113. 2 Там само, спр. 1748, арк. 14. 3 Там само. 4 Там само, арк. 14 зв. Табір в одному із центральних місць Полтави проіснував 56 днів, надав-ши тимчасовий притулок для 1182 біженців. За цей час вони перебували на по-вному утриманні. Харчування було триразовим: о 8 – 9 год. – сніданок, на який отримували чай та 200 г. білого хліба, об 11 год. хворим та дітям до п’яти років додатково давали по кухлю молока, о 13 год. – обід у загальній їдальні, на який готували борщ чи суп з м’ясом, кашу, «… а у піст – на прохання біженців піс-ний стіл»3. О 18 год. біженці вечеряли. До їдальні приходи відразу цілими сім’ями, а хворим у карантині їжу розносили сестри милосердя за допомогою санітарів. Усього на харчування біженців міська управа асигнувала близько 3 тис. крб., виділяючи в середньому 14 коп. на одну людину. Медичну допомогу біженці отримували у влаштованій спеціально амбулаторії, а окремих хворих було відправлено до міської лікарні4. З 20 серпня 1915 р. з табору розпочалася відправка біженців до інших губе-рній – Пензенської, Саратовської, Тамбовсько і Ставропільської. 2 вересня 246 осіб, враховуючи, що приміщення були непідготовлені для зимового перебування, переселили до нового табору. Його облаштуванням у будівлях черепичного заво- ду, на кошти Полтавської ГЗУ, займалася ПРОПО1. 6 жовтня туди було переселе-но останню групу біженців у складі 57 осіб. Після цього табір у міському саду припинив своє існування. Його майно частково перейшло до табору на черепич-ному заводі та на пункт харчування при станції Полтава2. 1 Там само, арк. 15 зв. 2 Там само, арк. 14. 3 Там само, арк. 16. 4 Там само, арк. 15 зв. З 1899 р міра ваги в Російській імперії, що дорівнювала 0,4095 кг. Об-рахунки авторки. 5 Там само, арк. 16. На початку серпня 1915 р. у Полтаві, у зв’язку зі скупченням у місті «ве-ликої кількості біженців без даху і їжі» бюро переселенської організації облад-нало та відкрило ще один тимчасовий табір, розрахований на 2 тис. осіб. На час його відкриття там перебував 1601 біженець3. На кінно-ярмарковому майдані знову за сприяння міської влади було зведено бараки літнього типу. Та уже з 18 вересня усі близько 300 біженців було переселено до табору, розташованому на черепичному заводі. Фактично слід розглядати його як єдиний пункт перебуван-ня евакуйованих, лише зі зміною місця перебування. У звітах ПРОПО зазнача-ється, що «Табір для біженців в Полтаві (кінно-ярмарковий майдан і черепичний завод)» функціонував з 14 серпня 1915 до 19 червня 1916 рр., коли останніх 143 біженців було розселено у повітах губернії. За цей час через нього пройшло 3707 біженців, які отримали 265 223 порції їжі. Щоденна норма хліба на одну людину склала три фунти (два чорного і один – білого), а м’яса від 0,5 до одного фунта4. Діти й хворі за вказівкою лікаря забезпечувалися бульйоном, молоком та яйцями. Медичну допомогу в обладнаній амбулаторії було надано 2991 особі (по-над 80%)5. Також функціонували дві лікарні – «дитяча» (20 ліжок), «для дорос-лих» (30 ліжок), «пологове відділення», школа. У штаті серед обслуговуючого персоналу табору перебували завідувач та його помічник, завідувачка кухнею, три канцеляристи, лікар, два фельдшери, фельдшерка-акушерка, три – п’ять се-стер-жалібниць та 22 санітари. З метою доставки продовольства та роз’їздів працівників, оскільки табір розміщувався за сім кілометрів від Полтави, було закуплено 14 коней. На літо 1916 р. полтавські табори цілком виконали свою місію із забезпечення тимчасовим житлом біженців. Першочергово справа розселення біженців та оплати за проживання не була законодавчо унормована, а тому губернська влада займалася її розв’язання самотужки. Місцеві хазяїни за надання помешкань одержували від комітетів допомоги біженцям щомісячну оплату, яка була різною і залежала від фінансо-вих можливостей самоврядувань, допомоги від ВЗС, ВСМ, виділених держав- них коштів. Наприклад, у Маріупольському повіті Катеринославської губернії «домохазяїнам» на одного дорослого біженцям платилося не більше 10 крб., а на дитину – 6 крб.1, а у Херсонській губернії відповідно 6 та 3 крб.2. У містах практикувалася видача біженцям так званих «квартирних грошей» на оплату за винайняті для них квартири. За даними ВСМ оплата за проживання однієї лю-дини, яку встановили його місцеві комітети, коливалася від 50 коп. до 3,5 крб.. Так, в Охтирці щомісячно біженців отримували 1,6 крб., у Миколаєві – 1,65 крб., у Полтаві та Харкові по 6 крб.3. У частині випадків оплата за проживання біженців була дещо вищою, ніж задекларовані норми «Керівних положеннях з улаштування біженців». Наприклад, у Катеринославі вона склала 10 крб. на до-рослого, 5 крб. на дитину до 5 років і 7 крб. на дитину 5 – 10 років. Проте, місь-ка управа, яка займалася цією справою, у зв’язку із обмеженістю коштів, за по-годженням із губернатором В. Колобовим, встановила нові норми: 1 Помощь беженцам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 4 августа. 2 Циркуляр Херсонского губернатора о беженцах // Одесский листок. – 1915. – 31 августа. 3 Смета расходов на устройство беженцев в городах // Известия ВСГ. – 1916. – № 25 – 26. – 1 – 15 февраля. – С. 99–100. 4 Призрение беженцев в Екатеринославе // Приднепровский край. – 1915. – 21 октября. «один дорослий отримує 10 крб., два – 18, три – 25 крб. і так далі; чим бі-льша сім’я, тим меншою встановлюється норма допомоги, беручи до уваги, що у сім’ї витрати на квартиру, опалення, освітлення та ін. припадає ме-нше ніж на самотнього. Кожна сім’я у середньому складається із 4 осіб, отримує 24 – 27 крб. щомісячно»4. Отже, для організації розселення біженців у тилових губерніях місцева влада використала різні способи, широко залучивши до цього процесу населен-ня. На останніх припав значний тягар з надання власних помешкань прибулим. Можна говорити і про втручання у власний світ людини, адже на кілька років у її домі оселилися чужинці. З іншого боку біженці також не завжди комфортно себе почували, безумовно виникали побутові сварки, претензії, а тому отримати дах над головою ще не означало отримати в умовах війни хоча б ілюзорний душевний спокій. Важливим складником біженецької проблеми стало забезпечення еваку-йованих належним харчуванням. Аналіз історичних джерел підтверджує, що зазначений напрям допомоги був найбільш затратним і вимагав значних фінан-сових асигнувань. Оскільки біженці склали досить неоднорідну масу, то місцеві комітети використовували різні способи їх забезпечення. Відтак біженці, по-перше, отримували їжу на пунктах харчування чи спеціально влаштованих їда- льнях, по-друге, отримували щомісячну грошову «продовольчу допомогу» на закупівлю самостійно продуктів. І, по-третє, практикувалася видача евакуйова-ним самих продуктів. Самостійне приготування для себе їжі, в частині випадків, практикували етнічні біженці, для яких місцева кухня була досить специфічною. Частина біженців, як і під час евакуації, продовжували отримувати їжу на пунктах харчування, збережених з того часу чи спеціально відкритих уже для потреб осілого контингенту. Їх облаштуванням чи завідуванням за підтримки місцевої влади займалися працівники комітетів, земські діячі, іноді навіть пред-ставники польських біженців. Наприклад, у містечку Суми Харківської губернії функціонували два пункти харчування – перший у віданні міської управи, (управляючий – О. Ленгайтис, біженець з Ковенської губернії). Ще один пункт харчування та притулок для біженців-поляків організував І. Браташ, купець другої гільдії з Варшави1. На Волині у середньому щодня на пунктах харчуван-ня отримували їжу близько 47 тис. біженців2, з них у Житомирі у двох таких закладах щодня харчувалися 9 тис. біженців3. На початок весни 1916 р. у Жито-мирському повіті на пунктах підпорядкованих повітовому відділенні ВЗС у та-кий спосіб отримувало їжу 14 тис. осіб, а також діяла й низка пунктів, що утри-мувалися іншими організаціями та установами4. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 16, арк. 48 – 49. 2 Хроника // Жизнь Волыни. – 1916. – 20 января. 3 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 133. 4 Осевшие беженцы в Житомирской уезде // Жизнь Волыни. – 1916. – 20 января. 5 Деятельность Волынского и Киевского отделений Комитета Ее Высочества // Известия Ко-митета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. – № 6. – 15 августа. – С. 6. Ці пункти ставали такими собі місцями спілкування земляків, обміну ін-формації з різних біженських проблем, тут крізь призму воєнного лихоліття ро-зкривалися людські долі й характери. Наведемо лише два погляди на діяльність київських пунктів харчування – журналіста та працівника КПЗФ ВЗС. У серпні 1916 р. кореспондент однієї із київських газет так описав відвіданий ним заклад: «Час обіду. Густий сірий натовп. Престарілі, підлітки, діти, але, здебільшо-го, жінки. Сірі малоросійські свитки, кожухи, міські пальто, галицькі пояркові шапки. Крізь натовп заледве протискуються сестри-годувальниці, які розно-сять їжу. Біженці їдять за довгими столами, інші чекають своєї черги, треті тримують продуктову пайку додому. Біля однієї із сторін столи довідкових бюро: російський, польський, єврейський [...]»5. Роздача обідів, за свідченням працівників КПЗФ, мала такий вигляд: «З раннього-ранку на пунктах харчування кипить робота: спочатку готу-ється їжа, на 12 годину дня зі всіх сторін, інколи довжиною в декілька верст, тягнуться черги голодних і обірваних людей, яких потрібно нагоду-вати, напоїти, одягти, часто – обігріти, допомогти порадою тощо. Є се-ред них такі, що зловживають. До таких належать забезпечені люди. Виро-бився навіть спеціальний тип біженців, так званий, «гастролер», котрий ухитрився одночасно отримувати харчування в декількох пунктах»1. 1 Лазанська Т. І. Становище біженців України в роки Першої світової війни. – С. 216. 2 Черниговский губернский отдел Всероссийского общества попечения о беженцах // Черни-говская земская газета. – 1917. – 20 января. 3 Столовая для беженцев // Сумской вестник. – 1916. – 3 августа. 4 Там же. Поряд із пунктами харчування, здебільшого у містах, було відкрито ме-режу дешевих їдалень, де біженці отримували їжу безкоштовно чи за невелику плату. Ціни коливалися від 20 до 40 коп. для «заможних» біженців. Так, напри-клад, було в Чернігові. Там на початку зими 1917 р. губернське відділення Все-російського комітету піклування біженцями відкрило їдальню, у якій щодня для нужденних біженців видавалося 23 безкоштовних обіди, які складалися із двох блюд. Для решти евакуйованих пообідати можна було за невисоку плату2. Картину відкриття такого закладу спробуємо частково відтворити на при-кладі міста Суми Харківської губернії. На влаштування закладу повітове земство та міська управа виділили 7 тис. крб.. З цих коштів 3135 крб. було перераховано за оренду найнятого двоповерхового приміщення, позаяк планувалося на пер-шому поверсі відкрити їдальню, а на другому – «взуттєву майстерню», у якій та-кож мали працювати біженці. До штату працівників було залучено монастирсь-ких послушниць та спеціально найняту економку, яка й керувала її роботою3. Щоденно у їдальні з’їсти обід з двох страв, який коштував 20 коп. (оплачувало земство та міська управа), могло до 100 осіб. Для міста, у якому розмістилося понад 3 тис. біженців, то була важлива подія. Про це свідчить урочисте засідання з приводу влаштування «дешевої їдальні для біженців», яке відбулося 1 серпня 1916 р. у приміщенні міської управи. На ньому були присутні – І. Траскін, місь-кий предводитель дворянства та його дружина О. Траскіна, голова «дамського гуртка», М. Крамаренко від міської управи, К. Еверст від продовольчої комісії ПЗУ, А. Мещанінов від комітету допомоги біженцям, В. Первухів, директор ко-мерційного училища від навчальних закладів міста, М. Асмелова від попечите-льства бідним населенням та ін.4. Зазначимо, що відкриття таких закладів вимагало значних витрат, тому їх облаштуванням спільно займалися біженецькі структури того чи іншого насе- леного пункту. І потужність цих закладів залежала здебільшого від фінансових можливостей засновників, а відтак у середньому їх відвідувало від 100 до 300 осіб щоденно1-2-3. Наприклад, з листопада 1915 р. у Полтаві розпочала роботу їдальня для «інтелігентних біженців», яку було влаштовано спільними зусил-лями бюро ПРОПО та губернського відділення Тетянинського комітету. При цьому кошти ними було виділено порівну. Обладнання надала ПРОПО, яка і взяла на себе облаштування, ведення господарства, адміністративну роботу та контроль за фінансами. Обідати безкоштовно могли біженці, які мали дозвіл від ПРОПО на підставі обстеження їх матеріального становища, що здійснювали працівники відділення Тетянинського комітету. Інші біженці могли купувати обіди за здешевленими цінами (25 коп.). Протягом 18 листопада 1915 р. – 1 січ-ня 1917 р. було надано 89513 обідів, з них – 15659 безкоштовних. 5145 обідів було оплачено польським комітетом для своїх земляків-біженців4. 1 Хроника // Одесский листок. – 1915. – 25 октября. 2 Столовая для беженцев // Сумской вестник. – 1916. – 3 августа. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 113. 4 Там само, спр. 1748, арк. 25. 5 Лазанська Т. І. Становище біженців України в роки Першої світової війни. – С. 215–216. 6 Там само. – С. 215. 7 Хроника // Волынь. – 1917. – 9 февраля. Ще одним способом забезпечення потреби у харчуванні біженців була видача останнім щомісячної грошової допомоги. У середньому вона склала 6 крб. у місяць на дорослого і фактично вписувалася у рекомендовані «Керівними положеннями» розміри. Для дітей від 8 до 15 років встановлювалася половинна норма пайка дорослої людини5. Хоча, наприклад, на Чернігівщині щоденна но-рма для неповнолітніх до 16 років склала 16 коп.6. Проте вже з осені в частині губерній місцеві комітети починають піднімати норми утримання, проте реаль-ного результату це не давало, оскільки кошти з бюджету затримувалися. на по-чатку лютого 1917 р. на засіданні ГН з УБ Волині, яке проходило під голову-ванням віце-губернатора Є. Брофельда, було ухвалено збільшити «продоволь-чий пайок» з 20 до 90 коп.7. Окремо у цьому аспекті слід назвати родини біженців, члени яких у ста-тусі «нижчих чинів» воювали в російській армії. Здебільшого, то були евакуйо-вані дружини та діти, на яких поширювалася дія Закону «Про опіку нижніх вій-ськових чинів та їх сімейств» від 25 червня 1912 р., тобто вони могли розрахо-вувати на невелику щомісячну грошову допомогу. Наприклад, на Волині вона склала від 2,5 крб. до 4,4 крб.1. Подібну допомогу вони почали отримувати з другої половини осені 1915 р. на підставі циркуляра управління з військової повинності та за розпорядженням головуповноваженого М. Урусова, отримува-ли щомісячно «продовольчий пайок». Видача здійснювалася за обов’язкової наявності спеціальної «розрахункової книжки», куди записувалася дата та роз-мір допомоги2. Повітові комітети надавали допомогу й «біженкам-солдаткам», які отримували «продуктовий солдатський пайок», а в окремих випадках до нього додавалася й біженецька допомога3. 1 Седляр А. Соціальна допомога місцевому населенню органів міського самоврядування на Волині та Поділлі під час Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 pp.) : [Електрон-ний ресурс] / А. Седляр. – Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/205.pdf. – Назва з екрану. 2 Циркуляр Управления по Воинской Повинности Губернаторам, по поводу выдачи продо-вольственного пайка семьям беженцев, призванныхнижних чинов // Известия Херсонского уездного земства. – 1915. – № 45. – 6 ноября. 3 Местная хроника // Утро. – 1916. – 20 января. 4 Лазанська Т. І. Становище біженців України в роки Першої світової війни. – С. 215. Раціон харчування біженців не був досить різноманітним, його відмін-ність у різних губерніях України полягала, головним чином, у обсязі виданих продуктів, що залежало від місцевих умов, можливостей комітетів та самовря-дувань придбати ті чи інші продовольчі товари. Тому в дослідженнях українсь-ких істориків можна знайти декілька типових норм щоденного продуктового набору для різних категорій біженців. Наведемо деякі приклади, які, на нашу думку, дозволять створити уявлення щодо харчування цього контингенту. Так Т. Лазанська у своїй статті подає такі дані: «2 фунти хліба, по 0,25 фунта крупи, овочів, сала або м’яса, 0,5 фунтів солі, чай з трьома шматками цукру. Вартість такого пайка для дорос-лого біженця обчислювався в 21,6 коп. на день. Для ослаблених дітей і ві-ком до 8 років передбачалися склянка молока, 1 фунт білого хліба, 0,25 фунта манної крупи»4. Натомість О. Сердюк, спираючись на матеріали Київського губернського відділення Тетянинського комітету, оперує діючими на Київщині приписами: «1. 800 гр. чорного хліба, борщ, 50 гр. сала, каша із салом, чотири шматоч-ки цукру і порція чаю; дітям від 7 до 12 років, замість чорного 400 гр. біло-го хліба; 2. Для біженців, які потребували посиленого харчування, надавало-ся ще додатково 300 гр. білого хліба і два шматочки цукру; 3. Для виснаже-них і хворих надавалося дієтичне харчування: 600 гр. білого хліба, суп, каша з вершковим маслом або молоко і шість шматочків цукру. У середньому витрати на одного біженця становили 21,5 коп. на добу»1. 1 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 124. 2 Хроника // Жизнь Волыни. – 1916. – 20 января. 3 Донік О. М. Громадська благодійність в Україні в роки Першої світової війни. – С. 82. 4 Его Преосвященству, Преосвященнейшему Феофану, Епископу Полтавскому и Переяслав-скому // Полтавские епархиальные ведомости. – 1916. – № 5. – Январь. – С. 1. 5 Державний архів Херсонської області (далі – Держархів Херсонської обл.), ф. 193 оп. 1, спр. 20, арк. 45, 46. 6 «Помагайте биженцям!» // Нежинец. – 1915. – № 37. – 5 сентября. – С. 10. Збережено того-часні мово-стилістичні особливості. На Волині на початку січня 1916 р. «місячна норма пайка для біженців всякого віку, які осіли в губернії», яку встановила ГЗУ, склала: «хліба - 45 ф., сала - 3 ф., крупи - 10 ф. , солі - 2 ф., муки - 3 ф., при цьому ді-ти, жінки і непрацездатні чоловіки не позбавляються пайка у разі дійсної по-треби незалежно від розмірів заробітку інших членів тої ж сім'ї»2. Забезпечення пунктів харчування, їдалень та й самих біженців відбувалося за рахунок розподілу їх місцевими земськими комітетами, самоврядуваннями. Останні, у свою чергу, їх закуповували у місцевого населення. Ще одним засо-бом було проведення різних благодійних зборів, у результаті яких місцеві жителі жертвували продукти харчування, зерно, а також сіно і солому для худоби. У цілому необхідно зауважити, що всілякі доброчинні акції, серед іншого і для біженців, завдяки активізації громадських сил3 стали невід’ємним атрибу-том тієї війни. Цікаво зауважити, що навіть діти вносили свої незначні пожерт-ви на користь постраждалих від війни ровесників4-5. Утім самі ці збори зазнали певної еволюції, зумовленої затяжним характером військового конфлікту. На початковому його етапі спостерігалася загальна ейфорія та піднесення, викли-кані бажанням допомогти у «загальному пориві безкорисливої жалості». Міс-цева преса, яка відіграла свою позитивну роль у справі популяризації зборів, друкувала дещо наївні і водночас зворушливі віршовані заклики: Помогайте ж, товариши, Биженцям сердешным. За це сто раз заплатитьця Вам Творцем Небесным»6. Шпальта періодики рясніли світлинами зі зверненнями Великої княжни Тетяни почесної голови однойменного комітету, а у людних місцях було виві- шено спеціальні плакати з проханнями жертвувати «…грошима, речами та продуктами на потреби біженців»1-2-3-4. Проте вже у 1916 р. все більш відчут-ними ставали апатія та «…загальна втома від крові, втома від зборів…»5. Тому й тональність закличних статей отримала дещо іншу направленість. Так 3 черв-ня 1916 р. повітова газета «Лохвицьке слово» писала: 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 21, арк. 2. 2 «Россия разоренным окраинам» // Земская мысль. – 1915. – 6 июня. 3 «Россия разоренным окраинам» // Лохвицкое слово. – 1915. – 29 мая. 4 Беженцы // Нежинец. – 1915. – № 29. – С. 12. 5 На помощь разоренным братьям // Волчанский земский листок. – 1915. – № 28. – 15 августа. 6 Для страны печали и слез // Лохвицкое слово. – 1916. – 3 июня. 7 Пожертвование в пользу беженцев // Известия Александрийского уездного земства. – 1915. – 20 октября. «Три дні в Лохвиці, як і по всій Росії, буде проводитися збір. Тільки три дні збирачі будуть прохати вас покласти у кухлик кілька копійок чи карбован-ців. Невже серед нас знайдеться такий чоловік, жінка чи навіть дитина, які б не впустили щоденно до кухлика яку-небудь монетку! Невже знайдеться такий черствий громадянин, який у відповідь на про-стягнутий кухоль скаже: Відчепіться! Набридли з вашими кухлями! Так, вам набридло бачити людей з кухлями, вам набридло діставати з кишені гроші. А чи не набридло тому нещасному населенню, яке прийняло на себе удар жорстокого ворога, удар направлений на всю Росію […]. Не набридло населенню окраїн десятки разів утікати від ворожих орд і в дощ, і в мороз, і темної ночі, і в клубках пилу,і по коліна у грязюці. І нікому ж бо за тим крикнути від усього зболілого серця і ниючого від утоми тіла: “Відчепіться! Сили немає!”»6. На початковому етапі війни пожертви збиралися для населення постраж-далих територій, головним чином, польських, то уже з літа 1915 р. – для допомо-ги біженцям, які ринули у внутрішні губернії Росії. У цих випадках позитивну роль зіграла пропаганда щодо необхідності підтримки братів по крові, пропагу-вання християнських цінностей. У 1916 р., влада, фактично переклала на місцеві комітети забезпечення біженців одягом, взуттям, а то й продуктами харчування. Останні, не маючи у своєму належних коштів на ці придбання, були змушені, серед іншого, проводити й благодійні збори, які вже виглядали скоріше як при-мус. Крім того, нагніталася суспільна обстановка і антипатія до біженців, що аж ніяк не сприяло результативності їх проведення. За масштабами їх проведення можна виокремити загальноросійські та мі-сцеві. Окремо слід назвати пожертви приватних осіб, які відгукувалися на пок-лик власного благородного серця7. Серед провідних організаторів низки загаль- норосійських харитативних акцій уже з осені 1914 р., виступив Тетянинський комітет. Найбільшим збором цього періоду слід назвати «Росія – зруйнованим околицям» та «Росія – Польщі». Кожне місто, яке брало участь в останньому зборі, проводило його під своєю назвою: «Харків – Польщі», «Катеринослав – Польщі», «Одеса – Польщі» та ін.. На локальному рівні таку діяльність прово-дили земські та міські управи, місцеві комітети допомоги біженцям, етнічні спілки, духовенство. Вже зимою 1915 р. Київська, Херсонська, Чернігівська губернські ГЗУ та низка повітових управ Полтавської губернії виділили кошти на організацію до-помоги «... постраждалому від війни населенню Польщі»1. Суми були різні та залежали, головним чином, від фінансових можливостей самоврядувань. Напри-клад, Лохвицька ПЗУ Полтавщини виділила 250 крб., Глухівська ПЗУ Чернігів-щини – 500 крб.2, Васильківська ПЗУ Київщини – 1 тис. крб.. На Харківщині та-кож проводилися збори для «... тисяч беззахисних старих, жінок і дітей, які втекли із розореної і залитої кров’ю багатостраждальної Польщі»3. Серед ак-тивних учасників цих акцій були представники етнічних громад4. Уже на 20 кві-тня 1915 р. на рівні імперії обсяг пожертвувань «для підсилення коштів» Тетя-нинського комітету склав 913 148 крб.5. Понад 10% від усіх коштів дали україн-ські губернії, де, у свою чергу, лідерами виступили Волинь, Поділля та Катери-нославщина. За даним Додатку 1.31 можна встановити, що з 97591 крб., міські самоврядування зібрали 20505,63 крб., а земства – 77085,74, тобто майже 79%6. 1 Местная хроника // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 9. – С. 49–50; № 11. – С. 71. 2 Журналы Глуховского уездного земского собрания 1915 года. – Глухов: Электро-типогр. Дворкина, 1916. – С. 208. 3 Держархів Харківської обл., ф. 965, оп. 1, спр. 25, арк. 286. 4 Беженцам Польши // Южная Россия. – 1915. – 19 марта. 5 Труды соединенного собрания членов комитета ЕЁ Императорского Высочества... – С. 122. 6 Там же. – С. 302–306. Серед способів залучення пожертв потрібно виокремити збори за підпис-ними листами, влаштування різних концертів, спектаклів, масових гулянь та свят, кухликові збори, відрахування відсотків заробітної плати службовців, ви-ручення коштів від продажу книг, рукоділля, квітів, а також від проведення ле-кцій та бесід, лотереї та базари, фургонні збори. Населення при проведенні та-ких зборів виділяло кошти, продукти харчування та одяг і взуття. Наведемо кі-лька прикладів, щоби проілюструвати цей аспект подвижництва українського загалу, на підставі яких, певним чином, можна створити таку собі мозаїку жерто-вності та готовності прийти ближньому на допомогу. Особливо активно український загал відізвався на заклик Великої княжни Тетяни щодо організації благодійного збору «Росія – зруйнованим околицям», присвяченого її дню народження і проведеного 29 – 30 травня 1915 р.. Подібну акцію було проведено й наступного року. У січні 1916 р. помпезно святкувався День ангела Великої княжни, ознаменований потужним благодійним збором. За-галом 12 січня 1916 р. за старим стилем перетворилося для біженців на загально-російське свято з проведенням концертів, спектаклів, різних лотерей1 1 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 2, арк. 6–6 зв., 27, 39, 45–45 зв.; К предстоя-щему празднованию «ТАТЬЯНОВА ДНЯ» // Известия Херсонского уездного земства. – 1916. – № 1. – 2 января. – С. 17. 2 Держархів Харківської обл., ф. 317, оп. 1, спр.2, арк. 2. 3 Татьянин день // Жизнь Волыни. – 1916. – 13 января. 4 Хроника // Одесский листок. – 1915. – 31 мая. 5 Хроника // Ведомости Одесского градоначальства. – 1916. – 2 ноября, Благотворительность // Там же. – 1916. – 6 ноября. 6 Отчет // Ведомости Одесского градоначальства. – 1916. – 1 марта. До травневого збору 1915 р. долучилися широкі кола українського загалу. Наприклад, на Харківщині активну в ньому участь узяли повітові предводителі дворянства та службовці земських управ, міська інтелігенція, студентство та ін.. За два дні на потреби «…населення розгромлених окраїн…» було передано 12013 крб. 63 коп.2. У 12 повітах Волинської губернії за ці дні зібрали 54071 крб.3. Саму організацію та проведення збору можна розглянути на прикладі Одеси, де було проведено широку доброчинну кампанію під гаслом «Одеса – Польщі». Підготовку та проведення акції узяв на себе польський комітет, залу-чивши до роботи більше тисячі осіб. Волонтерам, які зголосилися збирати гро-ші, було роздано 529 спеціально опломбованих залізних кухлів. Додатково було виготовлено 300 тис. значків з логотипом Тетянинського комітету, які давали взамін вкинутим до посуду коштам. До роботи було підключено двірників, які обходили квартири і збирали пожертви. Свої внески зробили місцеві кінотеатри та ілюзіон, що в середньому склало 10% щоденної виручки за квитки. У кіосках преси продавали портрети членів імператорської родини, значки, ноти та ін.. Значну допомогу надало міське садівництво, надіславши для продажу більше 50 тис. квітів. У результаті на підтримку населення польських земель, серед них і для біженців, зібрали понад 75 тис. крб.4. Потрібно зазначити, що мешканці Одеси і в подальшому активно долучалися до проведення у міському саду спек-таклів та благодійних лотерей5, одноденних зборів пожертв6. У Ніжинському повіті Чернігівської губернії збір, який проводився 29 – 31 травня 1915 р., дав змогу майже повністю забезпечити одягом галицьких бі-женців. Так, наприклад, мешканка села Крути Євгенія Качуровська пожертву- вала 60 штук білизни, дев’ять найменувань верхнього одягу та 1 крб. 30 коп.1. У цьому контексті зазначимо, що організатори, серед них – місцеві комітети чи самоврядування, для заготівлі одягу та білизни оголошували специфічні фур-гонні збори. У цьому випадку від села до села чи містом пересувалися спеціа-льні підводи з волонтерами та горністами, які, награючи мелодії, у такий спосіб звертали на себе увагу мешканців і закликали робити пожертви2. Наприклад, на початку січня 1916 р. газета «Прилуцький голос» писала: 1 Пожертвования. Нежин // Нежинец. – 1915. ‒ № 27. – 1 июля. – С. 8. 2 Сбор белья для беженцев // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 17 октября. 3 Хроника // Прилуцкий голос. – 1916. – 8 января. 4 О беженцах // Одесский листок. – 1915. – 14 сентября. 5 Несите детское белье и платье! // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 30 октября. 6 Сбор белья для беженцев // Там же. – 17 октября. 7 Державний архів в Автономній Республіці Крим ( далі – Держархів в АР Крим), ф. 149, оп. 1, спр. 1, арк. 75. 8 Там само, арк. 76–76 зв. «30 грудня 1915 р. відбувся збір речей під керівництвом міської управи для біженців. Збір пройшов досить вдало. Зібрано приблизно 400 крб.. Удень їз-дило 6 підвід збирачів, увечері збір проводив хор колядників – учнів, які пра-цювали до глибокої ночі»3. В Одесі навіть практикували виїзд «платформи» додому благодійника за не-потрібними йому й такими бажаними для біженців речами4. А у Катеринославі міський комітет запрошував населення приносити «свої пожертви безпосередньо у будь-який час» до відділу народної освіти5. Зібраний одяг та взуття відразу роз-давалися біженцям або зберігалися на спеціально влаштованих складах комітетів. Наприклад, у тому ж таки Катеринославі для цього було орендовано приміщення Азовсько-Донського банку6. Протягом 1915 – 1916 р. Тетянинський комітет у сільській місцевості іні-ціював проведення всеросійських зборів продуктів та збіжжя під назвою «Ківш зерна нового врожаю»7. Першу таку акцію планувалося завершити до 1 листо-пада 1915 року. Її місцевими керівниками було призначено губернаторів, про що ті повідомлялися спеціальним листом, підписаним О. Нейгардтом8. Крім іншого, на очільників покладалося: «Необхідно потурбуватися, щоби віднайти приміщення для звезення та збе-рігання зерна. […] При зберіганні хліба в межах губернії потрібно, за відсут-ності безкоштовних зерносховищ, винайняти додаткові. Скрута біженців нині до того загострилася, що зібране в межах Вашої губернії зерно може бути відразу витрачене, але і в цьому випадку необхідно вести облік зібраного»1. 1 Там само. 2 Отчет по сбору пожертвованей в пользу комитета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны «Ковш зерна нового урожая 1915 г.» // Нежинец. – 1915. ‒ № 49. – 8 декабря. – С. 75. Обрахунки авторки. 3 Гаренко Ф. Поездка по сбору на беженцев // Известия Херсонского уездного земства. – 1916. – № 16 - 17. – 22 апреля. – С. 417–419. 4 Там же. – С. 418–419. Обрахунки авторки. До участі у зборі було залучено місцеве чиновництво, духовенство, полі-цію, земських гласних, землевласників, волосних старшин та громадськість. У цьому випадку збирачі з підводами їздили селами й хуторами, закликаючи міс-цеве населення, з якими попередньо на цей предмет вели бесіди волосні стар-шини, робити пожертви для біженців. Про результативність збору можна зро-бити висновки на прикладі Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Тут було зібрано 1363 крб. 24 коп., понад 29 т жита, 7 біженцям вівса, 1,4 т гречки, 1,2 т ячменю, 672 кг проса, 656 кг пшениці, понад 19 т картоплі, 3,7 т буряків, 48 кг гороху, 300 голівок капусти та 300 гарбузів. До того ж було пожертвувано 204 найменування одягу та взуття для дорослих та дітей. Зібране таким чином збі-жжя частково були роздані чи розпродані розселеним там ж біженцям, а дещо було відвезено на склад до Ніжина2. Такі поїздки не завжди були простими і мали бажаний результат. Збирачам у частині випадків доводилося довго умовляти заможну частину селянства, гос-подарів економій та хуторів. Одну з таких картин яскраво описав Ф. Гаренко, член Привільнянського підкомітету допомоги біженцям Херсонського повіту, на опікуванні якого перебувало 47 сімей евакуйованих3. Він був серед трьох членів «експедиції», які 3 жовтня 1915 р., на виділеній волосним старостою підводі, об’їхали Привільнянську волость, відвідавши дві економії та чотири хутори. За день їм вдалося зібрати 566 кг жита, 160 пудів ячменю, 160 кг борошна, кілька десятків кілограм картоплі та 18 гарб соломи для опалення будинків, де прожи-вали біженці4. Їм зустрічалися різні люди, з різними статками, одні давали поже-ртви відразу, інших доводилося довго вмовляти. «Не знаючи дороги, ми потрапили на хутір. На хуторі снували люди, по-лонені австрійці носили борошно із приміщення, де монотонно шумів па-ровий млин. Після довгих розпитувань ми відшукали господаря, який, на-близившись, запитав, що нам потрібно. Ми заявили про мету свого приїз-ду, прохаючи не відмовити в допомозі нещасним біженцям. «Чим же вам пожертвувати», запитав він. «Соломи можна?» «Можна» «Борошна мож- на?» «Можна». Він пожертвував 5 гарб соломи і 10 пудів борошна. Ми по-дякували йому за щедру пожертву і поїхали далі»1. 1 Там же. – С. 418. 2 Там же. – С. 418–419. 3 Там же. – С. 419. 4 Сбор белья для беженцев // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 17 октября. 5 Шевченко В. М. Проблема біженців на Чернігівщині в роки Першої світової війни / В. М. Шевченко // Проблеми історичного та географічного краєзнавства Чернігівщини: зб. ст. – Чернігів : [Б. в.], 1999. – Вип. 4. – С. 55. 6 Ткачев Б. В. Село Полтавка // Известия Херсонского уездного земства. – 1916. – № 12. – 18 марта. – С. 321. На іншому хуторі було все інакше: «… з хати вийшов огрядний чоловік і на наше прохання почав кричати «я і сам як біженець, ви не повірите, але тут справжня біда, борги вимагають, грошей нема, хліб продати нікому, хоч караул кричи». Він, кричачи, ме-тушився, але було видно, що він людина з доброю душею. «Що ж я вам можу дати, соломи у мене мало, можна ячменю?» «Можна», сказали ми. Він по-жертвував 10 пудів ячменю. І дійсно, більше просити було не слід, бо й так було видно його підупале господарство»2. Поїздка збирачів завершилася пізньої ночі: «Було вже дуже темно. Зморені коні ледве тягли фургон. Дорогу майже не видно і ми ледь не заблукали. Виїхавши на дорогу, ми перш за все повечеря-ли хлібом і під дощем та вітром продовжили свій шлях. Село наше тихо спало, лише ми тягнулися додому. На дзвіниці пробило 11 годину… Незва-жаючи на усе пережите, ми були задоволені результатами своєї поїздки»3. Одним із способів залучення коштів на користь біженців були різноманітні благодійні концерти, спектаклі, народні гуляння. Вони практикувалися повсюд-но. Наприклад, у Катеринославі у зимовому театрі «українська трупа» влаштову-вала концерти, а збори від продажу квитків ішли на користь біженців4. Восени 1915 р. у Чернігові було проведено два благодійні концерти, в результаті яких на потреби біженців було зібрано 962 крб.5. 27 грудня 1915 р. місцева інтелігенція села Полтавка Херсонського повіту у приміщенні місцевого кредитного товарис-тва поставила два спектаклі «Назар Стодоля» та «На першій гулі». Таким чином зібрали 92 крб., які розподілили між сім’ям мобілізованих та біженців. Дійство настільки сподобалося громаді, що 3 січня 1916 р. відбулася друга їх постановка, від якої отримали 64 крб. для цих же категорій населення6. У серпні – вересні 1916 р. містами Полтавської губернії – Кобеляки, Миргород, Лубни, Костянти- ноград, Ромни, Гадяч, Прилуки та Хорол – гастролювала трупа М. Балуєва, яка дала по одному благодійному концерту в кожному місті. 25% прибутку від про-дажу білетів артисти пожертвували на потреби Тетянинського комітету1. 1 Благотворительные спектакли // Полтавский день. – 1916. – 21 августа. 2 Держархів Харківської обл., ф. 720, оп. 1, спр. 67, арк. 13. 3 Там само, арк. 18. 4 Там само, ф. 40, оп. 100, спр. 1198, арк. 1. 5 Жванко Л. М. Роль духовенства у проведенні благодійних зборів на користь біженців Пер-шої світової війни / Л. Жванко // Історія релігій в Україні: наук. щорічник. – В 2-х кн. – Кн. 1. – Львів : Логос, 2005. – С. 265. 6 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 69, арк. 251–252. 7 Там само, ф. 40, оп. 100, спр. 1198, арк. 1, 53–65. Говорячи про учасників та й організаторів благодійних зборів для біжен-ців, слід виділити українське духовенство. Проаналізуємо цей аспект його дія-льності на прикладі Полтавської та Харківської єпархій. Своїми проповідями священики переконували парафіян у їх святому обов’язку пожертвувати знедо-леним частину коштів, одягу чи продуктів харчування. Безумовно, це складне завдання вимагало неабияких здібностей священнослужителів, оскільки місцеве населення теж потерпало від воєнного лихоліття. Благодійні збори проводилися при церквах на релігійні свята, а то й просто під час недільних богослужінь. Для цього біля храмів встановлювалися спеціально опломбовані скриньки та кухлі. Безпосередня відповідальність за проведення цього заходу покладалася на сільських та міських священиків, які звітували про виконання робіт перед головами благочинних округ2. Протягом 1915 р. на користь біженців у Харків-ській єпархії було проведено два великі збори пожертвувань, присвячених тиж-ню Самарянки (за п’ять тижнів після Паски)3 та Різдву Богородиці (8 вересня 1915р. – за старим стилем)4, в результаті яких було зібрано 3280 крб. 70 коп.5. Осередками благодійності у роки війни виступили і монастирі Харківської єпархії, одним з напрямків діяльності яких була організація зборів на користь бі-женців. За неповними даними, протягом осені 1915 р. на допомогу біженцям із зайнятих ворогом місцевостей, монахами 16 жіночих та чоловічих монастирів бу-ло зібрано 137 крб. 93 коп.6. Найбільше пожертв надійшло біженцям від Спасова монастиря (50 крб.), Покровського монастиря – 17 крб. 15 коп. та Семереньківсь-кого Казансько-Серафимського жіночого монастиря – 10 крб.7. Зусиллями духовенства Полтавської єпархії також було організовано грошові збори серед населення повітів. Найбільші суми отримали у Лохвиць-кому, Хорольському, Роменському повітах, що відповідно склало 751 крб. 55 коп., 725 крб. 10 коп. та 437 крб. 87 коп. Усього на 1 грудня 1915 р. до повіто-вих єпархіальних комітетів надійшло 4922 крб. 54 коп. пожертвувань. З цих коштів – 2020 крб. 64 коп. було видано як одноразову допомогу біженцям, неза-лежно від «…звання та віросповідання»1. Представники Зіньківського повітового єпархіального комітету, враховуючи незначну кількість біженців у повіті, розсе-лених, головним чином, у містечку Опішня, взяли активну участь у роботі Опіш-нянської об’єднаної попечительської ради. При цьому вони закликали «…парафіян до посильних пожертвувань натурою для біженців»2. До Зіньківсь-кої ПЗУ, у результаті проведеної благодійної акції, було передано «… 85 крб. 72 коп., 384 кілограма зерна та 20 аршин холсту»3. Хорольський земський комітет допомоги біженцям теж отримав від повітового єпархіального комітету 80 кг продуктів. Загалом, населення Полтавщини, відгукнувшись на заклик священно-служителів, у стислий термін зібрало для безкоштовної передачі біженцям понад 9 т різних продуктів харчування4. 1 Краткий очерк о деятельности Полтавского Епархиального и Уездных комитетов о бежен-цах со времени их открытия до 1 декабря 1915 года // Полтавские епархиальные ведомости. – 1916. – № 7. – С. 507. 2 Заботы о беженцах // Там же. – 1915. – № 22. – С. 1703. 3 Краткий очерк о деятельности Полтавского Епархиального и Уездных комитетов о бежен-цах со времени их открытия до 1 декабря 1915 года. – С. 506. 4 Там же. – С. 507. 5 Там же. – С. 505. 6 О беженцах // Горнозаводское дело. – 1915. ‒ 30 сентября. Полтавське духовенство активно включилося в організацію заготівлі для біженців одягу та взуття. Наприклад, протягом вересня-листопада 1915 р. губе-рнський єпархіальний комітет передав у розпорядження бюро ПРОПО 176 зіб-раних комплектів білизни та одягу5. Миргородський єпархіальний комітет, ор-ганізувавши серед населення повіту збір пожертв, направив до Миргородського земського комітету допомоги біженцям 371 комплект білизни та одягу, 1493,8 кг різних продуктів. Пошиттям білизни для біженців займалися жіночі монас-тирі єпархії та гурток співробітниць губернського єпархіального комітету. На користь біженців робили відрахування зі своїх окладів службовці та чиновники, окремі промислові підприємства, контори та ін.. Наприклад, на по-чатку серпня 1915 р. Харківський Комітет Союзу гірничопромисловців Півдня Росії асигнував Товариству допомоги бідним сім’ям поляків 3 тис. крб.6. При цьому можна цілком справедливо стверджувати, що гроші були виділено завдяки сприянню І. Вільги, активного члена польської громади і працівника поважної на той час промислової групи. У контору харківської газети «Южный край», яка потім передавала зібрані кошти до міського біженецького комітету, регулярно надходили пожертви від працівників різних установ. Серед них від службовців Північно-Донецької залізниці, харківського відділення російського електрично- го товариства «Динамо»1. 6 листопада 1915 р. чернігівська газета навіть поміс-тила подяку біженців чиновникам губернської казенної палати за співчуття та надані подарунки, закуплені на їх кошти2. 1 В пользу беженцев // Южный край. – 1915. – 5 декабря. 2 Благодарность беженцев // Черниговское слово. – 1915. – 6 ноября. 3 Хроника // Юго-западный край. – 1915. – 30 декабря, 4 Воззвание // Мариупольская жизнь. – 1917. – 10 января. 5 Хроника // Одесский листок. ‒ 1915. – 6 августа. 6 Сегодняшний сбор // Там же. – 24 августа. 7 Ознаменование дня рождения ЕЕ Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны... – С. 21–41. 8 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 63, арк.108, спр.153, арк. 9–9 зв. Справа № 41 цього фонду містить листи-прохання біженців щодо виселення їх з квартир, справа № 54 – листи-прохання щодо дозволу на переїзд до родичів. Етнічні комітети упродовж своєї діяльності за часів імперії, також викори-стовували кожну можливість для організації різних благодійних зборів3-4. На-приклад, 15 серпня 1915 р. в Одесі під патронатом С. Ебелової, дружини одесь-кого генерал-губернатора відбувся одноденний збір на користь литовських біже-нців5. Дещо згодом, у кінці того ж місяця, уже литовський комітет за підтримки міської управи провів збір «Одеса – Литві». Збір тривав з 9 години ранку до 9 години вечора. При цьому комітет, з метою заохочення одеситів жертвувати на користь литовських біженців на Соборному майдані навпроти Дерибасівської вулиці вивісив величезну картину, де зображалася нічна втеча литовців з рідного краю. Протягом дня перед полотнищем товпилися містяни, співчутливо зітхаючи та жертвуючи для біженців6. У цілому благодійні збори відіграли відчутну роль у забезпеченні біженців, більше того вони показали здатність українського суспільства до самопожертви й допомоги. За результатами проведених акцій понад 120 діячів місцевих відді-лень отримали нагороди Великої княжни Тетяни, що стало визнанням їх заслуг7. З іншого боку, тогочасна реальність була такою, що благодійні збори все ж не могли повністю забезпечити потреби біженців в їжі та предметах першої необ-хідності. В умовах значного напливу евакуйованих та водночас погіршення умов життя місцевого населення проводити ці акції було все складніше. А відтак і без того скрутне становище біженців дедалі ставала ще більш нестерпним. Про свої біди і нестатки вони писали у листах до губернаторів, біженецьких комітетів, земських та міських управ. Головним чином писали жінки, які не знали, чим прогодувати своїх дітей, де взяти для них одяг та ін.. Більшість їх були негра-мотні, тому, щоб написати листа, необхідно було знайти людину, здатну ви-класти її прохання та направити його за необхідною адресою8. Складним переплетінням різних факторів – економічних, соціальних, психологічних – стала проблема працевлаштування евакуйованого населення. Її по-різному сприймали влада, суспільство й самі біженці, а відтак кожен зали-шався зі своєю правдою та поясненням сформованого стереотипу щодо неба-жання останніх працювати. І все ж аналізуючи різнопланові історичні джерела можна встановити, що ці люди в основній масі своїй прагнули знайти роботу й, відшукавши, працювали у сільському господарстві, на гірничих підприємствах Донбасу та Криворіжжя, по найму, у спеціально відкритих для них майстернях, частині вдалося влаштуватися за довоєнним фахом. У свою чергу імперська влада, безумовно, прагнула використати працю значної кількості біженців, розселених у сільській місцевості, як альтернативу мобілізованим селянам. Офіційні кола, визнавши, що аграрний сектор мав пра-цювати на оборону держави, допускали такий крок як цілком виправданий. Дійсно, Росія пережила мобілізацію безпрецедентної кількості чоловічого насе-лення. На загальноросійському рівні до війська, як доповідав голова Державної думи М. Родзянко у записці імператору, було забрано 50% працездатного чоло-вічого населення у віці від 16 до 50 років1. В Україні показник мобілізації із сільської місцевості був вищим і склав, як засвідчує О. Реєнт, близько 61% пра-цездатних чоловіків2. 1 Історія українського селянства. – С. 484. 2 Реєнт О. Україна в Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти. – С. 99. 3 Китанина Т. М. Война, хлеб и революция. (Продовольственный вопрос в России. 1914 – октябрь 1917 г.) / Т. М. Китанина. – Ленинград : Из-во «Наука». Ленинградское отделение, 1985. – С. 52. Протягом зими – весни 1916 р. влада готувала юридичне обґрунтування необхідності залучення до роботи біженців і, перш за все, до посівної кампанії 1916 р.. Уже 25 січня 1916 р. О. Хвостов, міністр внутрішніх спав, надіслав гу-бернаторам телеграму, у якій пропонувалися заходи щодо забезпечення прито-ку біженців в аграрні райони. На повітові земські управи покладалося завдання завчасно інформувати біженців щодо наявного обсягу робіт та розміру заробіт-ної плати, виступати посередником у питаннях найму, опікуватися сім’ями бі-женців, члени яких пішли на сільськогосподарські роботи3. У лютому того ж року уже міністр землеробства О. Наумов у посланні до губернських і повіто-вих земств наголосив на важливості використання праці біженців в сільському господарстві. Він звернувся до МВС з проханням «обговорити заходи залучен-ня останніх до польових робіт», а також доручити земствам та етнічним комі- тетам організувати на місцях цю справу1. 1 Привлечение беженцев к сельскохозяйственным работам // Известия Херсонского уездного земства. – 1916. – № 7. – 12 февраля. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 120, арк. 13 зв. 3 Там само, спр. 23, арк. 154–154 зв. 4 О применении труда беженцев на сельскохозяйственных работах // Волчанский земский листок. – 1916. – № 16. – 24 апреля. – С. 11–17. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 20, арк. 1–3. 6 Там само, арк. 3. Необхідність біженців працювати і, зокрема, у сільському господарстві, набула юридичного оформленням у «Керівних положеннях з улаштування бі-женців». Умовою отримання продовольчого пайка для них стала участь в сіль-ськогосподарських роботах. 4 квітня 1916 р. вийшов урядовий циркуляр, що пояснював окремі статті «Керівних положень», зокрема необхідності раціональ-ного використання державних коштів щодо «непрацездатного елементу біжен-ського населення і всеосяжної турботи про організацію праці біженців і особли-во праці сільськогосподарської». До процесу належало залучити повітові земські управи, які мали всебічно зайнятися цією справою. Саме у працевлаштуванні бі-женців влада бачила засіб економії державних коштів. Іншою умовою, яка мала спонукати біженців до пошуку праці, стало забезпечення останніх теплим одя-гом, білизною і взуттям (один комплект яких видавався на рік). Місцева влада мала пояснити біженцям необхідність «…дбайливого ставлення до виданих їх комплектів одягу і про те, що подальших поповнень її до нової чергової видачі вже не буде, і усе необхідне їм доведеться заробити власною працею»2. У той же час місцеві губернатори, виконуючи урядові настанови, провели низку засідань, на яких обговорювали можливі способи залучення біженців до сільськогосподарських робіт». Наприклад, 25 лютого 1916 р. у Харкові під голо-вуванням віце-губернатора барона О. Розена за участі уповноваженого з улашту-вання біженців М. Толмачова, голів ПЗУ, міського голови Д. Багалія та ін., з цьо-го приводу відбулося спеціальне засідання3. У результаті дискусій було ухвалено залучити міську управу до формування окремих партій біженців, розселених у місті, та відправити їх у села на роботу. Для цього належало організувати відпо-відну співпрацю з повітовими предводителями дворянства та головами земських управ. У свою чергу на них покладався збір інформації щодо наявності вільних місць, кількості біженців, готових стати навесні до польових робіт та ін.4. При цьому слід зазначити, що ПЗУ Харківщини досить оперативно зреагували на ро-зпорядження губернської влади. І вже протягом березня надійшли відповіді з мі-сцевостей, де потрібні робочі руки5. Більше того, Лебединська ПЗУ була готова вислати до Харкова своїх уповноважених для відбору біженців6. У березні 1916 р. Волинський губернатор П. Скаржинський направив до повітових управ телеграму, відповідно до якої останнім належало взяти на облік усіх працездатних біженців, довести до відома місцевих землевласників про мо-жливості використовувати працю біженців та вказати адреси повітових бюро праці, сприяти формуванню сільськогосподарських артілей біженців, розробити маршрути та напрямки їх руху до місць праці, встановити розміри плати, широко оповіщати біженців щодо збереження за ними продовольчої допомоги у разі зго-ди працювати на польових роботах1. Для організації процесу працевлаштування біженців у повітах почали відкриватися бюро праці, які виконували посередни-цьку місію між наймачами та евакуйованими. Протягом весни – літа 1916 р. пев-на частина біженців, розселених у сільській місцевості, пішла працювати до міс-цевих поміщиків, в економії та до селян. 1 Привлечение беженцев на сельскохозяйственные работы // Жизнь Волыни. – 1916. – 13 марта. 2 Беженцы // Известия ГК ВЗС. – 1916. – № 24. – 15 января. – С. 202. 3 Заключение отдела по устройству беженцев об условиях помощи трудоспособным бежен-цам и о сокращении пособий получивши заработок // Волчанский земский листок. – 1916. – № 11. – 13 марта. – С. 19. Одними з перших, хто взяв на себе вирішення проблеми працевлашту-вання біженців стали ВЗС та ВСМ. У вересні 1915 р. за їх ініціативи при відділі з улаштування біженців було створено Всеросійське бюро праці2. Ця структура мала повноваження координуючого центру з широкою мережею своїх губерн-ських представництв. Відтак ВЗС та ВСМ, провівши значну роботу у справі ор-ганізації працевлаштування біженців, вважали за необхідне відреагувати на урядові ініціативи щодо позбавлення евакуйованих державної допомоги. У зв’язку з цим у березні 1916 р. відділ з улаштування біженців оприлюднив ви-сновки щодо умов допомоги працездатним біженцям і скорочення допомоги тим, хто отримують заробітну плату. Наголошувалося, що працездатність біже-нця не є приводом до позбавлення його державної допомоги. Скорочення чи її припинення мало наступити з моменту, коли той почав отримувати сталу заро-бітну плату, а не тимчасові та випадкові підробітки. Особу, яка кількаразово ухилялася від роботи, належало дійсно позбавити допомоги, але ніяк не членів її родини. Було обґрунтовано і категорію «непрацездатні»: діти і підлітки обох статей, які відвідували загальні чи професійні школи, діти, які не досягли 16-річного віку, жінки, старші 50 років і чоловіки понад 55 років, вагітні на остан-ньому періоді, породіллі протягом 6 – 8 тижнів після народження дитини, жін-ки, які доглядали немовлят та малолітні діти3. Представники союзів, на відміну від офіційної влади, яка з часом почала розглядати біженців, неохочих працю-вати, як нероб, підходили до проблеми диференційовано. Місцева влада та самоврядування з метою полегшення працевлаштування біженців запровадила губернські, міські та повітові бюро праці, які сприяли залу-ченню до роботи якомога ширшого кола біженців. У той же час бюро праці висту-пили, так би мовити, посередниками та захисниками біженців від експлуатації їх з боку роботодавців1. Значну роботу виконало й Бюро праці при відділі допомоги постраждалому від війни населенню КПЗФ. Серед напрямків його роботи було: 1 Комиссия по оказанию помощи беженцам при Ярославском Гор. Комитете В.С.Г. // Извес-тия Всероссийского Союза Городов. – 1916. – № 24. – 15 января. – С. 80. 2 О задачах и деятельности Киевского обласного и Центрального Бюро Труда В.З. // Бюлле-тень Комитета Юго-западного фронта. – 1916. – № 21. ‒ 24 июля. – С. 9–12. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 8, арк. 20. 4 Полтавское Центральное бюро труда // Полтавский день. – 1915. – 24 августа. 5 Бюро по приисканию работ для беженцев // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 31 июля. 6 Історія українського селянства. – С. 495. 7 Анфимов А. М. Российская деревня в годы Первой мировой войны (1914 – февраль 1917 г.) / А. М. Анфимов. – М. : Изд-во социально-экономической литературы, 1962. – С. 305. 8 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 122, арк. 14, 19, 36, 50, 69, 95. «1. Трудове посередництво у Києві та районі, 2. Об’єднання Київських бюро праці, 3. Організаційна розбудова бюро в межа компетенції КПЗФ, 4. Регу-лювання сільськогосподарського ринку праці»2. Одним із активних було Полтавське бюро праці, створене 17 травня 1916 р. за ініціативи ПРОПО (Додаток 1.33). Свою діяльність воно поширювало на місто та повіти губернії3. На належному рівні було поставлено й інформатив-ність біженців щодо наявності вільних місць: двічі на тиждень місцева газета публікувала оголошення з вакансіями4. Потрібно зазначити, що таку практику мали всі бюро праці українських міст5. До того ж досить часто преса публікува-ла й оголошення самих біженців, які шукали роботу, серед яких найбільше було вчителів, різних службовців, прислуги. Основним заняттям біженців були роботи у сільському господарстві. У роки Першої світової війни за даними сучасних вітчизняних дослідників в агра-рному секторі України працювало понад 500 тис. евакуйованих. Серед наявної робочої сили вони склали 1% у селян та 13% у поміщицьких господарствах6. На загальноросійському рівні, як зазначив А. Анфімов, цей показник склав 27%7. Відстежити динаміку прибуття біженців на сільськогосподарські роботи можна на прикладі даних з Харківської губернії (Додаток 1.34)8. Найбільше біженців працювало у липні – вересні 1916 р., відповідно 14777, 12422 та 10192 особи. Враховуючи, що на 1 липня у повітах губернії було зареєстровано 78597 евакуйованих, то цей показник склав 18%, 15% та 13%. Зрозуміло, що пік вико- ристання робочих рук припав на два літні місяці, коли тривали жнива. Серед працюючих було три категорії – чоловіки, жінки та підлітки. За даними, зібра-ними ПЗУ протягом серпня – вересня видно, що частка чоловіків склала 47% (5845) та 41% (4205), жінок 35% (4348) та понад 39% (3952), підлітків 18% (2229) та майже 20% (2035). За свою роботу біженці отримували заробітну плату залежно від статі, кваліфікації та використання харчів («свої» чи «господаря»). На прикладі мате-ріалів, щодо роботи біженців в окремих волостях Лебединського повіту Харків-ської губернії є підстави встановити, що працівників брали до себе селяни, еко-номії та цукрові заводи (Додаток 1.35). На жовтень 1916 р., як повідомляла Харківському губернатору повітова управа, «… із 41 біженця [34 чоловіки та сім жінок. – Л. Ж.] на сільськогосподарські роботи стало 32, решта 9 працю-ють на цукрових заводах. Поденні робітники працюють щоденно, крім свят і неділі, у середньому 25 днів щомісяця»1. Оплата за поденну роботу в селянських господарствах коливалася від 40 коп. до 1 крб., в економіях – від 60 до 80 коп., на цукрових заводах – 60 коп. – 1, 1 крб.2. Здебільшого біженці працювали на поденних роботах3. 1 Там само, спр. 106, арк. 16. 2 Там само, арк. 17. 3 Там само, спр. 88, арк. 25. 4 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1743, арк. 113. 5 Деятельность Волынского и Киевского отделений Комитета Ее Высочества // Известия Ко-митета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. ‒ № 6. ‒15 августа. – С. 7. 6 Открытие мастерских, учрежденных для беженцев // Жизнь Волыни. – 1916. – 3 февраля. У багатьох населених пунктах українських губерній було влаштовано ме-режу майстерень, де працювали біженці, часто виготовляючи там же для своїх потреб одяг, взуття та ін.. Наприклад, у Полтаві діяли дві швейні майстерні з пошиття теплого одягу4. У Києві частина біженок влаштувалася в швейних май-стернях губернського відділення Тетянинського комітету, вироби яких йшли на забезпечення потреб самих же біженців. За роботу вони отримували від 60 коп. до 1,5 крб. щоденно5. Цікавим є приклад влаштування майстерень для роботи біженців у Житомирі. На початку лютого 1916 р. Володимиро-Василівське брат-ство, яке очолював протоієрей М. Бурчак-Абрамович, влаштувало у місті швей-ну та кравецьку майстерні. На урочистому відкритті були присутні П. Скаржин-ський, волинський губернатор, Н. Оржевська, голова місцевого комітету Черво-ного Хреста, В. Кандиба, заступник голови ГЗУ та ін.. Святкову літургію з цього приводу провів архієпископ Євлогій, який пожертвував «1000 аршин полотна та 1000 аршин бумазеї»6. У перший день роботи швейної майстерні 6 біженок- працівниць приступили до пошиття білизни та одягу для дітей-біженців. Адмі-ністрація майстерні з тим, щоб місцеве населення могло робити у швачок замо-влення, публікувала у житомирській газеті такі оголошення: «Швейна та чоботарська майстерня. Трудова допомога біженцям. Кашперовська, 47. Дешеве та акуратне виконання замовлень. Білизна. Одяг. Взуття»1. 1 Объявление // Жизнь Волыни. – 1916. – 10 февраля. 2 Артели среди беженцев // Волчанский земский листок. – 1916. – № 1 – 2. ‒ 9 января. – С. 18. 3 Помощь беженцам // Одесский листок. – 1915. – 20 августа. 4 Ходатайство группы беженцев // Жизнь Волыни. – 1916. – 20 января. 5 Хотят ли беженцы работать? // Южный край. – 1915. ‒ 19 ноября. Частина біженців прагнули хоча б на короткий час влаштувати свою вла-сну справу. На початку січня Вовчанська повітова газета писала: «У різних місцевостях біженці, не бажаючи користуватися благодійністю, організовують свою працю на кооперативних засадах. У Петрограді біжен-ці-латиші, у зв’язку зі значною дорожнечею перевезень всіляких вантажів, влаштували артіль перевізників. Артіль столярів та палітурників уже працює. У Харкові влаштована шевська та чоботарська артілі, на жаль, вони потребують коштів на закупівлю обладнання»2. Протягом шести місяців 1916 р. Харківський єврейський комітет допомо-ги жертвам війни виділив 6723 крб. 66 коп. для біженців-євреїв, розміщених в Охтирському, Богодухівському, Зміївському, Ізюмському та інших повітах гу-бернії на їх працевлаштування, відкриття майстерень, організації торгівлі, при-дбання обладнання, інструментів, коней та ін.. В Одесі єврейські біженці пра-цювали роздрібними торговцями, при цьому кошти на придбання для них това-рів місцевий єврейський комітет отримав від проведеного благодійного спекта-клю3. На початку січня 1916 р. у Житомирі група біженців за підтримки міської управи почала працювати візниками4. Проте у місті Слов’янськ Харківської гу-бернії спостерігався й інший, діаметрально протилежний, випадок. «Серед «гужових» біженців прибуло до тридцяти сімей німецьких колоні-стів із західного фронту. Прибули вони з кіньми. Місто зраділо, так як коней на його потреби не вистачало. Місто звернулося до біженців з про-ханням йти працювати візниками з щоденною оплатою 2 крб. 50 коп. Вони відмовилися. За деякий час з’явилися [у місцевий комітет. – Л. Ж.] за до-помогою. Коней продали»5. Частина біженців-чоловіків влаштувалася на промислові підприємства, як, наприклад, завод «Наваль» у Миколаєві1. На вересень 1916 р., за даними гірничопромисловців Донбасу та Придніпров’я, на вугільних та антрацитових копальнях їх трудилося 2,5 тисячі2. Працю біженців використовували на окоп-них роботах, водних та шосейних шляхах3. На початку евакуації біженці з Га-личини й Буковини навітьвиражали прохання направити їх на тимчасове про-живання до промислових районів, де можна було знайти роботу відповідно їх фаху4. Цікаво відзначити, що 21 липня 1915 р. на засіданні Херсонського пові-тового комітету допомоги біженцям присутній представник Криворізьких руд-них заводів Роговський, наголосивши на дефіциті робочих рук, висловив поба-жання направити до них три тисячі біженців із Поділля та Галичини, оскільки ті мали досвід гірничих робіт5. 1 Безработные беженцы // Одесский листок. – 1916. – 13 августа. 2 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 127. 3 ЦДІАК України, ф. 692, оп. 63 (195), спр. 106, арк. 1–1 зв. 4 Галицийские беженцы // Земская мысль. – 1915. – 9 июля. 5 Земская хроника. Беженцы // Известия Херсонского уездного земства. – 1915. – № 32. – 7 августа. 6 Хроника // Утро. – 1916. – 6 января. 7 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 4, арк. 16. 8 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 4, арк. 17, 19, 21, 25, 30, 41, 48. 9 Жванко Л. Допомога духовенства Полтавщини біженцям Першої світової війни / Л. Жванко // Історія релігій в Україні: праці ХІІІ-ї міжнарод. наук. конф. 20 – 22 трав. 2003 р. – Кн. І. – [Ред. кол. В. Гаюк, Я. Дашкевич, Л. Моравська]. – Львів : Логос, 2003. – С. 246. Біженці, які евакуювалися разом зі своїми установами, мали змогу частко-во отримати роботу за фахом. Наприклад, мирові судді, відповідно до урядового розпорядження, були розподілені по різних судово-мирових округах. На початку січня 1916 р. у Харкові та Харківському повіті було працевлаштовано вісім таких службовців6. На прикладі Полтави можна проілюструвати роботу біженців у різ-них інстанціях. Так на «урядовій телефонній станції» працювали Надія Гайдаш, поштово-телеграфний чиновник Холмської телефонної мережі та Олена Но-вельт, поштово-телеграфний чиновник Люблінської телефонної мережі з щомі-сячною оплатою у 75 крб. 33 коп.7. Крім того, чотири біженці працювали в губе-рнській землевпорядній комісії, по одному в управлінні акцизних зборів та земе-льному банку, дві жінки-біженки у з’їзді мирових суддів, сім у міській управі, 16 у бюро ПРОПО, 27 у казенній палаті8. Працездатні біженці, особи духовного са-ну, які були евакуйовані до Полтавської єпархії отримали тимчасові посади, го-ловним чином, псаломщиків при церквах Полтави, Костянтиноградського, Кобе-ляцького, Кременчуцького, Полтавського та інших повітів9. Особливість працевлаштування етнічних біженців полягала в тому, що частина з них евакуювалася разом із підприємствами, де вони служили. Усього з території Польщі та Прибалтики було вивезено близько 680 підприємств, з них – майже кожне п’яте в українські губернії1. Найбільша кількість евакуйова-них об’єктів знаходилась на Харківщині: 12 заводів, серед яких машинобудів-ний завод «Герлях і Пульст», меблева фабрика «Конрад Ярнушкевич і Ко», фа-брика Кржеминського, гвинторізна фабрика Козловського та два банки2. На Ка-теринославщині перебувало вісім заводів (7 з литовських губерній), Київщині – два, по одному – на Полтавщині, Херсонщині та Чернігівщині3. На цих же під-приємствах і працювали евакуйовані робітники, перебуваючи у кращому, мате-ріальному з погляду стабільної платні, становищі, порівняно з рештою біжен-ців. Переважна більшість латишів, за даними представника Латиського Центра-льного Комітету В. Олава, працювала на оборонних підприємствах4. 1 Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни. – С. 120. 2 Эвакуация промышленных предприятий из литовских губерний // Горнозаводское дело. – 1915. – 15 ноября. 3 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 144. 4 Деятельность Волынского и Киевского отделений Комитета Ее Высочества // Известия Ко-митета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. ‒ № 6. ‒ 15 августа. – С. 8. 5 Среди беженцев // Одесский листок. – 1915. – 20 августа. 6 Жванко Л. М. Румунські біженці Першої світової війни на Полтавщині. – С. 211. 7 Справочная книга «Весь Харьков» на 1916 год. – С. 6. Біженці-іноземці могли звертатися як в етнічні бюро праці, так і в струк-тури, створені при земствах чи благодійних спілках. Так в Одесі діяло єврейське бюро праці, відкрите при місцевому «Товаристві поширення ремісничої та зем-леробської праці євреїв Росії». Воно займалося влаштуванням, головним чином, працівників «інтелігентних професій»5. Досить швидко, враховуючи реалії воєн-ного часу, у Кременчуці Полтавської губернії повітове бюро праці забезпечило робочими місцями 108 із 444 біженців-румунів6. У 1916 р. у Харкові надавали допомогу єврейське та латиське бюро праці, а також бюро праці від Воєнно-Промислового Комітету та обласного комітету ВСМ7. Працевлаштуванням польських біженців у Харкові займалися два бюро праці з улаштування біжен-ців – «Центральне» та «Польське». Для ілюстрації наведемо діяльність латиського бюро праці. З перших же днів його діяльності спостерігався великий приплив біженців, охочих поступи-ти на роботу. Пошук вакансій йшов за допомогою розміщення оголошень в га-зеті. На першому місці стояв попит на чорноробів, які поденно працювали на заводах: ризькому – «Загальна Електрична Компанія», варшавському машино- будівному – «Генріх і Пульст», казенному паровозобудівному, де виконували «звичайну чорну роботу (тягали залізо, дошки і ін.)». За щоденну роботу жінки та підлітки отримували від 50 коп. до 1 крб., чоловіки до 1,5 крб.1. На жаль, ці працівники, які до того ж не володіли російською мовою, були цілком залежни-ми від сваволі майстрів та заводської адміністрації2. Харківські підприємці пра-гнули використовувати працю біженців, але при цьому пропонували їм мініма-льну оплату. «Бували випадки, коли звичайна заробітна плата знижувалася на 25-40%, причому підприємці навіть любили прикриватися маскою добродійно-сті»3. При цьому навіть паровозобудівний завод, один із провідних підпри-ємств Російської імперії, платив робітникам-біженцям половину зарплати місцевого працівника4. 1 Žvanko Ļubova. Latvies bēgļi Pirmā pasaules kara gados Harkovā (1915 – 1916). – L. 26. 2 Жур М. Організація і діяльність польських товариств в Харкові наприкінці XIX – початку XX ст. / М. Жур, О. Ніколаєнко // Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність: матері-али наук. конф., 24 квіт. 2004 р. – Х. : Майдан, 2004. – С. 27. 3 Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов... – С. 95. 4 Хотят ли беженцы работать? // Южный край. – 1915. ‒ 19 ноября. 5 Пункт по распределению беженцев и Бюро Труда В.С.Г. в гор. Харькове // Известия ВСГ. – 1916. – № 24. – 15 января. – С. 81. Працевлаштування для етнічних біженців мало і свої проблеми. Перш за все, важко було знайти роботу представникам інтелігенції, частині евакуйованих робітників західних промислових окраїн держави ще важче було змиритися із пропозицією стати поденними сільськогосподарськими працівниками. Безумовно, моральні потрясіння, які пережили біженці, занурення їх в незнайоме суспільне, а то й мовне середовище, не завжди сприяли пошуку роботи. Урядові кола Росій-ської імперії причину того, що ці знедолені люди не йшли працювати, вбачали у тій незначній грошовій та харчовій допомозі, яку вони отримували від держа-ви та різних громадських організацій, а також у відвертому небажанні працю-вати. При цьому офіційна влада прагнула, щоби якомога більша частина біжен-ців сама себе утримувала. Насправді ж проблема була значно глибшого, скорі-ше психологічного, соціального та життєвого характеру. Першою чи не найва-жливішою причиною була моральна та душевна перевтома. Уже сучасники, аналізуючи відмови евакуйованих ставати до роботи, прийшли до висновку: «… не можна назвати дармоїдством той стан, у якому опинилися біженці, переживши руйнацію рідних місць, знищення плодів багаторічної праці, переживши розлуку, хвороби і навіть смерть рідних і близьких серцю лю-дей. […] Вони справді хворі: хворі фізично, хворі морально і душевно»5. Не можна назвати неробами тих людей, які в умовах жахливої евакуації в середині літа 1915 р., кілька тижнів перебували в дорозі, втратили усе своє до-машнє господарство, загубили своїх родичів. Багато біженців потрапили у зо-всім інший чужий світ і їм потрібен був час, щоби вжитися у нову реальність. У листопаді 1915 р. на одній із нарад Харківського губернського комітету ВЗС детально розглядалося питання відмови біженців від роботи. Головуповнова-жений М. Толмачов, репрезентуючи урядове бачення проблеми, наголосив на неможливості того факту, щоби мільйони біженців були неробами й жили з державної допомоги1. Натомість С. Ігумнов, голова губернського санітарного бюро, різко виступив проти будь-яких репресивних методів та примусу щодо цих людей: 1 Хотят ли беженцы работать? // Южный край. – 1915. ‒ 19 ноября. 2 Там же. 3 Комитет Западного Фронта Вс. Зем. Союза // Известия ВСГ. – 1916. – № 24. – 15 января. – С. 82. 4 Хотят ли беженцы работать? // Южный край. – 1915. ‒ 19 ноября. 5 Бюро Труда при Котелевском подкомитете помощи беженцам // Известия ВСГ. – 1916. – № 24. – 15 января. – С. 86. «біженець перебуває у винятковому становищі. Часто мешканець села по-трапляє до міста і навпаки, і у цих випадках їм потрібно адаптуватися. Часто у працівників немає ні інструментів, ні матеріалів. Нарешті, якщо йти в кабалу, над цим потрібно поміркувати, поміркувати й над тим, що буде із сім’єю»2. Біженці, які пережили жахи евакуації, просто боялися розлучатися із сім’єю, коли робота передбачала переїзд на інше місце. З іншого боку ті, хто загубив у дорозі родину, боялися рушати з місця останнього спільного перебу-вання, часто вони надовго залишалися жити при медико-санітарних та харчових пунктах, у розпачі чекали на рідних, не вірячи у їх смерть3. Наступна причина відмов – недобросовісне ставлення частини працедавців, які зловживали безпомічним становищем біженців, свідоме заниження їм заробіт-ної плати. Усе це вилилося у значну експлуатацію останніх. З настанням холодів долучилася ще одна причина – відсутність теплого одягу та взуття. Зрозуміло, що випадки відмови від праці були, та все ж вони не можуть характеризувати загальне ставлення до праці, оскільки ті ж таки сучасники від-значають, що «перше бажання біженця було отримати роботу і влаштувати-ся якимось чином»4. Були серед них і факти озлобленості на владу: «уряд довів нас до злиднів, то тепер хай і утримує» і невдоволення місцевими жителями: «ми втратили майно, а ви тут сидите спокійно і боїтеся витратити на нас копійку»5. Проте ніхто не мав права дорікнути біженцям у неробстві тільки то- му, що серед величезної їх маси можливо знайти нечисленних тих, хто не хотів працювати. Не можна було й відмовити біженцям у їх праві шукати загублених членів родини1. Таким чином, проблема працевлаштування біженців – досить складна і знайти компроміс у її вирішенні не вдалося. Значна їх кількість отри-мала хоча б незначний заробіток. При цьому уряд невпинно йшов по шляху скорочення грошової допомоги, вимагаючи від біженців самостійно відшукува-ти засоби до існування, що в умовах наростаючого безробіття, зумовленого війно, було майже нереально. 1 Пункт по распределению беженцев и Бюро Труда В.С.Г. в гор. Харькове // Там же. – С. 82. 2 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 3, арк. 66. 3 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 52. 4 Общее собрание по оказанию помощи беженцам в Волчанском уезде Харьковской губер-нии // Волчанский земский листок. – 1915. – № 29. – 22 августа. – С. 14–15. Біженцям, які осіли в українських містах і селах, було надано безкоштов-не медичне обслуговування в амбулаторіях, стаціонарних лікарнях, епідемічних бараках та у шпиталях. Переважна більшість евакуйованих потребувала нага-льної медичної допомоги, оскільки їх здоров’я було підірване «пережитими потрясіннями, зміною способу життя та кліматичних умов, браком своєчас-ного харчування та ін.»2. Серед них спостерігалися спалахи особливо небезпеч-них епідемій – тифу, холери, віспи. У цілому рівень ефективності надання ме-дичної допомоги біженцям не виходив за межі загального стану у сфері охоро-ни здоров’я Російської імперії. Головне навантаження з обслуговування еваку-йованих було покладено на земські та міські управи, а тому всі проблеми галузі негативним чином відображалися і на них. Серед важливих слід назвати мобілі-зацію медичного персоналу. У зв’язку з цим значно скоротила кількість земсь-ких лікарських кадрів, на яких, у свою чергу, додатковим обов’язком лягло на-дання допомоги біженцям3. Місцеві адміністрації, у першу чергу, були зацікавлені в організації нале-жного медичного обслуговування прибулих. Про важливість цієї складової у справі опікування евакуйованого населення наголошувалося уже на перших зі-браннях місцевих представників громадськості. Наприклад, 17 серпня 1915 р. у Вовчанську Харківській губернії на об’єднаному засіданні представників комі-тетів ВЗС та ВСМ, Тетянинського, місцевого відділення Червоного Хреста, са-моврядувань та громадськості було ухвалено забезпечити медичним персона-лом розподільні пункти, а на місцях організувати належне лікування евакуйо-ваних4. 19 листопада 1915 р. в Одесі відбулася нарада лікарів, на якій також ро-зглядалося питання надання допомоги біженцям. Першочергово належало зве-рнути увагу на «влаштування обсерваційно-пропускного пункту і організацію медичної і санітарної допомоги»1. 1 Державний архів Одеської області (далі – Держархів Одеської обл.), ф. 16, оп. 92, спр. 122, арк. 14. 2 Журналы заседания Черниговского губернського Земского Собрания 50-й очереднойсес-сии1914 г., состоявшейся 20 февраля – 3 марта 1915 г. (С приложениями). – Чернигов: Ти-погр. губ. земства, 1915. – С. 126. 3 Жванко Л. Іноземні біженці Першої світової війни в Україні / Л. Жванко // Київська старо-вина. – 2005. – № 3. – С. 84. 4 Журналы заседания Екатеринославского Губернского Земского Собрания очередной сессии 1915 г. – С. 374. 5 Журналы заседания Черниговского губернського Земского Собрания... – С. 126. 6 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 3, арк. 66 зв. 7 Призрение беженцев в Екатеринославе // Приднепровский край. – 1915. – 21 октября. 8 Бесплатный отпуск лекарств // Полтавский день. – 1916. – 3 сентября. 9 Донік О. М. Громадська благодійність в Україні в роки Першої світової війни. – С. 82. Оскільки біженці не могли оплачувати лікування, то, безумовно, на порядок денний постало питання щодо надання безкоштовної медичної допомоги. При цьому відповідна ініціатива виходила від медичних працівників. Наприклад, ще 21 серпня 1914 р. рада лікарів Чернігівської губернської земської лікарні на своєму засіданні ухвалила спеціальне звернення до губернської земської управи. Воно стосувалося надання дозволу «сім’ям, які втекли з району воєнних дій, безкош-товно лікуватися в земських медичних закладах та отримувати ліки із земсь-кої аптеки»2. І вже з осені 1914 р. Чернігівська губернська земська управа спі-льно із губернським відділенням ВЗС виділила кошти на утримання всіх відді-лень губернської лікарні, де лікувалися біженці3. У січні 1916 р. на засіданні Катеринославської губернської земської управи було підтверджено, що «… бі-женці в медичному аспекті обслуговуються на рівні з корінним населенням»4. Практикувалася видача безкоштовних медикаментів за наявності посвід-чення біженця чи довідки від місцевого біженецького комітету. Наприклад, на Чернігівщині аптека губернського земства виділяла для біженців безкоштовні ліки «… за умови подачі даних від місцевого біженецького комітету про їх не-здатність оплати»5. Міські аптеки Полтави, на підставі розпорядження губерна-тора Р. Моллова від 24 серпня 1916 р., безкоштовно відпускали біженцям ліки. Для цього було достатньо пред’явити посвідчення від місцевого відділення Тетя-нинського комітету6. У різних містах України біженці безкоштовно отримували ліки й у міських амбулаторіях7-8. Для лікування біженців використовували ме-дичні заклади, які перебували у підпорядкуванні, головним чином, земських та міських управ. Слід відмітити, що у містах до справи надання медичної допо-моги цим людям активно долучилися студенти, які працювала волонтерами у лікарнях, медичних пунктах на вокзалах та ін.9. Безумовно, заможна частина евакуйованого населення могла лікуватися у приватних закладах. Частково було використано й військові шпиталі. Напри-клад, з 20 липня 1915 р. стаціонарне лікування біженців у військово-польових медичних закладах, розміщених на території Одеського воєнного округу, відбу-валося на засадах надання медичної допомоги нижчим воєнним чинам за кошти воєнного відомства. Підставою до того стала телеграма Начальника генераль-ного штабу, яку у формі наказу до виконання по округу озвучив Головний на-чальник округу1. 1 Приказание по Одесскому Военному Округу на театре военных действий. // Законы и рас-поряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.): Вып. II. – М.: Город. типогр., 1916. – С. 91. 2 Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания... – С. 97. 3 Там же. 4 Žvanko Ļubova. Latvies bēgļi Pirmā pasaules kara gados Harkovā (1915 – 1916). – L. 28. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 143, арк. 1–4. 6 Литовский комітет // Югобеженец. – 1915. – № 1. – 1 ноября. Добре налагодженим, враховуючи фактор війни, було лікування біженців у Катеринославській губернії, яка у тогочасній Росії посідала одне з перших місць за кількістю земських медичних дільниць (їх налічувалося 149)2. При цьому простежується динаміка щодо збільшення кількості залученого медично-го персоналу до обслуговування біженців. На 15 вересня 1915 р. для надання допомоги біженцям у губернії було запрошено 24 лікарі, 18 фельдшерів та 17 медичних сестер, а вже у кінці жовтня – 30 епідемічних лікарів, 45 фельдшерів, 42 сестри милосердя3. Важливим моментом було надання лікарської допомоги іноземним біже-нцям, які не знали російської або української мови. Виходом з такої ситуації було залучення лікарів-біженців. Наприклад, при двох Харківських міських ам-булаторіях працювали два лікарі, які володіли латиською мовою. Щомісячно вони обслуговували близько 600 біженців4. Навесні 1916 р. у передмісті Харко-ва було відкрито фельдшерський пункт, на якому працював К. Миз, евакуйова-ний австрійський підданий з Варшави. Він лікував не тільки польських біжен-ців, а й місцеве населення5. В Одесі литовським біженцям медичну допомогу надавали лікарі, студенти і курсистки старшого курсу медичного факультету місцевого університету. Частина персоналу лікувала біженців, розселених у притулках; інша приймала хворих в приміщенні Литовського комітету, важко-хворим допомога надавалася вдома. Ліки хворі отримували також безкоштовно6. Незначна кількість біженців могла поліпшити своє здоров’я у санаторіях та на цілющих лиманах. Фінансову та організаційну складову цієї справи узяв на себе Тетянинський комітет, представники якого взимку 1916 р. провели низ- ку переговорів із керівництвом санаторних закладів щодо лікування там біжен-ців1. Літом 1916 р. для прийому хворих на Хаджибейському лимані в Одесі бу-ло підготовлено 100 місць (60 для дітей і 40 для дорослих) та 200 місць на «Ли-манному лікувальному закладі Якимовича», а також у санаторії «Пуща-Водиця» поблизу Києва2. Губернські відділення Тетянинського комітету направляли у повіти спеціальні анкети щодо виявлення осіб, як й мали їхати на лікування. Витрати на дорогу останнім оплачували місцеві комітети3. На Волині у місті Славута губернський комітет ВЗС влаштував спеціальний санаторій для хво-рих дітей біженців4. 1 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 3, арк. 33. 2 Там само, арк. 33, 88, 151. 3 Там само, спр. 3, арк. 42. 4 Санаторий для больных детей беженцев // Жизнь Волыни. – 1916. – 19 апреля. 5 Korzeniowski М. Tułaczy los. ‒ S. 172. На жаль, в загальній своїй масі біженці мали слабке здоров’я, що було зумовлено тривалою евакуацією, недоїданням, не завжди відповідними умова-ми життя, поширенням одвічних супутників військових конфліктів – епідемій. Відтак за умов неналежного державного фінансування місцевим комітетам, по-при всі намагання, було досить важко забезпечити усіх евакуйованих належним медичним обслуговуванням. Для пересічної людини початку ХХ ст. духовний світ поставав через моли-тву, церковну відправу, різні обряди. Тому надзвичайно важливо було задовіль-нити духовні запити біженців. Особливо це стосувалося евакуйованих із Польсь-ких та Прибалтійських володінь Російської імперії, яким богослужіння належало проводити їх рідною мовою. У той же час ця сфера допомоги була однією з най-складніших, оскільки пасторам доводилося втручатися в особисте життя біжен-ців 5. Важливу роль у збереженні самоідентифікації етнічних біженців відіграло їх духовенство. Надзвичайно гострою потребою особливо для значної кілько-сті біженців-католиків, лютеран, протестантів, які потрапили в чуже для них мовне, релігійне, ментальне середовище, було спілкування з духовенством західного обряду. З початку біженського руху, говорити про задоволення релі-гійних потреб біженців, здебільшого, не доводиться, оскільки часто і священ-нослужителя не було на місці, щоби відслужити службу за померлими, охрес-тити новонароджених чи своєю проповіддю підтримати в розпачі нещасних людей. Проте вже згодом Святіший Синод, заручившись підтримкою головупо-вноважених С. Зубчанінова та М. Урусова, командуючих російськими арміями, зобов’язав саме православних священників залишатися при своїй пастві і відп- равлятися в евакуацію лише з ними1. 1 Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы Первой мировой войны. – С. 71. 2 Korzeniowski М. Tułaczy los. – S. 169–170. 3 Державний архів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 114, арк. 51. 4 Там само, арк. 34. 5 Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы Первой мировой войны. – С. 72. 6 Там же. – С. 74. У той же час для православних біженців, вочевидь, було простіше й на но-вих місцях віднайти священика для вирішення своїх духовних потреб, оскільки середовище, куди вони потрапляли було православним. Більша скрута в цьому сенсі випала біженцям-католикам, яких і репрезентувало здебільшого польське населення. Поляки, латиші, литовці та ін. у багатьох випадках були розселені на значній віддалі від міст та містечок, де функціонували костьоли чи кірхи, а тому втратили можливість користуватися послугами ксьондзів, священиків свого об-ряду2. Тому було важливим відпрацювати механізм організації відряджень свя-щеннослужителів у місця їх скупчення. Протягом осені 1915 р., тобто в часи евакуації найбільшої кількості біжен-ців, комісія із задоволення духовних потреб біженців під керівництвом А. Коні підготувала певні пропозиції, покликані регулювати надання духовної допомоги католикам. Знаковим у цій справі стало засідання ОН з УБ 26 листопада 1915 р., на якому і було розглянуто та ухвалено низку положень щодо задоволення духо-вних потреб біженців-католиків. Так, доцільність відрядження католицького ду-ховенства мала визначатися кількістю біженців-католиків, які проживали в ме-жах певної місцевості3. Дана «норма», встановлена Особливою нарадою, склала 10 тис., а в особливих випадках – 5 тис. біженців на одного священика4. У місцях значно меншого скупчення біженців тимчасово було дозволено відрядження на незначні терміни спеціально виділених римо-католицьких священиків. Призна-чення священиків, які відправлялися у відрядження, здійснював Могилівський архієпископ за згоди Департаменту духовних справ. Про кожного відрядженого священика повідомляли місцевого губернатора. Католицькі священики, яких по-силали для забезпечення потреб біженців, обиралися із самих священиків-біженців тої ж національності, з якої і складалася та чи інша група біженців5. М. Плеве, товариш міністра внутрішніх справ, підбиваючи підсумки роботи наради 26 листопада 1915 р., схвалив пропозиції комісії щодо можливості посилення дія-льності духовних осіб різних конфесій у справі надання біженцям релігійно-моральної допомоги, визнавши за необхідне видати священикам особливі винаго-роди та спеціальні кошти на роз’їзди6. Проте, уже на час припинення руху біженців, тобто на зиму 1916 р., при ОН з УБ було утворено спеціальну комісію, метою якої став «…перегляд існую-чих підстав щодо відрядження на місця розселення біженців духовних осіб та задоволення їх потреб…»1. Результатом роботи став висновок щодо визначення кількості священиків, яких необхідно відрядити у тилові губернії. Вона мала за-лежати не лише від числа біженців-католиків, що проживали у певній місцевості, але й співвідноситися з іншими умовами місцевого характеру – розмір районів, де проживають біженці-католики, умови зв’язку та сполучення в даній місцевос-ті та ін.2. До того ж було визнано за бажане, щоб розподіл ксьондзів для обслуго-вування біженців здійснювалося ОН з УБ, яка тим самим мала можливість ціл-ком планомірно задовольняти релігійні потреби біженців, відряджаючи на місця священиків. Комісія також розглянула питання фінансового утримання духо-венства, що їхало у відрядження. Було встановлено, що крім основної оплати – 150 крб., призначалися додаткові, так звані, «роз’їзні гроші» відповідно до місце-вих умов – розміри обслуговуючого ксьондзом району, вартості проїзду залізнич-ними та ґрунтовими дорогами та ін.3. 1 Державний архів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 114, арк. 34. 2 Там само, арк. 51. 3 Там само. 4 Там само, арк, 1, 4. 5 Там само, арк. 1. Проаналізувати процес відрядження священиків для виконання пасторсь-ких обов’язків серед біженців можна на прикладі Харківської губернії, куди вже у серпні 1915 р. для задоволення духовних потреб біженців-католиків було на-правлено ксьондза Ф. Бобніса із Віленської римо-католицької єпархії та Ф. Га-лабурду із Ситненської римо-католицької єпархії Сувалської губернії. Від 7 сі-чня 1916 р. у Куп’янську тієї ж губернії духовні відправи провадив ксьондз із Могилівської римо-католицької єпархії Ф. Жилинський4. Задоволенням духов-них потреб біженців-латишів займався направлений до Харкова пастор Венденсь-кого повіту К. Ірбе. Слід зауважити, що географію його поїздок склали Катерино-славська, Курська та Харківська губернії5. 17 грудня 1915 р. управляючий Могилевською Римо-Католицькою Архіє-пархією єпископ І. Цепляк, з метою забезпечення духовних потреб біженців-католиків, направив у відрядження священиків до місць найбільшого скупчення біженців-католиків. 8 грудня того ж року міністр внутрішніх справ Російської імперії дозволив начальникам губерній видавати дозволи на влаштування тим-часових приміщень для громадських богослужінь. У Харкові на ці потреби бу-ли використані бараки в районі Балашовського вокзалу. До того ж, адміністра- ції Миколаївської та Олександрівської лікарень Харкова запрошували настоя-теля місцевої римо-католицької церкви для проведення богослужінь та необ-хідних обрядів після смерті пацієнтів-католиків1. 1 Жванко Л. Польські біженці Першої світової війни в Харкові / Л. Жванко // Формування історичної пам’яті: Польща і Україна: матеріали між народ. наук.-практ. конф., 12 трав. 2007 р. – Х., 2008. – С. 24. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 114, арк. 14. 3 Там само, арк. 9. 4 Там само. Складна ситуація із забезпеченням духовних потреб цих біженців спосте-рігалася у повітах губернії. Так, 14 березня 1916 р. представник Харківського курату ксьондз І. Секлюцький у листі до губернського правління повідомляв: «Беручи до уваги, що в Харківській губернії з осені 1915 р. осіло більше 30 тис. католиків, не беручи до уваги 10 тис. полонених-австріяків, зважаю-чи на те, що серед біженців, розміщених у селах, спостерігаються чисельні смертні випадки, необхідно продовжити діяльність цих [ вищезгаданих – Л. Ж.] священиків»2. Тогочасні статистичні дані щодо кількості біженців досить умовні, але во-ни дають зрозуміти, що роботи у відрядженого духовенства не бракувало. Проте для цих священиків постала власна проблема – вчасно отримати за свою працю 150 крб.. Так, 3 березня 1916 р. до Харківського губернатора князя М. Оболен-ського надійшла телеграма заступника міністра внутрішніх справ В. Волконсь-кого щодо необхідності терміново подати відомості про кількість відряджених римо-католицьких священиків та євангелістсько-лютеранських пасторів із за-значенням прізвищ та отриманих із біженецьких кредитів коштів та суми неви-даної їм оплати3. 16 березня 1916 р. представник губернського правління Л. Ту-рчанинов повідомив про цей запит харківського губернського проповідника євангелістко-лютеранської Святого Вознесіння церкви обер-пастора М. Штен-дера та куратора римо-католицької церкви Харкова ксьондза І. Секлюцького4 . Того ж дня М. Штендер направив відповідь, у якій зазначалося, що пастор К. Ір-бе, розпочавши роботу в січні 1916 р., ще не отримав грошей. При цьому вислов-лювалося прохання виділити означені кошти із «кредитів для біженців», проте й надалі цей священик, фактично, утримувався М. Штендером. У подібній ситуації перебували і католицькі священики Ф. Бобніс, Ф. Га-лабурда та Ф. Жилинський. Кошти на їх проживання у сумі 1,8 тис. крб. було переведено відділом з влаштування біженців МВС у розпорядження Харківсь-кого губернатора лише 31 травня 1916 р., а священикам надійшли лише у дру- гій половині липня того ж року1. Відтак майже півроку духовенство залишалося без засобів до існування. Щонайменше дивною у цій ситуації видається позиція МВС та ОН з УБ, які офіційно взявши на себе відповідальність за перебування цих священників у відрядженнях, не реагували на низку телеграм місцевих представництв щодо продовження терміну відряджень та забезпечення життє-вих потреб самих священиків. 1 Там само, арк. 55, 56. 2 Краткий очерк о деятельности Полтавского Епархиального и Уездных комитетов о бежен-цах со времени их открытия до 1 декабря 1915 года. – С. 504. 3 Порядок совершения браков беженцев // Законы и распоряжения о беженцах. – С. 89. Місцеві православні священники також задовольняли релігійні потреби біженців. Єпархіальні комітети Полтавської єпархії відряджали своїх представ-ників до місць тимчасового проживання біженців та до потягів на станціях, де вони проводили богослужіння, пастирські бесіди, роздавали біженцям «Єванге-ліє», молитовники, хрестики2. У середині січня 1916 р. Святіший Синод за наказом імператора ухвалив пояснення щодо полегшення укладання шлюбів біженців. Підставою до того послужили звернення низки єпархіальних священиків, які висловлювалися що-до складнощів проводити шлюбні обряди, оскільки частина біженців у дорозі втратила свої посвідчення особи. Відтак вище духовне відомство, узявши до уваги воєнні умови та факти відсутності у біженців необхідних документів, що підтверджують їх особу: «…як-то паспорт, білети чи посвідчення, які встанов-люють як відсутність спорідненості між тими, хто хоче укласти шлюб, так і правоздатність їх до цього вступу», дозволив єпархіальному начальству укла-дати їх шлюби на підставі поданих поліцейських свідоцтв про правоздатність та письмові показання двох свідків, односельчан біженців, завірені нотаріусами. Цю новацію, що вносила зміни до циркулярного наказу Святішого Синоду про правила полегшення укладання шлюбів від 14 серпня 1916 р., було опублікова-но у «Церковних відомостях» та «Приходском Листке»3. Отже, проблема задоволення духовних потреб біженців була досить бага-тогранною та складною, про що засвідчив її розгляд на державному рівні Росій-ської імперії. У той же час духовенств, як місцеве православне, так і прибуле у відрядження католицьке та протестантське, виконуючи свій загальнолюдський та пастирський обов’язок, надавало біженцям моральну підтримку. Серед інших напрямків допомоги біженцям слід назвати опікування їх ді-тьми, розшук загублених членів родин та надання юридичної допомоги. Дозво-лимо собі лише побіжно зупинитися на цих складових біженецької проблема-тики. Надзвичайно важливим напрямком допомоги з боку держави та громадсь- кості стала соціальна опіка дітей біженців, оскільки вони були найбільш незахи-щеною, вразливою групою у сприйнятті негативних суспільних проявів. Різного віку, соціального статусу, етнічної приналежності вони уже пережили на собі недитячі страждання, а їх очі з докором дивилися на навколишню дійсність, яка забрала у них дитинство. При цьому дитяча маса не була однорідною. Одних дітей належало влаштувати в школи чи дитячі садки на час роботи батьків. Осторонь трималися діти-сироти, чиї рідні загинули під час евакуації чи на вій-ні. Для них потрібно було відкрити притулки, забезпечивши усім належним. Сироти були найбільш беззахисними перед світом дорослих, часом терпіли на-віть жорстоке поводження у закладах, покликаних прихистити, нагодувати і створити бодай ілюзію спокійного життя1. 1 Лазанська Т. І. Становище біженців України в роки Першої світової війни. – С. 224. 2 Участие церковных школ в современной войне // Полтавские епархиальные ведомости. – 1917. – № 15. – С. 1184. 3 Дети беженцев, потерявшие родителей // Известия Комитета Ее Императорского Высоче-ства Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. – № 5. – 1 августа. – С. 25–26; Дети бе-женцев, потерявшие родителей // Там же. – № 6. – 15 августа. – С. 19–20. З осені 1915 р. на рівні Російської імперії повноваження з опікування ді-тей узяв на себе Тетянинський комітет, а на місцях – його відділення, самовря-дування та громадські спілки. У полі зору етнічних комітетів також перебували й неповнолітні. На державні та благодійні кошти в Україну було створено мережу дитячих притулків, діти шкільного віку мали змогу відвідувати школи. У церко-внопарафіяльних школах, наприклад, Полтавської єпархії навчалося 398 дітей біженців. Завдяки організованим адміністрацією цих закладів благодійних збо-рів, у Кременчуцькому повіті вони отримали безкоштовно одяг, взуття та пись-мові приладдя, а у Кобеляцькому – ще й підручники. При цих же закладах пра-цювало вчителями 14 біженців, вони були забезпечені безкоштовним житлом та харчуванням2. Для дітей іноземних біженців також відкривалися спеціальні класи, де навчання велося їх рідною мовою. В цілому, соціальний захист дітей біженців відображав загальні тенденції гуманітарної політики Російської імпе-рії, проходив у складних умовах і не завжди забезпечував відповідні умови життя та розвитку підростаючого покоління. Ще одним напрямком допомоги біженцям стала організація розшуку загуб-лених у дорозі членів родин. Вони мали звертатися до місцевих відділень Тетя-нинського комітету, який розробив спеціальні бланки реєстрації, куди заносилися дані про родичів. Розшуку здебільшого сприяла і тогочасна преса. «Известия...» Тетянинського комітету мали рубрику «Діти, які загубили батьків», де розміщувалися фотографії дітей та коротка про них інформація3. Частково віднайти родичів допомагали, так звані, «Адресні книги біженців». На початок серпня 1916 р. Латиський Центральний Комітет підготував трьохтом-ник «Адресна книга біженців-Латишів», де було зібрано адреси 30 тис. біженців з Курляндської, частини Ковенської та Ліфляндської губерній. Видання було розіслано Латиським благодійним спілкам та губернським земським управам, на територіях яких проживали латиші1. Того ж року у Москві побачила світ по-дібне довідкове видання «Статистична книга для польських біженців під час європейської війни 1914 − 1916 років», упорядкована В. Слодковським. 1 Адресная книга беженцев-латышей // Там же. – № 5. – 1 августа. – С. 24. Таким чином, значна кількість біженців у роки Першої світової війни знайшла тимчасовий притулок в українських містах і селах. Біженці, незалежно від національності, віросповідання, соціального статусу, отримували допомогу та підтримку з боку державних та місцевих органів влади, самоврядувань різ-них рівнів, благодійних, громадських та етнічних спілок. Натомість поглиблен-ня економічної кризи в Росії негативним чином відбивалося на житті біженців, яке з новим біженецьким роком тільки поглиблювалося, а місцеві комітети у такій ситуації були безсилі що-небудь змінити. Одночасно можна стверджувати, що український загал доклав чимало зусиль, показуючи приклади Біблійної жер-товності у справі допомоги евакуйованим. * * * Проблема біженців Першої світової війни для Російської імперії, а відтак і українських земель, що входили до її складу, стала надзвичайно складною сторінкою внутрішнього життя. Для офіційної влади ця нова суспільна група виявилася важкою ношею і непередбаченою реальністю. Відтак держава не завжди адекватно та дієво реагувала на породжені війною соціальні виклики. І як результат – не могла впоратися власними силами і засобами з організацією ефективної допомоги біженцям. Відтак перекладала турботи з їх опіки на гро-мадські організації, прагнучи одночасно утримати за собою контроль за розпо-ділом коштів. Керівництво стравою соціального захисту біженців у Російській імперії еволюціонувало від громадської благодійності в особі Тетянинського комітету до державної політики, виразником якої стала Особлива нарада з ула-штування біженців. Було створено відповідну систему органів та розроблено її законодавчу базу. «Положення про забезпечення потреб біженців» стало одним із перших нормативних актів у ХХ ст., яке окреслило саме поняття «біженець». Українські землі в загальноросійському вимірі відіграли значну роль у формуванні системи органів допомоги біженцям. Спільними зусиллями праців-ників провідних громадських організацій – Всеросійського земського союзу та Всеросійського союзу міст, місцевих самоврядувань різних рівнів, етнічних спілок вдалося встановити певну схему стихійного руху біженців та організува-ти надання їм різнопланової допомоги. До роботи у цих комітетах було залуче-но найбільш активну частину соціуму, про готовність займатися благодійністю заявило українське жіноцтво. Українське суспільство в надзвичайно складних умовах воєнного часу узяло на себе складне завдання – створити належні умови життя сотням тисяч евакуйованих. За досить короткий час ці люди отримали тимчасовий притулок, їх було забезпечено харчуванням, видачею одягу і взут-тя, наданням медичної допомоги, організовано навчання для дітей, зроблено спроби задовольнити духовні запити етнічних біженців. У той же час імперська за своєю природою влада, а також війна, яка поглиблювала економічну та соці-альну кризу Росії, негативним чином впливали на діяльності біженецьких стру-ктур і, як наслідок, життя біженців було досить складним, трагічним, позбавле-ним стабільності і впевненості у майбутньому. Описание: Описание: Описание: MB900149890 РОЗДІЛ ІІ Описание: D:\ДИСЕРТАЦІЯ\МОНОГРАФІЯ 3\МОНОГРАФІЯ 3 ОСТАННІ ПРАВКИ\Важливі ілюстрації\22.jpg Описание: D:\Літопис війни фото\58-925-2.bmp Українська Центральна Рада і проблеми біженців Першої світової війни 2.1. Розвиток нормативно – правових та організаційних підвалин регулювання проблеми біженців Л ютнева революція 1917 р., у результаті якої перестала існувати 300-літня династія Романових, кардинально змінила суспільний лад Ро-сійської імперії. Гучні гасла свободи і демократії, поєднуючи в собі небезпечні анархічні та охлократичні тенденції, наповнили якісно новим змістом всі аспек-ти життя тогочасного суспільства, зруйнували існуючу систему світосприйнят-тя, вивели підневільні народи на шлях боротьби за своє самовизначення. Одним з них був і український народ, який плекав надії на краще життя. Марилося про закінчення кількарічної війни, хотілося наділу землі, у школах – рідної мови, свободи і всього незвіданого та нового, породженого за революційної доби. Водночас серед загалу була категорія, яка прагнула лише одного: якомога шви-дше повернутися додому, до рідної оселі, нехай навіть зруйнованої чи спале-ною. То – біженці, які з початку війни знайшли тимчасового притулку в дев’яти українських губерніях, що входили до складу імперії Романових. Зміна політичних орієнтирів, зумовлених приходом до влади в Росії Тим-часового уряду, привела до реорганізації існуючої системи допомоги біженцям. До лютневих подій 1917 р. уся біженецька справа перебувала в імперському правовому полі, однак дія відцентрових факторів, спричинила до появи на руї-нах імперії нових державних утворень, за певних умов спонукала останніх за-йнятися розробкою власних нормативно-правових засад та творення під них відповідних структур. В Україні вже на початку березня 1917 р. владу на себе взяла Українська Центральна Рада, ставши з перших днів свого існування «… об’єднуючим, ко-ординуючим і направляючим центром, до якого звідусіль, не тільки з України, а й з інших близьких і далеких країв, потягнулося пробуджене могутнім націона-льно-визвольним зривом українство»1. УЦР, відповідно до положень І Універ-салу, оприлюдненого 10 червня 1917 р., зобов’язувалася «... бути на чолі нашо-го народу, стояти за його права і творити новий лад вільної АВТОНОМНОЇ 1 Гошуляк І. Проблема територіальної соборності України в період діяльності Центральної Ради (до кінця 1917 р.) / І. Гошуляк // Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття: міжнарод. наук.-теорет. конф., 20-21 лист. 2007 р. та наук. дослідж. – К., 2008. – С. 131–132. УКРАЇНИ»1. Слід відзначити, що в цей бурхливий час у свідомості українських біженців, тимчасово розселених у тилових російських губерніях, з’явилося пе-реконання, що саме Українська Центральна Рада є «… завзятим борцем за на-ціональні права України»2. Більше того, у частини із них на чужині починає «прокидатися» усвідомлення приналежності до українського етносу. Так, ро-сійська дослідниця з Архангельська Т. Трошина у своїй книзі констатує: 1 Універсал Української Центральної Ради до українського народу,на Україні й поза Україною сущого // Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – Травень (май). – № 9. 2 Українській Центральній Раді, евакуйованих біженців Холмської губернії в Станиці Камен-ській Донської Области заява // Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – Травень (май). – № 6. 3 Трошина Т. И. Великая война… Забытая война…: Архангельск в годы Первой мировой войны: (1914 – 1918): Книга для учителя / Т. И. Трошина; Арханг. Ин-т переподготовки и повышения квалификации работников образования, Добровольное культурно-просветительнное об-во «Норд». – Архангельск: КИРА, 2008. – С. 135. 4 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України), ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 135. 5 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 20–23. «Біженці з України, яких зараховували до «росіян», після Лютневої революції, коли популярною стала національна ідея, об’єдналися у культурно-просвітницьке земляцтво»3. На час приходу до влади УЦР в українських губерніях перебувала значна кількість біженців. Дані Додатку 2.1 з різних причин не можуть бути вичерп-ними, проте й вони вказують на загальну тенденцію до збільшення їх числа. Біженську масу слід розглядати як мінливий організм, який перебував у перма-нентному русі, що, у свою чергу, досить ускладнювало об’єктивний збір стати-стичних даних. На їх рух впливали природні фактори – народження, смерть, та соціальні – переїзди, призови до війська, возз’єднання сімей та ін.. Ілюстрацією може служити приклад переміщення біженців у Херсоні протягом вересня – листопада 1917 р.: «Рух біженців: народилося – 3, прибуло зі шпиталів і з міст, зайнятих ворогом - 9, прибуло з Пензенської губернії та інших – 97, призвано на військову службу – 2, померло – 2. Таким чином і 1 вересня до 16 листопада 1917 р. – прибуло – 109, вибуло – 4»4. Крім того, різні джерела подають суперечливу статистику з цього питання. Для порівняння слід зауважити, що і польські історики також зіткнулися з поді-бною проблемою, визначаючи кількість польських біженців, які перебували на теренах Російської імперії5. На середину червня 1917 р. за даними ОН з УБ на те- риторії колишньої Російської імперії перебувало 3846917 біженців, із них в Украї-ні – 849523 проти 750098 у листопаді 1916 р.1. Натомість, за даними, які мали у своєму розпорядженні губернські наради у справах біженців, протягом літа – осені 1917 р. на українських землях перебувало 879810 біженців, а на лютий 1918 р. – 955336. У той же час за даними С. Москалевського, консультанта української де-легації на перемовинах у Брес-Литовську, на січень 1918 р. в Україні проживало 914000 біженців2. Навесні 1918 р. в Україні, як зазначалося у Пояснювальній за-писці до проекту закону про реевакуацію біженців, за орієнтовними підрахунками біженецького департаменту Міністерства внутрішніх справ, перебувало понад один мільйон біженців3. 1 Курцев А. Н. Количество беженцев в Российских регионах на 1916 – 1917 гг. – С. 130–133. 2 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 85, арк. 7. 3 Там само, ф. 2199, оп. 3. спр. 3, арк. 2 зв. 4 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 110, арк. 47. 5 Там само, арк. 42; Білоусько О. А. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ століття): підруч. [для 10 класу загальноосвіт. школи] / О. А. Білоусько, О. П. Єрмак, В. Я. Ревегук. – Полтава : «Оріяна», 2005. – С. 15–16. Загальним чинником, який в умовах розгортання революційних подій пі-дштовхнув біженців на зрушення з місць тимчасового проживання, було усві-домлення ними факту стрімкого закінчення війни. Відтак з’явилася надія на можливість якнайшвидше повернутися додому. Водночас наростання суспіль-ного хаосу та непевність у завтрашньому дні теж спонукали цих людей до са-мочинного переміщення в межах колишньої Російської імперії. Збільшення кількості біженців саме на українських землях відбувалося під впливом кількох факторів. Перш за все Україну необхідно розглядати як транзитну територію, якою тисячі поляків, латишів, литовців та представників інших етносів розпочали свій рух із охопленої революційною анархією Росії. Однак більшість із них не мали засобів до існування, а тому тимчасово осідали в українському прикордонні – Чернігівській і Харківській губерніях. З нарос-танням продовольчої кризи іноземні біженці також намагалися потрапити до України. Наприклад, у другій половині грудня 1917 р. на утриманні Полтавсь-кого губернського відділення ЦОК перебувало 11574 польських біженців, тобто на 903 особи більше проти осені 1917 р. Зростання кількості відбулося за раху-нок їх прибуття, на підставі дозволу Полтавського комісара А. Лівицького, із Симбірської губернії4. Інші групи польських біженців – залізничники із сім’ями – прибули на Полтавщину «… з місцевостей, де сильно загострилася продовольча криза – з Москви, Петрограда, Казані та Калузької губернії»5. Протягом липня – жовтня 1917 р. на 443 особи збільшилося число біженців, якими опікувалося Хар-ківське губернське відділення ЦОК1. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 193. 2 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 110, арк. 17. 3 Там само, спр. 109, арк. 135. 4 История Первой мировой войны. – Т. 2. – С. 205, 208. 5 Держархів Полтавської обл., ф. 1069, оп. 1, спр. 2, арк. 6–6 зв. 6 Там само, ф. 992, оп. 1, спр. 24, арк. 69. 7 Беженцы-румыны в Екатеринославе // Родной край. – 1917. – 12 января; Эвакуация румун в Херсон // Родной край. – 1917. – 19 августа. Іншу групу прибульців склали біженці-українці, які хотіли якомога ско-ріше повернутися в Україну з «неврожайних російських губерній», де вони були розселені з початку евакуації. Фактично ці люди й надалі перебували у статусі біженців, оскільки втративши за роки війни своє майно та житло, цілком зале-жали від українських біженецьких структур. Біженці, бажаючи повернутися до-дому, у практично зруйновані війною повіти Волині та Поділля, писали відпо-відні запити до УЦР. Остання прагнула їх задовольнити, створюючи тим самим значні проблеми для місцевої влади, на яку покладався тягар їх тимчасового розміщення та забезпечення. Так, наприклад, відповідно до листів генерального секретаря внутрішніх справ від 30 листопада та 5 грудня 1917 р., направлених до Полтавської губернської наради з улаштування біженців, остання мала при-йняти «… біженців з Холмщини, які зараз проживають в Уфимській, Казансь-кій і Тамбовській губерніях у кількості 96 сімей, а також 9 сімей з Рязані»2. При цьому частина біженців не чекала на офіційний дозвіл української влади, а самовільного переселялася «зі східних і центральних губерній» Росії. Так, на-приклад, станом на вересень 1917 р. у Полтавській губернії вже перебувало 1660 сімей та відзначалася стала тенденція до їх збільшення. Факти самовільно повернення біженців спостерігалися і в інших українських губерніях – Київсь-кій, Катеринославській, Херсонській3. І нарешті, взимку 1917 р., у зв’язку з переходом Румунії на бік Антанти та окупації її теренів німецькими військами4, в Україні з’явилися румунські біже-нці. Протягом січня – березня 1917 р. до Кременчука, Полтави та Полтавського повіту було направлено 873 особи5-6. Тимчасовий притулок отримали вони і у Катеринославській та Херсонській губерніях7. В окремих випадках румунські біженці направлялися в українські повіти без будь-якого узгодження з місцевою владою. Наприклад, на початку вересня 1917 р. генеральний секретар внутріш-ніх справ зажадав відповіді від штабу Верховного головнокомандувача щодо факту самоправного виселення військовою владою біженців-галичан із Уман-ського повіту Київської губернії до Ставропілля та розселення на їх місцях ру- мунських біженців. При цьому у розпорядженні Генерального секретарства внутрішніх справ перебували дані щодо прибуття в майбутньому до повіту 59 тис. цих людей1. 1 Галичан-біженців перевозять з Уманщини в Ставропільську губернію // Народна воля. – 1917. – 6 вересня. 2 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 110, арк. 75 зв. 3 Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект / М. І. Панчук [та ін.] / голов. ред. І.Ф. Курас. – К., 2000. – С. 71–72. Етнічний склад біженців продовжував залишатися строкатим. Основну їх масу склали росіяни, українці, поляки, євреї. Порівняно незначні відсотки – ли-товці, латиші, білоруси, чехи, словаки, румуни, німці, татари, вірмени, караїми, перси та ін.. Досить складним завданням є визначення їх кількісного складу, позаяк статистичні дані досить-таки різняться. На підставі архівних даних, в основу яких лягли цифрові матеріали, зібрані ГН з УБ у шести губерніях, якими на січень 1918 р. володіли губернські наради у справах біженців, і які, на нашу думку, є найбільш достовірними і повними, можна орієнтовно визначити етніч-ний зріз біженців (Додаток 2.2). На лютий 1918 р. на Волині, Катеринослав-щині, Полтавщині, Харківщині, Херсонщині та Чернігівщині проживало 795781 біженець, тобто 83% від тогочасного загальноукраїнського показника, тобто 955336 осіб. На прикладі цих губерній, прийнявши у свою чергу цифру 795781 за 100%, можна встановити, що 72% (573862 особи) від неї склали «росіяни» – типова назва для російських, українських і білоруських біженців, якою оперу-вала місцева влада при складання статистичних звітів. Утім частина комітетів, готуючи звіти та різні офіційні папери з біженецьких питань, уже почала розді-ляти етнічну приналежність цих біженців. Наприклад, комітет допомоги біжен-цям Кобеляцької земської управи Полтавської губернії у своєму звіті, визначаючи кількість біженців у повіті, подав так: «Українців – 720, білорусів – 961, латишів – 3, усього – 1684»2. Фактично зазначені у Додатку 2.2 показники можна з невеликими похи-бками проектувати на етнічний склад біженців на загальноукраїнському рівні. Окрім «росіян», у загальноукраїнському контексті 8% (64175) ‒ євреї, 1,2% (9562) – литовці, 0,5% (4036) – латиші, 4% (34306) – інші. Найбільшу групу ет-нічних меншин-біженців дали поляки – 14,8% (117949). Натомість деякі сучасні вітчизняні дослідники стверджують, що на середину 1917 р. у восьми українсь-ких губерніях проживало понад 250 тис. поляків-біженців, а їх найчисельніша колонія – 150 тис. осіб – зосереджувалася у Києві3. Цікаво, що і польські вчені подають досить суперечливі відомості (Додаток 2.3). Сталим від початку ева-куації у 1915 р. залишився і принцип розселення «місто – село» – основна маса біженців проживала у сільській місцевості. Наприклад, у Харківській губернії із 72220 біженців, які перебували на грошовому утриманні повітових і міських комітетів, 54361, тобто 75,3% мешкали у селах, а 17859 (24,7%) – у повітових містах (Додаток 2.4). Відносно стабільним, як показують дані з різних губер-ній, залишався і віковий зріз біженців, основну масу яких склали діти та непов-нолітні (Додаток 2.5 – 2.6). Нова українська влада, безумовно, мала стати оборонцем інтересів біжен-ців, чиї проблеми склали комплекс нагальних до виконання заходів. Важливим моментом в нових умовах став органічно поєднаний процес творення українсь-кої нормативно-правової бази та системи відповідних органів, здатних реалізу-вати державну політику в окресленій царині. Принципово важливим є твер-дження щодо еволюції діяльності відповідних українських структур – від пере-бування у фарватері російської системи допомоги біженцям та пошуків взаємо-дії з цього питання з Тимчасовим урядом до формування власного правового поля, постановки біженецької тематики на перемовинах у Брест-Литовську, за-початкування широкої підготовчої роботи до організації реевакуації біженців. Доба Української Центральної Ради є перехідною в організації соціально-го захисту біженців від системи, закладеної в часи Російської імперії, до власне української, створити яку прагнула УНР. Завершити цей процес вдалося уже в часи Гетьманату П. Скоропадського. Зрозуміло, що урядовим структурам УЦР було надзвичайно важко в тогочасних умовах творити власну вертикаль органів для допомоги біженцям, реалізувати свої плани в означеній царині1. Серед за-вдань, які належало вирішити, були: ліквідація колишніх царських структур до-помоги біженцям та передача підпорядкованих установ відповідним українсь-ким; створення власної вертикалі біженецьких органів; упорядкування розріз-неної діяльності, головним чином, етнічних комітетів, їх підпорядкування єди-ному керівництву; налагодження механізму фінансування потреб біженців, роз-робка власного бюджету в цій галузі; урегулювання проблем біженців у губер-ніях, на які до осені 1917 р. не поширювалася влада Генерального секретаріату (Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська); підготовка та реалі-зація положень плану реевакуації біженців; залучення до розв’язання про-блеми повернення додому біженців владних структур Австро-Угорщини та Німеччини; організація соціального захисту прибулих біженців з Радянської Росії у прикордонні українські губернії; зміна статусу виселенців і заручни- 1 Жванко Л. Українська Центральна Рада і біженці Першої світової війни / Л. Жванко // Київська старовина. – 2009. – № 4. – С. 49. ків Галичини та Буковини, які зазнали насильницького виселення з боку ро-сійської військової адміністрації. У процесі діяльності УЦР-УНР у царині біженства виділяється три досить умовних етапи, які, мовби по висхідній, ілюструють трансформацію пріоритетів нової української влади в окресленому напрямку її діяльності та спроби їх реа-лізації. В основі поділу лежить зміна оцінки УЦР свого статусу та статусу України загалом, що виявилося в її реорганізації з міської громадсько-політичної організації – лідера українського національно-визвольного руху, від примарної перспективи входження на правах автономії до складу демократич-ної Росії до проголошення 22 січні 1918 р. самостійної Української Народної Республіки1. При цьому саме Україна, як слушно підмітив польський історик Я. Левандовський, започаткувала «зрив незалежності», який у 1918 р. охопив на-роди Центрально-Східної Європи. Та, на превеликий жаль, на його думку, в Україні не знайшлося свого Т. Масарика, як у Чехії, Й. Пілсудського, як у Польщі чи К. Урманіса в Латвії2, щоби проголошення незалежності надовго стало доконаним фактом. 1 Жванко Л. М. Ґенеза нормативно-правової бази біженства у роки Першої світової вій-ни… – С. 10. 2 Lewandowski Jan. «Wybijanie się na niepodległość» w roku 1918 w Europie Środkowo-Wschodniej / J. Lewandowski // ROK 1918 w Europie Środkowo-Wschodniej. – Białystok, 2010. – S. 29–30. 3 Довідник з історії України. – С. 954. Отже, протягом 1917 – весни 1918 рр. в Україні у зв’язку з постійною змі-ною політичної ситуації, а відтак і самого її державного статусу, трансформували-ся і підходи до розробки засад політики у царині біженства. І етап: березень - кі-нець червня 1917 р. – час, коли керівництво справами біженства в Україні подов-жувала здійснювати Особлива нарада з улаштування біженців, яка діяла у струк-турі Міністерства внутрішніх справ Тимчасового уряду Росії і вся біженецька складова існувала в його правовому полі. У цей час Українська Центральна Рада послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне його став-лення до ідеї української автономії3. Перехід же УЦР в опозицію до Тимчасового уряду після оприлюднення Першого Універсалу і започаткування Генерального секретаріату означали, серед іншого, і зміну її ставлення до проблеми біженства. ІІ етап: кінець червня 1917 р. – січень 1918 р. – час пошуків оптимальної моделі функціонування біженських структур УЦР, точок перетину в цьому пи-танні з Тимчасовим урядом та формування вже українських нормативно-правових засад. У результаті українська влада прийшла до усвідомлення необ-хідності започаткувати власний колегіальний орган, покликаний здійснювати загальне керівництво у справі соціального захисту біженців. У той же час біль-шовицький переворот прискорив державотворчі тенденції в Україні. Українська Народна Республіка, проголошена Третім універсалом, стала першим демокра-тичним державним утворенням на теренах колишньої імперії Романових, функ-ціонування якої ґрунтувалося на демократичних та загальнолюдських ціннос-тях. Урядові структури УНР прагнули розв’язувати проблеми біженців саме відповідно до цих принципів. Генеральний секретаріат отримав статус повноправного українського уряду, не визнавши більшовицьку Раду Народних Комісарів, яку з великим сумнівом можна назвати правонаступницею Тимчасового уряду. У таких умо-вах керівництво біженських структур України взялося за розробку власних про-грамних засад у царині біженства. При цьому слід зауважити, що Центральна Рада серйозно звернулася до цієї проблеми лише восени 1917 р., коли стало зрозумілим, що Тимчасовий уряд всіляко чинить перешкоди її внутрішній полі-тиці та і взагалі стоїть на порозі свого політичного краху. У цей час набула свого юридичного оформлення Крайова нарада у спра-вах біженців (далі – КН у СБ), біженецький відділ реорганізовано у біженець-кий департамент, розроблено план реевакуації біженців,закладено фундамента-льні принципи української політики у царині біженства1. 1 Жванко Л. Деякі аспекти дослідження проблеми біженства Першої світової війни на початку Української революції. – С. 57–58. ІІІ етап: січень - квітень 1918 р. – досить драматична сторінка діяльності УЦР та, зокрема, її біженецьких структур, зумовлена війною з більшовиками, а згодом – із австро-німецькою присутністю. Водночас проголошення незалеж-ності Української Народної Республіки остаточно перетворило українську вла-ду на самостійного гравця у царині біженства. Вона намагалася активно реалі-зувати наміри в окресленому напрямку своєї внутрішньої політики, висунувши проблему їх репатріації на мирних перемовинах у Брест-Литовську. Фактично можна стверджувати, що УНР стала першим державним утворенням в тогочасної Європи, яке підняло біженецьке питання на міжнародний рівень, вимагаючи яко-мога швидшого його розв’язання. Цей період також позначено практичною підго-товкою до реалізації плану реевакуації біженців, прагненням співпраці з німецько-австрійським командуванням в Україні. Отже, цілком закономірним є твердження, що УЦР, а згодом і проголо-шена нею Українська Народна Республіка, не лише визнали себе відповідаль-ними за долю сотень тисяч біженців, а й намагалися реально її покращити хоча б у плані якомога швидшого повернення останніх додому. Оцінюючи її діяль- ність, слід зважати на низку негативних викликів, які українській владі ставило тогочасне життя. Серед кардинальних – незакінчена світова війна, більшовиць-ка агресія, німецько-австрійська присутність. Так, на весну 1917 р. Україна фактично перебувала у стані війни з держа-вами Четверного союзу. Її територією – Волинською і Подільською губерніями – проходила лінія потужного у військовому відношенні Південно-Західного фронту. У підпорядкуванні його головнокомандувача 59-річного генерала-лейтенанта О. Гутора, репресованого та розстріляного у 1938 р., перебувало 40 дивізій чисельністю майже 600 тисяч вояків1. При цьому наступ російської ар-мії влітку 1917 р. став останньою бойовою операцією на українських землях у роки Першої світової війни2. Під тиском революційної стихії все чіткіше стали проявлятися факти моральної деградації фронту, в результаті чого російська армія перетворилася на деструктивний фактор внутрішнього життя України. Тогочасна преса писала: 1 Дацків І. Дипломатичні орієнтири Української Центральної Ради на Антанту: досягнення і втрати / І. Дацків // Київська старовина. – 2008. – № 6. – С. 39–40. 2 Волковинський В. М. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни. – С. 55. 3 Погроми на Поділлю та Волині // Київська земська газета. – 1917. – 21 жовтня. «Кавалерійський корпус на Поділлі ніби сарана вкрив землю: зруйнував села та городи, розніс спиртові запаси та пограбував місцеву людність. В Острозі, на Волині, запасний полк почав грабувати крамниці, тягти все, що приваблювало неситі очі, а потім підпалили город. Таке-то роблять дикі люди, які не тямлять, що таке свобода, що таке революція і як її треба боронити»3. Небажання Тимчасового уряду Росії визнавати правомірність Генераль-ного Секретаріату, а відтак і його структур, які опікувалися проблемами біжен-ців, призвело до балансування між ними місцевих біженецьких органів, що, у свою чергу, породжувало різні непорозуміння, зволікання, головним чином, у фінансовому плані. Зрозуміло, що така ситуація тільки підсилювала напружен-ня серед біженців, які на той час уже розпочали самостійне некероване «дрей-фування» у бік західних кордонів України. До того ж перебування чотирьох українських губерній відповідно до статей Другого універсалу поза компетен-цією УЦР, так би мовити, виривало значну кількість біженців із орбіти діяльно-сті українських біженських структур. Карколомні події осені - зими 1917 р. аж ніяк не сприяли розв'язанню проблем біженців, а скоріше спричинили повну руйнацію існуючої системи до-помоги цим людям. Російська держава після більшовицького перевороту фак- тично припинила існувати як цілісний організм, розпавшись на окремі державні та регіональні утворення. У той же час «проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. відбувалося у надзвичайно складних умовах. Проти її незалежності виступили російські політичні сили, що зберігали знач-ний вплив у країні»1. 1 Ковальчук М. Перша світова війна і Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського 1918 р. / М. Ковальчук // Київська старовина. – 2008. – № 2. – С. 31. 2 Гай-Нижник П. П. Український Державний банк: історія становлення. – С. 14. 3 Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941 рр. : в 2 ч. / О. Нестуля. – К. : НАН України, Ін-т історії України, 1995. Ч. 1: 1917 р. – середина 20-х років. – С. 16. 4 Несвіцький О. О. Полтава у дні революції та в період смути 1917 – 1922 рр. – С. 35. 5 Чикаленко Євген. Щоденник (1907 – 1917). – С. 387–388. Неприйняття більшовиками української незалежності спочатку знайшло вираження у політиці «… остаточної блокади надходження фінансів в Украї-ну», коли з 4 грудня 1917 р. РНК РСФРР офіційно припинила асигнування уря-дові УНР готівки2. Реальне безгрошів’я зводило нанівець будь-які плани та сподівання щодо розбудови України, а в даному випадку – реалізацію програм допомоги біженцям. Подальший перебіг подій засвідчив, що біженецька неза-хищена маса взагалі могла стати жертвою розв’язаного збройного конфлікту, оскільки, «… не визнавши УНР, радянський уряд Росії фактично оголосив їй війну»3. Крім всього іншого, радянська інтервенція була пов’язана з масовими пограбуванням та вивезенням різного збіжжя з України, що, у свою чергу, погі-ршувало продовольчу ситуацію та підігрівало зростання і без того високої ін-фляції. Полтавський лікар і громадський діяч О. Несвіцький у своєму щоденни-ку 5 січня 1918 р. занотував: «Із Полтави посилено вивозяться на Харків, Москву борошно, мануфактуру, різні продукти. Грабежі не припиняються»4. Про масові грабунки українства відзначав і Є. Чикаленко: «В села посилалися частини большевицького війська, які силою забирали у селян хліб, скотину, бо в економіях (дворах) уже нічого не було […] Все награбоване большевики навантажували у вагони і вивозили в Московщину»5. Місцева українська преса у низці своїх публікацій висвітлювала ставлен-ня населення до військового конфлікту. Так, волинська газета «Громадянин» 22 грудня 1917 р. писала: «Тепер ті большевики накинулися на нашу Україну. Людей ріжуть, стріляють, майно грабують. Нахваляються вщент зруйнувати нашу землю – Україну»1. 1 По Україні // Громадянин. – 1917. – 22 грудня. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 35. 3 Там само, спр. 229, арк. 25. 4 Там само, спр. 251, арк. 35. Більше того, в окремих випадках більшовики здійснили спроби знищити злагоджену систему допомоги біженцям, як наприклад, то було на Харківщині. У грудні 1917 р. до Харкова з Петрограда прибула така собі пані Гросман − ко-місар у справах біженців. Метою її прибуття стала ліквідація діючих в губернії біженецьких структур і створення нових, більшовицько орієнтованих. Проте місцева влада не пішла на руйнацію вже реформованих після Лютневої рево-люції органів допомоги біженцям. Більше того, на одному із засідань пані Гро-сман було пояснено, що «… в губернії керівні біженецькі структури сформова-ні на широких демократичних засадах, з достатнім представництвом у них біженецького населення, захист інтересів якого в цих організаціях представле-но досить повно»2. Дійсно, 29 жовтня 1917 р. у Харкові було обрано нове прав-ління Губернського об’єднаного комітету з влаштування біженців, до складу якого увійшли П. Власенко, член губернської земської управи, завідувач відділу допомоги біженцям, О. Неплюєв (голова правління), голова відділу з улашту-вання біженців ВСМ; П. Полтавець, товариш голови Харківського повітового комітету допомоги біженцям; Ф. Ципкін, завідувач справами Харківського гу-бернського комітету допомоги жертвам війни; Ф. Мохнюк, біженець від Хар-ківського повітового комітету допомоги біженцям, І. Добролежа, завідувач від-ділу допомоги біженцям Губернської земської управи3. Крім того, ця діячка від імені нової більшовицької влади навіть пообіцяла виділити Харківській губернії 535 тис. крб. на біженців за умови, що вся біже-нецька складова перейде під її контроль4. Харківська губернія, не зважаючи на це, обіцяних коштів не отримала, оскільки можна припустити, що «петроград-ська гостя» просто вела політичну гру щодо ліквідації небільшовицьких струк-тур, які опікувалися біженцями. Більше того, нова російська влада звернула увагу на біженецьку складову навесні 1918 р., а до цього часу її цікавило зміц-нення своїх політичних позицій, аніж долі жертв «імперіалістичної війни». Фактором стримування більшовиків виступили держави Четверного сою-зу, з якими 9 лютого 1918 р. УНР підписала Берестейський мирний договір, яким була визнана як суб’єкт міжнародної політики з боку Німеччини, Австро- Угорщини, Болгарії і Туреччини1. З іншого боку, феномен «українського Брес-ту» на думку О. Черніна, міністра закордонних справ Австро-Угорщини учас-ника тих перемовин криється в усвідомленні, що це – «… перший мир у цій жа-хливій війні»2. Його інша назва – «хлібний мир», коли українське збіжжя, в об-мін на незалежність, підтриману військовою присутністю держав Четверного союзу, пішло до голодуючого населення Центральних держав3. Е. Людендорф, генерал-квартирмейстер Генерального Штабу німецьких воєнних сил у своїх спогадах зазначив: 1 Wysocki Roman. Od pragnienia niepodległośido potrzeby uznania. Próby nawiązania stosunków dyplomatycznych przez Ukrainę w roku 1918 / R. Wysocki //ROK 1918 w Europie Środkowo-Wschodniej. – Białystok, 2010. – S. 89. 2 Чернин О. В дни мировой войны. – С. 263. 3 Кіднер Герман. Всесвітня історія: dtv-Atlas: Довідник. / Г. Кіднер, В. Хільгеман, М. Гердт. наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов. – К. : Знання-Прес, 2001. – С. 409. 4 Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. – С. 249. 5 Кураєв О. О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світової війні : українсь-кий напрямок / О. О. Кураєв. – К. : [Б. в.], 2009. – С. 276. 6 Кураєв О. О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світової війні... – С. 278. «Більшовизм на Україні належало придушити. Звідти вже надходили прохання про допомогу»4. Наприклад, УЦР уже після звільнення Києва звернулася до німецького ко-мандування з проханням допомогти зліквідувати харківський більшовицький уряд5. Проте українські очільники виявились нездатними виконати свої зо-бов’язання перед Німеччиною і Австро-Угорщиною в частині організації хлі-бопостачання, а відтак ішли з ними на конфлікт. Останній, на думку українсь-кого історика О. Кураєва, і призвів до того, що «… німецьке головнокоманду-вання почало перебирати на себе повноваження і практично переводило експе-диційний корпус у статус окупаційного війська»6. У свою чергу така ситуація ще більше привела до неприйняття політики УНР з боку пересічних українців, в очах яких німецько-австрійське військо здебільшого виглядало загарбниками, а з іншого боку – популістська риторика українських керманичів відверто драту-вала їх вчорашніх союзників на перемовинах у Бересті-Литовському. У той же час останні відверто демонстрували небажання допомагати українському уряду у справі повернення біженців додому через лінію Південно-Західного фронту, а не через північні нейтральні держави. Отже, поєднання усіх цих чинників ускладнювало, а в окремих випадках на-віть унеможливлювало ефективність проведення заходів, спрямованих на урегу-лювання в Україні проблеми біженства Першої світової війни. На першому етапі, який тривав з березня по кінець червня 1917 р., події в Україні розвивалися в руслі загальноросійської революції. Відтак цілком законо-мірно, що Тимчасовий уряд, у структурі Міністерства внутрішніх справ якого продовжувала працювати Особлива нарада з улаштування біженців, став виразни-ком політики у сфері соціального захисту біженців на теренах колишньої імперії. Оновлений склад інституції очолив член Державної Ради В. Енгельгардт1. Відпо-відно уся біженська складова в Україні продовжувала функціонувати в загально-російській системі координат. Серед головних завдань нова російська влада ви-знала за необхідне демократизувати діяльність біженецьких організацій в умовах широкого залучення до їх роботи самих біженців, ліквідувати благодійні устано-ви, фундаторами яких свого часу виступили члени царської родини, унормувати допомогу біженцям та ін.. Згідно з завданнями передбачалося оптимізувати й саму систему допомоги біженцям. 1 Совещание по устройству беженцев // Приложение к «Известиям Херсонского Уездного Земства». – 1917. – № 14. – 7 апреля. – С. 32. 2 Комиссар по делам беженцев // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 9 – 16 апреля. 3 Совещание по устройству беженцев // Приложение к «Известиям Херсонского Уездного Земства». – 1917. – № 14. – 7 апреля. – С. 32. Перш за все ВЗС, лідер якого князь Г. Львов став очільником Тимчасово-го уряду, мав отримати політичні дивіденди за значний обсяг наданої допомоги біженцям та офіційне невизнання його заслуг царською владою. І вже 11 берез-ня 1917 р. Г. Львов, обговорюючи з В. Енгельгардом нагальні проблеми біженст-ва, наголосив на необхідності об’єднання всіх організацій, які займалися справа-ми біженців, передавши керівні важелі, очевидно, саме Земському союзу. Остан-ньому, з великим відсотком вірогідності, належало підпорядкувати і структури Тетянинського комітету2. Такий крок, певна річ, мав стати позитивом, оскільки в часи Російської імперії біженство перебувало в компетенції МВС – його ОН з УБ, Тетянинського комітету та позиціонуючих себе до офіційної влади ВЗС і ВСМ. Керівник уряду був схильний до думки, що таким органом може стати са-ме Земський Союз, який чимало зробив у справі соціального захисту біженців. Принципово важливим моментом стало визнання того, що біженська справа за нових реалій життя мала здійснюватися на громадських засадах із за-лученням до цього широкого кола біженців. При цьому передбачалося утвори-ти нову посаду – комісар у справах біженців, який на рівні держави мав коор-динувати всю біженецькі складову. Обійняти її було запропоновано В. Енгель-гарду (1852 – 1917), члену Державної Ради від Смоленського земства, предста-внику відомого дворянського роду тогочасної Росії3-1. 1 Вклад рода Энгельгардтов в историю России : [Электронный ресурс] / Вклад. – Режим до-ступа : http://his.1september.ru/view_article.php?ID=200900305. – Название с экрана. 2 Съезд по вопросу о беженцах // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 6 мая. 3 Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы Первой мировой войны. – С. 160–161. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 119, арк. 5 а–7. 5 Съезд по вопросу о беженцах // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 6 мая. Досить потужною в організаційному і фінансовому плані структурою, яка за часів імперії займалася соціальним захистом біженців, був Тетянинський ко-мітет. Навесні 1917 р. становище кардинально змінилося, оскільки його почали розглядати як організацію, що мала «… антисуспільний характер і була ство-рена попередньою владою з політичною метою»2. При цьому питання про ска-сування комітету неодноразово піднімалося на з’їздах біженців. Так, ухвалою Першого Всеросійського з’їзду з питань допомоги біженцям, який проходив у Петрограді 7 – 10 квітня 1917 р., було визнано необхідним негайно закрити Те-тянинський Комітет і всі його місцеві відділення. Делегати висловилися за тер-мінову передачу всіх дитячих притулків, підпорядкованих цьому комітетові, у відання місцевої влади3. Рішення з’їзду знайшли підтримку у членів ОН з УБ, які 28 квітня 1917 р. на своєму засіданні одностайно виступили за скасування Тетянинського коміте-ту. Натомість питання щодо перепідпорядкування дитячих притулків було ви-знано досить проблемним і таким, що потребувало часу для його організаційно-го вирішення. Також передбачалося заслухати представників губернських на-рад у справах біженців щодо їх згоди перебрати на себе відання установами ко-лишнього Тетянинського комітету4. На багатолюдне зібрання, яким став ІІ Всеросійський з’їзд біженців, що проходив у Москві на початку травня 1917 р., за ініціативи відділу біженців ВЗС прибули діячі громадських та етнічних організацій, «які надавали допомо-гу біженцям у тилу і на фронті»5. Його делегати ухвалили рішення про пере-будову діяльності біженських організацій на демократичних засадах із залучен-ням до їх роботи самих біженців. Знову передбачалося негайно припинити фу-нкціонування Тетянинського комітету та всіх його установ, а також інших ор-ганізацій, до створення яких були причетні представники царської родини. Слід відзначити, що у травні 1917 р. під тиском ухвал з’їзду зі штату Те-тянинського комітету було виведено його незмінного керівника О. Нейдгарта та інших членів, які входили до складу колишньої Державної Ради Російської ім-перії. Дещо раніше з посади голови було усунуто й Велику княжну Тетяну Ми-колаївну, а саму структуру було перейменовано у «Всеросійський комітет до- помоги потерпілим від війни», хоча в офіційній звітності якийсь час використо-вувалась назва «колишній комітет Тетяни Миколаївни»1. На організацію, як за-уважив О. Курцев, розпочались гоніння2. Її безперечні заслуги і досягнення за-писували лише на рахунок прославляння царської сім’ї, скоротилося і його фі-нансування, яке за нових умов здійснювалося через ОН з УБ, а не безпосеред-ньо від уряду як то було раніше3. 1 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 26, арк. 6. 2 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914 – 1917). – С. 107. 3 Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.). – С. 168. 4 Переформирование Татьянинского Комитета // Волынь. – 1917. – 20 апреля. 5 Из заседания бывшего Татьянинского комитета // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 9 – 16 апреля. 6 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 177, арк. 5. 7 Курцев А. Н. Беженство. – С. 139. З весни 1917 р. розпочався процес реорганізації губернських відділень Тетянинського комітету. Наприклад, в останній декаді квітня, «… відповідно до вказівок Тимчасового уряду» було переформатовано цю структуру на Волині, коли «замість бюрократів до складу Комітету ввійшли громадські і земські дія-чі». До роботи у складі оновленого комітету було залучено В. Соколовського, члена Волинської губернської земської управи (голова комітету), його заступ-ники – І. Ільницького, лікаря за фахом, голову губернського санітарно-медичного бюро і княгиню А. Шаховську; члени правління – Б. Лелявського, голову губернської земської управи; З. Маргуліса, місцевого лікаря, В. Бжозов-ського, адвоката, Ч. Папа-Афаносуполо, губернського предводителя дворянст-ва, С. Майзлішева, голову єврейського благодійного товариства, В. Пущина, предводителя дворянства Володимир-Волинського повіту за доби Гетьманату – уповноваженого біженецького департаменту на Волині та ін.4. У структурі губернського відділення Київщини було створено «Раду деле-гатів від біженців», які мали право контролю фінансових витрат цієї інституції5. Проте вже з другої половини літа 1917 р., не маючи належної фінансової підтри-мки, розпочався процес згортання діяльності губернських відділень вже рефор-мованого у «Всеросійський комітет допомоги потерпілим від війни» Тетянинсь-кого комітету6. Натомість етнічні комітети допомоги біженцям було збережено. Більше того, у своїй роботі вони були наділені правами автономії, яка виявилася досить примарною, позаяк до лютневих подій 1917 р. ці структури перебували на фінансуванні саме Тетянинського комітету. На жаль, резолюції з’їздів здебіль-шого не мали практичної віддачі та носили лише політичний підтекст7. Весною 1917 р. Тимчасовий уряд ліквідував також посади фронтових і тилових уповноважених з влаштування біженців, як таких, що виконували ли- ше посередницькі функції, з одночасною передачею підпорядкованого їм майна до Земського союзу1. Відтак було скасовано «Північну допомогу» («Северопо-мощь»), якою керував головуповноважений у зоні дії Північно-Західного фрон-ту С. Зубчанинов. Слід зауважити, що інша подібна структура – «Південна до-помога» («Югопомощь»), сфера діяльності якої була поширена на прилеглі до Південно-Західного фронту території, продовжувала свою роботу. Проте голо-вуповноважений князь М. Урусов відійшов від справ, оселившись у своєму ма-єтку в селі Котовка Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Ці-каво, що на початку листопада 1917 р. його було заарештовано місцевими селя-нами, але повітова влада, не знайшовши підстав для позбавлення волі колиш-нього свого губернатора, відпустила його2. Новим головуповноваженим став І. Стерлигов, у минулому чернігівський губернатор. 1 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914 – 1917). – С. 107. 2 Арест князя Н. П. Урусова // Народная жизнь. – 1917. – 9 ноября. Таким чином, згортання роботи державних та благодійних структур ко-лишньої влади в умовах революції в Росії було незворотнім процесом. У той же час на місцевому рівні подібні кроки спричиняли виникнення нових проблем. Розцінювати як антисуспільну діяльність багатьох губернських і повітових від-ділень Тетянинського комітету, як то робили його сучасники на хвилі револю-ційної демагогії, не завжди було вмотивованим і таким, що відповідало реаль-ному стану речей. Організацію соціального захисту біженців в українських губерніях, які входили до складу Російської імперії на час Лютневої революції 1917 р., продо-вжувала здійснювати мережа відповідних місцевих органів, громадських та ет-нічних комітетів (Додаток 2.7). За орієнтовними даними, встановленими на підставі кошторисних відомостей, що подавали до урядових структур ГН з УБ, можна встановити, що в Україні продовжувало функціонувати 180 відповідних установ – губернських і повітових комітетів допомоги біженцям при органах самоврядування, різних Всеросійських громадських спілок, а також польських, єврейських, литовських, латиських і українських та інших етнічних комітетів. Основне навантаження з організації соціального захисту біженців, як свідчать матеріали Додатку 2.8, несла місцева влада та самоврядування, що в загально-українському контексті склало понад 40%, 34% представляли етнічні комітети, 22% – відділення колишнього Тетянинського комітету (Всеросійського комітету допомоги постраждалим від війни). На губернському рівні показники були дещо іншими. Так, у Катеринославській губернії соціальним захистом 71% біженців, тобто 171300 осіб, займалися повітові земські та комітети при міських управах, а 29% перебувало у компетенції національних комітетів (Додаток 2.9). Найбі-льша кількість комітетів зосереджувалася у чотирьох губерніях – Катеринос-лавській, Полтавській, Харківській і Херсонській. Зрозуміло, що поза коштори-сними пропозиціями залишилася мережа повітових єпархіальних комітетів, а тому можна цілком справедливо припустити, що в українських губерніях діяло понад дві сотні комітетів з надання допомоги біженцям. Керівними структурами, згідно з положеннями закону від 30 серпня 1915 р., були губернські наради з улаштування біженців, очолювані місцевими губе-рнаторами. При губернських і повітових земських управах, на рівні окремих волосних правлінь, при міських управах функціонували комітети допомоги бі-женцям, на які і покладалося виконання урядових розпоряджень у сфері опіку-вання біженцями. До їх складу входили діячі земств, представники громадсько-сті. Наприклад, головою училищної комісії Харківського міського комітету до-помоги біженцям працював відомий вчений-етнограф М. Сумцов1, а загальне керівництво опікою біженців у місті здійснював професор історик Д. Багалій, обраний на той час міським головою2. Медичну комісію Київського губернсь-кого відділення Тетянинського комітету очолював відомий лікар М. Стражеско. 1 Держархів Харківської обл., ф.45, оп. 10, спр. 22, арк. 76. 2 Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов та ін.. – Х. : Фоліо, «Золоті сторінки», 2004. – С. 119. 3 Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 27. 4 ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 238, арк. 42, 52. Крім того, з липня 1917 р. на Харківщині під керівництвом голови губе-рнської земської управи П. Добросельського розпочав роботу спеціальний ева-куаційний комітет, завдання якого полягало у налагодженні транзитного руху біженців через Харків. До його складу ввійшли члени санітарних та медичних структур губернії – С. Ігумнов (заступник), Г. Кудрявцев, І. Філіпішин, М. Ва-силенко-Іваницький, М. Добросельська та ін.3. Слід зазначити, що у прифронтовій Подільській губернії у ряді повітів комітети допомоги біженцям розпочали роботу лише з 1917 р.. Наприклад, у Кам’янецькому повіті такий комітет, очолений представником земства О. Неча-єм, був започаткований 9 вересня 1917 р.; у Вінницькому, очоленому головою окружного суду, 10 листопада того ж місяця уповноважений Гайсинського по-вітового земства Е. Бонецький прийняв на себе керівництво відповідним пові-товим комітетом4. В окремих місцевостях діяли також і волосні комітети допо-моги біженцям. Навесні 1917 р. найпотужнішим у своїх фінансових можливос-тях та за кількістю місцевих осередків продовжували залишатися представниц- тва Тетянинського комітету. Значну роботу виконували відділення ВЗС, ВСМ, Комітету Південно-Західного фронту ВЗС. Окрему групу склали етнічні спілки – польські, єврейські, латиські, ли-товські та ін., які фінансувалися, головним чином, з державної скарбниці. На літо - осінь 1917 р. серед інших у Катеринославській губернії працювали відді-лення ЦОК (за оцінками польських істориків однієї із найпотужніших організа-цій з надання допомоги польським біженцям)1, Польського товариства допомо-ги постраждалим від війни, литовського товариства, латиського товариства, єв-рейського комітету, які опікувалися 70361 біженцем від 241671 біженця, зафік-сованого в губернії (Додаток 2.9)2. На Волині відділення ЦОК, Київська обла-сна рада Польських товариств допомоги жертвам війни, комітет товариства на-дання допомоги єврейському населенню, яке постраждало від воєнних дій, на-давали допомогу 35210 біженцям, тоді як на утриманні губернської земської управи перебувало 230999 біженців3. Для порівняння зазначимо, що на Полта-вщині на утриманні національних комітетів (польських, єврейських, литовсь-ких) перебувало 16376 біженців, у той час, як земські та інші організації опіку-валися 13433 біженцями4. 1 Korzeniowski M. Na wygnańczym szlaku... – S. 6. 2 ЦДАВО України, ф. 799, оп. 1, спр. 27, арк. 30. 3 Там само, спр. 6, арк. 12. 4 Там само, спр. 12, арк. 2. 5 Помощь беженцам // Приднепровский край. – 1917. – 18 марта. У світлі нових революційних гасел в Україні розпочалося реформування і місцевих комітетів допомоги біженцям, в основу якого було покладено прин-цип виборності членів оновлених комітетів та широка участь самих біженців. При цьому реформування не було надто радикальним, оскільки можна говорити про збереження старих кадрів та стилю роботи. Наприклад, 18 березня 1917 р. в Катеринославі на засіданні представників земських, етнічних та інших коміте-тів допомоги біженців було ухвалено зосередити «надання допомоги біженцям… у руках громадських, губернського і повітових комітетів, до складу яких мали ввійти представники земських і міських са-моврядувань і всіх національних організацій.., а у місцях розселення біженців – представники усіх місцевих об’єднаних організацій і біженців»5. 17 червня того ж року в Одесі було утворено особливу міську нараду з надання допомоги постраждалим від війни – «новий демократичний орган, куди входять президії всіх існуючих національних комітетів, представники міської управи, громадського комітету, представники від біженців»1. 1 Помощь беженцам // Южная мысль. – 1917. – 17 июня. 2 Привлечение беженец к активному участию в комитете помощи. // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта – 1917. – 6 мая. 3 Там же. 4 Собрание латышей-беженцев // Приднепровский край. – 1917. – 1 апреля. 5 Съезд по вопросам о беженцах // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 6 мая. 6Там же. 7 Український з’їзд біженців із Холмщини // Новая Жизнь. – 1917. – 29 августа. Слід зазначити, що активну громадську позицію зайняли і етнічні коміте-ти. Наприклад, на початку травня 1917 р. Київський єврейський комітет допо-моги жертвам війни провів вибори представників біженців «… для активної участі на правах повноправних членів при обговоренні питань стосовно різних напрямків допомоги біженцям»2. Для ширшого залучення єврейських біженців до роботи комітет, розповсюдив у місті спеціальну відозву: «До вас, євреї – біженці, звертаємося із закликом взяти участь у роботі комітету… Настала, нарешті, щаслива можливість для втілення вашої самодіяльності і привнесення нового життя, нової енергії у справу… Ми маємо почути вашу думку. Приходьте на збори, познайомтеся з проблемою допомоги, пізнайте один одного, зорганізуйтеся і надішліть ваших представників для активної участі у справі допомоги як повноправних членів комітету. Це ваш громадянський обов’язок»3. З подібними акціями щодо залучення до роботи своїх співвітчизників ви-ступили й латиські комітети4. Характерною рисою громадського життя на весні 1917 р. було проведен-ня різних з’їздів – всеукраїнського з’їзду робітників, селян, військових, учите-лів, українського жіноцтва, делегати яких декларували свою прихильність гас-лам свободи і демократії. В Україні, як і в Росії, було проведено кілька біжене-цьких форумів, які свідчили, між іншим, і про зростання свідомості самих бі-женців. Протягом весни – літа 1917 р. Київ став місцем проведення низки поді-бних акцій. Так 18 – 19 квітня пройшов з’їзд представників єврейських коміте-тів допомоги біженцям Київської, Волинської, Подільської та Чернігівської гу-берній5, а 14 – 15 травня – з’їзд працівників Комітету Південно-Західного фрон-ту ВЗС6. У серпні того ж року відбувся з’їзд біженців Холмщини, на який до Києва прибуло близько 300 делегатів7. Цікаво, що різні зібрання проводили й самі біженці. Серед інших, наприклад, 4 квітня 1917 р. у приміщенні палацу графа Воронцова відбулися збори біженців-селян Одеси, на яких було обрано два делегати на майбутній селянський з’їзд1. 1 Собрание беженцев-крестьян. // Маленькие Одесские новости. – 1917. – 5 апреля. 2 Довбня В. А. Органи внутрішніх справ УНР часів Української Центральної Ради: ор-ганізаційно-правові засади діяльності / В. А. Довбня, Є. С. Дурнов, О. М. Калюк. – Дніпро-петровськ: ІМА-прес, 2008. – С. 10. 3 Білоусько О. А. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ століття). – С. 41. 4 Чикаленко Євген. Щоденник (1907 - 1917). – С. 8. 5 Кудлай О. Б. Діяльність Народного міністерства внутрішніх справ УНР. – С. 91. 6 Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довідник / В. Ф. Верстюк, Т. С. Ос-ташко ; НАН України, Укр. міжнарод. ком. з питань наук. і культ. – К. : [б. в.], 1998. – С. 147. Українська Центральна Рада долучилася до розв’язання біженецьких про-блем уже після створення 15 червня 1917 р. Генерального секретаріату – влас-ного вищого органу виконавчої влади2. Його головою з одночасним виконан-ням повноважень генерального секретаря внутрішніх став В. Винниченко, один із найвпливовіших тогочасних діячів українського революційного руху, а за-ступником був призначений П. Понятенко. ПОНЯТЕНКО Прокіп Дмитрович (1878 – 1971) − громадсько-політичний діяч, журналіст, письменник. Народився у Полтаві в сім'ї ремісника. Навчався у Полтавській духовній семінарії, входив до українського гуртка семінаристів, товариш С. Петлюри. У березні 1917 р. за рекомендацією УЦР обраний членом Київського губернського виконавчого комітету ради об’єднаних громадських організацій. У червня 1917 р. призначений товаришем генерального секретаря. У січні 1918 р. обійняв посаду директора канцелярії МВС УНР. У березні того ж року призначений консулом УНР в Катеринодарі. На цій посаді перебував і за доби Української Держави. За Директорії УНР був співробітником української дипломатичної місії у Варшаві (1919 - 1920). У 1923 р. перебрався на Кубань, де працював бухгалтером. У роки Другої світової війни виїхав до міста Гур’єва в Казахстані, де й помер3.. Після знайомства Є. Чикаленка з П. Понятенком, у своєму щоденнику про нього занотував: «партійний соціал-демократ, людина педантично акуратна, навіть бюрократична»4. П. Понятенко, враховуючи, що В. Винниченко вико-нував насамперед обов’язки голови Секретаріату, в основному здійснював кері-вництво Секретарством внутрішніх справ5 та «опікувався справами біженців із Галичини і Буковини, українськими громадянами, що залишилися в Росії і не мо-гли повернутися в Україну»6. Також у компетенції П. Понятенка, певно, перебу-вали й справи, утвореного у структурі секретарства внутрішніх справ, біженець-ко-плінницького відділу (в інших документах – відділу біженців, полонених і виселенців)1. Керував роботою відділу К. Лоський. 1 Кудлай О. Б. Діяльність Народного міністерства внутрішніх справ УНР. – С. 91. 2 ЦДАВО України, ф. 2241, оп. 1, спр. 8, арк. 9; Лоський Кость (Костянтин) Володимирович : [Електронний ресурс] / Лоський К. – Режим доступу : http://histans.com/?termin=Losky_K_V. – Назва з екрану. 3 ЦДАВО України, ф. 2241, оп. 1, спр. 8, арк. 36. ЛОСЬКИЙ Кость Володимирович (1874 - 1933) – історик права, український громадсько-політичний діяч, дипломат. Народився у Санкт-Петербурзі. Навчався у Варшавському та Петербурзькому університетах. З 1896 р. працював у редакції журналу «Історичний вісник». Переїхав на Холмщину, де працював у губернських установах, був одним із лідерів українського громадсько-культурного життя в краї. Навесні 1917 перебував у Київ, брав участь в організації та роботі УЦР. У травні призначений комісаром Тимчасового уряду в Бучацькому повіті, з червня – товариш губернського комісара Тернопільської губернії, а згодом − виконувач обов’язків губернського комісара Тернопільської губернії. Восени 1917 р. очолював департамент у генеральному секретарстві внутрішніх справ Генерального секретаріату УЦР, працював у МЗС УНР. Навесні 1918 р. призначений послом УНР у Фінляндії, Швеції та Норвегії з місцем перебування у Стокгольмі, залишався на цій посаді у період Української Держави гетьмана та Директорії УНР. Наприкінці 1920 р. поселився у Празі, де працював на посаді професора й декана, а згодом проректора в Українському вільному університеті. 14 жовтня 1933 р. помер2. При цьому можна стверджувати, що П. Понятенко і К. Лоський стали пе-ршими в новітній історії України урядовцями, які взяли на себе повноваження щодо організації допомоги біженцям Першої світової війни. Ще однією структурою, яку було започатковано 19 червня 1917 р. у Киє-ві, стала Окружна нарада у справах біженців – представницька структура, чия компетенція поширювалася на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську і Чернігівську губернії, тобто діяла в межах компетенції Генерального секретарі-ату. Ініціатором її створення виступив головуповноважений Південно-Західного фронту І. Стерлигов3. Зі складу наради було виокремлено виконавчий комітет – А. Ржепецький, голова Київської губернської наради у справах біже-нців; І. Стерлигов, головуповноважений у справах біженців; представники УЦР, місцевого земства, Київського губернського продовольчого комітету, Штабу Київського військового округу, ВЗС та ВСМ. З утворенням Окружної наради стає очевидним формування в Україні двох центрів з вирішення біжене-цьких питань – у Генеральному секретаріаті та при головуповноваженому Пів- денно-Західного фронту. При цьому останній, що було досить важливо, мав реа-льні фінансові важелі впливу. І хоча до складу Окружної наради ввійшли предста-вники УЦР, перебіг подальших подій показав, що українська влада всіляко нама-галася обмежити її вплив та і взагалі скасувати. Головним же завданням інституції стала розробка плану повернення додому біженців та його практична реалізація1. 1 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 6 2 Довідник з історії України. – С. 954. 3 ЦДАВО України, ф. 799, оп. 1, спр. 27, арк. 33. 4 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк. 20. Таким чином, на першому етапі діяльність УЦР у царині біженства була скоріше фрагментарною і виражалася у створенні окремого відділу при Генера-льному секретарстві внутрішніх справ. Така ситуація є цілком природною, оскі-льки керманичі українського руху бачили автономну Україну у складі демокра-тичної Росії, в якій вже існувала відповідна біженецька вертикаль. Другий етап тривав з кінця червня 1917 р. до другої половини січня 1918 р. і характеризувався еволюцією біженських структур УЦР, її спробами поро-зумітися з Міністерством внутрішніх справ Тимчасового уряду, розробкою проектів основоположних документів у галузі біженства. При цьому слід наго-лосити, що в останні місяці існування Тимчасового уряду в його стосунках із УЦР зберігалася невизначеність2, яка очевидно й підштовхнула українську сто-рону до самостійних пошуків оптимальних шляхів розв’язання біженецьких проблем та формування відповідної вертикалі влади. З другої половини літа 1917 р. в Україні можна спостерігати спроби ство-рення українських біженецьких структур різного підпорядкування. Так, у дру-гій половині липня 1917 р. товариш генерального секретаря внутрішніх справ П. Понятенко звернувся до командування Південно-Західного фронту з про-ханням дозволити Українській Центральній Раді створити на фронті інститут комісарів у справах біженців. Доцільність такої посади визначалася необхідніс-тю планомірного розв’язання проблем біженців. 25 липня генерал О. Лукомсь-кий, начальник штабу Верховного Головнокомандуючого, у телеграмі-відповіді зазначив, що на Південно-Західний фронт, згідно з наказом МВС Тимчасового уряду, прибув головуповноважений у справах біженців «досвідчений у цій спра-ві» І. Стерлигов. Українським комісарам, у разі згоди УЦР, надавався статус по-мічників, безпосередньо підпорядкованих цьому головуповноваженому3. І вже 26 липня 1917 р. було введено інститут «комісарів виселенсько-біженецько-плінницьких справ». 28 липня постановою УЦР про затвердження бюджету Гене-рального секретарства внутрішніх справ було виділено по 500 крб. на їх щоміся-чну заробітну плату4. 1 серпня 1917 р. у Києві відбулося засідання Окружної наради у справах біженців. Головуючий А. Ржепецький поставив питання щодо необхідності ви-ділення зі складу виконавчого комітету робочої президії, яка б мала виконувати покладені на нараду функції. Проте представник УЦР висловився за недоціль-ність такого кроку, оскільки із затвердженням Тимчасовим урядом Положення про Генеральний секретаріат, саме Центральна Рада була зобов’язана узяти на себе управління діяльністю Окружної наради. Фактично можна говорити про прагнення УЦР підпорядкувати та зосередити в своїх руках керівні важелі у справі біженства. Пропозицію розкритикував І. Стерлигов, позаяк «… справа [біженців. – Л.Ж.] настільки спішна, що чекати доки уряд затвердить Поло-ження про Генеральний секретаріат неможна, необхідно президію утворити негайно»1. Члени зібрання, не дійшовши згоди щодо створення керівних під-розділів Окружної наради, вирішили відкласти розгляд цього питання до насту-пного засідання. Крім безрезультатних організаційних дебатів, серед іншого, було ухвалено виділити Волинській губернській земській управі 50000 крб. на влаштування пунктів харчування на шляхах руху біженців. До того ж виконав-чий комітет Окружної наради прийняв постанову про звернення до головупов-новаженого з проханням перерахувати 150 тис. крб. на покриття кредитів міс-цевим біженецьких комітетів2. 1 В Исполнительном Комитете Киевского окружного о беженцах совещания // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 11 сентября. 2 Там же. 3 ЦДАВО України, ф. 2241, оп. 1, спр. 8, арк. 37–37 зв. 4 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк. 66–69. У другій половині літа 1917 р. одночасно з процесом становлення Окру-жної наради фахівці біженецько-плінницького відділу під керівництвом К. Ло-ського розробили «Проект Тимчасових правил з управління справами допомоги біженцям в Україні», який фактично став першим законодавчим актом україн-ської влади у царині біженства3. Необхідно зазначити, що остаточно цей дещо скоригований відповідно до нових політичних умов документ, набув свого юридичного оформлення 28 грудня 1917 р. у вигляді Постанови Української Центральної Ради про затвердження «Тимчасових правил управління справами допомоги біженцям на території України»4. Одинадцять статей Проекту в стислому вигляді визначили основи політи-ки УЦР у питанні соціального захисту біженців Першої світової війни, владну вертикаль, фінансові засади та інші аспекти перш за все у межах п’яти україн-ських губерній. Зокрема, було підтверджено, що «усіма справами допомоги бі-женцям в Україні відає Генеральне Секретарство внутрішніх справ» (ст. 1). Для безпосереднього керівництва окресленим напрямом внутрішньої політики при Генеральному секретарстві внутрішніх справ передбачалося утворити «…особливий Тимчасовий Біженецький відділ, який складається з Директора і канцелярії при ньому з особливим штатом» (ст. 2). До компетенції відділу передавалася організація соціального захисту «…виселенців та військовополонених». У свою чергу виселенцями вважалися всі українці, які на початок війни проживали на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, були арештовані російською військовою владою та вислані до Сибіру чи інших віддалених регіонів імперії1. У липні 1917 р. Д. Дорошенко, обіймаючи на той час посаду уповноваженого комісара Галичини і Буковини Тимчасового уряду, наголосив, що «… виселенці… хоча й не перебувають у російському підданстві, але є жертвами старого поліцейсь-кого режиму». Слід наголосити, що у травні 1917 р. у Києві при УЦР було створено Український Центральний Галицько-Буковинський комітет, головним завданням якого було надання допомоги виселенцям, тим «…. хто був у Гали-чині арештований і адміністративною дорогою пересланий в Росію.., в Сибір або в інші північні губернії…»2. Керував його діяльністю І. Базяк3. Отже, можна констатувати, що УЦР урівняла у правах усі суспільні групи, поява яких була спричинена розв’язанням воєнного конфлікту (біженців, виселенців і полоне-них), вписавши обездолену війною людину в систему координат своєї соціаль-ної політики. 1 Там само, ф. 1105, оп. 1, спр. 20, арк. 8. 2 Там само, спр. 23, арк. 3–3 зв. 3 Там само, спр. 14, арк. 7, 8. 4 Там само, ф. 2241, оп. 1, спр. 8, арк. 37. Усе діловодство у справах біженців на рівні Генерального секретарства внутрішніх справ та рівноцінних інституцій провадилося «… за підписом дире-ктора відділу і скріпленого діловодом, а зносини з вищими інституціями за під-писом Генерального Секретаря внутрішніх справ або його товариша зі скріп-ленням директора відділу» (ст. 3). Для розв’язання справ допомоги біженцям при Генеральному секретарстві внутрішніх справ передбачалося утворити представницький колегіальний орган – «Особливу нараду зі справ біженець-ких». Її роботою мав керувати товариш Генерального секретаря внутрішніх справ чи директор біженецького відділу (ст. 6 - 7)4. Склад інституції передбача-лося сформувати із трьох представників Генерального секретарства внутрішніх справ, головуповноваженого з улаштування біженців Південно-Західного фро-нту, по двоє представників від кожної з п’яти губернських нарад у справах бі-женців і центральних біженських організацій (причому один із цих двох пред- ставників обов’язково мав бути із біженецького середовища), по одному пред-ставнику від Генерального військового штабу, від ВЗС, ВСМ, Київської ради солдатських і робітничих депутатів, управління Києво-Воронезької залізниці, Київського губернського продовольчого комітету, управління Південно-Західних залізниць, Київського управління водних шляхів, Штабу Київського військового округу і управління головного начальника постачання Південно-Західного фронту1. Фактично до складу наради передбачалося ввести значну кількість представників різних державних, громадських, військових інституцій. Для більш дієвого її функціонування було висловлено припущення щодо мож-ливості виділення з її складу спеціального Виконавчого комітету. 1 Там само, арк. 39. 2 Там само, арк. 37 зв. 3 Там само, арк. 37. До компетенції Особливої наради зі справ біженецьких або Виконавчого комітету, створеного в її структурі, належало: «а/ Визначення розміру авансів з Державних коштів, необхідних для ведення справ допомоги біженцям. б/ Розгляд і затвердження, ухвалених на Губернських нарадах з улаштування біженців, обрахунків і справоздань усіх установ і організацій, відаючих справами допомоги біженцям в межах губернії, які входять до складу Української Народної республіки є остаточним. в/ Вироблення і затвердження пляну руху біженців, їх розселення і повороту на місце попереднього перебування. г/ Визнання правомочними громадських організацій, які відають справами біженців в Україні. д/ Розробка змін та доповнень до цих правил. е/ Усі інші справи, що стосуються біженців, які Генеральний Секретаріат буде вважати необхідним передати на розгляд наради»2. Важливим моментом, що принципово мав позначитися на результативнос-ті біженецької політики, було налагодження своєчасного і належного фінансу-вання. Розпорядником коштів, отриманих з кількох джерел – від ОН з УБ МВС Тимчасового Уряду, від «… відділу постачання Південно-Західного фронту та від інших структур на допомогу біженцям, які проживають у межах 5 губер-ній» – визнавалося лише Генеральне секретарство внутрішніх справ. До того ж «усі організації у справах біженців» були позбавлені права «… отримувати ко-шти з Петрограду без відома Генерального Секретаріату УЦР»3. Одним із пріоритетних напрямків політики Генерального секретаріату вну-трішніх справ стало й надання фінансової підтримки інституціям, які поза межа-ми України надавали допомогу біженцям-українцям, а також уродженцям з Хо-лмщини і Буковини. Тим самим можна стверджувати, що українська влада зосе- редила свою увагу на усіх без винятку біженцях, не зважаючи на їх етнічну, со-ціальну, конфесійну приналежність та географію перебування. Захисником інте-ресів українських біженців у Росії виступив П. Стебницький. СТЕБНИЦЬКИЙ Петро Януарійович (1862 - 1923) – визначний громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, видавець і благодійник. Походив із сім’ї священика Київської губернії, закінчив фізично-математичний факультет університету святого Володимира у Києві. Після закінчення працював у Петербурзі на різних урядових посадах (голова у Міністерстві Фінансів і у Торговельному телеграфному агентстві), писав на економічні теми у «Вестнике Финансов», «Торгово — Промышленной Газете». Став одним із організаторів української громади у Петербурзі, брав участь у виданні «Украинского Вестника» та «Рідної справи — Думських Вістей», української енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914 — 15). Після лютневої революції 1917 р. – голова Української Національної Ради в Петербурзі. За доби УЦР, протягом серпня – жовтня 1917 р. перебував на посаді комісара Генерального Секретаріату України при Тимчасовому уряді. За часів Гетьманату – сенатор адміністраційного генерального суду Державного Сенату, а протягом серпня – жовтня 1918 р. – заступник голови Української делегації у справі мирових переговорів з Росією. Залишився під радянською окупацією; з 1919 р. - керівник постійної Комісії біографічного словника при ВУАН. У жовтні 1921 р. брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Помер і похований у Києві (на Щекавиці)1. 1 Петро Януарійович Стебницький : [Електронний ресурс] / П. Стебницький – Режим досту-пу : http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. Довідник з історії України. – С. 156, 828; Стебницький П. Вибрані твори. – С. 612–614. 2 ЦДАВО України, ф. 2241, оп. 1, спр. 8, арк. 37 зв. 3 Там само, арк. 35–35 зв. У прикінцевих положеннях «Проекту Тимчасових правил з управління справами допомоги біженцям в Україні», зазначалося, що у разі затвердження даного документа, « …скасовується Київська окружна нарада у справах біже-нців, всі грошові ресурси цієї установи передаються до біженецького відділу Генерального секретарства внутрішніх справ»2. 21 вересня 1917 р. В. Винниченко направив на затвердження М. Авксен-тьєву, міністру внутрішніх справ Тимчасового уряду, «Проект Тимчасових пра-вил з управління справами допомоги біженцям в Україні» та «Записку про ор-ганізацію справи допомоги біженцям на Україні»3. У супровідному листі гене-ральний секретар внутрішніх справ висловив прохання: «… утвердити цей проект найближчим часом з огляду на необхідність якнайшвидшого упорядкування справ біженців на Україні і підготовки плану повернення біженців на батьківщину і асигнувати у розпорядження генерального секретарства внутрішніх справ на перший час аванс 500 тис. крб. на організацію справи допомоги біженцям і субсидіювання біженецьких організацій»1. 1 Там само. 2 Там само, арк. 36. 3 Там само. 4 Там само, арк. 36 зв. 5 Хроника // Маленькие одесские новости. – 1917. – 17 июля. 6 Перспективы беженцев (из Киевского окружного о беженцах совещания) // Бюллетень Ко-митета Юго-Западного фронта. – 1917. – 11 октября. Слід відзначити, що цьому листі вперше офіційно викладено думку щодо необхідності розробки плану реевакуації біженців з України до своїх домівок. У «Записці про організацію справи допомоги біженцям на Україні» В. Винниченко, пояснюючи ситуацію, в які перебувала справа надання допомоги біженцям, наголосив на невідповідності «Керівних положень з улаштування біженців», прийнятих 2 березня 1916 р., «… сьогочасному пореволюційному хо-ду речей»2. Новизна політичної ситуації проявилася і в нездатності єдиного центру, зосередженого у Петрограді, «… слідкувати за [біженецькими] справа-ми у всій державі»3. Така ситуація, на думку В. Винниченка, призвела до фі-нансової плутанини, оскільки кошти для українських установ і організацій над-ходили з різних джерел. Багато в чому була розрізненою і їх діяльність. Тому на порядок денний в Україні вийшло питання створення спеціальної інституції, у компетенції якої перебували, по-перше, керівництво фінансовими аспектами справи, по-друге, здійснення систематичних заходів у справі допомоги біжен-цям, по-третє, розробка плану повернення їх до своїх домівок. І нарешті україн-ський урядовець підтвердив бажання Генерального секретарства внутрішніх справ узяти на себе опікування виселенцями та військовополоненими4. Для з’ясування ситуації, пов’язаної із прагненням української влади ство-рити власну біженецьку структуру, до Києва був направлений В. Богуцький, товариш міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду. Цікаво, що до середини літа 1917 р. він обіймав посаду заступника міського голови Одеси5. Крім того, В. Богуцькому було доручено провести «… об’їзд біженських районів з метою об’єднання заходів щодо влаштування біженців»6. Серед українських міст, крім Києва, московський уповноважений відвідав Одесу. В. Богуцький, ознайомив-шись із «Проектом Тимчасових правил з управління справами допомоги біжен- цям в Україні», заявив що останній іде у розріз з існуючими в Росії законами, а відтак вимагав часу на розгляд і вивчення. Натомість, він запропонував тимча-сово до затвердження проекту створити при Генеральному секретарстві внут-рішніх справ КН у СБ, яка б об’єднала «… усі структури України, які займа-ються справами біженців»1. Основоположним принципом її функціонування мала стати узгодженість дій із рішеннями ОН з УБ, тим самим за останньою визнавалося керівництва біженецькою складовою на всьому постімперському просторі, де поширювалася юрисдикція Тимчасового уряду. 1 ЦДАВО України, ф. 2241, оп. 1, спр. 8, арк. 39. 2 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 68, арк. 14; Красковський Іван Гнатович : [Електрон-ний ресурс] / Красковський І. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ – Назва з екрану. Наступним кроком до створення української інституції у справах біжен-ців можна назвати засідання Київської окружної наради з питань біженців 28 вересня 1917 р., на якому представники УЦР порушили цю проблему. На Київ-ську нараду прибули представники військового командування та української влади, громадських і етнічних комітетів, які після повалення Російської імперії проводили свою діяльність на українських теренах. Від Генерального секретар-ства внутрішніх справ на нараді працювали І. Красковський і К. Лоський. КРАСКОВСЬКИЙ Іван Гнатович (1880 - 1955) – громадський та державний діяч, дипломат. Народився у Ґродненській Губернії (нині територія Польщі). Після закінчення Петербурзького університету і до 1914 р. викладав у гімназіях Вільно, був членом Білоруської вчительської спілки. У роки Першої світової війни – член губернського комітету ВЗС. З інця квітня 1917 р. – комісар Тернопільської губернії. З грудня 1917 р. в уряді УНР обіймав посаду товариша Генерального секретаря, а згодом – у МЗС Української Держави, за часів Директорії УНР – товариш міністра закордонних справ і посла УНР в Грузії. З 1921 р. перебував у Польщі, потім Литві та Латвії. 1925 р. переїхав до СРСР, оселився в Мінську і працював у Держплані Білоруської СРР та одночасно був доцентом Білоруського університету. 1930 р. переведений до Москви на роботу в Держплан СРСР. У грудні того ж року заарештований за справою білоруських націонал-демократів і висланий до Самар. У листопаді 1937 р. − знову заарештований, проте у березні 1940 р. − звільнений. Далі до виходу на пенсію у 1949 р. працював учителем у Куйбишевській області. У 1953 р. виїхав до дочки у Чехословаччину. Реабілітований в СРСР у травні 1962 р.2. В. Богуцький, який був запрошений на нараду, своїм виступом намагався зосередити увагу членів наради на кількох важливих, на думку Тимчасового уряду, моментах. Перш за все, і це вже в котре, було наголошено на необхідно- сті реорганізувати біженецькі структури на демократичних засадах. Хоча слід зазначити, що на той час до складу місцевих комітетів вже було введено пред-ставників біженців, як запорука демократичності у прийнятті рішень. Однак, за відсутності належного фінансування з центру голослівні гасла не допомагали вижити біженцям у складних умовах наростаючого в Україні хаосу та віддале-ної перспективи більшовицької окупації. В. Богуцький також наголосив «… на найневідкладніших потребах біженців, як наприклад, культурно – просвіт-ніх…», на які попередній уряд не звертав належної уваги1. І нарешті, за умов скорого закінчення війни належало обговорити проблему евакуації біженців. Про-те виступаючі, у свою чергу, на порядок денний поставили дещо інші проблеми. 1 Перспективы беженцев (Из Киевского окружного о беженцах совещания) // Бюллетень Ко-митета Юго-Западного фронта. – 1917. – 11 октября. Для представників УЦР було важливим, щоб саме Рада як крайовий орган влади, стала центром, навколо якого й гуртувалася б робота у справах біженців. На цьому й наголосив у виступі І. Красковський, озвучуючи ідею створення само-стійної структури у справах біженців з відповідною правовою базою. Його підт-римав представник ВЗС Гольдеман. Нова інституція, з утвореним у червні 1917 р. біженецько-плінницьким відділом, мала стати широким представницьким орга-ном, на яку покладалася розробка програмних засад політики України у царині біженства. У свою чергу процес створення національного органу у справах біжен-ців просувався складно, наражаючись на протидію Тимчасового уряду Росії, його небажання співпрацювати з українською владою. Знаковою для розбудови справи біженства в Україні стала нарада, склика-на 5 жовтня 1917 р. за ініціативи генерального секретаря внутрішніх справ. На неї прибули представники влади, громадських спілок допомоги біженцям, етніч-них комітетів, місцевих самоврядувань – М. Вітерова (Київський комітет україн-ців-галичан і буковинців, потерпілих від війни), О. Марченко (представник Го-ловуповноваженого Південно-Західного фронту), А. Ржепецький (Київська ГН з УБ), Е. Реттинґер Е., С. Москалевський (ЦОК), С. Грінберг, Б. Вайншельбаум (Єврейський комітет), О. Свєчин (голова Чернігівської губернської земської управи), Сосай, Давидюк, П. Малончук, Шкетін (Рада делегатів організацій бі-женців Києва), П. Слатов (Рада робітників і солдатських депутатів Києва), М. Козловський (управляючий конторою Київського відділу Всеросійського коміте-ту біженців), К. Катлап (Латиський комітет з надання допомоги біженцям), М. Юшкевич (Київська обласна рада Польського товариства допомоги жертвам вій-ни), З. Мірна (Українське товариство «Південь Росії»), П. Мокроус і Є. Блаваць-кий (Комітет допомоги українським виселенцям при Центральній Раді), А. В’язлов (Волинський губернський комісар), Я. Корпачів (Летичівський повіто-вий комісар, представник Подільського губернського комісара), М. Ясько (Пол-тавське губернське земство), Кандиба (Волинське губернське земство), Д. Доро-шенко (крайовий комісар Галичини і Буковини), Даймидович (Київський відділ Литовського товариства допомоги постраждалим від війни), В. Гаспар’ян (ВСМ), Є. Португалов (управління справами Галицько-Буковинського комітету), А. За-рембський (голова Волинського губернського земства) та ін.1. 1 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 1–1 зв. 2 Там само, арк. 2 зв. 3 Там само. Перш за все на засіданні було обговорено та ухвалено поданий директо-ром біженецького відділу К. Лоським «Проект Тимчасових правил з управління справами допомоги біженцям в Україні». При цьому вже було змінено назву інституції з «Особливої наради зі справ біженецьких» на «Крайову нараду у справах біженців», як-то запропонував В. Богуцький. Також було вирішено, що саме Крайова нарада буде остаточно затверджувати кошториси губернських нарад у справах біженців Ключовою тезою обговорення стало питання фінансової незалежності майбутньої структури – Крайової наради у справах біженців від ОН з УБ як за-поруки самостійної результативної діяльності. На цьому наголошували пред-ставники єврейського комітету С. Грінберг та Б. Вайншельбаум. Натомість І. Красковський висловився за «принцип концентрації допомоги біженцям на мі-сцях – у Києві», позаяк Генеральний секретаріат і є крайовою владою в Україні2. Жваву дискусію викликало питання щодо національного та біженського пред-ставництва в КН у СБ. Для остаточного визначення складу представництва в майбутній нараді було обрано під головуванням К. Лоського спеціальну комі-сію у складі Б. Вайншельбаума, М. Вітерової, С. Сосая, М. Козловського, С. Москалевського, М. Юшкевича, П. Мокроуса та А. Ржепецького. Після довгих дебатів було ухвалено положення, що Крайова нарада у справах біженців при Генеральному секретарстві внутрішніх справ уповноважена отримувати від Дер-жавної скарбниці кошти і асигнувати по відповідним кошторисам місцевим біже-нецьким організаціям. На неї покладалося і затвердження обрахунків ГН з УБ 3. Зрозуміло, що такі «самостійницькі» задуми УЦР у справі біженства зу-стріли опір Тимчасового уряду. Тому вже 7 жовтня 1917 р. до Києва знову при-був В. Богуцький для проведення наради з біженецьких питань. Його завданням було переконати українську владу у недоцільності створення незалежної біже-нецької структури, якою мала стати Крайова нарада у справах біженців, оскіль- ки остання могла ухилятися від виконання рішень ОН з УБ. Він поставив під сумнів і «Проект Тимчасових правил з управління справами допомоги біжен-цям в Україні», оскільки до складу ОН з УБ «входять представники національ-них і громадських організацій, а також передбачається представник від Гене-рального секретарства»1. Фактично В. Богуцький озвучив ставлення Тимчасо-вого уряду до українських потуг у царині розбудови системи біженецьких ор-ганів і дав зрозуміти, що надісланий В. Винниченком проект можливо і буде ухвалений, але за обов’язкового доопрацювання українською стороною2. Висо-копосадовець зауважив про відсутність у «Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. будь-яких по-ложень щодо біженців3, тому можна говорити про зволікання та небажання росій-ського уряду підтримувати УЦР у розв’язанні проблем біженців. 1 Там само, арк. 5. 2 Там само, арк. 6 3 Історія України від найдавніших часів до сьогодення. – С. 535–536. 4 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 5. 5 Там само, арк. 6. 6 Там само. Генеральний писар України О. Лотоцький, заперечуючи російському представнику, наголосив, що проект «Тимчасових правил» і є проектом нового закону, покликаного виправити недоліки існуючого [від 30 серпня 1915 р. – Л. Ж.] як надто вже невідповідного сучасному моменту»4. У решті-решт В. Богу-цький, виступаючи від імені Тимчасового уряду, погодився на утворення украї-нської біженецької структури, але без наділення її фінансовими повноваження-ми. Слід зазначити, що нарада відбувалася у гострій дискусії, оскільки зіткну-лися інтереси Тимчасового уряду, який не бажав мати в Україні самостійну і фінансово незалежну біженецьку структуру, натомість представники УЦР на-полягали на зворотному. До того ж вони виступили проти продовження роботи Окружної наради у справах біженців, яку, як своє дітище, відстоював А. Ржепе-цький5. Проти останньої також виступав і В. Богуцький, назвавши нараду «са-мочинною» і такою, що не розуміє своїх завдань6. Отже, нарада показала різне бачення у вирішенні проблеми біженців в Україні з боку Тимчасового уряду та Генерального секретаріату УЦР. 14 жовтня 1917 р. В. Винниченко направив ще одного листа О. Нікітіну, но-вому міністру внутрішніх справ Тимчасового уряду, в якому висловив прохання: «Беручи до уваги скрутне становище біженців в Україні, прохаю вас до затвердження Проекту Тимчасових правил з управління справами допомоги біженцям в Україні, дозволити утворити при генеральному секретарстві внутрішніх справ Крайову нараду у справах біженців, по типу, запропонованому Богуцьким»1. 1 Там само, ф. 2241, оп. 1, спр. 8, арк. 39. 2 Копиленко О. Л. Держава і право України 1917 - 1920 рр.: [навч. посіб.] / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко / – К.: Либідь, 1997. – С. 26. 3 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 11–11 зв. На жаль, запити української сторони в умовах наростаючої чергової полі-тичної кризи в Росії залишилися без відповіді, змушуючи її надалі вже самос-тійно вирішувати питання щодо формуванням своєї вертикалі біженських орга-нів. Проте події, що розгорнулися в Україні та Росії з другої половини осені 1917 р., показали, що Центральна Рада стала єдиною в Україні правонаступни-цею скинутого Тимчасового уряду, маючи повне право на ведення самостійної політики у царині біженства та створення відповідної владної вертикалі. Фак-тично жовтневі події у Петрограді докорінно змінили ситуацію в Україні і під-вели її очільників до усвідомлення необхідності у стислі терміни створити пов-ноцінну державу2. У цьому ключі відбувалася розбудова і біженецької галузі. І вже 27 жовтня 1917 р. на засіданні КН у СБ було затверджено її склад та обрано Виконавчий комітет. До його складу ввійшло дев’ять осіб, із них три представники за посадою – директор біженецького відділу (голова), представ-ник демобілізаційного відділу Генерального Секретаріату, уповноважений ОН з УБ Тимчасового уряду та шість виборних – С. Сосай, М. Вітерова, С. Моска-левський, Б. Вайншельбаум, В. Гаспар’ян, А. Ржепецький та два кандидати – З. Мірна і В. Сабат3. Фактично Виконком став куратором державної політики у царині біженства. Цікаво, що на засіданні був присутній А. Модржевський, представник ОНзУБ Тимчасовго уряду.Наприкінці жовтня 1917 р. у зв’язку з розширенням повноважень біженецький відділ було реорганізовано в окремий біженецький департамент Генерального секретарства внутрішніх справ. З груд-ня 1917 р. і до моменту падіння Гетьманату П. Скоропадського його очолював Ю. Старицький. Його заступником був призначений В. Гаспар’ян, колишній представник ВСМ. СТАРИЦЬКИЙ Юрій Михайлович (1883 - 1936) – син видатного українського драматурга та громадського діяча М. Старицького. З нечисленних даних відомо, що він здобув юридичну освіту в Київському університеті. 1902 р. брав участь у студентській демонстрації і був затриманий, за що до Лютневої революції перебував під постійним наглядом поліції. Надалі керував українською «Просвітою», потім був членом Сочинської місцевої ради, але через різні обставини разом із дружиною художницею Варварою Савич був змушений переїхати до Сухумі, де до смерті займався адвокатською практикою1. 1 Поліщук Т. Доля Михайла Старицького та його нащадків // День. – 2002. – 5 вересня. 2 Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 13. 3 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 4, арк. 2. 4 Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 9–11 зв. 4 Довідник з історії України. – С. 954. 5 Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 9. Одночасно з оптимізацією центральних біженецьких органів в Україні розпочався процес розбудови відповідних місцевих органів. 2 листопада 1917 р. на засіданні Виконавчого комітету Крайової наради було визначено механізм участі біженців у складі ГН з УБ та їх президій. Так, коли на території губернії перебувало до 10 тис. біженців, то у роботі губернської наради мав брати участь один представник, до 50 тис. – два, до 100 тис. – три, більше 100 тис. – чотири. До складу президії губернської наради, яка мала працювати під голову-ванням губернського комісара і в компетенцію якого були передані колишні повноваження губернаторів, мало входити, крім нього, чотири обрані особи: три представники від «… від найбільших організацій допомоги біженцям і один представник від самих біженців»2. Крім того, КН у СБ ухвалила й кошторис утримання губернських нарад у справах біженців на останню чверть 1917 р., на покриття якого передбачалося витратити 31115 крб.3 (Додаток 2.10). При цьо-му кошти для губернських нарад Катеринославщини і Харківщини було розра-ховано орієнтовно, оскільки на той час даних про їх роботу УЦР не мала. 27 – 28 листопада 1917 р. у Києві під головуванням товариша генерально-го секретаря внутрішніх справ І. Красковського відбулося пленарне засідання Крайової наради у справах біженців, на якому фактично було виголошено дер-жавні засади політики у сфері соціального захисту постраждалого від війни на-селення4. У роботі пленарного засідання взяли участь представники широких кіл громадськості, залучених ще у роки Першої світової війни до біженської справи, діячі місцевих органів самоврядувань і керівники різних національних біженських комітетів. На порядок денний було винесено шість питань: «1. Питання фінансування біженецьких організацій. 2. Спосіб складання обрахунків. 3. Реорганізація Губернських Нарад. 4. Вибори Виконавчого Комітету. 5. Об'єднання і ліквідація біженецьких організацій. 6. Реевакуація біженців»5. Перш за все незаперечним став факт, що Українська Центральна Рада ви-знала себе відповідальною за долі тисяч біженців, які перебували в Україні. У складі Генерального секретарства внутрішніх справ для керівництва соціальним захистом цієї категорії населення було спеціально створено біженецький депар-тамент та Крайову Нараду у справах біженців. Оскільки 31 жовтня 1917 р. сесія УЦР ухвалила рішення щодо поширення влади Генерального Секретаріату, крім Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, частково Курську і Воронезьку губернії1, то повноваження КН у СБ поширювалися і на ці території. 1 Довідник з історії України. – С. 954. 2 Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 10. 3 Копиленко О. Л. Держава і право України. 1917 – 1920... – С. 33. На рівні губерній справу опікування біженцями належало передати до компетенції губернських комісарів, які після скасування інституту губернато-рів, мали керувати роботою ГН з УБ. Останні у свою чергу передбачалося реор-ганізувати у дійсно представницькі структури, залучивши до роботи урядовців, представників самоврядувань, громадських і кооперативних спілок, етнічних комітетів. Їх виконавчими структурами стали президії, які мали широкі повно-важення: виконання постанов центральної та губернської влади, перевірка кош-торисів окремих організацій для подання їх на розгляд губернській нараді та розподіл для них коштів, розробка плану руху, розселення біженців, визначення характеру і напрямків діяльності кожної громадської організації та постановка, на підставі аналізу звітів, доцільності існування таких, налагодження контактів між розрізненими етнічними біженськими організаціями, контроль за діяльніс-тю національних і громадських організацій. При кожній губернській нараді бу-ло введено посаду представника КН у СБ, тобто спеціального посередника для «встановлення контакту» між державними та місцевими біженськими струк-турами2. Здекларовані положення в «умовах анархії і безладдя» було складно реалізувати. Українські дослідники з цього приводу слушно зауважують: «… органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали практично жодних ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя»3. Важливим аспектом у роботі Крайової Наради стали виступи представни-ків Волині, Поділля, Харківщини та Одеси. Ці губернії були обрані не випадко-во: оскільки територією Волині та Поділля проходила лінія Південно-Західного фронту, то значна кількість населення зазнала біженської долі, Харківщина – перша українська губернія, до якої почала прибувати некерована маса біженців з Росії1. Пленарне засідання було єдиним, на яке у повному складі зібралися члени КН з УБ, оскільки всі подальші події вимагали мобільності прийняття рішень та ухвал, розв’язання конкретних завдань – як-то поліпшення стану бі-женців на Волині, розробка умов реевакуації біженців, складання губернських кошторисів, розв’язання проблем різних громадських комітетів та ін.2. Зрозумі-ло, що ця структура була досить солідною в представницькому плані, тому ціл-ком логічним є те, що основне навантаження було покладено на її Виконавчий комітет. 1 Жванко Л. Джерело до історії політики Української Центральної Ради щодо біженців... – С. 96. 2 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 13, 22, 25. 3 Історія України: нове бачення: [навч. посіб.] / Під ред. В. А. Смолія. – К. : Видавничий Дім «Альтернативи», 2000. – С. 225. 4 Українська Центральна Рада : документи і матеріали. – С. 73. 5 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк. 66–69. Остаточно юридичного оформлення біженецькі структури УЦР, вироблені нею засади та розроблений план реевакуації, набули у кінці 1917 р. Перш за все слід зазначити, що 28 грудня 1917 р., уже в умовах загального наступу більшо-вицьких військ проти УНР3, на засіданні Малої Ради було заслухано та ухвале-но законопроект про становище біженців4. Насправді то була Постанова УЦР про затвердження «Тимчасових правил з управління справами допомоги бі-женцям в Україні»5. Фактично ця постанова, яку підписав товариш голови УЦР М. Шраг, мала статус закону і регулювала всі аспекти політики УНР у ца-рині біженства. Перш за все цим, документом нарешті було скасовано Окружну нараду у справах біженців, а всі кошти автоматично перейшли у розпорядження біженецького департаменту Генерального секретарства внутрішніх справ. Го-ловні положення постанови зводилися до того, що: «1. Всіма ділами допомоги біженцям на Україні відає Генеральне Секретарство Внутрішніх Справ. 2. Для безпосереднього завідування зазначеними справами при Генеральному Секретарстві Внутрішніх справ утворюється Тимчасовий Біженецький Департамент, який складається з Директора і канцелярії при нім по штату. 3. Для розв’язання справ допомоги біженцям при Генеральнім Секретарстві Внутрішніх справ утворюється Крайова Нарада по справах біженецьких. 4. Крайова Нарада у справах біженецьких при Генеральному Секретарстві Внутрішніх справ одержує з Державної Скарбниці за дозволом Генерального Секретарства всі кошти, що асигнуються Нарадою біженецьким організаціям, за представленим і затверджених Крайовою нарадою обрахунках і розділяє їх згідно з зазначеними обрахунками між відповідними організаціями. 5. Генеральне Секретарство Внутрішніх справ має право допомагати з державних коштів громадським та іншим організаціям, що функціонують за межами Української Народної Республіки, якщо сі організації допомагають біженцям, уродженцям України, Галичини, Холмщини та Буковини»1. 1 Там само, арк. 66–67. 2 Там само, арк. 68. 3 Там само, спр. 24, арк. 2 зв. 4 Там само, спр. 1, арк. 68. До складу КН у СБ передбачалося ввести 52 представники від 33 різно-манітних інституцій, урядових, громадських, етнічних, місцевих губернських нарад у справах біженців та ін.. Правда, не зрозуміло, для чого було залишено представника «Особого Совіщанія» о біженцях при Російськім Міністерстві Внутрішніх Справ»2. Для порівняння слід зазначити, що 9 жовтня 1917 р. члени комісії з формування складу Крайової наради у справах біженців С. Сосай, М. Вітерова, С. Москалевський, Б. Вайншельбаум, А. Ржепецький, М. Козловсь-кий, М. Юшкевич, П. Мокроус, під керівництвом К. Лоського обговорили про-ект представництва, згідно з якими до наради мала увійти 41 особа від 25 уста-нов та організацій3. За такого широкого представництва Крайова нарада могла збиратися лише на пленарні засідання, тому для розв’язання поточних справ з її складу передбачалося утворити Виконавчий комітет, який на час підписання Постанови уже працював над вирішенням низки поточних питань. До повноважень Крайової наради належало регулювання фінансових пи-тань, формування бюджету утримання біженецьких інституцій, вироблення плану евакуації біженців, визначення правомірності громадських організації, які займалися справами біженців, внесення змін та доповнень до «Тимчасових Правил»4. Цікаву оцінку доцільності створення Крайової наради було подано у «Пояснювальній записці до проекту Положення про Департамент у справах бі-женців і Крайової Наради», яка була розроблена влітку 1918 р. комісією зако-нодавчих справ Міністерства внутрішніх справ Гетьманату. «Покликана розв’язати справу надання допомоги біженцям, де потрібно швидкість, вказана Нарада, що складається із представників всіляких громадських, національних і партійних організацій, настільки громіздке у своєму складі, що сам факт її скликання має викликати чимало труднощів і потребувати багато часу; нескладно далі уявити собі і порядок вирішення справ цією Нарадою, яка складається із представників всіляких організацій, часто вороже налаштованих одна до іншої»1. 1 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 129, арк. 5 зв. 2 Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 14 зв. 3 Копиленко О. Л. Держава і право України. – С. 26. В умовах скорого закінчення війни, на яке сподівалися усі її учасники, однією із важливих гуманітарних проблем мала стати проблема повернення до-дому сотень тисяч біженців. Відтак одним із завдань урядових структур УЦР стала безпрецедентна на той час розробка нормативних засад майбутнього про-цесу їх реевакуації. З цією метою 2 грудня 1917 р. зі складу Виконавчого комі-тету КН у СБ було виділено спеціальну Реевакуаційну комісію, до складу якої ввійшли С. Москалевський М. Вітерова, С. Сосай і представник біженецького департаменту2. І вже 30 грудня 1917 р., після майже місячної «довгочасної пра-ці» на десяти засіданнях, члени комісії представили на розгляд Виконкому КН у СБ «Додаток до плану реевакуації». Члени Виконкому, директор біженецького департаменту Ю. Старицький та представник Генерального секретарства конт-ролю Ревзін затвердили цей документ. Він передбачав широку підготовчу робо-ту, яку належало виконати у стислі строки, щоби з кінця березня 1918 р. розпо-чати повномасштабну репатріацію біженців Першої світової війни. На жаль, історія внесла свої корективи, дозволивши втілити в життя план лише з літа 1918 р. і за інших політичних умов. Таким чином, протягом другого етапу УЦР уже виробила власні засади по-літики у царині біженства, створила відповідну систему центральних органів і прагнула оптимізувати підпорядковані місцеві структури з надання допомоги бі-женцям. Фактично розбудова біженецької складової її внутрішньої політики стала однією з ланок «…формування державного механізму»3. Принципово важливим результатом роботи урядовців КН у СБ стала розробка плану реевакуації біженців. Можна стверджувати, що з зими 1918 р. УЦР, попри всі негативні зовнішні чин-ники, стала самостійним розробником і реалізатором своїх програмних докумен-тів у царині допомоги жертвам війни. Третій етап тривав з другої половини січня до кінця квітня 1918 р. і був позначений гострим військовим протистоянням з Радянською Росією, що при-вів до окупації нею теренів України. Фактично вирішувалася доля існування української державності. Ситуація зими 1918 р. була напрочуд несприятливою для українства, його влади та перспектив розвитку вцілому. Досить песимісти-чно були налаштовані й керівники УЦР. Так, Д. Дорошенко у своїх спогадах про зустріч Нового 1918 р. з гіркотою писав: «Новий 1918 – й рік наступав при дуже сумних ауспіціях. Чернігів, Полтава, Харків, Катеринослав були вже в руках большевиків… В залі Українського клубу в Києві зійшлася під Новий рік громада української інтелігенції, щоби вкупі зустрічати новий рік. Прийшов голова Ради народних міністрів… В. Винниченко, міністр пошти М. Шаповал і ще дехто… Настрій у всіх був невеселий. Посідали за стіл. Вибила дванадцята година. Всі почали просити, щоб Винниченко сказав слово – традиційний новорічний тост. Він відмовлявся. Нарешті дами упросили його. «Що я вам скажу? – почав Винниченко. – Хіба те, що іде варвар з півночі і грозить знести і змести з лиця землі всі наші здобутки, зруйнувати нашу культуру, знівечити все, чим ми дорожимо й над чим працювали!» Промови представників влади не сприяли заспокоєнню, і на другий день весь український Київ знав, що говорилось учора міністрами на бенкеті. Але дійсність цілком оправдувала навіть найбільш песимістичний песимізм»1. 1 Дорошенко Д. І. Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 212. 2 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 85, арк. 1. 3 Михутина И. Украинский Брестский мир / И. Михутина. – М.: Издательство «Европа», 2007. – С. 264. 4 Матяш І. Підписання Берестейського миру. Зі спогадів Олександра Севрюка / І. Матяш // Зовнішні справи. – 2008. – № 7. – С. 53. Поворотним моментом в історії біженства Першої світової війни стали перемовини в Брест-Литовську, на яких саме українська делегація вперше під-няла на міжнародний рівень цю гуманітарну проблему загальноєвропейського масштабу. При цьому слід нагадати, що ще 21 листопада 1917 р. УЦР ухвалила спеціальну постанову «Про справу миру», у якій мова йшла про «… негайну ро-зробку конкретної програми миру для пропозиції її від імені Української Народ-ної Республіки Народам Росії, а також Союзним і ворожим державам, як ос-нову перемовин…». До виконання постанови передбачалося залучити й «Раду Народних Комісарів» для координації ведення цієї справи»2. Проте більшовиць-ка Росія, вирішивши самостійно вести перемовини, зазнала дипломатичної по-разки. Відтак згодом вона безпідставно звинуватила українську сторону, яка у Бресті, на думку керівництва РНК, зіграла ключову роль такого собі «джокера», оскільки «…раптово з’явилася там на переговорах»3. У складі української делегації, окрім інших консультантів, як згадував О. Севрюк, таких як професори Остапенко, Шафаренко, Вальдемарас4, був і консу-льтант у справах біженців. Його повноваження виконував С. Москалевський. Ці-каво зауважити, що польські історики, за словами М. Коженьовського, не мають достатніх документальних підтверджень участі С. Москалевського у роботі укра- їнської делегації, хоча документи українського архіву цей факт, безумовно, підт-верджують. 2 лютого (20 січня) 1918 р. він подав на розгляд української делегації доповідну записку. У ній було обґрунтовано необхідність створення спільної з Німеччиною та Австро-Угорщиною комісії для «вирішення під час мирних переговорів питання про реевакуацію на бать-ківщину: у прифронтову смугу Волині і Поділля, а також у Галичину і Польщу заручників, виселенців і біженців, які перебувають в Україні. Дода-ючи, що Уряд Української Народної Республіки прихильно ставиться до питання про швидке повернення на батьківщину нікому і нічим невинних людей, вигнаних переважно у примусовому порядку»1. 1 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 85, арк. 1. 2 Там само, арк. 7. До цього процесу, враховуючи, що серед біженців значну кількість скла-ли поляки (Додаток 2.11), на паритетних умовах передбачалося залучити і представників Польської Реґенційної Ради. Головні засади міждержавної спів-праці з цього питання зводилися до таких: «а) негайно утворити, згідно з мирним договором, відповідні змішані комісії, яких місцеперебуванням має бути Київ, де під рукою знаходяться усі матеріали і відомості; б) у комісіях спільно виробити правильний і такий, що відповідає місцевим умовам, план пересування; в) видати відповідне розпорядження Біженському Департаменту при Міністерстві внутрішніх справ щодо негайної реевакуації виселенців у прикордонну смугу України; г) планову реевакуацію поза Україною, по можливості, розпочати не пізніше 25 березня цього року, щоби частина сільського населення теж могла повернутися до початку весняних польових робіт»2. Згідно з українськими пропозиціями саме Київ, враховуючи, що Україна лежить в епіцентрі різновекторного руху біженців, мав стати місцем розташу-вання регулюючих цей процес штаб-квартир міжнародних місій. Відтак зроста-ла роль саме українського фактора у розв’язанні цієї складної, великою мірою, європейської проблеми. Проте можна лише припускати, чи були використані ці пропозиції, коли 9 лютого 1918 р. високі сторони підписали мирний договір, у якому П’ятий розділ «Виміна обопільних воєнно-полонених і цивільних інтер-нованих» стосувався повернення додому і біженців, у тогочасному трактуванні – цивільних інтернованих. У його статті 15 зазначалося: «Обосторонні інтерновані або заслані цивільні горожани будуть змозі по можливості скоро безплатно відіслані до дому, оскільки вони не захочуть залишатися на місці за згодою тої держави, де вони перебувають, а від’їхати кудись інше»1. 1 МИРНИЙ ДОГОВІР між Українською Народною Республікою з одної і Німеччиною, Авст-ро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони. – К.: Друк. В. К. Лубновського, Фундуклеївська, 19. – С. 10. 2 Там само. – С. 11. 3 Там само. – С. 10. 4 Державний архів Житомирської області (далі – Держархів Житомирської обл.), ф. Р-2399, оп. 1, спр.1, арк. 74. 5 Соловйова В. Дипломатична діяльність Української Держави у країнах Четвірного Союзу / В. Соловйова // Історичний журнал. – 2006. – № 3. – С. 61. 6 Дорник Вольфрам. Політика Австро-Угорщини щодо України в роки Першої світової війни. – С. 15. 7 Najdus W. Uchodzcy polscy w Rosji w latach 1917–1919. – S. 30. Повернення цивільного населення на свої місця було можливим за умови, коли держава, до якої належало повернутися, не перебуватиме «…у воєннім стані». Заборона на повернення визначалася лише у випадках внутрішньої або зовнішньої небезпеки для держави. Документом, що мав слугувати перепуст-кою до перетину кордону, було визнано перепустку, яка видавалася «властями рідної держави»2. Для реалізації цих положень передбачалося відразу після ра-тифікації мирового договору там же у Брест-Литовську створити спеціальну комісію, до роботи якої передбачалося залучити по чотири представники від кожної зі сторін-підписантів. На неї й мали покладатися повноваження з урегу-лювання цього питання3. Учасниці Четверного союзу мислили інакше ніж Україна, а остання, під-писавши за словами міністра внутрішніх справ УНР П. Христюка «… мир де-мократичний, гідний, справедливий без анексій і контрибуцій»4, практично за-лишилася наодинці з проблемами сотень тисяч біженців. Представники Австро-Угорщини та Німеччини, розглядаючи переговори з Україною й визнання її са-мостійності як противагу Росії, отримання ринків збуту своїх товарів і джерело сільськогосподарської продукції5, не вважали за потрібне рахуватися з гумані-тарними пропозиціями української делегації. В подібній площині розглядають плани «Дунайської імперії» й австрійські історики: «Головний резон Австро-Угорщини в окупації України крився у забезпеченні якомога більшого й швидкого експорту продовольства»6. Для порівняння зауважимо, що у подібній ситуації перебували і польські структури, які займалися підготовкою до повернення своїх земляків з Росії. Центральні держави проігнорували прохання польської сторони налагодити репа-тріацію польських біженців, які проживали в Радянській Росії7. «Виявилось, що німці не були схильні приймати біженців із Росії, яка була охоплена революцією, оскільки останні могли принести із собою соціалістичні ідеї»1. 1 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 224. 2 Ibidem. – S. 223–224. 3 ЦДАВОУкраїни, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2. 4 Там само. 5 Там само, арк. 1. Жодним чином на аналогічний запит ЦОК не зреагувала і РНК Радянсь-кої Росії, відмовивши на власні кошти розпочати реевакуацію польських біжен-ців. Не піднімалося питання щодо вирішення долі біженців і на двосторонніх радянсько-німецьких перемовинах у Брест-Литовську2. УНР, не зважаючи на відсутність підтримки своїх потуг у царині біженства з боку основних гравців європейської дипломатії, одноосібно продовжила формувати правове поле в окресленій галузі. Нагальність його створення зумовлювалася критичним ста-новищем біженців, яке дедалі погіршувалося. Так, І. Красковський, на той час товариш міністра МВС та Ю. Старицький, директор біженецького департаменту у Пояснювальній записці до проекту закону про реевакуацію біженців зазначали: «Біженців сила. Вони залишили свої рідні місця в більшості випадків на безшабаш. Поля їх і городи залишилися без господарів, зовсім не обробляються, що підсилює харчову кризу. З огляду на все це, а також і на те, що приходить весна і біженецького стихійного руху припинити неможна, для користі Української Народної Республіки, її людності та для самих біженців необхідно зараз же вжити спішні героїчні заходи, щоб одвернути ці страшні, численні лиха, котрі з’явилися як неминучі наслідки невпорядкованого біженецкого руху»3. І вже на початку квітня 1918 р. Міністерство внутрішніх справ ухвалило План реевакуації біженців (в інших документах цей нормативний акт названо як «Закон про реевакуацію біженців»4), підготовлений урядовцями біженецько-го департаменту, членами Реевакуаційної комісії та залученими фахівцями з різних аспектів допомоги біженцям5. Фактично цей план за своїм нормативним наповненням мав статус закону. 8 квітня 1918 р. директор біженецького депар-таменту Ю. Старицький доповідав з цього питання на засіданні Ради народних міністрів УНР, а вже за кілька днів вищий виконавчий орган України остаточно затвердив Постанову, яка регулювала основні складові процесу репатріації бі-женців у межах країни. У документі, перш за все, було визнано біженецький департамент керів- ною структурою у справі реевакуації та правомочною «… видавати по цім справам інструкції, розпорядження і взагалі робити всі заходи для найшвидшо-го і найліпшого плану реевакуації біженців»1. Наступне важливе положення стосувалося налагодження негайної співпраці з відповідними структурами сусі-дніх держав для прискорення повернення додому іноземних біженців, які про-живали в Україні або транзитом поверталися через її терени. Фактично україн-ська влада неухильно дотримувалася принципу «відкритого коридору», коли біженці мали змогу перетнути лінію Південно-Західного фронту у спеціально визначеному міжнародними договорами місці. Аналізуючи положення цього нормативного акту, можна зробити висновок про створення правових, міжна-родних, фінансових, організаційних й технічних засад для виконання плану ре-евакуації біженців. 1 Там само, арк. 1 а. Таким чином, у результаті Лютневої 1917 р. революції в Україні затвер-дилася нова національна влада, якою стала Українська Центральна Рада. Важ-ливим аспектом її діяльності у комплексі внутрішніх проблем стала царина бі-женства Першої світової війни. У процесі творення власних нормативно-правових засад УЦР еволюціонувала від повного підпорядкування загальноро-сійським біженецьким структурам до українських, від функціонування у росій-ському правовому полі до утворення власних засад біженецької політики та ві-дповідної вертикалі влади. Втілити ж прагнення УЦР у справі надання допомо-ги біженцям та організації їх повернення до своїх домівок за тих зовнішньопо-літичних умов було надзвичайно складно. У той же час саме українська сторо-на, ставши повноправним суб’єктом міжнародного права, зробила спробу уно-рмувати на рівні міждержавних угод репатріацію біженців Першої світової вій-ни, випереджаючи у цьому питанні час на кілька років. 2.2. Організація допомоги біженцям за доби УЦР – УНР П очаток 1917 р. – третього року світової війни – досить чітко продемо-нстрував нездатність Російської імперії адекватно реагувати на соці-альні виклики, породжені невдалими військовими операціями, загальною вто-мою суспільства, бездарною внутрішньою політикою. Держава та правляча ди-настія стрімко наближалися до свого краху. В цій непевній і водночас фаталь-ній ситуації проблеми маленького біженця, породженого Великою війною, ві-дійшли на задній план, ба навіть тогочасна преса, захопившись революційною стихією, вже не приділяла їм стільки уваги. Біженство за кілька років стало звичним явищем для місцевого населен-ня: вже нікого не дивували черги біля приміщень комітетів для отримання мізе-рної допомоги, вже не було такого запалу і в організаторів різноманітних зборів пожертв1, наодинці зі своїми бідами залишалися біженки, заколисуючи немов-лят, народжених від розквартированих поблизу солдат2, а загублені батьками діти-сироти вже не зворушували своїм жалібним виглядом кореспондентів3. Вони поступово перетворювалися на тягар для суспільства і непосильну у фі-нансовому плані ношу для урядових структур, державних утворень, які постали в кордонах колишньої імперії Романових. 1 Алексеева Н. На помощь разоренным братьям // Волчанский земский листок. – 1916. – № 28. – 15 августа. 2 Держархів АР Крим, ф. 63, оп. 1 спр. 1163, арк. 25. 3 Семь вагонов детей // Юго-Западный край. – 1915. – 13 сентября. Протягом березня 1917 – квітня 1918 р. організація соціального захисту цієї категорії населення в Україні перебувала в межах компетенції Тимчасового уряду, а після його падіння – урядових структур УЦР. Ці інституції, усвідом-люючи, що багатотисячну біженецьку масу не можна просто зігнорувати, були змушені вирішувати старі проблеми, пов’язані, головним чином, із дефіцитом асигнування біженецьких статей. Водночас нова доба, окрім революційної ри-торики, породила й низку серйозних викликів – перепідпорядкування притулків колишнього Тетянинського комітету, розселення і забезпечення біженців, які поверталися з Росії, початок самовільного їх руху до своїх домівок, заспокоєння різних соціальних ексцесів, пов’язаних з невдоволенням біженців відсутністю належної допомоги. Усе це відбувалося на тлі нестабільної політичної ситуації, а потім і взагалі конфронтації із новою більшовицькою владою, внаслідок якої було остаточно зруйновано державний механізм фінансування біженецьких статей. У таких умовах основне навантаження несли місцеві самоврядування – губернські, повітові, міські управи, на чиєму опікуванні перебувало утримання, лікування, навчання, працевлаштування цієї категорії тогочасного суспільства. Саме вони, розуміючи, що біженців «неможна залишити без опіки, їх неможна викинути на вулицю»1, робили все можливе, щоби якимось чином задовольнить хоча б найнеобхідніші їх потреби. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 40. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 112, арк. 2; Жванко Л. Біженство Першої сві-тової війни в Україні. Документи і матеріали. ‒ С. 235. 3 Захаров І. Історія Вовчанщини / І. Захаров. – Вовчанськ : [Б. в.], 1995. – С. 56. На весну 1917 р. становище біженців, які перебували в українських губе-рніях, враховуючи кілька об’єктивних факторів, було досить драматичним. По-перше, згідно з ухвалою ОН з УБ від 15 вересня 1916 р., «починаючи з четвер-тої чверті поточного року [1916. – Л. Ж.]» «продовольче і квартирне забезпе-чення» передбачалося видавали лише 50% від загальної кількості біженців2. Решта мала знаходити засоби до існування самостійно. Проте, це було майже неможливим, оскільки у повітах переважну більшість складали діти, жінки, які за ними доглядали, а відтак не могли знайти собі роботу, і непрацездатні хворі, інваліди, пристарілі. По-друге, недоотримання бюджетних коштів протягом зи-ми 1916 - 1917 рр., у свою чергу, створювало ґрунт для розгортання соціальної напруги між біженцями і місцевим населенням. Свідченням критичної ситуації, що цілковито проектується на загальноукраїнський контекст, можна назвати стан соціального захисту біженців, що склався у Вовчанському повіті Харківсь-кої губернії, одному із найкращих повітів передвоєнної Росії. Дійсно, тогочасна статистика просто вражаюча: на 1910 р. у повіті нараховувалось 153 земські школи, 14 сільських бібліотек, 13 фельдшерських і 15 лікарських пунктів. Від-так за благоустроєм він посідав друге місце в імперії після Московського3. Зна-чна заслуга у цьому розвитку належала В. Колокольцову. КОЛОКОЛЬЦОВ Василь Григорович (1867 - 1934) − відомий земський, громадський та державний діяч, вчений-агроном. Виходець із потомственних дворян Вовчанського повіту Харківської губернії. Виховувся у кадетському корпусі, по закінченні якого вступив до Петровсько-Розумовської сільськогосподарської академії в Москві. З кінця 90-х рр. ХІХ ст. і до лютневих подій 1917 р. з невеликими перервами очолював повітову управу. Маючи незаперечний авторитет у повіті, в окремих випадках наражався на спротив місцевих поміщиків, які провалювали голосування з виділення коштів на якусь соціальну програму. Тоді В.Г. Колокольцов вкладав власні кошти, доручаючи своїм управляючим продавати свою землю. Після повалення царизму був призначений повітовим комісаром Тимчасового уряду. За часів Української Держави П. Скоропадського обіймав посаду міністра земельних справ. У лютому 1920 р. після розгрому «білих» емігрував за кордон. Із сім’єю сина оселився у Франції поблизу Парижа, де кілька років працював у одному з промислових управлінь. У 1934 р., відчуваючи свою непотрібність, покінчив життя самогубством, отруївшись газом. Похований поблизу Парижа1-2. 1 Сторінки життя та діяльність В. Г. Колокольцева : [Електронний ресурс] / Сторінки життя. – Режим доступу : http://volchansk.kh.ua/publ/18-1-0-152. – Назва з екрану. 2 Гай-Нижник П. П. Український Державний банк: історія становлення. – С. 302. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 237, арк. 290. 17 березня 1917 р. у телеграмі до князя Г. Львова він повідомив про до-сить тривожні сигнали: «Біженці, розселені Вовчанському повіті, голодні, напівроздягнені та босі осаджують повітове і волосні попечительства, вимагаючи продовольчі, квартирні гроші. До цього часу не отримані і не видані гроші за грудень минулого року і січень, лютий, березень поточного. Настрій у біженців у зв’язку з цим такий, що подальша затримка виплати викличе непоправні ексцеси з боку останніх… Потрібно за 1916 р. 150 тисяч, а за січень, лютий, березень [1917 р. – Л. Ж.] – 285 тис. крб.. Іноземні піддані отримують допомогу вчасно, що ще більше нервує натовп»3. Проте реакції уряду не було, тоді як біженці, розселені в повіті, почали надсилати до вищих органів влади свої скарги на «бездіяльність Вовчанського комітету біженців». Така двозначна ситуація змусила вже завідувача повіто-вим відділом допомоги біженцям А. Сорнєва розіслати 15 квітня 1917 р. листи до Харківської губернської земської управи, Харківського губернського при-сутствія, Міністерства внутрішніх справ, Тетянинського комітету та його Хар-ківського губернського відділення з поясненням причини постійних скарг бі-женців до вищенаведених інституцій. Він наголосив, що у повіті перебувало 41,8% дітей, 17% матерів, які за ними доглядали, 16,3% – непрацездатних, які в сумі своїй дали 75,1 % від загальної їх кількості. А отже, і без того «знедолених біженців» належало позбавити мізерної допомоги. І це при тому, що відділ до-помоги біженцям «…постійно клопочеться всіма силами і доступними спосо-бами […], але до цього часу клопотання не були задоволені, а це, у свою чергу, змусило Вовчанське земство, з метою уникнення ексцесів з боку біжен- ців,зробити запозичення з різних джерел на суму до 260 тис. крб. для видачі останнім грошової допомоги»1. До того ж у повіті склалися просто нестерпні умови для роботи персоналу комітету. 1 Там само, спр. 234, арк. 79. 2 Там само. 3 Там само, арк. 79 зв. 4 Там само, спр. 192, арк. 48–48 зв. «З одного боку, голодні біженці бунтують, грублять, звинувачують у грабежах і розкраданні місцеву адміністрацію; з іншого – всі інстанції, куди відділ направляв клопотання про відпуск для біженців грошей, абсолютно не задовольняють і на них не відповідають, направляючи відділу лише скарги біженців»2. Подібне становище, на думку А. Сорнєва, лише обтяжувало роботу канце-лярії та не давало практичних результатів. Відтак усі керуючі інституції мали перш за все задовольнити прохання управи, а «… потім вимагати відповіді на численні скарги знедолених біженців»3. На адресу Тимчасового уряду надходили листи і телеграми, в яких самі бі-женці наголошували на скрутному становищі. В окремих випадках біженці пи-сали листи з проханнями навіть до перших осіб нової Росії. Наприклад, 28 квіт-ня 1917 р. біженець-дворянин Ф. Опанович з містечка Ашмяне Віленської губе-рнії, який тимчасово мешкав на Харківщині, надіслав прохання про допомогу до князя Г. Львова. У ньому зазначалося: «… при відступі наших військ восени 1915 р. нашими військами було розгромлено все моє майно […], щоби було іншим біженцям за приклад не сперечатися з інструктором, останній позбавив мене продовольчої допомоги. Про це я писав губернатору, але він направив мою скаргу в той-таки польський комітет, а там резолюція така сама. Думаю, що польський комітет видає гроші не свої, а казенні, для чого зобов’язаний видавати не лише тим, хто подобається, а й тим, хто їх потребує, для чого самочинні розпорядження про позбавлення пайка, мають бути […] відмінені. На підставі викладеного маю честь просити Ваше Превосходительство, 1-е […] наказати харківському губернському комітету про видачу мені негайно допомоги в сумі одна тисяча карбованців, бо при нинішній дорожнечі […], навіть бідно живучи, потрібно 100 крб. в місяць хворій людині, а у мене немає ні одягу, ні коштів на лікування. І 2-е, наказати Польському харківському комітету негайно видати мені незаконно затриманий біженський пайок за 8 місяців, а також видати наперед такий як і всім іншим біженцям. А з них є такі, які отримають пристойну платню»4. Весною 1917 р. ОН з УБ, враховуючи, що успадковані від попередньої влади норми допомоги біженцям, коли в умовах наростаючої інфляції місячне утримання у 6 крб. було «подібне вироку голодної смерті»1, ухвалила низку ві-дповідних положень. У них передбачалося збільшити витрати на грошову до-помогу, оплату тимчасового помешкання, забезпечення одягом та ін.. 10 травня 1917 р. губернські комісари Тимчасового уряду, градоначальники, громадські, національні спілки, які опікувалися біженцями, отримали до виконання ухвале-ний 6 травня 1917 р. ОН з УБ спеціальний циркуляр. Із середини літа 1917 р. відповідно до його положень першочергово норми продовольчої допомоги на-лежало підвищити до 12 крб. на місяць. При цьому її мали отримувати 65% від загальної кількості біженців, що на 15% більше порівняно із ухваленими ОН з УБ 15 вересня 1916 р. доповненнями до «Керівних положень з влаштування бі-женців». Новелою у частині унормування квартирного утримання стало виділен-ня в окрему групу шести великих міст, серед них – столичні Петроград і Москва і чотири провідні українські – Київ, Одеса, Харків та Катеринослав (Додаток 2.12). Проте квартирне утримання передбачалося збільшити тільки з жовтня 1917 р., а враховуючи карколомні події, що відбувалися в Росії восени того року, мо-жна цілком слушно припустити, що ця норма так і не була реалізована. 1 Там само, спр. 237, арк. 300. 2 Стебницький П. Вибрані твори. – С. 499. 3 Шапошнікова Н. О. Продовольче становище в Україні в роки Першої світової війни (ли-пень 1914 – лютий 1917 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Шапошнікова Наталя Олек-сандрівна. – К., 1999. – С. 159. Розміри кредитування на одяг і взуття, зокрема, зимове, також було збі-льшено і складало на одного біженця 15 крб. на півріччя. Проте реальні ціни, коли, наприклад, у губернському місті Полтаві у листопаді 1917 р. чоботи кош-тували 150 – 200 крб. проти 50 крб. у травні того ж року, робили державну до-помогу досить мізерною. Серед причин такої ситуації – переорієнтацію еконо-міки на потреби воєнного часу. П. Стебницький з цього приводу писав: «Одягтись і обутись стало трудніше, бо заводи і фабрики почали виробляти краму менше і по дорогій ціні. Багато заводів мусили цілком повернути свою роботу на військову потребу»2. Загалом, аналізуючи дані Додатку 2.12 можна констатувати, що нові но-рми допомоги біженцям зросли удвічі, але інфляційні процеси, які набули своєї незворотності, відразу ж їх нівелювали. У Катеринославі, наприклад, на поча-ток весни 1917 р. 1 кг масла коштував 1,5 крб., 1 кг свинини – 1,7 крб., 1 кг сала – 2,5 крб., 1 кг сосисок – 2,5 крб.3. При цьому за цілої низки об’єктивних обста- вин зростання цін на всі групи товарів спостерігалося повсюдно – і у містах, і в сільській місцевості (Додатки 2.13 - 2.14). Збільшення оплати за медичні послуги, які біженці отримували у земських і міських медичних закладах, передбачалося реалізувати за рахунок залишків коштів за іншими напрямками допомоги. Одначе, в тогочасних умовах залишків просто не було. Максимальний розмір витрат із місцевих бюджетів на одного стаціонарно хворого склав 1 крб. 80 коп. Крім того, усі організації й установи, що стало також нововведенням, отримали дозвіл покривати витрати по одній статті залишками з інших. При цьому витрачати залишкові кошти можна були лише у тих напрямках, які асигнувала ОН з УБ, серед них – і надання біженцям трудової допомоги1. Насправді прийняті норми не покращили життя біженців, а місцеві біженецькі структури фактично стали заручниками у цьому становищі. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 1. 2 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 125. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 76. У таких умовах губернські наради у справах біженців на свій страх і ризик збільшували норми утримання з тим, щоби якось рятувати біженців. Так, напри-клад, 24 травня 1917 р. Херсонський губернський комісар, не чекаючи вступу в дію нових норм продовольчого забезпечення, видав розпорядження, згідно з яким розмір щомісячного «продовольчого пайка» було збільшено до 7 крб. 20 коп. До того ж було введено поняття «півпайка» – 3 крб. 75 коп.2. На подібні кроки ішли й інші органи місцевої влади та біженецькі струк-тури губернського рівня. Так, з 5 липня 1917 р. ухвалою Харківського губерн-ського об’єднаного комітету продовольчу допомогу стали отримувати 85% бі-женців проти 65%, передбачених в новому урядовому документі3. Проте части-на біженців в силу різних життєвих обставин залишилася поза цими безликими статистичними даними. Трагедії маленького біженця, що не потрапив до пере-ліку отримуючих мізерну допомогу, можна прогледіти в їх численних, сповне-них відчаю листах, адресованих місцевій владі. 15 червня 1917 р. неграмотна біженка Марія Лапута, яка тимчасово проживала у селі Циркуни Харківського повіту, надиктувала Л. Голубовській [іноді за таку послугу потрібно було якось віддячити. – Л. Ж.] до харківського губернського комісара Тимчасового уряду С. Кузнецова листа: «Уклінно прохаю не відмовити в допомозі прийняти мене і дітей моїх 13, 10 і 8 років на біженецький облік і зробити розпорядження Циркунівському волосному комітету про призначення мені біженецької допомоги. Я, біженка з Ґродненської губ., проживала в Самарській губ., звідки у вересні 1916 р. приїхала до свекра в с. Циркуни. Зі свекром при виїзді із Ґродненської губ. ми розминулися і мої речі, одяг, білизна залишилися у нього. Сім’я дуже страждала від відсутності одягу і розшукуючи свекра, ми приїхали, не знаючи, що потрібен дозвіл на переїзд з однієї губернії до іншої. Чоловік мій залишив мене і не живе із сім’ю уже 6 років. Я жінка хвора і слабка, благаю про допомогу, щоби малолітні діти не померли з голоду. Я вже кілька разів клопоталася про допомогу перед повітовим земським попечительством, але з жовтня по цей час не маю відповіді. З квартири мене вигнали за несплату грошей, і я з дітьми поневіряємося у добрих людей, не маючи притулку. Благаю ввійти у моє нещасне становище і призначити допомогу»1. 1 Там само, спр. 239, арк. 515. 2 Там само, арк. 515 зв. 3 Там само, спр. 216, арк. 13 зв. 26 червня 1917 р. неодмінний член губернського правління Л. Турчанинов, який розглядав це прохання, із грифом «Спішно» направив до відділу допомоги біженцям Харківського повіту розпорядження щодо надання допомоги цій біжен-ці2. На жаль, чимало подібних листів так і залишилося без відповіді… Норми, ухвалені ОН з УБ офіційно діяли в Україні до пізньої осені 1917 р.. Розрив фінансових зв’язків із Росією, спричинений більшовицьким перево-ротом, спонукав урядовців УЦР переглянути існуючі норми, виходячи з влас-них фінансових можливостей. 2 грудня 1917 р. на засіданні Виконкому КН у СБ розглядалося питання щодо формування губернських кошторисів на опіку бі-женців та встановлення власних їх норм утримання. Аналізуючи дані Додатку 2.15, можна встановити, що УЦР у цьому аспекті, порівняно з задекларованими ОН з УБ нормами, зробила крок назад, оскільки допомогу мали отримувати не 65% від зареєстрованих біженців, а вже 60%. Оплату за проживання взагалі пе-редбачалося видавати лише половині біженців; допомога одягом призначалася 15%, у той час як медичне обслуговування поширювалося на всю біженецьку масу. При цьому розробники врахували лише амбулаторне лікування, заклавши витрати на рівні 25 коп./міс.. Продовольче забезпечення однієї особи зменшило-ся з 12 крб. до 7 крб. 50 крб.. В окрему статтю було виділено утримання біженців у притулках, воно склало 25 крб./міс. у столичному Києві, а у решті місцевостей − 20 крб./міс.3. Цими розрахунками належало користуватися при складані кош-торисів на першу чверть 1918 р., але українсько-більшовицьке збройне проти-стояння загальмувало цей процес і кошториси почали формуватися лише з другої половини весни 1918 р.. Частина біженців у жахливих умовах евакуації 1915 р. втратили своє майно, більше того «безсумнівно, що відступ військ супроводжувався реквізиці-ями продовольства, гужового транспорту, будівельних матеріалів і т.п., а та-кож знищенням посівів, будівель і жител, які могли полегшити ворогу поста-чання і рух уперед своїх армій та сприяти успіху їх операцій»1. Відтак 18 верес-ня 1917 р. ОН з УБ надіслала до губернських комісарів терміновий циркуляр для доведення до широких біженецьких мас ідеї, що державна скарбниця бере на себе матеріальну відповідальність за збитки, які ті зазнали. Для отримання компенсації біженцям належало подати підтвердження та заяви до місцевих бі-женецьких комітетів. Проте це благородне поривання урядовців Тимчасового уряду так і лишилося на рівні декларативних заяв, оскільки «украй обмежене у фінансах Державне Казначейство не може собі дозволити нині надати біжен-цям матеріальну допомогу, в тому обсязі, в якому вони бажають»2. У той же час на місцеві земські та міські управи, етнічні комітети покладалося завдання широкого оповіщення біженців з цього приводу та організація прийому від них відповідних прохань про компенсацію в майбутньому завданих війною збитків. 1 Там само, спр. 177, арк. 20. 2 Там само, арк. 21. 3 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 10 зв. Говорячи про проблеми фінансування біженецької складової, слід конста-тувати, що і ОН з УБ, і біженецькі структури УЦР, відпускали так би мовити віртуальні гроші, з примарною перспективою їх матеріалізації. Так, 16 січня 1918 р. КН у СБ на своєму засіданні постановила довести до відома Генераль-ного секретаря інформацію щодо виділення коштів Українському товариству допомоги жертвам війни на дитячі притулки колишнього Тетянинського комі-тету. Вона вважала за необхідне: «… видати Товариству аванс із сум Крайової Наради в розмірі 40. 000 крб. з умовою, щоби гроші ці було зараховано Товариству при одержанні асигновок на першу чверть 1918 року»3. Кошти начебто й асигнувалися, але дорогою до адресатів просто зникали. З іншого боку необхідно врахувати той факт, що влада Тимчасового уряду була приречена, а пізніше взагалі йшлося про порятунок самих міністрів від фізич-ного знищення більшовиками. Відтак Тимчасовий уряд, що цілком природно, вже не міг вчасно зреагувати на ці запити, тоді як банківські установи УНР ще не могли в повному обсязі взяти на себе окреслений аспект фінансування. У той же час самоврядування і восени 1917 р. закидали телеграмами обидві урядові інституції щодо необхідності виділення грошей на біженців. В окремих випад-ках до Києва направлялися делегації з місць, щоби пояснити ситуацію, отрима-ти фінансову підтримку, а також з’ясувати обстановку з майбутньою реевакуа-цією. Так, 25 листопада 1917 р. за дорученням Волинської ГН з УБ до столи-ці нещодавно проголошеної УНР були відряджені її працівники М. Либович та В. Бжозовський. «Їм було доручено клопотатися перед відповідними органами щодо відпуску грошей на утримання біженців, а також з’ясування питання про можливість повернення біженців на батьківщину, позаяк за відсутністю грошей останнім загрожував голод»1. 1 Беженцы // Волынь. – 1917. – 25 ноября. 2 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 40. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 230, арк. 7. 4 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 39. 5 Там само, ф. 799, оп. 1, спр. 12, арк. 32. Цікаво, що думка про повернення додому біженців найближчим часом озвучувалася й іншими адресатами, як оптимальна для місцевих самовряду-вань, яким уже ні на що було утримувати цих людей, а також і для самих біже-нців, «які на своїх господарствах зі своїми рідними мали б змогу зайнятися об-робкою полів і своєю працею заробляти на прожиття»2. Місцеві самоврядування та громадські спілки, не отримуючи належної реа-кції з боку української влади та Тимчасового уряду на свої телеграми і запити, на-магалися відшукати місцеві резерви, часто беручи у борг певні суми в міських управ, губернських фінансових установ та інших інституцій. Так, влітку 1917 р. у Харкові на підставі кошторису колишнього Тетянинського комітету для прове-дення заходів щодо опікування біженців з державної скарбниці по дев’яти статтях витрат було покрито лише дві та й то не в повному обсязі. Левову частку витрат – понад 77 тис. крб. – було проасигновано за рахунок міського бюджету (Додаток 2.16)3. Навесні 1918 р. в Одесі «національні комітети, рятуючи біженців від хо-лоду й голоду, наробили численних боргів, розпродали частину інвентарю і позичи-ли через міську нараду [з улаштування біженців. – Л. Ж.]» 100.000 крб. у місцевого Міського Самоврядування»4. До справи порятунку біженців долучилися і губернські комісари, що розу-міли всю небезпеку розгортання «грізних ексцесів, які можуть прийняти небе-зпечний напрямок стосовно банківських установ»5. Саме ці посадовці намага-лися ввійти у стосунки з фінансовими інституціями ввірених губерній та взяти кредити на покриття заборгованостей по біженецьких статтях. Так, 14 листопа- да 1917 р. губернський комісар Полтавщини А. Лівицький, він же голова губе-рнського комітету з надання допомоги біженцям, надіслав до Генерального се-кретарства внутрішніх справ УНР спеціального листа. У ньому наголошувало-ся, що поданий 20 вересня 1917 р. до ОН з УБ кошторис 31-ї біженецької орга-нізації «… до цього часу не затверджений»1. Проте вже 25 листопада на екст-реному засіданні Полтавської губернської наради з улаштування біженців конс-татувався факт численних безрезультатних звернень А. Лівицького і біженець-ких організацій до МВС Тимчасового уряду та УЦР відносно погашення забор-гованості по кошторисним витратам на біженців. У результаті обговорення бу-ло прийнято ухвалу про виділення 300 тис. крб. на потреби біженців із фондів губернської Казенної палати2, про що телеграфно було повідомлено і Київ, і Петроград. Зрештою зреагувала на цей запит лише українська влада, коли вже 23 квітня 1918 р. на засіданні Виконкому КНуСБ передбачалося виділити 51 тис. крб. на покриття «… з удержаного з рахунку Полтавщини грошей позиче-них Місцевою Нарадою у Місцевої Казенної Палати»3. 1 Там само, арк. 1–1 зв. 2 Там само, арк. 32. 3 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 29. 4 Історія міста Харкова ХХ століття. – С. 155, 158. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 225, арк. 2. Подібним чином склалася ситуація й на Харківщині, на діяльність біже-нецьких структур якої вплинув і політичний аспект – більшовицька окупація. Слід зазначити, що губернський комісар український есер Попов4 4, 18, 24 24 листопада надіслав телеграми до МВС Тимчасового уряду, а 18 і 24 листопада до Генерального секретаря фінансів з проханням виділити кошти на погашення заборгованості з виплати щорічної грошової допомоги біженцям5. 24 листопада 1917 р. через місцеву пресу він звернувся до біженців із поясненням ситуації щодо затримки її видачі останнім та проханням зберігати спокій, оскільки ним зроблені запити до української та російської влади в особі ОН з УБ, і є надія отримати кошти. «Оголошую біженському населенню губернії, що внаслідок подій у Петрограді наприкінці жовтня на початку листопада цього року, вийшла затримка на відпуск державних коштів на утримання біженців у 4-й чверті поточного року: на даний час гроші непереведені з Петрограда. З мого боку вжиті заходи якнайскорішого отримання коштів: надіслані телеграми Особливій нараді з улаштування біженців про негайний переказ кредитів та Українському Генеральному Секретарю фінансів, з проханням сприяти негайному переказу коштів біженцям. Тому можна сподіватися,що необхідні гроші в найближчому часі надійдуть і біженці отримають належну їм грошову допомогу. А відтак закликаю усіх дотримуватися спокою»1. 1 Там само, спр. 237, арк. 258. 2 Там само, спр. 251, арк. 36 зв.–37. 3 Там само, спр. 225, арк. 2. 4 Там само, спр. 251, арк. 33. 5 Там само, спр. 225, арк. 2. Крім того, наприкінці листопада 1917 р. до Києва на пленарне засідання КН у СБ, була направлена делегація під керівництвом І. Добролежі, завідувача відділу допомоги біженцям губернської земської управи. Останній заручився підтримкою І. Красковського, товариша генерального секретаря внутрішніх справ, який пообіцяв виділити кошти на потреби Харківщини. Проте коштів не було отримано. Більше того, харківська делегація переконалася, що: «загалом же фінансове становище Київської Ради на кінець поточного року склалося досить складне і лише покладалися надії на новий рік, коли Рада передбачала розпочати випуск українських грошових знаків»2. 16 грудня того ж року Л. Турчанинов, неодмінний член губернського правління, у зверненні уже до нового губернського комісара українського соці-ал-демократа С. Тимошенка, члена УЦР, донедавна голови Губернської Україн-ської Ради, був змушений констатувати, що «…гроші не отримані і навіть ніяких відповідей не надійшло» і взагалі «… справа перебуває у плачевному стані, оскільки на допомогу біженцям за останню чверть року – жовтень – грудень не відпущено жодної копійки, скрута біженців жахлива»3. Завдяки увазі очільника губернії та губернського правління та їх бажанню якимось чином зарадити «… вкрай нездоровій і небезпечній ситуації», у другій половині грудня 1917 р. напередодні різдвяних свят на потреби біженців ними було виділено понад мільйон крб.4. Кошти надійшли із джерел, які перебували в розпорядженні губернського комісара, узяті, можливо, й за пропозицією Л. Ту-рчанинова, із наявного військового кредиту5. 8 січня 1918 р., уже за умов більшовицької присутності, у Харкові під го-ловуванням С. Тимошенка відбулося засідання губернського комітету з улаш-тування біженців, на якому обговорювалися проблеми катастрофічного стано-вища біженців. Члени зібрання прийшли до висновку, що виною того є полі- тична невизначеність, яка склалася в результаті петроградського перевороту 26 жовтня 1917 р. «Особлива Нарада в Петрограді яка керувала справами біженців і розподілом кредитів, перестала існувати у зв’язку із саботажем службовців, її не було змінено в той момент на іншу інституцію з подібними функціями. Всеросійський союз допомоги біженцям, що виник пізніше довго не міг налагодити своєї роботи, оскільки службовці Особливої Наради не бажали співпрацювати з представниками нової влади і взагалі нічим корисним для допомоги нашим біженцям себе не проявив»1. 1 Там само, спр. 251, арк. 34 зв. 2 ЦДАВОУкраїни, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 40. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 4. 4 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 46. Аналізуючи листи й телеграми з місць на предмет асигнування коштів на біженців, можна прослідкувати деяку закономірність і еволюцію сприйняття влади з боку місцевих біженецьких структур. Так, протягом весни – першої по-ловини осені 1917 р. прохання щодо фінансової допомоги надходили до Петро-града, після жовтневих подій надсилалися одночасно і до Києва, а вже з весни наступного року лише урядових структур УНР, вбачаючи у них верховний ор-ган влади нової держави. Наприклад, 14 березня 1918 р. виконувач голови Оде-ської міської наради з улаштування біженців, направляючи листа до «Київської Української Центральної Ради» з поясненням украй складного становища, що склалося навколо недофінансування біженецьких статей, висловив розуміння щодо «… складного фінансового становища молодої Української Республіки»2. Перші кроки УЦР з упорядкування біженецької фінансової складової ста-тей було зроблено на початку листопада 1917 р., коли Генеральне секретарство внутрішніх справ уповноважило ГН з УБ надіслати «копії кошторисних пропо-зицій усіх організацій на видатки у справах біженецьких»3. Урядовці біженець-кого департаменту, на підставі отриманих з місць даних, почали формувати власне український кошторис, але подальший розвиток подій дозволив лише весною наступного року звернутися до цієї проблеми. Щоправда, слід зазначи-ти, що 19 грудня 1917 р. на одному з засідань Генерального секретаріату було ухвалено асигнувати Генеральному секретарству внутрішніх справ «100 тис. крб. на допомогу біженцям»4. Уже навесні 3 квітня 1918 р. голова Ради Народних Міністрів В. Голубо-вич підписав наказ про асигнування понад 14 млн крб. «… на допомогу біжен-цям по кошторисам Біженецького Департаменту, затвердженим Краєвою На- радою на четверту чверть 1917 р.»1. Переважну більшість цих коштів передба-чалося виділити місцевим органам допомоги біженцям. Розподілом сум для пе-реказів ГН з УБ займалися 23 квітня члени Виконкому КНуСБ Б. Вайншельба-ум, М. Вітерова, В. Гаспар’ян, З. Мірна, С. Москалевський, Г. Тершаковець і запрошені на засідання представник Одеської міської наради у справах біжен-ців Вільсон, представник Українського Червоного Хреста Лукасевич, представ-ник Державного контролю Кішко. У результаті обговорень було ухвалено: 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 3. 2 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 28. 3 Там само, арк. 28 зв. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 1. 5 Турченко Г. Ф. Південноукраїнський фактор у Першій світовій війні : [Електронний ресурс] / Г. Ф. Турченко. – Режим доступу : www.web.znu. edu.ua/pu/uk/ articles/ 287.pdf. – Названа з екрану. 6 Історія українського селянства. – Т. 1. – С. 484. «Асигнувати і переслати до Губерніяльних Нарад у половинному розмірі, а саме: Волині – 2.511.600 карб., Поділля – 130.000 карб., Катеринославщині – 1.600.000 карб., Київщині – 1.000.000 карб., Чернігівщині – 335.000 карб., (уже передано Губернському комісару), Харківщини − 1.000.000 карб., Полтавщині – 420.000 карб., Херсонщині – 255.000 карб.2. 150 тис. крб. було передано на погашення боргів Одеській міській нараді у справах біженців, 20 тис. крб. на потреби Єврейського центрального комітету у Києві3. Безумовно, фінансування біженецьких статей українською владою здій-снювалося, виходячи з тих можливостей, якими вона розпоряджалася. У той же час слід констатувати її бажання допомогти людині, закинутій волею колиш-нього військового командування до тилових губернії Російської імперії. Зважаючи на складну фінансову ситуацію в країні, для біженців, актуаль-ною продовжувала залишатися проблема працевлаштування. Пошук праці за умов, що продовольчу допомогу передбачалося надавати 65 %, а згодом 60 % біженців давав чи не єдину можливість утримувати себе і свою родину4. Звісно, що основним способом заробити незначні кошти була сезонна сільськогоспо-дарська праця. З іншого боку, Перша світова війна, як наголосив Г. Турченко, призвела до кризи аграрного господарства, відірвавши від землі значну кіль-кість чоловічого населення5. При цьому мобілізацією було охоплено найбільш працездатні вікові групи чоловіків – від 20 до 50 років. На 1 березня 1917 р. до діючої армії було забрано 14 923 000 осіб, із них понад 12 млн – з сільської міс-цевості6. Слід зауважити, що А. Анфімов, спираючись на дані Всеросійського сільськогосподарського перепису, відзначив, що на літо 1917 р. із сільськогос- подарських 75 губерній і областей Росії було мобілізовано 12 861 400 осіб, се-ред них – 10 932 600 із 47 губерній європейської частини. Значний відсоток сільських господарств всуціль залишився без працівників-чоловіків. По шести українських губерніях ці дані можна розділити таким чином (у відсотках): Во-линська – 32%, Катеринославська – 30,1%, Київська – 37,6%, Полтавська – 32,7%, Харківська – 30,6%, Чернігівська – 30,2%1. Така ситуація, безумовно, вела Росію до продовольчої катастрофи2. 1 Анфимов А. М. Российская деревня в годы Первой мировой войны... – С. 188–189. 2 Китанина Т. М. Война, хлеб и революция. – С. 336 – 337. 3 Правила о мерах привлечения беженцев к сельскохозяйственным работам // Приложение к Известиям Херсонского уездного земства. – 1917. – № 14. – 7 апреля. – С. 40. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 231, арк. 53–54. Відтак весною 1917 р. нова влада Росії, як і її імперська попередниця, прагнули залучити біженців до сільськогосподарських робіт, а точніше до про-ведення весняної польової кампанії. Над розробкою відповідного проекту пра-цювала спеціально створена при ОН з УБ комісія. І вже 18 березня на одному з перших після революційних подій засідань ОН з УБ під головуванням В. Енге-льгарта було обговорено результати її напрацювань. Члени зібрання ухвалили спеціальну відозву до біженців, яку широко подала тогочасна преса. У ній, зок-рема, зазначалося: Любов ЖВАНКО КРАЄЗНАВСТВО Слобожанщини Любов ЖВАНКО КРАЄЗНАВСТВО Слобожанщини «Біженці Росії і всі її народності відроджуються до нового життя, і Ви тепер вільні громадяни непохитно вірте, що з Божою допомогою ворога буде зламано і назавжди вигнано з наших кордонів. У той радісний день ви знову ступите на рідну землю, кинете в неї пригорщу насіння і почнете відновлювати зруйноване Ваше господарство… Ваш громадянський обов'язок, як землеробів, з початком весни докласти всіх зусиль до обробітку землі […] Тимчасовий уряд має турботу всіляко вам допомогти у справі застосування Вашої праці…Скоро початок роботи. Готуйтесь та заявляйте комітетам про своє бажання стати до роботи. Ваша участь у сільськогосподарській праці цього року буде великою вашою заслугою перед Батьківщиною. Хай Господь Вам допомагає!»3. 29 березня 1917 р. князь Г. Львов від імені Тимчасового уряду підписав «Правила щодо заходів залучення біженців до сільськогосподарських робіт»4. Документ передбачав створення на рівні повітів мережі особливих комітетів під головуванням повітових комісарів, які й мали керувати справою залучення бі-женців до сільськогосподарських робіт. До їх складу належало ввести предста-вників місцевих земських, біженецьких структур, національних організацій, во- лосних комітетів, місцевих кооперативів та інших повітових спілок. На ново-утворені структури покладалося: «А/ організація посередництва між власниками землі, одноосібними і колективними; зокрема сільськими товариствами, поселеннями, земельними спілками і т. і., з одного боку, і біженськими населенням − з іншого. Б/ надавати групам біженців та їх сім’ям можливості орендувати частини крупних земельних площ приватних і казенних, що залишаються нині без обробки, за умови постачання таких груп біженців-орендарів необхідним живим інвентарем, насінням та ін., а також видавати позики і грошові допомоги; сприяти у надані в їх користування землеробського реманенту з прокатних пунктів, що перебувають у віданні земств і Міністерства Землеробства»1. 1 Там само, арк. 53. 2 Там само. 3 Там само. Фактично новоутворені комітети мали стати посередниками між власни-ками земель та біженцями і великою мірою, захисниками інтересів останніх. На них також покладалася і справа агітації біженців, формування артілей для сіль-ськогосподарських робіт та транспортування до місця роботи, ведення статис-тики щодо участі в польових роботах біженців, організація медико-санітарної допомоги цим людям2. Біженцям, залученим до сільськогосподарських робіт, планувалося нада-вати медичну, санітарну і юридичну допомогу. Кошти на проведення комплек-су відповідних заходів ОН з УБ мала асигнувати із кредитів, що виділялися на покриття різних біженецьких статей. Підставою до їх виділення слугували кош-ториси, розроблені повітовими комітетами. На період з 1 квітня по 1 жовтня 1917 р. перевезення біженців на роботу у сільську місцевість передбачалося здійснювати за рахунок держави згідно з діючим тарифом № 117 - 1915 р.. У прифронтові губернії їх транспортування допускалося лише із дозволу військо-вої влади. Загальний нагляд і узгодження діяльності цих комітетів та різних ор-ганізацій з питання залучення біженців на сільськогосподарські роботи, а також інформування МВС про хід всієї справи покладався на особливих уповноваже-них ОН з УБ3. Закінчувалися «Правила» вищезгаданою пафосною відозвою, яка, на переконання її авторів, в умовах нового революційного життя мала зіг-рати на громадянських почуттях біженців. Зрозуміло, що практична реалізація цього документу наразилася на значні труднощі, що було пов’язано із кризою, в якій перебувала тогочасна Росія. Крім того, в губерніях і повітах продовжували функціонувати бюро праці, до яких і зверталися біженці, бажаючи, серед іншого, віднайти роботу й у сільській міс-цевості. Передбачувані «Правилами» структури дублювали діяльність вже іс-нуючих бюро. Поза тим можна стверджувати, що складність формування комі-тетів проявлялася і в запланованій оперативності у підборі кадрового складу, укладання кошторисів, щоби гіпотетично встигнути до початку польових робіт. У той же час самі земства були охоплені революційною стихією, а тому цілком логічно постане питання: «Чи було їм до виконання «Правил» і навантаження себе ще додатковою роботою з примарною перспективою її фінансування»? Слід зауважити, що ініціатива відкриття бюро праці, які б забезпечували попит на біженецьку працю у сільському господарстві, в окремих випадках іш-ла від місцевих самоврядувань. Так, 22 березня 1917 р. було відкрито Кремен-чуцьке бюро праці, яке поширювало свої повноваження на населені пункти по-віту та місто Кременчук. «З перших днів існування, завдяки належним чином поставленій рекламі – коли населення було широко повідомлено про його роботу […] за два тижні своєї діяльності бюро відвідало 744 особи, що у середньому склало 62 особи в день»1. 1 Держархів Полтавської обл., ф. 1069, оп. 1, спр. 3, арк. 39. 2 Там само, арк. 38 зв. 3 Там само, арк. 37. Поступово його діяльність поширилася і на сільську місцевість повіту «… шляхом періодичної розсилки оголошень, звертань до населення, а також шля-хом особистого огляду волостей повіту агентом бюро». У складі повітового бюро працювали повітовий агент, секретар-статистик, реєстратор та служник з місячним окладом відповідно 160 крб., 100 крб., 50 крб. і 20 крб.2. І вже 19 квітня 1917 р. на своєму надзвичайному зібранні члени Кремен-чуцької повітової управи заслухали доповідь «Про організацію бюро праці у зв’язку з сільськогосподарськими роботами». У ній, крім іншого, містилася ін-формація про перші результати роботи повітового бюро праці3. Аналізуючи цей документ, можна зробити висновок, що ідея створення такого бюро йшла від діячів управи і ніяк не була кроком до виконання урядових «правил щодо захо-дів залучення біженців до сільськогосподарських робіт». Члени управи висту-пили ініціаторами перед Полтавською губернською земською управою, з тим, щоби остання, враховуючи переважно її аграрний характер господарювання, «… пов’язала діяльність [губернського. – Л. Ж.] бюро праці з обслуговуванням інте- ресів сільського господарства, вживаючи заходів щодо врегулювання попиту і пропозиції на трудовому ринку губернії…»1. 1 Там само, арк. 37 зв. 2 Там само, арк. 38. 3 Там само, арк. 38 зв. 4 Державний архів Дніпропетровської області, ф. 463, оп. 1, спр. 21, арк. 93. 5 ЦДАВО України, ф. 799, оп. 1, спр. 12, арк. 30 зв. 6 Держархів Харківської обл., ф.18, оп. 21, спр. 235, арк. 81. 7 ЦДАВО України, ф. 799, оп. 1, спр. 6, арк. 16–16 зв. Губернська влада прийняла проект Кременчуцької земської управи щодо необхідності організації під керівництвом губернського бюро праці відповідно 14 повітових бюро. До них передбачалося відрядити своїх представників – «14 повітових агентів». Завдання останніх зводилося до проведення роз’їздів насе-леними пунктами повіту з тим, щоби, ввійшовши у відносини із урядовими та громадськими установами і комітетами, займатися справою реєстрації наймачів і «… розширення справи трудового посередництва в повіті, а також для набору партій працівників»2. Для роботи агента та бюро належало винайняти спеціальне приміщення, встановити години його прийому. В кожному повіті передбачалося ввести посаду реєстратора. Слід зауважити, що Кобеляцьке повітове земство та-кож відкрило повітове бюро праці, отримавши з губернського бюджету на його утримання 2600 крб. та 230 крб. на облаштування3. Певний відсоток біженців міг віднайти роботу й у містах. Наприклад, на початку грудня 1917 р. 150 біженців служило охоронцями військовополонених, які працювали на рейкопрокатному, залізообробному і механічному заводі Ка-теринослава. За свою працю вони отримували: «… оклад у сумі 90 крб. і допомогу на дорожнечу: сімейні 15 крб., а неодружені 9 крб.. Усього 105 крб. і 99 крб. на місяць при квартирі від заводу, опалюванні, освітленні та повному харчовому постачанні і забезпеченні»4. Інша частина продовжувала працювати у спеціально відкритих протягом 1915 – 1916 рр. майстернях. Вироблені в них речі йшли здебільшого на потреби російської армії. Наприклад, у місті Лубни Полтавської губернії біженці пра-цювали у кравецькій майстерні5. Мережа майстерень діяла у Харківській губер-нії, там же було організовано і сільськогосподарські артілі6. Працевлаштуван-ням біженців у Волинській губернії займався відділ губернської земської упра-ви із надання допомоги постраждалим від воєнних дій, який для цього започат-кував спеціальне бюро праці. Зусиллям губернського земства було відкрито 10 кузень, 10 стельмашних майстерень та ін.7. Складніше було з пошуком роботи іноземним біженцям, що пояснювало-ся іноетнічним середовищем, мовним та ментальним бар’єром. Тому націона-льні комітети, які функціонували на українських землях, продовжували опіку-ватися у цьому аспекті своїми співвітчизниками. Наприклад, на Харківщині гу-бернське відділення ЦОК мало у своєму підпорядкуванні спеціальне бюро пра-ці. У його штаті працювало 15 інструкторів, які надавали допомогу у влашту-ванні на роботу, та 100 провідників, що супроводжували групи польських біже-нців, які виїздили на роботу в інші місцевості1. Організацією працевлаштування займалося і місцеве бюро праці, яке діяло при губернському комітеті допомоги єврейським біженцям2. 1 Держархів Харківської обл., ф.18, оп. 21, спр. 235, арк. 143 зв. 2 Там само, спр. 30, арк. 6. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 30, арк. 1. У цілому ж частина працездатних біженців з різних причин так і не була забезпечена роботою. Фактично біженці перебували у такому собі замкнутому колі. В умовах прогресуючого безробіття їм було досить складно знайти робо-ту, у той час як місцеві господарі прагнули отримати зиск із використання де-шевшої, порівняно з місцевим населенням, робочої сили біженства. З іншого боку, наростання усвідомлення щодо можливості близької реевакуації, як і кі-лькарічна моральна втома, позбавляли біженців бажання шукати працю. Відтак єдиним порятунком для багатьох ставали мізерна продовольча та матеріальна допомога грошима, одягом чи взуттям. Ще одним напрямком підтримки біженців продовжувалося залишатися надання адресних «продовольчих пайків», а в окремих випадках – невеликих грошових сум. На жаль, задекларовані ОН з УБ норми не встигали за зростан-ням вартості продуктів харчування і фактично перетворилися лише на добрі наміри нової влади. Насправді ж вона зайняла позицію жорсткої економії фі-нансових ресурсів. Підтвердженням того може служити ситуація, що склалася влітку 1917 р. у Харкові, коли місцева влада, враховуючи значне підвищення цін, установила щоденний «продовольчий пайок» для одного біженця на рівні 25 коп.. І вже негайно з Петрограду від Тимчасового уряду надійшла телеграма з категоричною вимогою скасувати це рішення3. Анулювання для частини біженців продовольчої допомоги, певним чином, компенсувалося видачею їжі на пунктах харчування, які ще з літа 1915 р. продов-жували утримувати місцеві самоврядування. При цьому в частині випадків самов-рядування були змушені оплачувати оренду приміщень, в яких ті розташовували- ся Так, Одеське повітове земство щомісячно асигнувало 20 крб. власнику будинку в селі Варварівка, де розташовувався пункт харчування1. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 125. 2 Киевское отделение Комитета для оказания помощи пострадавшим от военных действий (бывший Татьянинский комитет) // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 13 сентября. 3 О реорганизации питательных пунктов // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 13 сентября. Загальне скорочення фінансування біженецьких статей висунуло на поря-док денний питання про їх реорганізацію, а скоріше навіть закриття частини закладів. Прикладом того можна назвати діяльність Київського відділення ко-мітету для надання допомоги постраждалим від воєнних дій (колишній Тетя-нинський комітет). 21 серпня 1917 р. на його засіданні відбулося досить жваве обговорення доповіді голови господарської комісії комітету М. Новикова щодо необхідності оптимізації міських пунктів харчування, що перебували у підпо-рядкуванні відділення. Промовець, задля скорочення витрат, виступив з ініціа-тивою закриття з 1-го вересня 1917 р. пункту на пасажирському вокзалі та їда-льні, зосередивши харчування всіх біженців на станції Київ 1-й товарний. 1182 біженці, які щоденно отримували на ньому обіди, належало переорієнтувати на відвідання іншого пункту. Натомість присутні на нараді делегати від біженців висловилися проти закриття їдальні, наголошуючи на харчуванні там багатьох учнів. Для останніх вельми скрутно було б відвідувати пункт харчування на товарній станції, особ-ливо з початком у школах занять. Крім того, звучали голоси щодо різних злов-живань з боку персоналу пункту, а делегат від біженців Пасинюк доповів комі-тету, що в їдальні отримували їжу діти не тільки убогих, але і заможних біжен-ців2. У результаті обговорень члени наради ухвалили: «1) Їдальню по Степанівській вул. не закривати, надавши їй право видавати їжу біженцям, що вчаться; 2) Призначити Комісію для реорганізації їдальні та гуртожитку на Степанівській вул., причому до складу Комісії повинні увійти представники від Комісії Господарської і делегатів від біженців; 3) усіх дорослих біженців, що харчувалися на Степанівській вул., перевести на пункт харчування «Київ 1-й товарний»; 4) Пункт харчування на ст. Київ 1-й пасажирський передати згідно пропозицією А. Ржепецкого губернській по біженців нараді з 1-го вересня поточного року […]»3. У дещо інший спосіб продовольче забезпечення біженців зорганізував Комітет Київського товариства надання допомоги єврейському населенню, яке постраждало від воєнних дій. Протягом весни 1917 р. його продовольчий відділ відкрив низку продовольчих магазинів і мережу споживчих товариств, які пра-цювали у Рівному, Луцьку Дубно, Кременці, Бережниці, Сарнах, Домбровиці, Володимирці та ін.. Продукти харчування до них постачалися зі складів «… во-линського фронтового комітету ВЗС»1. Відтак можна говорити пошук місце-вими самоврядуваннями, громадськими та етнічними комітетами різних спосо-бів і фінансових резервів для забезпечення, хоча б частково, потреб біженців. 1 Продовольственная помощь беженцам // Там же. – 6 мая. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 231, арк. 52 зв. 3 Дві останні категорії стосувалися опіки лише дітей, молодших семи років. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 231, арк. 52–52 зв. Найбільш соціально вразливою категорією серед біженців, безумовно, подовжували залишатися діти. Серед них у кращому, хоча б моральному плані, були ті, хто перебував із батьками чи родичами. Решта, загубившись чи осиро-тівши в евакуаційному безладі, перебувала у притулках – сиротинцях. Діти-біженці, склавши найбільший сегмент від загальноукраїнської кількості біжен-ців, вимагали посиленої уваги з боку влади, місцевих самоврядувань, громадсь-ких і етнічних комітетів. Комплекс заходів у царині соціального захисту дітей, як і за доби Російської імперії включав: забезпечення належних умов життя у притулках, організацію навчального процесу, надання медичної та матеріальної допомоги, забезпечення одягом і взуттям та ін.. З 1 квітня 1917 р. вступили в дію нові, ухвалені ОН з УБ 29 березня 1917 р., «Норми нарахування кредитів на утримання дитячих притулків» (Додаток 2.17). Його автори підійшли диференційовано до визначення статусу притулків, виділивши заклади першої категорії, розміщені у Петрограді, Москві, Одесі, Києві, деяких курортах та в зоні дії фронтів. Другу категорію склали притулки в губернських і повітових містах2. На підставі аналізу документа можна встано-вити, що в українських губерніях, як і взагалі по Росії, функціонувало сім типів закладів опіки – інтернати, гуртожитки, притулки, навчальні майстерні, почат-кові школи, притулки-«вогнища» і ясла-«вогнища»3. При цьому вони охоплю-вали усі вікові категорії дітей-біженців. Найдорожчою статтею витрат – 45 і 40 крб. на місяць – було утримання дітей в інтернатах, структурах при середніх навчальних закладах, де вони проживали й навчалися. Оплата стосувалася вла-сне утримання дитини, оплата за приміщення чи його обслуговування, навчан-ня, навчальні посібники, харчування, одяг, взуття, білизна і медична допомога. Найдешевшим була оплата за навчання дітей у початкових школах без «гарячих сніданків» – 3 крб./міс.4. Насправді, між визначеними нормами і їх реальним втіленням у життя лежала глибока прірва, зіткана з різних об’єктивних і суб’єктивних факторів. На жаль, точно встановити кількість закладів опіки, навчальних закладів та дітей-біженців, які там перебували, не має можливості. Усе ж певні тенденції в загальноукраїнському масштабі можна окреслити1. Перш за все слід відзначи-ти факт збереження мережі закладів опіки, а в ряді повітів необхідно констату-вати і відкриття нових притулків, класів для навчання, дитячих садків. Місцева влада усіма засобами намагалася покращити становище маленьких біженців, залучаючи до цього кошти з різних джерел фінансування. Заклади опіки, які раніше утримувалися Тетянинським комітетом, перебували у процесі перепід-порядкування місцевим земствам. У цьому контексті слушним буде такий собі калейдоскопічний аналіз ситуації в українських тилових і прифронтових губер-ніях, з тим щоби скласти хоча б певне уявленн япро її особливості. 1 Статистичні дані щодо кількості закладів соціального захисту та дітей у них було взято із пояснювальних записок до кошторисів, які готували губернські та повітові земські управи, етнічні комітети. При цьому їх автори не завжди вважали за потрібне вказувати чи то кількість закладів – шкіл, притулків, гуртожитків, чи саму кількість дітей. 2 ЦДАВОУкраїни, ф. 799, оп. 1, спр. 6, арк. 13 зв. 3 Там само, арк. 16–18. 4 Там само, арк. 14–15. 5 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 16 зв. Так, у прифронтовій Волинській губернії за неповними даними 16404 ди-тини опікувалося у 120 закладах різного спрямування, з яких у віданні Волин-ської губернської земської управи перебувало 44 притулки, де проживало 2200 дітей, а також 134 школи, які відвідувало 6700 дітей2. У Житомирському повіті функціонував притулок для 160 дітей, дві дитячі лікарні, де могли покращувати своє здоров'я 60 дітей, сільськогосподарський притулок для 70 дівчаток. Пові-тове земство оплачувало і навчання дітей біженців у школах. У повітах Волині також було організовано майстерні для 900 дітей, де вони навчалися несклад-ним ремеслам3. Національні комітети – комітет Київського товариства допомо-ги євреям, губернське відділення Центрального Польського Комітету та інші у відкритих для дітей-біженців школах забезпечили їх безкоштовними гарячими сніданками4. Окремо слід назвати організовану для 2610 єврейських дітей ме-режу дитячих садків5. На Полтавщині значна кількість дітей продовжувала перебувати у приту-лках, якими опікувалися повітові земства, громадські спілки, етнічні комітети. У свою чергу здобути необхідні знання вони могли у навчальних закладах різ-них типів. Наприклад, на кошти Кременчуцької управи навчалося 110 дітей, Кобеляцької – 52 дитини, причому вони отримували гарячі сніданки, Гадяцької – 150. Здобуттям грамоти маленькими біженцями опікувалися і Миргородське, Лубенське, Костянтиноградське, Переяславське, Золотоніське, повітові земст-ва1. У Роменському повіті функціонувало 29 класів для дітей-біженців при реа-льному, комерційному, залізничному училищах і міській жіночій гімназії. Пев-на частина дітей навчалася у духовному училищі2. При цьому слід зауважити, що згідно з розпорядженням начальника управління південних залізниць, діти залізничних службовців-біженців відвідували залізничні школи безкоштовно3. У комерційному училищі Переяслава освіту здобувало 44 учні, евакуйованих із Кам’янця-Подільського, навчання яких оплачувалося за рахунок збору коштів із більш заможних учнів. У Лубенській чоловічій гімназії навчався 41 учень4. У Полтаві відділення Польського товариства мало два притулки, де проживало 100 дітей, три школи (початкові та середня) та реальне училище, які відвідувало відповідно 320 і 360 учнів5. 1 Там само, арк. 3–3 зв. 2 ЦДАВО України, ф. 799, оп. 1, спр. 12, арк. 27 зв. 3 Там само, арк. 28. 4 Там само, арк. 29 зв., 30. 5 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 4. 6 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 70. 7 Там само, арк. 70. 8 Там само, арк. 71. 9 Там само, спр. 251, арк. 23. На території Харківської губернії також продовжувала функціонувати ро-згалужена мережа закладів опіки дітей. Наприклад, на території Вовчанського повіту діти-сироти проживали у двох притулках – у Великому Бурлуці (81 особа) та Нижньому Салтові (79 осіб), а також у трьох гуртожитках у Верхній Писарівці (31 особа), Нижньому Салтові (25 осіб), Хотомлі (23 особи). З 1 серпня 1917 р. у слободі Хотомля було відкрито новий гуртожиток на 25 дітей, які до того ж там навчалися «слюсарно-ковальсько-столярній майстерності»6. Цікаво зауважити, що приміщення деяких притулків, які були орендовані у приватних власників, на підставі відповідних заяв належало повернути останнім. У цьому зв’язку, щоби діти не залишилися на вулиці, повітове земство, за підтримки губернської влади, придбало садибу з будинком і садом7. У Вовчанську було організовано гуртожиток для 60 дітей-сиріт, з евакуйованих до міста двох гімназій з міста Дубно Волинської губернії8. На 25 дітей було влаштовано притулок у Валках9. Досить активну роботу, направлену на організацію соціального захисту дітей-біженців, здійснювали етнічні комітети. На 1917 р. розгалужену мережу закладів опіки мало губернське відділення ЦОК. У 18 притулках – 14 денних і 4 постійних перебувало відповідно 705 і 160 дітей. Крім того, 243 учні навчалися у середніх навчальних закладах1. Харківський губернський комітет допомоги жертвам війни з улаштування біженців-євреїв мав два притулки для 96 дітей від 4 до 8 років у Куп’янську і Слов’янську, а для 589 – організувало навчання у спеціально створених школах2. На утриманні Харківського відділення Литовсь-кого товариства перебував притулок на 106 дітей та 37 учнів середніх навчаль-них закладів. У свою чергу під опікою міського Латиського комітету утримува-лося 500 учнів та кілька вчителів-біженців3. 1 Там само, спр. 235, арк. 143 зв. 2 Там само, арк. 76 зв. 3 Там само, спр. 251, арк. 29–29 зв. 4 Там само, ф. 45, оп. 10, спр. 190, арк. 33. 5 Там само, ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 23 зв. 6 Там само, спр. 235, арк. 70–71. Навчальний процес у школах та класах для дітей перебував на достатньо-му рівні. Наприклад, на серпень 1917 р. у Харкові функціонувало 68 класів для 2500 представників різних етнічних груп4. У Богодухівському, Валківському, Зміївському, Ізюмському, Куп’янському, Лебединському, Охтирському, Хар-ківському повітах та у містах Слов’янську і Чугуєві продовжувала діяти мережа спеціальних шкіл, яку відвідували 4813 учнів5. На особливу увагу заслуговує діяльність знову ж таки Вовчанського повітового земства, в якому навчальним процесом було охоплено 2781 дитина. Із них – 2257 дітей навчалося у 45 спеці-ально створених початкових класах, для чого земство винаймало 18 приміщень у різних населених пунктах повіту. У середньому один учитель навчав до 50-ти учнів. Також 524 підлітки, навчалися у середніх навчальних закладах. У пере-важній більшості шкіл діти були забезпечені гарячими сніданками6. У дев’яти повітах Харківщини губернське відділення ЦОК продовжувало утримувати 26 початкових шкіл для 1750 дітей-біженців, забезпечених навчальними матеріа-лами та гарячими сніданками (Додаток 2.18). На утриманні відділення перебу-вали приміщення, де проводилися заняття, а також мешкали вчителі. Належним чином було організовано опікування неповнолітніх біженців у південній Херсонській губернії. Аналізуючи матеріали Додатку 2.19, можна встановити, що 2352 дитини перебували на утриманні місцевих біженецьких структур, які займалися організацією їх навчального процесу та належних умов життя. Скласти уявлення про тогочасну школу для дітей-біженців можна на прикладі закладу для неповнолітніх поляків, який функціонував у Херсоні. На утриманні Херсонського Тимчасового комітету допомоги біженцям Царства Польського перебувала відкрита ще у жовтні 1915 р. школа з трьома, а у 1917/1918 навчальному році з чотирма відділеннями (класами), де навчалося 227 дітей. Школа мала три класні кімнати і два передпокої, очевидно, винайма-вся приватний будинок. Для новоствореного класу була орендована кімната у приміщенні Херсонського благодійного товариства. За їх використання Тимча-совий Херсонський комітет допомоги біженцям Царства Польського щомісячно виплачував по 15 крб.. У зв’язку зі збільшенням кількості учнів, комітет запросив ще одну вчи-тельку. Відтак педагогічний колектив складався із семи вчителів, з яких три працювало безкоштовно. Щомісячна зарплатна була такою: учитель отримував 160 крб., дві учительки – по 135 крб., учителька співів – 30 крб., шкільний сто-рож – 75 крб. (без харчування), служниця, яка готувала сніданки – 40 крб.. Про значення шкільного харчування зазначалося у пояснювальній записці до кош-торису утримання цієї школи: «Сніданки, − для дітей дуже необхідні, враховуючи загальну бідність біженців. Недоїдання дітей це найбільше зло, той батіг, що породжує хирлявість – джерело хвороб»1. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3. спр. 109, арк. 136 зв. 2 Там само, спр. 24, арк. 5–7, 11–13, 17–18. 3 Там само, спр. 119, арк. 5–7. На утримання школи, що включало закупівлю навчальних посібників, продуктів, вугілля для їх приготування, різні господарські потреби, щомісячно витрачалося 1070 крб.. Слід наголосити, що всі діти польських біженців, які проживали на Херсонщині, були охопленні навчанням у школах різних типів. При цьому вони відвідували не лише класи, відкриті при земських навчальних закладах, а й дещо дорожчі приватні гімназії та комерційні училища (Додаток 2.20). Розгалужену мережу закладів опіки дітей біженців мали Катеринославсь-ка, яка несла основне навантаження щодо розміщення цієї категорії тогочасного суспільства, Київська та Чернігівська губернії2. У контексті соціального захисту дітей-біженців слід розглядати і пробле-му ліквідації Тетянинського комітету, під чиїм патронатом донедавна перебу-вала мережа шкіл та притулків. 28 квітня 1917 р. члени ОН з УБ на своєму засі-данні одностайно комітету висловилися за його ліквідацію. Натомість, було ви-знано, що сама «передача притулків досить проблематична і потребує часу», позаяк вимагала згоди представників губернських нарад у справах біженців щодо перспектив перебрати на себе відання його установами з цілим комплек-сом проблем, головна з яких – хронічне недофінансування3. В Україні цей процес також був складним, неоднозначним і практично тривав до зими 1918 р., коли на загальноукраїнському рівні усі інституції ко-лишнього Тетянинського комітету офіційно перейшли у підпорядкування Укра-їнського товариства допомоги жертвам війни1. У місцевій площині їх передба-чалося передати у відання земських і міських управ. Наприклад, 24 жовтня 1917 р. у Житомирі відбулося засідання президії ГН з УБ за участі представника МВС Тимчасового уряду Загурського, на якому розглядалася проблема переда-чі губернському земству притулків та інших закладів колишнього Тетянинсько-го комітету. У зв’язку з важливістю питання було ухвалено провести загальні збори наради з тим, щоби знайти шляхи вирішення цього складного питання2. Це зібрання було скликано 6 листопада того ж року, на якому під головуванням члена ГН з УБ М. Либовича було лише обрано комісію для розгляду зазначено-го питання, а також розподілу 150 тис. крб. серед біженецьких організацій3. 1 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 10 зв. 2 Совещание о беженцах // Волынь. – 1917. – 24 октября. 3 Совещание о беженцах // Там же. – 8 ноября. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 230, арк. 7. На жаль, процес ліквідації Тетянинського комітету був позначений руй-нацією усталеного порядку опікування неповнолітніх. Наприклад, у Харкові на фінансуванні комітету перебувало дев’ять садків, де діти знаходилися по 8 – 9 годин щоденно, у той час як їх батьки працювали. Малеча, відвідуючи ці закла-ди, отримувала додаткове покращене харчування, з ними працювали виховате-льки4. Проте недофінансування коштів вело до згортання ще донедавна звичних видів опіки, а відтак погіршення і без того скрутного їх становища, появою но-вих викликів соціально-економічного характеру. При цьому питання мало подвійний, так би мовити, підтекст. З одного боку, не можна було допустити закриття притулків і навчальних закладів, а з іншого – залишити без роботи учительський персонал, який теж здебільшого підбирався із біженців. Так, наприклад, 19 серпня 1917 р. голова відділу народ-ної освіти Харківської міської управи отримав листа від учительок М. Мендис і А. Граудин, які працювали у школі для дітей-біженців при Ново-Павлівській початковій школі міського товариства грамотності. У ньому виражалося про-хання вберегти від закриття школу, яку в 1917/1918 навчальному році відвіду-вали понад 150 учнів-біженців, залишити вчительські посади та «… видати під-вищені оклади, починаючи з 1 квітня 1917 р. по 200 крб. на місяць, як-то отриму- ють учителі, які навчають дітей-біженців у містах»1. Наприкінці серпня того ж року міська управа, відповідно до своєї ухвали, взяла школу на своє утримання2. 1 Там само, ф. 45, оп. 10, спр. 190, арк. 2–2 зв. 2 Там само, арк. 1–1 зв. 3 ЦДІАК України, ф. 707, оп. 311, спр. 1, арк. 201. 4 Там само. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 23. Навесні 1918 р. у Києві виникла інша проблема, коли власники навчаль-них закладів почали відраховувати учнів-біженців за неможливість Київського відділення Всеросійського комітету допомоги жертвам війни (колишнього Те-тянинського комітету) оплатити їх навчання. У зв’язку з цим 8 березня відді-лення розіслало прохання до дирекцій цих закладів із запевненням оплатити в майбутньому їх навчання, передбачаючи можливість підтримки з боку україн-ської влади. 19 березня до Міністерства освіти надійшов лист від голови Ради делегатів біженців, що діяла при губернському відділенні Всеросійського комі-тету допомоги жертвам війни з проханням «вжити заходів з тим, щоби діти біженців не відраховувалися з навчальних закладів до покращення його фінансо-вого становища, який в такім разі негайно погасить заборгованість за навчан-ня дітей біженців»3. 1 квітня 1918 р. директор департаменту вищої та середньої освіти С. Сущинський звернувся до комісаріату Київської шкільної округи з проханням ввійти у стосунки із навчальними закладами на предмет припинення цієї негативної практики, оскільки Міністерство в найближчому часі мало задо-вольнити ці запити4. Практично реальний процес передачі затягувався з різних причин, а за ці-єю невизначеністю притулки переживали жахливу скруту, не маючи змоги придбати найнеобхідніше для підопічних дітей. Важливою проблемою продовжувало залишатися медичне обслуговуван-ня біженців, оскільки зі зміною влади з’явилися нові проблеми – перепідпоряд-кування медичних закладів колишніх благодійних комітетів, хронічне недофі-нансування цих статей, загроза наростаючої хвилі епідемічних захворювань. Поряд з тим земські медичні заклади продовжували лікувати біженців, утри-муючи розгалужену мережу амбулаторних закладів та стаціонарних лікарень. При цьому у багатьох випадках витримувався основоположний принцип земсь-кої медицини – надання безкоштовного лікування незаможному населенню. «Турбота про лікування біженців різних національностей, як зазначалося на одному із засідань правління Харківського губернського об’єднаного комітету з улаштування біженців, лежить на земствах»5. Фактично в нових політичних умовах цей принцип, всупереч наростаючим фінансовим проблемам, було збережено. Для ілюстрації можна навести лише де-кілька прикладів. Так, у Херсонській губернії біженці отримували «… безкоштов-ні ліки і можливість лікуватися у стаціонарі»1. З 14 липня 1917 р. у Лебединсь-кому повіті Харківської губернії, відповідно до прийнятої місцевим повітовим ко-мітетом допомоги біженцям, останні, на разі відсутності ліків у земській лікарні, могли за рахунок коштів комітету придбати їх у приватних аптеках2. У Житомир-ському повіті на кошти губернської земської управи, працював санаторій для бі-женців, де одночасно оздоровлювалися 200 біженців3. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 106. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 81. 3 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 133. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 67. 5 Там само, спр. 251, арк. 11 зв.–13. 6 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 16 зв. 7 Там само, арк. 16. 8 Там само, арк. 3–3 зв. При цьому слід зазначити, що для стаціонарного лікування біженців ви-користовувався ліжковий фонд земських лікарень, а у частині населених пунк-тів було відкрито спеціальні лікарні. Наприклад, у Харківській губернії такі ме-дичні заклади діяли у чотирьох повітах: Богодухівському (на 30 ліжок), Зміїв-ському (на 20 ліжок), Ізюмському (на 20 ліжок), Харківському (на 130 ліжок). У підпорядкуванні губернської земської управи перебувала лікарня на 20 ліжок4, а також 200 ліжок у повітових земських лікарнях5. У частині губерній продовжували функціонувати медичні заклади, які пе-ребували у підпорядкуванні відділення Всеросійського комітету допомоги пос-траждалим від воєнних дій (колишній Тетянинський комітет) та місцевих етні-чних комітетів. Наприклад, восени 1917 р. на Волині його губернське відділен-ня оплачувало перебування 800 біженців у земських лікарнях6. Крім того, у ро-зпорядженні Волинського губернського відділення ВЗС знаходилася мережа амбулаторій та лікарень для біженців7. Окремо слід назвати медичні заклади, в яких лікувалися етнічні біженці – поляки, латиші, литовці, євреї. Відкривалися вони, головним чином, у міс-цях їх компактного проживання для обслуговування біженців, які не володі-ли місцевою мовою. У таких випадках медичний персонал, як і вчительські кадри, відшукувався також із числа біженців. Так, на утриманні губернських відділень ЦОК, ПТДЖВ, Київської ради польських товариств перебувала ме-режа відповідних закладів для польських біженців8. Подібними закладами опікувалися відділення Латиського центрального комітету, Литовського ко- мітету допомоги потерпілим від війни, Київського товариства допомоги єв-реям, Товариства надання допомоги єврейському населенню, яке постражда-ло від воєнних дій та ін.1. 1 Там само, арк. 10, 11, 14 зв., 16, 17, 22. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 18 зв. 3 ЦДАВО України, ф. 799, оп. 1, спр. 12, арк. 27. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 81. 5 Там само, спр. 251, арк. 12, спр. 30, арк. 1. 6 Там само, спр. 251, арк. 12 7 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 3, арк. 151. Медичний персонал, який обслуговував біженців, складався, головним чином, із земських лікарів і фельдшерів, які за свою роботу отримували винаго-роду від місцевих біженецьких комітетів. Їм оплачувався прийом, лікування та роз’їзди до хворих. При цьому можна припустити, що рівень оплати їх праці не залежав від кількості біженців, яких вони лікували, а швидше від фінансових можливостей самоврядувань та етнічних комітетів. Наприклад, у місті Суми Харківської губернії лікар, який обслуговував 1282 біженці, отримував щоміся-чно 150 крб.2. У Кременчуці Полтавської губернії лікар, фельдшер та санітар, які працювали на міському медико-харчовому пункті, мали за свою роботу від-повідно 250, 100, 75 крб.3. Лікар і два фельдшери, які надавали допомогу єврей-ським біженцям, отримували від харківського міського єврейського комітету на «роз’їзди та лікування» по 30 крб.4. У середині літа 1917 р. 12 лікарів та 15 фе-льдшерів Харкова обслуговували 41791 біженця5. На лікування хворих біжен-ців амбулаторно самоврядуванням у середньому витрачали 15 коп. на місяць, а на стаціонарне – 1 крб. 80 коп. щоденно6. Проблемою оздоровлення біженців, зокрема на одеських лиманах, про-довжував займатися Тетянинський комітет, незважаючи на падіння самодер-жавства і наростання негативного ставлення до нього. Ще 21 березня 1917 р. О. Нейдгарт розіслав до його губернських відділень спеціальний циркуляр. У ньому, зокрема, зазначалося: «Тетянинський комітет, турбуючись про можливість оздоровлення біженців на Одеських лиманах і в поточному 1917 р., увійшов у зносини із власником лікувального закладу на Хаджибейському лимані доктором Сахаровим про надання Комітету для лікування біженців у його лікувальному закладі і прилеглій до лиману дачі 300 місць у кожному сезоні, − з них 200 місць для дітей до 15-річного віку і 100 для дорослих»7. Згідно з угодою для Одеського відділення комітету було передано 100 місць (60 для дітей і 40 для дорослих), а решту – 200 місць (140 для дітей і 60 для дорослих) передбачалося передати губернським відділенням. Для організа-ції поїздок біженців до лиману місцеві комітети мали забезпечити їх «… білиз-ною, взуттям і грошовою допомогою на проїзд та повідомити про прибуття Одеське відділення комітету»1. На початку травня 1917 р. двадцять місць (12 для дітей і 8 для дорослих) отримало для розподілу серед біженців Волинське губернського відділення Тетянинського комітету2. 11 червня того ж року М. Герценвиц, голова Полтавського губернського відділення комітету розіслав те-леграму до своїх повітових відділень у Гадячі, Костянтинограді, Кременчуці, Лохвиці, Лубнах і Ромнах, у якій повідомляв, що кожне з них отримало по два місця для біженців на лікувальному лимані в Одесі3. 1 Там само, арк. 151 зв. 2 К сведению беженцев // Волынь. – 1917. – 4 мая. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 3, арк. 157. Проте нові умови політичного життя диктували свої умови й у сфері ме-дичної допомоги біженцям. Фінансові проблеми, з якими зіткнулися відділення колишнього Тетянинського комітету – Всеросійського Комітету для надання допомоги постраждалим від воєнних дій, змушували їх передавати медичні за-клади, які ще донедавна перебували у його підпорядкуванні, місцевим самовря-дуванням. Прикладом того можна навести діяльність медичної комісії його Ки-ївського губернського відділення. 11 вересня 1917 р. на її засіданні член комісії професор М. Стражеско виступив із доповіддю про стан медичних установ. Ви-ступаючий повідомив про ухвалу щодо передачі міському управлінню лікува-льних закладів – лікарні для легеневих хворих, лікарні для хворих внутрішніми хворобами, інфекційної лікарні та хірургічного відділення. Причиною такого кроку комісія назвала недостатність фінансування, яке надходило від губернсь-кої наради з улаштування біженців. У разі відмови міського самоврядування прийняти під свою опіку лікувальні заклади, то у першу чергу передбачалося лік-відувати хірургічну і інфекційну лікарню. Лікарні для хворих на сухоти та дитячу передбачалося поки що зберегти. Для ведення переговорів з міською владою було обрано спеціальну комісію, до якої увійшли А. Ржепецький, М. Стражеско, І. Лев-ко та І. Нещадим-Нещадименко. 26 вересня 1917 р. на засіданні медичної комісії відділення М. Стражеско доповів про результати перемовин, «… у результаті яких міське самоврядування погодилося прийняти лікарні і відділення у своє володіння». Щодо умов передачі, то комісія ухвалила передати лікарні міському самоврядуванню, залишивши за собою 50 ліжок. А. Ржепецкий, який головував на засіданні запропонував, по-перше, збільшити число залишених ліжок у дитячій лікарні до 25-ти; по-друге, інвентар передати місту за ціною, що перевищувала приблизно удвічі ціну при купівлі, але нижче ринкової. Після обміну думок члени засідання ухвалили: 1) передати лікарні відді-лення міському самоврядуванню на умовах, вироблених медичною комісією, але з поправкою згідно з пропозиціє А. Ржепецкого; 2) у випадку, якщо від ін-вентарю залишаться невитрачені суми, то такі повинні бути повернені в касу відділення; 3) клопотати перед міським самоврядуванням, щоб останнє у всіх медичних закладах залишило персонал на своїх посадах. У розпорядженні ко-мітету було залишено лікаря для відвідання хворих удома, а також санітарні карети1. Отже, можна констатувати, що медичне обслуговування біженців і на-далі залишалося в руках місцевих самоврядувань, а нові революційні події, у свою чергу, додали і нових проблем. 1 О медицинских учреждениях // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 20 октября. Таким чином, у нових революційних умовах влада Тимчасового уряду та УЦР декларували наміри щодо поліпшення життя біженців, але реальність пока-зала, що то була досить складна справа. У той же час місцеві органи влади в осо-бах губернських комісарів та земства різних рівнів робили все можливе, щоби врятувати у прямому сенсі цього слова від смерті знедолену біженецьку масу. Фа-ктично можна стверджувати, що за доби УЦР було збережено створену в часи ім-перії мережу закладів соціального захисту та навчання дітей-біженців. Як і в по-передній історичний період біженці отримували медичну та продовольчу допомо-гу, було зроблено спроби залучити останніх до польової кампанії 1917 р. Поряд з тим, проблему забезпечення життєвих потреб цієї категорії тогочасної людності слід розглядати в контексті розгортання тодішніх політичних подій, які, безумов-но, негативно впливали і на діяльність біженецьких структур і на реалізацію про-грамних положень. 2.3. Підготовка до реевакуації біженців З а коротку в історичному вимірі добу існування УЦР – УНР її уря-довими структурами було започатковано безпрецедентний на той час комплекс підготовчих робіт для організації репатріації1 сотень тисяч біжен-ців Першої світової війни, які тимчасово проживали чи обрали Україну як тери-торію свого транзитного руху. Одночасно українська влада прагнула налагоди-ти співпрацю із відповідними структурам держав-учасниць Четверного союзу, оскільки повертатися цим людям належало в межі дії все ще існуючого Півден-но-Західного фронту, а після Берестейського миру – в їх окупаційні зони. Від-так успішність реалізації українського плану реевакуації багато в чому залежа-ла від порозуміння з військовими і цивільними владами Німеччини та Австро-Угорщини, бажання останніх іти назустріч пропозиціям української сторони. 1 Репатріація (від лат. Repatriatio – повернення на батьківщину) ‒ повернення на батьків-щину військовополонених і цивільних осіб, що опинилися за межами своєї країни внаслідок війни. 2 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 27–29 зв.; Жванко Л. Біжество Першої світової війни: документи і матеріали. – С. 290. 3 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 27. Умови, строки, а радше алгоритм проведення репатріації біженців фор-мулювали сім статей «Додатку до плану реевакуації», ухваленого 30 грудня 1917 р. на засіданні Виконкому КН у СБ2. Керівні важелі цього процесу було покладено на біженецький департамент як державну інституцію та Реевакуа-ційну комісію, члени якої були авторами плану, а відтак найбільш авторитет-ними та обізнаними зі справою (ст. 7). Місцевою ланкою, яка мала забезпечити безпосереднє виконання плану, стали губернські комісари. Відповідно до по-ложень документу перш за все передбачалося зібрати статистичні дані про кі-лькість біженців і німців-колоністів в Україні, а також українців-виселенців у Росії з обов’язковим зазначенням місця їх тимчасового проживання; наявності багажу й інвентарю, найближчі залізничні станції та ін. Губернські наради з улаштування біженців, на які покладалося виконання цього доручення, а в Росії – українські комітети, до 25 січня 1918 р. були зобов’язані надіслати ці дані на адресу біженецького департаменту Генерального секретарства внутрішніх справ (ст. 1). На підставі отриманих даних у стислі терміни передбачалося скласти «… докладну карту місць розселення біженців» (ст. 2)3. При цьому слід зауважити, що ще 2 жовтня 1918 р. К. Лоський від імені Генерального сек- ретарства внутрішніх справ направив губернським комісарам спеціального циркуляра, на підставі якого належало «… не одмовити повідомити в якнайскорішім часі: 1/ скільки є в межах губернії біженців, 2/ які установи піклуються ними, 3/ з яких губерній походять біженці і скільки їх по окремих губерніях і 4/ чи вироблено план повернення біженців до дому на разі демобілізації і, як що вироблено, то яких саме підставах»1. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 152, арк. 60. 2 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 27. 3 Там само, арк. 29 зв. Зібрані дані передбачалося використати для вироблення спільного з «вій-ськово-фронтовими установами» плану повернення біженців на Волинь, Поділ-ля, Холмщину та Галичину. Протягом 25 січня - 10 лютого 1918 р. Реевакуаційна комісія спільно із пред-ставниками національних біженецьких організацій, Міністерства шляхів, Головної медико-санітарної управи МВС, Міністерства міжнародних справ і представника Галицько-Буковинської комітету мали виробити напрямки руху «… біженецьких поїздів по території України, головні їх лінії, входячі і виходячі пункти…», визна-чити денну норму проходження біженецьких потягів та їх склад для окремих від-різків шляхів, а також «… всі пункти, де повинні бути закладені чайні, пункти харчування, денні пункти, амбулаторії, дезинфікційні та лікарні» (ст. 3)2. У стислі терміни належало профінансувати усі складові плану. Тому до 15 лютого 1918 р. Реевакуаційна комісія, на підставі вище розроблених поло-жень, була зобов’язана підготувати «… кошторис на закладення цих пунктів і випросити кошти не пізніше 25 лютого 1918 р.» (ст. 4). До 5 березня 1918 р. кредити мали надійти губернським комісарам, Закінчити підготовчі роботи планувалося до 25 березня того ж року, розпочавши відразу «реевакуаційний перевіз», «коли до того не буде перешкод з боку внутрішньої та зовнішньої по-літики, а закінчитися не пізніше осені» (ст. 5 - 6)3. Остання поправка була до-сить суттєвою та і пророчою водночас, оскільки сам план готувався у грудні 1917 р., фактично в умовах оголошеної Радянською Росією війни та розгорну-тої проти України збройної агресії. Наприкінці 1917 р. в її руках опинилося майже все Лівобережжя, нависла загроза над Києвом, а на початку лютого 1918 р. більша частина України перебувала під більшовицькою окупацією. Підписання Берестейського договору, а згодом і вступ на початку березня 1918 р. німецько-австрійських військ на територію України дозволили продов-жити підготовку до організації проведення репатріації біженців. На жаль, стро- ки виконання наміченого плану не з вини біженецьких структур УНР уже були «скореговані», як і було затримано збір статистичної інформації щодо розсе-лення біженців. Наявність цих даних фактично мала стати відправним момен-том до подальшої роботи спеціальних комісій, які розробляли напрями та умо-ви їх руху. Варто зазначити, що 5 січня 1918 р. біженецький департамент ще встиг в умовах більшовицького наступу на Київ розіслати анкети до губернських комісарів1, яким, у свою чергу, належало донести інформацію до повітових і мі-ських управ. Останні змогли зібрати і подати дані лише у березні – квітні 1918 р.. 1 ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 238, арк. 2. 2 Korzeniowski M. Tułaczy los. ‒ S. 223. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1609, арк. 11. 4 Там само. Протягом березня - квітня 1918 р. УНР розгорнула широку підготовчу роботу щодо реалізації статті 3 «Додатку до плану реевакуації біженців». Екст-реність проведення цих заходів зумовлювалася початком некерованого руху біженців, головним чином, із суміжних з Радянською Росією губерній, небезпе-кою поширення серед них епідемічних захворювань. У свою чергу біженці з сусідніх держав, незалежно від їх національності, політичних переконань та ін., були змушені просто втікати до України. Причиною того стало погіршення їх становища як «…наслідок байдужого ставлення більшовиків до початої само-вільної реевакуації, утворення великого скупчення людей у прифронтових губе-рнія, брак порозуміння в питанні пропуску їх через лінію фронту»2. На початку весни 1918 р. при біженецькому департаменті було утворено чотири спеціальні підкомісії – залізнична, водна, шосейна (ґрунтова), медико-продовольча – з питань розробки умов транспортування біженців на різних ви-дах транспорту3. Розпочала роботу осібно створена спеціальна комісія з питань реевакуації біженців водними шляхами, оскільки за умов кризового стану залі-зниць «роль водного шляху мала особливе значення». До її складу ввійшли представники судновласників, акціонерних товариств та інших структур4. У своїй роботі ці структури тісно співпрацювали з Реевакуаційною комі-сією, авторкою плану повернення додому біженців. Потрібно зазначити, що пі-дкомісії здійснили справді титанічну роботу з пошуку найбільш оптимальних та водночас економних для державної скарбниці способів перевезення біженців та надання їм допомоги в дорозі. При цьому слід наголосити на принциповому моменті – реевакуацію біженців передбачалося проводити за кошти УНР, що було досить важливим для сотень тисяч злиденних жертв війни. Перш за все члени підкомісії погодили запропонований Реевакуаційною комісією план перевезень біженців п’ятьма головними залізничними магістра- лями: 1) Ростов – Катеринослав – Бобринськ – Фастів – Козятин – Ковель – Холм; 2) Курськ – Київ – Козятин – Жмеринка – Волочиськ; 3) Київ – Сарни – Ковель – Брест; 4) Ростов – Харків – Ворожба – Бахмач – Гомель – Калинковичі – Лунінець – Брест; 5) Калинковичі – Коростень – Шепетівка – Проскурів – Гусятин. Проте ними було встановлено, що «в нинішній час у зв’язку з угоном вагонів і паровозів на схід, а також за умов браку палива кількість потягів на кожному з напрямків може бути не більше однієї пари»1. Негативним фактором, як встановили члени підкомісії, було руйнування частини залізничних мостів та зайняття військови-ми окремих відтинків залізниць. На весну 1918 р. ситуація на залізничному транспорті України складалася досить несприятливо, оскільки, на думку І. То-локньова, під впливом екстремальних умов воєнного часу було повністю виче-рпано потенційні можливості для його подальшої продуктивної діяльності. 1 Там само, арк. 5. 2 Толокньов І. В. Залізничний транспорт України в період Першої світової війни... – С. 117. «На Південно-Західних, Південних і Катерининській дорогах різко підвищився відсоток несправних паровозів і вагонів; хронічно не вистачало палива, а наявні запаси вугілля та антрациту (здебільшого низької якості) через недостатні темпи поповнення протягом 1917 – квітня 1918 р. були використані за призначенням»2. За таких умов придатними до використання вони назвали лише дві магіст-ралі: Бобринськ – Фастів – Пост Волинський – Сарни – Маневичі та Київ ‒ Ко-зятин – Жмеринка – Волочиськ. При швидкості потягу у 20 (!) верст за годину ешелон з однією тисячею біженців міг подолати шлях від Бобринська до Мане-вичів за 12 днів, а від Києва до Волочиська за 10 днів. Результатами напрацювань залізничної комісії стало й визначення переліку станцій, де передбачалося влаштувати пункти харчування. До того ж передба-чалося забезпечити кожну станцію кип’ятильниками різного об’єму, з тим що-би біженці мали змогу отримати чай чи просто окріп, а також організувати ме-дико-санітарний нагляд. Важливою вимогою, яку висловили члени комісії в умовах поширення епідемічних захворювань, була організація дезінфекції ру-хомого складу залізниць. Вартість перевезень залізницями біженців мала визначити спільна угода МВС і Міністерства шляхів з можливим використанням для розрахунків існую-чого тарифу № 117, на підставі якого велася оплата їх транспортування в умовах евакуації 1915 р.. Стосовно проїзних документів, на підставі яких належало ви-давати дозволи на проїзд, то члени підкомісії зійшлися на думці, що оптималь- ним можна визнати існуючий зразок «екстреного відзиву». На основі останнього належало видрукувати «нові бланки, відмінні за зовнішнім виглядом від поперед-ній, але зберегти старий зміст». Порядок видачі цих документів мав регулюва-тися спеціальними інструкціями та розпорядженнями Міністерства шляхів1. 1 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1609, арк. 5 зв. 2 Там само, арк. 71. 3 Там само, арк. 71 зв. 13 березня 1918 р. відбулося засідання комісії з питань реевакуації біженців водними шляхами. На нього прибули завідуючий перевозками І. Богданович (го-ловуючий на зібранні); від комісії щодо реевакуації біженців при біженецькому департаменті – голова Курського губернського українського комітету В. Костю-шко та інженер С. Вагнер; від організації «Ріка» – виконувач обов’язків техніч-но-матеріального відділу інженер Ф. Ріке; контролери руху – А. Сакс та В. Кар-пович; старші агенти пристаней у Києві – Я. Данилевський та Нижньодніпровсь-ку – К. Пластунов; від Київської округи шляхів – голова комісії з огляду суден Д. Карпачов, завідувач днопоглиблювальним відділом інженер В. Гусєв; від вико-навчого бюро судновласників – товариш голови М. Гуревич, секретар бюро – Л. Мазе; від Товариства «Буксир» – інженер І. Лещинський та Я. Бонюк; від прива-тних судновласників – Н. Кацнельсон, М. Кацнельсон, Ш. Кацнельсон, Ю. Без-дижецький; від Товариств Пароплавства – Я. Нейман (секретар засідання)2. На засідання було винесено питання щодо готовності флоту до плавання, забезпечення його паливом, можливості перевезення біженців непаровими суд-нами, маршрути перевезень біженців, тарифні ставки, використання казенного флоту та ін.. Виступаючі наголосили на вкрай несприятливій ситуації, в якій перебував на зимівлі у Києві Дніпровський флот. По-перше, ремонтні роботи суден розпочалися дуже пізно, а по-друге, більшовицький наступ взагалі його загальмував, «… маючи змогу відновитися лише останнім часом». Погіршувала становище і відсутність коштів на покриття ремонтних робіт, оскільки ремонтні заводи вимагали розрахунку саме готівкою. Виступаючі, порівнюючи стан го-товності казенних і приватних суден до нового сезону, наголошували на кращій підготовці останніх, тоді як на закінчення ремонту казенних належало заручи-тися фінансовою підтримкою «української центральної влади»3. Для забезпе-чення флоту паливом, за умов, коли пароплави від Катеринослава до Києва ку-рсували на вугіллі, а вгору від Києва на дровах, належало зробити значні запа-си. Така можливість передбачала підтримку з боку української влади, її спів-працю з ВЗС, приватними підприємствами Києва, які займалися заготівлею па-лива для суден. До розв’язання проблеми передбачалося залучити й Київську округу шляхів з тим, щоби остання взяла на себе вияснення ситуації з надлиш-ками невикористаного палива в організації інженера Друнмаєра1. 1 Там само, арк. 72. 2 Там само, арк. 25 зв. 3 Там само, арк. 7. 4 Там само, арк. 8. Гострі дебати викликало питання доцільності перевезення біженців непа-ровими суднами, оскільки останні були досить небезпечними у протипожежно-му плані та загалом непристосовані до пасажирських перевезень. Однак, врахо-вуючи значний наплив цих людей, було вирішено використати судна такого ви-ду лише додатково за умов значного скупчення на пристанях біженців. Для вироблення тарифів оплати перевезень біженців водним транспортом та маршрутів їх руху зі складу комісії була виділена спеціальна підкомісія у складі Я. Неймана (голова), В. Костюшка, Д. Карпачова, Ф. Ріке, Ш. Кацнель-сона, Ю. Бездижецького. У результаті обговорень, виходячи з необхідності па-сажирського сполучення та за умов розладу залізничного сполучення, передба-чалося використати 53 пароплави різного типу. На них одночасно можна було перевезти 30200 біженців (Додаток 2.21). Підкомісія також обрахувала час на дорогу, встановивши, що у середньому вгору проти течії пароплав долатиме близько 6 верст за годину і 8 верст вниз за течією, так при 20 годинах руху що-доби проходитиме 140 верст. Тому рейс Макошино – Київ – Пінськ протяжніс-тю в 915 верст водний транспорт долатиме приблизно за 14 днів. Відтак було визначено напрями руху та час перебування біженців у дорозі, за умов відсут-ності туманів чи перешкод з боку плотів (Додаток 2.22)2. Головними пристанями, куди належало направляти біженців для подаль-шого їх переміщення територією України стали Київ, Катеринослав, Пирогівка, Макошино, Жлобин і Пінськ у Білорусії. Тим самим важливі водні артерії – Дніпро, Десна, Прип’ять – були використані для реевакуації, які належало ру-хатися в Білорусію, Польщу, Прибалтику. Перевезення одного біженця, як встановили члени водної підкомісії, коштувало 25 крб., а для перевезення про-тягом одного місяця 60 тис. біженців із державної скарбниці пердбачалося ви-ділити 1,5 млн крб.3. Шосейна підкомісія у складі Рутковського, Давидюка, Кохановського, Глованського, Пакославського, Слонського, Ватсона і представника управління шосейних доріг Чернявського займалася визначенням стану шосейних і ґрунто-вих доріг Правобережно-Дніпровської України, вибором головних напрямків руху біженців гужовими шляхами і обрахунками чисельності їх руху та обґрун-туванням «… які дороги і як мають бути обладнані»4. 14 березня 1918 р. вони зібралися на своє засідання, щоби підбити підсумки роботи та прийняти відпо-відні ухвали. Члени підкомісії, оглянувши низку ґрунтових доріг, прийшли до висновку, що майже всі вони весною малопридатні до руху. Особливо склад-ною ситуація була у Подільській губернії. Окремо на прохання Реевакуаційної комісії був обстежений напрямок на Черкаси, Вінницю, Летичів, Проскурів, Пі-дволочиськ. У результаті було встановлено, що тільки «… старий відрізок від Вінниці до Проскурова можна вважати порівняно придатним, але і цей відрі-зок знову ж таки потрібно оглянути»1. У той же час шосейні дороги перебува-ли у цілком придатному для руху стані. 1 Там само. 2 Там само. 3 Там само, арк. 8 зв. 4 Там само, арк. 10. «Зруйновані в деяких місцях мости ремонтуються прискореними темпами, а тому дорога буде приведена у повний порядок уже найближчим часом»2. Відтак підкомісія, на підставі результатів огляду доріг, прийняла ухвалу щодо доцільності пересування біженців ґрунтовими шляхами лише у крайніх випадках, вибираючи для руху найбільш вдалі відрізки і малі відстані. Крім то-го, було прогнозовано, що інтенсивного руху уже з початком реевакуації слід чекати в напрямку на Вінницю, Бердичів і частково Київ, до якого будуть на-правлятися біженці зі східних і центральних губерній України. Також, беручи до уваги статистичні дані, місця розселення та інші фактори, підкомісія визна-чила орієнтовну чисельність та тривалість руху біженців шосейними дорогами (Додаток 2.23)3. Від Луцька, як спрогнозували члени підкомісії, біженці мали рухатися у Польщу трасою Луцьк – Сокаль – Стоянів – Грубешув – Холм, а ін-ша досить значна група через Ковель – у Прибалтику. Важливим питанням у роботі підкомісії було вироблення умов упорядку-вання допомоги на шляхах руху: відкриття пунктів харчування, медико-санітарних та інших пунктів. Передбачалося обладнати 30 постійних пунктів ха-рчування, з них – 25 на шосейних дорогах у таких населених пунктах як Чернігів, Козелець, Бровари, Святошин, Копилове, Кочетове, Коростишев, Лодзянівка, Улашанівка, Новоград-Волинський, Корець, Гоща, Рівне, Варковичі, Дубно, Вер-ба, Ситно, Радивилів, Клевань, Піддубці, Луцьк, Копачеве, Голоби, Ковель. П’ять пунктів передбачалося відкрити на ґрунтовому відтинку шляху від Луцька у Зату-ринцях, Володимир-Волинському, Грубешуві, Дрищові та Холмі4. На відрізку Че-рнігів – Київ – Житомир пункти харчування належало влаштовувати на відстані 25 – 40 км один від одного. На 25-ти кілометрових відтинках мали діяти пункти, де біженці могли отримати чай і окріп. На всіх пунктах передбачалося обладнати склади з фуражем для худоби, а на 100-кілометровій відстані відкрити ковальсько-ремонтні майстерні зі складами підків, коліс та іншого реманенту. Члени підкомісії звернули увагу на досить важливий аспект, що «… у всіх вказаних місцевостях свого часу відділом комітету ВЗС Південно-Західного фронту було влаштовано етапно-харчові пункти, частина яких уціліла від лікві-дації та розгрому. Приміщення і обладнання багатьох можна полагодити і ви-користати»1. Відтак необхідно було припинити їх ліквідацію та приступити до ремонту. Цікаво, що як висновок своєї праці члени підкомісії визначили таке: 1 Там само, арк. 9 зв. 2 Там само. 3 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1609, арк. 11. «Увесь загалом план має своє значення тільки в тому випадку, коли буде можливим негайно приступити до його виконання»2. Розробкою умов надання медико-продовольчої допомоги на шляхах руху біженців займалася медико-харчові підкомісія. До її складу увійшло шість представників, рекомендованих Реевакуаційною комісією – Раковський, Рут-ковський, Левицький, Соболєв, Шкетін і Модржевський. До роботи було за-прошено і фахівців медико-санітарного департаменту МВС – О. Корчак-Чепурківського та Шепченка. У засіданнях підкомісії теж брали участь представники медико-санітарного відділу ВЗС і ВСМ Майданський, Писарів, Мінц; від відділу етапів ВЗС – Гловацький, від Волинського губернського земства – Ільницький, від єв-рейських організацій – Левін, та від Галицько-Буковинського комітету – М. Ві-терова3. Для складання кошторису видатків у напрямах допомоги підкомісія обрала зі свого складу шість уповноважених – Гловацького, Левицького, Собо-лєва як «представника продовольчої справи», лікарів Писарева і Майданського та Шепченка як представника медико-санітарної справи. Підкомісія провела п’ять засідань, з яких три спільно з «дорожніми під-комісіями». У результаті широкої підготовчої роботи було прийнято ухвали, які стосувалися продовольчого і медико-санітарного забезпечення біженців, а та-кож щодо організаційних засадах діяльності центральних структур, відповіда-льних за проведення реевакуації. З питань налагодження харчування біженців під час багатоденної мандрівки до рідних місць передбачалося, по-перше, орга-нізувати на залізницях та ґрунтових шляхах стаціонарну допомогу, з тим щоби вони щоденно могли отримувати гарячу їжу, а чай і окріп до двох разів на день; по-друге, продовольчу допомогу на водних шляхах надавати на обладнаних на пароплавах рухомих пунктах харчування; по-третє, на великих пристанях орга-нізувати продовольчі склади та влаштувати доставку продуктів на «плавучі пу-нкти харчування», а на окремих пристанях взагалі відкрити стаціонарні пункти харчування; по-четверте, у пунктах харчування підготувати спеціальні набори для забезпечення «… раціонального харчування маленьких дітей (молоко, манна крупа, цукор)»; по-п’яте, на всіх шляхах руху забезпечити біженців достатньою кількістю питної води; по-шосте, на шляхах руху гужовим транспортом приго-тувати склади дров та фуражу для худоби і коней; по-сьоме, у визначених міс-цях розпочати негайне закладення продовольчих складів1. 1 Там само, арк. 11–11 зв. 2 Там само, арк. 11 зв. Низку заходів передбачалося провести у сфері медико-санітарного обслу-говування біженців, які направлялися додому. Отже, медико-санітарну допомогу планувалося спрямувати на боротьбу з епідемічними захворюваннями, при цьо-му попередження заносу епідемій у місця скупчення біженців було визнано од-ним із важливих напрямків роботи медичного персоналу. Особливий санітарний нагляд належало встановити на залізничних станціях та пристанях, а в інших мі-сцях відкрити лазні та перукарні, пральні з видачею додаткової білизни, дезінфі-куючі камери, ізоляційні та епідемічні бараки. При кожному потязі належало за-кріпити спеціального санітарного провідника. Крім того, на визначених спільно з залізничною підкомісією пунктах належало обладнати медичні пункти чи сані-тарні загони для організації медичної допомоги, санітарного нагляду, відбору та ізоляції інфікованих біженців, а хімічно-бактеріальну лабораторію для приготу-вання реактивів. На водних шляхах медико-санітарні заходи виконувати покла-далися на невеликі санітарні загони у складі лікаря і фельдшера на кожному па-роплаві2. На тих пристанях, де передбачалося влаштувати продовольчі склади, належало облаштувати й медичні пункти для ізоляції хворих біженців. У свою чергу на ґрунтових шляхах подібні заклади належало обладнати лише у стаціо-нарному режимі і то у місцевостях, вказаних дорожньою підкомісією. Для успішної роботи медико-санітарних пунктів належало відкрити мере-жу спеціальних складів для зберігання медикаментів, санітарного обладнання. Окремо належало подбати про організацію ветеринарної допомоги, відкривши вісім спеціальних пунктів. Усього передбачалося закласти 767 різних пунктів допомоги на шляхах руху біженців, з них – 88 пунктів харчування різної пропус-кної спроможності, 70 хлібопекарень, 60 кухонь, 60 медико-санітарних пунктів, 250 бараків, 50 криниць, 50 навісів для прийняття їжі біженцями та для коней та ін.. У кінцевому варіанті кількість пунктів було доведено до 865. (Додаток 2.24). Члени підкомісії, розуміючи, що невдовзі з місць буде зрушено значну людську масу, яка своєю стихії несла потенційну небезпеку появи різних епі-демічних захворювань, висловилися за необхідність створення «… при центра-льному правлінні на випадок виникнення епідемії достатньо потужного продо-вольчого і санітарного резерву», який можна було б миттєво перекинути в епі-центр захворювання1. 1 Там само, арк. 12. 2 Там само. 3 ЦДАВО України, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2–8. 4 ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1609, арк. 3–4. 5 ЦДАВО України, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2. Для загального керівництва медико-санітарним і продовольчим напрямом допомоги біженцям на шляхах їх руху біженецькому департаменту МВС було рекомендовано «… терміново організувати центральний орган… для негайної організаційної та адміністративної роботи». На нього покладалося, по-перше, налагодження співпраці з іще неліквідованими відповідними структурами ВЗС і ВСМ для узгодження їх діяльності з загальним планом реевакуації біженців, а по-друге, прийняття під своє керівництво усі продовольчі та медико-санітарні установи разом з обладнанням і персоналом, по-третє, організація термінової допомоги біженцям, скупченим у прифронтовій зоні. У місцях повернення бі-женцями мали опікуватися місцеві земські та міські самоврядування2. Результати діяльності підкомісій були оформлені у «Пояснювальній запи-сці до проекту закону про реевакуацію біженців»3 та Доповіді про реевакуацію, поданих 18 березня 1918 р. на розгляд та затвердження до Ради Міністрів УНР4. Перш за все у Записці було визначено мотиви української влади, а якими та взяла на себе розробку плану реевакуації біженців Першої світової війни. «У зв’язку із припиненням військових подій і початком весни в найближчі часи необхідно чекати величезного руху біженців на свої рідні місця… Цей рух почався і досяг надзвичайно небезпечного розміру. Так, наприклад, в місцях суміжних із Московщиною, звідтіля збираються українські виселенці»5. Отже, припинення активної фази військових дій, самовільний рух біжен-ців, небезпека поширення серед них та місцевого населення епідемічних захво-рювань (оскільки їх рух охоплював майже всі українські терени), нагнітання соціальної напруги, зменшення продовольчої кризи, турбота про біженців, з тим, щоби вони змогли по поверненні додому, коли те відбудеться навесні 1918 р., встигти засіяти «поля хоч на зиму» – всі ці фактори змусили біженецький де-партамент розробити план реевакуації. Автори записки виділили чотири категорії переміщених осіб, яких належа-ло відправити до своїх домівок: перша – біженці-українці, які проживають у ме-жах України (800 тис. осіб); друга – іноземні біженці, які проживають у межах України (220 тис. осіб); третя – біженці з України, які тимчасово проживають в Росії (540 тис. осіб); четверта – іноземні біженці, які транзитом рухатимуться українськими теренами (170 тис. осіб). Усього за орієнтовними даними мало бу-ти 1 730 000 біженців, з них близько 720 тис. складуть демобілізовані солдати. Останніх також належатиме транспортувати до своїх домівок. Загалом же украї-нськими землями належало пройти 2 450 000 переміщених осіб, що покладало значне навантаження на українську владу у фінансово-організаційному плані. Для досягнення успіху у справі повернення біженців, як зауважили авто-ри Пояснювальної записки, належало упорядкувати найоптимальнішим спосо-бом їх рух, «обрати найближчі і найзручніші шляхи». З метою якнайприйнят-нішого його врегулювання належало виконати важливі завдання: організувати охорону біженців при їх переміщенні, забезпечити їх у дорозі харчами, органі-зувати медико-санітарну допомогу1. Було визначено, що транспортування бі-женців буде організовано залізничними, водними, шосейними та ґрунтовими шляхами, запропонованими членами відповідних комісій. Проте розробники плану, врахувавши той факт, що частина шляхів перебувала в зоні воєнних дій або була просто зруйнована воєнним лихоліттям, назвали придатними до тран-спортування лише дві залізничні магістралі. 1 Там само, арк. 3. 2 Там само. 3 Там само, арк. 3 зв.–4. Транспортування біженців водними артеріями охопило басейни Дніпра, Прип’яті, Десни, Сожа й простягалися таким чином: Катеринослав – Київ – Мо-зир – Пінськ, Катеринослав – Київ – Гомель2. Проте водним шляхом було мож-ливим перевезення біженців лише після ремонту рухомого складу і забезпечен-ня кораблів належною кількістю палива3. Шосейні шляхи, якими біженці могли рухатися стосувалися напрямків: Чернігів – Київ, Київ – Житомир, Житомир – Рівне, Рівне – Радивилів, Рівне – Луцьк, Сокаль – Стоянів – Грубешів – Холм. Враховуючи, що частина біженців мала свій гужовий транспорт, належало визначити і ґрунтові маршрути їх руху. На весну 1918 р., як встановив ґрунтовий підвідділ, майже всі дороги, особливо у Подільській губернії, були непроїзними для біженецьких возів, багатокіломе- трові відтинки дорожнього полотна, як і значна кількість мостів, перебували в зруйнованому стані. Тільки ділянка у напрямку на Черкаси, Летичів, Проскурів, Волочиськ, яка називалася «Старий шлях», була придатною для руху. У зв’язку з такою ситуацією рух ґрунтовими дорогами мав здійснюватися лише у випадку надзвичайної необхідності. До того ж було висловлено припущення, що «… ве-личезного руху ґрунтовими шляхами слід чекати в напрямку Вінниця – Бердичів і частково у напрямку Києва»1. До того ж, передбачалося, що біженці, які меш-кали на Сході України, будуть рухатися в напрямку Вінниці, Проскурова, а звідти вийдуть на шосе до Старокостянтиніва і Шепетівки, і потім ґрунтовою дорогою далі до Новоград-Волинського та шляхами, визначених шосейною пі-дкомісією. Щоденно усіма шляхами за оптимальних умов передбачалося пере-возити понад 12 тис. біженців. Відтак повернення додому майже двох мільйонів біженців могло бути реалізоване протягом шести місяців. 1 Там само, арк. 3 зв. 2 Там само, арк. 4. 3 Там само, арк. 4 зв. 4 Там само, арк. 4 зв. «Але біженецький рух спинити неможливо. Тому перевозити треба буде по 24 тисячі, тобто по два потяги кожною магістраллю. У випадку невиконання треба чекати переповнення біженцями інших потягів і великі їх скупчення на шляхах»2. Проте стан доріг та рухомого складу дозволив транспортувати лише бі-женців першої категорії, тобто осіб постійно проживаючих у межах України. Серед них, що було досить принциповим моментом, пріоритет мав надаватися руху ґрунтовими і шосейними дорогами біженцям зі своїм збіжжям, худобою, реманентом, з тим, щоби вони змогли вдома розпочати господарювання і всти-гли засіяти на зиму свої наділи3. Іншу категорію – українські «біженці-виселенці», які тимчасово проживали в Росії і не мали змоги повернутися влас-ними засобами, – передбачалося перевозити залізницями. Посвідченням для встановлення факту приналежності до біженства мав слугувати «Екстрений ві-дзив», документ який видавався владою біженцям з початком евакуації в 1915 р., але перекладений українською мовою. Порядок видачі посвідчень із зазначенням маршрутів руху належав до компетенції Міністерства шляхів УНР. На спеціаль-ному спільному засіданні МВС і Міністерства шляхів необхідно було встановити норми перевезення майна і вантажів для окремого біженця та цілих родин4. Надзвичайно складним і водночас важливим завданням для біженецьких структур стала організація харчування та надання медико-санітарної допомоги біженцям на шляхах їх руху, незалежно від способу пересування. Так, на заліз-ницях передбачалося надавати харчування біженцям так, щоби гарячу їжу вони отримували один раз на день, а чай чи окріп по 1 - 2 рази. На водних шляхах пункти харчування мали діяти на пароплавах. На найбільших пароплавних при-станях належало утворити «харчові комори», з яких біженці отримували «хар-чові пакунки» у дорогу, а також стаціонарні пункти харчування. Подібні пункти належало відкрити й на ґрунтових шляхах руху, де належало відкрити спеціа-льні пункти для зберігання фуражу для худоби. Особливу увагу потрібно було приділити харчуванню маленьких дітей, для яких кожен пункт харчування за-безпечувався молоком, цукром, манною крупою1. 1 Там само, арк. 5–5 зв. 2 Там само, арк. 6. 3 Там само, арк. 7. Медико-санітарне обслуговування біженців передбачало, крім іншого, й захист їх від загрози поширення епідемічних захворювань. Особливо це стосу-валося місць значного їх скупчення – залізничні станції та пристані, на яких пе-редбачалося відкрити лазні, перукарні, пральні, ізоляційно-епідемічні бараки. До кожного потягу належало прикріпити спеціального санітарного провідника з числа студентів-медиків, сестер-жалібниць чи фельдшерів, які мали при собі дезінфікуючі засоби першої необхідності. На пароплавах належало облаштува-ти невеликі медичні пункти, на яких працював лікар та фельдшер. При харчо-вих пунктах, відкритих на пароплавних станціях, пристанях, ґрунтових шляхах, також належало відкрити медичні пункти для епідемічних хворих. У спеціально визначених місцях передбачалося влаштувати «осередкові комори», центральні хімічно-бактеріальні лабораторії для зберігання реактивів і «харчових запасів»2. Практична реалізація положень плану реевакуації біженців покладалася на місцеві земські та міські самоврядування під загальним керівництвом біженець-кого департаменту. Для успішного його втілення в життя МВС звернулося до Ради Міністрів УНР з проханням якомога скоріше ухвалити запропонований план і «… дозволити негайно перевести його в життя»3. Відповідно до його по-ложень було визначено перелік урядових інституцій – Міністерство шляхів, МВС, Міністерство фінансів, МЗС, Міністерство праці, Міністерство продоволь-чих справ, Міністерство військових справ – і належало залучити до реалізації плану. Отже, на Міністерство шляхів УНР покладалося виконання значного об-сягу робіт з організації транспортування біженців залізничними магістралями, водними шляхами, видача проїзних документів, організація охорони руху біжен-ців та ін.. Воно також уповноважувалося видавати спеціальні інструкції та накази «… про порядок одержання біженцями проїзних документів на проїзд із зазна-ченням шляхів їх руху» (ст. 5). Для рухомого складу залізниць передбачалося за-готовити резерви палива в Кременчуці чи Катеринославі – 500 тис. пудів вугілля та у Києві 2 тис. сажнів дров. Міністерство фінансів було уповноважене негайно асигнувати на рахунки біженецького департаменту 21850000 крб. одноразово і по 12735857 крб. протя-гом трьох місяців. Загалом на реевакуаційні заходи передбачалося виділити по-над 60 млн карбованців, з яких понад 57 млн – на організацію допомоги біжен-цям на шляхах їх транспортування, що на той час склало досить значну суму видатків з державної скарбниці (ст. 1) (Додаток 2.25). МЗС мало забезпечити співпрацю з владами сусідніх держав, чиї біженці перебували на території України чи мали пройти нею транзитом з тим, щоби якомога скоріше розвантажити її, послаблюючи тим самим продовольчу кризу. Важливим моментом було й отримання дозволу від німецького командування на перетин біженцями українсько-польського кордону власними кіньми (ст. 2). На Міністерство праці покладалося завдання зносини встановити відно-сини з адміністраціями заводів Гретера, Велера, Київського машинобудівного і майстернями Київського округу шляхів «щодо швидкого ремонту пароплавів, призначених для руху біженців»1. На Міністерство продовольчих справ покла-далося забезпечення паливом для пароплавів. Від Міністерства військових справ біженецький департамент мав отримати деякий транспорт з демобілізо-ваних частин, обладнання для похідних кухонь, кип’ятильники та інше майно з військових складів. До того ж воно було уповноважене зобов’язати комендантів залізничних станцій контролювати за пропуск біженців лише за відповідними проїзними документами. 1 Там само, арк. 7 зв. 2 Там само, арк. 8. Важливим моментом стала організація порядку при проведенні реевакуації біженців. Відтак на адміністративно-політичний департамент МВС із залученням місцевої міліції покладалося «…підтримання ладу і спокою між біженцями при отриманні їжі на харчових пунктах, руху через села, а також охорону від псуван-ня біженецьких посівів, будинків і т.д.» (ст. 8). Загальне керівництво процесом мав здійснювати біженецький департамент, який «… для найшвидшого і найліп-шого виконання плану реевакуації біженців» отримав широкі повноваження. Се-ред іншого – й утворення на місцях спеціальних реевакуаційних інституцій2. На виконання Плану реевакуації передбачалося використати усі наявні інституції ВЗС, ВСМ, РТЧХ, гідротехнічних, технічних організацій, які на той час перебували на стадії ліквідації, – пункти харчування, пекарні, лазні, меди-ко-харчові пункти, аптеки, лабораторії, а також непотрібне Військовому мініс-терству майно – пересувні кухні, пекарні, транспортні засоби та ін.. Усе це на-лежало перепідпорядкувати біженецькому департаменту МВС, водночас пи-тання діяльності медико-санітарних пунктів належало узгодити з Головною ме-дико-санітарною управою, яка функціонувала у структурі того ж міністерства1. 1 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). ‒ С. 33. 2 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 15 зв. 3 Там само, арк. 16. 4 Korzeniowski М. Tułaczy los. – S. 221. Таким чином, протягом грудня 1917 – квітня 1918 р. в Україні було роз-роблено план реевакуації біженців Першої світової війни та розгорнуто значну підготовчу роботу щодо втілення його у життя. Залучення до його виконання низки міністерств, у свою чергу, засвідчило про широту мислення розробників плану та їх державницький підхід до розв’язання проблеми. Водночас результа-тивність діяльності урядових структур в окресленій царині, безумовно, багато в чому залежала від ставлення до цього питання Німеччини та Австро-Угорщини. З осені 1917 р. українська влада розпочала спроби співпраці з відповід-ними структурам держав-учасниць Четверного союзу щодо можливості органі-зації повернення українських біженців на Холмщину і Галичину. При цьому вона послідовно і неухильно відстоювала думку про необхідність створення спеціального «відкритого коридору» на якомусь відтинку фронту, з тим щоби біженці в найкоротший спосіб змогли дістатися своїх домівок. 25 листопада 1917 р. на засіданні Виконкому КН у СБ було розглянуто питання про негайну організацію переговорів з «австрійською владою у справі повернення біженців на старі місця мешкання»2. Важливо було, щоб Австро-Угорщина видала до-звіл на пропуск біженців із Галичини і Буковини через яку-небудь ділянку фро-нту, а не через далеку Швецію3. Певна річ, що для багатьох біженців, які потер-пали від матеріальної скрути, шлях додому через цю країну був надто вже складним. Для порівняння зазначимо, що для польських біженців, які були зо-бов'язані добиратися до Польщі через Швецію «навіть перебування в Швеції не давало впевненості у від’їзді додому, оскільки в Стокгольмі необхідно було отримати німецьку або австро-угорську візу»4. Тривале очікування в чужій країні, доки дипломатичні служби оформляли документи, могли дозволити собі тільки достатньо заможні польські біженці. 17 грудня 1917 р. у Ставці командування Південно-Західним фронтом у місті Бердичеві відбулася спеціальна нарада, на якій обговорювалося питання «найшвидшої евакуації всіх невійськовозобов’язаних заложників, адміністра- тивно висланих та біженців на територію Австро-Угорщини та Королівства Польського»1. В її роботі взяли участь представники Генеральних секретарств міжнародних справ, польських справ, Ставки Південно-Західного фронту, представники національних комітетів. Крайову нараду у справах біженців представляв В. Сабат, член її Виконавчого комітету2. На зібранні було визнано за необхідне підписати угоду з австро-угорським командуванням щодо «… умов повернення та переходу через фронт невійськовозобов’язаних мешканців Гали-чини і Буковини»3. Нарада, з метою прискорення «справи повороту біженців», доручила контррозвідному відділу Південно-Західного фронту скласти список всіх осіб, проти яких висунуто звинувачення у шпигунстві та виїзд яких з Укра-їни небажаний4. Для реалізації цього завдання 20 грудня 1917 р. генеральний секретар міжнародних справ О. Шульгін звернувся до Генерального секретарс-тва військових справ з проханням виділити додаткові кошти на оплату праці військових, на яких покладалося складання зазначеного списку5. 1 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44, арк. 40. 2 Там само, арк. 22. 3 Кудлай О. Б. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Українсь-кої Народної Республіки (червень 1917 ‒ квітень 1918 рр.). – С. 42. 4 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44, арк. 32. 5 Там само, арк. 32 зв. 6 Там само, арк. 40. 7 Там само, арк. 40, 43, 51. 8 Там само, арк. 40. Наприкінці грудня того ж року Генеральне секретарство міжнародних справ, «… йдучи назустріч нараді [17 грудня 1917 р.]», започаткувало роботу спеціальної комісії, яка мала заступити всі розрізнені інституції, що займалися справами остаточного оформлення виїзду біженців6. І вже 23 грудня 1917 р. О. Шульгін направив листи до етнічних комітетів, які функціонували в Україні, зі зверненням «… направити для утворення комісії свого представника», оскіль-ки «… справа повернення біженців є надзвичайно пекуча і що радикальне вирі-шення її лежить як в інтересах біженців, так і УНР…»7. До її складу ввійшло десять представників «… Генсекретарств Міжнаціональних, Військових, Внут-рішніх і Польських справ, представників біженецьких українських, польських, єврейських організацій та Галицько-Буковинського комітету»8. Від Централь-ного українського Галицько-Буковинського комітету до комісії увійшов його голова І. Базяк, від польських організацій – С. Москалевський, єврейського крайового комітету – Б. Вайншельбаум. Очолив її роботу К. Лоський – дирек-тор канцелярії Генерального секретарства міжнародних справ. 9 січня 1918 р. на одному із перших засідань комісія розглянула та схва-лила «Проект порядку виїзду за кордон заложників, виселенців і біженців», під-готовлений Генеральним секретарством міжнародних справ. Право на виїзд, у відповідності до його положень, надавалося заручникам, священикам, виселен-цям, біженцям, військовозобов’язаним при наявності посвідчення про нездат-ність до військової служби. При цьому для отримання дозволів на виїзд цим особам належало подати документи на перевірку до біженецьких організацій Києва. Останні були уповноважені зібрати та подати на остаточне затвердження списки до Генерального секретарства міжнародних справ, яке «… у свою чергу після звірки виписувало посвідчення на право виїзду за кордон і передавало їх до біженського департаменту...»1. Власне з цього моменту контингент репатріан-тів переходив у відання Генерального секретарства внутрішніх справ2. 1 Кудлай О. Б. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Українсь-кої Народної Республіки (червень 1917‒квітень 1918 рр.). – С. 43. 2 Там само. – С. 44. 3 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44, арк. 48. 4 Там само, арк. 70. Генеральне секретарство міжнародних справ, враховуючи, що проблема репатріації біженців вийшла за межі власне внутрішньо української справи, а умови їх пропуску через лінію все ще існуючого Південно-Західного фронту належало врегулювати міждержавними угодами, уповноважила українську де-легацію, яка на той час перебувала у Брест-Литовську, підготувати конферен-цію з «представниками Генерального секретаріату та Австро-угорської мона-рхії у справі пропуску біженців, заручників і адміністративно висланих через фро-нти»3. Її планувалося провести вже 29 грудня, але дату проведення було перене-сено, і в заплановані терміни угоду підписати не вдалося. 5 січня 1918 р. К. Лось-кий – директор канцелярії біженецького департаменту, направив В. Голубовичу – голові української делегації, телеграму, в якій виражалося прохання якомога шви-дше вирішити проблему повернення «заручників, виселенців і біженців»4. Українська сторона розробила умови репатріації, серед яких, повернення додому всіх категорій переміщеного населення без вікових обмежень. Підста-вою для цього була стаття 1 угоди Російської імперії та Австро-Угорщини про взаємний пропуск цивільних полонених через кордон. Для користі біженців планувалося повернення всіх священиків, а також чоловіків віком 16 – 50 років. Принципу взаємного обміну рівною кількістю переміщених осіб у цьому випа-дку можна було і не дотримуватися. Важливими були питання визначення міс- ця пропуску, термінів переходу через лінію фронту, кількості багажу, дозволе-ного для вивозу, організації охорони пунктів переходу тощо1. 1 Там само, арк. 71. 2 Там само, арк. 94. 3 Там само, арк. 95. 4 Матяш І. Ad fondes / І. Матяш // Зовнішні справи. – 2008. – № 3. – С. 59. 5 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44, арк. 112 а. 6 Там само, спр. 40, арк. 57. Протягом січня 1918 р. Генеральне секретарство міжнародних справ та створена при ньому спеціальна комісія вели підготовку до укладання умов повер-нення додому усіх переміщених у роки війни осіб. 12 січня 1918 р. на засіданні цієї комісії в односторонньому порядку було підтверджено право виїзду з України без обмеження за статевовіковою ознакою усіх заручників, виселенців і біженців з Галичини і областей колишньої Російської імперії, зайнятих Центральними дер-жавами. При цьому «…Народне міністерство Внутрішніх справ з огляду на охо-рону інтересів Української Народної Республіки може не дозволити повернути до рідного краю всім тим, котрих виїзд для добра Української Народної Республіки був би непожаданий»2. Усі бажаючі повернутися додому мали звертатися до своїх етнічних комітетів, а «особи такої національності, котра немає біженецьких ор-ганізацій, зголошуються до Галицько-Буковинської комісії»3. Не вдалося розв’язати остаточно це питання і після переговорів. Тому 20 березня 1918 р. К. Лоський, який на той час працював директором канцелярії Народного міністерства закордонних справ4, поставив до відома біженецький департамент про неможливість реевакуації галичан-виселенців, позаяк не від-булося ратифікації мирного договору з боку Австро-Угорщини5. Позицію ігнорування української сторони у справі репатріації біженців зайняла і Німеччина. Після вступу до України окупаційних військ, командуван-ня останньої чинило перепони до повернення додому біженців «…навіть з тих територій Української Народної Республіки, які не були окуповані німецькою владою»6. Тому українська влада була змушена неодноразово звертатися до ні-мецького представництва з метою хоча б якимось чином сприяти у розв’язанні проблеми. Наприклад, 26 березня 1918 р. М. Любинський, виконувач обов’язків міністра закордонних справ, направив до німецького посла барона фон Мумма звернення, в якому зазначалися факти непорозумінь з німецькою владою у справі реевакуації біженців. Більше того, висловлювалося прохання до «… пана представника Німецької Держави не чинити жодних перепон у повороті біженців із тих областей Української Народної Республіки, які ніколи не були окуповані, як також по можливості зізволити вже тепер до ратифікації мирного договору на поворот тих біженців, які масами скупчилися у прифронтовій смузі і котрих перебування дуже шкідливо впливає на місцеві відносини та взагалі є там небажаним»1. 1 Там само, арк. 57 зв. 2 Там само, арк. 79. 3 Кураєв О. О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світової війні… – С. 290–291. 4 Срібняк І. Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині (1914–1920 рр.). / І. Срібняк – К. : Київ. держ. лінгв. ун-т, 1999. – С.163. 8 квітня того ж року МЗС отримало відповідь від головного військового командування групи військ фельдмаршала Г. фон Ейхгорна. У листі зазначалося власне німецьке бачення проблеми. І звісно, німецькі військові власті, на їх дум-ку, не чинили «… жодних перепон для біженського руху на схід від лінії старої позиції»2. Наголошувалося й на небезпеці виникнення епідемій у разі скупчення великих мас біженців та висловлювалася думка про доцільність перебування останніх на свої місцях та допомоги місцевому населенню у посівних роботах. Практично німецька влада наклала заборону на рух біженців у межах Укра-їни, і це при тому, що у прикордонних районах спостерігалося значне скупчення цих людей. Ще 27 березня 1918 р. М. Любинський та К. Лоський надіслали до ба-рона фон Мумма чергове прохання дозволити перетин кордону біженцям, які, за даними Рівненського комісара УНР Сумневича, перебували в українському при-кордонні. До того ж німецьке командування, в умовах відвертого ігнорування української влади та наростаючого міждержавного конфлікту, фактично заблоку-вало й виїзд з України іноземних біженців. Дійсно, як зазначає О. Кураєв: «… на той час Центральна Рада відчувала велику залежність від німецьких вимог, тому їй все важче було відстоювати свій суверенітет…». І далі «… усі поступки української сторони не змогли переконати як німців, так і австрійців у тому, що із соціалістичним київським урядом можна співпрацювати й надалі»3. У цьому контексті слід зазначити, що країни Четверного союзу, як заува-жив І. Срібняк, ігнорували й виконання 6-ї статті Берестейського договору що-до повернення додому українських військовополонених4. Та все ж урядовці МВС та МЗ УНР ризикували звертатися до німецької сторони й з метою врегулювання хоча б проблеми реевакуації польських біже-нців-службовців. Фактично можна говорити, що українська сторона, на про-хання польських біженецьких організацій виконувала посередницьку місію. Проте реакція німецького командування була негативною, що не в останню чергу залежало від загального ставлення офіційної влади Німеччини до України як держави, що не змогла виконати взятих у Брест-Литовську на себе зо-бов’язань. Наприклад, без відповіді залишилося прохання міністра закордонних справ УНР, направлене 12 квітня 1918 р. до барона фон Мумма з приводу на-дання дозволу на повернення до Польщі поштово-телеграфних працівників. Для українського міністерства ця справа була «… дуже необхідною, негайною і важливою, і тому прохає Вас [барона фон Мумма] дати свою згоду на поворот зазначених осіб якнайскоріше до рідного краю…»1. Не вдалося розв’язати пи-тання повернення додому польських залізничних працівників. Наприклад, 27 квітня 1918 р. начальник Поліської залізниці у своєму листі прохав керівництво Міністерства шляхів УНР посприяти, щоби німецька влада не чинила перешкод до повернення додому евакуйованих у 1915 р. службовців Привіслянських і Ва-ршавських залізниць2. На жаль, наприкінці квітня 1918 р. історія розпорядилася по-іншому і доба УНР закінчила своє існування. 1 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44, арк. 147. 2 Там само, спр. 35, арк. 18. Таким чином, за доби УНР було підготовлено масштабну акцію, спрямо-вану на організацію реевакуації біженців Першої світової війни. До розробки цього плану було залучено широке коло фахівців-професіоналів з різних мініс-терств і відомств, який, фактично, став першим на постімперських теренах пла-ном врегулювання проблеми повернення додому сотень тисяч цивільного насе-лення. Для його виконання, що включав цілий комплекс заходів, передбачалося виділити значні кошти. Проте реалізувати положення, у зв’язку із негативною внутрішньою та зовнішньою ситуацією, вдалося лише за часів Української Держави П. Скоропадського. * * * Доба Української Центральної Ради в історії новітнього вітчизняного державотворення була досить короткою у часову вимірі. Безумовно, вона поз-начена цілою низкою фатальних помилок, короткозорістю її керманичів і кері-вництва першого ешелону влади, проте незаперечним залишається факт, що доля біженців Першої світової війни була їй небайдужа. Відтак ця проблема склала один із аспектів її внутрішньої політики. Біженця українська влада розг-лядала перш за все як жертву воєнного конфлікту без різниці статків, етнічної, релігійної, соціальної приналежності. Перехід УЦР в опозицію до Тимчасового уряду після оприлюднення І-го Універсалу та започаткування Генерального секретаріату означали і зміну у її ставленні до проблеми біженства. Відтак поступово було започатковано власне українські урядові структури – біженецький департамент та Краєву нараду у справах біженців, залучено фахівців до роботи. При цьому місцева ланка біже-нецьких органів майже не зазнала реформувань, на посадах залишилися досвід-чені громадські діячі. Слід відзначити, що нова українська влада співпрацювала з етнічними комітетами біженців, залучаючи їх очільників до розробки програ-мних документів в окресленій царині. Важливим моментом в усвідомлення ролі УНР у справі розв’язання про-блем біженців Першої світової війни в загальноєвропейському контексті є її по-становка на переговорах у Брест-Литовську. Фактично українські дипломати стали першими, хто заявив про неї вголос. На жаль, їх гуманітарні пропозиції, як і статті договору, залишилися для основних гравців європейської дипломатії, держави яких великою мірою і спричинили цю проблему, другорядним питан-ням, оскільки попереду їх уже чекав Версаль. За таких умов українська влада взялася самотужки вирішувати долі со-тень тисяч жертв розв’язаної не нею війни, розробивши нормативну базу. Клю-човим документом став «Додаток до плану реевакуації», що передбачав широку підготовчу роботу, яку належало виконати у стислі строки, щоби з кінця берез-ня 1918 р. розпочати повномасштабну репатріацію біженців. Протягом березня - квітня 1918 р., незважаючи на пасивну протидію австро-німецьких властей, серйозну господарську розруху, спричинену більшовицькою окупацією, в Україні розгорнулася широка підготовча робота щодо втілення у життя плану повернення додому колишнії жертв недалекоглядної політики імперських вій-ськових. Історія внесла свої корективи, даючи можливість втілити в життя план лише з літа 1918 р. уже за інших політичних умов. Описание: Описание: Описание: MB900149890 РОЗДІЛ ІІІ Описание: D:\Літопис війни фото\58-925-2.bmp Соціальний захист біженців Першої світової війни в Українській Державі 3.1. Основи політики Української Держави у царині біженства. Система органів допомоги біженцям В ажливим аспектом внутрішньої політики Української Держави стало розв’язання комплексу гуманітарних проблем, породжених Першою світовою війною. Військовополонені, інваліди війни, діти-сироти, виселенці, біженці були визнані нею як об’єкти особливої уваги і допомоги. У цей час бі-женство, як соціальне явище, вийшло за межі компетенції одного державного утворення і набуло суто міжнародного характеру1, а Україна, серед іншого – як транзитна територія, опинилася в епіцентрі подій, пов’язаних із процесом їх реевакуації. Прагнення гетьманського керівництва порозумітися з відповідними структурами Німеччини, Австро-Угорщини, Радянської Росії та Польщі засвід-чили його бажання якомога скоріше вирішити проблеми перебування сотень тисяч біженців в Україні. Відтак комплекс питань, пов’язаних з біженством Першої світової війни, був визнаний одним із напрямків внутрішньої політики Української Держави. 1 Толокньов І. В. Залізничний транспорт України в період Першої світової війни... – С. 159. 2 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень–грудень 1918 р.). – С. 24. 3 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 4, арк. 66. 4 Там само, оп. 1, спр. 274, арк. 70. 5 Там само, спр. 14, арк. 2. Слід зазначити, що формування державної політики в окресленій царині, як і у всіх галузях тогочасного державного будівництва, відбувалося уже в ході практичної діяльності відповідних структур2. Керуючою інституцією у справах біженців був визнаний біженецький департамент (офіційна назва – Департа-мент у справах біженців, проте в архівних документах постійно вживається са-ме як біженецький департамент)3, який розміщувався у Києві по вулиці Люте-ранській, 324, величній споруді в стилі ампір, збудованій на початку ХХ століт-тя. Після гетьманського перевороту його роботою продовжував керувати Ю. Старицький. Також залишився на своїй посаді й помічником директора депар-таменту В. Гаспар’ян5. Упродовж літа-осені 1918 р. тривав процес оптимізації структури біжене-цького департаменту, здатної адекватно реагувати на виклики часу. Над цим питанням працювала спеціальна комісія законодавчих справ Міністерства вну- трішніх справ Української Держави, створена за ініціативи товариша міністра внутрішніх справ О.Вишневського. Її метою стало упорядкування діловодства в МВС, визначення компетенції його департаментів, встановлення штатів та окладів службовців1. До складу структури ввійшли сенатор І. Кнолль (голова), Д. Бусло, В. Варзар, А. Гуляєв, Л. Зубелевич (помічник голови комісії), А. Ес-сен, М. Крюков та Г. Ненарокомов2. 19 липня 1918 р. члени комісії розпочали розгляд проекту про «формування у складі Міністерства внутрішніх справ де-партаменту у справах біженців». Запрошений на засідання Ю. Старицький по-відомив про подання на розгляд департаменту загальних справ МВС необхід-них матеріалів щодо основних напрямків та організаційних підвалин діяльності біженецького департаменту3. 1 Там само, оп. 3, спр. 2, арк. 1–1 зв. 2 Там само, спр. 129, арк. 11, 12, 16. Ініціали подано за російськомовним оригіналом. 3 Там само, арк. 11. 4 Там само, арк. 12. 5 Там само, арк. 12 зв. 22 липня 1918 р. відбулося наступне засідання комісії, на якому в ході дискусії вирішувалося питання статусу, структури і штатів біженецького депар-таменту, компетенції Крайової наради у справах біженців. Перш за все І. Кнолль поставив на обговорення питання про доцільність подальшого функці-онування у структурі Міністерства внутрішніх справ департаменту у справах біженців. На думку виступаючого, більш відповідним до вимог часу мало стати «Тимчасове управління у справах біженців»4, тим більше, що 1 червня 1918 р. Рада Міністрів Української Держави затвердила «Штати і розпис посад Окре-мого Управління по біженецьким справам Міністерства внутрішніх справ». Проти такої ідеї висловився Ю. Старицький. Він обґрунтовував необхідність збереження департаменту тим, що останній фактично «… існує і функціонує; рахунки і чеки на мільйонні суми пишуться на його ім’я і від імені Департаме-нту; перейменування департаменту на Управління у справах біженців призвело б до низки непорозумінь та несприятливо відобразилося на вже налагодженій роботі департаменту»5. Члени комісії, заслухавши пояснення Ю. Старицько-го, та виходячи з практичних міркувань, висловилися за створення (а фактично за реорганізацію існуючого) у структурі Міністерства внутрішніх справ «Тим-часового департаменту у справах біженців». Статус «тимчасового» передбачав його ліквідацію після закінчення реевакуації біженців з території України. Важливим питанням, яке обговорювали на засіданні, було визначення мі-сця Крайової наради у справах біженців у системі біженецьких органів Україн-ської Держави. Ю. Старицький наголосив на недоцільності подальшого її існу- вання у статусі, передбаченому постановою УНР від 28 грудня 1917 р.1. Ефек-тивність діяльності та прийняття рішень інституцією, до складу якої ввійшла значна кількість представників біженецьких організацій, часто вороже налаш-тованих одна до одної, були фактично неможливі2. До того ж у повному вигляді ця структура збиралася лише одного разу на пленарному засіданні 27 – 28 лис-топада 1917 р.3. В умовах підготовки та проведення реевакуації біженців, при департаменті, на думку Ю. Старицького, доцільно було створити дорадчу стру-ктуру з представників губернських нарад у справах біженців, залучених до цьо-го процесу фахівців з інших міністерств та урядових інституцій4. 1 Там само. 2 Там само, арк. 5 зв. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 9–10 4 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 129, арк. 12 зв. 5 Там само, арк. 13. 6 Там само. 7 Там само, арк. 13 зв. 8 Там само, арк. 14–15. Ще одна важлива проблема, яку обговорювали члени засідання, було структурування підрозділів департаменту. І. Кнолль, вказавши, що робота з на-дання допомоги біженцям «безсумнівно велика і перед організаціями, поклика-ними надавати цю допомогу стоять широкі завдання, але вся ця робота відбу-ватиметься на місцях, у центрі ж у Департаменті такої роботи не буде», ви-словився за скорочення чиновників канцелярії департаменту5. У запропонова-ному департаментом проекті передбачалося чотири відділи – біженецький, ре-евакуаційний, ліквідаційно-позичковий та загальний (Додаток 3.1). Проте го-ловуючий висловився за передачу справ останнього до одного з інших відділів, а член комісії Г. Ненарокомов виступив за перенесення всієї бухгалтерської ча-стини діяльності департаменту до його ліквідаційно-позичкового відділу6. У результаті подальшого обговорення цього питання, Ю. Старицький погодився з пропозицією комісії щодо скасування загального відділу з передачею частини його повноважень біженецькому відділу. Всі ж бухгалтерські справи департа-менту передбачалося сконцентрувати в ліквідаційно-позичковому відділі. У частині штатного розкладу департаменту комісія, крім іншого, ухвали-ла перейменувати посади «представників департаменту» на «уповноважених», довівши їх кількість до десяти. У зв’язку з «широким колом діяльності на цій посаді, відповідальній роботі та великих сум грошей, якими вони мали оперу-вати», передбачалося підвищити уповноваженим зарплатню7. Члени комісії погодили весь проект штату департаменту, в результаті якого до роботи перед-бачалося залучити 59 урядовців8. Матеріали обговорень на засіданнях комісії стали основою Пояснюваль-ної записки до «Проекту Положення про Департамент у справах біженців і Крайової Наради»1. У ній перш за все підтверджувався факт функціонування на правах тимчасового у складі МВС Української Держави біженецького департа-менту. Принциповим моментом у записці було визнання доцільності реформу-вання Крайової наради у справах біженців на засадах, вироблених Ю. Стариць-ким. Відтак до її складу передбачалося ввести 10 – 12 представників губернсь-ких нарад у справах біженців, по одному урядовцю від Міністерства народного здоров’я та державного опікування, Міністерства фінансів, Державного контро-лю. Крім іншого, на цю структуру покладався контроль за діяльністю губернсь-ких нарад у справах біженців. Автори записки, враховуючи реорганізацію під-валин діяльності Крайової наради у справах біженців, виступили за скасування «Тимчасових правил управління справами допомоги біженцям на території України» та усіх доповнень до них2. Утім, не зважаючи на реформування біже-нецьких структур своєї попередниці в концептуальних моментах, влада Геть-манату демонструвала свою послідовність. Тому план реевакуації біженців, пі-дготовлений фахівцями УНР, було прийнято до виконання. 1 Там само, арк. 5–10. 2 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк. 66–69. 3 Держархів АР Крим, ф. Р. - 999, оп. 1, спр. 42, арк. 3–3 зв. 4 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 129, арк. 6 зв. «Евакуація біженців повинна здійснюватися за планом, розробленим [біженецьким. – Л. Ж.] департаментом і затвердженого Центральною Радою; про час введення цього плану послідує особливе розпорядження»3. Таку ухвалу було прийнято 29 квітня 1918 р. на спільному засідання представників біженецького департаменту Міністерства внутрішніх справ Української Держави і представників окупаційної влади Німеччини та Австро-Угорщини. Основним нормативно-правовим актом, покликаним регулювати сферу біженства в Українській Державі, стало «Положення про Департамент у спра-вах біженців», в інших джерелах зазначено, що це – «Закон про Департамент і Крайову нараду у справах біженців»4. Фактично цей документ і мав статус за-кону, оскільки за доби Гетьманату не існувало чіткого розмежування між зако-нами і підзаконними актами. Наприклад, механізм політики держави у сфері соціального захисту населення, яка перебувала в компетенції Міністерства на-родного здоров’я та державного опікування (далі – МНЗ та ДО), визначався у наступних нормативних документах: «Положення МНЗ та ДО про опіку дітей» (перша половина липня 1918 р.); «Положення про місцеві органи державного опікування» (17 липня 1918 р.); «Проект штатів Департаменту Державного Опі-кування» (3 вересня 1918 р.) та ін.1. 1 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень–грудень 1918 р.). – С. 32. 2 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 129, арк. 16. 3 Там само, арк. 1. 4 Там само, арк. 2. 5 Там само, арк. 6. 6 Там само, арк. 6. 17 серпня 1918 р. комісія законодавчих справ схвалила текст «Закону про Департамент і Крайову нараду у справах біженців»2, а 22 серпня того ж року І. Кнолль передав його на розгляд міністру внутрішніх справ І. Кістяківському3. «Положення» складалося з трьох частин. У першій визначався склад урядовців департаменту, у другій – його повноваження, у третій – склад і компетенція Крайової наради у справах біженців. У департаменті мали працювати «…директор, віце-директор, уповноважені, начальники відділів та інші чини по штату» (ч.1, ст. 1)4. До сфери компетенції біженецького департаменту належа-ла організація соціального захисту всіх категорій цивільного населення, пере-міщених у роки війни російською владою – біженців, заручників, німців-колоністів і виселенців-колоністів. При цьому допомогу передбачалося надава-ти «як у місцях їх тимчасового перебування, так і при поверненні на Батьків-щину [українців, які поверталися до Волині та Поділля. – Л. Ж.]»5. Українська влада тим самим сконцентрувала свої зусилля на організації допомоги перш за все пересічній людині, незалежно від її попереднього статусу в суспільстві, місця проживання, майнового цензу, етнічної та конфесійної приналежності. У департаменті зосереджувалося керівництво «… з нагляду за плановим і правильним поверненням вищевказаних категорій на батьківщину». Важливими були положення про відшкодування збитків, завданих біженцям війною, та допомоги з відновлення жител біженців, головним чином, у повітах Волинської та Подільської губерній. Відтак у компетенції департаменту пере-бувало «… надання допомоги з відбудови зруйнованих під час війни на терито-рії Держави будівель і з приведення в належний порядок володінь, постражда-лих від воєнних дій» (ч.1, ст. 4)6. Цілком закономірним кроком у справі реформування існуючих біженець-ких органів можна назвати оптимізацію Крайової наради у справах біженців із громіздкої структури на дорадчу інституцію при біженецькому департаменті МВС Української Держави. 11 статей «Положення» регламентували склад, по-вноваження та організацію роботи Крайової наради у справах біженців. Перш за все зазначалося, що «при Департаменті у справах біженців перебуває Крайо-ва нарада у справах біженців». Керівництво її роботою належало до компетенції міністра внутрішніх справ, хоча фактично на засіданнях головували за згодою його заступник чи директор біженецького департаменту1. До складу Наради, крім голови, увійшли 16 урядовців та представників місцевих біженецьких структур департаменту: 1 Там само, арк. 2 зв. 2 Там само. 3 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 49 зв. «Директор Департаменту у справах біженців, Віце-директор цього Департаменту, представники (призначені відповідними міністрами) від Міністерств Народного Здоров’я і фінансів, і Державного Контролю, по одному від кожного з цих відомств, і представники від Губернських Нарад (Київської, Катеринославської, Волинської, Подільської, Полтавської, Харківської, Херсонської, округ Мелітопольської та Пінської, міст Одеси і Миколаєва) по одному від кожного»2. На засідання Крайової наради у справах біженців потреби при необхідно-сті передбачалося запрошувати з дорадчим голосом різних фахівців у справі біженства. Введення до складу Крайової наради у справах біженців представ-ників губернських нарад у справах біженців можна розцінити, серед іншого, як визнання їх місцевими органами біженецького департаменту. На розгляд Крайової наради у справах біженців передбачалося виносити всі кошториси, звіти, доповіді та розроблені департаментом плани з надання до-помоги та реевакуації біженців, а також проекти, питання та справи, з яких мі-ністр внутрішніх справ вважав за необхідне отримати висновок членів наради (ч. 3, ст. 6). Усі ухвали на засіданнях належало приймати простою більшістю голо-сів. За умови їх рівності, перевагу мав голос головуючого Крайової наради у справах біженців. Розходження в думках з того чи іншого питання належало за-писувати до журналу засідань. Наприклад, 11 липня 1918 р. на засіданні Вико-навчого комітету, коли розглядалося питання про фінансування Польського ре-евакуаційного комітету, особливий погляд висловив представник Державного контролю Юркевський. Його зауваження стосувалося необхідності подання цією структурою до Крайової наради у справах біженців «опису витрат на витрачені їм гроші за минулий час»3. Отже, Крайова нарада у справах біженців розглядала-ся як дорадчий колегіальний орган для прийняття різних ухвал з питань біженст-ва з повноваженнями затверджувати розроблені біженецьким департаментом но- рмативні акти. Усі рішення, ухвалені членами Крайової наради у справах біжен-ців, набували чинності за умови їх підпису міністром внутрішніх справ1. 1 Там само, арк. 3. 2 Харченко Т. О. Становлення місцевих органів виконавчої влади та самоврядування в Українській державі (квітень – грудень 1918 р.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Харченко Тетяна Олексіївна. – Полтава, 2000. – С. 54. 3 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 9, арк. 185. 4 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 4, арк. 66. Таким чином, «Положення про Департамент у справах біженців» юриди-чно закріпило вертикаль державних органів Української Держави у царині бі-женства, покладаючи керівництво справою на біженецький департамент. У той же час Крайову нараду у справах біженців було визнано дорадчою структурою з правом прийняття колективних рішень в окресленій сфері. Місцевою ланкою біженецького департаменту стали губернські наради у справах біженців, а та-кож інституції в містах, які за доби Гетьманату отримали статус отаманства – Київ, Одеса, Миколаїв та округи – Мелітопольська і Пінська (якщо бути точ-ним, то Таврійська і Поліська)2. В Українській Державі втіленням у життя політики у сфері біженства за-ймалася система відповідних державних органів, місцевих самоврядувань, гро-мадських спілок різного характеру та етнічних комітетів. Керуючою інституці-єю став біженецький департамент Міністерства внутрішніх справ. При цьому слід зазначити, що упродовж всього періоду гетьманування П. Скоропадського кілька разів змінювалася кількість його штату у бік збільшення, що, очевидно, зумовлювалося зростанням навантаження на персонал у зв’язку з розгортання процесу реевакуації біженців. 8 травня 1918 р. директор біженецького департаменту Ю. Старицький, на підставі обіжника МВС3, направив до міністерської канцелярії дані про урядов-ців департаменту. Отже, у підвідомчій йому структурі працював 31 фахівець: директор департаменту, помічник директора (заступник), два завідувачі відді-лами, чотири уповноважених, чотири діловоди, два помічники діловодів, два помічники бухгалтерів, три урядовці І класу (в інших документах подано як ранг), п’ять урядовців ІІ класу, два урядовці ІІІ класу, три машиністки, два кур’єри4. За матеріалами Додатку 3.2 можна встановити хронологію зростання чисельності урядовців департаменту. Так, наприкінцігрудня 1917 р. у департа-менті працювало 6 урядовців, наприкінцісічня 1918 р. – 11, наприкінці березня – 18, наприкінці квітня – 26. За умови неможливості визначити дату початку роботи діловода А. Матіюка та кур’єра П. Давиденка, можна припустити, що на початку травня у департаменті працювала 31 особа. Найбільше штат поповнив- ся протягом березня – квітня 1918 р., коли у департаменті велася інтенсивна підготовка до проведення реевакуації біженців. У березні того ж року стали до роботи і два завідувачі відділами департаменту: загальним – М. Барвінський (він на той час виконував ще й обов’язки керівника канцелярії департаменту) та реевакуаційним – П. Микулін1. Слід зазначити, що на керівних посадах депар-таменту обов’язково мали перебувати фахівці з вищою освітою2. Так, випуск-ником Київського університету був П. Микулін, а призначений пізніше началь-ник ліквідаційно-бухгалтерського відділу І. Вакар закінчив юридичний факуль-тет Петербурзького університету3. 1 Там само, ф. 1216, оп. 1, спр. 4, арк. 2–2 зв. 2 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 4, арк. 56. 3 Там само, ф. 1126, оп. 3, спр. 90, арк. 124, 197. 4 Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 92, арк. 62. 5 Скоропадський П. Спогади. – С. 159. 6 Галаган Микола. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.). – С. 381. Отже, можна констатувати, що нова влада зберегла кваліфіковані кадри своєї попередниці, забезпечивши тим самим укомплектованість департаменту. Це не в останню чергу вплинуло на результативність його роботи. Для порів-няння зазначимо, що у новостворених міністерствах уряду спостерігався дефі-цит кадрів. Наприклад, у такому важливому за умов складної епідемічної ситу-ації, санітарному департаменті МНЗ та ДО на 1 червня 1918 р. фактично пра-цював один співробітник, на 1 липня – п’ять, на 1 серпня – сім, на 1 вересня – 19, на 1 листопада – 31. У той час відповідно до «Положення про штати МНЗ та ДО» у департаменті мав працювати 113 службовець4. Однією з причин такого стану була складність у підборі кадрів. П. Скоропадський у своїх спогадах слу-шно зазначав, що у центральних органах влади «… була велика кількість людей, які не підходили за своїми знаннями та моральними якостями»5. Крім того, М. Галаган, відомий український громадсько-політичний діяч, який за доби Геть-манату обіймав посаду директора департаменту загальних справ МНЗ та ДО, помітив й іншу проблему щодо складності укомплектування міністерств і центральних відомств. У своїх спогадах він з гіркотою зазначив: «Найвищі державні установи, в тому числі й міністерства, воно [російськомовне чиновництво. – Л. Ж.] розглядало як якісь канцелярії для здійснення на Україні «російської справи»… Це була, з погляду росіян, тимчасова гра в «самостійність», а тому й потреби великої не було, на їх думку, в тому, щоб ці установи належно були забезпечені й мали характер справді вищих державних установ»6. У середині літа 1918 р. на підставі «Положення про Департамент у спра-вах біженців» відбулася кадрова реорганізація департаменту. У результаті його склад передбачалося збільшити до 61 фахівця (Додаток 3.3). З них у біженець-кому відділі мало працювати – 4 урядовці, у реевакуаційному – у 6, у ліквіда-ційно-позичково-бухгалтерський відділі – 8. Виконання технічних робіт у всіх відділах департаменту покладалося на 19 «канцелярських чиновників І – ІІІ ра-нгів». Порівнюючи штатні розклади департаменту станом на травень (Додаток 3.2) і серпень 1918 р., можна припустити, що посада «урядовця» була тотожною посаді «канцелярського чиновника», який мав обслуговувати всі відділи. До цієї категорії, очевидно, можна зарахувати й посади машиністок і кур’єрів – урядовців ІІІ класу. Наприклад, звільнена з 1 липня 1918 р. за власним бажан-ням машиністка К. Майкова значилася у наказі як «урядовець ІІІ рангу»1. 1 Накази про призначення та увільнення по Біженецькому Департаменті // Державний вісник. – 1918. – 13 серпня. 2 Екзекутор ‒ в Російскій імперії чиновник, який відав господарськими справами установ, наглядав за порядком у канцелярії. 3 ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 238, арк. 51. 4 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 129, арк. 4 . До нових штатних посад слід зарахувати юрисконсульта і екзекутора2. Для полегшення співпраці з німецькою та австро-угорською владою у справі налагодження реевакуації біженців було введено посаду перекладача з німець-кої мови. Запровадження посади журналіста мало на меті донесення широкому громадському загалу проблеми біженців та шляхи її вирішення. Для опрацю-вання цифрових даних щодо кількісного складу біженців, наявних біженецьких організації та іншої статистичної інформації, отриманих від губернських нарад у справах біженців у штаті реевакуаційного відділу було введено посади стар-шого статистика та статистика3. Всю бухгалтерську частину департаменту на-лежало зосередити у ліквідаційно-позичково-бухгалтерському відділі. Для цьо-го було запроваджено три бухгалтерські посади та три посади рахівників4. На результативність діяльності біженецького департаменту не в останню чергу впливав рівень матеріального забезпечення його працівників, які за своїм професійним статусом належали до високооплачуваних категорій державних службовців. При цьому спостерігалася тенденція до зростання заробітної плати урядовців департаменту. Наприклад, на серпень 1918 р. місячну оплату праці директора департаменту порівняно із травнем того ж року було збільшено з 900 до 1250 крб., віцедиректора з 750 до 1000 крб., начальника відділу з 600 до 833 крб., діловода з 450 до 550 крб. (Додаток 3.4). Такий крок був направлений на приведення у відповідність посадових окладів працівників департаменту до ді- ючих на той час тарифних окладів працівників урядового апарату Української Держави. Наприклад, директор департаменту в МНЗтаДО також отримував 1250, а начальник відділу – 830 крб.1. Значно вищі оклади службовців мініс-терств Гетьманату, як наголосив Б. Андрусишин, «давали можливість цим гру-пам підтримувати відносно високий життєвий рівень. Бути на державній службі було престижно та вигідно»2. Річна оплата праці працівників біжене-цького департаменту на серпень 1918 р. обчислювалася у сумі 364 800 крб. про-ти 140 100 крб. станом на травень того ж року3. При цьому в департаменті практично не було вакантних посад. Наприклад, протягом липня 1918 р. з його штату за власним бажанням було звільнено три урядовці, а призначено п’ять, із них – діловод Г. Когінов, помічник діловода П. Солонина, урядовець І рангу Ю. Романенко, урядовці ІІІ рангу Н. Даревська і Є. Богданова4. 1 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень–грудень 1918 р.). – С. 40. 2 Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги / Б. Андрусишин. – К. : Федерація проф-спілок, 1995. ‒ С. 69. 3 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 14, арк. 4–4 зв. 4 Накази про призначення та увільнення по Біженецькому Департаменті // Державний Віс-ник. – 1918. – 13 серпня, 15 серпня. 5 Варун Секрет Сергей Тимофеевич. Биографический указатель : [Электронный ресурс] / Варун С. – Режим доступа : http://www.hrono.ru/ biograf/bio_we/varun_sekret.html. – Название с экрана. 6 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 4, арк. 56–56 зв. У жовтні 1918 р. С. Варун-Секрет, товариш міністра внутрішніх справ Української Держави, в минулому товариш голови Державної Думи Російської імперії5, підписав нові «Штати і розпис посад Біженецького Департаменту Мі-ністерства внутрішніх справ по відділам», які фактично продублювали «Штати і розпис посад Окремого Управління у біженецьких справах Міністерства внут-рішніх справ» (Додаток 3.5). Відповідно до його положень кількість урядовців належало збільшити до 71 особи, а витрати на їх утримання до 430 200 крб.6. В окрему структуру було виділено «Загальне управління» департаментом у складі 20 урядовців, у той час канцелярські урядовці (чиновники) були закріплені за кожним відділом. Склад біженецького відділу передбачалося збільшити з 4 до 12 працівників, реевакуаційний відділ – з 6 до 9 працівників, ліквідаційно-позичково-бухгалтерський відділ – з 8 до 27 працівників. На час приходу до влади П. Скоропадського важливі рішення у справі со-ціального захисту біженців вирішував Виконавчий комітет Крайової наради у справах біженців. Упродовж січня – початку червня 1918 р. було проведено 21 його засідання, на яких ухвалено низку важливих рішень з підготовки рееваку-ації біженців. У його складі продовжували працювати І. Селіверстов, З. Мірна, С. Сосай, М. Вітерова, С. Москалевський, Б. Вайншельбаум, М. Козловський, Добролежа, секретарка – О. Тимошенко. Щоправда двох членів Виконкому – В. Сабата і В. Гаспар’яна, який став заступником голови цієї інституції, замінили І. Кішко та Г. Тершаковець1. Члени Виконкому за роботу на кожному засіданні отримували по 20 крб., що в загальній сумі склало 2780 крб. (засідання протя-гом січня – червня 1918 р.)2. 1 Там само, арк. 49. 2 Там само. 3 Там само, спр. 4, арк. 2. 4 Там само, спр. 11, арк. 11, 12 зв., 13, 16 зв., 18, 50, 61 зв. 5 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 101. 6 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 37, арк. 1. 7 Там само, спр. 37, арк. 1. 8 Там само, спр. 52, арк. 386 зв. Для організації допомоги біженцям на місцях, збору необхідної інформа-ції, передачі коштів місцевим представництвам було розширено існуючий у де-партаменті з часів УНР інститут уповноважених. На початку травня у структурі біженецького департаменту працювало чотири уповноважених: В. Кустовський (з 1 квітня 1918 р.), А. Васильчук (з 25 березня 1918 р.), В. Старовойтенко-Блинов (з 10 квітня 1918 р.), І. Менжинський (з 1 травня 1918 р.)3. Розгортання робіт з реевакуації біженців призвело до збільшення числа уповноважених, які фактично стали кураторами цього процесу в закріпленій за кожним місцевості. Так, протягом усього періоду Гетьманату на Волині працювали В. Пущин та Л. Клименко, у Києві – В. Кустовський, на Катеринославщині – І. Менжинський, на Поділлі – А. Васильчук, на Холмщині – О. Скоропис-Йолтухівський, на Поліссі – О. Гендріхів, на Північному Кавказі – Коваленко4. Спеціального уповноважено-го, яким було призначено Аполона Васильовича Еропкіна, було направлено до Сімферополя. Така необхідність була викликана тим, що за даними біженцько-го департаменту у Криму скупчилося «багато біженців-українців, що змушує департамент прийти їм на допомогу, як на місці тимчасового перебування, так рівно і по переїзді на місця їх оселі»5. Ще одну групу уповноважених склали урядовці, які виїздили за кордон для виконання доручень біженецького департаменту, головним чином, «у спра-вах реевакуації» для передачі коштів українським біженецьким товариствам6. Наприклад, уповноважений В. Цеценевський мав відрядження до Ростова та Єкатеринодара7. Подібні фінансові доручення виконували й уповноважені де-партаменту, які направлялися в окремі табори тимчасового перебування біжен-ців. Наприклад, у таборах при станції Коренево Харківської губернії та на Дар-ниці в Києві працювали відповідно Л. Жуковський та Л. Левицький8. Окремо слід назвати введену в першій половині вересня 1918 р. посаду «Головуповноваженого з влаштування біженців колишньої прифронтової зони на Україні»1, яку обіймав представник біженецького департаменту Маркевич. Місцем його перебування було обрано Рівне – кінцевий пункт збору іноземних біженців, звідки вони рухалися у Білорусію, Польщу, Прибалтику та інші краї-ни2. Метою упровадження посади стало об’єднання заходів щодо облаштування життя біженців на території Холмщини, Полісся та Поділля [в інших докумен-тах – ще й Підляшшя. – Л. Ж.]. На головуповноваженого покладалася організа-ція забезпечення останніх продуктами харчування, надання медичної допомоги, постачання живого інвентарю, посівних матеріалів для майбутнього врожаю, задоволення різних духовних потреб, «відновлення діяльності волосних та сіль-ських установ на просторі колишнього фронтового району»3. Для реалізації своїх повноважень він залучав відповідних земських та міських службовців4. До того ж, головуповноважений мав право подавати «свої міркування» щодо вирішення проблем біженців на розгляд Ради Міністрів Української Держави. Отже, можна стверджувати, що центральну ланку управління біженецькими справами в Українській Державі було реорганізовано відповідно до вимог часу та зі збереженням головних принципів роботи і досвідчених фахівців. 1 Там само, ф. 2201, оп. 1, спр. 65, арк. 1. 2 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні: Документи і матеріали. – С. 103. 3 ЦДАВО України, ф. 2201, оп. 1, спр. 65, арк. 2. 4 Там само. 5 Харченко Т. О. Становлення місцевих органів виконавчої влади та самоврядування в Українській державі (квітень – грудень 1918 р.). ‒ С. 48. 6 Там само. – С. 52. За доби Гетьманату ухвали уряду в царині біженства, відповідно до ново-го адміністративно-територіального поділу, поширювалися на дев’ять губерній – Волинську, Катеринославську, Київську, Полтавську, Подільську, Чернігівсь-ку, Харківську, Херсонську та з 15 листопада 1918 р. – Холмську; дві округи – Поліську і Таврійську. Новими адміністративно-територіальними одиницями, які за принципом побудови були подібні до губернії, стали дві округи – Полісь-ка і Таврійська. До їх складу входили ті повіти та волості, адміністративно-територіальний статус яких не був визначений і в подальшому передбачав змі-ни. Таврійську округу було утворено на території колишньої Таврійської губе-рнії, з якої було вилучено п’ять повітів, розташованих на Кримському півостро-ві. Натомість відповідно до положень спеціального закону, підписаного гетьма-ном 30 листопада 1918 р., до її складу увійшли Бердянський, Мелітопольський і Дніпровський повіти5. 15 червня 1918 р. постановою МВС Української Держави Мозирський, Рильський та Пінський повіти було об’єднано у Поліську округу6. У полі зору нової влади перебував і Крим, де на час приходу до влади П. Скоропад-ського перебувало понад 16 тисяч біженців1. Цих людей планувалося перевезти до західного кордону колишньої Російської імперії українськими землями, а відтак належало узгодити дії відповідних українських та кримських органів влади. 1 Держархів АР Крим, ф. Р. - 999, оп. 1, спр. 1, арк. 15 зв., спр. 87, арк. 7. 2 ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 16, арк. 58. 3 Там само, спр. 2, арк. 87. 4 Там само, ф. 2607, оп. 1, спр. 17, арк. 25 - 26. 5 Лупандін О. І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. / О. І. Лупандін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. – С. 12. (Історичні зошити). 6 ЦДАВО України, ф. 2607, оп. 1, спр. 18, арк. 4. 7 Там само, арк. 56. Важливою проблемою для гетьманської влади стало налагодження адмі-ністративного апарату, а серед іншого й біженецьких структур у повітах, приє-днаних Харківської та Чернігівської губерній Української Держави. Так, до складу Харківської губернії, відповідно до Постанови Ради Міністрів Українсь-кої Держави від 14 серпня 1918 р., було приєднано п’ять повітів Курської губе-рнії – Білгородський, Грайворонський, Корочанський, Суджацький і Ново-Оскольський2 та Валуйський повіт Воронезької губерній3. Розбудова життя у новоприлучених та прикордонних українських повітах, які на той час перебува-ли у прифронтовій зоні, відбувалася з великими потугами. Причиною того були постійні збройні напади більшовицьких загонів, конфіскація збіжжя та продук-тів харчування, знущання над місцевими жителями. Наприклад, у Глухівському повіті, як повідомляв повітовий староста І. Нарбут, «… щоденно відбуваються масові вбивства і робляться насильства над українськими громадянами, котрих більшовики примушують вступати у більшовицькі зграї та загони»4. У прикордонних повітах Чернігівської та Харківської губерній набула поширення більшовицька агітація з метою змусити українське населення голосувати за відрив від України та приєднання до РСФРР5. «Більшовики терором силують протестувати проти приєднання до України», – писали С. Шелухіну, голові української делегації на перемовинах з Радянською Росією, жителі прилученого до України містечка Корочі Курської губернії6. У відповідь на їх вибір, більшовики стратили 200 осіб, а 300 біженців, головним чином, «інтелігентів чоловіків» забрали з собою7. Загалом, протягом червня – липня 1918 р. до владних структур Гетьманату від представників місцевих самоврядувань українського прикордоння надійшло 109 телеграм зі скаргами на свавілля більшовиків та проханнями приєднати їх землі до Української Держави1. Так 2 липня Чернігівський губернський староста М. Савицький адресував до МВС прохання щодо зносин з німецьким командуванням на предмет переносу демаркаційної лінії до кордону Чернігівщини, оскільки «більшовицькі банди з Грем’яча і Кам’янки нищать села, вивозять харчі, худобу…»2. З подібними проханнями звертався до центральної влади і Харківський губернський староста П. Заліський3. 1 Там само, арк. 4–7, 9–17, 20–29. Обрахунки авторки. 2 Там само, спр. 17, арк. 8. 3 Там само, арк. 47. 4 Закон // Державний вісник. – 1918. – 26 травня. 5 Підлісний Д. В. Формування системи місцевих органів державної адміністрації та самовряду-вання Харківської губернії за часів гетьманату П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 ро-ку) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Підлісний Дмитро Вадимович. – Х., 2009. – С. 219–220. Місцевими структурами, покликаними реалізувати державну політику у ца-рині біженства, були визнані частково реформовані структури, успадковані від Російської імперії та Української Народної Республіки, – губернські наради у справах біженців. Керівництво ними покладалося на нововведений інститут губе-рнських старост. Слід зазначити, що 16 травня 1918 р. П. Скоропадський підписав закон про ліквідацію інституту комісарів УЦР та запровадження посад губернсь-ких і повітових старост4. У свою чергу губернським старостам, які стали предста-вниками нового режиму на місцях, були підвідомчі самоврядування – губернські, повітові, волосні земські управи та міські думи. На посаду губернських старост призначалися місцеві діячі, які перебували на службі в губернських органах влади і самоврядувань, вели активну громадську діяльність, іноді мали особисте знайомство з гетьманом (Додаток 3.6). Досить непересічним постатями, наприклад, були три губернські старости Харківщини. Так, П. Заліський, виходець із родини землевласників Ізюмського повіту Харків-ської губернії, зробив блискучу військову кар’єру і на початок Першої світової війни перебував у чині генерал-майора. Мав доброзичні стосунки з майбутніми провідниками гетьманського руху П.Скоропадським і В. Липинським. Після геть-манського перевороту П. Заліський запропонував свої послуги уряду Української Держави і особистим наказом Гетьмана від 9 травня 1918 р. був призначений на посаду харківського губернського старости. Перебуваючи на цій посаді, відзначи-вся енергійними діями у справі розбудови дієвого апарату місцевої влади. У той же час П. Заліський сповідував русофільські настрої, що межували з українофобс-твом, які на початку липня 1918 р. привели його до відставки5. Наступником П. Заліського став Л. Турчанинов, за часів Російської імперії перебував на посаді «неодмінного члена Харківського губернського у селянських справах присутствія». Після Лютневої революції його було обрано головою кан-целярії харківського губернського комісара Тимчасового уряду. Цікаво зазначити, що навесні 1918 р. Л. Турчанинов працював у відділі допомоги біженцям Харків-ського губернського присутствія1. З 17 липня по 28 жовтня 1918 р. виконував пов-новаження харківського губернського старости. На цій посаді проявив себе здіб-ним урядовцем, чітко притримуючись у своїй діяльності внутрішньополітичного курсу гетьманського уряду і водночас намагаючись уникати конфліктів із впливо-вими громадсько-політичними та владними угрупуваннями губернії2. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 240, арк. 88. 2 Підлісний Д. В. Формування системи місцевих органів державної адміністрації та самовряду-вання Харківської губернії за часів гетьманату П. Скоропадського. – С. 221. 3 Там само. – С. 222. 4 Східне Поділля в добу Української Центральної Ради та Гетьманату П.Скоропадського (бе-резень 1917 – грудень 1918 рр.) : Зб. док. та матеріалів / Упоряд. К. Завальнюк, Т. Стецюк. – Вінниця : О. Власюк, 2008. – С. 8. 5 Діяльність С. І. Кисельова на посаді губернського старости Поділля : [Електронний ресурс] / Діяльність. – Режим доступу : http//www.nbuv.gov.ua /portal/Soc_Gum/ Nzvdpu/istoriya/ 2008_14/05%20reginalistuchna/diyalnist%20s.i.pdf. – Назва з екрану. 6 Козинець І. Ю. Державотворчі процеси на Волині в добу Гетьманату П. Скоропадського. – С. 62. 7 ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 2, арк. 172. Останній харківський губернський староста С. Шидловський, відомий громадський і державний діяч, у недалекому минулому – член Державної Ради Російської імперії, походив із родини великих землевласників Валківського по-віту. Після проголошення Української Держави ввійшов до складу Ради мініст-ра внутрішніх справ, виконував важливі конфіденційні доручення П. Скоропад-ського. На посаді губернського старости (призначений на цю посаду 23 жовтня 1918 р., а приступив до виконання своїх повноважень 28 жовтня) доклав чималих зусиль для зміцнення місцевої влади та розбудови правоохоронних структур3. Серед призначених губернських старост були й українські патріоти. Се-ред таких можна назвати й Подільського старосту С. Кисельова (1877 – 1937), відомого земського діяча, юриста за фахом4. Маючи досвід роботи на посаді голови Проскурівської повітової земської управи, а за доби УЦР – Проскурів-ського повітового комісара5, він доклав чимало зусиль для відбудови зруйнова-ного в часи війни Поділля. Гетьманська адміністрація на Волині, якою керував Дмитро Федорович Андро, на думку І. Козинець, здійснила низку заходів, «…які змогли відновити спокій в губернії, припинити погроми маєтків і дали можливість населенню [серед яких були, безумовно, і біженці. – Л. Ж.] прис-тупити до розвитку своїх господарств»6. Градоначальництва Києва та Миколаєва, а з 1 серпня 1918 р. й Одеси7 бу-ло перейменовано у міські отаманства на чолі з отаманами. Останні отримали повноваження губернських старост. Справами біженства у Києві опікувався О. Хануков, а з 19 жовтня 1918 р. – К. Маршалк, в Одесі – В. Мустафін, у Микола-єві – Е. де-Бонді1. До компетенції губернських старост та отаманів у частині бі-женства належало головування на засіданнях губернських нарад у справах бі-женців, розподіл отриманих коштів з державної скарбниці, візування проїзних документів біженців2, керівництво реевакуацією та облаштуванням життя біже-нців після повернення додому, головним чином, у прифронтові Волинську і Подільську губернії та ін.. 1 Харченко Т. О. Становлення місцевих органів виконавчої влади та самоврядування в Українській державі (квітень – грудень 1918 р.) – С. 7. 2 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). ‒ С. 138. 3 Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп. 1, спр. 8, арк. 12–12 зв. 4 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 165. 5 Там само, спр. 33, арк. 36, 37 зв.–38. 6 Там само, спр. 24, арк. 10. Фактичними очільниками нарад, зважаючи на зайнятість губернських старост та отаманів, були досвідчені діячі, обрані з числа членів нарад. Напри-клад, роботою Полтавської губернської наради у справах біженців керував Іван Прохорович Логінов, колишній представник громадської організації «Півден-нобіженець», голова Полтавського губернського комітету з надання допомоги біженцям, який у часи Російської імперії функціонував при губернській земсь-кій управі3. На Херсонщині «завідував справами» губернської наради В. Богу-славський, який у «… складні часи панування в Україні більшовиків» зумів вжи-ти заходів для полегшення життя біженців4. У містах, центрах отаманств, функціонували окремі міські наради у спра-вах біженців. Так, в Одесі до складу цієї інституції входили: голова наради А. Бродський, присяжний повірений; товариш голови В. Подольцев, управляючий канцелярією отаман В. Мустафін; управляючий справами наради Д. Ансович, голова латиського комітету. Членами наради було обрано по одному представ-нику етнічних біженецьких комітетів міста – білоруського, єврейського, лати-ського, литовського, польського, російського і українського, шість представни-ків від Одеського міського управління та п’ять – від міської управи5. У Микола-єві функції наради виконував міський комітет допомоги біженцям6. Штати губернських нарад у справах біженців утримувалися за рахунок державних коштів. Наприклад, влітку 1918 р., на підставі схваленого Крайовою нарадою у справах біженців кошторису витрат на потреби біженців в Українсь-кій Державі, в рахунок покриття заборгованості за першу чверть 1918 р. Київ-ська губернська нарада у стравах біженців на видачу заробітної плати праців- ників та адміністративні видатки отримала 4800 крб. і 14055 крб. відповідно1. На адміністративні видатки Волинській губернській нараді у справах біженців було перераховано 2625 крб., Херсонській губернській нараді – 2400 крб., По-дільській губернській нараді – 1800 крб.2. Одеська міська нарада у справах бі-женців за першу чверть 1918 р. отримала 1200 крб., з яких пішло на оплату праці «Керівничому ділами Міської Наради 450 карб., помічнику його 150 карб., бухгалтеру 150 карб., машиністкам, служителю й на придбання канцелярських справ 450 карб.»3. 1 Там само, арк. 11, 13. 2 Там само, арк. 16, 8 зв., 22 зв. 3 Там само, арк. 21 зв. 4 Підлісний Д. В. Формування системи місцевих органів державної адміністрації та самовряду-вання Харківської губернії за часів гетьманату П. Скоропадського. ‒ С. 237–241, 243. 5 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 5. 6 Там само, арк. 17 зв.–18. 7 Там само, спр. 33, арк. 30, 7. 8 Там само, спр. 24, арк. 8 зв.; спр. 109, арк. 101. Нижчою ланкою біженецьких органів залишалися повітові комітети, які діяли при повітових земських управах, міські комітети допомоги біженцям при міських управах та волосні комітети допомоги біженцям. Наприклад, у Харківській губернії відділи з надання допомоги біженцям продовжували функціонувати при шести повітових управах – Валківській, Валуйській, Вовчанській, Куп’янській, Охтирській, Сумській. При цьому склад працівників відділів був різний: від одного у приєднаному Валуйському повіті – до п’яти та семи у Куп’янському і Вовчанському повітах відповідно4. У Катеринославській губернії функціонувало сім повітових та шість міських комітетів5. У Чернігівській губернії провадили свою роботу шість міських комітетів у Сосниці, Мглині, Березні, Чернігові, Стародубі, Новгород-Сіверському та сім комітетів при Сосницькій, Конотопській, Ніжинській, Чернігівській, Новозибківській, Суражській, Стародубській повітових земських управах6. У приєднаному до Чернігівської губернії Гомельському повіті, де на час приходу до влади П. Скоропадського перебувало близько 60 тис. біженців, було створено об’єднану нараду представників біженецьких організацій7. У Херсонській губернії працювали шість повітових та чотири міських комітети – у Херсоні, Єлисаветграді, Вознесенську, Олександрівську8. На ці структури покладалося виконання рішень уряду у справі біженства. Вони, як ніяка інша владна інституція, володіли ситуацією та мали тісні стосунки з біженцями, куди останні неодноразово зверталися зі своїми проблемами. Отже, Українська Держава не пішла на кардинальну зміну місцевої гілки влади у справах біженців, оскільки такий крок призвів би до руйнації всієї місцевої системи соціального захисту біженців. З іншого боку, вона просто не мала часу на пошуки нової моделі вирішення проблем біженців, позаяк на порядку денному стояло важливе завдання – якнайскоріша їх реевакуація. На своїх посадах залишилися й члени повітових комітетів допомоги біженців, які функціонували при повітових земських, міських і волосних управах. Головний принцип, яким користувалася влада за доби Гетьманату у цьому сегменті діяльності, був професіоналізм та досвід працівників, оскільки свою роботу на ниві допомоги біженству багато з них розпочало ще у 1915 році. Опікою біженців займалися також різні громадські спілки, засновані, го-ловним чином, ще за доби Російської імперії та збережені у часи Української Центральної Ради. Серед них слід назвати губернські відділення «Всеросійсь-кого Товариства піклування про біженців» чи як в інших документах названо – «Всеросійського товариства опікування о біженцях» (колишній Тетянинський комітет), які діяли у Волинській, Київській, Чернігівській, Харківській та інших губерніях1. На Полтавщині правонаступником Тетянинського комітету став утворений 15 травня 1918 р. «Полтавський український міський комітет допо-моги біженцям»2. Мережу своїх відділень мало й Українське Товариство допо-моги жертвам війни, в минулому – «Південь Росії», функціонували єпархіальні комітети та інші благодійні товариства. 1 Там само, арк. 3–24. 2 Хроніка // Полтавський день. – 1918. – 5 червня. Тут і далі подано заголовок рубрики, в якій виходили замітки без назв, серед яких містився матеріал про біженців. 3 Korzeniowski M. Za Złotą Bramą. ‒ S. 582. В Українській Державі продовжили свою роботу й етнічні комітети, утворені ще на початку війни. Їх головним завданням стало гуртування своїх земляків для відправки додому та тісна співпраця з цього питання з централь-ними і місцевими органами влади. Значну роботу в цьому аспекті виконали польські комітети. Центральною інституцією, яка об'єднала польські організації з допомоги біженцям на українських землях і взяла під свій контроль заходи по реевакуації, став започаткований 14 березня 1918 р. у Києві Польський центра-льний комітет повернення на батьківщину. Його очолив С. Москалевський, віце-президентом став А. Моджевський, секретарем – Л. Рутковський, скарбником – Л. Пратковський. Серед членів комітету були А. Нагурський, М. Веловейський і С. Родович3. Головним завданням комітету, безумовно, було налагодження яко-мога скорішого процесу повернення поляків на батьківщину, становище яких «…було надто важким і з кожним днем погіршується»1. Враховуючи, що знач-на кількість польських біженців перебувала на сході України, його відділення також було відкрито і в Харкові (голова Г. Роземблюм)2. 11 липня 1918 р. Крайо-ва нарада у справах біженців затвердила кошторис Польського Реевакуаційного комітету на організацію повернення польських біженців на батьківщину. На цю справу передбачалося виділити 110 600 крб.3. Соціальним захистом своїх земля-ків продовжували опікуватися губернські відділення Центрального обивательсь-кого комітету губерній Королівства Польського, Польського товариства допомо-ги жертвам війни. Представництвом останнього у Києві стала Київська крайова рада Польського товариств допомоги жертвам війни, яка поширювала свою дія-льність на Волинську, Київську і Чернігівську губернії4. 1 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44, арк. 141. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 20 3 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 16, 11, 17. 4 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 49. 5 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 21–21 зв. 6 Там само, арк. 9. 7 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 50. В Україні функціонували й інші етнічні спілки – литовські, латиські, єврейські. Цікавим у цьому аспекті є приклад Одеси, де діяли сім етнічних комітетів: Товариство допомоги єврейському населенню, Український комітет допомоги біженцям, Латиський комітет допомоги біженцям, Литовський комітет допомоги біженцям, Одеське відділення Польського товариства допомоги жертвам війни, культурно-просвітнє товариство «Польська шкільна Матиця в Одесі» і міський білоруський комітет допомоги біженцям5. У місті Єлисаветграді функціонував сербський комітет, який надавав допомогу сербським біженцям6. У Катеринославі продовжувала працювати започаткована ще у 1915 р. Рада національних організацій з надання допомоги біженцям, яка об’єднала у цій справі зусилля російського, литовського, латиського, єврейського комітетів та губернського відділення ЦОК7. Для організації повернення додому іноземних біженців в Україні започаткували свою діяльність спеціальні структури Польщі, Латвії та Литви. Так було відкрито представництва двох новостворених польських інституцій, покликаних займатися реевакуацією своїх співгромадян. Слід наголосити, що у роки Першої світової війни польські землі було поділено на дві окупаційні зони: німецьку – з центром у Варшаві та австро-угорську – Військове генерал-губернаторство з центром у Любліні, яким з лютого 1918 р. керував генерал А. Ліпощак1. Наприкінці зими 1918 р. у Варшаві при Міністерстві внутрішніх справ Реґенційної Ради Королівства Польського розпочав роботу рееміграційний відділ, метою якого стала організація репатріації поляків з Росії. Керував роботою інституції професор Я. Дмохопський. Відділ мав свої «агентури» – представництва – у Києві, Одесі та Харкові. У Любліні подібні функції виконував Цивільний Комісаріат, який у своїй структурі мав спеціальне рееміграційне бюро. Його агенції працювали у Києві, Луцьку та Ковелі2. 1 Gaul Jerzy. Kancelaria Generalnego Gubernatorstwa Wojskowego w Lublinie 1915 – 1918 / J. Gaul. – Warszawa : DiG, 1998. – S. 18–19. 2 Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 226. 3 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 192, арк. 15. 4 Там само, спр. 136, арк. 9. 5 Там само, спр. 192, арк. 11. 6 Панько О. Питання державного кордону в білорусько-українських переговорах 1918 р. / О. Панько // Проблеми слов’янознавства. – 2002. – Вип. 52. ‒ С. 67. Координацією заходів щодо повернення додому латиських біженців займався «Латиський центральний комітет на Україні»3. Долею литовських біженців у свою чергу опікувалася «Литовська національна рада на Україні», яку очолював інженер Йосип Янкевич4. Крім того, до Києва був направлений «уповноважений Державної Ради Литви з реевакуації», який мав налагодити співпрацю з українською владою у справі повернення на батьківщину біженців-литовців та об’єктів, евакуйованих на початку війни з Литви за розпорядженням імперської влади5. Влітку 1918 р. у Києві було започатковано «Білоруську біженську організацію», як майбутню координуючу структуру всіх білоруських товариств допомоги біженцям. Активну участь у налагодженні її роботи взяли місцеві білоруські політичні діячі, які з 1917 р. об’єдналися у національну організацію «Зірка». ЇЇ метою було надання допомоги білорусам в Україні6. У зв’язку з подіями 1917 р. та ліквідацією установ, заснованих за часів Російської імперії, виникла потреба в утворенні власної білоруської інституції. І вже 31 травня 1918 р. Ю. Старицький у доповідній записці міністру внутрішніх справ Ф. Лизогубу наголосив на визнанні біженецьким департаментом Білоруської біженецької організації та необхідності залучення її до участі в нарадах з біженецької проблематики, ініційованих українською владою. Директор департаменту висловив таке прохання: «… позаяк за короткий час свого існування названа Білоруська Біженецька Організація не встигла виробити кошторису і внести його у свій час на розгляд, прохаю тимчасово видати їй на рахунок аванс 5000 карб. на задоволення найбільш необхідних потреб організації»1.. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 32, арк. 1 а–1 б. 2 Там само, спр. 11, арк. 16. 3 Там само, спр. 32, арк. 2. 4 Там само, арк. 1а–1 б. 5 Панько О. Питання державного кордону в білорусько-українських переговорах 1918 р. ‒ С. 67. 6 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 32, арк. 2. 7 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 20 зв. У першій половині червня того ж року означену суму отримав Володимир Ходкевич, представник місцевої білоруської громади2. 11 червня 1918 р. у Києві білоруські діячі провели установчу нараду, на якій обговорювалося становище земляків-біженців. Серед прийнятих ухвал зазначалося про необхідність «... утворення білоруської організації, яка б налагодила допомогу землякам-біженцям у справі повернення їх на батьківщину. Нарадою ухвалено назвати нову організацію «Білоруський комітет Допомоги жертвам війни»3. Також було обрано комітет у складі І. Куриловича, Леушченка, Ходкевича, Фербртко, Забелло, Случанівського, Мухи, Єремовича, Толовинського, Трембовича, Сушчова, Пашкевича, Пугацевича, Вільчинського. Головою комітету став В. Ходкевич4. У роботі комітету взяв участь М. Довнар-Запольський, історик, етнограф, фольклорист, відомий професор, який тривалий час жив у Києві та протягом 1901 – 1918 рр. викладав в університеті святого Володимира5. Необхідно зауважити, що найближчим на той час завданням комітету стала підготовка до проведення з'їзду біженців-білорусів6. Членів місцевих етнічних комітетів було залучено до розробки умов реевакуації біженців. Так, 26 червня 1918 р. до Харкова на спеціальну нараду для розробки остаточних умов перевезень біженців окрім представників української центральної влади, Німецької, Австро-Угорської, Польської залізничних комісій, прибули П. Манковський, представник Полтавського губернського віділення ЦОК, В. Нарушевич, представник Катеринославського губернського віділення ЦОК, В. Левін, представник національних організацій біженців Катеринослава, Г. Роземблюм, голова Харківського відділення Центрального польського комітету повернення на Батьківщину7. Для порівняння зазначимо, що у сусідній Радянській Росії диктатура про-летаріату негативно поставилася до існування етнічних біженецьких комітетів, оскільки останні не завжди поділяли нову більшовицьку ідеологію. Голови ет-нічних комітетів висловлювали досить різкі оцінки і сміливі думки у ставленні до нової влади. Наприклад, Я. Голдманіс, член Латиського центрального комі-тету з надання допомоги біженцям, у 1918 р. писав: «Все життя товариств, їх діяльність, раніше така активна, в даний час пригнічені. Лише товариства і партії більшовицького характеру можуть відкрито і без перешкод функціонувати»1. 1 Бартеле Т. Латышские беженцы в России в годы гражданской войны. – С. 21. 2 Нам И. В. Национальные организации помощи беженцам и их деятельность в Томской гу-бернии в годы Первой мировой войны (1914 – 1918 гг.) / И. В. Нам // Судьба регионального центра в России (к 400-летию г. Томска) : Труды Томского госуд. ун-та. – Томск, 2005. –Т. 267. – С. 115. (Сер. Историческая). 3 Korzeniowski M. Polski organizacje ratowniczie wobec wydarzeń Rosji w 1918 roku / M. Korzeniowski, M. Mąndzik // ROK 1918 w Europie Środkwo-Wschodniej. – Białystok, 2010. – S. 567. 4 Гатрелл П. Беженцы в России в годы Первой мировой войны. – С. 62. 5 Щетинина А. С. Беженцы на юге Западной Сибири (1915 – 1920-е гг) / А. С. Щетинина // Миграции и постмиграцонные сообщества (Алтай – Казахстан ХIХ – ХХ вв.): сб. ст. / [под ред. В. Н. Владимирова, И. Г. Силиной]. – Барнаул, 2007. – С. 132. 6 Утгофф В. С. Реэвакуация белорусских беженцев Первой мировой войны (начальный этап): структуры, формы, организация / В. С. Утгофф // Источник. Историк. История: сб. науч. работ. – СПб: Изд-во Европейского ун-та в Санкт-Петербурге, 2002. – С. 402. Один із керівників ЦОК був переконаний, що жовтневий переворот приз-вів до катастрофи у справі допомоги біженцям. У зв’язку з цим більшовицька влада не вважала можливим подальше існування етнічних комітетів2. Тому 22 липня 1918 р. Наркомат у справах національностей видав розпорядження про ліквідацію польських товариств допомоги біженцям, як таких, що перевищува-ли свої повноваження. І вже 10 вересня того ж року було змушене згорнути свою діяльність Польське товариство допомоги жертвам війни3. Зазначимо, що на теренах колишньої імперії, за підрахунками П. Ґатрелла, ця структура мала 237 відділень, в яких працювало близько 25 тис. осіб4. У подібній ситуації перебували й інші етнічні спілки. Наприклад, в Ал-тайській губернії латиські національні організації постійно знаходилися під ко-нтролем властей, часто закривалися, а їх діячі піддавалися арештам5. У серпні 1918 р. в Петрограді, за рішенням Надзвичайної комісії з боротьби з контррево-люцією і спекуляцією, було ліквідовано Ґродненський центральний комітет об'єднаних громадських спілок, який допомагав біженцям білорусам6. Реалії життя в Українській Державі вимагали залучення до розв’язання проблеми біженців нових, порівняно з часом Російської імперії та Української Народної Республіки, інституцій. Так, за умов надзвичайно складної епідеміч-ної ситуації, коли на українських теренах вирували пандемії холери, тифу, іс- панки1, до системи біженецьких органів було введено санітарний департамент МНЗ та ДО. На департамент, роботою якого керували О. Корчак-Чепурківський, один із фундаторів української національної медицини, відомий вчений-епідеміолог, а з осені 1918 р. – В. Удовенко, знаний вчений-гігієніст, репресований у 1937 р.2, крім іншого, покладалося надання медико-санітарної допомоги біженцям і, зокрема, проведення протиепідемічних щеплень3. Слід зазначити, що 29 жовтня 1918 р. МНЗ та ДО направило на адресу міністра вну-трішніх справ листа, в якому наголошувалося на передачі в його компетенції комплексу санітарних заходів4, а згодом і усіх медико-санітарних заходів на шляхах руху біженців5. 1 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 169. 2 Там само. – С. 35–36. 3 ЦДАВО України, ф. 1035, оп. 1, спр. 92, арк. 65 зв. 4 Там само, спр. 2, арк. 13 зв. 5 Там само, арк. 17. 6 Драма российской истории: большевики и революция / О. В. Волобуев, [и др.]; под общ. ред. А. Н. Яковлева. – М.: Новый хронограф, 2002. – С. 264. 7 У міжнародному праві – попередня угода, за якою воюючі сторони визначають основні положення майбутнього мирного договору. 8 Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів, 1917–1923 рр. / І. Б. Дацків. – Тернопіль : Астон, 2009. ‒ С. 246. Значна кількість українців-біженців на час приходу до влади П. Скоро-падського залишалася в губерніях Радянської Росії, в якій з літа 1918 р. біль-шовики розв’язали громадянську війну та насадили суспільству червоний те-рор6. У зв’язку з нестерпною ситуацією, в якій опинилися ці люди, всіма шля-хами прагнули повернутися, якщо не до своїх домівок, то хоча б у прикордонні з Росією українські повіти. Відтак моментом відліку в налагодженні взаємин між Українською Державою і Радянською Росією у царині біженства стало під-писання 12 червня 1918 р. прелімінарного7 мирного договору, який на міждер-жавному рівні започаткував вирішення проблеми реевакуації біженців. Доку-мент став результатом українсько-російських перемовин, які розпочалися у Ки-єві 23 травня 1918 р.. Українську делегацію очолив С. Шелухін8. ШЕЛУХІН Сергій Павлович (1864 – 1938) – державний діяч, досвідчений правник, поборник української незалежності. Народився в селі Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) у родині дворян. Навчався на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. Під час навчання в університеті став активним учасником національного відродження, членом «української громади», захищав ідеали незалежної соборної України. Після закінчення університету, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, Одеси. Активний учасник Української революції: голова Революційного комітету в Одесі (1917 р.), член УЦР, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В. Голубовича (лютий - квітень 1918 р.). У часи Гетьманату — член Державного Сенату. За Директорії — виконуючий обов'язки міністра юстиції в уряді В. Чехівського (1919 р.), член української делегації на мирній конференції в Парижі (1919 р.). З 1921 р. жив у Чехословаччині; професор карного права Українського вільного університету й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924 — 25 рр.), член Українського Історично-Філологічного Товариства; голова Українського Комітету у Чехословаччині та Українського Правничого Товариства. Помер у Празі1. 1 Шелухін Сергій Павлович : [Електронний ресурс] / Шелухін С. – Режим доступу : http://uk. wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. 2 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). – С. 286. 3 Mędrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku / W. Mędrzecki. – Warszawa : DiG, 2000. – S. 186–187. 4 ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1 спр. 1, арк. 1. 5 Там само, арк. 1 зв. Щодо керівництва російської делегації, то, як згадував Д. Дорошенко, «… найбільш чудним було те, що Москву отут на переговорах з Україною репрезентували румунський болгарин Раковський і українець Мануїльський»2. Кардинально різнилися й очікування сторін з тих перемовин. Польський дослідник історії Гетьманату В. Меджецький наголошує на бажанні України бути визнаною Росією самостійною державою з чітко окресленими кордонами у той час як «… більшовики прагнули використати своє перебування в Києві для розгортання місцевого революційного руху»3. Для України цей договір мав надзвичайне значення, оскільки його перша стаття передбачала «Припинити бойові дії на час ведення переговорів»; по-друге «… уряди Української Держави та РСФСР приймають на себе взаємний обов’язок не чинити перешкод для вільного перетину кордону громадянами двох країн до переїзду»4. Для перетину кордону були визначені такі пункти та напрямки – Орша, Гомель, Брянськ, Конотоп, Брянськ – Ворожба, Курськ – Во-рожба, Курськ – Харків, Єлець – Валуйки, Ворожба – Валуйки, Вороніж – Кам’янська – Царицин – Лиха, Тихорецька – Ростов – Ворожба, Єйськ – Ростов. У першу чергу передбачалося транспортувати військовополонених обох країн, а також жінок та дітей-сиріт5. Крім того, Радянська Росія взяла на себе «… зо- бов’язання повернути рухомий склад залізниць, які було забрано в України у тій кількості й на тих умовах, які будуть вироблені шляхом укладання угод відом-ствами шляхів». Остання, четверта, стаття договору передбачала запровадження на правах взаємності інституту консульської служби – «… представників і кон-сулів, і комісарів для захисту інтересів своїх громадян»1. Д. Дорошенко назвав цей мир «найбільшим і властиво одиноким успіхом в українсько-російських пере-говорах»2, оскільки «большевики дивилися на справу заключення миру з Украї-ною, як на комедію, котру треба по змозі затягти, щоб подивитися, що з того вийде, і вже по тому використати для себе вповні»3. 1 Там само, арк. 2. 2 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). ‒ С. 287. 3 Там само. ‒ С. 290. 4 Лупандін О. І. Українсько – російські мирні переговори 1918 р. – С. 10. У цьому контексті цього важливе місце у справі захисту українських гро-мадян, незалежно від їх національного походження та релігії4, і серед них – значної кількості біженців, відводилося українським консульським установам. Відтак 4 липня 1918 р. П. Скоропадський підписав закон «Про заклад генераль-них консульств і консульських агентств за кордоном», відповідно до положень якого на теренах колишньої імперії передбачалося заснувати низку консульств. Генеральними консулами Української Держави в Москві та Петрограді були призначені відповідно О. Кривцов і С. Веселовський. ВЕСЕЛОВСЬКИЙ Сергій Феофанович (1880 — ?) − український громадський та політичний діяч. Народився у сім'ї священика на Поділлі. Освіту здобув у Петербурзькому університеті. Був членом української громади, брав участь у студентському русі. Повернувшись до України, працював на посаді доцента Київського політехнічного інституту. У березні 1917 р. став одним із засновників УЦР, входив до складу її Президії як секретар. Також був членом Всеукраїнського національного конгресу та УСДРП. На Перших Загальних зборах УЦР його було обрано членом Комітету УЦР, а на П'ятих Загальних зборах - товаришем голови. Восени 1918 р., повернувшись з дипломатичної служби у Петрограді до Києва, працював на посаді екстраординарного професора кафедри статистики Київського державного українського університету. З квітня 1919 р. − член президії, заступник голови Сільськогосподарського Вченого Комітету України, завідувач економічної секції. У цей час фактично відійшов від політичної діяльності. З 1920 по 1921 рр. перебував на посаді ректора КПІ, а згодом працював професором Київського сільськогосподарського інституту. У 1930-х рр. був репресований, з часом емігрував1. 1 Пятницька В. В. Професор Сергій Феофанович Веселовський – один з організаторів сільсь-когосподарської науки в Україні : [Електронний ресурс] / Пятницька В. В. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/INB/2007-3/07pvvsnu.pdf. – Назва з екрану. 2 Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служ-би Української держави. 1917 – 1923 роки / Д. В. Вєдєнєєв, Д. В. Будков. – К. : К.І.С, 2006. – С. 121. 3 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 136, арк. 8. 4 Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. – С. 118. 5 Там само. – С. 116. При цьому слід зазначити, що не існує єдиної точки зору на персональний склад керівництва консульських установ. Одним із його варіантів є дані Дода-тку 3.7, за матеріалами якого можна встановити, що окремі консульські посади були введені ще до підписання Гетьманом зазначеного закону. Д. Вєдєнєєв і Д. Будков, наводячи перелік прізвищ українських консулів, погоджуються, що його можна доповнювати новими архівними матеріалами2. Це досить слушне заува-ження, оскільки є розбіжність щодо керівника консульської служби у Саратові, яким насправді був В.А. Сапицький, у той же час О. Пожар працював консульсь-ким агентом в Орші, а за іншими даними – в Орлі. З кінця листопада 1918 р. з метою захисту «інтересів українських громадян» Сергія Нілуса було призначено віце-консулом у польському місті Лодзь3. Серед завдань українських дипломатичних було надання матеріальної та юридичної допомоги громадянам України у їх справах у Росії відкриття лікарень, пунктів прийому для осіб, що поверталися на батьківщину та ін.4. На консулів покладалася й організація процесу повернення додому українських біженців. До того ж бажання переїхати до гетьманської України, яка на той час розглядалася як оазис політичної стабільності на теренах колишньої імперії, виявила значна кількість громадян неукраїнської національності, серед яких переважали представники російських ділових кіл, наукової та творчої еліти, офіцерства, котрі намагалися врятуватися від політики радянського уряду5. В окремих випадках консули займалися порятунком окремих громадян, захоплених більшовицькою владою. Показовим є приклад, коли МЗС Української Держави на підставі листа прем’єр-міністра гетьманського уряду звернулося до барона Ф. Боржицького, свого консула у П’ятигорську з проханням домогтися звільнення князя М. Урусова, колишнього головуповноважено у справах біженців Південно-Західного фронту, «затриманого більшовиками як заручника»1. На жаль, він не зміг нічим допомогти, бо князя серед інших заручників було розстріляно (або зарубано шаблями)2. 1 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 141, арк. 26. 2 Чабан М. П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905 − 1921): біобібліографічний словник: Близько 670 імен / М. П. Чабан; Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Дніпропетровське відділення. − Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002. – С. 460–461. 3 ЦДАВО України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1, арк. 1–379. Підрахунки авторки. 4 Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. – С. 119. 5 ЦДАВО України, ф. 2187, оп. 1, спр. 17, арк. 1–1 зв. 6 Там само, ф. 2222, оп. 1, спр. 18, арк. 10. 7 Там само, ф. 2223, оп. 1, спр. 2, арк. 2. 8 Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. – С. 125. 9 ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1, спр. 1, арк. 15. 10 Там само, арк. 26. У місця скупчення українських біженців у російських губерніях були на-правлені спеціальні представники генерального консульства в Москві. Так, у Тамбовській губернії працював уповноважений з евакуації та захисту біженців українців. Протягом червня – серпня 1918 р. він завізував списки, в які було внесено 11918 українських біженців, насправді ж серед них перебували й етні-чні білоруси та поляки, які прагнули до «виїзду з Росії»3. На консульські посади призначалися здебільшого голови громад місцево-го українства, тобто особи, які, серед іншого, добре знали життя українських біженців4. Так, С. Веселовський, інженер за фахом, генеральний консул Україн-ської Держави у Петрограді, з весни 1918 р. очолював українську громаду міс-та5. З 20 травня 1918 р. віце-консулом у Пензі працював українець Федір Іполи-тович Богдановський, виходець з Полтавщини, член Пензенської губернської української ради6, активний захисник прав українців на Пензенщині7. Співробі-тниками консульських установ, головним чином, були особи з юридичною або економічною освітою8. Показовим у цьому аспекті є склад віце-консульства в Саратові, яке розпочало свою діяльність 26 липня 1918 р.9. Його очолив Віктор Андрійович Сапицький, у минулому – інспектор дрібного кредиту Народного (за часів імперії – державного) банку в Саратові. У складі віце-консульства працю-вали О. Клименко – секретар віце-консульства, український громадянин, уро-дженець міста Глухова Чернігівської губернії, випускник Петербурзького полі-технічного інституту, неодмінний член Селянського банку в Саратові; І. Цуканов – завідувач реєстраційним відділом, український громадянин; О. Вареник – слу-жбовець віце-консульства, український громадянин10. Два працівники мали австрійське громадянство і були військовополоне-ними етнічними українцями – службовець Д. Мамалига та помічник секретаря віце-консульства М. Богонюк, родом із Золочівського повіту Галичини. При цьому останній був досить цінним фахівцем для віце-консульства, оскільки во-лодів українською, російською, польською, німецькою мовами та знав канце-лярську роботу. Тому 27 липня 1918 р. віце-консул В. Сапицький звернувся до міністра закордонних справ Д. Дорошенка щодо залучення до служби в консу-льстві військовополоненого австрійського офіцера Ландверського полку М. Бо-гонюка, а МЗС Української Держави у свою чергу клопоталося з цього приводу перед Цісарською і королівською місією у справах полонених у Саратові1. 1 Там само, арк. 12. 2 Борисенко С. А. Українсько-російські відносини: квітень – грудень 1918 року : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / С. А. Бори-сенко. – К., 2003. ‒ С. 9–10. 3 Скоропадський П. Спогади. – С. 241. 4 ЦДАВО України, ф. 2187, оп. 1, спр. 6, арк. 9–9 зв. Проте весь хід українсько-російських взаємовідносин у 1918 р. засвідчив, що більшовицька влада не виконала жодну зі статей мирного договору. Генера-льний консул у Москві О. Кривцов досить часто скаржився на те, що радянська влада «не пропускає в Україну дипломатичних кур'єрів, чинить різні перепони в роботі консульства»2. Та і сам Гетьман у своїх спогадах зазначав: «З більшовиками у нас ніякої політики не було. Єдина угода, яка відбулася між нами і ними, – було відрядження «державних потягів» у Москву і Петроград, які були щирим благодіянням для нещасних, яких ми звідти вивозили […]. Наступна угода стосувалася запровадження в Совдепії наших консулів. Ці люди принесли багато користі українцям, які мешкали в Совдепії, охороняючи їх від більшовицької мерзоти»3. Причину такої ситуації, очевидно, слід шукати в загальній природі нової влади Росії. С. Веселовський, генеральний консул у Петрограді, у листі до О. фон Тимрота, колишнього царського військового, від 10 листопада 1918 р. писав: «…я вважаю своїм обов’язком довести до Вашого відома про той жахливо-хаотичний стан, у якому в даний час перебуває як Петроград так і вся Радянська Росія. Низкою декретів, направлених проти буржуазії, Радянський уряд позбавив весь клас імущих яких би то не було засобів до існування. Не рахуючись із підданством окремих осіб, головним чином, українців, конфіскуючи їх майно, націоналізує будинки, відбирає речі, коштовності, і, що найжахливіше, арештовує українців без пред’явлення їм якого-небудь обвинувачення»4. Зрозуміло, що така позиція Росії лише ускладнювала діяльність Украї-нської Держави та її дипломатичних представництв у справі вирішенні про-блеми біженців. Урядові структури Гетьманату у царині соціального захисту біженців бу-ли змушені співпрацювати з відповідними місіями Центральних держав. Справа у тому, що 28 березня 1918 р. між головнокомандуванням союзних монархій було укладено угоду про поділ території України на дві окупаційні зони: Авст-ро-угорську зону склали Подільська, Херсонська, Катеринославська і південна частина Волинської губерній, німецьку склали відповідно – північно-західна частина Волинської, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійсь-ка губернії та Крим. Міста Миколаїв, Маріуполь і Ростов підлягали спільній окупації, при цьому в Миколаєві та Ростові головним був німецький офіцер, а у Маріуполі – австрійський1. 1 Кураєв О. О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світової війні... – С. 280–281. 2 Беженцы // Полтавский день. – 1918. – 20 июня. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 20. 4 Там само, арк. 4. 5 Повернення холмських біженців // Робітнича газета. – 1918. – 30 серпня. 6 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 41. Поверненням німецьких біженців та підданих цих країн, видачею дозво-лів на перевезення їх за кордон в Україні займалися Німецька залізнична комі-сія з представництвами у Києві, Гомелі, Одесі, Катеринославі та Харкові2. По-дібна Австро-Угорська комісія функціонувала у Києві та Катеринославі. Реева-куацією польських біженців в Україні займалася Польська перевізна комісія, агенції якої серед іншого працювали на залізничних станціях Харків Південно-Східний, Кременчук, Катеринослав та Ясинувата3. Для узгодження прийнятих рішень з різних аспектів реевакуації іноземних біженців 29 квітня 1918 р. біженецький департамент МВС Української Держави спільно з представниками Німецької та Австро-Угорської адміністрації прийняли постанову про порядок реевакуації біженців-іноземців4. Відповідно до її положень у Ковелі було утворено спеціальну Міждержавну комісію «у справах повороту згнанців», членами якої були представники України, Австро-Угорщини, Німеччи-ни та Польщі. Керував роботою інституції уповноважений німецької сторони ка-пітан Фрілінгаузе5, а представником польської сторони був Воловський6 Від України в роботі комісії під керівництвом П. Васильчука працювало десять фахівців: С. Романовський, О. Левко В. Кухшо, І. Сайкевич, В. Туревич, перекладачка Олександра Шамборант, кур’єри Ритва Каншор і Хая Сендзерлінт (Додаток 3.8). Прикордонна станція Голоби, яка формально належала Україні, а фактично перебувала за лінією фронту1, і була визнана одним із пунктів збору біженців з німецької окупаційної зони, протягом 7 липня – 31 серпня 1918 р. представником комісії працював М. Тарнавський2. Зауважимо, що Ковель міс-цем розташування комісії було обрано невипадково, оскільки воно, по-перше, було значним залізничним вузлом, а, по-друге, в місті з початку березня 1918 р. скупчилася значна кількість біженців. Д. Дорошенко у своїх спогадах писав: 1 Там само. 2 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 75, арк. 1. 3 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). ‒ С. 389. 4 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 54, арк. 11. «Ковель своїм зверхнім виглядом нагадував мені типове провінціальне місто України: великі площі, багато садів, жидівські крамниці. Незвичним було тільки зустрічати на кожнім кроці німецьких солдатів, що ходили по крамницях і закуповували провізію, щоб везти до своєї голодної батьківщини. А тут, дарма, що під німецькою окупацією і серед знищеного війною краю, все ж таки всього було досить: скрізь можна було бачити по крамничках сало, ковбаси, білі булки»3. Іноді ініціаторами урегулювання проблем біженців виступали представники окупаційної влади, побоюючись здебільшого поширення серед цих людей епідемій як загрози здоров’ю австро-німецьким військовим частинам. Так, наприклад, 7 серпня 1918 р. у Херсоні відбулося спільне засідання представників місцевої влади, біженецьких організацій та розміщеного у місті австро-угорського командування. У його роботі взяли участь виконувач обов’язків губернського старости К. Сосновський (головуючий), священик Довбня (Херсонський міський комітет допомоги біженцям), С. Болек (Херсонська повітова земська управа), А. Гржибовський (Херсонський Польський комітет), Мільштейн (Єврейський комітет), В. Богуславський (завідувач справами Херсонської губернської наради у справах біженців), капітан А. Новак і поручик В. Кузьмін – представники Австро-угорського командування в місті Херсоні. На нараді обговорювалося питання розробки «… спільних з австрійським командуванням заходів щодо опікування біженцями на місцях»4. Гетьманат успадкував від Української Народної Республіки не лише систему соціального захисту біженців, а й борги у справі її фінансування. При цьому дестабілізуючим фактором можна вважати збройну агресію Радянської Росії проти України. «Навесні загальне становище України було жахливим. Економіка країни за три роки війни не була зруйнована так, як за післяреволюційний період. За невеликий термін більшовицького панування в Україні було зруйновано всі сфери економічного життя»1. 1 Рафаловський Є. П. Продовольча політика урядів Української держави : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Рафаловський Євген Павлович. – К:, 2007. – С. 27. 2 Гай-Нижник П. П. Український Державний банк: історія становлення. ‒ С. 24–25. 3 Там само. ‒ С. 38. 4 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 35. Фактично було зруйновано основи фінансово-економічного життя у країні. «Залишаючи Київ… більшовики вивезли кредитовими білетами 20 млн руб. і золотої монети за номінальною ціною 1 млн 700 тис. рублів»2. Відтак на час приходу до влади П. Скоропадського «… більшість банкових накопичень було вивезено до Росії або знищено»3. У таких несприятливих фінансових умовах 11 липня 1918 р. Крайова нарада у справах біженців, на підставі надісланих місцевих кошторисів, затвердила видатки на біженство у сумі 29 136364 крб., як покриття боргу за першу чверть 1918 р. (Додаток 3.9). Його остаточне формування відбулося на підставі надісланих з губерній фінансових пропозицій, причому в низці випадків статті витрат корегувалися у бік зменшення видатків. Кошти передбачалося асигнувати на найважливіші потреби: оплату помешкання для біженців, видатки на їх харчування, медичне забезпечення, навчання дітей, духовні потреби. На окремому рахунку мало перебувати фінансування етнічних комітетів, для яких планувалося виділити 9190295 крб. (Додаток 3.10) із них для польських спілок – 5804147 крб. (63, 2 %), єврейських – 2849406 крб. (31 %), латиських – 144457 крб. (1,5 %), литовських – 391997 крб. (4,3 %). Наприклад, до семи національних комітетів Одеси передбачалося передати 932137 крб. (Додаток 3.11) на харчування, оплату житла, на амбулаторне та стаціонарне медичне обслуговування, на навчання дітей, на придбання одягу, на притулки, на баню і мило, на оплату шкіл, де дітям видавали гарячі сніданки, на оплату перебування дітей у садках і притулках, на інтернат гуртожиток для учнів середньої школи, на оплату навчання дітей, на духовні потреби біженців та на адміністративні видатки. На жаль, тогочасне життя вносило свої не завжди позитивні корективи, а відтак спостерігалися факти невчасного та неповного фінансування, що, безумовно, ускладнювало роботу цих комітетів. Така ситуація змушувала губернських старост та отаманів звертатися з клопотаннями до біженецького департаменту. Неодноразово з проханнями фінансово підтримати етнічні комітети виступав отаман Одеси В. Мустафін4. За умов ненадходження з державного бюджету коштів, губернські очільники у надзвичайних випадках вишукували власні фінансові резерви для потреб національних комітетів. Таким чином, Українська Держава визнала соціальний захист біженців Першої світової війни одним із напрямків своєї внутрішньої політики. При цьому розробка відповідних правових засад ґрунтувалася на досвіді Українсь-кої Народної Республіки. Для їх реалізації за доби Гетьманату було створено систему органів (Додаток 3.12) у складі різних міністерств, місцевих органів влади і самоврядувань, різних громадських та етнічних комітетів. Важливе міс-це у справі повернення українських біженців з Росії покладалося на консульсь-ку службу Гетьманату. У той же час, коли систему центральних органів допо-моги біженців – біженецький департамент та Крайову нараду у справах біжен-ців було частково реформовано, місцева вертикаль працювала й надалі в успад-кованому з часів УЦР вигляді. 3.2. Становище біженців та підготовка до їх реевакуації в Українській Державі С тановище, в якому на час приходу до влади П. Скоропадського перебували біженці, як і вся українська людність, було досить скрутним. Це зумовлювалося, як уже зазначалося, фінансовим колапсом, у якому навесні 1918 р. перебувала Україна. Досить складною була і проблема продовольчого забезпечення країни: «… більшовики захопили територію Лівобережної і Центральної України, то й запаси хліба опинилися в їх руках.., одразу розпочалося грабування і вивезення хліба на північ. Так, лише з однієї Херсонської губернії під час більшовицької окупації з сипних пунктів без оплати було вивезено більше 3 млн пудів збіжжя… На весну 1918 р. найбагатші хлібні губернії України були пограбовані більшовиками і ще довгий час не могли допомогти своїй країні»1. 1 Рафаловський Є. П. Продовольча політика урядів Української держави. ‒ С. 27. 2 ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 165, арк. 5. Місцеві адміністрації, у зв’язку з таким критичним станом, зрозуміло, не могли задовольнити потреби біженців у найнеобхіднішому – повноцінному харчуванні. І то була не їх провина, як і вцілому Української Держави, яка залишилася наодинці з проблемою біженців, породжених бездарною політикою російської військової влади. Намагаючись врятувати ситуацію, губернські старости зверталися з допомогою до урядових структур. Наприклад, губернський староста Харківщини П. Заліський у листі до міністра внутрішніх справ Української Держави Ф. Лизогуба від 17 травня 1918 р. писав: «Справи біженців закинуті, вони змушені продавати своє майно. Їм нічого їсти»2. Наприкінці травня того ж року до міністра вже звернувся директор біженецького департаменту Ю. Старицький, доповідаючи про злиденне життя біженці в Одесі та відсутність у місцевих біженецьких комітетів грошей на їх потреби1. І таких листів та телеграм була велика кількість: писали біженці до земських і міських управ, писали представники місцевих самоврядувань до губернських старост і отаманів, останні – до біженецького департаменту і МВС з єдиним проханням виділити кошти. Проте чотирирічна війна, як і інші негативні чинники, давались взнаки і тогочасне фінансове життя налагоджувалося досить складно. Слід зауважити, що Український Державний банк офіційно було засновано 10 серпня 1918 р., а до того тривала підготовча робота: відновлювався зв’язок із губернськими конторами та відділеннями, налагоджувалася центральна бухгалтерія, призначалися службовці2. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 36. 2 Гай-Нижник П. П. Український Державний банк: історія становлення. ‒ С. 39. 3 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 43–46, 51 зв., 59 зв., 60. 4 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 49. 5 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 44, арк. 4, 7. Українська Держава бачила проблему недофінансування витрат за біженецькими статтями, а тому, не зважаючи на катастрофічний брак коштів, все ж вишукувала певні резерви та виділяла суми земським структурам, громадським та національним комітетам. За неповними даними за часів Гетьманату губернським нарадам у справах біженців було асигновано 8,6 млн крб., із них 4,8 мл крб. у рахунок заборгованості за останню чверть 1917 р., тим самим фактично покривали борги своєї попередниці. По губерніях кошти було розподілено таким чином: Волинській – понад 3 млн крб., Київській – понад 1,7 млн крб., Харківській – понад 1 млн крб., Чернігівській – 920 тис. крб., Катеринославській – 456 тис. крб., Полтавській – 424 тис. крб., Подільській – 302 тис. крб., Херсонській – близько 49 тис. крб.. З цієї суми отаман Одеси В. Мустафін на потреби біженців отримав близько 353 тис. крб., отаман Миколаєва Е. де-Бонді – 68 тис. крб.. В окремих випадках кошти отримали повітові старости3. Біженецький департамент, всупереч постанові Крайової наради у справах біженців від 11 липня 1918 р. щодо припинення видачі у зв’язку зі «…скрутним становищем Державних фінансів і з початком реевакуації пайків на їжу і помешкання»4, практикував адресну допомогу відповідним місцевим структурам. Наприклад, 9 вересня 1918 р. луцький повітовий староста Ф. Шлеммер отримав 10 тис. крб. для забезпечення біженців у 15 селах повіту. Підставою для асигнування стала телеграма, отримана біженецьким департаментом МВС від товариша голови Волинської губернської наради у справах біженців, а також від Дорофея Остапчука та Григорія Супрунюка, які виражали інтереси 220 голодуючих біженців села Градинська Луцького повіту5. 6 вересня 1918 р. на адресу біженецького департаменту надійшла телеграма голови Єлисаветградського єврейського комітету допомоги біженцям Тьомкіна. У ній наголошувалося на безнадійній перспективі закриття біженецьких притулків, школи і богадільні, позаяк необхідних коштів не було в наявності1. 8 жовтня того ж року Державний банк направив на окреслені потреби 46370 крб.2. Кошти перш за все витрачалися на покриття боргів громадських організацій перед кредиторами. Наприклад, 16 травня 1918 р. повітовий староста Бердянського повіту Таврійської округи В. Гаєвський отримав від біженецького департаменту 25 тис. крб. для підтримки притулків біженців з Галичини. З цієї суми, як зазначив у звіті до повітового старости завідувач притулками В. Лагола, на покриття боргів повітовій земській управі було передано 11717 крб., Бердянській міській управі – 1952 крб., Бердянському відділенню Всеросійського комітету допомоги жертвам війни – 1904 крб., стоматологу Цекерману, який лікував біженців, – 120 крб.3. Крім того, забезпечення біженців тривало по статтях видатків, спрямованих на організацію їх реевакуації. 1 Там само, спр. 54, арк. 5. 2 Там само, арк. 6. 3 Там само, спр. 48, арк. 1. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 241, арк. 23. 5 ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 165, арк. 14. Акцентуючи увагу на проблемах фінансування комітетів допомоги біженцям, слід наголосити на фактах затримки чи навіть банальної плутанини у надходженні кошів, що знову ж таки нагнітало загальну ситуацію. На підтвердження, власне, можна подати лише один красномовний приклад. 8 червня 1918 р. повітовий староста Вовчанського повіту П. Неклюдов надіслав міністру внутрішніх справ Української Держави телеграму, в якій наголосив на скрутному становищі біженців та бездіяльності місцевої влади: «Вимучені голодом біженці потребують негайної допомоги. Харків гроші не дає»4. 22 червня він телеграфував губернському старості П. Заліському: «Біженецький притулок 500 дітей і вдови без грошей. Гинуть з голоду. Що робити далі?»5. Губернський староста відразу ж відреагував на це повідомлення, поставивши вимогу голові Харківського губернського об’єднаного комітету з улаштування біженців А. Неплюєву щодо негайного переведення коштів вовчанському старості. При цьому П. Заліський був негативно вражений невиконанням вимог своїми підлеглими: «Я вже двічі наказував, не розумію, чому не виконано»1. 1 Там само, арк. 15. 2 Байлема Т. М. Соціальна політика національних урядів України у 1917 – 1920 рр. – С. 10. 3 ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 240, арк. 15. 4 Там само, спр. 239, арк. 2. 5 Там само, арк. 29. 6 Хроніка // Волинська газета. ‒ 1918. ‒ 14 вересня. Недостатнє фінансування з боку держави змушувало місцеву владу самостійно відшукувати додаткові шляхи забезпечення біженців продуктами харчування. Прикладом цього є діяльність губернського старости Поділля С. Кисельова та підвідомчих йому структур. «Не лише держава, – зазначає Т. Байлема, – а й місцева влада на Поділлі теж всіляко сприяла наданню соціальної допомоги населенню»2. Так, 27 травня 1918 р. на адресу губернського старости Поділля С. Кисельова надійшло прохання голови Кам’янецького повітового комітету допомоги біженцям О. Нечая закупити в губернського інтендантства сухарі для 20 тис. біженців3. Оскільки інтендантські служби не пішли назустріч цьому проханню, С. Кисельов 31 травня 1918 р. направив члена Кам’янецького повітового комітету допомоги біженцям Т. Слободяна до Хотинського повіту для закупки хліба і зерна, особисто виклопотавши йому в австрійського коменданта Кам’янець-Подільська дозвіл на проїзд4. 12 червня 1918 р. С. Кисельов наказав передати частину борошна, яку мала у розпорядженні Кам’янецька міська управа, для потреб біженців цього повіту. Про успішність заготівлі хліба свідчив той факт, що вже 17 червня 1918 р. губернський староста направив до волосних управ листа, яким передбачав уповноважити представників для отримання збіжжя5. Закупівлю хліба для біженців проводили і місцеві самоврядування. Наприклад, на початку осені 1918 р. Волинська губернська земська управа розіслала до різних губерній України своїх агентів для заготівлі хліба. 14 вересня 1918 р. «Волинська газета» зазначала, що заготівля іде «дуже успішно» і «вантаження хліба почалося». Губернське земство з дозволу губернського хлібного бюро організувало закупівлю хліба для біженців у Звягенському, Старокостянтинівському та Кременецькому повітах Волині6. Органи місцевого самоврядування займалися також організацією медичної допомоги біженцям: значна їх частина могла безкоштовно лікуватися у земських медичних закладах. Так, лише в Луцькій повітовій лікарні Волинської губернії з 1 серпня по 1 вересня 1918 р. отримали медичну допомогу 478 осіб1. На лікування біженців з Державної скарбниці додатково на рахунок Волинської губернської наради у справах біженців для Луцького повіту було асигновано 92133 крб., Кременецького – 23038 крб., Дубненського – 161233 крб.2. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 102, арк. 25. 2 Там само, спр. спр.46, арк. 7. 3 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 89–90. 4 Осінчук Р. Державна організація охорони здоров’я в УНР (з приводу 50-ліття Української ре-волюції) : [Електронний ресурс] / Р. Осінчук. – Режим доступу : http://www.ult. lviv.ua/ index.php?newsid=474. – Назва з екрану. 5 Держархів Харківської обл., ф. 4, оп. 184, спр. 391, арк. 732. 6 Хроніка // Лубенський голос. ‒ 1918. ‒ 20 липня. 7 Хроніка // Там само. ‒ 24 липня. Ще однією проблемою, з якою зіткнулися місцеві органи у царині біженства стало подолання інфекційних захворювань. Справа у тому, що складна епідемічна ситуація в Україні була пов’язана з загальносвітовим характером та циклічністю поширення епідемій, що більш загострювалася під впливом негативних внутрішніх чинників. Так, протягом 1900 – 1926 рр. тривала шоста пандемія холери. У 1918 – 1920 рр. світовий характер носила пандемія іспанки, яка в Європі отримала назву «чума в мініатюрі». У той же час надзвичайного поширення набула епідемія віспи, яка особливо лютувала наприкінці Першої світової війни в Європі та США3. Внаслідок підписання делегацією УНР Берестейського мирного договору з державами Четверного союзу, Україна стала транзитною територією руху значних людських мас. «Такі складні умови сприяли розвитку й поширенню різ-них епідемій»4. Відтак на початок травня 1918 р. губернії Української держави були охоплені епідеміями черевного, плямистого та зворотного тифу, віспи, кі-ру, скарлатини, дизентерії (Додаток 3.13). У Херсонській губернії були зафік-совані випадки холери. Існувала загроза занесення з чорноморських портів чу-ми. У зв’язку з цим боротьба з епідеміями набула загальнодержавного значен-ня. Для біженців, які в умовах проведення реевакуації вели рухомий спосіб життя, були організовані щеплення від віспи, холери, черевного тифу5. Показо-вим у цьому плані є приклад діяльності Лубенського повітового земства Полта-вської губернії, яке 20 і 21 червня 1918 р. у приміщенні управи організувало вакцинацію біженців від віспи6. Для щепленням тих, хто проживав в інших на-селених пунктах повіту, було залучено земський епідемічний загін. «З поширенням віспи земський епідемічний загін проводить масове щеплення особливо серед біженців. Зроблено уже 2000»7. У полі зору губернських органів влади перебувала проблема поліпшення умов проживання біженців. Так, у другій половині травня 1918 р., на підставі ухвали губернської наради у справах біженців Катеринославщини, повітові управи виділяли на поліпшення умов життя біженців певні суми з власних бю-джетів1. На початку липня 1918 р. Харківська повітова управа отримала з губе-рнської скарбниці 25 тис. крб. на утримання «біженецьких гуртожитків, бога-дільні, притулку»2. Залишки коштів було роздано біженцям. 1 Хроніка // Слово.‒ 1918. ‒ 17 травня. 2 Хроника // Русский голос. ‒ 1918. ‒ 9 июля. 3 Хроника // Наша жизнь.‒ 1918.‒ 11 июля. 4 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 33, арк. 25. 5 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). ‒ С. 121. 6 ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 1, спр. 187, арк. 4–4зв. 7 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 8 зв. 8 Там само, ф. 1064, оп. 1, спр. 187, арк. 4–4зв. В окремих випадках губернські наради у справах біженців, не маючи необхідних коштів, заручалися підтримкою громадськості. Так, у Полтаві в червні 1918 р. під керівництвом голови губернської наради у справах біженців І. Логінова відбулося спеціальне засідання з питань забезпечення умов життя біженців. Результатом його стало влаштування благодійного гуляння з метою збору коштів на організацію двох притулків для дітей і дорослих3. Подібні заходи проводили і місцеві етнічні комітети. Наприклад, 11 червня того ж року у Миколаєві латиський комітет організував у місцевий музичному училищі доброчинний вечір, результатом якого стали зібрані для біженців 461 крб.4. Нерозв'язаною до кінця в Українській Державі залишилася проблема забезпечення належних умов життя дітей біженців, які проживали у столичних притулках колишнього Тетянинського комітету, а за доби УЦР переданих у відання Українського товариства допомоги жертвам війни (УТДЖВ)5. На січень 1918 р. у його підпорядкування перейшов 21 заклад Києва (1543 дитини) – притулки, їдальні, майстерні «…й інші інституції, допомагаючи дітям сиротам, біженців і воїнів…»6. Для повноцінного функціонування притулків важливо було належним чином їх фінансувати, що, як покаже практика, було досить складним питанням. 14 травня 1918 р. біженецький департамент уперше на утримання цих закладів виділив 25 тис. крб.7. У червні 1918 р. проблема фінансування комітету розглядалася на засіданні Ради Міністрів Української Держави. У результаті обговорення доповіді міністра внутрішніх справ Ф. Лизогуба було ухвалено постанову про виділення з Державної скарбниці 216 363 крб. для Українського Комітету допомоги жертвам війни на покриття витрат за першу чверть 1918 р.8. І вже найближчим часом відповідний закон підписав гетьман П. Скоропадський1. Проте в умовах інфляції грошей катастрофічно не вистачало. Тому у другій половині липня 1918 р. Л. Старицька-Черняхівська, одна з активних діячок товариства, виступила з заявою в газеті «Нова Рада», намагаючись привернути увагу громадськості та держави до жалюгідних умов існування дітей у притулках2. За деякий час УТДЖВ, знявши з себе відповідальність, передало дитячі притулки у підпорядкування біженського департаменту МВС3. 2 вересня 1918 р. Ю. Старицький доповів міністру фінансів А. Ржепецькому (в недалекому минулому – управляючий справами Київського губернського відділення Тетянинського комітету, а з 1917 р. – член Ради Київського Відділення Всеросійського Комітету для надання допомоги постраждалим від воєнних дій4) про можливість виділення Товариству 100 тис. крб. готівкою з фонду покращення становища біженців в околицях міста Рівного5. 7 вересня того ж року гроші надійшли на рахунок УТДЖВ6. 1 Там само, арк. 5. 2 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 121. 3 ЦДАВОУкраїни, ф. 1216, оп. 3, спр. 75, арк. 47. 4 О медицинских учреждениях //Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1917. – 20 октября. 5 ЦДАВОУкраїни, ф. 1216, оп. 3, спр. 103, арк. 5. 6 Там само, спр. 11, арк. 36. 7 Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 22, арк. 64. 8 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 64. На жаль, такий крок не вирішив ситуацію. 2 грудня 1918 р. Бюлетень Інформаційного бюро МНЗ та ДО був змушений констатувати: «На Степанівській вул. № 7 [Київ. – Л. Ж.] міститься притулок, котрий перейшов від Тетянівського Комітету до біженецького департаменту. Становище дітей у цьому притулкові дуже скрутне: діти голодують і бігають по приватним помешканням за харчами. Санітарні умови неможливі. Бруд. Сміття. Білизна і постіль брудна, сінники без соломи; серед дітей чухачка, і хворі не відокремлені. Їжа недостатня: м’яса і молока дітям не дають, діти не обуті і з приводу цього не можуть ходити до школи[…]»7. 7 грудня 1918 р. Ю. Старицький підписав наказ, згідно з яким уповноважений біженецького департаменту В. Старовойтенко-Блинов одержав 76363 крб. «на видатки по утриманню дитячих захоронків бувшого «Юга Росії»8. Усього з рахунків біженецького департаменту на утримання притулків для дітей надійшло 529 363 крб. (Додаток 3.14). Слід зазначити, що кошти надходили як адресна допомога Товариству, і через окремих урядовців. Отже, можна констатувати, що опікування дітей біженців, які перебували у притулках, проходило дуже складно, часто коштів не вистачало навіть на елементарні речі. Та все ж таки держава робила певні кроки до покращення і цієї ситуації. Таким чином, проблема поліпшення умов перебування біженців, забезпечення їх харчуванням та медичним обслуговуванням перебувала у полі зору держави, місцевих органів влади та самоврядувань. Вони усіма наявними способами намагалися допомогти відірваним від рідних осель людям, які, окрім матеріальних нестатків, нерідко потерпали ще й від утисків місцевих жителів. Влада Російської імперії, проводячи евакуацію людей з прифронтової зони, розселяла їх в організованих притулках, богадільнях та гуртожитках. Проте певну частину біженців було розквартировано у місцевих жителів. З початком евакуації вони зустрічали прибулих зі «співчуттям та гостинністю». Однак згодом, у зв’язку із не завжди своєчасними отриманням від місцевих самоврядувань оплати за надання своїх осель для тимчасового проживання біженців, мешканці почали ставитися до них, як до важкої ноші, намагаючись позбавитися від неї1. На весну 1918 р. біженці, у зв’язку і браком фінансування, майже перестали отримувати державні, так звані «квартирні гроші» на покриття оплати за проживання. До того ж варто підкреслити, що місцеве населення та біженці, постійно перебуваючи у психологічній напрузі, просто втомилися від війни, а все це та інші негативні фактори давали благодатний ґрунт для виникнення подібних конфліктів. 1 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914 – 1917). ‒ С. 110. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 11. 3 Там само, арк. 12. Весною 1918 р. в Україні розмах виселення біженців з квартир набув та-ких масштабів, що місцева влада була змушена вдатися до дієвих засобів. Так, у другій половині травня правління Харківського об’єднаного комітету допомоги біженцям направило до губернатора П. Заліського листа, в якому наголошува-лося на численних скаргах біженців щодо їх насильницького виселення місце-вими жителями зі своїх квартир. Далі висловлювалося прохання зробити через повітових старост термінове розпорядження щодо «…запобігання самочинного виселення місцевим населенням повітів із квартир біженців»2. І вже 3 червня 1918 р. губернський староста Харківщини видав наказ, згідно з яким повітові старости, враховуючи вкрай тяжке становище біженців, зобов’язувалися вжити необхідних заходів, щоби «біженці розселені в межах повітів, не виселися са-мочинно з квартир і, таким чином, не викидалися б із сім’ями на вулицю»3. В іншому випадку лохвицький повітовий староста П. Ярмак, апелюючи до свідомості місцевих жителів, наголосив на обов’язку кожного громадянина, в умовах, коли «влада готує все необхідне до їх повернення», підтримувати прибулих не з доброї волі людей, а не переслідувати. На разі примусового ви-селення, ненадання харчів та інших утисків з боку місцевих жителів останніх належало притягати до судової відповідальності1. 18 травня 1918 р. губернсь-кий комендант Катеринослава зобов’язав повітові та міські управи губернії «врегулювати стосунки між місцевими жителями і біженцями». У випадках самочинного виселення останніх власників житла передбачалося притягати до суду2. Схожа картина спостерігалася і в інших губерніях. 1 [Оголошення] // Лохвицьке слово. ‒ 1918. ‒ 21 червня. 2 [Звертання] // Придніпровський край. ‒ 1918. ‒ 18 травня. 3 ЦДІАК України, ф. 919, оп. 1, спр. 1, арк. 378. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 12. 5 Там само, спр. 241, арк. 64. 6 ЦДАВО України, ф. 1035, оп. 1, спр. 2, арк. 17. 7 Козинець І. Ю. Державотворчі процеси на Волині в добу Гетьманату П.Скоропадського. – С. 74. Українська Держава стала на захист біженців. Уже 29 травня 1918 р. біженецький департамент МВС видав наказ, згідно з яким місцева біженська адміністрація мала взяти під свій нагляд проблему виселення біженців3. 3 червня 1918 р. МВС направило розпорядження до губернських старост про обов’язок повітових старост охороняти біженські сім’ї від виселення їх на вулиці місцевими жителями4. Однак до кінця вирішити цю проблему так і не вдалося. Наприклад, 5 серпня 1918 р. Вовчанський повітовий староста П. Неклюдов у листі до очільника Харківської губернії акцентував увагу на фактах виселення біженців. Підставою до такого кроку стала фінансова неспроможність місцевої влади розрахуватися з населенням за квартирування біженців у їх домівках5. Важливою проблемою для української влади стало відновлення життя біженців, які поверталися на Волинь, теренами якої проходила лінія Південно-Західного фронту6. Фактично ці люди поверталися на землі, зруйновані війною і розрухою. Наприклад, у Дубненському повіті було знищено 9955 жител і 27342 господарських приміщень, у Луцькому повіті відповідно 9345 і 24695, у Кременецькому – 6700 і 16655, у Рівненському – 1264 і 2400, у Володимир-Волинському – 16849 приміщень і у Ковельському – 125907. «Волинська газета» писала: «Володимир-Волинський, Ковельський, Луцький, Дубненський і Кременецький повіти зруйновані. Колись уквітчані містечка і села являють тепер із себе попіл, жужелицю і купи зруйнованих осель, які поросли бур’яном»1. 1 Становище біженці на Волині // Волинська газета. – 1918. – 8 вересня. 2 ЦДАВО України, ф. 1035, оп. 1, спр. 22, арк. 19. 3 Держархів Житомирської обл., ф. Р - 1644, оп. 1, спр. 19, арк. 19. 4 Комарніцький О. Б. Містечка Волині та Київщини у добу Української революції 1917 – 1920 рр. / О. Б. Комарніцький. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, – С. 271–272. 5 ЦДАВО України, ф. 1035, оп. 1, спр. 22, арк. 19. 6 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 157, арк. 75–76. Складність ситуації полягала в тому, що у повністю зруйнованих Луцькому, Дубненському та Кременецькому повітах2 на 1 серпня 1918 р. перебувало 94770 (44 %) біженців. Усього ж на цей час на території Волинської губернії було зафіксовано 216601 біженець (Додаток 3.15)3. До того, слід наголосити, що біженці поверталися у регіон, де досить частими були селянські виступи проти гетьманської адміністрації та австро-німецької присутності4. Складною була й епідемічна ситуація, пов’язана з переміщенням значної кількості людності, поширенням різних захворювань та ін.. Про загальний стан на Волині «Бюлетень інформбюро» МНЗ та ДО у другій половині серпня 1918 р. повідомляв: «Біженці живуть ... в окопах та по лісах, бо хати їх спалені. Хвороби десятирують нещасних, допомога од держави конче треба»5. У зв’язку з цим вже восени 1918 р. МНЗ та ДО отримало дозвіл від німецької лади на організацію санітарної допомоги населенню Волинської губернії6. Відтак важливим напрямком діяльності місцевих органів влади та самоврядувань Волині було визнано організацію допомоги біженцям – жертвам війни. Волинський губернський староста Д. Андро неодноразово звертався до МВС та біженецького департаменту з проханням виділити кошти на проведення заходів з урегулювання проблеми їх соціального захисту. В окремих випадках його запити задовольнялися. Наприклад, 23 серпня 1918 р. біженецький департамент виділив на ці потреби 400 тис. крб.. Проте, виділених коштів виявилося замало для вирішення комплексу проблем, пов’язаних з відбудовою мирного життя у прифронтових повітах. Досить відчутно давала про себе знати проблема із забезпеченням посів-ним матеріалом і особливо продуктами харчування. Але уже на кінець травня 1918 р. новим українським урядом у справі розв’язання нагальних продоволь- чих проблем було досягнуто перших відчутних результатів1. Серед іншого – й у справі забезпечення продуктами біженців, які поверталися на Волинь. Напри-клад, на початку липня 1918 р. Волинський губернський продовольчий комітет отримав від міністерства продовольства для «…повертаючих біженців та вій-ськовополонених 10 вагонів крупи, 4 вагони зерна»; «біженецький комітет у Рівному – 60 вагонів хлібозерна та 10 вагонів круп»2. На жаль, липневий страйк залізничників зупинив на деякий час усі перевезення, а відтак привів до крити-чного становища низку губерній України, зокрема західних, у справі постачан-ня продовольства3. Непростою залишалася проблема забезпечення біженців та місцевого населення посівним матеріалом. Не вирішили її й асигновані урядом у серпні 1918 р. Волинському губернському земству 500 тис. крб. на впрова-дження агрономічних заходів у прикордонних повітах4. На початку осені 1918 р. «Волинська газета» писала: 1 Рафаловський Є. П. Продовольча політика урядів Української держави: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Є. П. Рафаловський. – К., 2007. – С. 11–12. 2 Держархів Житомирської обл., ф. Р - 2399, оп. 1, спр. 1, арк. 257. 3 Осташко Т. Пріоритети соціально-економічної політики Гетьманату Павла Скоропадського / Т. Осташко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років: зб. наук. ст. / голов. ред. Р. Я. Пиріг. – К., 2010. – Вип. 5. ‒ С. 161. 4 Козинець І. Ю. Державотворчі процеси на Волині в добу Гетьманату П. Скоропадського. ‒ С. 54. 5 Біженці //Волинська газета. – 1918. – 3 вересня. 6 Хроніка // Волинська газета. ‒ 1918. ‒ 11 вересня. «Повернувшись до своєї батьківщини, біженці думали засіяти поля, але всі поля їхні бур’яном поросли, скопані ямами. Засіяти полів не вдалося. Насіння достати не можна, харчова справа дуже гостро дає себе чути… Не треба забувати, що близько зима, а біженці не мають теплої одежі, хат не мають»5. 9 вересня 1918 р. під керівництвом Д. Андро було проведено засідання президії Волинської губернської наради у справі біженців, на якому розгляда-лося питання про припинення видачі безкоштовних пайків біженцям за відсут-ністю харчів. У результаті обговорення члени засідання ухвалили видавати бі-женцям позички грошима, речами, будівельними матеріалами та харчами з не-доторканих продовольчих запасів і то лише з попереднього урядового дозволу6. 17 вересня 1918 р. Волинська губернська нарада у справах біженців надіслала телеграму до прем’єр-міністра Ф. Лизогуба, в якій зазначалося: «... продовольче та санітарне становище людності у знищених війною повітах приймає украй загрозливого розмаху. За відсутністю коштів неможлива боротьба зі смертністю. Нарада прохає негайної допомоги»1. 1 ЦДАВО України, ф. 1035, оп. 1, спр. 22, арк. 19. 2 Допомога біженцям // Волинська газета. – 1918. – 19 вересня. 3 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 147–148. То було не єдине звернення губернської наради та старости Волині Д. Андро безпосередньо до уряду з проханням асигнувати кошти на відбудову осель, забезпечення біженців продовольством та сільськогосподарським рема-нентом. Невдовзі губернська нарада у справах біженців отримала з Державної скарбниці 1 млн крб. «на допомогу стаціонарним біженцям і півтора мільйона карб. для транзитних біженців»2. У другій половині вересня 1918 р. П. Скоропадський для ознайомлення з умовами життя в колишніх прифронтових повітах на Волині направив туди свого представника генерала Джензьоловського. 25 вересня 1918 р. він був присутній на засіданні Волинської губернської наради у справах біженців. На порядку денному було питання пошуку шляхів допомоги населенню зруйнованих війною повітів. Головуючий на нараді губернський староста Волині Д. Андро, узагальнюючи виступи доповідачів з місць, констатував необхідність організації медичної допомоги, протиепідемічних профілактичних заходів, забезпечення населення сільськогосподарським реманентом та ін.. Генерал Джензьоловський, попередньо оглянувши повіти, погодився з переліком нагальних завдань, спрямованих на поліпшення становища реевакуйованих. Він запевнив учасників засідання, що негайно доповість Гетьману про ситуацію та передасть прохання Волинської губернської наради у справах біженців асигнувати на їх адресу 4 млн крб. для видачі позичок населенню на відбудову житла та 2 млн крб. на відкриття пунктів харчування для немічних біженців. Про дійсну зацікавленість П. Скоропадського долею цих людей і турботу про них свідчить той факт, що вже 2 жовтня 1918 р. губернська земська управа отримала 2 млн крб.. На ці кошти було організовано закупівлю хліба для голодуючого населення, видано позички на відбудову осель у Володимир-Волинському повіті. Його населення за допомогою австрійської влади, яка виділила зерно, змогло засіяти майже всі орні землі. 21 листопада 1918 р. Д. Андро одержав з Державної скарбниці ще 200 тис. крб. для розв'язання проблем прифронтового населення Волині3. Таким чином, гетьманська влада, наскільки це було можливо в тогочасних непростих соціально-економічних і політичних умовах, продовжувала вирішувати проблеми біженців, як-то: поліпшення умов життя, забезпечення продуктами харчування, боротьба з епідемічними захворюваннями, влаштування життя біженців, які поверталися на Волинь та ін.. Надзвичайно складним завданням для Української Держави, яке вона взяла на себе, стала підготовка комплексу заходів щодо проведення процесу репатріації біженців. Його складність полягала перш за все у великому обсязі роботи: слід було зібрати дані про кількість біженців, їх етнічний склад, розробити механізми перевезень та забезпечити практичну його реалізацію, створивши на шляхах руху біженців мережу спеціальних закладів (пропускних, карантинних, харчових, медичних пунктів). Успішне втілення в життя відповідної програми залежало перш за все від чіткої взаємодії всіх ланок біженських органів – від урядових до земських управ. Особливу роль при цьому було відведено уповноваженим біженського департаменту МВС, за посередництва яких і надходили на місця кошти. Реевакуацію біженців передбачалося проводити у трьох напрямках: транспортування до західного українського кордону іноземців-біженців; із східних та центральних губерній України на Волинь та частину Поділля; повернення українців з Росії та Південного Кавказу. Останнє завдання покладалося на українських консулів1. Доволі складним для реалізації, як покаже практика, було питання міждержавного регулювання процесу повернення іноземних біженців, частину з яких належало відправити у німецьку та австро-угорську зони окупації, до Прибалтики та у Польщу. 1 Там само. – С. 138. 2 Хроника // Волынь. ‒ 1918. ‒ 19 апреля. Процес творення на руїнах Російської імперії незалежних держав фактично вивів проблему біженців Першої світової війни на міжнародний рівень, коли українська влада перш ніж організувати власне процес їх повернення мала врегулювати низку проблем дипломатичного характеру. Надзвичайно складним у цьому плані було налагодження репатріації українських біженців з території Радянської Росії. Зволікати з підготовкою до реевакуації не доводилося, оскільки багато біженців без будь-яких проїзних документів стихійно рухалися до залізничних станцій. Ще з початку березня 1918 р. вони скупчилися на станціях Рівне, Ковель, Житомир. Починаючи з квітня того ж року велика кількість біженців прибула на станції Рожище та Броди Волинської губернії2. Навіть у Пояснювальній записці до законопроекту про реевакуацію біженців, підготовленій на початку квітня 1918 р., зазначалося: «Рух цей почався і досяг надзвичайного і небезпечного розміру»1. Відтак першочергово належало врегулювати цей неконтрольований рух. 1 ЦДАВО України, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2. 2 Держархів АР Крим, ф. Р. ‒ 999, оп. 1, спр. 87, арк. 22. 3 Толокньов І. В. Залізничний транспорт України в період Першої світової війни... – С. 195. 4 Держархів АР Крим, ф. Р. ‒ 999, оп. 1, спр. 42, арк. 3. 5 Хроника // Друг народа. – 1918. – 29 мая. 6 Держархів АР Крим, ф. Р. ‒ 999, оп. 1, спр. 42, арк. 5. 7 Там само, арк. 14. Організатором перевезень із тилових губерній у колишню прифронтову зону було визнано Харківський порайонний комітет2, який за доби Гетьманату перебував у структурі Міністерства шляхів Української Держави3. У цьому аспекті Комітет тісно співпрацював із біженецьким департаментом МВС. 5 травня 1918 р. Комітет направив до начальників залізниць термінову та обов’язкову до виконання телеграму. У ній перш за все підтверджувалося, що повернення біженців буде здійснюватися за планом, затвердженим за доби УНР. Їх транспортування залізницями дозволялося лише за наявності спеціальних проїзних документів, виданих департаментом, – єдино можливих, що давали право на рух. При цьому будь-які дозволи на проїзд, видані іншими українськими чи німецькими комендантами станцій, були заборонені, як і самочинне надання останніми вагонів для несанкціонованих переїздів. Також належало вести роз’яснювальну роботу серед біженців щодо необхідності зачекати офіційного дозволу на реевакуацію, позаяк на разі самочинного переїзду на них чекали тривалі затримки в дорозі та відсутність належної продовольчої допомоги, організація якої на залізницях ще тривала4. Натомість місцева влада, знімаючи з себе відповідальність, просто забороняла будь-який рух біженців. Наприклад, у кінці травня 1918 р. губернський комендант Катеринослава видав наказ, яким до особливого розпорядження біженецького департаменту МВС скасував самочинну реевакуацію біженців5. Процедуру надання вагонів для перевезень біженців регулювала телеграма Харківського порайонного комітету від 13 травня 1918 р, згідно з якою управління доріг могли надати рухомий склад лише за умови відповідного розпорядження «…центральних властей – Міністерства шляхів, біженецького департаменту МВС, Німецької залізничної комісії»6. Будь-яке транспортування біженців передбачалося здійснювати за попереднього узгодження з Комітетом7. Важливим моментом у підготовці реевакуації біженців було визначення їх точної кількості. З цією метою біженецький департамент МВС розпочав збір статистичних даних із зазначенням національного складу, місця прибуття та місця проживання біженців, умов діяльності місцевих біженецьких організацій. 12 травня 1918 р. Ю. Старицький розіслав губернським старостам спеціальне повідомлення, відповідно до якого на них покладався нагляд за справою проведення анкетування серед біженців. Цей процес передбачав збір матеріалів щодо кількості біженців окремо в повіті (із зазначенням кількості населених пунктів) та повітовому містечку, їх національний склад, розташування найближчих залізничних станцій, ґрунтових доріг, шпиталів, санітарних пунктів, приблизну кількість вагонів для перевезення та орієнтовну вагу реманенту та майна біженців1. 1 ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 238, арк. 24. 2 Там само, спр. 27, арк. 16 зв. Слід зауважити, що збір інформації супроводжувався низкою труднощів організаційного характеру, зокрема відсутністю в окремих місцевостях належного поштового і телеграфного зв’язку. Зі складністю зіткнулися, насамперед, повітові управи, що вели безпосередній збір матеріалів. Серед причин відсутності даних, як, наприклад, про це зазначалося у звіті Гайсинської повітової управи Подільської губернії, слід назвати самовільне повернення біженців додому, відсутність з початку евакуації реєстрації майна, худоби, інвентарю та ін.. Одночасно йшов процес збору інформації щодо збитків, завданих біженецьким організаціям громадянською війною, а точніше перебуванням в Україні більшовиків. З відповідним розпорядженням 26 травня 1918 р. департамент звернувся до губернських нарад у справах біженців Волині, Поділля, Катеринославщини, Полтавщини, Харківщини та Херсонщини2. Наприкінці червня 1918 р. йому, на підставі надісланих з місць матеріалів, вдалося орієнтовно визначити, що в Україні на той час проживало понад 830 тис. біженців. При цьому їх кількість постійно збільшувалася за рахунок самоправного прибуття біженців з Радянської Росії. Українська Держава, по-перше, за все була транзитною територією, якою поляки, литовці, латиші та представники інших етносів поверталися додому, по-друге, страх перед наростаючою хвилею громадянської війни в сусідній державі гнав звідти біженців на більш безпечні місця, якими, на їх думку, були саме українські землі. Слід зазначити, що наприкінці вересня 1918 р. за даними уповноваженого біженецького департаменту А. Іващенко, на території Катеринославської губернії перебувало «…ще близько 200 тисяч біженців»1. 1 Там само, ф. 2537, оп. 1, спр. 238, арк. 24. 2 Там само, ф. 1793, оп. 1, спр. 238, арк. 51. 3 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 44. 4 Там само, арк. 37. 5 Там само, арк. 62. 6 Там само. З другої половини серпня 1918 р. департамент розпочав збір статистичних даних щодо діяльності в Україні біженецьких інституцій2. Урядовці біженецького департаменту МВС, розробляючи умови реевакуації біженців, дбали, насамперед, про долю біженців, які вже кілька років проживали у тилових губерніях України. При цьому вони намагалися унеможливити приплив транзитних біженців. З цією метою 25 червня 1918 р. директор біженецького департаменту Ю. Старицький навіть був змушений видати наказ, відповідно до якого губернські старости Харківщини, Чернігівщини та старости Рильського, Суджацького, Гайворонського і Білгородського повітів Харківської губернії були зобов’язані не допускати у межі Української Держави біженців з Польщі, Литви та Білорусії, щоб не нагнітати і без того складної соціальної та епідемічної ситуації3. На жаль, він не мав результатів. Не зміг покращити ситуацію й циркуляр МВС від 8 липня 1918 р. про заборону перевезення через Україну біженців неукраїнського походження. Біженці групами продовжували прибувати з Росії, дезорганізовуючи систему їх перевезення4. 9 липня того ж року Харківський губернський староста, виконуючи наказ департаменту, зробив циркулярне розпорядження повітовим старостам щодо недопущення «переїзду біженців через кордон України, останні прибувають із Великоросії цілими обозами по 300 – 400 осіб»5. Однак забезпечити їх виконання не вдалося, оскільки неможливо було зупинити нажахану громадянською війною в Росії знедолену людську масу. Не мав якихось відчутних результатів й циркуляр уже нового Харківського старости С. Шидловського до повітових старост6. По-іншому до проблеми заборони транзитного руху своїх співгромадян поставився Латиський центральний комітет на Україні, керівництво якого 12 листопада 1918 р. направило до МЗС Гетьманату спеціального листа. У ньому, зокрема, наголошувалося: «… латиші, які проживають на Кавказі, в Криму, на Кубані і в Донській Області, щоб потрапити на батьківщину, повинні проїхати територію України. Тому заборона в’їзду на Україну може згубно відбитися на сім’ях ні в чому не винних латишів»1. 1 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр.192, арк. 56. 2 Ґуммерус Г. Україна в переломні часи. ‒ С. 57. 3 Пиріг Р. Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень – грудень 1918 р.) / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років: зб. наук. ст. / Голов. ред. Р. Я. Пиріг. – К., 2010. – Вип. 5. ‒ С. 202. 4 Ґуммерус Г. Україна в переломні часи. – С. 56. 5 ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 239, арк. 8. Єдине, що змогло зробити міністерство – довести до відома МВС Української Держави запит Латиського комітету. З охопленої громадянською війною Росії біженці, проникали не лише на українське прикордоння, а й углиб країни. Наприклад, до Києва, на думку Германа Ґуммеруса, відомого громадського діяча та науковця, повіреного у справах Фінляндії в Українській Державі, прибуло «… 100 тисяч біженців з північних губерній, які опинилися під владою більшовиків»2. За доби Гетьманату українська столиця перетворилася на таку собі Мекку для різних груп російського суспільства, які втікали від переслідувань та репресій більшовицького режиму3. Своїми оповідями про побачене вони нагнітали ситуацію, а тому кияни з острахом дивилися на північ, «…де на обрію з’явився кривавий червоний привид більшовизму»4. Умови перевезення біженців у межах Української Держави регулювалися нормативними актами біженецького департаменту від 11 та 29 травня 1918 р.. Вони були адресовані начальникам Харківської, Південної, Південно-Донецької, Південно-Катеринославської залізниць, а також залізничних компаній Австро-Угорщини та Німеччини. Відповідно до положень цих документів переміщення біженців могло здійснюватися лише з дозволу біженецького департаменту МВС. Обов’язковою умовою перевезень груп біженців була наявність у них так званих «Пильних наказів» – облікових документів, які біженський департамент МВС надсилав губернським нарадам у справах біженців. «Пильний наказ» був чинний протягом місяця від моменту видачі та видавався на ім’я керівника групи біженців у складі 25-30 осіб. Проте насправді, кількість біженців, які їхали за одним «Пильним наказом», була від 6 до 135 осіб. У наказах визначалися розмір багажу біженців, напрямок руху залізницею, тип вагонів (ІІІ і IV класи), назва станції (Додаток 3.16)5. Важливим моментом був той факт, що «Пильні накази» видавалися безкоштовно усім без винятку біженцям, що рухалися в межах держави та іноземних – до українського кордону1. 1 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 103, арк. 88. 2 Там само, спр. 238, арк. 45, 46. 3 Там саом, ф. 3766, оп. 1, спр.191, арк. 42. 4 [Повідомлення без назви] // Робітнича газета. – 1918. – 21 червня. 5 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр.191, арк. 41. Авторський переклад з німецької мови. 30 вересня 1918 р. реевакуаційний відділ біженецького департаменту МВС з метою попередження підробки цих документів розіслав до губернських нарад у справах біженців прохання вислати автографи осіб, які мали право їх підписувати. «Пильні накази» підписували губернські старости, а за відсутності останніх – їх заступники. Наприклад, 10 вересня 1918 р. на адресу біженецького департаменту МВС надійшла відповідь з Поділля, повідомляючи, що «Пильні накази» мали повноваження підписувати губернський староста С. Кисельов та його помічник М. Лемені-Македон2. Для розробки засад руху біженців в Україні було проведено кілька спеціальних нарад та прийнято низку ухвал, які стосувалися транспортування біженців українськими теренами та переправлення через кордон. 19 червня 1918 р. в Ковелі відбулося надзвичайне засідання міжвідомчої комісії у справах повернення біженців. З німецької сторони взяли участь капітан Фрілінгаузе (в інших документах – Фрілінгхауз3), з української сторони Ю. Старицький, директор департаменту, П. Васильчук, представник відділу біженецьких справ департаменту, Копистянський, лікар, Маркевич, головуповноважений з улаштування біженців колишньої прифронтової зони у Рівному. Вони обговорили «…принципові питання щодо повернення біженців». Німецький представник наполягав, щоби біженців, які мали самостійно рухатися гужовим транспортом, українська сторона забезпечила в дорогу кіньми та «провіантом». Після закінченню засідання комісія поїхала оглядати вже підготовлені німецькі карантинні пункти в Повурську, Почінках, Голобах4. 21 червня 1918 р. відбулося розширене засідання цієї комісії, на яке, крім її членів, були запрошені майор Ясинський, представник австро-угорського командування Військового генерал-губернаторства у Любліні, Воловський – представник польського уряду у Варшаві, Мішлович – представник німецької залізничної централі, капітан де Йонге – представник австрійської Тилової інспекції «Буг»5. У результаті обговорення було прийнято низку ухвал, які стосувалися різних сторін процесу репатріації біженців. Німецьку сторону, як зауважив член комісії комісар Флемке, цікавило перш за все повернення на етнічні німецькі землі німців-колоністів, для яких було вже підготовлено близько 5 тис. робочих місць. Успішність їх транспортування залежала не в останню чергу від їх забезпечення продуктами харчування, яке покладалося на український уряд. Майор Ясинський від імені австро-угорського командування наголосив на безперешкодному поверненні біженців в австрійську окупаційну зону – Генерал-губернаторство, до складу якого входили Люблінська, Келецька, Петроковська (без повітів Равського, Бжезінського, Лодзинського, Ласького, Бендзінського і Ченстохов) губернії. При цьому він відзначив, що відправка репатріантів на південь Холмщини уже розпочалася. Для того, щоб комісія могла володіти ситуацією, члени наради ухвалили запровадити на збірних пунктах біженців у Лунінцю, Рівному, Бродах, Підволочиську та Барановичах своїх спеціальних представників. Реєстрацію та засвідчення особи біженця на цих пунктах належало проводити на підставі тимчасових посвідок особи. Санітарні заходи передбачалося здійснювати за прикладом тих, що проводилися при транспортуванні біженців у зону Обер Ост1. П. Васильчук у свою чергу заявив, що українська сторона готова відкрити табори тимчасового перебування біженців для їх відправки в австрійську та німецьку зони на 5 тис. осіб у Києві та Гомелі, на 3 тис. у Коростені. Їх облаштування належало здійснювати за прикладом вже діючого табору в Рівному2. 1 З літа 1915 р. західнобілоруські землі, після встановлення німецького окупаційного режиму, отримали назву ‒ земля «Обер Ост». 2 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр.191, арк. 41 зв.–42. 3 Перевізна комісія при Харківському порайонному комітеті з регулювання перевезення біженців з харківського регіону створена для реалізації завдань біженецького департаменту щодо транспортування біженців. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 43. Організація прийому біженців на залізничних станціях та рівень готовності кожної з них регулювалися циркуляром Перевізної комісії3 від 12 червня 1918 р.. Він був адресований начальникам Слобідської, Південно-Донецької, Катеринославської, Київської залізниць та станцій Знам’янка, Павлоград, Лозова, Дебальцеве, Волноваха, Авдіївка, Ясинувата, Синельникове, Ізюм, Смородин, Білгород-Південний. Відповідно до його положень кожна станція була зобов’язана телеграфом повідомляти наступну станцію про наближення до неї потягів з біженцями4. Остаточно умови транспортування біженців у межах держави та повернення українців з Росії були затверджені 26 червня 1918 р. у Харкові на спеціальній нараді. Вона була скликана за ініціативи Харківського порайонного комітету з урегулювання перевезень біженців. При цьому ще 18 червня 1918 р. до відповідних урядових та громадських інституцій було розіслано телеграму щодо проведення майбутньої наради та обов’язкового прибуття на неї їх представників із зібраними даними щодо кількості біженців, яких належало перевезти1. Керував роботою наради Е. Зенкевич, заступник голови Харківського порайонного комітету2. Про важливий статус наради свідчила участь у ній представників іноземних залізничних структур, покликаних організувати перевезення біженців, головним чином, своїх співвітчизників. Так, залізничну комісію Німеччини представляли Г. Шнейдер та Г. Шподе, Австро-Угорщини відповідно К. Куба, Г. Фрідріх та Б. Циппер, В. Михальський репрезентував інтереси Польської перевізної комісії. 1 Держархів АР Крим, ф. Р. ‒ 999, оп. 1, спр. 42, арк. 15–16. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 20–28 зв. 3 Толокньов І. В. Залізничний транспорт України в період Першої світової війни. – С. 23 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк.20. 1 верста – 1668 км. 5 Держархів Херсонської обл., ф. 296, оп. 1, спр. 86, арк. 2. У роботі взяли участь П. Микулін – представник біженецького департаменту МВС, В. Солтан – представник департаменту руху Міністерства шляхів сполучень, І. Менжинський – Катеринославський уповноважений біженецького департаменту, М. Саклін – представник Харківського губернського старости, І. Логінов від Полтавського губернського старости та губернської наради у справах біженців, представники губернських нарад у справах біженців Катеринославської (В. Берхін), Харківської (П. Полтавцев), Херсонської (С. Сологуб) губерній, представники Таврійської та Харківської губернських земських управ – відповідно Г. Асинский та Г. Гаврилов, І. Добролежа, І. Вільга, представник Харківського обласного комітету з улаштування біженців колишнього ВСМ, представники етнічних спілок: від ЦОК П. Манковський (Полтавська губ.), В. Нарушевич (Катеринославська губ.), В. Левін від національних організацій біженців Катеринослава, Г. Роземблюм – голова Харківського відділення Центрального польського комітету повернення на Батьківщину. В обговоренні питань порядку денного взяли участь і представники Слобідської (Південної, протяжністю 2975 км), Катеринославської (Запорізької – 2827 км)3, Південно-Донецької, Лівобережної залізниць та приватних залізниць України4. Слід зазначити, що в Українській Державі частина залізниць (4769 верст та ще 2193 верст – на стадії будівництва) перебувала у приватних руках, керівництво якими здійснювала Рада українських приватних доріг (Додаток 3.17)5. На розгляд наради було винесено п’ять питань: «1. Про порядок видачі дозволів про повернення біженців на батьківщину і видачі екстрених відзивів на проїзд їх у зв'язку з вказівками департаменту і оголошеннями німецьких і австро-угорських властей. 2. Узгодження порядку відправки біженців, зокрема вагонів під посадку біженців, за умови формування маршрутних поїздів в окремих напрямах і призначеннях. 3. Про заходи щодо недопущення передчасного виїзду біженців з місць проживання і скупчення біженців на залізничних станціях, які не є концентраційними пунктами. 4. Про недопущення посадки у вагони біженців, що їдуть без належних дозволів і проїзних документів, та ліквідація затриманих у дорозі вагонів з такими біженцями. 5. Про влаштування харчових, санітарних і концентраційних пунктів на дорогах Харківського району на кошти уряду і громадських організацій, відповідно до потоків біженського руху й умови роботи станцій»1. 1 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр.192, арк. 56. Фактично окреслені питання охоплювали всі аспекти проведення реевакуації біженців. З першого питання усі зацікавлені сторони виступили з відповідними заявами. Так, П. Микулін від імені біженського департаменту наголосив на територіальному обмеженні просування українських біженців. Їм дозволялося повертатися в населені пункти, розташовані до лінії Тарнополь – Могилів-Подільський – Кам’янець-Подільський – Кременець – Луцьк – Маневичі – Лунінець. Після прибуття додому біженці переходили під опіку уповноважених біженецького департаменту та губернських нарад у справах біженців. Безкоштовне перевезення біженців у межах України проводилося лише, як було підтверджено виступаючими, за наявності «пильних наказів» (екстрених відзивів нового зразка), які передбачено складати по одному на групу біженців із 25-30 осіб. З метою уникнення фальсифікації цих документів коло владних структур, які мали право їх видавати, було обмежено фахівцями біженецького департаменту, його уповноваженими та губернськими нарадами у справах біженців. Представники німецької залізничної комісії наголосили на проведенні ні-мецькими місцевими комендатурами повсюдної реєстрації біженців, що пере-возяться безкоштовно й отримують дозволи на повернення за межі України в німецьку зону окупації: (Калиська, Ломжинська, Плоцька, Варшавська, Петро-ковська (тільки повіти Бендзінський, Бржезінський, Ласький, Лодзинський, Равський і Ченстохов), Обер Ост – Естляндська, Гродненська, Ковенська, Курля-ндська, Ліфляндська, Сувалська, Седлецька (тільки Бельський, Константиновсь-кий і Владавський повіти), Віленська, Волинська (тільки Ковельський повіт) гу-бернії. Для видачі таких дозволів заздалегідь належало провести реєстрацію всіх біженців. У Харкові реєстрація мала здійснюватися в особливому Бюро доктора Юппена, яке на той час зосередило керівництво реєстрацією біженців не тільки Харкова і Харківської губернії, але в межах німецького впливу – на Сході Украї-ни. Перевезення біженців з усіх без винятку станцій із німецької зони за межі України, як визначили Г. Шнейдер та Г. Шподе, має здійснюватися лише з відо-ма та за розпорядженням німецької залізничної комісії. Кожен ешелон з біжен-цями передбачалося формувати на одному концентраційному пункті за встанов-леним німецьким військовим документом (одним на весь транспорт)1. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 21. 2 Там само, арк. 21. 3 Завальнюк О. М. Подільські містечка в добу Української революції 1917-1920 рр. / О. М. Завальнюк, О. Б. Комарніцький. – Кам 'янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2005. – С. 76. 4 ЦДАВО України, ф. 2608, оп. 1, спр. 17, арк. 41. Посланці австро-угорської залізничної комісії теж наголосили, що повер-нення біженців до Австро-Угорщини й австро-угорської зони окупації – Люблін-ської, Келецької, Петроковської (без повітів Равського, Бжезінського, Лодзинсь-кого, Ласького, Бендзінського і Ченстохов) губернії – буде здійснюватися за умови попереднього їх прохання лише з дозволу австро-угорської влади. Остан-ня мала свої представництва у Катеринославі та Києві. Повсюдну реєстрацію бі-женців австро-угорська окупаційна влада проводити не планувала, що, певним чином, спрощувало процедуру реевакуації. Більше того, Б. Циппер запевнив: «… що з боку австро-угорської влади не зустрічається перешкоди до того, щоб безкоштовне перевезення біженців, наступних і до Австро-Угорщини і австро-угорської окупації, проводилися дорогами України за українськими документами (пильними наказами)»2. Реальна картина свідчила про постійні зловживання австро-угорськими військовими частинами на українських залізницях3. Така ситуація змусила МЗС Гетьманату звернутися з листом до представника Австро-Угорщини в Україні Вальтера фон Гервальта, у якому наголошувалося на фактах «… сваволі на залі-зницях України, яку чинять австрійські війська, втручаються у розпорядження української влади, реквізують залізничне майно, продовольчі грузи, чинять насиль-ства над службовцями… Тому Міністерство прохає Вас усунути небажані вчин-ки австрійського війська і тим не ставити під загрозу лід і спокій у нашім краї»4. Представники німецької залізничної комісії, розглядаючи питання про за-безпеченість біженців місцями у тимчасових пунктах перебування, наголосили на існуванні циркуляра Генерального командування Німецької армії від 8 черв-ня 1918 р., згідно з яким усі біженці, навіть ті, що рухаються у межах України, мали попередньо зареєструватися в місцевих комендатурах. В інших випадках німецька влада передбачала накласти заборону на будь-яке транспортування біженців. Намагання німецької сторони взяти під свій контроль реевакуацію біженців могло загальмувати цей процес, оскільки, по-перше, біженецький де-партамент уже розпочав видачу «Пильних наказів» і відправку біженців, які проживали до лінії Тарнополь – Могилів-Подільський – Кам’янець-Подільський – Кременець – Луцьк – Маневичі – Лунінець, по-друге, загальна реєстрація в комендатурах багатьох міст на той час ще не розпочалася, а зайве очікування тільки напружувало і без того складну соціальну ситуацію. Нато-мість К. Куба та Б. Циппер не підтримали позицію німецької сторони, наголо-сивши на відсутності інформації щодо циркуляра від 8 червня 1918 р., а відтак ще раз наголосили, що австро-угорська влада не буде чинити перешкоди реева-куації українських біженців1. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 23. 2 Там само, арк. 26. Учасники наради, розробляючи остаточний план облаштування пунктів харчування на шляхах руху біженців, врахували побажання представників гу-бернських нарад у справах біженців, місцевих самоврядувань. Так, наприклад, І. Логінов висловився про неможливість у зв’язку з фінансовою скрутою відк-рити навіть один харчовий пункт на залізниці Полтава-Дарниця. Натомість до-повідач наголосив на можливості влаштування пункту харчування та концент-раційного табору на станціях Ромодан чи Гребінка, оскільки там було відповід-не обладнання та бараки. Представник Харківської губернської наради доповів про відкриття на станції Харків-Південний харчового та концентраційного пун-ктів, а також про підготовчі роботи з відкриття таких пунктів на станції Ворож-ба та концентраційного на одну тисячу осіб на станції Лозова. І. Менжинський наголосив на співпраці з Катеринославською губернською нарадою з улашту-вання біженців з огляду на існуючі пункти, їх забезпеченості обладнанням, ная-вності приміщень і створення медико-санітарних умов для лікування біженців. Учасники зібрання перейнялися повідомленням представника Лівобереж-ної залізниці Запорожцева про скрутне становище значної кількості біженців, які скупчилися у районі станції Кореневе, втікаючи з Курської губернії від но-вої радянської влади. Вони ухвалили звернення до біженецького департаменту про необхідність якомога швидшого вирішення окресленого питання та виді-лення коштів на допомогу цим людям та організацію повернення їх до своїх домівок2. Після обговорення питань порядку денного члени наради прийняли ряд важливих ухвал щодо організації перевезень біженців. Серед інших – «Схема організації планомірних перевезень біженців» (Додаток 3.18) та «Про устрій санітарно-харчових пунктів на дорогах Харківського району». Голова Харків-ського порайонного комітету був керівником перевезень біженців у межах України. Лише він мав право дозволити або заборонити транспортування біже-нців. Інші питання реевакуації (видача «Пильних наказів», влаштування на ста-нціях пунктів харчування та медичної допомоги) могли вирішувати губернські органи у справах біженців1. 1 Там само, арк. 20. 2 Там само, арк. 25. Рух біженців з австро-угорської зони окупації (Катеринославська, Херсонська, Подільська губернії та Одеса) до німецької зони (Харківська, Полтавська, Київська губернії) повинен був проходити з дозволу німецької влади. Остання видавала також накази про реевакуацію біженців зі своєї зони впливу за кордон. Того ж дня на нараді були визначені п’ять головних напрямків перевезень: Харків – Куп’янськ – Полтава – Київ, Білгород – Баси – Ворожба – Бахмач – Київ, Нікітовка – Слов’янськ – Лозова – Полтава – Київ, Волноваха – Синельникове – Долинська – Знам’янка, Гомель – Лунінець – Київ (Додаток 3.19). Таким чином, планувалося сконцентрувати біженців з північних і південно-східних регіонів України у Києві. Потім вони мали рухатися далі – до Волинської та частково Подільської губерній, у Польщу, Німеччину, Білорусію, Прибалтику та інші країни. На шляхах руху біженців нарада ухвалила відкрити на станціях концент-раційні пункти тимчасового перебування біженців. Їх передбачалося влаштува-ти у Кривому Розі, Полтаві, Бахмачі, Лозовій, Синельниковому, Харкові, Тага-нрозі. Окреме рішення наради стосувалося влаштування за кошти уряду і гро-мадських організацій «харчово-санітарних пунктів»2. Остаточно механізм перевезень біженців залізницями України був затверджений у Наказі № 1 голови Харківського порайонного комітету від 21 липня 1918 р.. Відповідно до нього встановлювався графік проходження потягів. Нагляд за його виконанням покладався на уповноважених біженецького департаменту. Реевакуацію передбачалося здійснювати чотирма залізницями – Запорізькою, Слобідською, Лівобережною та Поліською. У наказі було визначено чотири вузлові станції – Знам’янка, Київ, Бахмач, Черкаси, на які припадало найбільше навантаження з прийому біженців. Так, через Знам'янку проходили потяги з Катеринославської, Харківської, Херсонської губерній і території Північного Дону. Через Київ повинні були проходити потяги з Харківської, Катеринославської та Полтавської губерній. З території Північного Дону біженці рухалися через Бахмач. Слід зазначити, що частина біженців, які перебували у Таганрозі та прилеглих територіях, переправлялися до України трьома напрямками: Таганрог – Київ, Таганрог – Гомель, Таганрог – Волочиськ. На початку вересня 1918 р. ці «постійні маршрути» були розроблені та затверджені з'їздом представників українських залізниць1. 1 [Повідомлення без назви] // Приднепровский край. – 1918. – 10 сентября. 2 УТА повідомляє з Житомира // Вільне слово. – 1918. – 22 червня. 3 [Повідомлення без назви] // Вісник Одеси. – 1918. – 26 червня. Досить важливим напрямком підготовчих робіт до реевакуації стала організація мережі закладів допомоги біженцям на шляхах їх руху. Біженецький департамент МВС розробив також схему митно-пропускних пунктів для біженців-іноземців. Наприкінці травня 1918 р. такі пункти було відкрито у Радивилові, Волочиську, Гусятині, Збаражі, Рожищі, а згодом і в Маневичах та Лунінці. На них біженці проходили реєстрацію, отримували документи і переправлялися на батьківщину. Окрему категорію пунктів складали так звані карантинні, де біженці проходили санітарну обробку після тривалого руху до кордону. Кожен пункт мав одну або декілька лазень, дезінфікуючі камери для одягу; спеціальний медичний персонал надавав медичну допомогу та робив необхідні щеплення. Керував роботою з облаштування цих пунктів уповноважений біженецького департаменту на Волині В. Пущин. Пошук приміщень і залучення медперсоналу було покладено на місцеві органи влади2. У першій половині червня 1918 р. прийом біженців розпочали карантинні пункти по лінії Рівне – Маневичі – Мінськ та у Ковелі. У той же час директор департаменту Ю. Старицький, проінспектувавши в різних губерніях України низку таких установ, визнав їх належний рівень та оптимальні темпи організації3. Три карантинні пункти у Повурську, Почінках, Голобах були влаштовані німецькою стороною. Усього на заході України вступили в дію більше десяти таких пунктів. У східних губерніях України відкриття карантинних пунктів розпочалося із середини червня 1918 р. після наказів Перевізної комісії та наради при Харківському порайонному комітеті. На залізничних станціях, як правило, діяли спільні карантинно-санітарні пункти та пункти харчування. Відкриття пунктів харчування розпочалося вже у травні 1918 р. за фінан-сової підтримки уряду. Перші заклади було влаштовано на Холмщині. Для цьо- го уповноважений біженецького департаменту МВС А. Васильчук передав Хо-лмському губернському комітету у справах допомоги біженцям 2708 крб.. На-прикінці травня 1918 р. уповноважені біженецького департаменту В. Кустовсь-кий та А. Гендріхів отримали з Державної скарбниці, відповідно, 1000 та 2500 крб. на влаштування пунктів харчування у Києві та Поліссі. Волинська губерн-ська земська управа протягом травня – першої половини червня 1918 р. відкри-ла пункти харчування у Бродах, Луцьку, Здолбунові, Радивилові, Рожищах, Ки-верцях, Рівному та ін.. У червні 1918 р. зусиллями міської управи Одеси розпо-чав роботу пункт харчування для прибулих з Північного Кавказу близько двох тисяч здебільшого естонців та литовців1. 1 Хроника // Одесские новости. – 1918. – 17 июня, 10 июля. 2 Харченко Т. О. Становлення місцевих органів виконавчої влади та самоврядування в Українській державі (квітень - грудень 1918 р.). ‒ С. 281. 3 Жванко Л. Підготовка до реевакуації біженців «Великої війни» за гетьманства П.Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.) / Л. Жванко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти : зб. статей / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2005. – Вип. 29 : Зразок вірного служіння Батьківщині... : збірник наук. праць на пошану П. Т. Тронька. ‒ С. 314. Проте окремі пункти харчування не змогли задовольнити потреб біжен-ців. 29 травня 1918 р. Ю. Старицький підписав наказ про облаштування таких пунктів на залізничних лініях. За тиждень гомельський повітовий староста Є. Стош2, губернські старости Харківщини – П. Заліський та Волині – Д. Андро отримали на ці потреби 297518 крб.. На ці кошти були відкриті пункти харчу-вання по лініях Гомель – Бахмач, Бахмач – Харків – Лозова та Ковельська лінія. Констатуючи належний рівень їх підготовки, Ю. Старицький 20 червня 1918 р. направив до губернських нарад у справах біженців наказ про початок реевакуа-ції населення, яке проживали по лінії Рівне – Дубно – Кременець – Кам'янець-Подільський3. На початку липня 1918 р. Ю. Старицький разом із фон Зальму-том, представником німецького генерального штабу групи військ фельдмарша-ла Г. фон Ейхгорна, провели спільний огляд влаштованих для біженців пунктів харчування, лазаретів, карантинних пунктів тощо. Враховуючи значний наплив біженців, представники німецької влади надали продовольчу допомогу земсь-ким пунктам харчування. Протягом липня 1918 р. було введено в дію пункти харчування лінії Синельникове – Знам’янка, Харківської лінії, частково по лінії Полтава – Дарниця. Окремі пункти харчування, влаштовані протягом серпня – листопада 1918 р. на станціях Крути, Бахмач, Конотоп, Ворожба та інших, були як додаткові в місцях особливо значної концентрації біженців. Наприклад, у першій половині грудня 1918 р. на пункті харчування при Дарницькому таборі в Києві отримували їжу 4102 біженці, які у чотирьох ешелонах (174 вагони) чекали на станції своєї відправки. У листопаді – грудні 1918 р. його роботою керував С. Калита та працювали 16 осіб. При цьому заробітна плата працівників пункту залежала від їх сімейного статусу (Додаток 3.20)1. Кошти на утримання пункту у сумі 22 тис. крб. надійшли від уповноваженого біженецьким департаментом Л. Левицького та начальника реевакуаційного відділу П. Микуліна2. З цих коштів станом на 1 січня 1919 р. для забезпечення біженців хлібом з розрахунку 200 грам на одну особу було витрачено 13599 крб. 68 коп.3. 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 52, арк. 376–376 зв. 2 Там само, арк. 386 зв. 3 Там само, арк. 386, 397. 4 Там само, спр. 11, арк. 14 зв. 5 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 242, арк. 6. 6 ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 165, арк. 11. 7 Там само, арк. 38. 8 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 47 зв. Пункти харчування мали різну пропускну спроможність, яка залежала від місця їх розташування, фінансового та матеріального забезпечення. Пункти, де щодня могли отримати їжу 5 - 6 тис. осіб, були влаштовані, як правило, на великих вузлових станціях. Наприклад, наприкінці червня 1918 р. у Гомелі та Бахмачі почали діяти пункти, розраховані на щоденне забезпечення гарячою їжею близько 6 тис. біженців4. 14 липня 1918 р. П. Заліський повідомив біженецький департамент про підготовчі роботи з влаштування пункту, здатного щодня прогодувати 5 тис. осіб5. Усю підготовчу роботу взяв на себе Харківський губернський об’єднаний комітет з улаштування біженців. Слід наголосити, що пункт було відкрито на особисте прохання товариша міністра внутрішніх справ М. Вороновича6 . На потреби продовольчого забезпечення біженців державою було виділено 1 460 355 крб. Ці гроші місцеві органи влади та уповноважені біженського департаменту витратили на закупівлю харчів, обладнання, виплати заробітної платні обслуговуючому персоналу та ін.. Місцеві органи у справах біженців нерідко відшукували додаткові джерела допомоги пунктам харчування. Наприклад, сумський повітовий староста С. Гребенщиков у своєму листі до виконуючого обов'язки губернського старости Харківщини С. Шидловського від 19 листопада 1918 р. повідомляв про таку допомогу з боку повітових хліборобських та торгово-промислових товариств для утримання пункту харчування біженців на станції Ворожба7. Завідувач Рильським агентством із закупівлі хліба М. Терентьєв неодноразово надавав розпорядження про постачання борошна для пункту харчування на станції Кореневе8. У випадках неможливого безкоштовного забезпечення їжею біженців окремі пункти харчування, як, наприклад, на станції Ясинувата, видавали обіди за мінімальну плату1. Все ж, незважаючи на фінансові, продовольчі та інші труднощі, процес влаштування та утримання пунктів харчування в Українській Державі проходив на належному рівні, відзначаючись при цьому певними особливостями. По-перше, чітко виділяються два регіони України – західний та східний, де було облаштовано близько 50 пунктів (обрахунки авторки). По-друге, частина пунктів харчування з метою найбільш оптимального забезпечення біженців їжею на шляхах руху відкривалася одночасно на багатокілометрових залізничних відрізках. 1 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 25 зв. 2 ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 165, арк. 11. 3 Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 61, арк. 13. Надання медичної допомоги біженцям на шляхах їх руху відповідно до ухвали наради від 26 червня 1918 р. мали забезпечувати санітарні пункти, які облаштовувалися одночасно з пунктами харчування. Наприклад, у Харкові при пункті харчування діяв медичний пункт на 50 ліжок, де транзитні біженці отримували стаціонарну та амбулаторну допомогу2. На 1 липня 1918 р. на станціях Орша та Кореневе були готові до прийому біженців два «рухомі лікарсько-оглядові пункти», здатні одночасно надати допомогу 100 біженцям. Облаштуванням цих пунктів на кошти у 23232 крб., виділені з фондів епідемічного департаменту МНЗ та ДО, опікувалося Українське товариство Червоного Хреста. Слід зазначити, що 4250 крб. від суми було асигновано на заробітну плату медичного та обслуговуючого персоналу (Додаток 3.21)3. Таким чином, Українська держава взяла на себе складне завдання, пов’язане з організацією соціального захисту біженців Першої світової війни. Потрібно зазначити, що у складних економічних та політичних умовах влада виділяла з державного бюджету суми на утримання біженців, більше того, покривалася заборгованість, успадкована з часів УЦР. Складною проблемою було облаштування життя українських біженців, які повернулися на Волинь. У цьому аспекті місцева губернська адміністрація тісно співпрацювала з урядовими структурами. Надзвичайно складним став хід підготовки до проведення реевакуації значного числа людності. У цьому аспекті прослідковується взаємодія усіх гілок біженецької вертикалі. Відтак, на літо 1918 р. біженецький департамент МВС за підтримки органів виконавчої влади, місцевих самоврядувань, громадських організацій налагодив механізм перевезень і влаштував мережу пунктів реєстрації та допомоги біженцям. До підготовчих робіт було залучено австро-угорських та німецьких представників, а також польських фахівців, оскільки саме їх співвітчизники склади найбільший сегмент етнічних біженців. Завдяки цьому повномасштабний процес реевакуації біженців розпочався уже з другої половини липня 1918 р.. 3.3. Реевакуація біженців П роцес реевакуації біженців, організований Українською Державою, враховуючи різновекторну спрямованість їх руху, одночасне переміщення значної кількості людських мас, вплив різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, проходив доволі складно і неоднорідно. Одним із таких негативних факторів стали українські військовополонені, повернення яких з концентраційних таборів держав Четверного союзу було започатковано в часи гетьманування П. Скоропадського1. 1 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С. 170. 2 Хроника // Волынь. – 1918. – 23 мая. 3 ЦДАВО України, ф. 1074, оп. 1, спр. 11 б, арк. 4 зв. 4 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – С.159. 5 Срібняк І. Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині (1914 – 1920 рр.). – С. 164. 6 Держархів АР Крим, ф. Р. ‒ 999, оп. 1, спр. 87, арк. 22. Фактично мова йде про два зустрічні потоки значної кількості колишніх військових і цивільного населення. Від західного кордону в Україну прибували полонені (процес розпочався влітку 1918 р.) і у зворотному порядку – біженці, що, безумовно, створювало подвійне навантаження на українські залізниці. Крім того, міста Волочиськ, Радивилів та Рожище, в яких біженецький департамент МВС відкрив митно-пропускні пункти для біженців2, на підставі плану повернення військовополонених, розробленого у травні 1918 р. фахівцями Комітету допомоги військовополоненим, були визначені ще й пунктами прийому останніх3. Так, до Рожища та Голоб прибували українці з Німеччини, а до Волочиська і Радивиліва – з Австро-Угорщини4. «Проте, вже у листопаді 1918 р., у зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії та капітуляцією Німеччини, розпочалася стихійна масова евакуація полонених українців, з якою вже не в змозі був впоратися технічний апарат військово-санітарних комісій Української Держави»5. Рух набув такого розмаху, що спричинив тимчасове призупинення реевакуації біженців, оскільки «… українські залізниці [були] зайняті військовополоненими, які поверталися з Австро-Угорщини»6. Д. Дорошенко, перебуваючи у середині грудня 1918 р. у Рівному та Голобах, спостерігав: «З заходу майже щодня проходили потяги з воєннополоненими колишньої російської армії, які повертались додому. У Голобах вони сідали в товарні вагони і мандрували далі»1. 1 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). ‒ С. 387. 2 Там само. ‒ С. 388. 3 [Повідомлення без назви] // Вільне слово. – 1918. – 22 червня. 4 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 1. 5 Хроніка //Робітнича газета. – 1918. – 8 серпня, 31 серпня; Хроніка // Вільне слово. – 1918. – 31 серпня. 6 Жванко Л. Проблеми реевакуації польських біженців за доби Української Народної Респуб-ліки та Гетьманату Павла Скоропадського (1917 – 1918 рр) / Л. Жванко // Polska dyplomacja na Wschodzie w XX początkach XXI wieku. Praca zbiorowa pod redakcją H. Strońskiego i G. Seroczyńskiego. – Olsztyn – Charków, 2010. ‒ S. 66. 7 ЦДАВОУкраїни, ф. 3766, оп. 1, спр. 192, арк. 28. 8 Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 28, арк. 46–49. Ще одним потоком, який на зламі осені - зими 1918 р. з’явився у цьому районі, були ешелони з німецькими військами. «Щодня повз Рівне проходили потяги з ешелонами німецьких військ, які поверталися додому з бозна-яких далеких країн – з Кавказу, Палестини, Месопотамії»2. Насамперед, розпочалася реевакуація біженців-іноземців. Справа у тому, що Центральні держави провели підготовку до повернення своїх громадян раніше, ніж Україна. Так, вже 6 червня 1918 р. німецький комендант Житомира Ендрес повідомив своїм співвітчизникам, що через п’ять днів буде організоване їх транспортування на батьківщину3. 12, 21 та 22 червня 1918 р. з Харкова до Риги були відправлені німецькі громадяни4. Інтенсивність рух іноземних біженців можна прослідкувати на прикладі їх переміщення через залізничну станцію Ковель. Так, на другу половину червня 1918 р. до кордону було направлено 25 тис. біженців, на 15 липня, як повідомляла Українська Телеграфна Агенція, – 92 тис. осіб, а з кінця серпня щодня проходило до 2,5 тис. осіб5. Центрами збору і відправки польських біженців були визначені Житомир і Київ6, а прикордонним пунктом мало стати Рівне. Для впорядкування їх руху у «багатьох місцях України, як констатувало Королівське Польське представниц-тво на Україні, було організовано етапи і табори»7. При цьому слід зауважити, що відкриття таборів та їх діяльність здійснювалася на кошти, виділені з украї-нського бюджету8. Наприклад, протягом весни – літа 1918 р. прибулих до Києва поляків було розміщено у спеціально відкритих таборах на Лук’янівці, у Свя- тошині та на станції Київ-товарний1. Роботою цих закладів опікувалися два представники біженецького департаменту МВС – В. Кустовський та Л. Левиць-кий, наділені широкими фінансовими повноваженнями. Протягом травня – сер-пня того ж року на влаштування таборів, обладнання в них пунктів харчування та надання медичної допомоги уповноважені отримали 94400 крб.2.. У вересні – жовтні вже сам Л. Левицький отримав 271 тис. крб. на «утримання таборів Ки-ївського району», «на харчові пункти та концентраційні табори»3. 1 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 27 зв.–28 зв. 2 Там само, арк. 9, 11 зв., 12, 14, 18, 26, 27–28 зв., 59. 3 Там само, арк. 76, 73, 79, 93, 97. 4 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 192, арк. 48. 5 Korzeniowski M. Tułaczy los. ‒ S. 226. 6 Ibidem. 7 ЦДІАК України, ф. 719, оп. 1, спр. 627, арк. 13. 8 Там само, арк. 43. Проте вже 25 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ Української Держави підписав наказ щодо припинення фінансування польського табору у Святошині. Подальше врегулювання цієї проблеми передбачалося вирішувати на рівні МЗС двох країн4. Цікаво зазначити, що польські історики називають ще один «ізоляцій-ний табір на Дарниці під Києвом, через який мало проходити всі біженці, які хо-тіли повернутися додому»5. При цьому право на виїзд польських біженців з табо-ру відбувався на розсуд його адміністрації, яка «була корумпованою» 6. Головним перевалочним пунктом кінцевого зосередження польських бі-женців у межах України, як уже зазначалося, було місто Рівне. Там вони прохо-дили реєстрацію представниками польської влади та відбували карантинні за-ходи. З травня 1918 р. за фінансової підтримки МНЗ та ДО у місті розгорнув роботу Катеринославський пересувний лазарет № 1 Російського Товариства Червоного Хреста. Він мав 150 ліжок, але, як зазначив Б. Іваницький, уповно-важений РТЧХ, у будь-який момент, за умов забезпечення додатковим медич-ним персоналом та устаткуванням, міг розширитися до 200 ліжок. Проте склад-ність роботи шпиталю полягала у зростанні цін на продукти харчування (До-даток 3.22), а також дефіциту медикаментів та перев’язочних матеріалів7. За день шпиталь приймав у середньому 60 амбулаторних хворих. На 1 липня 1918 р. у відкритій при шпиталі аптеці біженцям було видано безкоштовних ліків на 1622 виписаних рецептів8. Проте «досвід двомісячної роботи показав, що у ла-зарет надходили лише хворі надзвичайної тяжкості, оскільки інші, прагнучи скоріше потрапити додому і побоюючись пропустити свою чергу, ухиляються від стаціонарного лікування, приховуючи хвороби, ховаючи хворих від контро-люючого їх медичного персоналу»1. 1 Там само, арк. 43 зв. 2 Біженці // Волинська газета. ‒ 1918. ‒ 3 вересня. 3 Korzeniowski M. Za Złotą Bramą. ‒ S. 583. 4 Хроніка // Робітнича газета. – 1918. – 22 червня. 5 Біженці // Полтавський день. – 1918. – 2 липня. 6 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 38, арк. 9. 7 Відправка біженців // Волинська газета. ‒ 1918. ‒ 17 вересня. 8 Хроніка // Приднепровский край. – 1918. – 12 августа. З 30 серпня 1918 р., відповідно до ухвали міжнародної комісії у справах реевакуації, у зв’язку зі значним скупченням біженців у Рівному поляки, мина-ючи це місто, рухалися до Голоб і Повурська. «Міжнародна комісія повороту біженців ухвалила, що польські біженці минають Рівно, ідуть безпосередньо до Голоб і Повурська, де їх реєструють представники польського міністерства. Там вони відбувають карантин»2. Наприкінці літа 1918 р. С. Москалевський і А. Нагурський провели низку зустрічей з представниками австро-угорської влади, у результаті чого було визначено пункти прийому поляків по інший бік українського кордону. Такими реєстраційними пунктами «для прибулих з України польських мігрантів стали між іншим Тарнополь, Львів, Белз, Броди, Рава Руська, Підволочиськ»3. Перші потяги з Києва до Польщі відійшли 21 та 24 червня 1918 р.4. 26 че-рвня та 20 серпня 1918 р. з Житомира виїхали, відповідно, 400 та 260 поляків5. 28 серпня 1918 р. з Полтави виїхали 399 польських громадян6. Упродовж верес-ня 1918 р. доволі активно відправлялися польські біженці з Житомира. Неодно-разово «Волинська газета» у спеціальній рубриці «Відправка біженців» публі-кувала оголошення про їх збори і підправку на батьківщину. Наприклад, 17 ве-ресня 1918 р. газета писала: «Губернська нарада про біженців, сповіщає: 21 вересня одправляється поїзд з біженцями до Галичини (через Броди), 22-го – до Польщі та 23-го до Литви (через Барановичі)»7. Протягом літа 1918 р. головним завданням польських комітетів, як і інших етнічних комітетів та місцевої влади України, було складання списків та видача відповідних посвідчень для відправки біженців на батьківщину8. На їх підставі вже йшло затвердження груп для отримання «Пильних наказів». Слід наголосити, що С. Москалевський неодноразово клопотався перед українською владою стосовно прискорення повернення додому своїх співвітчизників. Наприклад, 29 серпня 1918 р. він направив до реевакуаційного відділу біженецького департаменту МВС прохання підписати «Пильний наказ» на ім’я Юзефа Ковальчука. Цей чоловік був представником 15 селян, які рухалися від станції Матейкова до Рівного, а звідти до Польщі. 3 вересня 1918 р. вони отримали «Пильний наказ» № 901. 1 ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 239, арк. 5. 2 Там само, спр. 238, арк. 44. 3 Там само. 4 Там само, арк. 43–44. Наприкінці серпня 1918 р. уповноважений біженецького департаменту на Поділлі А. Васильчук оголосив про початок видачі в його канцелярії (Рівне, Ка-зармена вулиця) «Пильних наказів» для всіх біженців, які через Рівне «їдуть на машинах і кіньми через терени України згідно з Берестейським договором»2. Біженцям дозволялося повертатися у німецьку зону окупації – Берестейський, Більський, Костянтинівський, Влодавський, Пружанський, Кобринський і Ко-вельський повіти, а також у Литву. Обов’язковою умовою було проходження 3-денного карантину у Рівному чи Голобах. Для руху в австро-угорську зону – Холмський, Томашівський, Грубешівський, Замоський, Білограйський повіти – належало мати щеплення від віспи та довідку про здоров’я, але без карантинних заходів. Усю інформацію з приводу переміщення польські біженці отримували в інформаційному бюро на станції Рівне та у польському комітеті. До своїх ет-нічних комітетів могли звертатися євреї та литовці, а українці – до Холмського українського комітету3. На станціях, відповідно до кількості осіб зазначених у «Пильних нака-зах», йшло формування ешелонів. Причому дні відправки та перелік необхідних підготовчих заходів визначали уповноважені біженецького департаменту та гу-бернські наради у справах біженців. У дорогу біженцям дозволялося брати не-великі запаси харчів. Місцеві самоврядування розуміли, що навіть значна кіль-кість пунктів харчування неспроможна задовольнити кількості таку масу біже-нців. Тому в окремих випадках вони забезпечували біженців у дорогу продово-льчими пайками. Так, біженці Волинської губернії, на підставі розроблених гу-бернськими лікарями К. Качановською та Стефановичем і затверджених на за-сіданні Волинської наради у справах біженців від 15 серпня 1918 р. норм про-довольчих пайків, отримували в дорогу деякі харчі. На одного непрацездатного дорослого на місяць дороги видавали 25 фунтів житнього борошна, 2 фунти жиру, 10 фунтів крупи, 2 фунти солі, 6 фунтів пшеничного борошна, а діти отримували 45 фунтів хліба, 3 фунти жиру, 4 фунти пшеничного борошна, 2 фунти масла, 1 фунт солі4. Певний відсоток іноземних біженців мали власний гужовий транспорт і могли самостійно повернутися до своїх домівок. У липні 1918 р. окупаційні війська відкрили кордон для їх пропуску, визначивши три маршрути: Новоград-Волинський – Корець – Баранів – Анатоліїв – Рівне; Мирополь – Полонне – Шепетівка – Славута – Коростов – Здолбунів – Рівне; Ракитне – Клесово – Сар-ни – Городець – Полонне – Чорторийськ – Маневичі – Повурськ. Кінцевими пунктами збору біженців стали міста Рівне і Повурськ, звідки вони рухалися у Білорусію, Польщу, Прибалтику та інші країни. Організацією руху та забезпе-ченням у дорозі займалася Волинська губернська нарада у справах біженців. З другої половини липня 1918 р. для цих людей, на підставі рішення наради з пи-тань допомоги біженцям, яка проходила під головуванням Волинського губерн-ського старости Д. Андро, були додатково влаштовані пункти харчування на шосейних дорогах1. На першу половину серпня 1918 р. значну кількість інозем-них біженців було реевакуйовано з південного сходу України. На проведення цієї акції біженецький департамент МВС асигнував на рахунки міського ота-манства Одеси 514999 крб., отаманства Миколаєва – 5 тис. крб. і 630 тис. крб. – на рахунок уповноваженого департаменту в Катеринославській губернії І. Ме-нжинському2. Слід зауважити, що влітку 1918 р. Одеса стала перевалочним пу-нктом для українських та іноземних біженців, які з дозволу австро-угорського командування поверталися з Криму. Так, у середині липня 1918 р. до міста із Севастополя прибуло 1800 біженців, а ще 3 тис. чекали на свою відправку3. Для потреб цих людей на кошти біженецького департаменту (у розпорядження ота-мана В. Мустафіна переведено100 тис. крб.) у місті було відкрито санітарний та харчовий пункти, а Одеська міська нарада з улаштування біженців отримала дозвіл на видачу «Пильних наказів»4. Організацію подальшого їх транспорту-вання узяв на себе департамент руху Міністерства шляхів Української Держави. Його очільник Єрмоленко відразу зробив термінове розпорядження начальнику Правобережної залізниці щодо виділення необхідної кількості вагонів5. 1 Хроника // Волынь. ‒ 1918.‒ 21 июля. 2 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 38, арк. 9. 3 ЦДАВОУкраїни, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 39. 4 Там само, арк. 32. 5 Там само, арк. 39. Українська Держава, розпочавши безпрецедентну акцію з повернення до-дому іноземних біженців, наразилася на низку перешкод об’єктивного характе-ру, які гальмували її проведення. Одним з таких негативних факторів стало не-бажання окупаційної влади, попри її декларативні заяви, надавати дозволи на виїзд окремим етнічним групам біженців. Так, доволі складною виявилася про- блема репатріації латиських біженців. Справа в тому, що німецька влада, даючи дозвіл на їх повернення до Курляндської, Ліфляндської губерній та трьох півні-чних повітів (Латгалії) Вітебської губернії, поставила обов’язкову умову лати-шам – усі колишні біженці мали володіти німецькою мовою. Голова Латиського центрального комітету на Україні у листі до міністра закордонних справ Украї-нської Держави Д. Дорошенка від 23 липня 1918 р. зауважив: «Латиші, як народ, який не володіє німецькою мовою, до цього часу не зарахований до розряду біженців, які користуються вільним правом проїзду на батьківщину, на якій десятки тисяч з них залишили свої садиби і будинки в містах, і можуть жити на свої збереження, а сотні тисяч неімущих латишів готові найнятися до них на роботу»1. 1 Там само, спр. 192, арк. 15. 2 Там само, арк. 16. 3 Там само, арк. 15 зв. 4 Там само, арк. 50. Також було висловлено прохання допомоги, а точніше виконання україн-ською стороною посередницьких функцій між комітетом і німецькою владою в Україні, щоби «якомога скоріше латиші були відправлені в свій рідний край, на свої попередні місця, до свого майна і своїх справ»2. При цьому, за його свідченнями, представники інших етносів – поляки і литовці – переправлялися додому без проблем. Причиною заборони на виїзд ви-явилось Положення про відчуження земель у Курляндській губернії на потреби німецьких переселенців, підписане 17 червня 1918 р. генерал-квартирмейстером Гандорфом3. У таких умовах українська влада мало що могла вдіяти, а тому до середини літа 1918 р. на батьківщину змогла виїхати незначна кількість латишів, зібраних у тимчасових таборах. 9 серпня 1918 р. дипломатичний відділ МЗС Української Держави направив до німецького посла барона А. Мумма прохання вирішити проблему повернення на батьківщину латиських біженців. Українська сторона не мала важелів впливу на німецьких чиновників, а тому 31 серпня 1918 р. зовнішнє відомство Гетьманату отримало відповідь, а фактично звичайну від-писку. У ній окупаційна влада визнала за «бажане мати дані про місце розта-шування латиських біженців і про спосіб їх переміщення»4. Виникли проблеми з поверненням на батьківщину і польських євреїв. Так, у другій половині червня 1918 р. у Рівному і Сарнах при формуванні еше-лонів для відправки до Польщі папери документи останніх направлялися до Ва-ршави на перевірку. Це, звісно, ускладнювало рух євреїв додому та ставило їх у нерівні умови, порівняно з біженцями інших національностей1. Певні обмежен-ня на повернення до Польщі єврейських біженців робила й німецька окупаційна влада. Така неприпустима ситуація, коли порушувалися ухвали наради від 26 червня 1918 р., а німецька адміністрація втручалася у процес реевакуації та уповільнювала його, змусила біженецький департамент звернутися до МЗС Української Держави з проханням урегулювати «ненормальний стан повороту біженців». Будь-які заборони та обмеження відносно євреїв-біженців, на думку керівництва департаменту, «є порушенням прав кожного біженця»2. 17 серпня 1918 р. Д. Дорошенко направив чергового листа до німецького посла барона А. Мумма з проханням «… сповістити нас, яким порядком відбувається рееваку-ація біженців до Царства Польського, і чому власне біженцям євреям став-ляться перешкоди у від’їзді до батьківщини»3. На жаль, проблема до кінця так і лишилася нерозв’язаною. 1 Там само, арк. 9. 2 Там само, арк. 17–7 зв. 3 Там само, арк. 19. 4 Там само, арк. 59. 5 Там само, арк. 61. На середину листопада 1918 р. міністр шляхів Української Держави Б. Бутенко констатував нову проблему – скупчення на залізничних станціях вели-кої кількості потягів з польськими біженцями. На станціях Шепетівка, Луцьк, Здолбунів, Киверці, Голоби та Київ у майже 700 вагонах перебувало близько 16 тисяч осіб. До того ж більше 3 тис. скупчилося у таборах в Рівному та Голобах. Причиною такої ситуації було зволікання польської сторони з вивозом додому своїх співгромадян. 13 листопада 1918 р. міністр шляхів Б. Бутенко звернувся до посла Польської Держави з проханням вжити якомога швидших заходів у вирішенні цього питання4. 22 листопада того ж року міністр закордонних справ Г. Афанасьєв поставив подібну вимогу уже перед Королівсько-Польським представництвом5. Занепокоєння української сторони було цілком правомір-ним, оскільки значна кількість вимушених залишатися на одному місці біжен-ців утруднювала рух українськими залізницями, створювала небезпеку поши-рення епідемічних захворювань та і врешті-решт за настання холодів і відсут-ності належного харчування призводила до «високого відсотка смертності» серед самих біженців. Слід зазначити, що польські історики, порівнюючи процес повернення польських біженців з України і Білорусії, наголошують на великій кількості ви-везеної людності саме з Білорусії. Дослідники навели дані, що за три місяці ре-евакуації з Мінська на батьківщину потягами виїхало 51365 чол. (причому 38925 легально і 12440 нелегально), а також шосейними дорогами 71023 чол. (31924 легально і 39925 нелегально). Причиною того вони вбачали неналежний стан підготовки до реевакуації з української сторони. Проте слід наголосити, що повернення польських біженців з Білорусії спочатку було платним: за одне місце у потязі з харчуванням належало сплатити 50 марок, за щеплення від віс-пи – одну марку, за перепустку для людини або худоби – дві марки, з одного воза – п’ять марок. Додатково переправа возу коштувала 40 марок, а худоби – 60 марок. Тільки діти до 14 років і незаможні частково звільнялись від оплати. Пізніше плата була скасована для всіх категорій біженців1. Українська ж Дер-жава організувала транспортування польських біженців до її державного кор-дону за власні кошти. 1 Korzeniowski M. Tułaczy los. ‒ S. 225. 2 Karpus Zbigniew. Jeńcy i internowani rosyjcy i ukraińscy na terenie Polski w latach 1918 – 1924 / Z. Karpus. – Toruń : Wydawnictwo Adam Marszałek, 2000. – S. 15. Безсумнівно, проблема реевакуації польських біженців була доволі скла-дною, щоб однозначно її оцінювати, бо вона – радше переплетіння різних не завжди сприятливих чинників. Одним з таких можна назвати і неготовність польської сторони прийняти значну кількість біженців, що не в останню чергу пов’язане з самим процесом творення цієї держави. Проголошення її незалеж-ності 11 листопада 1918 р. тільки поставило на порядок денний формування урядових структур, покликаних займатися проблемою репатріації польських біженців додому. Так, офіційно лише 30 грудня 1918 р. було підписано декрет про утворення при Раді Міністрів Республіки Польща державного відомства зі справ повернення полонених, біженців і працівників2. Загалом, за доби правління П. Скоропадського процес реевакуації іноземних біженців проходив досить складно і неоднозначно. Проте українській владі, завдяки здійсненому комплексу підготовчих заходів, все ж вдалося організувати відправку додому значної кількості поляків, литовців, латишів та представників інших етносів. Репатріація українських біженців, які з 1915 р. були розпорошені неозорими просторами Російської імперії, у Білорусії, на Кавказі, а також в Австро-Угорщині, проходила досить складно, і не все залежало від бажання урядових структур Гетьманату повернути додому своїх співвітчизників. У першій половині червня 1918 р. до України почали прибувати біженці з Австро-Угорщини. Наприкінці місяця кількість у прикордонних повітах досягла 15 тис. осіб. Подальшим транспортуванням і забезпеченням займалася Волинська губернська земська управа. Протягом липня 1918 р. на виділені нею 100 тис. крб. були відкриті пункти харчування в Луцькому, Рівненському та Волинському повітах1. Саме через Рівне біженці з Австро-Угорщини рухалися у глиб країни2. Прикладом допомоги у ході транспортування цих біженців можна навести умови прийому в Києві. 1 Хроніка // Волинська газета. ‒ 1918. ‒ 6 вересня. 2 УТА повідомляє з Житомира // Вільне слово. ‒ 1918. ‒ 22 червня. 3 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр.192, арк. 32 – 32 зв. «8 листопада 1918 р., – як повідомляла газета «Утро», – пізно ввечері до міста прибув ешелон з біженцями. Швидко працювала похідна кухня: всім видали чай, цукор, гарячу їжу. Декому видали одяг і взуття, декого направили у шпиталь». З другої половини липня 1918 р. розпочалася реевакуація біженців-українців зі сходу на захід країни. Проте органи влади Німеччини та Австро-Угорщини не завжди давали згоду на пропуск ешелонів до своїх окупаційних зон, а у зв’язку з поширенням інфекційних захворювань вимагали проходження біженцями тривалих карантинних заходів. Липневий страйк залізничників унеможливив чітке виконання схеми перевезень біженців, затвердженої нарадою 26 червня 1918 р.. Нестримне бажання біженців якомога швидше повернутися до своїх домівок виражалося у некерованому їх русі. Негативним чином на процес реевакуації впливало втручання у нього німецької адміністрації. Красномовним прикладом можна назвати ситуацію, що склалася у Вовчанському повіті Харківської губернії, де в якому на початок реевакуації проживало понад 17 тис. біженців, із них – близько 12, 5 тис. були діти до 14 років, матері біля них і пристарілі. Повітове земство, підготувавши у червні 1918 р. списки біженців на виїзд, передало останні до місцевої німецької комендатури, але справа з місця так і не зрушилась. 7 липня німецький комендант дозволив відправити біженців до Луцького повіту, для чого було подано 16 вагонів. Проте 8 липня виїхало лише 8 вагонів, а решта біженців так і лишилися чекати на свою відправку. Зі станції Вовчанськ їх належало повернути назад у села, але селяни відмовилися приймати біженців. Тому їх у спішному порядку було розселено на околицях Вовчанська у нашвидкуруч збудованих землянках. Оскільки на той час спостерігалося поширення холери, то велике скупчення в антисанітарних умовах значної кількості людності склало загрозу для міста і могло перетворитися на некероване вогнище розповсюдження епідемії. Відтак німецька комендатура взагалі заборонила будь-який рух біженців, що поставило Вовчанське земство у вкрай складні умови, позаяк воно не мало коштів далі утримувати біженців, а ті, у свою чергу, не мали дозволу на їх відправку3. У справу, на жаль, безрезультатно втрутився губернських староста Харківщини. Він звернувся до німецького коменданта капітана Гагена з проханням видати дозвіл на рух цих біженців1. 15 серпня 1918 р. вже губерніальний комендант Харківщини направив листа до МЗС Української Держави з проханням втрутитися і допомогти в цій справі2. І таких листів-прохань до зовнішньополітичного відомство Гетьманату надходило чимало. Врешті 5 жовтня 1918 р. міністр закордонних справ І. Кістяківський звернувся до Цісарського Німецького представництва в Україні з проханням «зробити відповідне розпорядження, допомогти Уряду Української Держави у справі реевакуації біженців взагалі, а особисто у Вовчанському повіті»3. 1 Там само, ф. 1325, оп. 1, спр. 165, арк. 1. 2 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр.192, арк. 33. 3 Там само, арк. 32. 4 Хроника // Понедельник. ‒ 1918. ‒ 29 июля. 5 Кучерук О. Київ 1917 – 1919. Адреси. Події. Люди / О. Кучерук. – К. : Темпора, 2008. ‒ С. 113. На цій посаді Д. Дорошенко перебував з 20 травня 1918 р., а «повноцінним міністром він став 2 вересня 1918 р.». 6 ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 9, арк. 47. 7 Волковинський В. М. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни. – С. 48. Ще однією проблемою були численні скупчення біженців на вузлових станціях. Так, у середині літа 1918 р. лише на станціях Голоби та Рівне зосередилося до 12 тисяч4. Цікаві думки про побачене у той час на станції Голоби навів П. Сливенко, консульський агент Української Держави у Фінляндії, у своїй доповіді керуючому справами МЗС Д. Дорошенку5 щодо повернення українських громадян додому: «Важке враження лишає прикордонна станція Голоби: ні будинків (навіть тимчасових), які б мали метою обслугу прикордонної станції, ні людей, гідних являти собою лице держави… По станції снують якісь добродії, які нервують людей тим, що намовляють: не заплатите – не поїдете тиждень. Але платити не довелося, хоч і з великими труднощами, навіть погрозами після половини другої доби чекання удалося рушити далі і під вечір на 7 липня добратися Києва»6. Проте слід зауважити, що міста Західної України – тогочасної Волинської губернії, перебуваючи у зоні Південно-Західного фронту, були просто зруйновані, оскільки залишаючи західноукраїнські землі, російські війська руйнували і знищували все, що траплялося на їх шляху7. Зрозуміло, що подібним чином діяла і німецька армія. На початку грудня 1918 р. уже Д. Дорошенко, перебуваючи на станції Голоби, міг на власні очі пересвідчитися про стан справ з поправкою на калейдоскопічну зміну політичної ситуації в Україні. «Маленька станція близько Ковеля – Голоби вважалася пунктом, від якого починалася зона німецької окупації. Досі йшла широка колія, а далі починалася вузька, проложена німцями за часів війни. Отже, тут усе, що йшло з України до Польщі та до Німеччини і навпаки, переладовувалося з одних вагонів до інших. Завдяки цьому Голоби розрослися в колосальну станцію, і біля її невеликих дерев’яних будиночків виросло ціле місто дерев’яних бараків, кошар, усяких буд, де пересиджували біженці, поворотці, воєннополонені…»1. 1 Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). ‒ С. 362. 2 Українське державотворення: Невитребуваний потенціал. Словник-довідник / За ред. О. М. Мироненка. – К.: Либідь, 1997. ‒ С. 278. 3 ЦДАВО України, ф. 1035, оп. 1, спр. 2, арк. 1. Українська влада, оскільки транспортування біженців було досить складним процесом, мусила у спішному порядку відкривати табори для тимчасового їх перебування. Саме у них біженці чекали на свою відправку. Табори функціонували на станціях Рівне (20 тис. осіб), Гомель (6 тис. осіб), Бахмач (6 тис. осіб), Київ (5 тис. осіб), Катеринослав (5 тис. осіб), Харків - товарний (5 тис. осіб). Ці пункти, зазвичай огороджені, з перепустковим режимом виходу за межі, мали бараки для проживання, лазарети, пункти харчування та ін. Незважаючи на те, що на організацію реевакуації біженців з Державної Скарбниці було асигновано понад 7 372 014 крб. [підрахунки авторки], цих коштів було недостатньо, особливо для налагодження медико-санітарного обслуговування в таких великих таборах. Якщо продукти харчування закуповували навіть земські управи, то добути лікарські препарати в умовах тотального їх дефіциту та швидкого поширення епідемічних захворювань було досить проблематично. 29 жовтня 1918 р. О. Корчак-Чепурківський, директор санітарного департаменту МНЗ та ДО, враховуючи таку ситуацію, направив до МВС листа, в якому пропонувалося покласти на підвідомчу йому структуру медико-санітарне обслуговування біженців у таборах2. У результаті погоджувальних домовленостей між МВС і МНЗ та ДО останнє брало на себе організацію медичної допомоги біженцям. Тому 25 листопада 1918 р. МНЗтаДО, «не зважаючи на відсутність у нього кредитів для санітарного обслуговування біженців», розпочало боротьбу з висипним тифом у концентраційному таборі Катеринослава3. Особливо доцільною була діяльність санітарного департаменту МНЗ та ДО в умовах самовільного некерованого притоку біженців з Росії. На час приходу до влади П. Скоропадського значна кількість українців-біженців залишалася на теренах Росії. Ще на початку квітня 1918 р. у «Пояс- нюючій записці до проекту закону про реевакуацію біженців» зазначалося: «Кі-лькість українців-виселенців [біженців. – Л. Ж.] з Московщини з’ясувати зараз неможливо, але вона, напевне, велика…»1. 1 Там само, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2. Слід розрізняти біженців та виселенців, українців з те-риторії Австро-Угорщини, яких у роки Першої світової війни було виселено у тилові губернії Російської імперії під нагляд поліції. (ЦДАВО України, ф. 1105, оп. 1, спр. 23, арк. 3–3 зв.) 2 Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 9 зв. 3 ЦДАВО України, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2 зв. 4 Там само, арк. 2. 5 Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России: 1918 – 1925 гг. (На примере Курской губ.) : автореф. дис. на стоиск. науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02. «Отечественная история» / Н. В. Лахарева. – Курск, 1999. – С. 18. 6 Щеров И. П. Центропленбеж в России: история создания и деятельности в 1918 – 1922 гг. / И. П. Щеров. – Смоленск : СГПУ, 2000. – С. 11. 7 Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России… – С. 14. 8 Там же. – С. 16. І все ж реевакуаційній комісії (С. Москалевський, М. Вітерова та С. Со-сай)2 при Крайовій нараді у справах біженців, вдалося визначити орієнтовну кількість «біженців, які зараз живуть у Московщині, але постійно мешкали в Україні – 540 тисяч»3. Ці люди усіма шляхами прагнули повернутися якщо не до своїх домівок, то хоча б у прикордонні з Росією українські повіти4, оскільки ситуація, в якій вони опинилися була просто нестерпною. Причиною такого стану було скасування, відповідно до постанови Народного комісаріату внут-рішніх справ Ради народних комісарів від 1 січня 1918 р., видачі «казенного пайка» для біженців5. Слід наголосити, що нова влада Росії півроку свого існування не звертала уваги на проблеми біженців і лише 27 квітня 1918 р. у Москві при Наркоматі військових справ було створено Центральну колегію у справах полонених та біженців (Центрополонбіж)6. Остання і започаткувала перебудову всієї справи біженців на нових ідеологічних засадах. На рівні губерній і повітів виразниками державної політики стали колегії у справах полонених та біженців (губполон-біж та повітполонбіж)7. Російська дослідниця Н. Лахарева констатує: «Загалом, у 1918 – 1919 рр. створення радянської системи біженецьких органів відбувався із запізненням та великими труднощами»8. Радикальна політика нової влади в Росії зруйнувала звичний лад і умови життя в містах і селах, призвела до зростання безробіття, згортання торгівлі, а обшуки та арешти заможного населення – до розгортання насилля та беззакон- ня1. Влітку 1918 р. найстрашнішими для пересічного громадянина стали розв’язані більшовиками громадянська війна і червоний терор. У результаті цього Росія, на думку очевидця тих жахливих подій бельгійського солдата Жозе Вагеманса, перетворилася на в’язницю2. Літом 1918 р. Г. Зінов’єв, з притаман-ним для тогочасних лідерів більшовизму цинізмом, писав: 1 Драма российской истории: большевики и революция / О. В. Волобуев, [и др.]; под общ. ред. А. Н. Яковлева. – М.: Новый хронограф, 2002. – С. 251. 2 Тірі А. Пілігрими Великої війни. Одіссея бельгійського бронедивізіону у 1915 – 1918 роках / А. Тірі; [пер. з нідер. Н. Карпенко]. – К. : Темпора, 2010. – С. 123. 3 Новейшая история России. 1914 – 2002: [учеб. пособ.] / Под ред. М. В. Ходякова. – М.: Юрайт-Издат, 2004. – С. 105. 4 Поршнева О. С. Крестьяне, рабочие и солдаты России накануне и в годы Первой мировой войны / О. С. Поршнева. – М. : РОССПЕН, 2004. – С. 258. 5 Bosiacki A. Utopia. Wіada. Prawo. Doktryna i prawne koncepcje bolszewizmu Rosji. / A. Bosiacki. – Warszawa : LIBER, 1999. ‒ S. 378. 6 Баберовскі Йорґ. Червоний терор. ‒ С. 22. «Ми тепер спокійно читаємо, що десь там розстріляли 200 - 300 чоловік… Якщо ми будемо іти такими темпами, ми скоротимо швидко буржуазне населення Росії»3. У таких умовах кардинальних змін зазнала і свідомість значної частини населення, що характеризувалася як «психологія смути»4. Зрозуміло, що така ситуація знову ж таки негативно відбивалася на ставленні до інородного елеме-нту – біженців. Відтак всі вони опинилися у тоталітарній державі, яка спирала-ся не лише на ідеологію, а й на масовий терор, направлений на знищення поте-нційних ворогів5. Таким «ворогом» був оголошений і О. Нейдгарт, незмінний керівник Тетянинського комітету, якого в листопаді 1918 р. у Нижньому Нов-городі разом із донькою і сином розстріляли більшовики. Біженці, основну масу яких склали селяни, а так само як і заможні, не ві-дповідали більшовицькій ідеї безкласового суспільства. Натомість Й. Баберовс-кі зазначає: «… біженець не був ані робітником, ані селянином, ані дворянином, ані буржуа, а був сучасним кочівником без коріння і зв’язків [про що можна подискутувати. – Л. Ж.] його боялися… соціалісти, які говорили про соціальні класи, де назустріч їм виходила лише людська нестійкість»6. Зрозуміло, що українські біженці зазнали того ж лиха, що й інші етнічні групи, але дозволимо собі припустити, що навіть більше. Радянська влада не могла пробачити українству проголошення незалежної держави, невдалу першу інтервенцію в Україну, а згодом і підписання останньою 9 лютого 1918 р. Бере- стейського договору. Весною 1918 р. на адресу урядових структур УНР, а зго-дом і Гетьманату з Росії почали надходити листи українських діячів, сповнені відчаю та турботи про тамтешню долю українських біженців. Наприклад, 18 квітня 1918 р. Антон Павлюк, голова Холмського товариства «Просвіта» у Мо-скві, у листі до міністра закордонних справ М. Любинського писав: «Вважаю своїм обов’язком довести до відома Міністерства про те скрутне становище, в якому знаходяться тепер у Великоросії українці-біженці, особливо селяни, яким з осені 1917 р. ніякої запомоги не видають: ні старим,ні малим, ні калікам, ні дітям у притулках. Заробітків тепер нема. Хто яку посаду мав – тепер лишився її, бо українців скрізь виганяють і виганяють з помешкань, виганяють з сіл, вивозять з Європейської Росії в далекий Сибір. Хліба українцям-селянам не хочуть продати навіть за подвійну ціну. Від голодухи біженці хворіють на цингу, тиф та інші хвороби. Вимирають страшно, особливо діти. З різних губерній пишуть мені, що діти на 2/3 кількості вже повмирали… Усіх біженців українців з Великоросії рахують до 2 млн. Коли звертаюсь до Совітського правительства з проханням про запомогу українським біженцям, чи-то їх школам чи приютам, то над нами тілько сміються, глузують… Мені видається один вихід: звернутися до германського правительства, щоб воно примусило «совітську власть» прийти на поміч українським біженцям і їх інституціям – доброчинним, просвітним (Холмські дитячі приюти в Москві, Петрограді, Холмський біженецький комітет, Холмське товариство «Просвіта» в Москві та інші) – щоб негайно було приступлено до перевозки біженців на місця їх походження і насамперед селян, бо як вони пропустять цю весну, то нащо їм буде жити всю зиму. Німці і польські легіони подібно, не пропускають наших біженців-селян на Україну через Оршу та Могилів. Благаю Вас, пане Міністр, зробіть і зробіть негайно все для скорішого повороту наших селян біженців на Україну додому, бо тут погибнуть…»1. 1 ЦДАВО України, ф. 2607, оп. 1, спр. 21, арк. 2 - 3 зв. 2 Там само, ф. 2221, оп. 1,спр. 10, арк. 65. Зневага до українців відчувалася і в офіційних стосунках радянської вла-ди. Так, 1 липня 1918 р. комісар Воронезького округу Завадовський повідомляв керівництву Московсько-Київсько-Воронезької залізниці зміст отриманої з Мо-скви телеграми: «Ніяких українських зайд не пускати… Гоніть назад… На дорогах по надміру ледарів та волоцюг. Таких, що називають себе підданими Гетьманської держави ні в якому разі не пропускати»2. Таке ставлення, певна річ, заохочувалося й керівником Росії, коли В. Ле- нін постійно паплюжив гетьмана П. Скоропадського, як ставленика «українсь-ких правих есерів» та «німецьких імперіалістів»1. Таким чином, скрутне стано-вище, в якому опинилися українські біженці в Росії, непокоїло владу Українсь-кої Держави та спонукало її відомства до розгортання кампанії із захисту та по-вернення їх на Батьківщину. 1 Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів. ‒ С. 252. 2 Филатов О. В. Украинско-российская мирная конференция 1918 г. – С. 39. 3 ЦДАВО України, ф. 2607, оп. 1, спр. 21, арк. 1. Урегулювання проблеми повернення українських біженців з Радянської Росії розглядалося на українсько-російських мирних перемовинах, які тривали у Києві з 23 травня по 7 жовтня 1918 р.. Першочергово передбачалося виробити умови перемир’я – питання виведення радянських військ за демаркаційну зону, повернення рухомого складу залізниць, вивезеного з України до Росії у березні - квітні 1918 р., вільного перетину кордону українськими громадянами та інше. 25 травня 1918 р. С. Шелухін вручив російським представникам «Умови, при виконанні яких Радянською владою, Українська Держава приступить до пере-говорів з Російською державою про підписання миру», другий пункт яких і ви-значав умови перетину кордону цивільним населенням. Підставою до внесення цього пункту склали численні скарги до української влади громадян, серед яких значну частину склали, безумовно, і біженців на сваволю радянської прикор-донної служби. У документі зазначалося: «Те, що відбувається в Орші, що називається митною ревізією, є наруга над людьми і ганьба для тієї держави, представниками якої це проводиться, коли на очах тих, у кого віднято останнє майно, воно розпродається Червоною Гвардією»2. Одним із таких свідчень є лист Олександра Дуда-Дудинського, делегата від Холмської округи комітету біженців Донської області, направленого 9 трав-ня 1918 р. до М. Василенка, міністра закордонних справ Української Держави. Його автор був направлений комітетом до Смоленська та Орші для збору інфо-рмації щодо можливості якомога швидшого виїзду українців. «… одібравши дозвіл на виїзд до Смоленська, а звідти до Орші, я опинився на самому кордоні, де прийшлося пережити дуже тяжкі хвилини, а саме: приїхавши до пасажирської станції Орша, яка в руках росіян, нас коло 700 чоловік з багажем і речами відправили до нейтральної зони, де червоноармійці за наказом Совітської влади почали робити у всіх присутніх дуже пильний трус…»3. До переліку предметів, які конфісковувалися у біженців були: 1) усі гро-ші, коли особа мала більше 500 крб.; 2) золоті та срібні речі, крім обручок та «натільних хрестиків»; 3) білизну, крім тої, що була одягнута на людині; 4) дру-гу зміну одягу та взуття; 5) надлишок продуктів (дозволялося мати запаси лише на 3 дні); 6) різні особисті речі1. 1 Там само, арк. 1 зв. 2 Там само. 3 Korzeniowski M. Tułaczy los. – С. 226–227. 4 Филатов О. В. Украинско-российская мирная конференция 1918 года. – С. 40. 5 Medrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku. – S. 239–240. О. Дуда-Дудинський з розпачем писав: «Трус роблять такий пильний, що примушують скинути черевики… Поводження цих вояків дуже вороже, присутні відчувають на собі надзвичайно тяжкі хвилини. Після такого трусу, нас пустили в нейтральну зону, але й там хазяйнують червоноармійці, і тут немає безпеки. Щоб попасти на німецьку територію українцеві, а звідти на потяг, приходиться по неділі жити під голим небом… Взагалі становище українців в Орші дуже погане… Щодо трусів, то усі, що мали нещастя їхати через Оршу, висловлюють своє обурення проти такого нікчемного пограбування»2. Необхідно зауважити, що на фактах грабунку цивільного населення при перетині кордону в районі Орші та в демаркаційній зоні звернули увагу і поль-ські історики: «Тим, кому вдалося отримати дозвіл на перетин лінії фронту, мусили врахувати й грабіж, що його робили більшовики на прикордонних пунктах… Золото, срібло, а також нове взуття і мило конфісковували»3. Демаркаційну зону, яку було встановлено 4 травня 1918 р. між німецькою та російською сторонами, не дозволялося перетинати військовим формуванням. Насправді ці 10 кілометрів, які з німецького боку проходили лінією: Суджа – Любимівка – Кореневе, залізниця Кореневе – Рильськ; з російського боку по лінією: Мазепівка – Степанівка – Нижня Груня перетин залізниці Кореневе – Льгов і дороги Олександрівка – Скрилівка – Кременне – Мала Локня – Черка-ська – Порічна – Курчканівка – Пушкарне – Російська Конопелька4, стали зо-ною глуму над українськими біженцями. До того ж у ній відбувалася організа-ція й постачання радянських військових формувань для подальшого вторгнення на територію України5. Цьому, не в останню чергу, сприяло шанобливе упро- довж 1918 р. ставлення німецької сторони до більшовицької Росії, що суттєво впливало на ситуацію в Україні1, а відтак і на українсько-російські стосунки. 1 Дацків І. Б. Дипломатичні зносини між Українською Державою і Радянською Росією у 1918 р. ‒ С. 221. 2 ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1 спр. 1, арк. 1. 3 Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні: Документи і матеріали. – С. 105. 4 ЦДАВО України, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 12. Центральним моментом у налагодженні відносин Української Держави та Радянської Росії у царині біженства стало укладення 12 червня 1918 р. у Києві прелімінарного мирного договору, який фактично і започаткував на міждержав-ному рівні вирішення проблем реевакуації біженців. Для України він мав надзви-чайне значення, оскільки, його перша стаття передбачала: «Припинити бойові дії на час ведення переговорів»; по-друге «…уряди Української Держави та РСФСР приймають на себе взаємний обов’язок не чинити перешкод для вільного перетину кордону громадянами двох країн до переїзду»2. На виконання статей прелімінарного мирного договору належало розро-бити комплекс заходів серед першочергових, для української сторони була ор-ганізація процесу повернення свої громадян. Їх розробка проходила на спеціа-льних нарадах та засіданнях. Перш за все, з метою розв’язання питання реева-куації голова української мирної делегації С. Шелухін направив листа керівни-ку російської делегації Х. Раковському. У ньому висловлювалися гарантії без-перешкодного перетину території України санітарними потягами і потягами з біженцями. При цьому українська влада, враховуючи продовольчу кризу в Ро-сії, брала на себе постачання їх продуктами харчування3. 13 липня 1918 р. у Москві в управлінні Московсько – Київсько – Воронезької залізниці відбулася нарада, на якій розглядалося питання про визначення умов для перевезення вій-ськовополонених і біженців через демаркаційну лінію на українську територію. До обговорення цього питання були запрошені І. Кудрявцев – начальник заліз-ничної станції Курськ, Перекалін – начальник служби шляхів Південних доріг, В. Іванов – представник Московського округу шляхів сполучень, К. Борисов – військовий представник станції Курськ, В. Костюшко – відповідальний керів-ник Курської губернської колегії полонбіжу, польський біженець, Городенсь-кий – виконувач обов’язків начальника Курського розподільчого евакуаційного пункту, Л. Розенцвейг – уповноважений австро-угорської місії по обміну війсь-ковополоненими в Києві4. Необхідно зазначити, що Курська губернія була прикордонною територі-єю, а тому залізнична станція «Курськ» стала важливим перевалочним пунктом у транспортуванні біженців до України. Неодноразово до міста часом без попе-редження, прибували ешелони з українськими біженцями зі Смоленської, Калу-зької, Тульської, Казанської, Тамбовської, Рязанської та інших губерній. На-приклад, на початку жовтня 1918 р., як телеграфував генеральний консул О. Кривцов до МЗС Української Держави, у Курську скупчилося кілька тисяч українських біженців, перебуваючих у вкрай скрутних умовах1. При цьому кур-ська губернська колегія у справах полонених та біженців власне «проштовхува-ла» шляхом умовлянь та погроз залізничної адміністрації біженські потяги до прикордонних пунктів. Проте для біженці, які прибули на ці пункти, пробле-мою залишався перетин демаркаційної лінії2. 1 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 81. 2 Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России… – С. 20. 3 ЦДАВО України, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 12–13. 4 Там само, арк. 18. У результаті обговорення члени наради ухвалили, по-перше, у зв’язку із поширенням холери та оголошенням Курська і губернії несприятливими в епі-деміологічному плані, припинити з 10 липня 1918 р. прийом біженців із сусід-ніх доріг на перевалочних пунктах Московсько – Київсько – Воронезької та Московсько – Курської залізниць; по-друге, «розглядати питання безпересадо-чного руху потягів із біженцями через демаркаційну лінію одночасно з питан-ням безпересадочного руху австрійських і німецьких військовополонених…». Та-кож передбачалося поновити прийом біженців на станції Кореневе після попе-реднього її звільнення від уже скупченої значної їх кількості, що на практиці було досить складно, і визначити станцію Жолобівка як ще один пункт прийо-му біженців на українську територію. Члени наради визнали нагальність справи повернення біженців додому та неможливість місцевої більшовицької влади «…стримувати самочинний рух біженців, … що знімаються з місця тимчасо-вого поселення і рвуться в рідні краї»3. 17 липня 1918 р. в Курську на спеціальній нараді, на якій українську сто-рону представляли: старший інспектор Е. Крижанівський, старший інспектор, інженер А. Коркушко, представники Південно-західної залізниці інженер Нечай та помічник начальника служби руху, інженер Синеоков-Андрієвський, було остаточно встановлено вихідні пункти для перетину кордону українськими бі-женцями та черговість руху потягів з ними. Такими пунктами стали Орша, Брянськ, Курськ (Коренево і Білгород), Лиски (Валуйки), через які мали прохо-дити «по одній парі потягів за добу»4. Насправді більшовицька влада провела низку заходів, метою яких було ускладнення перетину кордону українськими громадянами, серед яких основну масу склади біженці. З 21 серпня 1918 р. на території Радянської Росії згідно з терміновою телеграмою Наркомату транспо-рту та Центрополонбіжу «…відправка біженців у всіх напрямках тимчасово за-боронена, не дивлячись на наявність у них будь-яких дозволів Української або Німецької властей і колегій у справах полонених та біженців»1. 1 Там само, ф. 2221, оп. 1, спр. 10, арк. 16. 2 Там само, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 23–23 зв. 3 Там само, ф. 2225, оп. 1, спр. 21, арк. 34. 4 Там само, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 23 Важливою складовою проблеми повернення біженців з Росії було й ви-значення кола осіб, які підпадали під категорію «біженець», та контингенту для першочергової реевакуації. Для вивчення цього питання під час переговорів працювала спеціальна змішана комісія2. 7 серпня 1918 р. на її засідання прибу-ли М. Прокуда та Зларковський – представники Українського Червоного Хрес-та; Д. Андріюк – представник Комісії у справах військовополонених при Гене-ральному Штабі Української Держави; П. Ейсмонт – представник управління Правобережних доріг, від Міністерства шляхів Української Держави – А Пар-хоменко, представник департамент руху та В. Жуковський, представник паса-жирського відділу цього ж департаменту, Є. Татаринов та М. Зубков – предста-вники російської мирової делегації, І. Ленський, представник Російської центральної колегії у справах полонених та біженців, В. Андерс – представник Російського Червоного Хреста, Л. Таль – юрист-консул Російського Товариства Червоного Хреста. Керував її роботою уповноважений української делегації професор О. Ейхельман, урядовець Міністерства торгу і промисловості3. У ре-зультаті обговорень було ухвалено, що «перш за все потрібно повертати до-дому найбідніші класи населення, які з різних причин залишилися на чужій землі і не мають особистих засобів до повернення на батьківщину, ні на подальше проживання поза її межами»4. Слід зазначити, що українська сторона розробила «Проект угоди мирної делегації від Української Держави та Радянської Росії про порядок повернення населення на батьківщину», якою мало регулюватися залізничне перевезення біженців через українсько-російський кордон. Передбачалося забезпечити ко-жен потяг спеціальною картою руху; ремонт потягів проводити за кошти тієї держави, де вони перебували, службовому персоналу потягів рухатися лише до кордону, а на прикордонній станції потяги мала приймати інша сторона, «…так і громадяни мали купувати квитки до кордону, а на прикордонні станції брати квитки далі». Кількість багажу встановлювалася таким чином: п’ять пудів (80 кг) для дорослого і два пуди (32 кг) для дитини1. Складним питанням було за-безпечення належної кількості вагонів для транспортування біженців, оскільки під час українсько-більшовицької війни було вивезено до Росії 5192 вагони різ-ного класу. Першочергово Україна вимагала повернути 2600 вагонів (у той час як у 1914 р. на залізницях України було близько 8000 вагонів), із них – «1 кляси – 246, ½ кляси – 185, 2 кляси – 362, 2/3 кляси – 25, 3 кляси – 875, … поштових – 21, багажних – 48, службових – 147, ресторанних – 6, 4 кляси – 663, арештантських – 23... та 30 вагонів міжнародних»2. При цьому автори угоди відзначили: 1 Там само, ф. 2607, оп. 2, спр. 1, арк. 3. 2 Там само, арк. 4. 3 Там само, арк. 4 зв. 4 ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1, спр. 11, арк. 1–17. «Беручи на увагу, що на Україні, як Самостійній Державі, в часи будування її, рух повинен бути підвищений зазначена кількість вагонів яку вимагає Українська Держава є дуже скромна цифра»3. Статті мирного договору та ухвали міждержавних нарад не виконувалися радянською стороною, що підтверджується, по-перше, закриттям з другої поло-вини літа 1918 р. українсько-російський кордону для руху громадян, по-друге, ігноруванням місцевою владою спроб українських консулів налагодити процес повернення українців додому, навіть тих, що перебували у вагонах. Затримка бі-женців у потягах приводила останніх у відчай від примари голодної смерті, оскі-льки передбачені на дорогу припаси проїдалися за період вимушеної зупинки, велике скупчення людей в антисанітарних умовах за теплої погоди вело до спа-лахів інфекційних захворювань, а восени до зростання смертності дітей від холо-ду. Так, наприклад, 10 липня 1918 р. на станції Ржищев Рязансько-Уральської залізниці було затримано ешелон з 811 біженцями серед яких перебувало 354 дитини, з них – 24 немовляти. Вони мали прямувати через Курськ до Києва4. 6 серпня 1918 р. віце-консул у Саратові В. Сапицький повідомляв до генерального консульства Української Держави в Москві: «…особливо кепсько стоїть справа з біженцями, які уже завантажились у вагони і тепер з огляду на закриття границі залишилися на станції без усяких засобів до життя. Таких біженців дуже багато. Необхідно вжити заходів до відправки їх на Україну… Далі оскільки до мене щодня звертаються сотні людей з просьбами про дозвіл на переїзд в Україну, прошу повідомити мене телеграфно, коли буде відкрита границя, і чи можна буде відправляти потяги з Українськими громадянами по напрямку Саратов – Козлов – Воронеж – Курськ – Ворожба або Харків. Справа з переїздом стоїть дуже гостро. Політична ситуація в Саратові така, що кожен з українців рветься виїхати відсіль. Потрібно негайно їм у цьому допомогти»1. 1 Там само, спр. 10, арк. 3. 2 Там само, арк. 60. 3 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 27. 4 Там само, арк. 27. 5 Там само, ф. 2200, оп. 1, спр. 224, арк. 1–2. 6 Там само, ф. 2222, оп. 1, спр. 19, арк. 12. На жаль, проблему затримки біженців у вагонах на станції Ржищев, а піз-ніше і на станції Салтиковка, не вдалося вирішити. 23 жовтня 1918 р. в Орші радянська влада, не дивлячись на згоду німецької сторони відкрити кордон, на десять днів зупинила рух потягу з дітьми Вирівського притулку та учнями Хо-лмської семінарії. Про цей факт генерального консула О. Кривцова повідомля-ли монахиня Вирівського монастиря та ректор семінарії, які супроводжували потяг2. Проте навіть генеральний консул Української Держави не мав змоги по-сприяти налагодженню руху потягів. Слід наголосити, що ще у середині літа 1918 р. проблемою повернення з Москви до Могилів-Подільського Вирівського монастиря та притулку, в яких перебувало 400 осіб, опікувався міністр спові-дань В. Зіньківський. У своєму листі до Д. Дорошенка, міністра закордонних справ, він наголосив на необхідності повернути українців додому, оскільки «в сучасні часи на Московщині, крім загальної розрухи, значно поширюється голо-днеча, від якої терпить і постійне населення, становище виселенців-українців, а тим більше громадян України, стає надзвичайно тяжким»3. Очільник МЗС, володіючи ситуацією у справі реевакуації українців, все ж направив відповідне клопотання до С. Шелухіна з песимістичною поміткою: «Голові мирової деле-гації на заключне виконання. Якщо це можливо»4. Наприкінці літа 1918 р. про складнощі транспортування українців з Росії С. Шелухіну повідомляв і міністр шляхів Б. Бутенко5. Українські віце-консули в таких складних умовах брали на себе відпові-дальність і видавали дозволи на виїзд українських біженців на батьківщину. Та-кі кроки української дипломатичної служби були логічним наслідком виконан-ня міждержавних угод між Україною та Росією, з однією поправкою, що радян-ська влада не бажала їх виконувати. Наприклад, у липні 1918 р. І. Богдановсь-кий, віце-консул у Пензі, повідомляв біженецький комітет міста Городища про видачу дозволів на переїзд до України біженців з Волині6. Протягом липня – вересня того ж року В. Сапицький, віце-консул у Саратові, видав дозволи для 7315 біженців з українських, польських і білоруських губерній (Додаток 3.23)1. При цьому слід відзначити той факт, що прибути в Україну прагнули не лише етнічні українці, а й представники інших етносів. Наприклад, серед 4853 біжен-ців (1125 сімей), які проживали у місті Петровську і 24 волостях Петровського повіту Саратовської губернії, було 2444 українці, 1350 білорусів, 84 поляків, 40 німців, 250 євреїв, 151 литовець, 18 латишів, 153 галичани, 353 росіянина. Із них до України бажало повернутися 2669, до Білорусії – 1373, до Польщі – 3, до Литви – 811 біженців2. 1 Там само, ф. 2221, оп. 1, спр. 10, арк. 62; спр. 12, арк. 2–4, 6–13, 16–19, 22–23, 37–40, 42–48, 49–49 зв., 63–63 зв., 96. Обрахунки авторки. 2 Там само, спр. 12, арк. 96. 3 Там само, спр. 10, арк. 24. 4 Там само, арк. 26. 5 Там само, арк. 57. 6 Там само, ф. 3766, оп. 1 спр. 87, арк. 20–20 зв. Ще однією проблемою, яка постала перед віце-консулами у справі реева-куації українських біженців з Росії, став пошук належної кількість вагонів для їх відправки. Тому 3 вересня, а потім 5 вересня 1918 р. віце-консул В. Сапиць-кий надіслав телеграми до генерального консула Української Держави О. Кри-вцова з проханням «…негайно виклопотати моє розпорядження поїзд 12 вагонів напрямок Харків для екстреної відправки українських громадян не маючих квар-тири засобів до подальшого тут існування»3. На жаль, 8 вересня 1918 р. він отримав негативну відповідь з Москви, оскільки генеральний консул повідом-ляв: «Кордон на Україну закритий. Потяги назначити неможна»4. До того ж, з 16 жовтня 1918 наказом Центрополонбіжу було накладено заборону на самос-тійний виїзд до України біженців за власні кошти5. Тим самим заможні біженці, які мали можливість самостійно оплатити своє повернення додому та зменшити і без того значне навантаження місцевої влади по реевакуації великої кількості біженців, були зобов’язані залишатися у місцях тимчасового перебування. Українське населення, що перебувало на теренах Ро сії, вбачало в україн-ських віце-консулах своїх захисників, постійно до них зверталося з прохання-ми, коли більшовицька влада порушувала їх права при проведенні незаконних арештів, призовів до червоної армії, конфіскації майна та ін.. Наприклад, 19 ве-ресня 1918 р. консульський агент у Казані П. Бочило звернувся до особливого уповноваженого міського комітету членів установчого зібрання з рішучим про-тестом проти мобілізації українських громадян. Проте місцева адміністрація не визнана Українську Державу, а тому призови до війська тривали6. Віце-консулам було надзвичайно важко виконувати й інші завдання, пов’язані з ви-рішенням проблем біженців, оскільки між Українською Державою та Радянсь- кою Росією не існувало чіткого механізму визначення приналежності особи до українського громадянства. Отже, значна частина українців не могла докумен-тально довести, що є громадянами Української Держави, а тому на них поши-рювалися не завжди гуманні закони й розпорядження нової влади. Після припинення українсько-російських переговорів радянська влада пішла на ще більш жорстку регламентацію, за якою українські громадяни, що бажали повернутися до України, мали поїхати до Москви та отримати дозвіл на виїзд, підписаний комісаром закордонних справ Г. Чичеріним1. Зрозуміло, що для основної маси біженців, які часто не мали засобів до існування, така перс-пектива отримати згоду влади на повернення на батьківщину була просто нере-альною. З другої половини осені 1918 р. поза законом в Радянській Росії опи-нилися і самі віце-консули, яких більшовики просто не бажали визнавати. Тому вони, як, наприклад, В. Сапицький, віце-консул у Саратові, та О. Кривцов, генера-льний консул Української Держави, зверталися до міністра закордонних справ ге-тьманського уряду з проханнями тимчасово припинити діяльність консульських установ та мати можливість повернутися разом із сім’ями і майном до України2. 1 Там само, ф. 2221, оп. 1 спр. 1, арк. 43. 2 Там само, арк. 43 зв. 3 Там само, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 154. 4 Там само, арк. 64. 5 Там само, арк. 154. 6 Нині – Гельсінкі. 7 ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 156. Офіційна назва документу звучить так: «Проект договору між представником Швецького Червоного Хреста комітету допомоги У листопаді 1918 р. було здійснено спробу повернення українських біже-нців з Радянської Росії за посередництва Швецького Червоного Хреста, що дія-ло при посольстві цієї держави у Петрограді3. 30 листопада того ж року К. Ло-ський, виконувач обов’язків повіреного Гетьманату при фінському уряді4, звер-нувся з листом до МЗС Української Держави. У ньому повідомлялося запев-нення К. Рукмана, представника цієї благодійної структури, щодо згоди Шве-цького Червоного Хреста «… прийняти на себе допомогу цим особам при умові гарантування українським урядом повернення у майбутньому коштів, які бу-дуть витрачені Червоним Хрестом. Розмір гарантованого кредиту Червоний Хрест окреслює у 200 тис. карбованців»5. Цікаво, що К. Рукман, виступивши ініціатором цієї акції, прибув до Гельсинфорсу6 для зустрічі з К. Лоським та вручив копію «Проекту договору між Радянським Урядом і урядом Українсь-кої Держави щодо врегулювання евакуації засобами Швецького Червоного Хре-ста і перевозки військових бранців, інвалідів, біженців і осіб, що їдуть санітар-ними потягами з Росії на Україну і через Україну»7. військовополоненим, представник РСФСР і Української Держави заключили слідуючий до-горів щодо врегулювання евакуації засобами Швецького Червоного Хреста і перевозки війсь-кових бранців, інвалідів і біженців і осіб, що ідуть санітарними потягами з Росії на Україну і через Україну на Кавказ та Бессарабію і назад». 1 ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 157–157 зв. 2 Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 34. Запропонований документ регулював усі аспекти повернення українських біженців додому. «1/ Радянський уряд і уряд Української Держави надають Швецькому Червоному Хресту безкоштовно санітарні потяги; А/ При цьому всі потяги, які перебувають на території України, Б/ Одночасно представник Української Держави за згодою з Радянської Росією передає всі потяги, які належать Українській Державі та перебувають на території Росії у розпорядження Швецького Червоного Хреста, В/ Медперсонал отримує оплату праці від Росії та Української Держави, Г/ від цих сторін Швецький Червоний Хрест має отримати потяги. 2/ Комендантом потягів призначають представників Швецького Червоного Хреста. 3/ Санітарні потяги ідуть під прапором Швецького Червоного Хреста на тій підставі, що Червоний Хрест, як нейтральна інституція, прийняв на себе евакуацію осіб, які мають на проїзд відповідні документи без різниці підданства і національності. 4/ Радянська влада видає охоронні посвідчення на потяги з розпорядженням усім властям надавати повне сприяння на шляху руху потягів і перебуваючим у них пасажирам на території Радянської Росії гарантується перевезенням харчів, багажу, грошей. 5/ Швецький Червоний Хрест отримує право посилки на Україну делегата для встановлення контакту з українським урядом і кур’єра для відправки санітарних потягів. Гроші, які мають представники Швецького Червоного Хреста реквізиції не підлягають. 6/ Представники Швецького Червоного Хреста в Україні мають право видачі документів, які необхідні для перетину кордону»1. Прикро, але за тогочасних політичних умов реалізувати цей договір було просто неможливо. Однак, сама пропозиція іноземної благодійної інституції щодо врегулювання проблеми повернення українських біженців продемонстру-вала її трансформацію з проблеми внутрішньої на міжнародну. Збірним пунктом біженців, які вже поверталися до України з Росії, на пі-дставі циркуляру МВС Української Держави від 3 липня 1918 р., було визнано станцію Кореневе Харківської губернії. На ній передбачалося проходження ка-рантинних заходів, отримання проїзних документів та організація подальшого руху. Проте наплив біженців на станцію був досить чисельним, позаяк уже на 8 липня того ж року там перебувало до 3000 біженців2. Оскільки німецька влада наклала заборону на їх переміщення, то виникла нагальна потреба в облашту- ванні спеціального табору. Відтак за «версту від станції, серед поля, недалеко від лінії залізниці»1 було облаштовано табір тимчасового перебування біженців. 1 ЦДАВО України, ф. 1035, оп. 1, спр. 2, арк. 18. 2 Там само. 3 К нападению на ст. Коренево // Приднепровский голос. – 1918. – 2 октября. 4 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 54. 5 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 52, арк. 52. 6 Там само, арк. 261. 7 Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 2, арк. 18. 8 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 52, арк. 39. «Табір являє собою – 24 ділянки по 500 чол., кожен з них огороджений дротом, посеред табору головна вулиця і вулички ідуть між бараками. Кожна ділянка розбита на «квадратики», на яких біженці та німецька санітарна рота влаштували низку землянок (яма в ½ аршина в глибину, покрита соломою і землею. Печей нема, їх заміняють вогнища в землі, у небагатьох щось є подібне до труби. Освітлення ніякого. Вихід з табору лише з дозволу німецьких санітарів, за непослух покара. Хоча натовпи біженців тікають в округу в пошуках їжі та палива. Розташування табору таке, що при можливому наступі більшовицьких банд, він у першу чергу потрапляє під обстріл і тоді становище цих буде жахливим»2. Дійсно, при неодноразових спробах більшовицьких загонів заволодіти станцією, перш за все, страждали біженці. Наприклад, 2 жовтня 1918 р. газета «Придніпровський голос» зауважила: «З Курська повідомляють, що під час останнього нападу більшовиків на станцію Кореневе постраждало понад 400 біженців. Убито 14 червоноармійців. Прибула до Курська спеціальна комісія встановила, що напад проведений з Орла. Розстріляно вісім головних керівників нападу»3. Першочергово у таборі передбачалося розмістити 2 тис. осіб, але наспра-вді їх було значно більше, по-перше, у зв’язку із забороною німецької сторони, а по-друге, у зв’язку із постійним прибуттям біженців, і по-третє, у зв’язку зі смертністю біженців. Наприклад, 12 липня 1918 р. О. Кривцов, генеральний консул в Москві, телеграфував до МЗС та Міністерства шляхів Української Держави про відправку до Коренева 3 тис. біженців4. На початку жовтня 1918 р. у таборі перебувало 6,5 тис. біженців5, на середину листопада – 51406, а на по-чатку грудня – близько 8 тис. з щоденним прибуттям до 200 осіб7. Наприкінці липня 1918 р. з метою з’ясування ситуації, що складалася з бі-женцями, до табору прибув представник біженецького департаменту МВС Укра-їнської Держави С. Болтік8. За кілька днів свого перебування урядовець надіслав до різних інституцій низку телеграм з проханням допомогти цим людям. Напри-клад, в одній з телеграм до біженецького департаменту він повідомляв: «[З] Коренева відправки немає. Заборонено виїздити навіть Ворожбу за хлібом. Біженці під відкритим небом без хліба, їжі, щодня помирають почалися хвилювання. Прошу вжити рішучих заходів до відправки Кореневе присилкою бараків асигнуванням кредиту підтримкою харчуванням»1. 1 Там само, арк. 40. 2 Там само, арк. 40 зв. 3 Там само, арк. 381. 4 Там само, спр. 42, арк. 1. 5 Там само, спр. 52, арк. 169. 6 Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 2, арк. 18. 7 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 31. 8 Там само, спр. 52, арк. 335. 9 Рафаловський Є. П. Продовольча політика урядів Української держави: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Є. П. Рафаловський. – К., 2007. – С. 14. До Харківського порайонного комітету С. Болтік звернувся з проханням виділити три потяги, оскільки після огляду німецьким головним лікарем 1500 біженців, було дозволено відправити їх додому2. Фактично у таборі належало організувати проживання, харчування, лікування та подальше транспортування біженців, що в тогочасних умовах було доволі складно. З 27 липня по 1 вересня 1918 р. цими справами займався С. Калита, який протягом вересня-жовтня того ж року уже завідував табірним пунктом харчування. На посаді його помічника завідувача пунктом працював Т. Затилков3. Персонал пункту складався з восьми працівників: рахівник В. Деміднок, реєстратор К. Максимов, господарка М. Колованова, конюх А. Брун, вартові С. Голубчик і П. Умеренков та дві посудомийки – Є. Матіюк і А. Герасимчук4. Слід зазначити, що С. Калита доклав чимало зусиль для налагодження роботи пункту харчування у таборі при станції Кореневе, як і для функціонування всього табору. На початку вересня за його ініціативи шість пічників збудували велику хлібопекарську піч5. Згодом було обладнано й пекарню, в якій можна було випікати «160 пудів хліба в день»6. Біженецький департамент узяв на себе фінансування утримання табору. 22 (за іншими даними 23) серпня 1918 р. через уповноваженого Л. Жуковсько-го, який певний час працював у таборі, було передано 50 тис. крб.7, а трохи зго-дом ще 1790 крб.8. Кошти було направлено на закупівлю борошна та продуктів харчування у приватних торговців та через губернські контори Державного Хлібного Бюро9. Так, зі станцій Хорол та Миргород прибуло 1999 пудів борош- на, окремо один вагон борошна та два вагона хліба1. Ціни на хліб, як і на інші продукти харчування, були досить високими. Наприклад, 8 листопада 1918 р. С. Калита отримав від біженецького департаменту 23 тис. крб. для оплати вартості одного вагону борошна, що надійшов на станцію Кореневе2. 13 - 14 вересня у торговців Кандаурова та Ф. Вербицького на суму 19652 крб. було придбано 39 пудів 26 фунтів (634 кг) сала. У приватних осіб також купувалися й овочі3. При цьому слід зауважити, що відпуском продуктів для біженців, головним чином, хліба, займалася й місцева німецька адміністрація4. На жаль, виділених із фон-дів біженецького департаменту коштів було недостатньо, щоби повноцінно прогодувати кілька тисяч осіб. У зв’язку з цим 10 листопада 1918 р. С. Калита направив до біженецького департаменту МСВ телеграму: 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 52, арк. 335. 2 Там само, спр. 11, арк. 101. 3 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 52, арк. 161–162. 4 Там само, арк. 293–311. 5 Там само, арк. 233. 6 Там само, спр. 11, арк. 54. 7 Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 2, арк. 18. 8 Там само, арк. 19. 9 Там само, арк. 18. «Прошу негайно вислати гроші для харчування біженців крізь Рильську скарбницю. З одержаних 23000 за видатком позичених грошей вистачить на 4 - 5 днів. У випадку неотримання грошей буду змушений перервати діяльність харчового пункту»5. І 18 листопада «на утримання харчового пункту» він отримав 72 тис. крб.6. Медико-санітарне обслуговування біженців узяв на себе санітарний депа-ртамент МНЗ та ДО, влаштувавши два шпиталі, потяг-лазню і лабораторію. Один із шпиталів, колишній ферганський лазарет, був розгорнутий на 70 стаці-онарних ліжок7. Сюди ж прибув і загін для проведення щеплень від холери. Та-кож до роботи було залучено санітарний потяг під керівництвом головного лі-каря А. Рубезока8. В окремих випадках, враховуючи поширення епідемічних захворювань та загрози місцевому населенню Рильського та Суджацького пові-тів, медичну допомогу надавали німецькі санітари9. Надзвичайно складним, важливим і важким в організаційному плані ви-далось налагодження відправки біженців. Їх транспортування проходило нерів-номірно, із затримками, в окремих випадках біженцям доводилося залишати вагони та повертатися до табору. До того ж німецька окупаційна влада, поси-лаючись на зростання епідемічних захворювань, заборонила видачу необхідних проїзних документів, що суперечило ухвалам наради від 26 червня 1918 р.. Та все ж 11 жовтня 1918 р., не зважаючи на проблеми, з табору було відправлено потяг із 987 біженцями. Потягом 11 – 16 листопада з табору було переправлено 6976 осіб, але натомість щодня сюди прибували нові партії1. 1 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 52, арк. 53, 255, 256, 261, 264. 2 Там само, ф. 1035, оп. 1, спр. 2, арк. 18 зв.–19. 3 Там само, арк. 21. 4 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). ‒ С. 149. Наприкінці осені 1918 р. головний лікар санітарного потягу А. Рубезок подав до біженецького департаменту МВС план подальшої реорганізації та по-кращення роботи табору при станції Кореневе. На його думку, серед іншого на-лежало перш за все відправити біженців до інших таборів, наприклад, до Дар-ницького, що у Києві, та Бахмацького, організувавши на станції тільки пропус-кний та обсерваційний пункти. За умов напливу біженців з Росії доцільним бу-ло відкриття у Ворожбі 2-го пропускно-ізоляційного пункту та лікарні2. Проте реалізувати цей проект не вдалося. На той час ситуація з прибуттям потягів з Росії залишалася доволі складною. 4 грудня 1918 р. головний лікар першого українського розподільчого пункту телеграфував до МНЗ та ДО: «Потяги біженців прибувають з Великоросії, загромаджуючи пункти, оскільки багато з прибулих, не маючи пристанища, залишаються там»3. Таким чином, враховуючи зусилля санітарного департаменту МНЗ та ДО, який на станції Кореневе вже пізньої осені для біженців на власні кошти органі-зував ще два невеликі пункти харчування, їх перебування дещо покращилося, але подальше транспортування так і не вдалося вирішити. Серед причин слід на-звати загострення у листопаді 1918 р. внутрішньополітичної ситуації в країні та наказ міністра шляхів Б. Бутенка про заборону будь-яких залізничних перевезень4. Незважаючи на повільний процес транспортування з прикордонних з Ро-сією районів углиб України, біженці, тікаючи від страхів громадянської війни, наповнювали повіти перш за все Харківської губернії. Наприклад, 24 жовтня 1918 р. Куп’янська повітова газета «Утро» повідомляла: «Куп’янський повіт наповнений біженцями з Росії, особливо з Воронезької губернії. Люди настраждалися, глумління, збиткування, непосильна праця – ось доля інтелігента-біженця з Росії». Некероване прибуття біженців вносило плутанину і у без того складний процес транспортування. Тому 8 жовтня 1918 р. Е. Зенкевич, заступник голови Харківського порайонного комітету, направив Харківському губернському ста- рості Л. Турчанинову вимогу встановити прикордонний контроль з метою не-допущення самовільного притоку біженців з Росії1. 1 ЦДАВО України, ф. 1325, оп. 1, спр. 165, арк. 31. 2 Там само, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 44. 3 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 60. 4 Там само, арк. 65 зв. 5 Там само, ф. 1216, оп. 3, спр. 35, арк. 2. 6 Матяш І. Лист консульського агента Української Держави в Казані П. Бочила до Міністерства закордонних справ про політичну ситуацію та становище громадян України в Поволжі / І. Ма-тяш // Зовнішні справи. – 2009. – № 6 – 7. – С. 54. Кілька тисяч українських біженців у доволі скрутному становищі продо-вжували перебувати на Кавказі. У серпні 1918 р. Євген Засядько, консульський агент Української Держави у Батумі, повідомляв вітчизняне МЗС про необхід-ність якомога швидшого повернення їх додому2. Влада Гетьманату для виве-зення цих людей з Батумі та Поті, що були визначені центрами збору, залучила транспортні кораблі українського флоту3.У першій половині вересня 1918 р. Морське міністерство надіслало в Одесу розпорядження про підготовку транс-порту для перевезення цих біженців. При цьому, на підставі клопотання І. Кіс-тяківського, міністра внутрішніх справ, належало повертати лише українців, оскільки поляків та представників інших національностей «… німецьке і авст-ро-угорське командування не пропускає… на батьківщину»4. Українська влада, не маючи змоги одразу вивезти з-за кордону своїх спів-вітчизників додому, виділяла певні кошти для їх підтримки. Гроші через Мініс-терство закордонних справ Гетьманату переводилися українським консулам та уповноваженим біженецького департаменту МВС. Так, з початку липня 1918 р. справами 30 тис. українських громадян у Казані опікувався консульський агент П. Бочило. 17 липня він направив листа до біженецького департаменту з про-ханням виділити кошти для українських біженців, «…які знаходяться в дуже скрутному становищі на чужині»5. І вже на початку серпня йому було виділено 25 тис. крб., головним чином, для організації повернення біженців додому. 19 вересня П. Бочило у листі до Міністерства закордонних справ серед іншого за-значив, що до 5 серпня встиг зробити «…деякі допомоги Українським громадя-нам, а більше всього біженцям»6. 4 жовтня консули в Саратові та Москві отримали відповідно 2 та 10 тис. крб.. 29 вересня 1918 р. уповноважений біженецького департаменту на Північ-ному Кавказі Коваленко отримав 10 тис. крб.. 13 листопада 1918 р. директор біженецького департаменту Ю. Старицький подав міністру внутрішніх справ І. Кістяківському доповідну записку щодо відрядження до Росії своїх представ-ників для передачі українським біженцям 20 тис. крб.. На підставі розпоря- дження міністра внутрішніх справ до Ростова гроші повіз В. Цеценевський, а до Катеринодара – А. Еропкін1. Ці кошти було витрачено, головним чином, на за-купівлю харчів, оскільки основна маса біженців потерпала від злиднів і нестат-ків. Прикладом такого скрутного становища, характерного для всіх місць пере-бування українських біженців, було повідомлення з Орла, вміщене у «Робітни-чій газеті» від 8 серпня 1918 р.: «Вісім тисяч українців терплять голод і холод, не маючи змоги повернутися на батьківщину». 1 ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 37, арк. 1. 2 Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 98. 3 Там само, арк. 120–120 зв. 4 Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914 - 1917). ‒ С. 113. 5 Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России… ‒ С. 25. 6 ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24, арк. 29 зв. Наприкінці жовтня 1918 р. С. Веселовський, генеральний консул у Петро-граді, зробив спробу залучити відділ Червоного Хреста Швецького королівсь-кого консульства до справи забезпечення продуктами харчування українських біженців та працівників консульства. Останнє «висловило готовність допомог-ти транспортом та складами для перевезення з України продуктів за частко-вої і їм передачі отриманого»2. Консул прохав направити 6 вагонів борошна, 6 вагонів цукру і 4 вагони крупи, з яких також передбачалося передати якийсь відсоток для німецьких полонених, з тим, щоби німецька влада дозволила тран-спорту безперешкодно прибути до міста. 8 листопада 1918 р. МЗС Української Держави направило до міністерства продовольчих справ прохання задовольни-ти клопотання українського консула в Петрограді3. Фактично процес реевакуації біженців у межах колишньої Російської ім-перії, як зазначив О. Курцев, тривав аж до середини 20-х рр.4. Останню крапку в трагічній долі біженців Першої світової війни поставив наказ НКВС СРСР від 5 травня 1925 р.. У ньому наголошувалося, що «репатріацію всіх біженців в даний час закінчено і що, біженці, які не виїхали у встановлені терміни, вва-жаються радянськими громадянами»5 зі всіма фатальними наслідками 30-х ро-ків, коли багато іноземних біженців – поляків, латишів, литовців та інших – за-гинули у сталінських в’язницях і таборах. Подібна доля спіткала й українців, оскільки існувала угода між народними Комісаріатами Землеробства РСФСР і України про заборону повернення українських біженців, основну частину яких склали селяни прифронтових губерній. «Реевакуаційний перевіз» біженців, згідно з планом, розробленим ще фахівцями УЦР, належало завершити восени, «коли до того не буде перешкод з боку внутрішньої та зовнішньої політики»6. У дійсності на осінь 1918 р. стало очевидним, що цю масштабну акцію до настання холодів завершити просто неможливо. Тому вже 24 вересня 1918 р. на засіданні управління справами Харківського порайонного комітету, «беручи до уваги значну кількість біженців, які залишаються в межах східної України (у Харківському залізничному вузлі), а також непреривний рух з Великоросії, Дону і Кавказу, які повертаються додому, головним чином, у межі України», було ухвалено визнати неможливим закінчення реевакуації до настання зимового часу та необхідності її продовження1. Крім того, члени засідання зійшлися на тому, що у холодну пору року перевезення біженців слід припинити, а коли й здійснювати, то на ешелон потрібно мати хоча б два теплих вагони. Для цього належало організувати підвезення на станції, де будуть здійснювати посадку біженці, палива, яке заготовляли губернські наради у справах біженців та уповноважені біженецького департаменту. 1 Там само, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 16 зв. 2 Там само, арк. 34. 3 Там само, арк. 18. 4 Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). ‒ С. 149. Слід зазначити, що 14 листопада 1918 р. на виконання ухвал вересневого засідання голова Харківського порайонного комітету направив спеціальну телеграму до МВС Української Держави з проханням дати розпорядження усім залізницям «… ставити у кожен біженецький транспорт не менше двох теплих вагонів з пічками і в кожну партію вагонів з біженцями від 10 до 20 вагонів ставити теплий вагон для дітей та хворих і для користування в дорозі з метою обігріву ідучих загалом»2. На осінь 1918 р. проблемною у фінансовому плані була діяльність біженецьких етнічних комітетів та відповідних губернських структур, а тому було визнано доцільним «в інтересах планомірної реевакуації не лише підтримку вже існуючих таборів, і відкриття, де на те буде можливість, нових, щоби дати людям тимчасовий шанс перечекати на відправку додому»3. Відкриття нових таборів було покладено на біженецький департамент МВС. На організацію реевакуації біженців з Державної скарбниці за доби Гетьманату було асигновано понад 13 856 542 крб. (Додаток 3.24). Це дало змогу органам у справах біженців та місцевим самоврядуванням розробити і реалізувати досить широку програму допомоги біженцям, які поверталися до своїх домівок. У спеціалізованих таборах, пунктах харчування та медичного обслуговування вони мали можливість хоча б частково поліпшити своє тимчасове становище вигнанців з рідної землі4. Зміна державного ладу в Україні у грудні 1918 р. поставила під сумнів можливість подальшого планомірного повернення біженців до своїх домівок, оскільки Директорія УНР виявилася неспроможною сконсолідувати політичні сили українського суспільства і покінчити з анархією, породженою відсутністю адміністрації на місцях. Це призвело до поступової втрати контролю над країною, яка дедалі більше занурювалася у вир революційного хаосу. Становище України ще більше ускладнилося, коли відкриту агресію проти неї розгорнула більшовицька Росія1. Наступ білих армій, висадка на Півдні України військових формувань Антанти – все це ставило на порядок денний єдине трагічне питання – можливість самого існування України як державного організму. Відтак можна говорити про відсутність у 1919 р. якого б то не було організованого процесу повернення біженців. У свою чергу віднайдені архівні дані про кількість біженців Великої війни, які перебували в Україні станом на 1920 р. у 146079 осіб2 (Додаток 3.25), дають змогу висловити сміливе припущення, що основна маса біженців, що перебували на українських теренах, все-таки змогла повернутися до своїх домівок саме за доби Гетьманату. 1 Ковальчук М. Невідома війна 1919 р. : українсько-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія / М. Ковальчук. – К. : Темпора, 2006. – С. 8. 2 ЦДАВО України, ф. 336, оп. 1, спр. 285, арк. 211. * * * Українська Держава у доволі несприятливих для свого розвитку зовнішніх умовах, за постійної ескалації відносин з Радянською Росією, небажанні, за певних умов, окупаційних властей іти назустріч її ініціативам, за цілої низки економічних і фінансових проблем вписала у систему політичних координат надзвичайно складне для виконання завдання – організацію соціального захисту та проведення реевакуації біженців Першої світової війни. Реалізацією цього завдання займалася відповідна біженецька вертикаль, реформована центральна ланка, де на першому місці перебував біженецький департамент Міністерства внутрішніх справ, очолений молодим та енергійним керівником. Місцева складова біженецьких органів залишилася майже у незмінному вигляді, при цьому на своїх посадах було залишено фахівців, незалежно від їх політичних уподобань. Влада Української Держави толерантно поставилася до істування етнічних біженецьких комітетів, надаючи їм фінансову та іншу допомогу. Підготовка до повернення на батьківщину, без перебільшення сказати, колосальної кількості цивільного населення, проходила при взаємодії урядових структур, місцевої адміністрації, самоврядувань, австро-німецького біженцям та польського представництва і тривала до кінця існування Гетьманату. Одночасна різновекторно направлена реевакуація значної кількості населення за умови зустрічного руху українських військовополонених була дуже складним внутрішньополітичним аспектом. Виконати його вдалося частково і лише у тій частині, що стосувалася вивозу біженців-іноземців та повернення українців із західних країн. У цьому випадку слід зважати на небажання окупаційної влади видавати дозволи на повернення додому окремих етнічних груп біженців. Повернення українців-біженців із Радянської Росії набуло спонтанного і довготривалого характеру, що зумовлювалося не в останню чергу і внутрішньополітичною ситуацією в цій країні. Причому біженці ладні були терпляче чекати на відправку додому вже на кордоні в Україні, аніж потонути у вирі громадянської війни. На жаль, весь подальший хід українсько-російських взаємовідносин засвідчив, що більшовицька влада не виконала жодної зі статей договору. Зрозуміло, що така її позиція тільки ускладнювала діяльність Української Держави та її дипломатичних представництв у справі вирішення проблеми біженців. При цьому спостерігалися спроби залучення представництва нейтральних держав, серед яких Червоного Хреста Швецького королівського консульства. Без перебільшення можна сказати, що саме Українська Держава у 1918 р. продемонструвала приклади ефективної діяльності у царині соціального захисту досить специфічної категорії тогочасного суспільства, прагнення надати допомогу маленькій людині, незалежно від її етнічної, релігійної та соціальної приналежності. Описание: Описание: Описание: MB900149890 Описание: D:\Літопис війни фото\53-845-2.jpg Описание: D:\ДИСЕРТАЦІЯ\НБ ВЕРНАДСЬКОГО ОДЕССИЕ НОВОСТИ 1915 Р\IMG_4889.JPG ВИСНОВКИ Велика війна 1914 – 1918 рр., ставши грандіозним випробуванням для людської цивілізації, привела до кардинальних змін у геополітичному та етно-соціальному вимірах. Вона принесла не лише катастрофічні руйнування, чис-ленні жертви на полях битв, а й трансформувала систему моральних орієнтирів, нівелювавши саму цінність людського життя. У тогочасному суспільстві було змінено систему соціальних ролей. На арену вийшли нові групи – біженці, де-портовані, військовополонені, об’єднані сучасною західною історіографією єдиним поняттям – «переміщені особи». Їх поява, як і сам факт руху – прямий наслідок воєнного конфлікту. Осібне місце серед них посідають біженці – цивільне населення, яке во-лею військових або зі страху за своє життя залишило свої рідні місця і на довгі роки оселилося на чужині. Особливого розмаху, безпрецедентного у порівнянні з минулими війнами, це явище набуло на російсько-австро-німецькому театрі воєнних дій. «Східний вектор» біженства був надзвичайно потужним за розма-хом як добровільної евакуації, так і депортаційних акцій російського команду-вання. За своїми масштабами вони перевершили подібні заходи австро-угорської військової адміністрації. Перебування біженців на українських землях впродовж війни, керуючись хронологічним принципом, можна умовно поділити на три періоди. Вони охоп-люють існування різних державних утворень – Російську імперію (серпень 1914 – лютий 1917 р.), Українську Центральну Раду і проголошену нею Українську Народну Республіку (березень 1917 – квітень 1918 рр.), Українську Державу гетьмана Павла Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.). Для Російської імперії біженство, в його небачених масштабах, стало нас-лідком, з одного боку, цілеспрямованої політики військових, які при відступах під натиском ворога діяли за принципом «випаленої землі», а з іншого – спри-чинене втечею заляканого пропагандою населення. При цьому сам процес ева-куації трансформувався від поодиноких валок біженців, які рухалися гужовим транспортом, до переміщення залізницями значних людських мас та розселення їх у тилових районах. Першочергово влада, керуючись досвідом попередніх воєн, прагнула пе-рекласти справу опікування біженцями на благодійний комітет, який був ство-рений під патронатом Великої княжни Тетяни, дочки Миколи ІІ. Та досить ско-ро стало очевидним, що на основі громадської благодйності, навіть підкріпле- ної авторитетом, адміністративною і фінансовою допомогою імператорської сім’ї і Російської держави, надзвичайно складний вузол біженецьких проблем розв’язати неможливо. У середині 1915 р., із запізненням, розпочалося форму-вання відповідної вертикалі державних органів допомоги біженцям та розробка спеціальної законодавчої бази. «Положення про забезпечення потреб біженців» стало одним із перших нормативних актів у ХХ ст., яке окреслило саме поняття «біженець». Відтак соціальна опіка із громадської площини була перенесена у державну, якою стала займатися Особлива нарада з улаштування біженців – спеціально створена при імперському МВС структура. У її підпорядкуванні пе-ребували відповідно губернські та повітові підрозділи, очолені місцевими губе-рнаторами та земськими діячами. Окремо слід виділити участь місцевих самов-рядувань, на яких покладалося опікування прибулими біженцями. Спеціальне місце у системі біженецьких органів мав інститут головуповноважених та упо-вноважених усередині імперії. Активну участь у справі допомоги біженцям, на хвилі патріотичного під-несення, узяли різні громадські структури, провідними з яких, безумовно, ви-ступили Всеросійський земський союз та Всеросійський союз міст. На україн-ських землях діяла широка мережа етнічних, єпархіальних та інших доброчин-них інституцій допомоги біженцям. До роботи у них було залучено широку громадськість. Окремо слід відзначити участь українського жіноцтва та духо-венства різних конфесій. Урядові структури Російської імперії створили на шляхах руху біженців низку пунктів харчування та медико-санітарної допомоги. За державні кошти було організовано розселення, створено мережу притулків, налагоджено ліку-вання у земських та міських медичних закладах, забезпечено одягом та взуттям, дітям біженців надано можливість продовжити навчання, а для дорослих – умо-ви для пошуку праці та ін.. Зазначені заходи певним чином полегшували стано-вище цих людей. Але поступово із погіршенням ситуації на фронті, наростан-ням негативних явищ в економічному і політичному житті, спостерігається зго-ртання державного фінансування біженецьких програм. Безумовно, все це нега-тивно відбилося на житті самих евакуйованих. Для біженців цей час був спов-нений жаху розлуки з рідним краєм та втратою членів родини у дорозі, страхом в очікуванні нового, невідомого життя в чужих за мовно-релігійними та навіть ментальними вимірами губерніях. Лютнева революція зруйнувала усталену систему допомоги цим людям, змусивши нову українську владу самостійно шукати шляхи розв’язання біже-нецьких проблем. В умовах творення самої моделі української державності, то було надзвичайно складним завданням. Перехід УЦР в опозицію до Тимчасово-го уряду після оприлюднення І-го Універсалу та започаткування Генерального секретаріату означали і зміну у її ставленні до проблеми біженства. Відтак пос-тупово було започатковано власне українські урядові структури – Краєву нара-ду у справах біженців та біженецький департамент. При цьому місцева ланка біженецьких органів майже не зазнала реформувань, на посадах залишилися досвідчені громадські діячі. Нова українська влада співпрацювала з етнічними комітетами біженців, залучаючи їх очільників до розробки програмних докуме-нтів в окресленій царині. Українська влада сконцентрувала свої зусилля на організації допомоги пересічній людині, незалежно від її попереднього статусу в суспільстві, місця проживання, майнового цензу, етнічної і конфесійної приналежності. Досить складним завданням для УЦР, враховуючи руйнування фінансових зв’язків з імперським центром, а згодом і розв’язану українсько-радянську війну, було забезпечення різноманітних життєвих потреб біженців. Надзвичайно складно було провести перепідпорядкування значної кількості закладів опіки біженців, які перебували у віданні Тетянинського комітету, ВЗС, ВСМ, налагодити необ-хідне їх існування та ін. До очевидних здобутків УНР у царині біженства слід віднести постановку проблеми репатріації біженців на переговорах у Брест-Литовську, іншими сло-вами, підняття її на рівень європейської дипломатії. Результатом діяльності урядових структур УЦР – УНР, не зважаючи на протидію астро-німецької оку-паційної влади, став план реевакуації біженців. До його розробки було залучено широке коло фахівців-професіоналів з різних міністерств і відомств. Він факти-чно і став першим на постімперських теренах планом врегулювання проблеми повернення додому сотень тисяч цивільного населення. На його виконання пе-редбачалося виділити значні кошти. На жаль, втілити цей документ вдалося вже у нових політичних умовах за іншої влади в Україні. Українська Держава П. Скоропадського на початку свого існування ви-знала одним із завдань внутрішньої політики соціальний захист біженців. До компетенції центральних і місцевих біженських органів належала організація соціального захисту всіх категорій цивільного населення, переміщених в роки війни російською владою, – біженців, заручників, німців-колоністів і виселен-ців. На успішність та оперативність проведення реевакуаційних заходів з репа-тріації іноземних біженців, поза всяким сумнівом, позитивно вплинув той факт, що Українська Держава не пішла на кардинальну зміну успадкованої від УНР системи допомоги біженцям, оскільки такий крок привів би до її руйнації. Го- ловний принцип, яким послуговувалася влада за доби Гетьманату у цьому сег-менті своєї діяльності, був професіоналізм та досвід працівників, оскільки свою роботу на ниві допомоги біженству багато з них розпочало ще у 1915 р.. З ін-шого боку влада просто не мала часу на пошуки нової моделі вирішення про-блем біженців, позаяк на порядку денному стояло важливе завдання – якнайс-коріша їх реевакуація. Україна у справі повернення додому іноземних біженців з колишньої Ро-сійської імперії відіграла значну роль, оскільки її теренами пролягли основні транзитні шляхи руху біженців до Польщі та Прибалтики. Саме за правління П. Скоропадського було реалізовано план реевакуації біженців у частині повер-нення іноземних громадян. Інша справа, що виникла проблема, коли нова влада Польщі, Литви, Латвії та ін. не бажали приймати своїх земляків, боячись зане-сення більшовицької ідеології. Більше того українська сторона в надзвичайно складних умовах взяла на себе фінансування справи вивезення до кордону цих людей, робила все можливе, щоби отримати дозволи в Німеччини та Австо-Угорщини на перетин ними відтинку фронту. В іншому випадку ті мали доби-ратися додому, як то було із поляками з Радянської Росії, через Швецію. Наздвичайно складною була й проблема повернення українців з Росії, де встановлення більшовицько режиму аж ніяк не сприяло проведенню конструк-тивних переговорів та налагодженню процесу репатріації сотень тисяч волинян, галичан, подолян та ін. І нарешті – ще одним напрямком руху в бік західного кордону стало повернення на терени Волині та Поділля українців, які отримали тимчасовий притулок на Харківщині, Полтавщині, Чернігівщині та інших тило-вих губерніях України. Важливим було й облаштуваня цих людей, забезпечення їх усім необхідним для налагодження мирного життя. Угоди української сторони з австро-угорськими, німецькими, польськи-ми та російськими представництвами щодо репатріації біженців стали одним із перших у ХХ ст. прикладів міждержавного регулювання нової гуманітарної проблеми, з якою зіткнулася цивілізація, розплачуючись за амбіції колишніх імперій. Значна кількість населення західних губерній Російської імперії від поча-тку евакуації і до часу повернення до рідних домівок в 1924/1925 рр. уже за Ра-дянського Союзу, десятиліття мало статус біженців. Зміни державного ладу – Російська імперія, Українська Народна Республіка та Українська Держава (прямі спадкоємниці імперії Романових на українських теренах) – змінювали підходи влади до проблем біженців. І багато в чому ставлення до проблем бі-женців залежало й від суті самих політичних режимів, в площині яких довелося існувати біженцям. Мінлива доля змусила сотні тисяч осіб полишити свої домі-вки в статусі підданих імператора Миколи ІІ, а повертатися громадянами ново-створених держав. Найприкріше, що людська цивілізація, переступивши поріг третього ти-сячоліття свого існування, виявилась нездатною подолати біженство як гумані-тарну проблему планетарного масштабу. Нині чисельність насильно переміще-них в світі людей складає близько 44 млн осіб. Вони й досі втікають від війсь-кових конфліктів чи переслідувань, етнічних чи релігійних чисток. Та все час-тіше залишають свої будинки через крайнє зубожіння, погіршення стану навко-лишнього середовища, зміни клімату і посилення складного взаємозв’язку між цими факторами і конфліктами. Генеральний секретар ООН Пан Гі-Мун з наго-ди відзначення Всесвітнього дня біженців висловив думку кожного мешканця планети: «Ніхто не хоче стати біженцем. Ніхто не повинен зазнавати пов’язаних із цим статусом принизливих і тяжких випробувань. Однак це відбувається з мільйонами людей. Навіть якщо лише одному біженцю доводиться рятуватися від негараздів або знову наражатися на небезпеку – цього більше, ніж достатньо. У зв’язку з проведенням Всесвітнього дня біженців цього року, я прошу людей всього світу подумати про долю мільйонів дітей, жінок і чоловіків, які були змушені залишити свої будинки, життя яких піддається небезпеці та які в більшості випадків бажають лише одного – повернутися до рідного будинку і почати життя заново. Давайте ж ніколи не забувати про те, що всі ми – брати, що належать до одного роду людського»1. 1 Послання Генерального Cекретаря ООН з нагоди Всесвітнього дня біженців 20 червня 2011 року: [Електронний ресурс] / Послання. – Режим доступу: http://www.unhcr.org.ua/ index.php? option=com_content&view=article&id=112:vsesvitnij-den-bizhenciv&catid=14:novostiuk&Itemid =167&lang=uk. – Назва з екрану. Описание: Описание: Описание: MB900149890 ДОДАТКИ Перелік додатків Додаток 1.1. Відомості про рух біженців, зафіксовані на реєстраційних пунктах ВЗС (15 вересня – 31 жовтня 1915 р.). Додаток 1.2. «Попередні відомості про чисельність біженців в Імперії (крім Закавказ-зя) за даними губернаторів станом на 20-е грудня 1915 р.». Додаток 1.3. Кількість біженців в українських губерніях (1915 – 1916 рр.). Додаток 1.4. Кількість біженців у губернських центрах України (1915 – 1916 рр.). Додаток 1.5. Національний склад біженців у повітах Харківської губернії (на 1 липня 1916 р.). Додаток 1.6. Відсотковий склад етнічних біженців у Харкові та Харківській губернії (Початок 1916 – початок 1917 рр.). Додаток 1.7. Статевовіковий склад біженців у Катеринославській, Подільській та Полтавській губерніях на літо 1916 рр. (За даними Тетянинського комітету). Додаток 1.8. Статевий зріз біженців у Катеринославській губернії (зима 1915 – 1916 рр.). Додаток 1.9. Склад Комітету ЇЇ Імператорської Високості Великої Княжни Тетяни Миколаївни для надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій. Додаток 1.10. Фінансове забезпечення діяльності Тетянинського комітету (23 верес-ня 1914 – 1 серпня 1916 р.). Додаток 1.11. Структура Харківського губернського відділення Тетянинського комі-тету (середина 1916 р.). Додаток 1.12. Список уповноважених організації «Південнобіженець» на залізницях, шосе і в тилових губерніях. Додаток 1.13. Земські комітети надання допомоги біженцям в Охтирському повіті Харківської губернії (січень 1916 р.). Додаток 1.14. Склад Особливої наради з улаштування біженців. Додаток 1.15. Райони діяльності та особовий склад головуповноважених з увлашту-вання біженців усередині Російської імперії. Додаток 1.16. Структури ВЗС та ВСМ (січень 1916 р.). Додаток 1.17. Структура об’єднаного відділу з улаштування біженців ВЗС та ВСМ (січень 1916 р.). Додаток 1.18. Установи ВСМ на українських землях (на 1 березня 1916 р.). Додаток 1.19. Інституції допомоги біженцям у Волинській губернії (січень 1916 р.). Додаток 1.20. Шляхи руху біженців українськими губерніями (літо – осінь 1915 р.). Додаток 1.21. Шляхи гужового руху біженців територією Харківської губернії (літо – осінь 1915 р.). Додаток 1.22. Пункти допомоги біженцям на шляхи руху (літо – осінь 1915 р.) (Неповні дані). Додаток 1.23. Діяльність пунктів харчування Київського обласного комітету ВСМ (Жовтень 1915 р.). Додаток 1.24. Діяльність медико-санітарного пункту в селі Сушки Золотоніського повіту Полтавської губернії (серпень – грудень 1915 р.). Додаток 1.25. Схема пункту для біженців на Балашовському вокзалі у Харкові (осінь 1915 р.). Додаток 1.26. Відомість фінансування Міністерством внутрішніх справ Російської імперії біженецької складової Харківської губернії (1915 – 1916 рр.). Додаток 1.27. Державне фінансування Харківської губернії на потреби біженців (за напрямками витрат) (1915 – 1916 рр.). Додаток 1.28. Державне фінансування біженецької складової повітів Харківської губе-рнії (1915 – 1916 рр.). Додаток 1.29. Ціни на основні товари, встановлені Державною Думою Російської ім-перії (1915 – 1916 рр.). Додаток 1.30. Заклади опіки етнічними біженцями у Харківській губернії (зима 1916 р.). Додаток 1.31. Пожертви, зібрані в українських губерніях на користь Тетянинського комітету (станом на 20 квітня 1915 р.). Додаток 1.32. Благодійні збори коштів для біженців у Харківській єпархії (1915 р.). Додаток 1.33. Дані про кількість біженців, залучених до сільськогосподарських робіт у Харківській губернії (1916 р.). Додаток 1.34. Працевлаштування біженців в окремих волостях Лебединського повіту Харківської губернії (на 1 листопада 1916 р.). Додаток 1.35. Дані про діяльність Полтавського Центрального Бюро праці протягом 17 травня – 15 листопада 1916 р.. Додаток 2.1. Кількість біженців в українських губерніях (1917 –1918 рр.). Додаток 2.2. Етнічний зріз біженців в Україні (червень 1917 – січень 1918 рр.) (вибір-кові дані). Додаток 2.3. Кількість польських біженців в Україні (середина 1917 – зима 1918 рр.). Додаток 2.4. Територіальний розподіл біженців, які перебували на грошовому утри-манні біженецьких комітетів Харківської губернії (1917 р.). Додаток 2.5. Віковий зріз біженців у Херсонській губернії (листопад 1917 р.). Додаток 2.6. Віковий зріз біженців в окремих повітах Полтавської губернії (листопад 1917 р.). Додаток 2.7. Установи надання допомоги біженцям, які діяли за доби УЦР – УНР (за даними кошторисів губернських нарад у справах біженців). Додаток 2.8. Кількість установ надання допомоги біженцям за доби УЦР – УНР (вибіркові дані). Додаток 2.9. Комітети надання допомоги та етнічний склад біженців у Катеринос-лавській губернії (на 1 серпня 1917 р.). Додаток 2.10. Кошторис утримання губернських нарад у справах біженців, ухвале-ний КНуСБ на останню чверть 1917 р.. Додаток 2.11. Кількість польських біженців з Королівства Польського в Україні (1918 р.) (за даними консультанта української делегації у Бересті-Литовському С. Моска-левського). Додаток 2.12. Порівняльні дані норм утримання біженців Першої світової війни (1916 - 1917 рр.). Додаток 2.13. Підвищення цін на предмети першої необхідності у Полтаві (травень – листопад 1917 р.). Додаток 2.14. Порівняльні ціни в Херсонському повіті Херсонської губернії (1914 – 1917 рр.). Додаток 2.15. Норми утримання біженців, прийнятих на засіданні Виконкому Кра-йової наради у справах біженців 2 грудня 1917 р. Додаток 2.16. Кошторис витрат на допомогу біженцям Харкова у квітні – червні 1917 р. (колишній Тетянинський комітет). Додаток 2.17. Типологія закладів соціального захисту дітей-біженців та норми їх утримання (ухвалено ОН з УБ 29 березня 1917 р.). Додаток 2.18. Школи для польських дітей-біженців, які перебували на утриманні Ха-рківського губернського відділення ЦОК (осінь 1917 р.). Додаток 2.19. Соціальний захист дітей-біженців у Херсонській губернії (осінь 1917 р.). Додаток 2.20. Список дітей незаможних польських біженців, які відвідували навчальні заклади містечка Кривий Ріг Херсонської губернії. Додаток 2.21. Кількість водного транспорту, необхідна для реевакуації біженців Першої світової війни (весна 1918 р.). Додаток 2.22. Напрямки та час руху водного транспорту для перевезення біженців Першої світової війни (весна 1918 р.). Додаток 2.23. Чисельність та тривалість руху шосейними дорогами біженців Пер-шої світової війни (весна 1918 р.). Додаток 2.24. Пункти допомоги на шляхах руху біженців Першої світової війни (весна 1918 р.). Додаток 2.25. Асигнування з Державної скарбниці УНР на реалізацію плану реевакуа-ції біженців Першої світової війни (весна 1918 р.). Додаток 3.1. Структура та функції біженецького департаменту Міністерства внутрішніх справ Української Держави (травень 1918 р.). Додаток 3.2. Список урядовців біженецького департаменту МВС Української Держави (травень 1918 р.). Додаток 3.3. Структура і штати біженецького департаменту МВС Української Держави (серпень 1918 р.). Додаток 3.4. Заробітна плата службовців біженецького департаменту МВС Україн-ської Держави (травень – серпень 1918 р.) Додаток 3.5. Структура і штати біженецького департаменту МВС Української Держави (жовтень 1918 р.). Додаток 3.6. Список губернських старост та отаманів Української Держави (кві-тень – грудень 1918 р.). Додаток 3.7. Список консулів Української Держави. Додаток 3.8. Відомість про видачі платні урядовцям Ковельської репрезентатури Міждержавної Комісії у справах повернення біженців (Липень місяць 1918 р.). Додаток 3.9. Асигнування коштів з Державної скарбниці на допомогу біженцям за доби Гетьманату (липень 1918 р.). Додаток 3.10. Державне фінансування етнічних комітетів допомоги біженцям за доби Гетьманату (липень 1918 р.). Додаток 3.11. Кошторис витрат з Державної скарбниці на соціальний захист інозе-мних біженців в Одесі (літо 1918 р.). Додаток 3.12. Система органів допомоги біженцям в Українській Державі (квітень - грудень 1918 р.). Додаток 3.13. Поширення епідемій в Українській Державі. Додаток 3.14. Державне фінансування дитячих притулків Українського товариств допомоги жертвам війни (1918 р.). Додаток 3.15. Кількість біженців у Волинській губернії (на 1 серпня 1918 р.) Додаток 3.16. Зразок Пильного наказу – проїзного документу для біженців за часів Української Держави. Додаток 3.17. Протяжність українських приватних залізниць (на 1 травня 1918 р.). Додаток 3.18. Схема організації планомірних перевезень біженців залізницями Украї-нської Держави. Додаток 3.19. Реевакуація біженців в Українській Державі (квітень – грудень 1918 р.). Додаток 3.20. Список співробітників пункту харчування при станції Дарниця (ли-стопад 1918 р.). Додаток 3.21. Кошторис витрат на утримання «рухомих лікарсько-доглядаючих пунктів» на станціях Орша та Коренево (липень 1918 р.). Додаток 3.22. Ціни на основні продукти харчування у місті Рівному (квітень - червень 1918 р.). Додаток 3.23. Кількісний склад біженців, які хотіли повернутися в Україну із Сара-товської губернії Радянської Росії (1918 р.). Додаток 3.24. Асигнування коштів з Державної скарбниці Гетьманату на потреби біженців (квітень – грудень 1918 р.). Додаток 3.25. Кількісний склад біженців Першої світової війни в Україні на 1920р. Додаток 1.1 Відомості про рух біженців, зафіксовані на реєстраційних пунктах ВЗС (15 вересня – 31 жовтня 1915 р.) Лінії Назва реєстра-ційного пункту Число біженців, які прибули на зазначений пункт 15/ІХ - 15/Х 16 - 23/Х 24- 31/Х 15/ІХ - 31/Х (усього) І Смоленськ 153405 37460 8567 199432 Ржев 2120 4251 776 7147 Спас-Деменськ 23955 7085 19876 33027 Брянськ 288345 17838 6457 312640 Бахмач 275996 17838 24021 333784 Катеринослав 127277 5656 24021 136474 Усього 871098 106057 45349 1022504 ІІ Москва 92299 37902 16082 146283 Тула 43108 7435 181 50724 Бєлєв 119672 7435 181 131773 Орел 257282 21551 8202 287035 Курськ 110896 15382 11730 138008 Харків 238642 -* 1688 240330 Усього 861899 91531 40723 994153 ___________________________ Ведомость о движении беженцев от 15 сентября по 31 октября 1915 г. // Известия ГК ВЗС. – 1915. - № 27. – 15 ноября. − С. 73. *Дані не подано. Додаток 1.2 «Попередні відомості про чисельність біженців в Імперії (крім Закавказзя) за даними губернаторів станом на 20-е грудня 1915 р.» № п/п Назва губерній і областей Число біженців % біженців Чоловіки Жінки Без поділу на стать Усього 1. Архангельська 555 625 - 1.180 0,24 2. Астраханська 9.412 10.982 - 20,394 1,55 3. Бессарабська 807 1.004 1.749 3.560 0,13 4. Вітебська 23.330 29.608 - 52.930 2,71 5. Володимирська 4.582 8.349 11.431 24.362 1,20 6. Вологодська 1.642 2.108 - 3.750 0,21 7. Волинська* 37.097 35.968 4.861 77.926 0,19 8. Воронезька 16.575 22.308 750 39.633 0,11 9. В’ятська 1.241 1.655 - 2.896 0,07 10. Війська Донського об-ласть 15.958 18.435 33.702 68.095 1,76 11. Катеринославська - - 227.942 227.942 6,60 12. Казанська 21.267 25.926 8.266 55.459 1,91 13. Калузька 27.434 36.318 - 63.755 4,32 14. Київська 9.575 10.275 914 20.764 0,43 15. Костромська 4.449 5.603 - 10.052 0,55 16. Курська 36.909 42.280 - 79.189 2,43 17. Ліфляндська 46.500 66.026 8.748 121.274 6,95 18. Мінська - - 107.058 107.058 3,56 19. Могилевська 32.551 39.569 - 72.120 2,92 20. Московська - - 172.572 172.572 4,86 21. Нижегородська 26.182 31.975 - 58.157 2,81 22. Новгородська 6.154 8.268 - 14.422 0,85 23. Олонецька 139 189 - 328 0,07 24. Оренбурзька 18.567 27.085 7.402 53.054 2,44 25. Орловська 7.866 12.731 - 20.597 0,72 26. Пензенська 17.500 21.830 22.870 62.200 3,25 27. Пермська 7.738 7.893 8.311 23.942 0,60 28. Подільська 3.654 2.056 - 5.710 0,13 29. Полтавська 7.400 11.135 5.435 23.970 0,63 30. Псковська 6.350 9.555 - 15.905 1,12 31. Петроградська 6.750 8.251 84.074 99.075 2,71 32. Рязанська 18.767 24.746 25.427 68.940 2,56 33. Самарська 55.574 70.843 16.212 142.629 3,75 34. Саратовська 35.435 40.965 37.267 113.667 3,47 35. Симбірська 9.560 11.787 14.353 35.700 1,73 36. Таврійська - - 24.987 24.987 1,21 37. Тамбовська - - 124.259 124.259 3,55 38. Тверська 5.823 11.861 11.829 29.513 1,23 39. Тульська 14.652 24.771 - 39.423 4,45 40. Уфимська - - 71.108 71.108 2,26 41. Харківська - - 116.762 116.762 3,41 42. Херсонська 17.567 20.279 - 37.846 1,01 43. Чернігівська 14.328 21.107 - 35.435 1,13 44. Естляндська 3.811 4.063 - 7.874 1,55 45. Ярославська 24.690 21.528 - 46.218 3,56 Усього по Європейській Росії 598.394 749.957 1.148.289 2.496.640 2,06 ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 36, арк. 73 - 74 зв. * Курсивом виділено українські губернії. Додаток 1.3 Кількість біженців в українських губерніях (1915 – 1916 рр.) № п/п Губернія Листопад 1915 р. Грудень 1915 р. Лютий 1916 р. Червень 1916 р. Листопад 1916 р. 1. Волинська Даних немає 77926 77926 91044 201268 2. Катеринославська 220000 227942 244687 242406 226576 3. Київська Даних немає 20764 20764 20764 42813 4. Подільська 1001 5710 5712 5678 4213 5. Полтавська 24000 23970 30000 32764 42682 6. Таврійська 39574 24987 36344 38826 40654 7. Харківська 91138 116762 117606 114172 120983 8. Херсонська 16000 37846 23849 23714 45832 9. Чернігівська 28648 35435 30833 31724 36224 Усього 420361 571342 587721 601092 761245 ___________________________ Держархів Харківської області, ф.18, оп. 21, спр. 36, арк. 73; Известия Всероссийского Союза Городов. − 1916. − № 33. − С. 55, 56,76; Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. С приложениями. – С. 82 - 85. Додаток 1.4 Кількість біженців у губернських центрах України (1915 – 1916 рр.) № п/п Губернські міста Листопад 1915 р. Грудень 1915 р. /Січень 1916 р. Листопад 1916 р. 1. Житомир Даних не подано Даних не подано 4248 2. Катеринослав 30000 33000 28505 3. Київ Даних немає 3152 24192 4. Кам’янець-Подільський Біженців немає Біженців немає 215 5. Полтава 6000 7000 8413 6. Сімферополь 2000 2935 139 7. Харків 30168 42150 45987 8. Херсон 1700 1314 2973 9. Чернігів 5398 7252 3032 Усього 75266 94388 140647 ___________________________ Держархів Харківської області, ф.18, оп. 21, спр. 36, арк. 73; Известия Всероссийского Союза Городов. − 1916. − № 25 – 26. – С. 98 – 99, № 33. − С. 55, 56,76; Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. – С. 82 - 85. Додаток 1.5 Національний склад біженців у повітах Харківської губернії (на 1 липня 1916 р.) № п/п Назви повітів та міст Росіяни Поляки Галичани Литовці Латиші Німці Євреї Чехи Інші на-ціональ-ності Усього 1. Богодухівський повіт 3094* 3094 2. Валківський повіт 1994 44 288 17 25 214 4 4 164 2987 3. Вовчанський повіт 11377 925 340 61 37 - 237 - 164 1214 4. Зміївський повіт 4248 4248 5. Місто Чугуїв 721 500 - - - - 308 - - 1529 6. Ізюмський повіт 7207 7207 7. Місто Слов’янськ 1500 800 - - 90 140 752 - - 3282 8. Куп’янський повіт 3655 686 34 159 33 - 275 - 185 5027 9. Лебединський повіт 393 199 - 12 - - 66 - 228 898 10. Охтирський повіт 3673 3673 11. Місто Охтирка 942 107 - - - - 479 - - 1528 12. Старобільський повіт 2998 84 16 40 2 22 - - - 3162 13. Сумський повіт 2488 1056 - 40 48 - 94 - 87 3813 14. Місто Суми 3075 3075 15. Харківський повіт 16156 2934 - 334 558 2907 - 6 8 22933 Усього 42224 7732 678 663 823 3283 2215 10 672 78597 ___________________________ Ежемесячник Харьковского губернского Отделения Комитета Ее Императорского Высочества Великой княжны Татьяны Николаевны .− 1916. − №1. – Июль. – С. 39. *Без розподілу на групи. Додаток 1.6 Відсотковий склад етнічних біженців у Харкові та Харківській губернії (початок 1916 – початок 1917 рр.) № п/п Назва етнічної групи Початок 1916 р. Початок 1917 р. У губернії У Харкові У губернії У Харкові 1. Росіяни 71,4% 17,1% 68,5% 13,8% 2. Поляки 11,3% 35,5% 17,8% 29,0% 3. Німці 8,0% 22,3% 6,5% 17,2% 4. Євреї 4,3% 7,1% 3,5% 18,0% 5. Латиші 1,0% 13,2% 1,1% 17,2% 6. Литовці 0,6% 2,1% 0,3% 2,1% 7. Галичани 0,3% 0,5% - - 8. Інші національ-ності 3,1% 1,2% 2,1% 1,8% Усього 100% 100% 100% 100% ___________________________ Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию по-мощи беженцам (1915-1917 гг.). – С. 11. Додаток 1.7 Статевовіковий склад біженців у Катеринославській, Подільській та Полтавській губерніях на літо 1916 рр. (за даними Тетянинського комітету) № п/п Губернія Діти До 15 років Дорослі Від 15 до 60 років Пристарілі Усього Усього опитаних біженців Чол. Жін. Чол. Жін. Чол. Жін. Чол. Жін. 1. Катеринославська 36035 36541 33506 50198 3999 4431 73540 91170 164710 2. Подільська 667 691 1202 881 30 32 1899 1604 3503 3. Полтавська 1264 1158 1229 2088 184 159 2677 3405 6082 Усього за поділом на стать 37966 38390 35937 53167 5213 4622 78116 96179 174325 Загальна кількість 76356 (44 %) 89104 (51 %) 9835 (4 %) 44 % 56 % Х ___________________________ Известия Комитета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. − № 5. – 1 августа. – С. 12 - 15. Додаток 1.8 Статевий зріз біженців у Катеринославській губернії (зима 1915 – 1916 рр.) № п/п Повіти Чоловіки Жінки Діти Загальна кількість бі-женців 1. Бахмутський 3386 4698 6072 14156 2. Верхньодніпровський 4884 7344 9515 21743 3. Катеринославський 14696 15430 30126 4. Маріупольський 12069 16609 12771 41449 5. Новомосковський 5115 6760 14496 26371 6. Олександріївський 6940 9857 13903 30700 7. Павлоградський 7184 9794 9263 26841 8. Слов’яносербський 3587 2958 2589 9134 Усього 57864 73450 68609 199920 ___________________________ Жванко Л.М. З історії перебування біженців Першої світової війни в Катеринославській губ. (1915 р.). – С. 222. Додаток 1.9 Склад Комітету ЇЇ Імператорської Високості Великої Княжни Тетяни Миколаївни для надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій № п/п Посада Звання Прізвище та ім’я 1. Голова комітету Член Державної Ради, Почесний опікун, гофмейстер Височайшого Двору, Дійсний статський радник Олексій Борисович Нейдгарт 2. Товариш голови Член Державної Ради, Єгермейстер Височайшого Двору, Дійсний статський радник, князь Володимир Михайлович Волконський 3. Управляючий справами комітету Камергер Височайшого Двору, Дійсний статський радник Володимир Васильович Нікітін 4. Скарбник Управляючий справами Ради Міністрів, шлахмейстер Височайшого Двору, Дійсний статський радник Іван Миколайович Лодиженський 5. Члени комітету Дружина Статс-секретаря Олександра Іванівна Горемикіна 6. Фрейліна ЇЇ Величності імператриці Олександри Федорівни, баронеса Софія Карлівна Буксгевден 7. Фрейліна ЇЇ Величності імператриці Олександри Федорівни Ольга Євгенівна Бюцова 8. Гофмейстер Височайшого Двору, Дійсний статський радник Петро Миколайович Апраксін 9. Єгермейстер Височайшого Двору, граф Владислав Йосипович Велепольский 10. Член Державної Ради, шлахмейстер Височайшого Двору, граф Сигізмунд Йосипович Велепольский 11. Управляючий справами Верховної Ради, Дійсний статський радник Георгій Георгійович фон Вітте 12. Головуповноважений ВЗС, князь Георгій Євгенович Львов 13. Голова «Імператорского людинолюбивого товариства» Василь Іванович Маркевич 14. Секретар ЇЇ Величності імператриці Олександри Федорівни, гофмейстер Височайшого Двору, Дійсний статський радник Яків Миколайович Ростовцев 15. Товариш обер-прокурора 2-го Департаменту Сенату, камергер Височайшого Двору, статський радник Валерій Петрович Семенов-Тяншанський 16. Член Державної Ради Ігнатій Альбертович Шебеко 17. Представник Воєнного міністерства Начальник Азійської частини Генерального Штабу, генерал-лейтенант Михайло Михайлович Макакін 18. Представники МВС Товариш міністра внутрішніх справ, командуючий окремим корпусом жандармів свити Його Величності, генерал-майор Володимир Федорович Джунковський 19. Директор департаменту поліції, Дійсний статський радник (на разі відсутності першого представника) Валентин Анатолійович Брюн-де-Сент-Іпполіт 20. Представник Міністерства шляхів сполучень Член від Міністерства шляхів сполучень в Комітеті управління залізницями, інженер шляхів сполучень, інженер-технолог, Дійсний статський радник Микола Павлович Осипов 21. Представники Міністерства фінансів Товариш Міністерства фінансів, Таємний статський радник Аркадій Іванович Ніколаєнко 22. Директор загальної канцелярії Міністерства фінансів, камергер Височайшого Двору, статський радник Сергій Григорович Федосєєв 23. Уповноважений на Кавказі Сенатор, таємний радник Микола Дмитрович Чаплін 24. Уповноважений на узбе-режжі Балтійського моря Таємний радник Степан Миколайович Митусов 25. Уповноважений на узбе-режжі Чорного моря Камергер Височайшого Двору, Дійсний статський радник Аполлон Васильович Приселков ___________________________ Труды соединенного собрания членов комитета Её Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны с местными представителями 3 – 7 мая 1915 года. – С. 6 – 8. Додаток 1.10 Фінансове забезпечення діяльності Тетянинського комітету (23 вересня 1914 – 1 серпня 1916 р.) Джерела асигнувань Вересень 1914 – квітень 1915 рр. Квітень – грудень 1915 р. Липень ‒ серпень 1916 р. Від Імператора та імператриці Олександри Федорівни 200 тис. крб. - - Від імператриці Олександри Федорівни з фонду Її Велич-ності для надання допомоги при «народних лихах» 225 тис. крб. - - Благодійні лотереї, проведені Верховною Радою 1,4 млн крб. 1,6 млн крб. - З державного казначейства 400 тис. крб. 15 млн крб. 3 млн крб. Пожертви установ і приватних осіб 913148 крб. 3017339 крб. 129713 крб. % з поточних рахунків у Вол-го-Камському банку 2856 крб. 2303 Перехідні суми 1314 крб. - Усього 3 142 318 крб. 19 616 787 крб. 3 129 713 крб. ___________________________ Труды соединенного собрания членов комитета Её Императорского Высочества Ве-ликой Княжны Татьяны Николаевны с местными представителями 3 – 7 мая 1915 года. –С. 122; Очерк деятельности Комитета ЕЕ Императорского Высочества Ве-ликой Княжны Татьяны Николаевны по оказанию временной помощи пострадав-шим от военных бедствий, со дня основания по 1 января 1916 г. – С. 25; Очтет Ко-митета Великой Княжны Татьяны Николаевны по оказанию временной помощи по-страдавшим от военных бедствий с 1 июля по 1 августа 1916 г. // Известия Коми-тета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – 1916. - № 6. 15 августа. – С. 3. Додаток 1.11 Структура Харківського губернського відділення Тетянинського комітету (середина 1916 р.) Голова відділення (М. Оболенський) Заступники голови (М. Ребиндерг, В. Акишев) Правління відділення (голова - В. Акишев) Канцелярія правління Склад правління (28 осіб) Секретар правління В. Аверін Ревізійна комісія В. Гаген-Торн, І. Гордзялковський, Г. Линтварів, О. Погодін Відділ сприянню шкільному вихованню дітей-біженців (З. Щавинський) Відділ дитячих притулків (М. Плещєєв) Відділ народної освіти (З. Щавинський) Відділ медичної допомоги біженцям (О. Браунштейн) Комісія з розгляду прохань біженців (В. Аверін, І. Єрофеєв, С. Жилкін) ___________________________ Ежемесячник Харьковского губернского Отделения Комитета Ее Императорского Вы-сочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – С. 40 – 41. Додаток 1.12 Список уповноважених організації «Південнобіженець» на залізницях, шосе і в тилових губерніях № п/п Напрямок руху чи назва губернії Уповноважений Розміщення На залізницях 1. Рівне-Бердичів Іван Миколайович Маєвский ст. Кривин 2. Бердичів - Козятин-Фастів Володимир Васильович Ростовський ст. Фастів 3. Вінниця - Жмеринка-Вапнярка Андрій Андрійович Сіверський ст. Вінниця, готель «Савой» 4. Слобідка - Бирзула-Роздільна Федір Костянтинович Вульферт ст. Бирзула 5. Єлисаветград - Знам'янка -Користівка Федір Карпович Єзерський ст. Знам'янка 6. Ніжин-Бахмач-Ворожба Володимир Олександрович Троїцький ст. Бахмач На дорогах 7. Ходорків - Біла Церква - Канів Олександр Костянтинович Смоленський Біла Церква, вул. Росева, 11 8. Ходорків - Біла Церква-Канів Яків Федорович Франківский м. Канів 9. Хабне - Чорнобиль Олександр Миколайович Любимов м. Хабне 10. Хабне - Чорнобиль Олександр Олександрович Маслов м. Чорнобиль 11. Чоповичі - Київ Олександр Миколайович Нікотин м. Київ, кв. д-ра Патокова 12. Коростишів - Київ Князь Микола Семенович Цулукидзе м. Київ, В. Володимирська, готель «Рим» 13. Коростишів - Київ Митрофан Іванович Дехтярів Київ, 1 товарний Київ, канцелярія губ-ра У тилових губерніях 14. Чернігівська губернія Михайло Дмитрович Яковлів м. Чернігів 15. Курська губернія Микола Миколайович Степанов м. Курськ 16. Полтавська губернія Іван Прохорович Логинов м. Полтава 17. Кременчуцький повіт Полтавської губ. Олексій Михайлович Колачівський м. Кременчук 18. Катеринославська губернія Відставн. ген.-майор Костянтин Михайлович Костін м. Катеринослав 19. Харківська губернія Лев Сергійович Офросимов м. Харків 20. Таврійська губернія Князь Борис Миколайович Аргутинский-Долгоруков, Сімферополь, готель «Європейський» 21. Таврійська губернія Помічник, Борис Георгійович Карузо Сімферополь, готель «Європейський» 22. Область Війська Донського Вікентій Андрійович Батир м. Новочеркаськ 23. Область Війська Донського П. Рутченко м. Ростов, «Килим-готель» 24. Воронізька губернія Костянтин Дмитрович Глінка м. Вороніж, сільсьгосп інститут 25. Саратовська губернія і Уральська обл. Петро Омелянович Дверницький м. Саратов 26. Самарська губернія Костянтин Владиславович Валицький м. Самара ___________________________ Югобеженец. – 1915. – № 1. – 1 ноября; Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 14, арк. 1. Додаток 1.13 Земські комітети надання допомоги біженцям в Охтирському повіті Харківської губернії (січень 1916 р.) № п/п Назва комітету Місцерозташування Напрямки діяльності Керівник 1. Повітовий комітет з надання допомоги біженцям М. Охтирка Видача грошей, продуктів харчування, палива, одягу, забезпечення житлом М.Осоков, голова повітової земської управи 2. Волосний місцевий комітет з надання допомоги біженцям М. Охтирка Видача продуктів харчування М. Горобець, селянин 3. Волосний місцевий комітет з надання допомоги біженцям Слобода Боромля Видача продуктів харчування П. Водолазький, земський агроном 4. Волосний місцевий комітет з надання допомоги біженцям Слобода Кириковка Видача продуктів харчування Антоній Руднєв, священик 5. Товариство з улаштування біже-нців і пункт харчування Слобода Котельва Видача продуктів харчування І. Семенов, агроном 6. Комітет з опіки біженців Слобода Краснопілля Видача грошей, продуктів харчування, забезпечення житлом М. Попов, священик 7. Комітет з опіки біженців Село Покровське Видача грошей, продуктів харчування, забезпечення житлом Ф. Матвієць 8. Комітет з опіки біженців Село Рясне Видача грошей, продуктів харчування, забезпечення житлом О. Федоров, священик 9. Комітет з опіки біженців Село Славгород Видача грошей, продуктів харчування, забезпечення житлом А. Янчицький ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 16, арк. 4 - 5. Додаток 1.14 Структура Особливої наради з улаштування біженців ОСОБЛИВА НАРАДА З УЛАШТУВАННЯ БІЖЕНЦІВ сім членів Державної ради та Державної думи Представники Міністерств: закордонних справ, Військового, внутрішніх справ, фінансів, народної освіти, шляхів сполучень та торгівлі, промисловості Головуповноважені з влаштування біженців представник Комітету бакинського мусу-льманського благодійного товариства з надання допомоги біженцям і постраж-далим від війни на Кавказькому фронті представник ЦОК представник ПТДЖВ представник Вірменського централь ного комітету допомоги постражда-лим від війни представник Центрального єврейського комітету допомоги жертвам війни управляючий справами ОН з УБ представник Центрального комітету-Литовського товариства по наданню допомоги постраждалим від війни представник Тетянинського комітету представник від Управління наміс-ника на Кавказі представнику Головного Управління Землевпорядкування і землеробства представник Латиського комітету до-помоги представник Всеросійського союзу міст представник Всеросійського земського союзу Представник Російського товариства Червоно Хреста представник Управління Верховного Начальника санітарної та евакуа-ційної частини представник Головного правління Грузинського товариства уТифлісі ___________________________ Собрание указаний и распоряжений правительства, издаваемое при Правительствующем Сенате, 1915. – С. 2425. Додаток 1.15 Райони діяльності та особовий склад головуповноважених з увлаштування біженців усередині Російської імперії Район Губернії та області Звання та прізвище головуповноваженого І. Архангельська, Вологодська, В’ятська Сувалський губернатор Микола Миколайович Купреянов ІІ. Олонецька, Тверська, Новгородська Президент м. Варшави Олександр Олександрович Міллер ІІІ. Ярославська, Костромська Варшавський губернатор Петро Петрович Стремоухов IV. Володимирська, Рязанська Ломжинський губернатор Семен Павлович Папудогло V. Тамбовська, Пензенська Люблінський губернатор Ілля Іванович Стерлигов VI. Курська, Воронізька, Область Війська Донського Радомський губернатор Микола Дмитрович Грязєв VII. Казанська, Симбірська, Нижегородська Холмський губернатор Борис Дмитрович Кашкаров VIII. Тульська, Калузька, Орловська В. о.Келецького губернатора Валеріан Валеріанович Лигін IX. Харківська, Полтавська, Чернігівська В.о. Калишського губернатора Микола Олександрович Толмачов X. Самарська, Уфимська, Пермська Полоцький губернатор Олександр Іванович Фуллон XI. Саратовська, Астраханська Петроківський губернатор Михайло Едуардович Ячевський XII. Оренбурзька, Сибір Варшавський обер-поліцмейстер Петро Петрович Мейєр ___________________________ Законы и распоряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.). – С.4 – 5. Додаток 1.16 Структури ВЗС та ВСМ (січень 1916 р.) ВЗС ВСМ Головний комітет 16 уповноважених 2 заступники Губернські Місцеві комітети Комітет ПЗФ ВЗС Фронтові комітети Евакуаційний Заготівельний Повітові Контрольний Санітарних потягів Санітарний Відділи Головуповноважений Комітету Г. Львов Головний комітет Виконавче бюро Головуповноважений Комітету М. Челноков 4 заступники 72 члени ГК Відділи (21) Обласні комітети (11) Фронтові комітети Місцеві комітети Комітет ПЗФ ВСМ Інші населені пункти Губернські Повітові Об’єднані комітети Відділ з улаштування біженців ВЗС та ВСМ Головний комітет з постачання та спорядження армій ‒ Земгор ___________________________ Известия ГК ВЗС. – 1915. - № 27. – 15 ноября. − С. 73, Известия ВСГ. – 1916. - № 23. – 1 января. – С. 34 – 41, Загряцков М.Д. Всероссийский Зе-мский Союз. (Общие принципы организации и юридическая природа). – С. 14 – 15. Додаток 1.17 Структура об’єднаного відділу з улаштування біженців ВЗС та ВСМ (січень 1916 р.) Секретаріат (Б. Підгорний, М. Надеждин) Канцелярія Голова Ради комітету (М. Щепкін) Підвідділи Медико-санітарний (О. Сисін) Дитячий (С. Зилов) З улаштування біженців на місцях Евакуаційний Харчових пунктів Довідкове бюро з розшуку вантажів Всеросійське бюро праці Довідкове бюро з розшуку біженців Статистичний Бухгалтерія ________________________ Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 февраля 1916 г.). Вып. 1. – С. 43 − 44. Додаток 1.18 Установи ВСМ на українських землях (на 1 березня 1916 р.) Комітети Обласні/міські Керівництво Кількість чле-нів комітету Усього Голова Заступники Жін. Чол. І. Катеринославський об-ласний комітет С. Гальперін, гл. м. д.*, чл. ГК ВСМ В. Воронін, гл. м. д. 4 35 41 ІІ Київський обласний комітет І. Дяків, колишній міський голова, чл. ГК ВСМ В.Толлі; С. Томашевський 1 29 33 ІІІ Харківський обласний комітет О. Коритін, чл. м. у. С. Кузнецов, чл. ГК ВСМ; Б. Кули-ков 9 61 73 Волинська губернія 1. Дубненський В. Мельников, чл. Державної Думи Л. Міщерук, м. гол.**; Р. Рулле - 16 19 2. Житомирський П. Свенцицький І. Доманевський, П. Таран - 15 18 3. Кременецький А. Роєвський -*** - 3 4 4. Рівненський Л. Стефанович, чл. м. у.****, заступник міського голови - - 5 6 5. Старокостянтинівськй І. Петров, мировий суддя М. Томашевич - 8 10 Катеринославська губернія 6. Верхньодніпровський Уповноважений Обласного комітету по Верхньодніпровському повіту А. Зав’ялов 7. Маріупольський І. Попов, міський голова Д. Хараджаєв - 8 10 8. Нікопольський Я. Ветчинків, міський голова Д. Ганін, чл. м. у. - 6 8 9. Олександрівський О. Римаренко М. Андреєв - 5 7 Київська губернія 10. Бердичівський А. Швинд, міський голова - - 12 13 11. Васильківський М. Кашинський - 30 41 72 12. Звенигородський М. Мельниченко, міський голова І. Доманевський, П. Таран - 29 32 13. Сквирський П. Стефановський О. Водинський 5 9 16 14. Таращанський І. Крупський, міський голова Н. Колтун, гл. м. д.; Т. Шушкевич, гл. м. д. - 3 6 15. Черкаський М. Куліш, міський голова Л. Диккер, Й. Крижанівський - 4 7 Подільська губернія 16. Брацлавський С. Борковський, міський голова - - 6 7 17. Вінницький М. Оводов - - 2 3 18. Кам’янець-Подільський К. Турович, міський голова - - - 1 19. Могилів-Подільський Ю. Бехлі М. Яцутин - 16 18 20. Проскурів П. Любинський - - 6 7 Полтавська губернія 21. Кобеляцький Б. Кульчицький, міський голова К. Лифар - 6 8 22. Кременчук А. Ізюмов, міський голова С. Роговський - 10 12 23. Полтавський С. Зіньківський, міський голова О. Рикман, гл. м. д., Є. Стеценко, гл. м. д. - 10 13 24. Прилуцький В. Шкуратов, дворянин С. Козловський, дворянин, П. Ільїн, купець - 8 11 25. Роменський В. Линник ,член м. у., купець І. Мироновський, гл.м.д., купець - 8 10 Таврійська губернія 26. Бердянський О. Анапов, міський голова П. Опандуто - 10 12 27. Генічеський І. Носников, міський голова - - 14 15***** 28. Мелітополь І. Черніков Р. Гарньє - 4 6 Харківська губернія 29. Валківський С. Кузьмінов - - 5 6 30. Вовчанський В. Багмет, міський голова -*** - - - 31. Ізюмський О. Жевержеєв, міський голова М. Хаджопуло 12 7 21 32. Охтирський М. Боровиков М. Тоцький 2 9 13 33. Сумський Даних про склад комітету немає 34. Чугуївський - - - 6 6 Херсонська губернія 35. Анан’їнський М. Флоринський, міський голова - - 12 13 36. Вознесенський Г. Рюмін, міський голова О. Сергеєв - 4 6 37. Єлисаветградський Г. Волохін, міський голова Д. Горшков - 5 7 38. Миколаївський О. Грачов, член м. у. С. Давидсон - 57 57 39. Новогеоргіївський Ф. Буслов, зав. забудовою Крилов-ської залізничної гілки - 10 36 47 40. Новомиргородський І. Кмита, ст. лікар лазарету при місь-кій лікарні Т. Поспєлов, міський голова - 3 5 41. Одеський І. Сенкевич-Корчак, член м. у. М. Доманський - 10 12 42. Тираспольський Г. Ольшевський, міський голова С. Тимченко, гл. м. д. - 4 6 43. Херсонський Є. Яковенко, лікар М. Блажков, міський голова, Г. Гордов - 15 18 Чернігівська губернія 44. Глухівський С. Анітов, міський голова - - - - 45. Клинцівський В. Федотов, гл. м. д. М. Самойлов, гл. м. д., П. Смирнов - 12 15 46. Конотопський Б. Чеботкевич, міський голова П. Біляєв, С. Хелмицький - 7 9 47. Новгород-Сіверський В. Жадкевич, міський голова К. Малицький - 6 8 48. Ніжинський І. Медведєв, гл. м. д. М. Корнійчик-Севастьянов, гл.м. д. - 5 7 49. Стародубський П. Коваленко, міський голова - - 6 7 50. Чернігівський А. Верзілов, міський голова - - 13 14 Усього 74 711 785 ___________________________ Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 марта 1916 г.). Вып. 2. Областные и городские комитеты. – С. 13 - 85. * Гл. м. д. − гласний міської думи. **М. гол. – міський голова. ***- − даних не вказано.**** член м. у. – член міської управи. ****** - дані неповні, оскільки до складу комітету ввійшли усі члени міської управи. Додаток 1.19 Інституції допомоги біженцям у Волинській губернії (січень 1916 р.) № п/п Назва Місцерозташу-вання правління 1. Губернська нарада з улаштування біженців Житомир 2. Волинський губернський комітет ВЗС Житомир 3. Комітет ПЗФ ВЗС Київ 4. Відділення Російського товариство червоного хреста Житомир 5. Житомирське повітове земство Житомир 6. Відділення ВСМ Житомир 7. Відділення Всеросійського національного союзу Житомир 8. Губернське відділення Тетянинського комітету Житомир 9. Повітові відділення Тетянинського комітету У повітах 10. Волинське товариство боротьби із дитячою смертністю Житомир 11. Відділення Петроградського комітету допомоги полякам, постраждалим від воєнних дій Житомир 12. Товариство надання допомоги єврейському населенню, постраждалому від воєнних дій Житомир 13. Єврейський комітет допомоги біженцям Овруч 14. Римське католицьке благодійне товариство Рівне 15. Відділення ЦОК Житомир 16. «Північна допомога» Житомир 17. Комітет допомоги єврейському населенню, постраждалому від воєнних дій Київ 18. Петроградський комітет допомоги євреям, постраждалому від воєнних дій Новоград-Волинський 19. Володимиро-Василівське братство Житомир 20. Дамський комітет Володимир-Волинський 21. Відділення Всеросійського комітету піклування біженцями Житомир ___________________________ Список организаций, оказывающих помощь беженцам в Волынской губернии // Жизнь Волыни. – 1916. – 18 января. Додаток 1.20* Шляхи руху біженців українськими губерніями (літо – осінь 1915 р.) Волинська губернія Шляхи руху Населені пункти, якими проходили шляхи руху біженців (ґрунтові шляхи) І. Вихід із Домбровиці А) Маневичі, Вовчець, Рафалівка, Володимирець, Бережниці, Сарни, Клесове, Крута, Слобідка, Томашго-род, Ракитне, Охотникове, Сновидо-вичі, Олевськ Б) Сушини, Юрове, Чудня-Червонна, Славечне, Можари, Покалів, Овруч, Мо-шки, Раковщина, Народичі – вихід на Ха-бне Київської губ. чи з Овруча на Хабне В) Рудня-Радовельська, Білокоровичі, Путило-вичі, Макарів Лугани, Кожухівка, Іскоростень, Пашене, Бехи, Василь-ковичі, Ігнатполь, Вя-зовськ, Народичі – вихід на Хабне Київської губ. чи прямо до Лугин на Ігнатпіль і т.д. ІІ. Вихід із Варкувичі, Цуркове, Спасове, Гульча А) Рівне, Великий Жичин, Шубківка, Тучин, Мижиричі, Корець, Мична, Красилівка, Вели-ка Княжа, Новог-рад-Волинський Б) Федорівка, Бариші, Суш-ки, Ухомир, Іскоростень і далі як шлях І В) Брашки,Улашинівка, Соколов, Рудиця, Бере-зівка, Житомир, Черни-хів – вихід до Київської губ. на Турчин,або Жи-томир, Котельну, до Київської губ. на Степок або Житомир, Клетів-ське до Київської губ. на Коростишів Г) Кануни, Кієнка, Смол-дирев, Риково, Рогачев і далі як шлях ІІІ Шлях із Пулина: Горош-ки, Кам’яний Брід, Лісо-вицька, Іскоростень, і далі як шлях І. Черніхів, а далі до Київ-ської губ. на Турчин. ІІІ. А) Гремяче, Острог, Кривин, Лисича, Аполон, Дядилівка, Березове, Жло- Б) Новомалин, Кунев, Плужне, Мокрець, Михля, Желинці, Корешні-вка, Лабунь. Далі шлях роздвоювався: бине, Смолдирев, Рогачів, Улашинів-ка, Соколово, Березівка, Житомир і далі як шлях ІІ. Полонне, Миропіль, Романове, Висока Піч, Житомир і далі як шлях ІІ. Новомиропіль, Чуднів, Кодня, П’ятки, Троянів, Котельня і далі до Київської губ. на Степок Онацковичі, Купчинц, ст. Чор-торий, Любар, Чуднів, П’ятки, Троянів, Кодня, Котельня і далі до Київської губ. на Степок ІV. А) Шумськ, Хорошів, Корниця, Білгородка, Тележни-ці, Лещани, Хутор Б) Ямпіль, Денисівка, Грицев, Лабунь і далі як шлях ІІІ V. Купель, Зозулинці, Чорнилівка, Красилів, Кузьмин, Старокостянтинів, Решівка, Остропіль, Семенівка, Крас-нопіль, Райгородок і далі до Київської губ. Шляхи руху (залізниці) І. Сарни – Олевськ – Іскоростень на Малин Київської губ. ІІ. Ревне – Шепетівка на Бердичів Київської губ. Київська губернія І. Вихід із Народичів (Волинська губ.) на Хабне, Мартиновичі А) Паришів – переправа че-рез Прип'ять на Ладижичі Мінської губ. Б) Горностайпіль, Страхолісся – перепра-ва через Дніпро у Чер-нігівську губ. на Пічки В) Горностайпіль, Ди-мер, Ясногородка ‒ переправа через Дніпро у Чернігівську губ. на Черник Г) Горностайпіль, Димер, Гостомль, Київ ‒ переправа через Дніпро у Чернігівську губ. в Нікольську слободу ІІ. Вихід з Іскоростеня (Волинська губ.) на Ходаки, Зубовщину, Стремгород, Чоповичі А) Головки або Щербатівка, Малин, Ірша, Макалевичі, Пісковка, Бородянка, Рудне – переправа через Здвиж до Блискавиці, Гостомля і Києва Б) Чоповичі, Малин, Ірша, Микалевичі, Рудня або Язвинка, де шлях роздвоюється: Королівка, Липівка, Колонщина, Гурівщина Язвинка, Волосин, Забулне, Наливайківка, Макарів, Фасівка ІІІ. Вихід з Чернихова (Волинська губ.) на Торчин, Радомишль А) Вишевичі, Веп-рик,Кухарі, Іван-ків,Горностайпіль, Страхо-лісся – переправа через Дніпро на Пічки Б) Радомишль, Забулне, Бородянка, Рудне – пе-реправа через Здвиж до Блискавиці та Гостом-ля В) Радомишль, Стави-ще, Гурівщина, Борща-гівка, Київ Г) Радомишль, Забуяння, Бородянка, Рудне – переп-рава через Здвиж, Гаврилі-вка, Литвинівка, Димер, Ясногородка переправа через Дніпро у Чернігівську губ. ІV. Вихід із Комітовська (Волинська губ.) А) Канарище, Коростишів, Кочеревська, Ставище, Гу-рівщина, Київ. Б) Житомир, Коростишев і далі на Радомишль V. Вихід із Котельні (Волинська губ.) на: Степок, Ходорков, Жидовець, Почуйка, Красноліси, Біла Церква, Фурси, Блощинці, Жиитні Гори, Карапиші, Пустовіти, Росава, Козин, Маслівка, Степанів, Канів - переправа через Дніпро на Келеберду у Полтавську губ. VІ. Вихід з Райгородка (Волинська губ.) Бердичів, Білопілля, Ружин, Озерка, Володарка, Кривець, Ставище, Красилівка, Виноград, Рижанівка, Звениго-родка, Юрівка, Капустино, Ляпівка, Златопільі далі у Херсонську губ. на Новомиргород VІІ. Вихід із Гайсина (Подільська губ.) Орадівка, Умань, Бабанка, Торговицяі далі у Херсонську губ. на Новоархангельськ Шляхи руху (залізниці) І. Іскоростень – Малин – Бородянка - Київ ІІІ. Київ – Фастів – Бобринська ІІ. Бердичів – Козятин – Фастів - Київ ІV. Козятин – Хрестинівка - Умань Полтавська губернія І. Бориспіль, Іванків, Бзов, Баришівка, Березівка, Яготин, Войцеховичі, Смотрики, Пирятин, Заріччя, Мокіївка, Чо-рнухи, Лохвиця, Млини, Білгородка, Перекопівка, Засулля, Ромни, містечко Сміле, Чернеча Слобідка і далі у Курську губ., Волковиці, Недригайліві далі у Харківську губ. (Лебединський повіт) ІІ. Келеберда, Піщана, Золотоноша, Синеоківка, Красенівка, Сазонівка, Савинці, Поволське, Лубни, Солонина, По-кровська, Багачка, Хорол, Білоцерківка, Решетилівка, Говтва, Попівка, Касинівка, Кобеляки, Монівка, Царичанка і далі у Катеринославську губ. (Новомосковський пов.) ІІІ. Запасний Кременчук, Потоки, Галещина, Мар'янівка, Кобеляки, Маячка, Нехвороща, Орчикове, Чернеччина, Вознесенсь-ке, Костянтиноград, Берестовенка і далі до Старовірівки у Харківську губ. Херсонська губернія І. Новомиргород, Панчеве, Сектове, Фадвар, Єлисаветградка, Ясиноватка, Олександрія і далі до КрасноїКам’янки у Катеринославську губ. ІІ. Новоархангельськ, Тишківка, Липняжка, Гладосси, Злинка, Плетений Ташлик, Грузьке, Єлисаветград, Аджанів-ка, Нова Прага і далі до Новостародуба у Катеринославську губ. ІІІ. Ольвіопіль, Стара Гора, Піщаний Брід, Новоукраїнка, Плетений Ташликі далі як шлях ІІ. ІV. На випадок евакуації із Бессарабії Кріуляни, Григоріопіль, Ташлик, Тираспіль, Гребенки, Мигаєво, Євгеніївка, Березівка, Раснопіль, Нечаянкове, Варварівка, Миколаїв, Покровське, Херсон, Дарівка, Тягинкаі далі до Берислава у Таврійську губ. Чернігівська губернія І. Злинка, Новозибково, Манюки, Стародуб, Гринев, Бугаївкаі далі до Трубчеська в Орловську губ. ІІ. Лаєм (Мінська губ.) ‒ переправа через Дніпро, Ріпки, Рябці, Брусилово, Березна, Волосковиці, Мена, Сосниця, Купчиця, Сазан, Жерновка, Лукнів, Реутинці, Кролевець, Бистрик, Тугиголови, Щепів, Глухів, Клеваньі далі на Крупець Курської губ. ІІІ. Любеч – запасна переправа через Дніпро – Довжик,Чернігів і далі як шлях ІІ. ІV. Навоз ‒ переправа через Дніпро – Козелець, Кієнка, Чернігів і далі як шлях ІІ. V. Окунинове ‒ переправа через Дніпро – ст. Гуща, Корніловка, Остер, Валевичі, Козелець, Стависька, Козари, Но-сівка, Володькове, Ніжин, Мала Кошилівка,Комарівка, Берестовець, Ворзна, Шаповалівка, Батурин, Красне, Ко-нотоп, Сахнів і далі на Путивль до Курскої губ. VІ. Чернін ‒ переправа через Дніпро – Виползов, Остер або Чернін, Новосілки ‒ переправа через Десну – Остер і далі як шлях V. VІІ. Нікольська Слобідка, Бровари. Далі шлях роздвоювався: Семиполки, Козелець і далі як шлях V. Олександрівка і далі на Бориспіль Полтавської губ. Шляхи руху (залізниці) І. Київ – Ніжин – Бахмач – Конотопі далі у Курську губ. ІІ. Злинка – Новозибково – Клинці – Почеп і далі в Орловську губ. Харківська губернія І. Вихід із Полтавської губ. Недригайлів (Лебединський повіт), Ольшани, Комишанка, Штепівка, Сула (Лебединський повіт) і далі у Сумсь-кий повіт Ільми, Суми, Стецківка, Корчанівка, Юнаковкаі далі до Суджі Курської губ. Катеринославська губернія І. Вихід з Волинської губ. Ніколаєвка, Хороше, Попельнасте, Лиховка, Верхньодніпровськ Верхньодніпровського повіту, Кам'янське і Карнауховські хутори Катеринославського повіту ІІ. Вихід із Подільської губ. Зелене, Царичанка, Магдлинівка, Губиниха, Надеждовка, Новомосковськ, Павлограді далі до Мечибилово Ізюм-ського повіту Харківської губ. Подільська губернія І. Купель, Глядки, Маломалинці, Шрубкове, Летичів, Вербка, Литин, Якушинці, Вінниця, Воронине, Немирів, Брацлав, Лукашівка, Гайсин, чи Брацлав, Гайсин, Михайлівка, Краснополки і далі до Одарівки Київської губ. ІІ. Тарнодури, Юрковиці, Фельштин, Шарівка, Михальпіль, Новоселілки, Снитівка, Летичів, Вербка, Литин, Яку-шинці, Вінниця, Вороновиця, Немирів, Брацлав, Лукашівка, Гайсин чи Лукашівка, Гайсин, Михайлівка, Крас-нополки ІІІ. Сатанів, Кузьмин, Шарівка, Снитівка, Летичів, Вербка, Якушинці, Він-ниця, Вороновиця, Немирів, Брацлав, Лукашівка, Гайсин, чи Брацлав, Гайсин, Михайлівка, Краснополки. Із Летичева на Лозне і Якушинці ІV. Гусятин, Скрипча, Тинко, Лісне, Мукарів, Карачиєвці, Михайлівці, Копайгород, Шаргород, Джурин, Копієвка, Клебань, Лукашівка, Гайсин, Брацлав, чи Брацлав, Гайсин, Михайлівка, Краснополки. V. Гукове, Ляцкорунь, Смотрич, Тинко, Лісне, Мукарів, Карачиєвці, Михайлівці, Копайгород, Шаргород, Джурин, Копієвка, Клебань, Лукашівка, Гайсин, Брацлав, чи Брацлав, Гайсин, Михайлівка, Краснополки. VІ. Кудринці, Рихта, Китайгород, Вахневці, Калюс, Муровані Корніловці, Лунінець, Шаргород, Джурин, Копієвка, Клебань, Лукашівка, Гайсин, Брацлав, чи Брацлав, Гайсин, Михайлівка, Краснополки. VІІ. На випадок евакуації Ольгопілського повіту Крижопіль, Ободівка, Бершадь, Кидрясівка, Бондареве, Саврань, Врадіївкаі далі у Херсонську губ. Піщанка, Ольгопіль, Піщана, Саврань Бершад, Ольгопіль, Балта (для тих біженців, хто не мав свого гужового транспорту) ___________________________ ЦДІА України у м. Києві, ф. 715, оп. 1, спр. 1612, арк. 1–1 зв., 14–14 зв., 24–24 зв., 27, 33; Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 14, арк. 4, 15, 20. Назви населених пунктів подано зі збереженням тогочасної стилістики. Додаток 1.21 Шляхи гужового руху біженців територією Харківської губернії (літо – осінь 1915 р.) Описание: Описание: Описание: D:\МОНОГРАФІЯ 3 ОСТАННІ ПРАВКИ\2 РОЗДІЛ ІЛЮСТРАЦІЇ\фото карта руху і бараки\Зображення0802.jpg ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 14, арк.14. Додаток 1.22 Пункти допомоги біженцям на шляхах руху (літо – осінь 1915 р.) (неповні дані) № п/п Губернії Пункти допомоги Епідемічні за-гони Фельдшерські Щеплення Медико-харчові Пункти харчу-вання Сан.-епідемічні та дезінфікуючі Медичні Мед.-розподільчі Реєстраційні Ізоляційно-пропускні Лазні Ясла Пральні Усього 1. Волинська - 4 3 - 63 24 - 4 - 9 - 7 - 114 2. Київська - 3 - 1 37 1 21 - 9 - 2 17 6 97 3. Катеринославська 33 - - 4 - - 35 4. Подільська 6 2 2 - 18 - - - 6 - - - - 34 5. Полтавська 2 - - - 46 - 1 1 - 1 51 6. Таврійська - - - - - - 4 - - - - - 4 7. Харківська - - - 5 8 - - 5 1 2 - - 21 8. Херсонська - - - 8 28 1 3 - 2 - - - - 42 9. Чернігівська - - - 35 - 36 - 1 3 - 75 Усього 8 9 5 14 293 26 61 17 18 13 2 27 7 473 ___________________________ ЦДІА України у м. Києві, ф. 715, оп. 1, спр. 1612, арк. 2, 15–15 зв., 17 зв., 24, 27–27 зв., 33–33 зв., спр. 1743, арк. 17; Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 13, арк. 6, 7, 10, 12, 16, 19–23; О переходе попечения о судьбе беженцев в ведение Земства. // Журнал очередного Валко-вского уездного земского собрания сессии 27 - 30 октября 1915 г. − С. 89; Годовой обзор деятельности «Отдела помощи населению, постра-давшему от войны» Комитета Юго-Западного фронта В.З.С. // Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – 1916. – 21 августа. – С. 6, Некоторые данные о плане организации помощи беженцам на местах. // Известия ГК ВЗС. – 1915. – № 25. – 15 октября. – С. 99, 127, 129. Додаток 1.23 Діяльність пунктів харчування Київського обласного комітету ВСМ (Жовтень 1915 р.) № п/п Пункти З 1 по 17 жовтня З 17 по 31 жовтня Усього У середньому за день 1. Катеринівка 12022 51714 93736 2056 2. Нікольська Сло-бідка 9967 9229 19196 619 3. Макарів 10253 9705 19958 643 4. Канів - 1558 1558 50 5. Юрів 8560 16619 25179 812 6. Житомир 1500 - 1500 48 7. Шепетівка 2400 26400 28800 929 8. Здолбунів 28500 25900 54400 1754 9. Олександрія 5391 - 5391 173 Усього 85593 141125 226719 7313 ___________________________ Деятельность Киевского областного комитета Всероссийского союза городов // Извес-тия Киевской городской думы. – 1915. - № 11. – Ноябрь. – С. 142. Додаток 1.24 Діяльність медико-санітарного пункту в селі Сушки Золотоніського повіту Полтавської губернії (серпень – грудень 1915 р.) Місяць Пройшло через пункт Видано порцій Дорослі Діти до 14 років Усього Гаряча їжа Холодна їжа Чай з хлібом Серпень 200 124 324 «Записи про кількість нагодованих і виданих порцій не збереглося» Вересень 26781 13197 39978 «Записи про кількість нагодованих і виданих порцій не збереглося» Жовтень 29821 25652 65473 39323 19160 39323 Листопад 3861 3676 7537 38149 11886 38149 Грудень 255 252 507 300546 10489 30546 Усього за 1915 рік 70918 42901 113819 108018 41535 108018 ___________________________ ЦДІА України у м. Києві, ф. 715, оп. 1, спр. 1748, арк. 12 зв. Додаток 1.25 Схема пункту для біженців на Балашовському вокзалі у Харкові (осінь 1915 р.) Описание: Описание: Описание: D:\МОНОГРАФІЯ 3 ОСТАННІ ПРАВКИ\2 РОЗДІЛ ІЛЮСТРАЦІЇ\фото карта руху і бараки\Зображення0808.jpg Описание: Описание: Описание: D:\МОНОГРАФІЯ 3 ОСТАННІ ПРАВКИ\2 РОЗДІЛ ІЛЮСТРАЦІЇ\фото карта руху і бараки\Зображення0806.jpg ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 111, арк. 84. Додаток 1.26 Відомість фінансування Міністерством внутрішніх справ Російської імперії на організацію допомоги біженцям у Харківській губернії (1915 – 1916 рр.) Кошторисний період Запит по кош-торису Затверджено МВС по кошторису Надіслано Відсоток скорочення Дата асигнування Сума 1915 р. З початку допомоги і до 1 січня 1916 р. Зроблені видатки 1300445 крб. 45 коп. Листопад 150000 Недоотримане Грудень 400000 215121 крб. 1916 р. Січень – березень 1.423.035 крб. 1.421.000 крб. Січень – квітень 1.421.000 крб. 0,14% Квітень – червень 1.838.889 крб. 1.044.370 крб. Квітень – липень 1.044.370 крб. 43% Липень – вересень 2.106.454 крб. 1.062.564 крб. Липень – листопад 1.062.563 крб. 50% Жовтень – грудень 1.473.709 крб. 983.085 крб. Листопад 1916 р. – лютий 1917 р. 983.085 крб. 33,3% ___________________________ Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 36‒37. Додаток 1.27 Державне фінансування Харківської губернії на потреби біженців (за напрямками витрат) (1915 – 1916 рр.) Статті видатків 1915 р. 1916 р. витрачено отримано виклопотано отримано 1. Адміністрація 16395 16395 150032 80788 (54%) 2. Квартирне задоволення 186434 186434 866154 698302 (80%) 3. Продовольча 684779 684779 4174731 3308335 (79%) 4. Притулки 3754 3754 109930 2000 (1,8%) 5. Пересування біженців 24843 24843 30492 7143 (23%) 6. Одяг, білизна, взуття 11478 11478 730127 182070 (25%) 7. Медико-санітарна допомога 57911 57911 658890 169620 (26%) 8. Задоволення духовних потреб 4564 4564 47402 9866 (2%) 9. Трудова допомога 13 13 13366 - (0%) 10. Інші види допомоги - - 12145 1200 (9,9%) 11. Інші видатки - - 800 - (0%) 12. Усього 991 741 991 741 6 794 073 4 459 327 (65,6%) ___________________________ Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 36‒37. Додаток 1.28 Державне фінансування соціального захисту біженців у повітах Харківської губернії (1915 – 1916 рр.) Повіти, міста 1915 р. 1916 р. витрачено отримано виклопотано отримано 1. Богодухівський 28243 28243 286135 180574 (63%) 2. Валківський 24930 24930 294729 159669 (54%) 3. Вовчанський 291240 291240 1376336 811475 (59%) 4. Зміївський 42411 42411 353461 247546 (70%) 5. Ізюмський 62024 62024 650717 469448 (72%) 6. Куп’янський 60525 60525 489100 295168 (60%) 7. Лебединський 11001 11001 50212 30088 (60%) 8. Охтирський 21724 21724 312642 235739 (75%) 9. Старобільський 45593 45593 272553 198038 (73%) 10. Сумський 59696 59696 297944 200354 (67%) 11. Харківський 308669 308669 1899769 1292270 (68%) 12. Охтирка - - 56300 36885 (65,5%) 13. Слов’янськ 14026 14026 138903 91708 (66%) 14. Суми 19051 19051 232957 166721 (71,5%) 15. Чугуїв 2601 2601 82309 43637 (53%) Усього 991 741 991 741 6 794 073 4 459 327 (65,1%) ___________________________ Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – С. 34‒35. Додаток 1.29 Ціни на основні товари, встановлені Державною Думою Російської імперії (1915 – 1916 рр.) Назва продуктів Міра ваги Ціни, встанов-лені Державною думою 3 VІ 1915 р. Ціни, встанов-лені Держав-ною думою 9 ХІ 1915 р. Ціни, встано-влені Держав-ною думою 24 І 1916 р. Масло коров’яче 1 п.* 16 крб. 25 крб. - Олія 1 п. 5,5 крб. 8,8 крб. 9,8 крб. 1 ф.** 15 коп. 23 коп. 26,5 коп. Цибуля 1 п. - 1,5 крб. 1,5 крб. 1 ф. 6,5 коп. 4 коп. - Картопля 1 п. 45 коп. 45 коп. 80 коп. Цукор рафінад 1 ф. - - 17,5 коп. Макарони 1 п. - 5,6 крб. 5,6 крб. 1 ф. - 14 коп. 15 коп. Вермішель 1 п. - 5,6 крб. 5,6 крб. 1 ф. - 14 коп. 15 коп. Яйця 1 дес. - 40 коп. 60 коп. Мило 1 ф. - - 25 коп. Керосин 1 п. - 2,1 крб. 2,35 крб. 1 ф. 6 коп. 6,5 коп. 6,5 коп. ___________________________ Известия Харьковской городской думы. – 1916. - № 1 – 2. – С. 60 *1 пуд **1 фунт Додаток 1.30 Заклади опіки етнічними біженцями у Харківській губернії (зима 1916 р.) Місце знаходження Кількість притулків Кількість осіб ЦОК Богодухів 2 65 Суми 1 33 Білопілля 1 30 Куп’янськ 1 17 Вовчанськ 1 10 Польський Львівський Комітет Допомоги Харківський повіт 3 233 Суми 1 72 Товариство допомоги бідним сім’ям поляків, які беруть участь у війні і нужденному польському насе-ленню, постраждалому від війни Харків 6 286 Селище Липова Роща Харківського повіту 1 40 Харків 9 410 Слов’янськ 1 25 Петроградське товариство допомоги нужденному польському населенню, постраждалому від воєнних дій Суми 1 70 Литовське товариство допомоги постраждалим від війни Селище Артемівка Харківського повіту 1 42 Харків 2 99 Харківський єврейський комітет допомоги жертвам війни Харків 4 100 Усього - - 35 1462 ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 102, арк. 5, 11-14, 17,23. Додаток 1.31 Пожертви, зібрані в українських губерніях на користь Тетянинського комітету (станом на 20 квітня 1915 р.) № п/п Губернія Місто Земство Усього (крб.) 1. Волинська 2590,62 26199,10 28780,72 2. Катеринославська 1532,01 8400 9932,01 3. Київська 1360 11000 12360 4. Подільська 5625 12386,64 18010,64 5. Полтавська 800 12300 13100 6. Таврійська 50 50 100 7. Харківська 448 1500 1948 8. Херсонська 4050 2150 6200 9. Чернігівська 1085 3100 4185 Усього 20505,63 77085,74 97591,37 ___________________________ Труды соединенного собрания членов комитета Её Императорского Высочества Ве-ликой Княжны Татьяны Николаевны с местными представителями 3 – 7 мая 1915 года. – С. 302–306. Додаток 1.32 Благодійні збори коштів для біженців у Харківській єпархії (1915 р.) № п/п Повіт Кількість благодій-них округів Сума (крб.) У середньому на один округ (крб.) 1. Богодухівський 2 135,76 67,88 2. Валківський 2 102,09 51,04 3. Вовчанський 3 202,48 67,49 4. Зміївський 3 300,00 100,00 5. Ізюмський 4 297,15 74,29 6. Куп’янський 3 246,37 82,12 7. Лебединський 3 178,70 59,57 8. Охтирський 3 214,38 71,46 9. Старобільський 5 497,71 99,54 10. Сумський 3 226,26 75,42 11. Харківський 4 618,48 154,62 12. м. Харків 3 261,32 87,10 Усього 38 3280,70 86,33 ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 40, оп. 100, спр. 1193, арк. 18–26. Додаток 1.33 Дані про кількість біженців, залучених до сільськогосподарських робіт у Харківській губернії (1916 р.) № п/п Повіт На 25 березня На 25 квітня На 25 травня На 1 липня На 1 серпня На 1 вересня Відмова Ч. Ж. П. Ч. Ж. П. Ч. Ж. П. Ч. Ж. П. Ч. Ж. П. Ч. Ж. П. 1. Богодухівський 6 - - 129 154 174 44 684 509 341 256 475 253 59 208 2. Валківський 242 212 - 227 309 - 242 272 107 357 425 145 307 424 133 322 431 151 9 3. Вовчанський 316 3465 3996 3993 1700 1086 100 200 1055 100 - 4. Зміївський - - - 206 67 30 11 196 89 - 441 186 9 325 92 5 5. Ізюмський - - - 1630 Не подано 1411 500 475 300 700 500 222 6. Куп’янський - - - Не подано 562 971 775 330 197 775 330 194 953 7. Лебединський - - - 16 70 57 12 1 40 20 10 10 23 10 8. Охтирський - - - 528 Не подано 764 100 100 92 85 60 55 - 9. Старобільський 70 161 99 49 16 131 137 57 135 137 57 50 25 20 10. Сумський 58 27 4 550 207 215 135 252 298 193 139 163 70 165 125 75 11. Харківський - - - Не подано Не подано 4600 1199 4348 2229 1098 1058 1144 Усього 935 7221 6450 14777 12422 10192 153 ________________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 122, арк. 14, 19, 36, 50, 69, 95. *Ч. – чоловіки. Ж. – жінки, П. – підлітки. Додаток 1.34 Працевлаштування біженців в окремих волостях Лебединського повіту Харківської губернії (на 1 листопада 1916 р.) Волость Кількість осіб У кого працюють Плата за роботу За чий рахунок харчування Щомісячна Поденна Чоловіки Жінки Олешанська 6 4 На Тростянецькому заводі (2)* 15 крб. 60 коп. Хазяйські Ворожбинська 12 - В Ліфенській економії (1) - 60 коп. Хазяйські В Низовській економії (11) - 50 - 60 коп. Хазяйські Аненська 2 1 Поденно на Супрунівському цукровому заводі 20 крб. 80 коп. 1,1 крб. Хазяйські Василівська 2 - В економії 25 крб. 20 крб. - Хазяйські Великовсторопська 2 - У селянина 60 коп. 75 коп. - Хазяйські Тернівська 5 - Тернівський цукровий завод князя Щербатова 16 крб. 19 крб. 21 крб. 50 коп. Свої (4) 30 коп. Хазяйські (1) - 1 У помісті князя Ливен - 1 кр. Свої 1 - На паровому млині 50 крб. - Своїх Червленська 3 - У селян - 1 крб. Хазяйські Довжицька 1 1 У селян - 40 коп. Хазяйські 1,4 крб. Свої Усього 34 7 ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 106, арк. 17 – 18. *У дужках подано кількість осіб. Додаток 1.35 Дані про діяльність Полтавського Центрального Бюро праці (17 травня – 15 листопада 1916 р.) Місяць Попит на працю Пропозиції праці Послано на роботу Задоволено попит Залишається на 16 листопада Середня що-денна відвіду-ваність бюро праці /осіб Наймачі Місця Місця Робітники Травень 168 332 250 189 188 - - 20 Червень 300 1049 991 660 657 - - 43 Липень 221 1196 923 687 685 - - 40 Серпень 157 285 1075 561 557 - - 44 Вересень 275 1520 1213 894 893 - - 50 Жовтень 234 1986 1506 1284 1292 - - 60 З 1 по 15 листо-пада 106 246 791 336 336 - - 65 Усього 1461 1689* 3150 6641 6754 4611 4608 1237 447 46 ___________________________ Держархів Полтавської обл., ф. 992, оп.1, спр.8, арк.38 *1689 наймачів складають сільські господарства, економії, товариства, заявлені в бюро праці за опитувальними листами. Додаток 2.1 Кількість біженців в українських губерніях (1917 –1918 рр.) № п/п Губернія Літо - осінь 1917 р. Зима 1918 р. Дані МВС Тимчасового уряду (червень) Дані Губернських нарад у справах бі-женців* Дані консультанта української делегації у Бересті-Литовському С. Москалевського Дані Губернсь-ких нарад у спра-вах біженців 1. Волинська 238553 305613 (серпень) 300000 338308 (січень) 2. Катеринославська 234700 241671 (серпень) 220000 220000 3. Київська 59687 59687 65000 65000 4. Подільська 9115 9115 42000 42000 5. Полтавська 48551 56540 32000 56540 (січень) 6. Таврійська 47508 47508 35000 35000 7. Харківська 126915 95774 (без Харкова) 135000 135000 8. Херсонська 46590 24796 (березень) 45000 23881 (січень) 9. Чернігівська 37910 39106 (серпень) 40000 39607 (січень) Усього 849 523 879 810 914 000 955 336 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1,спр. 44, арк. 57; ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 75; ф. 799, оп.1, спр. 12, арк. 2; спр. 13, арк. 3; спр. 6 , арк. 12; спр. 14 , арк. 3; спр. 27 , арк. 30; Курцев А. Количество беженцев в Российских регионах на 1916 – 1917 гг. – С. 130‒133. Додаток 2.2 Етнічний зріз біженців в Україні (червень 1917 – січень 1918 рр.) (вибіркові дані) № п/п Губернія Усього Росіяни (українці) Поляки Литовці Латиші Євреї Інші 1. Волинська 338308 303098 16061 - - 19149 - 2. Катеринославська 241671 152333 44461 7690 4035 18225 14927 3. Полтавська 56540 23905 16534 589 - 15512 - 4. Харківська 95774 64914 17657 407 - 3638 8246 5. Херсонська 23881 13888 3748 - - 5132 11133 6. Чернігівська 39607 15724 20488 876 - 2519 - Усього/ % 795781/100 573862/72 117949/14,8 9562/1,2 4036/0,5 64175/8 34306/4 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 75; ф. 799, оп.1, спр. 12, арк. 2, 12 зв., 13 зв., 14 зв, 15 зв.; спр. 13, арк. 3; спр. 6 , арк. 12; спр. 14 , арк. 3; спр. 27, арк. 30. Додаток 2.3* Кількість польських біженців в Україні (середина 1917 – зима 1918 рр.) Назва губернії перебування Дані Тетянинського Комітету. На 1 січня 1917р. Дані Польського Комісаріату. ІІІ квартал 1917 р. За даними уповноваженого ЦОК в Україні С. Москалевського. Зима 1918 р. 1. Волинська 4408 19334 6500 2. Катеринославська 26876 67966 23980 3. Київська 22170 57421 29864 4. Подільська 1040 6157 3781 5. Полтавська 7848 21893 12627 6. Таврійська 1519 10420 2169 7. Харківська 11578 24734 18902 8. Херсонська 23297 36160 4538 9. Чернігівська 5501 19187 17145 Усього 104237 263322 119 506 ___________________________ Korzeniowski M. Tułaczy los. – S. 32 – 36; ЦДАВОУ, ф. 2592, оп. 1, спр. 40, арк. 57. *Переклад з польської мови. Додаток 2.4 Територіальний розподіл біженців, які перебували на грошовому утриманні біженецьких комітетів Харківської губернії (1917 р.) № п/п Повітовий/міський комітет допомоги біженцям У повітових містах У селах Усього 1. Богодухівський повітовий 411 3127 3538 2. Валківський повітовий 700 2192 2892 3. Вовчанський повітовий 1212 11856 13068 4. Зміївський повітовий 115 4905 5020 5. Чугуївський міський 590 - 590 6. Ізюмський повітовий 481 5261 5742 7. Слов’янський міський 1500 - 1500 8. Куп’янський повітовий 2837 2738 5575 9. Лебединський повітовий 262 439 701 10. Охтирський повітовий - 3200 3200 11. Охтирський міський 954 - 954 12. Старобільський повітовий 62 3038 3100 13. Сумський повітовий 3434 1602 5036 14. Харківський повітовий 5301 16003 21304 Усього 17859 54361 72220 ___________________________ Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21,спр. 155, арк. 33. Додаток 2.5 Віковий зріз біженців у Херсонській губернії (листопад 1917 р.) № п/п Назва комітету, установи Усього Із них До 14 р. 14 - 60 р. Старші 60 р. 1. Херсонська повітова земська управа 5336 2338 2645 353 2. Єлисаветградська повітова земська управа 1242 557 605 80 3. Олександрівська повітова земська управа 1763 822 825 116 4. Ананьїнська повітова земська управа 1277 614 612 51 5. Одеська повітова Земська управа 215 86 120 9 6. Тираспольська повітова земська управа 416 160 230 26 7. Херсонський міський комітет 1080 465 537 78 8. Єлисаветградський міський комітет 2171 1287 830 54 9. Олександрівський міський комітет 125 62 60 3 10. Вознесенський міський комітет 263 103 137 23 11. Херсонський польський комітет 1233 463 672 98 12. Єлисаветградський польський комітет 650 -* - - 13. Гданцевський польський комітет 341 165 162 23 14. Губернське відділення ЦОК 1524 664 789 71 15. Губернський Єврейський комітет 4164 1659 1932 573 16. Херсонський Єврейський комітет 968 341 548 79 17. Єлисаветградський сербський комітет 1113 - - - Усього 23881 9777 10704 1637 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 101. *Дані не подано. Додаток 2.6 Віковий зріз біженців в окремих повітах Полтавської губернії (листопад 1917 р.) № п/п Назва повіту З них Усього в повіті Діти до 14 р. Діти старші 14 р. Дорослі при малих дітях Інваліди, непрацездатні Працездатні Старші 60 р. 1. Гадяцький 801 416 12 174 53 99 47 2. Золотоніський 724 317 366 26 - 34 3. Костянтиноградський 2042 1223 818 72 - 85 4. Переяславський 919 410 482 - - 27 5. Полтавське губернське відділення ПТДЖВ 4172 1396 122 646 216 1529 263 Усього 8658 3762 2620 367 1628 456 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 110, арк. 6, 39, 72, 85, 93, 103‒104. Додаток 2.7 Установи надання допомоги біженцям, які діяли за доби УЦР - УНР (за даними кошторисів губернських нарад у справах біженців) № п\п Губернії, установи, комітети, організації Волинська губернія 1. Губернська нарада з улаштування біженців 2. Комітет Волинської губернської земської управи 3. Волинський губернський комітет ВЗС 4. Житомирський повітовий комітет ВЗС 5. Волинське губернське відділення Всеросійського товариства піклування про біженців 6. Губернське відділення ЦОК 7. Відділення Київської обласної ради ПТДЖВ 8. Комітет Товариства надання допомоги єврейському населенню, яке постраждало від воєнних дій 9. Волинське губернське відділення Всеросійського комітету допомоги постраждалим від воєнних дій Катеринославська губернія 10. Губернська нарада з улаштування біженців 11. Комітет Олександрійської повітової земської управи 12. Комітет Бахмутської повітової земської управи 13. Комітет Верхньодніпровської повітової земської управи 14. Комітет Маріупольської повітової земської управи 15. Комітет Новомосковської повітової земської управи 16. Комітет Павлоградської повітової земської управи 17. Комітет Слов’яносербської повітової земської управи 18. Міський комітет допомоги біженцям Бахмута 19. Міський комітет допомоги біженцям Верхньодніпровська 20. Міський комітет допомоги біженцям Маріуполя 21. Міський комітет допомоги біженцям Луганська 22. Катеринославська нарада національних спілок 23. Руський центральний комітет 24. Губернське відділення ЦОК 25. Відділення ПТДЖВ 26. Литовське товариство 27. Латиське товариство 28. Єврейський комітет 29. Губернське відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 30. Олександрівське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 31. Бахмутське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 32. Верхньодніпровське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 33. Катеринославське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 34. Маріупольське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 35. Новомосковське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 36. Павлоградське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 37. Слов’яносербське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни Київська губернія 38. Губернська нарада з улаштування біженців 39. Комітет Київської губернської земської управи 40. Київське відділення Всеросійського товариства піклування про біженців 41. Комітет Південно-Західного фронту ВСМ 42. Губернське відділення ЦОК 43. Комітет Київської обласної ради ПТДЖВ 44. Українське товариство допомоги жертвам війни 45. Комітет Київського товариства надання допомоги єврейському населенню, яке постраждало від воєнних дій 46. Київський латиський комітет 47. Київське відділення Литовського товариства допомоги потерпілим від війни 48. Губернське відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 49. Галицько-буковинський комітет Подільська губернія 50. Губернська нарада з улаштування біженців 51. Комітет Брацлавської повітової земської управи 52. Комітет Проскурівської повітової земської управи 53. Комітет Кам’янецької повітової земської управи 54. Відділення ВСМ 55. Губернське відділення ЦОК 56. Відділення Київської крайової ради польських товариств 57. Відділення Київського товариства надання допомоги єврейському населенню, яке постраждало від воєнних дій 58. Подільське товариство допомоги українцям-переселенцям Полтавська губернія 59. Полтавська губернська нарада з улаштування біженців 60. Біженецький комітет Зіньківської повітової земської управи 61. Біженецький комітет Пирятинської повітової земської управи 62. Біженецький комітет Прилуцької повітової земської управи 63. Біженецький комітет Кобеляцької повітової земської управи 64. Біженецький комітет Миргородської повітової земської управи 65. Біженецький комітет Роменської повітової земської управи 66. Біженецький комітет Хорольської повітової земської управи 67. Біженецький комітет Лохвицької повітової земської управи 68. Біженецький комітет Полтавської повітової земської управи 69. Біженецький комітет Золотоніська повітової земської управи 70. Біженецький комітет Кременчуцької повітової земської управи 71. Біженецький комітет Лубенської повітової земської управи 72. Біженецький комітет Переяславської повітової земської управи 73. Біженецький комітет Костянтиноградської повітової земської управи 74. Біженецький комітет Гадяцької повітової земської управи 75. Південноросійська земська переселенська організація 76. Полтавський міський комітет надання допомоги біженцям 77. Гадяцьке відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 78. Костянтиноградське відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 79. Кременчуцьке відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 80. Лохвицьке відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 81. Лубенське відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 82. Роменське відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни 83. Хорольське відділення Всеросійського комітету допомоги постраждалим від війни 84. Уповноважений литовського комітету в Ромнах 85. Уповноважений литовського комітету у Полтаві 86. Полтавське відділення Литовського товариства допомоги постраждалим від війни. 87. Роменське відділення ПТДЖВ 88. Полтавське губернське відділення ПТДЖВ 89. Губернське відділення ЦОК 90. Губернське відділення єврейського комітету і повітові відділення Таврійська губернія 91. Біженецький комітет Мелітопольської повітової земської управи 92. Бердянський міський комітет допомоги біженцям 93. Біженецький комітет Бердянської повітової земської управи 94. Бердянське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни Харківська губернія 95. Харківський (об’єднаний) комітет губернської земської управи 96. Біженецький комітет Богодухівської повітової земської управи 97. Біженецький комітет Валківської повітової земської управи 98. Біженецький комітет Вовчанської повітової земської управи 99. Біженецький комітет Зміївської повітової земської управи 100. Біженецький комітет Ізюмської повітової земської управи 101. Біженецький комітет Куп’янської повітової земської управи 102. Біженецький комітет Лебединської повітової земської управи 103. Біженецький комітет Охтирської повітової земської управи 104. Біженецький комітет Старобільської повітової земської управи 105. Біженецький комітет Сумської повітової земської управи 106. Біженецький комітет Харківської повітової земської управи 107. Харківський губернський єврейський комітет 108. Комітет допомоги біженцям Харківського міського громадського управління 109. Міський комітет допомоги біженцям Охтирки 110. Губернський комітет допомоги біженцям ВСМ 111. Харківський міський єврейський комітет 112. Харківський міський польський комітет 113. Губернське відділення ЦОК 114. Відділення Польсько-Львівського комітету 115. Харківське відділення Литовського комітету 116. Харківське відділення Латиського комітету 117. Харківський єпархіальний комітет 118. Лютеранський комітет допомоги біженцям 119. Сумське відділення ПТДЖВ 120. Слов’янське відділення ПТДЖВ 121. Слов’янський міський комітет допомоги біженцям 122. Чугуївський міський комітет допомоги біженцям 123. Комітет допомоги біженцям Валуйської єврейської общини 124. Руська народна рада Прикарпатської Русі 125. Богодухівське відділення Всеросійського товариства опіки біженців 126. Вовчанське повітове відділення Всеросійського комітету допомоги потерпілим від війни Херсонська губернія 127. Губернська нарада з улаштування біженців 128. Біженецький комітет Херсонської повітової земської управи 129. Біженецький комітет Єлисаветградської повітової земської управи 130. Біженецький комітет Олександрівської повітової земської управи 131. Біженецький комітет Ананьїнської повітової земської управи 132. Біженецький комітет Одеської повітової земської управи 133. Біженецький комітет Тираспольської повітової земської управи 134. Херсонський міський комітет 135. Єлисаветградський міський комітет 136. Олександрівський міський комітет 137. Вознесенський міський комітет 138. Херсонський польський комітет 139. Херсонський єврейський комітет 140. Єлисаветградський польський комітет ПТДЖВ 141. Гданцевський польський комітет ПТДЖВ 142. Губернське відділення ЦОК 143. Губернський Єврейський комітет 144. Єлисаветградський сербський комітет 145. Тимчасовий Херсонський комітет допомоги біженцям Царства Польського 146. Миколаївський комітет допомоги біженцям 147. Миколаївське відділення Всеросійського товариства опікування біженців 148. Миколаївське відділення ЦОК 149. Миколаївський Комітет при Римо-католицькому товаристві 150. Миколаївський латиський комітет 151. Миколаївський комітет по збору пожертв для біженців-єреїв 152. Одеський білоруський комітет допомоги біженцям 153. Одеське товариство допомоги єврейському населенню 154. Одеський український комітет допомоги біженцям 155. Одеський латиський комітет допомоги біженцям 156. Одеський литовський комітет 157. Одеське відділення ПТДЖВ 158. Культурно-просвітницьке товариство «Польська шкільна матиця в Одесі» 159. Комітет Одеської міської управи Чернігівська губернія 160. Губернська нарада з улаштування біженців 161. Біженецький комітет Чернігівської повітової земської управи 162. Біженецький комітет Ніжинської повітової земської управи 163. Біженецький комітет Сосницької повітової земської управи 164. Біженецький комітет Конотопської повітової земської управи 165. Біженецький комітет Новозибківської повітової земської управи 166. Біженецький комітет Стародубської повітової земської управи 167. Біженецький комітет Мглинської повітової земської управи 168. Біженецький комітет Суражської повітової земської управи 169. Комітет Чернігівського міського попечительства 170. Комітет Ніжинської міської управи 171. Березинський міський комітет 172. Комітет Стародубської міської управи 173. Комітет Сосницької міської управи 174. Новгород-сіверське повітове відділення Всеросійського комітету надання допомоги біженцям 175. Комітет Київського товариства надання допомоги єврейському населенню, яке постраждало від воєнних дій 176. Відділення Центрального комітету Литовського товариства 177. Відділення Київської обласної ради ПТДЖВ 178. Губернське відділення ЦОК 179. Чернігівське губернське відділення Всеросійського товариства піклування про біженців 180. Комітет Південно-Західного фронту ВСМ ___________________________ ЦДАВО України, ф. 799, оп.1, спр. 6, арк. 3, 12, спр. 12, арк. 3-27; спр. 13, арк. 3; спр. 14, арк. 3-7; спр. 27, арк. 30, 31-32; ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 3- 24; спр. 109, арк. 75; Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 11–19 зв, 23 зв., 33–33 зв. *Колишній Тетянинський комітет Додаток 2.8* Кількість установ з надання допомоги біженцям за доби УЦР – УНР (вибіркові дані) ГНзУБ Комітети земських і міських самоврядувань Етнічні комітети ВКДЖВ* Комітети ВЗС, ВСМ, КПЗФ ВСМ Інші Усього польські литовські латиські єврейські інші 1. Волинська 1 1 2 - - 1 - 1 2 1 9 2. Катеринославська 1 11 2 1 1 1 2 9 - - 28 3. Київська 1 1 2 1 1 1 2 1 1 1 12 4. Подільська 1 3 3 - - - - 1 1 - 9 5. Полтавська 1 16 3 3 - 1 - 7 - 1 32 6. Таврійська - 3 - - - - - 1 - - 4 7. Харківська 1 15 5 1 1 3 1 1 1 3 32 8. Херсонська 1 12 9 1 2 4 3 - - 1 33 9. Чернігівська 1 13 2 1 - 1 - 1 1 1 21 Усього 8 75 28 8 5 12 8 22 6 8 180 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 799, оп.1, спр. 6, арк. 3, 12, спр. 12, арк. 3 - 27; спр. 13, арк. 3; спр. 14, арк. 3 - 7; спр. 27, арк. 30, 31 - 32; ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 3- 24; спр. 109, арк. 75; Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 11 – 19 зв, 23 зв., 33 – 33 зв. *колишній Тетянинський комітет Додаток 2.9 Комітети надання допомоги та етнічний склад біженців у Катеринославській губернії (на 1 серпня 1917 р.) № п/п Назва місцевості та організації Загальна кількість Росіяни Поляки Литовці Латиші Євреї Інші Губернські повітові комітети 1. Олександрійський повітовий комітет 24769 24769 - - - - - 2. Бахмутський повітовий комітет 15650 7417 2040 556 485 443 4909 3. Верхньодніпровський повітовий комітет 17125 16272 197 30 20 26 580 4. Марупольський повітовий комітет 30846 27192 109 39 64 12 3430 5. Новомосковський повітовий комітет 23548 16980 3670 848 240 - 1818 6. Павлоградський повітовий комітет 22199 20494 194 53 53 - 1458 7. Слов’яносербський повітовий комітет 4470 4470 - - - - - На обліку повітових комітетів 160836 138808 16867 1568 840 527 12226 Міські комітети 1. Бахмутський міський комітет 2556 767 - 41 62 - 1686 2. Верхньодніпровськський міський комітет 1158 381 - - - - 777 3. Маріупольський міський комітет 1226 902 - - 86 - 238 4. Луганськський міський комітет 4391 4391 - - - - - 5. Павлоградський міський комітет 660 626 - - 34 - - 6. Новомосковський міський комітет 483 483 - - - - - На обліку міських комітетів 10474 7550 - 41 182 - 701 Етнічні комітети 1. Руський центральний комітет 5975 5975 - - - - - 2. Губернське відділення ЦОК 14381 - 14381 - - - - 3. Відділення ПОДЖВ 23213 - 23213 - - - - 4. Литовське товариство 6081 - - 6081 - - - 5. Латиське товариство 3013 - - - 3013 - - 6. Єврейський комітет 17698 - - - - 17698 - На обліку етнічних комітетів 70361 5974 37594 6081 3013 17698 - Усього 241671 152333 44461 7690 4035 18225 14927 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 799, оп.1, спр. 27, арк. 30. Додаток 2.10 Кошторис утримання губернських нарад у справах біженців, ухвалений КН у СБ на останню чверть 1917 р. № Назва наради Утримання уря-довців Канцелярські витрати Відрядження Екстрена допомога біженцям Утримання завідуючого справами наради Усього (крб.) 1 Полтавська 1575 120 225 300 - 2220 2 Харківська Немає відомостей, але, наприклад, має бути 2500 3 Херсонська 1500 -* - - 900 2400 4 Чернігівська 975 75 - - 900 1915 5 Подільська 960 60 - - 1200 2220 6 Волинська 1725 150 - - 750 2625 7 Київська 1725 150 - - 1050 3000 8 Катеринославська Немає відомостей, але, наприклад, має бути 3000 Разом 19915 9 Одеська міська На цей час існують наради 2000 10 Миколаївська На цей час існують наради 2000 11 Таврійська На цей час існують наради 2200 12 Річицька На цей час існують наради 2000 13 Холмщина На цей час існують наради 2000 Усього 31115 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 4, арк. 2. Даних не подано Додаток 2.11 Кількість польських біженців з Королівства Польського в Україні (1918 р.) (за даними консультанта української делегації у Брест-Литовську С. Москалевського) Назва губернії теперішнього перебування Калишська Келецька Люблінська Ломжинська Петроковська Плоцька Радомська Сувалська Варшавська Усього 1 Харківська 206 253 5291 3028 532 463 1192 688 7249 18902 2 Херсонська 75 214 908 351 266 111 634 266 1713 4538 3 Чернігівська 124 216 5937 5888 254 260 547 277 3642 17145 4 Катеринославська 184 191 4495 2894 431 316 1362 609 13498 23980 5 Київська 250 369 10068 6250 708 736 1772 291 9420 29864 6 Подільська 239 100 656 621 144 85 230 56 1650 3781 7 Полтавська 70 193 3258 1611 765 700 567 338 5125 12627 8 Таврійська 29 3 706 538 19 17 72 65 720 2169 9 Волинська 175 322 2950 871 132 51 280 38 1681 6500 Усього 1352 1861 34269 22052 3251 2739 6656 2628 44698 119 506 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 85, арк. 13. Додаток 2.12 Порівняльні дані норм утримання біженців Першої світової війни (1916 - 1917 рр.) № п/п Назва статті витрат «Керівні положення» 2 березня 1916 р. Ухвала ОН з УБ 6 травня 1917 р. Строки вступу у дію 1. Продовольча допомога 6 крб./ 1 місяць 12 крб./ 1 місяць Липень 2. Квартирне утримання У Петрограді, Москві, Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі 2 крб./ 1 місяць 4 крб./ 1 місяць Жовтень Міста губернського і повітового підпорядку-вання 2 крб./ 1 місяць 3 крб./ 1 місяць «-» Сільська місцевість 1 крб. 20 коп. / 1 місяць 2 крб./1 місяць. «-» 3. Кредит на одяг і взуття 10 крб. /на півріччя 15 крб. /на півріччя Липень 4. Оплата лікування одного стаціонарного хворого Безкоштовно в земських меди-чних закладах 1 крб. 80 коп. за лікування одного стаціонарно хворого Липень ___________________________ Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 1. Законы и распоряжения о беженцах. Выпуск ІІ. – С. 120–125. Додаток 2.13 Підвищення цін на предмети першої необхідності у Полтаві (травень – листопад 1917 р.) № п/п Травень Листопад % Збільшення 1. Хліб чорний цілий 60 коп. 2 крб. 233 2. Фунт білого хліба 15 коп. 24 коп. 60 3. Крупа гречана 20 коп. 55 коп. 175 4. Свинина 65 коп. 1,30 крб. 100 5. Сало свиняче 1,2 крб. 3,20 крб. 166 6. Смалець 1,2 крб. 5 крб. 316 7. Масло коров’яче 2 крб. 7 крб. 250 8. Олія 1 крб. 2,5 крб. 150 9. Фунт сметани 80 коп. 2 крб. 150 10. Молока кварта 40-45 коп. 2 крб. 400 11. Яйця 10 шт. 70 коп. 2, 5 крб 250 12. Чай 2 крб. 16 крб. 700 13. Цукор 20 коп. 1,5 крб. 650 14. Мило 52 коп. 2,5 крб 400 15. Керосин 11 коп. 17 коп. 50 16. Спирт денатурат 1,3 крб. 1,82 крб. 45 17. Сірники 50 коп. 1,2 крб. 130 18. Дрова пуд 80 коп. 2 крб. 150 19. Чоботи 50 крб. 150 – 200 крб. 200-250 20. Черевики 32, 45 крб. 120-150 крб. 300-400 21. Шерстяна тканина 8 крб. 40 крб. 400 22. Сукно 25 - 30 крб. 80 крб. 200 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 110, арк. 160. Додаток 2.14 Порівняльні ціни у Херсонському повіті Херсонської губернії (1914 – 1917 рр.) № п/п Назва До війни 1914 р. (крб.) Серпень 1915 р. Серпень 1916 р. Серпень 1917 р. 1 Кінь «робочий» 66 72 146 397 2 Корова 47 55 154 373 3 Свиня 16 19 43 129 4 М`ясо яловиче 1 ф. 0,12 0,14 0,37 0,68 5 Сало свиняче 1 ф. 0,23 0,25 0,67 1,45 6 Олія 1 ф. 0,14 0,17 0,39 1,31 7 Сіль кухонна 1 ф. 0,01 0,02 0,03 0,35 8 Мило 1 ф. 0,12 0,18 0,54 0,75 9 Сірники 1 дес. 0,10 0,19 0,47 0,54 10 Керосин 1 ф. 0,05 0,06 0,09 0,17 ___________________________ Общий административный и хозяйственный отчет Херсонской земской управы за 1916 г. – Херсон: [Б.и.], 1917. – С. 4–5. Додаток 2.15 Норми утримання біженців, прийняті на засіданні Виконкому Крайової наради у справах біженців 2 грудня 1917 р. № п/п Напрямок Частка біженців, які отримували допомогу На одного біженця Категорії біженців, яким не передбачалася грошова допомога 1. Норми харчування 60 % від загальної кількості зареєстрованих біженців 7 крб. 50 коп. на місяць Біженців, які перебували у притулках різних типів – притулках, гуртожит-ках, інтернатах, навчальних майстернях* 2. Оплата за помешкання 50 % від загальної кількості зареєстрова-них біженців, включаючи тих, що перебувають у притулках різних типів 2 крб. на місяць в селах - 3. Одяг 15 % від загальної кількості зареєстрова-них біженців включаючи тих, що перебу-вають у притулках різних типів 5 крб. на три місяці - 4. Амбулаторна допомога Для усіх зареєстрованих біженців 25 коп. на місяць Немічні біженці, які перебували у притулках 5. Баня і мило Для усіх зареєстрованих біженців 20 коп. на місяць - 6. Притулки Київ 25 крб. на місяць - Решта місцевостей 20 крб. на місяць ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 13 зв. *Діти, які відвідували школи, навчальні майстерні, інші навчальні заклади продовжували отримувати харчову допомогу. Додаток 2.16 Кошторис витрат на допомогу біженцям Харкова у квітні – червні 1917 р. (колишній Тетянинський комітет) № п/п Стаття витрат Передбачено кошторисом Фактично виділено Фактично витрачено Знову затребувано 1. Притулок лютеранський 3150 крб. 2310 крб. 3754,59 крб. 1444,59 крб. 2. Притулок-майстерня 5250 крб. нічого 4042,30 крб. 4042,30 крб. 3. Притулок-розподільник 3960 крб. нічого 3349,71 крб. 3349,71 крб. 4. Дитячі садки (9)* 41250 крб. 13200 крб. 1877,82 крб. 5576,82 крб. 5. Літні дитячі майданчики (травень - червень) 13000 крб. нічого 3336, 99 крб. 3336, 99 крб. 5. Задоволення духовних потреб 30000 крб. нічого 7145,50 крб. 7145,50 крб. 6. Додаткове харчування 30000 крб. нічого 28876,20 крб. 28876,20 крб. 7. Канцелярія дитячої секції 600 крб. нічого 608,96 крб. 608,96 крб. 8. Притулки для пристарілих біженців 13500 крб. нічого 8071,71 крб. 8071,71 крб. Усього 140710 крб. 15510 крб. 77962,78 крб. 62452 крб. ___________________________ Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 251, арк. 1. *Вказано кількість закладів. Додаток 2.17 Типологія закладів соціального захисту дітей-біженців та норми їх утримання (ухвалено ОН з УБ 29 березня 1917 р.) № п/п Назва Тип закладу Статті витрат І Катего-рія ІІ Кате-горія 1. Інтернати Заклади, що знаходилися при середніх навчальних закладах* І. За утримання протягом одного місяця однієї особи, включаючи утримання, приміщення, навчання, навчальні посібники, харчування, одяг, взуття, білизну і медичну допомогу. 45 крб. 40 крб. ІІ. Усе теж саме, але без навчання. 40 крб. 35 крб. 2. Гуртожитки Заклади, які перебували окремо від навчального закладу За утримання протягом одного місяця однієї особи, включаючи утримання, приміщення, харчування, одяг, взуття, білизну і медичну допомогу. 35 крб. 30 крб. 3. Притулки Заклади для дітей шкільного віку, старших за 5 років, подібні до навчальних закладів За утримання протягом одного місяця однієї особи: утримання, навчання, виховна частина, квартира, навчальні і допоміжні посі-бники, харчування, одяг, взуття, білизна і медична допомога. 30 крб. 22 крб. 4. Навчальні майс-терні з гуртожи-тками Для дітей шкільного віку За утримання протягом одного місяця однієї особи: утримання, навчання фаху, плата майстрам і за матеріали для роботи, примі-щення, харчування, одяг, взуття, білизна і медична допомога. 30 крб. 25 крб. 5. Початкові шко-ли Для «приходячих» дітей старших за 5 років** І. За навчання, навчальні посібники і приміщення під школу протягом одного місяця на кожного учня 3 крб. 3 крб. ІІ. Теж саме і «гарячі сніданки». 9 крб. 8 крб. 6. Притулки-«вогнища» Для дітей до 7 років, які не мають зв’язку із батьками За утримання однієї дитини протягом одного місяця: утримання, навчання, виховна частина, квартира, навчальні і допоміжні посі-бники, харчування, одяг, взуття, білизна і медична допомога. 30 крб. 22 крб. 7. Ясла-«вогнища» Для дітей до 7 років, які мають зв’язок із батьками*** За утримання однієї дитини протягом одного місяця, при чому в утримання входить денне перебування дитини, її харчування і медична допомога, але без одягу, взуття і білизни. 10 крб. 8 крб. ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 231, арк. 52 – 52 зв. *Норми чинні лише протягом навчального року **Зазначені суми виділяються лише на оплату навчального процесу. ***Норми прийняті за умов отримання батьками державної грошової допомоги. І категорія – установи у Петрограді, Москві, Одесі, Києві, деяких курортах і районі воєнних дій; ІІ категорія – установи в губернських і повітових містах Додаток 2.18 Школи для польських дітей-біженців, які перебували на утриманні Харківського губернського відділення ЦОК (осінь 1917 р.) № п/п Місцерозташування Повіт Кількість дітей 1. Липова Роща Харківський 90 2. Мерефа Харківський 80 3. Безлюдівка Харківський 40 4. Рашкіна Дача Харківський 50 5. Журавлівка Харківський 60 6. Основа Харківський 160 7. Жихар Харківський 50 8. Люботин Валківський 70 9. Місто Богодухів Богодухівський 80 10. Торстянець Охтирський 35 11. Лебедин Лебединський 15 12. Місто Суми Сумський 50 13. Місто Білопілля Сумський 70 14. Нижня Сироватка Сумський 50 15. Нижня Сироватка Сумський 50 16. Вири Сумський 30 17. Краматорськ Ізюмський 160 18. Лиман Ізюмський 60 19. Піски Ізюмський 50 20. Цареборисів Ізюмський 40 21. Замостя Зміївський 40 22. Осинівка Зміївський 120 23. Місто Куп’янськ Куп’янський 60 24. Куп’янськ-Вузловий Куп’янський 70 25. Вовчанськ Вовчанський 120 26. Мартова Вовчанський 50 Усього 1750 ___________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235, арк. 144. Додаток 2.19 Соціальний захист дітей-біженців у Херсонській губернії (осінь 1917 р.) Назва комітету Напрямки допомоги Кількість дітей Херсонський міський комітет Утримання захистку 20 Навчання у двох школах 60 Дитячий захисток 50 Єлисаветградський міський комітет Помешкання 25 Захисток 120 Навчання в школі 310 Криворізький комітет піклування про біженців Захисток 45 Навчання у школі 34 Оплата за навчання 24 Тимчасовий Херсонський комітет допомоги біженцям Королівства Польського Захисток 30 Навчання в школах з «гарячими сніданками» 227 Губернське відділення ЦОК Херсон Притулок 20 Єлисаветград Захисток із спільним проживанням для дітей від 5 років 45 Олександрія Захисток для «приходячих дітей» 20 Знам’янка Захисток для «приходячих дітей» на зразок початкової школи 50 Голта Захисток для «приходячих дітей» на зразок початкової школи 25 Михайлівка Захисток для «приходячих дітей» на зразок початкової школи 25 Гданцевський польський комітет ПТДЖВ Захисток з гуртожитком 20 Навчання у школах 80 Губернський єврейський комітет Єлисаветград «Вогнище» 103 Єлисаветград «Вогнище» 76 Навчання з «гарячими сніданками» 706 Оплата за науку 12 Херсонський міський єврейський комітет «Вогнище» 55 Оплата за навчання в середній школі 28 Оплата за навчання з «гарячими сніданками» 142 Усього 2352 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 9 – 9 зв.; спр. 109, арк. 9, 12, 22, 25, 27, 135. Додаток 2.20 Список дітей незаможних польських біженців, які відвідували навчальні заклади містечка Кривий Ріг Херсонської губернії № п/п Назва закладу Клас Плата за на-вчання 1917/1918 рр. Плата за вступ Комерційне училище 1. Борковська Анеля підготовчий 160 крб. 2. Купа Вацлав 1 170 крб. 3. Чиж Леон 1 170 крб. 4. Кутило Юліан 1 170 крб. 100 5. Циховська Галина 1 170 крб. 6. Цизмер Сигізмунд 2 190 крб. 7. Циж Леонард 2 190 крб. 8. КутилоАнеля 2 190 крб. 100 9. Войтович Владислав 3 220 10. ЦизмерТадеуш 5 240 11. Циховський Казимир 6 240 12. ЦиховськийТадеуш 8 250 Чоловіча гімназію Головченка 13. ФайферМаріян підготовчий 90 14. Каминський Леон 1 95 15. Войтович Йосип 1 95 16. Цизмер Казимир 1 95 Жіноча гімназія Головченка 17 Ченторицька Юзефа підготовчий 90 18 Файфер Ірена 1 100 19 Цизмер Марія 1 100 20 Войцеховська Ядвіга 4 125 Усього 3150 крб. 200 3350 крб. ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 109, арк. 26. Додаток 2.21 Кількість водного транспорту, необхідна для реевакуації біженців Першої світової війни (весна 1918 р.) № п/п Тип пароплаву та його приналежність Кількість пароплавів Кількість одночас-но перевезених біженців 1. Малого типу 22 5000 2. Буксирні 12 12000 3. Приватні вантажні 2 1200 4. Пароплави акціонерних товариств 17 12000 Усього 53 30200 ___________________________ ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1609, арк. 25. Додаток 2.22 Напрямки та час руху водного транспорту для перевезення біженців Першої світової війни (весна 1918 р.) № п/п Напрям рух Протяжність /верст Час перебу-вання у дорозі 1. Пирогівка ‒ Макошино 200 1 доба 2. Макошино – Київ 300 1,5 доби 3. Київ – Пінськ 590 3,5 доби 4. Катеринослав – Київ 485 3 доби 5. Київ – Жлобин 410 2,5 доби ___________________________ ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1609, арк. 25. зв. Додаток 2.23 Чисельність і тривалість руху шосейними дорогами біженців Першої світової війни (весна 1918 р.) № п/п Напрямок Відстань Кількість осіб Час руху 1. Чернігів ‒ Київ 140 верст 12 – 15 тисяч 2 тижні 2. Київ – Житомир Близько 140 верст До 30 тисяч 3 тижні 3. Житомир – Рівне Близько 150 верст 100 тисяч 3 тижні 4. Рівне ‒ Радивилів 80 верст 50 тисяч 3 тижні 5. Рівне – Луцьк 60 верст Близько 200 тисяч -* ___________________________ ЦДІАК України, ф. 715, оп. 1, спр. 1609, арк. 8 зв. * Дані не подано. Додаток 2.24 Пункти допомоги на шляхах руху біженців Першої світової війни (весна 1918 р.) Назва Кількість На підставі медико-харчової підкомісії На підставі «Пояснювальної записки до проекту закону про реевакуацію біженців» Пункти харчу-вання На залізницях і водних шляхах 1 тис. осіб кожен 35 35 На ґрунтових шляхах на 1 тис. осіб кожен 15 15 На ґрунтових шляхах на 2 тис. осіб кожен 22 22 На залізницях і водних пунктах на 2 тис. осіб на день кожен 6 6 На залізницях і водних шляхах 2,5 тис. осіб кожен 5 5 На ґрунтових шляхах на 2,5 тис. осіб на день кожен 5 5 Склади-пекарні на водних шляхах 10 10 Медико-санітарні пункти Епідемічні пункти на 50 осіб 30 30 Медико-санітарні пункти на 15 осіб 60 60 Лікарські пункти на пароплавах 14 14 Фельдшерські пункти у потягах 5 70 Ветеринарно-лікарські пункти 8 8 Ветеринарно-фельдшерські пункти - 5 Лазні на 100 осіб 6 21 Рухомі дезінфікуючі лазні на залізницях на 50 осіб 1 1 Інші пункти забезпе-чення потреб біженців Чоботарські майстерні на 1 тис. пар взуття на місяць 5 5 Асенізаційні обози - 8 Ковальсько-шорні майстерні - 5 Кухні 60 60 Хлібопекарні 60 60 Бараки 250 250 Криниці з помпами 50 50 Ретиради (вбиральні) найпростішого типу 65 65 Навіси для стаєнь та для харчування біженців 55 55 Усього 767 865 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 6–6 зв. Додаток 2.25 Асигнування з Державної скарбниці УНР на реалізацію плану реевакуації біженців Першої світової війни (весна 1918 р.) Назва інституції Кількість Одноразово на влаштування Щомісячно Разом на все Разом щомісячно Разом потрібно на 1 місяць Потрібно всього (крб.) Пункти харчування На 1 тис. осіб на залізницях і вод-них шляхах 35 27000 38000 945000 1347500 2.292.500 6.335.000 На ґрунтових шляхах на 2 тис. осіб кожен 15 27000 113.500 405.000 1.702.500 2.107.500 7.215.000 На ґрунтових шляхах на 2 тис. осіб кожен 22 10.582.000 На залізницях і водних пунктах 6 48000 69026 48800 414156 702156 1.944.624 На 2,5 тис. осіб на дорогах і вод-них шляхах 5 59000 85800 295000 429000 724000 2.011.900 Пункти харчування на ґрунтових шляхах 5 590 332300 295000 1661500 1.956.500 - Склади-пекарні на водних шляхах 10 10258 54446 102580 544460 647040 2.280.420 Медико-санітарні пункти Епідемічні пункти на 50 осіб 30 35000 17938 1050000 538140 1588140 3.202.560 Медико-санітарні пункти на 15 осіб 60 10194 4882 611640 292920 904560 1.783.320 Лікарські пункти на пароплавах 14 1000 1674 14000 23436 37436 107.744 Фельдшерські пункти у потягах 70 965 1204 67550 84280 151830 404.670 Ветеринарно-лікарські пункти 8 1500 2050 12000 16400 28400 77.600 Ветеринарно-фельдшерські пунк-ти 5 1500 1650 7500 8250 15750 40.500 Лазні на 100 осіб 15 11076 35533 166125 532995 699120 2.298.105 Рухомі дезінфікуючі лазні на за-лізницях на 50 осіб 1 8682 20497 8682 20497 29179 90.670 Лазні на 100 осіб 6 50000 - 300000 - 30000 300.000 Інші пункти забезпечення потреб біженців Чоботарські майстерні на 1 тис. пар на місяць 5 2440 7237 12200 36185 48385 156.940 Асенізаційні обози 8 8000 4401 6400 35208 99208 204.932 Ковальсько-шорні майстерні 5 2200 12730 11000 63650 74650 265.600 Кухні 60 3500 - 210000 - 210000 210.000 Хлібопекарні 60 3500 - 210000 - 210000 210.000 Бараки 250 4000 - 65000 - 65000 65.000 Криниці з помпами 50 1300 - 65000 - 65000 65.000 Ретиради 65 700 - 65000 - 45500 45.000 Навіси для стаєнь 20 3000 - 60000 - 60000 60.000 Навіси для харчування біженців 35 700 - 245000 - 245000 245.000 Усього 865 - - 7 546 777 12 535 857 20 082 634 57 690 205 Крім того, на центральний при біженецькому департаменті раху-нок 1,5% із щомісячних видатків - 17366 20000 173166 200000 217366 817000 На оплату за перевезення біжен-ців водними шляхами - - - 1550000 - 1550000 1550000 Усього - - - 9 114 143 12 735 857 21 850 000 60 057 205 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 6–6 зв. Додаток 3.1 Структура та функції біженецького департаменту Міністерства внутрішніх справ Української Держави (травень 1918 р.) Назва відділів Функції департаменту і відділів № телефону департаменту Керівник Піклування біженців. Допомога повернутися на рідні міста, допомога грошова, матеріальна, юридична і сані-тарно-медична, винагорода за завдані збитки та майно, втрачене у війні. 55-04 Директор департаменту Старицький Юрій Михайлович 1) Загальний відділ Бухгалтерія, персональний склад, а також справи, які не торкаються інших відділів. – Барвінський Микола (Микита) Григорович 2) Біженецький відділ Допомога біженцям грішми, одягом, помешканням, притулки дитячі й освіта на місцях. – – 3) Реевакуаційний відділ Реевакуація біженців та допомога в дорозі харчуванням і ліками. – Мікулін Павло Миколайович 4) Ліквідаційно-позичковий (позичково-бухгалтерський) Допомога у відбудові зруйнованих будинків біженців і винагорода за всякі шкоди, які пов’язані з війною і по-зики особам, які потерпіли від внутрішьої і зовнішньої війни. – – ___________________________ ЦДАВО України, ф.1216, оп. 3, спр. 4, арк. 66. Додаток 3.2 Список урядовців біженецького департаменту МВС Української Держави (травень 1918 р.) № п/п Посада Прізвище, ім'я, по-батькові Час вступу на посаду Наказ про призначення на посаду 1. Директор департаменту Старицький Юрій Михайлович 19/XII 1917 р. Не вказано 2. Помічник директора Гаспар’ян Врамшпу Арутюнович 27/ХІ 1917 р. 7/ХІІ 1917 р. № 51 3. Уповноважені Кустовський Вадим Петрович 1/ІV 1918 р. 30/ІІІ 1918 р. № 188 4. Васильчук Антон Климович 25/ІІІ 1918 р. Не вказано 5. Старовойтенко-Блинов Василь Степанович 10/ІV 1918 р. 19/IV 1918 р. № 261 6. Менжинський Іван Феофанович 1/V 1918 Не вказано 7. Завідуючі відділами Барвинський Микита Григорович 15/ІІІ 1918 р. 23/ІІІ 1918 р. № 168 8. Мікулін Павло Миколайович 1/ІІІ 1918 р. 20/ІІІ 1918 р. № 163 9. Діловоди Левицький Карпо Олександрович 12/І 1918 р. 16/І 1918 р. № 142 10. Матіюк Антон Васильович Не вказано Не вказано 11. Тимошенко Ольга Гнатовна 4/ХІ 1917 р. 4/ХІ 1917 р. № 49 12. Гендрихов Олексій Федорович 1/V 1918 р. Не вказано 13. Помічники діловодів Грицак Евген Михайлович 13/ІХ 1917 р. Не вказано 14. Квятковський Іван Олександрович 17/І 1918 р. 14/І 1918 р. № 142 15. Помічники бухгалтерів Міняйловський Архип Семенович 15/ІІІ 1918 р. ІІІ 1918 р.№ 168 16. Романенко Петро Наумович 25/ІV 1918 р. 1/V 1918 р. 17. Урядовці 1 класу Мокроус Варвара Гнатовна 1/ХІІ 1917 р. 30/ХІ 1917 р. № 44 18. Заяць Іван Пилипович 4/IV 1918 р. 13/IV 1918 р. № 241 19. Вітерова Марія Олександрівна 17/ IV 1918 р. Не вказано 20. Урядовці 2 класу Маліончук Петро Никифорович 7/ІІІ 1918 р. 20/ІІІ 1918 р. № 164 21. Добржанська Людмила Володимирівна 17/І 1918 р. 18/IV 1918 р. № 257 22. Концевич Леонід Ларіонович 15/ІІІ 1918 р. 23/ІІІ 1918 р. № 168 23. Здун Ілля Васильович 1/V 1918 р. 1/V 1918 р. 24. Шульга Надія Іванівна 25/ІV 1918 р. Не вказано 25. Урядовці 3 класу Левицька Ірина Антоновна 18/І 1918 р. 16/І 1918 р. № 142 26. Арандаренко Олексій Олексійович 23/IV 1918 р. Не вказано 27. Машиністки Захарченко Марія Івановна 1/ХІ 1917 р. 1/ХІ 1917 р. № 12 28. Слобовська Ванда Ричардовна 15/ІІІ 1918 р. 23/ІІІ 1918 р. № 168 29. Майкова Кіра Миколаївна 10/IV 1918 р. 13/IV 1918 р. № 208 30. Кур’єри Братах Павло Антонович 9/І 1918 р. 8/IV 1918 р. № 208 31. Давиденко Павло Якимович Не вказано 8/IV 1918 р. № 208 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 1, спр. 14, арк. 1‒2 зв. Додаток 3.3 Структура і штати біженецького департаменту МВС Української Держави (серпень 1918 р.) ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 129, арк. 4; ф. 1793, оп. 1, спр. 238, арк. 51. Додаток 3.4 Заробітна плата службовців біженецького департаменту МВС Української Держави (травень – серпень 1918 р.) Назва посади Розмір окладу травень серпень річний щомісяця річний щомісяця Директор Департаменту 10800 900 15000 1250 Віце-директор 9000 750 12000 1000 Уповноважений 7200 600 9600 800 Юрисконсульт - - 10800 900 Перекладач німецької мови - - 6600 550 Журналіст - - 5400 450 Екзекутор - - 5400 450 Начальник відділу 7200 600 10000 833 Діловод 5400 450 6600 550 Помічник діловода 4500 375 5400 450 Старший статистик - - 7200 600 Статистик - - 6600 550 Старший бухгалтер - - 9000 750 Бухгалтер - - 7200 600 Помічник бухгалтера 4500 375 - - Старший рахівник - - 5400 450 Рахівник - - 4800 400 Канцелярський чиновник І розряду - - 4200 350 ІІ розряду - - 3600 300 ІІІ розряду - - 3000 250 Урядовець І класу 3600 300 - - Урядовець ІІ класу 3000 250 - - Урядовець ІІІ класу 2400 200 - - Практикант - - 1800 150 Машиністка 3000 250 Кур’єр 1800 150 ___________________________ ЦДАВО України, ф.1216, оп. 1, спр. 14, арк. 2 – 2 зв.; оп. 3, спр. 129, арк. 4 – 4 зв. Додаток 3.5 Структура і штати біженецького департаменту МВС Української Держави (жовтень 1918 р.) ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 4, арк. 56‒56 зв. Додаток 3.6 Список губернських старост та отаманів Української Держави (квітень – грудень 1918 р.) Адміністративна одиниця Прізвище, ім'я, по-батькові Дата призначення Губернії Волинська Андро Дмитро Федорович 4 травня Катеринославська Черніков Іван Іванович 4 травня Київська Чарторижський Іван Львович 9 травня Андріанов Павло Маркович 30 серпня Федоренко Василь Тимофійович 19 листопада Андріанов Павло Маркович 30 листопада Подільська Кисельов Сергій Іванович 13 травня Полтавська Іваненко Сергій Сергійович 4 травня Величко Сергій Володимирович 18 листопада Яновський Дмитро Гаврилович 20 листопада Харківська Заліський Петро Іванович 4 травня Турчанінов Леонід Миколайович 17 липня Шидловський Сергій Олексійович 23 жовтня Херсонська Піщевич Семен Григорович 9 травня Холмська Скоропис-Йолтуховський Олександр Філаретович 8 червня Чернігівська Савицький Микола Петрович 13 травня Висоцький Микола Васильович 9 липня Округи Поліська Патон Петро Оскарович 30 серпня Таврійська Десницький Олександр Васильович 20 червня Отаманства Київський міський отаман Хануков О.П. 13 травня Маршалк Карл Петрович 19 жовтня Миколаївський міський отаман Де-Бонді Едуард Леопольдович 13 серпня Одеський міський отаман Мустафін Володимир Андрійович 27 травня ___________________________ Харченко Т.О. Становлення місцевих органів виконавчої влади та самоврядування в Українській державі (квітень – грудень 1918 р.). – С. 270‒285; Підлісний Д.В. Формування системи місцевих органів державної адміністрації та самоврядування Харківської губернії за часів гетьманату П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 року). – С. 219‒220. Додаток 3.7 Список консулів Української Держави Місце перебування Прізвище та ім’я Дата призначення Генеральні консули /посада 5 класу/ 1. Москва Кривцов Олександр 5. 07. 1918 р. 2. Петроград Веселовський Сергій 5. 07. 1918 р. Консульські агентства 1 розряду /посада 6 класу/ 1. Мінськ Квасницький Анатоль 30. 05. 1918 р. 2. П’ятигорськ Боржинський Федір 20. 09. 1918 р. 3. Гельсінфорс Сливенко Петро 4. 07. 1918 р. 4. Самара Багрій Олександр 5. 07. 1918 р. 5. Ново-Черкаськ Мищенко Володимир 16. 08. 1918 р. 6. Тифліс Кулінський Олексій 20. 07. 1918 р. 7. Батум Засядько Євген 4. 07. 1918 р. 8. Омськ Адамович 18. 07. 1918 р. 9. Ташкент Лось-Коліндзян Іван 11. 07. 1918 р. 10. Ново-Ніколаєвськ Суховерський Йосип 27. 08. 1918 р. Консульські агентства 2 розряду /посада 7 класу/ 1. Рига Бендеровський Никифор 1. 10. 1918 р. 2. Казань Бочило Пилип 5. 07. 1918 р. 3. Царицин Перепичай Петро 4. 07. 1918 р. 4. Саратов Яковлів Іван 5. 07. 1918 р. 5. Орша Пожар Олекса 25. 08. 1918 р. 6. Пенза Богданівський Федір 20. 05. 1918 р. ___________________________ ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 44. Додаток 3.8 Відомість про видачі платні урядовцям Ковельської репрезентатури* Міждержавної Комісії у справах повернення біженців (липень 1918 р.) № п/п Кому видано Сума / крб. 1. Репрезентанту Павлу Климентійовичу Васильчуку 600 2. Сергію Леонідовичу Романовському 450 3. Осипу Івановичу Левко 450 4. Василю Миколайовичу Кухшо 300 5. Івану Владиславовичу Саткевичу 300 6. Володимиру Петровичу Туревичу 300 7. Олександрі Василівні Шамборант (перекладачка) 300 8. Представнику Репрезентантури в Голобах Михайлу Івановичу Тарнавському (з 7 липня по 31 серпня) 280 9 Виконувачці обов’язків кур’єра репрезентатури Ритві Баруховні Каншор 150 10 Виконувачці обов’язків кур’єра репрезентатури Хаі Іосековні Сендзерлинт 120 Усього 3250 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 75, арк. 1. *Представництво. Додаток 3.9 Асигнування коштів з Державної скарбниці на допомогу біженцям за доби Гетьманату (липень 1918 р.) № п/п Назва адміністративної одиниці Сума / крб. 1. Волинська губернія 7 078 859 2. Катеринославська губернія 6 860 971 3. Київська губернія 3 101 021 4. Подільська губернія 857 337 5. Полтавська губернія 1 717 024 6. Харківська губернія 4 695 770 7. Херсонська губернія 629 482 8. Чернігівська губернія 1 364 168 9. Мелітопольська округа 768 170 10. Пінська округа 666 262 11. Мелітопольський, Бердянський, Дніпровський повіти 274 504 12. Миколаївське отаманство 183 662 13. Одеське отаманство 933 337 Усього 29 136 364 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 3‒24 зв. Додаток 3.10 Державне фінансування етнічних комітетів допомоги біженцям за доби Гетьманату (липень 1918 р.) № п/п Назва адміністративної одиниці Етнічні комітети Єврейські Латиські Литовські Польські Інші Губернії 1 Волинська 578018 - - 522444 - 2 Катеринославська 539630 76690 256539 1454724 - 3 Київська 333510 42536 28631 1649394 - 4 Подільська 129736 - - 196037 - 5 Полтавська - - 25830 491645 - 6 Харківська 407782 - 25279 407910 - 7 Херсонська 98595 - - - 874301 8 Чернігівська 231693 - 29953 693228 - Повіти 1 Мелітопольський Бердянський Дніпровський 274504 - - - -4 Отаманства 1 Миколаїв 7903 3208 - 66225 - 2 Одеса 266035 22311 25765 322540 2493002 461863 Усього / крб. 2849406 144457 391997 5804147 382916 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 4, арк. 56‒56 зв. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 3‒24 зв. 1 Сербський комітет допомоги біженцям 2 Білоруський комітет допомоги біженцям 3 Український комітет допомоги біженцям Усього – 9190295 крб. в рахунок погашення заборгованості за І чверть 1918 р. Додаток 3.11 Кошторис витрат з Державної скарбниці на соціальний захист іноземних біженців в Одесі (літо 1918 р.) Статті видатків (крб.) Назви комітетів На харчування На оплату за житло На одяг На амбулаторну допомогу На стаціонарне лі-кування На притулки На баню і мило На школи з гарячи-ми сніданками На дитячі садки/ дитячі притулки На інтернат гурто-житок для учнів се-редньої школи На плату за науку/ на притулки з на-вчанням дітей На духовні потреби На адміністративні видатки Усього 1 Білоруський комітет допомоги біженцям 107932 23910 12780 2120 10800 24000 7668 2925 900 28650 8750 25556 16309 249300 2 Товариство допомоги єврейському населен-ню, потерпілому від війни 114975 25620 12825 2135 5400 23332 7704 16605 5850 25755 5500 2568 17766 266035 3 Український комітет допомоги біженцям 19387 4275 2250 375 4050 -1 1350 1500 /8100 - 250 450 4199 46186 4 Латиський комітет 9697 2148 1090 181 1350 1830 654 1350 - 1515 2502 218 2028 22311 5 Литовський комітет 7987 1740 980 161 1890 - 588 1800 - 3030 /4050 196 2343 25765 6 Відділення ПТДЖВ 106584 23436 13220 2204 13500 36000 7932 - - - - 2643 14386 219905 7 Товариство «Польська шкільна матиця в Оде-сі» На професійну школу ‒ 720 На початкову школу – 13590 - 43515 18000 11000 /6480 - 9330 102635 Усього / крб. 932137 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24, арк. 21 - 21 зв. 1 Дані не вказано. 2 Оплата за навчання дітей убогих біженців. Додаток 3.12 Система органів допомоги біженцям в Українській Державі (квітень - грудень 1918 р.) МВС Української Держави: Біженецький департамент Уповноважені біженецького депар-таменту Губернські наради у справах біжен-ців Міністерство народного здоров’я та державного опікування Української Держави: Санітарний департамент БІЖЕНЦІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Іноземні місії в Українській Державі: Німецька залізнична комісія Австро-Угорська комісія Польська перевізна комісія Міністерство закордон-них справ Української Держави: Консули в Росії та на Кав-казі Додаток 3.13 Поширення епідемій в Українській Державі Описание: Описание: Описание: LUBA2jpeg Додаток 3.14 Державне фінансування дитячих притулків Українського товариств допомоги жертвам війни (1918 р.) № п/п Дата асигну-вання Адресат Сума /крб. 1. 14 травня В. Старицька 25 000 2. 20 червня З.В. Мірна, 50 000 3. 17 липня В. Старицька 50 000 4. 25 липня УТДЖВ 100 000 5. 23 серпня УТДЖВ 10 000 6. 7 вересня УТДЖВ 100 000 7. 28 жовтня В.С. Старовойтенко-Блинов 100 000 8. 20 листопада В.С. Старовойтенко-Блинов 18 000 9. 7 грудня В.С. Старовойтенко-Блинов 76 363 Усього 529 363 ___________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 8 зв., 18 зв., 20 зв., 25, 33, 36, 50, 56, 60. Додаток 3.15 Кількість біженців у Волинській губернії (на 1 серпня 1918 р.) Назва повіту Кількість біженців 1. Житомирський 28614 2. Дубненський 36000 3. Ізяславський Даних немає 4. Кременецький 10945 5. Луцький 47825 6. Новоград-Волинський 40847 7. Овруцький 14119 8. Острозький 14434 9. Рівненський 23817 10. Старокостянтинівський Даних немає 11. Місто Здолбунів Даних немає Усього 216 601 ___________________________ Держархів Житомирської області, ф. Р - 1644, оп. 1, спр. 19, арк. 19. Додаток 3.16 Зразок Пильного наказу – проїзного документу для біженців в часи Української Держави Описание: IMG_7714 ________________________ ЦДАВО України, ф. 1793, оп. 1, спр. 239, арк. 8. Додаток 3.17 Протяжність українських приватних залізниць (на 1 травня 1918 р.) № п/п Назва доріг Протяжність ліній (верст) Експлуатовані На стадії будівництва На стадії проектування 1. Лівобережна (Московсько-Київсько-Воронізька залізниця) 1448 1060 1820 2. Подільська 700 - 280 3. Токмаківська 123 240 424 4. Північно-Донецька 862 - 753 5. Бессарабська 322 98 640 6. Одеське Товариство під’їзних шляхів 348 - 1270 7. Кримська - 114 190 8. Товариство залізничних шляхів 29 505 376 9. Південно-Східна (відтинок Харків – Купянськ – Лиски) 346 - - 10. Чорноморська - 176 260 11. Новозибківський під’їзний шлях 120 - - 12. Білгород-Сумська 139 - - 13. Стародубський під’їзний путь - - - Усього 4769 2193 6013 ________________________ Держархів Херсонської області, ф. 296, оп. 1, спр. 86, арк. 1. Додаток 3.18 Схема організації планомірних перевезень біженців залізницями Української Держави Губернія Залізниці Вузлові станції Кількість потягів Частота проходжень Катеринославська Запорізька Знам’янка 3 За 1 тиждень Київ 1 За 2 тижні Слобідська Знам’янка 2 За 1 тиждень Знам’янка 1 За 1 місяць Полтавська Лівобережна Київ 1 За 2 тижні Слобідська Ворожба 1 Те ж Запорізька Знам’янка 3 За 1 тиждень Київ 1 За 2 тижні Харківська Слобідська Знам’янка 2 За 1 тиждень Ворожба 2 Те ж Лівобережна – 3 За 1 тиждень Кореневе 3 Те ж Херсонська Запорізька Знам’янка 1 За 1 місяць Слобідська 1 Те ж Чернігівська Лівобережна Київ, Бахмач – – З території Північного Дону Слобідська Знам’янка 1 За 2 тижні Поліська 1 Те ж ________________________ Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 243, арк. 30. Додаток 3.19 Реевакуація біженців в Українській Державі (квітень – грудень 1918 р.) Описание: Описание: Описание: Karta.JPG Додаток 3.20 Список співробітників пункту харчування при станції Дарниця (листопад 1918 р.) № п/п Прізвище, ім’я, по-батькові Посада Сімейний стан Річна Платня /крб. Сума збільшеної виплати 1. Калита Сава Єрмилович Завідувач пунктом Дружина: Серафима, донька Зоя – 2 місяці 4440 185 2. Затилков Тихон Миколайович Помічник завідувача Дружина: Пелагея 3240 94.50 3. Демідюк Володимир Семенович Рахівник Дружина: Параскева, діти: Костянтин – 3 р., Людмила – 3 р. 4440 185 4. Юр’єв Василь Іванович Комірник Самотній 4440 111 5. Надієнко Олександр Сергійович Реєстратор Самотній 3240 94.50 6. Голубчик Семен Кузьмич Вартовий Самотній 1800 60 7. Пасічник Яків Іванович Вартовий Дружина: Пелагея, донька Анна – 13 р. 1800 90 8 Борисюк Василь Адамович Робітник на кухні Дружина: Хведора, діти: Дем’ян – 10, Анися – 7 р. 1920 90 9. Кириченко Єгор Борисович Пекар Самотній 2520 73, 50 10. Красников Ілля Васильович Помічник пекаря Самотній 1920 64 11. Марченко Никандр Акиндинович Помічник пекаря Самотній 1920 64 12. Золотарьов Єгор Максимович Помічник пекаря Дружина: Варвара, син: Іван – 9 р. 1920 96 13. Соколюк Семен Іванович Помічник пекаря Дружина: Устина, діти: Антон – 4 р., Авдотья – 1 р. 1920 96 14. Горун Андрій Леонович Конюх Самотній 1920 64 15. Герасимчук Анна Моісеєвна Посудомийка Самотня 1320 44 16. Жаровська Мар’яна Максимівна Посудомийка Самотня 1320 44 ________________________ ЦДАВО України, ф.1216, оп. 3, спр. 52, арк. 376 – 376 зв. Додаток 3.21 Кошторис витрат на утримання «рухомих лікарсько-доглядаючих пунктів» на станціях Орша та Коренево (липень 1918 р.) № п/п Посада Кількість осіб Плата кож-ному за мі-сяць /крб. Плата в цьому мі-сяці /крб. Примітки 1. Старший лікар 1 700 700 Сестри-жалібниці, крім жалування отримують і харчуван-ня, як для хворих ста-ршин у випадок, коли харчування неможливо, отримують по 5 крб. на добу. 2. Молодший лі-кар 1 600 600 3. Лікарський по-мічник 1 350 350 4. Сестри-жалібниці 4 125 500 5. Завгосп 1 500 500 6. Санітар 15 75 1125 7. Кухар 1 100 100 Усього 4250 3875 ________________________ ЦДАВО України, ф.1035, оп. 1, спр. 61, арк. 13. Додаток 3.22 Ціни на основні продукти харчування у місті Рівному (квітень - червень 1918 р.) Продукти Квітень Травень Червень Хліб чорний (1 пуд) 18 - 20 крб. 44 крб. 50 крб. Хліб білий (1 пуд) 36 крб. - 80 крб. Цукор (1 пуд) 24 крб. 37, 28 крб. 72 крб. Масло (1 фунт) 5 крб. 7 крб. 9, 50 - 10 крб. Молоко (1 кварта) 1, 2 крб. 1 крб. 1, 20 крб. Сало (1 фунт) 4, 5 крб. 5, 5 крб. 8, 5 крб. М’ясо (1 пуд) 50 крб. 56 крб. 71 крб. Яйця (1сотня) 15 крб. 22 крб. 28 крб. Дріжжі (1 фунт) 10 крб. 16 крб. 20 крб. Лід (1 пуд) 3 крб. 4 крб. 6 крб. Свічки (1 фунт) 6 крб. 10 крб. 13 крб. Овес (1 пуд) 16 крб. 20 крб. 40 – 42 крб. Висівки (1 пуд) 9 крб. 24 крб. 32 крб. Солома (1 пуд) 4 крб. 7 крб. 10 крб. Картопля (1 пуд) 5, 5 крб. 8 крб. 16 крб. ________________________ ЦДІАК України, ф. 719, оп. 1, спр. 627, арк. 21. Додаток 3.23 Кількісний склад біженців, які хотіли повернутися в Україну із Саратовської губернії Радянської Росії (1918 р.) Місце постійного проживання Місце тимчасового проживання Кількість сімей Кількість осіб Кількість дітей Кобринський пов. Ґродненської губернії Місто Балаков 12 45 16 Село Клюкович Брестського повіту Ґродненсь-кої губернії Село Приставнове Саратовського повіту –1 14 4 Полтавська, Чернігівська і Харківська губернії – 5 24 15 Холмська губернія Село Норки Камишинського повіту 78 334 149 Холмська губернія – 10 40 17 Сувалська, Холмська, Ґродненська, Волинська, Радомська, Віленська, Плоцька, Вітебська, Ва-ршавська губернії Місто Хвалинськ Саратовської губернії 73 283 126 Волинська губернія Місто Петровськ Петровського повіту Саратовської губернії 1125 882 – Холмська губернія 1115 – Ґродненська губернія 1789 – Сувалська губернія 389 – Українські губернії 155 – Холмська губернія Новоузенський повіт 33 419 35 - 21 96 35 Село Мордов Камишинського повіту 59 269 106 Волинська губернія – 10 54 22 Село Логіновка Новоузенського повіту 13 67 27 Слобода Орловський Гай Новоузенсько повіту – 800 – Усього 1481 7315 552 ________________________ ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1, спр. 10, арк. 62; спр. 12, арк. 2 - 4, 6 - 13, 16 - 19, 22 - 23, 37 - 40, 42 - 48, 49 - 49 зв., 63 - 63 зв., 96. 1Дані не подано. Додаток 3.24 Асигнування коштів з Державної скарбниці Гетьманату на потреби біженців (квітень – грудень 1918 р.) Отримувачі коштів На які потреби виділено кошти Сума /крб. Губернські наради з улаш-тування біженців Волинська На проживання біженців 1011577 Катеринославська 455701 Київська 1703337 Подільська 309189 Полтавська 420000 Харківська 1036980 Херсонська 46678 Чернігівська 847977 Волинська На реевакуацію біженців 2200000 Губернським старостам та отаманам Волинська На влаштування пунктів харчування 200000 На покращення умов життя населення прифронтових повітів 600000 Чернігівська На проживання біженців 100000 Холмська округа На допомогу по реевакуації біженців 100000 Отаману м. Одеси На реевакуацію та харчування біженців 100000 Отаману м. Одеси На проживання біженців 145000 На утримання Польського та Українського комітетів біженців 127000 Отаману м. Миколаєва На реевакуацію біженців 5000 На проживання біженців 68020 Повітовим старостам Гомельський повіт Чернігівської губ. На влаштування пунктів харчування 150000 На утримання пунктів харчування 100018 На проживання біженців 200000 Бердянський повіт Катеринославсь-кої губ. На утримання притулків для дітей біженців 25000 Товариствам і комітетам Українське товариство допомоги же-ртвам війни На утримання притулків для дітей біженців 529363 На потреби пункту харчування у Києві 25000 Полтавське відділення ЦОК На проживання біженців 3605 Представникам та консулам Уповноваженим біженецького депар-таменту та урядовцям МВС На проживання біженців 208080 На утримання пунктів харчування і таборів для біженців 1092317 916685 На реевакуацію біженців 1045015 На допомогу біженцям за кордоном 10000 Витрати на відрядження урядовцям біженецького департаменту 800 Представнику білоруського комітету біженців На проживання біженців-білорусів 5000 Українському консулу в Саратові На реевакуацію українських біженців 25000 Українському консулу в Москві На реевакуацію українських біженців 10000 Українським консулам на Південно-му Кавказі На реевакуацію українських біженців 10000 Українському консулу в Казані На проживання біженців 25000 Усього 13 856 542 ________________________ ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 11, арк. 13 - 64. Додаток 3.25 Кількісний склад біженців Першої світової війни в Україні (на 1920 р.) № п/п Місцеперебування З Латвії З Литви З Естонії З Польщі З Поділля та Волині З інших губерній Усього 1. Харків 9717 12310 347 - 4213 - 26587 2. Одеса 291 2873 165 724 3991 - 8044 3. Херсон 514 178 72 432 - 1017 2213 4. Миколаїв 3850 1554 420 - - - 5824 5. Київ 1343 683 400 - - 2086 4512 6. Катеринослав 2790 3002 1759 - - 210 7761 7. Кременчук 1020 4010 - 352 35 - 5417 8. Полтава 6648 26460 1964 9136 4110 8384 56702 9. Чернігів 1068 2100 - - - 3168 6336 10. Луганськ 2906 13685 9 661 922 1457 19640 11. Бахмач 3043 (без зазначення звідки прибули під часеавкуації) Усього 30147 66855 5136 11305 13271 16322 146079 ________________________ ЦДАВО України, ф. 336, оп. 1, спр. 285, арк. 211. Описание: G:\IMG_0020.JPG Описание: G:\IMG_0001.JPG СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ Архівні джерела І. Центральний державний історичний архів, м. Київ (ЦДІА України) Ф. 321 Розшуковий пункт при Полтавському губернському жандармському управлінні. оп. 1 спр. 236. Ф. 344 Вознесенське відділення Одеського жандармського поліцейського управління залізниці. оп. 1, спр. 3. Ф. 692 Київський округ шляхів сполучень. оп. 63 (195), спр. 106. ф. 707 Управління попечительства Київського навчального округу. оп. 258, спр. 9. оп. 311, спр. 1. Ф. 719 Управління голову повноваженого Російського товариства Червоного хреста при ар-міях Південно-Західного фронту. оп. 1, спр. 627. Ф. 919 Полтавське відділення Комітету для надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій. оп. 1, спр. 1. Ф. 1680 Канцелярія Харківського інспектора у справах друку. оп. 1, спр. 357. Ф. 2052 Микола Федорович Сумцов. оп. 1, спр. 47. Ф. 715 Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського земського союзу. оп. 1 спр. 1567, 1609, 1612, 1621, 1743, 1748, 3071, 3343. ІІ. Центральний державний архів вищих органів влади та управління, м. Київ (ЦДАВО України) Ф. 336 Українське головне управління з евакуації населення (Украголовевак). оп. 1, спр. 285. Ф. 799 Міністерство внутрішніх справ Української Народної Республіки. оп. 1, спр. 6, 12, 27. 28, Ф. 1035 Міністерство народного здоров’я і опікування Української Держави. оп. 1, спр. 2, 22, 61, 92. Ф. 1064 Рада міністрів Української Держави. оп. 1, спр. 187. Ф. 1074 Міністерство військових справ Української Держави. оп. 1, спр. 11 б. Ф. 1105 Український центральний Галицько-буковинський комітет допомоги жертвам війни. оп. 1, спр. 14, 20, 23 Ф. 1115 Українська Центральна Рада. оп. 1, спр. 1, 4, 24, 28. Ф. 1216 Міністерство внутрішніх справ Української Держави. оп. 1, спр. 4, 9, 14, 274. оп. 3, спр. 2, 4, 11, 24, 32, 33, 37, 38, 42, 44, 46, 48, 52, 54, 75, 90, 102, 103, 109, 129. Ф. 1235 Уповноважений представник Генерального консульства Української Держави у Мо-скві по Тамбовській губернії. оп. 1, спр. 1, 2, 16, 165. Ф. 1793 Подільський губернський староста. оп. 1, спр. 237, 238, 239, 240. Ф. 2187 Українське генеральне консульство Української Держави у Петрограді (РСФРР) оп. 1, спр. 6, 17, Ф. 2199 Міністерство фінансів Української Держави. оп. 3, спр. 3. Ф. 2200 Міністерство шляхів Української Держави. оп. 1, спр. 224. Ф. 2201 Міністерство освіти Української Держави. оп. 1, спр. 65. Ф. 2221 Віце-консул Української Держави у Саратові. оп. 1 спр. 1, 10, 11, 12. Ф. 2222 Пензенська губернська українська рада (РСФРР). оп. 1, спр. 18, 19. Ф. 2223 Віце-консульство Української Держави у місті Пензі (РСФРР). оп. 1, спр. 2. Ф. 2225 Міністерство у польських справах Української Держави. оп. 1, спр. 21. Ф. 2241 Комісар у справах України при Тимчасовому уряді у Петрограді. оп. 1, спр. 8. Ф. 2537 Міністерство шляхів сполучення Української Народної Республіки. оп. 1, спр. 27. Ф. 2592 Народне міністерство закордонних справ Української Народної Республіки. оп. 1, спр. 40, 44, 85. Ф. 2607 Делегація Української Держави у справі мирних переговорів з Росією Київ. оп. 1, спр. 17, 18, 21. оп. 2, спр. 1. Ф. 2608 Імператорське і королівське представництво Австро-Угорщини в Україні. оп. 1, спр. 17. Ф. 3512 Посольства Української Держави та Української Народної Республіки у Фінляндії (об’єднаний фонд). оп. 2, спр. 2, 9. Ф. 3766 Міністерство закордонних справ Української Держави. оп. 1 спр. 68, 87, 136. 141, 157, 191, 192. ІІІ. Державний архів Автономної Республіки Крим, м. Сімферополь Ф. 63 Сімферопольська міська управа. оп. 1 спр. 1163. Ф. 149 Сімферопольський міський комітет допомоги біженцям Сімферопольської міської управи Таврійської губернії. оп. 1, спр. 1. Ф. Р.- 999 Канцелярія Міністерства внутрішніх справ Кримського Крайового уряду. оп. 1, спр. 1, 42, 87. ІV. Державний архів Дніпропетровської області Ф. 463 Дніпровський завод Південно-Руського металургійного товариства. оп. 1, спр. 21. V. Державний архів Житомирської області Ф. Р.-405 Житомирська міська виконавча рада об’єднаних громадських організацій Житомира. оп. 1, спр. 8. Ф. Р.-1644 Фонд Волинського губернського старости. оп. 1, спр. 19. Ф. Р.-2399 Волинський губернський комісар Генерального секретаріату України. оп. 1, спр. 1. VІ. Державний архів Одеської області Ф. 16 Одеська міська управа. оп. 92, спр. 122. VІІ. Державний архів Полтавської області Ф. 83 Канцелярія Полтавського цивільного губернатора. оп. 1, спр. 143. Ф. 612 Лохвицька повітова земська управа. оп. 1, спр. 15. Ф. 992 Полтавське відділення Всеросійського комітету по наданню допомоги біженцям вій-ни. оп. 1, спр. 1, 3, 4, 7, 8, 9, 24, 26. Ф. 1069 Кременчуцька повітова земська управа. оп. 1, спр. 2, 3. Ф. Р-3465 Відділ управління Пирятинського повітового виконавчого комітету рад робітни-чих, селянських та червоноармійських депутатів. оп. 2, спр. 10. VІІІ. Державний архів Харківської області Ф. 4 Харківське губернське правління. оп. 184, спр. 391. Ф. 18 Відділ улаштування біженців Харківського губернського присутствія. оп. 21, спр. 1, 3, 6, 10, 11, 13, 16, 20, 21, 22, 23, 30, 33, 36, 41, 42, 46, 54, 63, 69, 88, 102, 104, 106, 110, 111, 112, 114, 119, 120, 122, 143, 151, 153, 157, 177, 192, 201, 216, 225, 229, 230, 231, 234, 235, 237, 239, 240, 241, 242, 243, 251. Ф. 29 Харківське губернське у справах товариств та спілок присутствіє. оп. 1, спр. 16, 667, 683, 693, 700, 704, 714, 807. Ф. 40 Харківська духовна консисторія. оп. 100, спр. 1198. Ф. 45 Харківська міська управа. оп. 10, спр. 22, 190, 3537. Ф. 317 Харківське губернське відділення Всеросійського комітету по наданню допомоги по-страждалим від воєнних дій (княжни Тетяни Миколаївни). оп. 1, спр. 2. Ф. 720 Благочинний 1-го округу Богодухівського повіту Харківської губернії. оп. 1, спр. 67, 69. Ф. 965 Канцелярія курата Харківської римо-католицької церкви. оп. 1, спр. 25. ІХ. Державний архів Херсонської області Ф. 193 Бериславське вище початкове училище. оп. 1, спр. 20. Ф. 296 Управління з будівництва залізниці Джанкой – Херсон. оп. 1, спр. 86. Періодичні видання 1914 − 1918 рр. Бюллетень Комитета Юго-Западного фронта. – Киев. – Июль – август 1916 г., апрель – ок-тябрь 1917 г. Ведомости Одесского градоначальства. – Одесса. – Март – ноябрь 1916 г. Вера и разум. − Харьков. – Сентябрь 1915 г. Вестник Европы. Санкт-Петербург – Декабрь 1915 г. Вільне слово. – Золотоноша. – Червень – серпень 1918 р. Вісник Одеси. – Одеса. − Червень 1918 р. Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – Травень (май). – № 6. Волинська газета. – Житомир. – Вересень 1918 р. Волинська народна газета. – Житомир. – Жовтень 1918 р. Волчанский земский листок. – Волчанск. – Августь – сентябрь 1915 г., январь – апрель 1916 г. Волынь. − Житомир. – Февраль – ноябрь 1917 г., май – июль 1918 г. Горнозаводское дело. – Харьков. – Сентябрь 1915 г. Громадянин. – Житомир. − Грудень 1917 р. Державний Вісник. – Київ. – Травень – вересень 1918 р. Друг народа. – Харьков. – Май 1918 г. Ежемесячник Харьковского Губернского Отделения Комитета ЕЕ Императорского Высоче-ства Великой Княжны Татьяны Николаевны. – Харьков. − Июль 1916 г. Екатеринославская земская газета. − Екатеринослав. – Июль – ноябрь 1915 г. Жизнь Волыни. Житомир. – Январь – апрель 1916 г. Земская мысль. Проскуров. – Февраль – июль 1915 г. Известия Александрийского уездного земства. Александрия. – Сентябрь – октябрь 1915 г. Известия Всероссийского Союза Городов. Москва. – Январь – 1915 г., январь – июнь 1916 г. Известия Главного комитета Всероссийского земского союза помощи больным и раненым воинам. – Москва. − Октябрь – декабрь 1915 г., январь – октябрь 1916 г. Известия Киевского округа путей сообщений. – Киев. – Сентябрь 1915 г. Известия Киевской городской думы. – Киев. – Ноябрь 1915 г. Известия Комитета Ее Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны. – Петроград. − Август 1916 г. Известия Харьковской городской думы. − Харьков. – Ноябрь 1914 г. Известия Херсонского уездного земства. − Херсон. – Август – ноябрь 1915 г., январь – апрель 1916 г. Київська земська газета. – Київ. – Жовтень. – 1917 р. Лохвицкое слово. – Лохвица. – Май 1915 г., июнь 1916 г. Лохвицьке слово. – Лохвиця. – Червень 1918 р. Лубенський голос. – Лубни. – Липень 1918 р. Маленькие одесские новости. – Одесса. – Апрель – июль 1917 г. Мариупольская жизнь. – Мариуполь. – Январь 1917 г. Народна воля. – Київ. − Вересень 1917 р. Народная жизнь. – Екатеринослав. − Ноябрь 1917 г. Наша жизнь. – Екатеринослав. – Июль. 1918 г. Нежинец. − Нежин. – Июль – декабрь 1915 г. Нова Рада. – Київ. – Липень 1918 р. Новая Жизнь. – Симферополь. – Август 1917 г. Одесская почта. – Одесса. – Январь 1916 г. Одесские новости. – Одесса. – Ноябрь − декабрь 1916 г., июнь – июль 1918 г. Одесский листок. – Одесса. – Май – октябрь 1915 г. Подолия. – Камянец-Подольский. – Декабрь 1914 г. Полтавские епархиальные ведомости. – Октябрь – ноябрь 1915 г., январь – апрель 1916 г., сентябрь 1917 г. Полтавский день. – Полтава. – Июль − Сентябрь 1916 г. Полтавський день. – Полтава. – Червень – липень 1918 р. Понедельник. – Житомир. ‒ Июль 1918 г. Приднепровский голос. – Кременчуг. – Октябрь 1918 г. Приднепровский край. − Екатеринослав. – Октябрь – декабрь 1915 г., март – апрель 1917 г. Приднепровский край. Вечерний выпуск. − Екатеринослав. – Октябрь 1915 г. Придніпровський край. – Катеринослав. – Травень – вересень 1918 р. Приложение к Известиям Херсонского уездного земства. – Херсон. – Апрель 1917 г. Прилуцкий голос. – Прилуки. – Январь 1916 г. Робітнича газета. – Київ. − Червень – серпень 1918 р. Родной край. – Херсон. − Январь – август 1917 г. Русский голос. ‒ Киев. – Июль 1918 г. Слово. – Катеринослав. ‒ Травень 1918 р. Сумской вестник. – Сумы. − Июнь – август 1916 г. Утро. – Харьков. − Январь 1916 г., ноябрь 1918 г. Харьковские ведомости. – Харьков. − Июль – октябрь 1916 г. Черниговская земская газета. – Чернигов. – Январь 1917 г. Черниговское слово. – Чернигов. – Ноябрь 1915 г. Югобеженец. – Бердычев. – Ноябрь 1915 г. Юго-Западный край. – Винница. – Июль – декабрь 1915 г. Южная мысль. – Одесса. − Июнь 1917 г. Южная Россия. – Николаев. – Март 1915 г. Южное слово. – Ялта. – Август 1915 г., февраль 1917 г. Южный край. – Харьков. – Ноябрь – декабрь 1915 г. Опубліковані документи, збірники Денежный отчет Купянской уездной земской управы за 1915 год. – Купянск : Тип. «Печат-ный труд», 1916. – 469 с. Доклады Старобельской уездной земской управы по отделу народного здравия и очередному уездному земскому собранию сессии 1915 года. – Старобельськ : Тип. М. Т. Дедусенко, 1915. – 65 с. Журнал заседаний Екатеринославского губернского земского собрания очередной сессии 1915 г. (С 15 по 23 января 1916 года). – Екатеринослав : Тип. губ. земства, 1916. – 1220 с. Журнал очередного Валковского уездного земского собрания сессии 1915 г. : 27 - 30 октября. – Валки : Тип. Ф. В. Савченко, 1916. – 239 с. Журнал Чрезвычайного Екатеринославского Губернского Земского Собрания 27 июля 1916 года. С приложениями. – Екатеринослав: Тип. губ. земства, 1916. – 149 с. Журналы Глуховского уездного земского собрания 1915 года. – Глухов : Электро-тип. А. И. Дворкина, 1916. – 230 с. Журналы заседаний Херсонского губернского собрания очередной сессии 1916 г. Доклады управы и комиссий. Журналы собрания. – Херсон: Типо-литогр. Ольховикова и Ходушина, 1917. – 444 с. Журналы заседания Черниговского губернского Земского Собрания 50-й очередной сессии 1914 г., состоявшейся 20 февраля – 3 марта 1915 г. (С приложениями). – Чернигов : Тип. губ. земства, 1915. – 1212 с. Журналы Харьковского Губернского Земского Собрания чрезвычайной сессии 1915 г. (23 сентября 1915 г.). – Х. : Печатня С. П. Яковлева, 1915. – 39 с. Законы и распоряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.). Вып. II. – М. : Городская тип., 1916. – 147 с. Календарь-справочник городского деятеля на 1916 год. Издание журналов «Городское дело» и «Земское дело». / Сост. Б. Веселовский. – М. : «Народное право», 1916. – 448 с. Киевское губернское земство. Журналы и протоколы комиссий Губернского земского собра-ния очередной сессии 1915 г. (30 января – 4 февраля 1916 г.). – К. : Тип. Императорского ун-та Св. Владимира, 1916. – 163 с. Левин С. М. Важнейшие законы, указы и распоряжения военного времени / С. М. Левин. – Пг. : Изд. юридического книжного магазина, 1916. – 512 с. Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 марта 1916 г.). Вып. 2. Об-ластные и городские комитеты. – М. : Городская тип., 1916. – 89 с. Личный состав учреждений Всероссийского союза городов (на 1 февраля 1916 г.). Вып. 1. Главный комитет. – М. : Городская тип., 1916. – 44 с. МИРНИЙ ДОГОВІР між Українською Народною Республікою з одної і Німеччиною, Авст-ро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони. – К. : Друк. В. К. Лубновського, Фундуклеївська, 1918. – 20 с. Общий административный и хозяйственный отчет Херсонской земской управы за 1916 г. – Херсон : [Б.и.], 1917. – 252 с. Ознаменование дня рождения ЕЕ Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Ни-колаевны Августейшей Почетной Председательницы Комитета 29 мая 1916 г. – Пг. : Госуд. тип., 1916. – 42 с. Отчет о деятельности Харьковского Прикарпатского комитета за 1915й год. – Х. : Епархи-альная тип., Каплуновская ул. № 2, 1916. – 28 с. Отчет по Львовскому градоначальству (с 21 августа 1914 года по день эвакуации Львова – 7-е июня 1915 года) // Отчет временного военного генерал губернатора Галиции. – Львов : [Б. и.], 1915. – 26 с. Отчет Центрального Еврейского Комитета помощи жертвам войны с начала деятельности (август 1914 года) по 30-е июня 1917 года. − Пг. : [Б. и.], 1918. – 109 с. Протоколы заседаний экстренного 190, 191, 192 Общих съездов представителей русских же-лезных дорог. Петроград 18, 30 ноября, 1 – 3 декабря 1915 г. – Пг. : Печатня П.О. Яблонско-го, 1916. – 147 с. Собрание указаний и распоряжений правительства, издаваемое при Правительствующем Се-нате, 1915. – Том Первый. Второе полугодие. – Пг., 1915. – № 242. – 1 сентября 1915 г. – Пг. : Сенатская тип., 1915. – С. 1908 – 2604. Список учреждений Комитета Юго-Западного фронта ВЗС на 1-е сентября 1916 г. – К. : Тип. А. И. Гросмана, 1916. – 114 с. Справочная книга «Весь Харьков» на 1916 год. Издание Е.С. Элькина. – Х. : Типогр. «Печат-ник», Рыбная, 28, 1916. – 290 с. Труды соединенного собрания членов комитета Её Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны с местными представителями 3 – 7 мая 1915 года. – Пг. : Гос-уд. тип., 1915. – 348 с. Труды Харьковского Областного Съезда Всероссийского Союза Городов по вопросу об уст-ройству и эвакуации беженцев. Харьков, 29, 30 ноября 1 декабря 1915 г. – Х. : Тип. «Печат-ник», Рыбная ул., 28, 1916. – 190 с. Устав Общества вспомоществования бедным семействам Поляков, участвующих в войне, и бедствующему Польскому населению, пострадавшему от военных действий. – Пг. : Типо-литография «Евг. Тиле прием.», Лифляндская 6, 1914. – 7 с. Устав общества для оказания помощи еврейскому населению, пострадавшему от военных действий. – К. : Тип. Я. В. Ельника, Фундуклеевская, 16, 1915. – 15 с. Сучасні видання документів Гай-Нижник П. П. Український Державний банк: історія становлення. Документи і матеріали (1917 – 1918 рр.) / П. П. Гай-Нижник. – К. : [Б. в.], 2007. – 340 с. Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні. Документи і матеріали. (1914 – 1918) / Л. М. Жванко. – Х. : ХНАМГ, 2009. – 360 с. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів / За заг. ред. А. П. Коцур, Н. В. Терес. – Київ – Чернівці : Книги ХХІ, 2008. – 1100 с. Совет Министров Российской империи в годы Первой мировой войны. Бумаги А. Н. Яхонто-ва. (Записки заседаний и переписка). – СПб. : Дм. Буланин, 1999. – 560 с. Східне Поділля в добу Української Центральної Ради та Гетьманату П.Скоропадського (бе-резень 1917 − грудень 1918 рр.) : Зб. док. та матеріалів / Упоряд. К. Завальнюк, Т. Стецюк. – Вінниця : О. Власюк, 2008. – 208 с. Українська Центральна Рада : документи і матеріали: У 2 т. / упоряд. В. Ф. Верстюк [та ін.]; відп. ред. В. А. Смолій [та ін.] / НАН України, Ін-т історії України. – К. : Наук. думка, 1996 – 1997. (Пам'ятки історії України. Сер. V. Джерела новітньої історії). Т. 2: Грудень 1917 р. – квітень 1918 р. – 1997. – 422 с. Спогади та щоденники Галаган Микола. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.) : Документально-художнє виданя / М. Га-лаган. – [Передмова Т. Осташко, В. Соловйова]. – К.: Темпора, 2005. – 656 с. Гурко В. И. Война и революция в России. Мемуары командующего Западным фронтом. 1914 – 1917 / В. И. Гурко; [пер. с англ. М. Г. Барышникова]. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – 399 с. Ґуммерус Г. Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства у Києві / Г. Ґумме-рус; [пер. з фін., коментарі та передмова Й. Ремі, В. Пилипенка]. – К. : Видав.-поліграфіч. центр «Київський університет», 2004. – 188 с. Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки): Науково-популярне видання / Д. І. Дорошенко. – К. : Темпора, 2007. – 632 с. Курлов П. Г. Гибель императорской России / П. Г. Курлов. – М. : Современник, 1992. – 255 с. Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. Первая мировая война в записках германского полководца. 1914 – 1918 / Э. Людендорф. – М. : ЗАО Центрполиграф, 2007. – 351 с. Несвіцький О. О. Полтава у дні революції та в період смути 1917 – 1922 рр. Щоденник / О. О. Несвіцький – Полтава : Крайове об’єднання «Просвіта», 1995. – 278 с. Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. – К. : Філадельфія: НАН України та ін., 1995. – 493 с. Стебницький П. Вибрані твори / П. Стебницький [Упорядкування та вступна стаття І. Старо-войтенко]. – К. : Темпора, 2009. – 632 с. Стороженко Микола. З мого життя / М. Стороженко. – [Упорядкування та вступна стаття В. Ульяновський]. – К. : «Либідь», 2005. – 430 с. Чернин О. В дни мировой войны. Мемуары министра иностранных дел Австро-Венгрии / О. Чернин. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. – 521 с. Чикаленко Євген. Щоденник (1907 - 1917): у 2-х т. / Євген Чикаленко. – К. : Темпора, 2004. Т. 1. – 2004. – 428 с. Монографії та статті Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги / Б. Андрусишин. – К. : Федерація проф-спілок, 1995. – 191 с. Анфимов А. М. Российская деревня в годы Первой мировой войны (1914 – февраль 1917 г.) / А. М. Анфимов. – М. : Изд-во социально-экономической литературы, 1962. – 384 с. Асташов А. Б. Политическая пропаганда на нейтральные страны в годы Первой мировой войны: организация, средства, методы / А. Б. Асташов // Европейское измерение политиче-ской истории. Европейское сравнительно-историческое исследование. – М. : ИВИ РАН, 2002. – С. 101–123. Баберовскі Йорґ. Червоний терор. Історія сталінізму / Й. Баберовскі. – К. : К.І.С., 2007. – 248 с. Баженова К. Е. Деятельность организаций Всероссийского земского союза и Всероссийско-го союза городов Пермской губернии по оказанию помощи беженцам в годы Первой миро-вой войны / К. Е. Баженова // Вестник Челябинского государственного университета. – 2011. – № 12 (227). – Вып. 45. – С. 21–27. (Серия «История»). Бартеле Т. Латышские беженцы в России в годы гражданской войны / Т. Бартеле, В. Шалда // Отечественная история. – 2000. – № 1. – С. 18–31. Безугла О. Взаємини керівництва ВЗС та правлячих кіл Росії: до постановки проблеми / О. Безугла // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. – Чернігів, 2004. – Вип. 27. – С. 82–89. (Серія «Історичні науки»). Беккер Ж.-Ж. Первая мировая война / Ж.-Ж. Беккер. – М. : Астрель, 2006. – 160 с. Бич-Лубенський К. М. Микола Віталієвич Лисенко / К. М. Бич-Лубенський // Харьковский исторический альманах. – Х. : «Райдер», 2002. – С. 31–38. Білоус Л. В. Депортації єврейського населення на території Російської імперії під час Першої світової війни / Л. В. Білоус // УІЖ. – 2011. – № 2. – С. 65–79. Ващенко А. Губернське присутствіє у системі управління Російської імперії кінця ХІХ – по-чатку ХХ ст. / А. Ващенко // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. – Чернігів, 2004. – Вип. 27. – С. 56–61. (Серія «Історичні науки»). Вербер Кессі. Керовані вороги / К. Вебер // Український тиждень. – 2011. – № 21 (186). – 27 травня – 2 червня. – С. 40–41. Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави. 1917 – 1923 роки / Д. В. Вєдєнєєв, Д. В. Будков. – К. : К. І. С, 2006. – 296 с. Война и общество в XX веке : в 3 кн. [под ред. В. А. Золотарева, А. О. Чубарьяна]. – М. : Наука, 2008. Кн. 1 : Война и общество накануне и в период Первой мировой войны – 2008. – 610 с. Волковинський В. М. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни / В. М. Волковинський // УІЖ. – 2004. − № 4. – С. 38–56. Ганелин Р. Ш. От И. Л. Горемыкина к Б. В. Штюрмеру: верховная власть и Совет Министров (сентябрь 1915 – январь 1916 г.) / Р. Ш. Ганелин, М. Ф. Флоринский // Россия и Первая миро-вая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. ‒ С. 38–48. Гатрелл П. Беженцы в России в период Первой мировой войны / П. Гатрелл // Исторические записки: статьи. – М. : Наука, 2004. – Т. 4 (122). – С. 46 –72. Гетрелл П. Беженцы и проблема пола в России во время Первой мировой войны / П. Гетрелл // Россия и Первая мировая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. – С. 129–146. Гошуляк І. Проблема територіальної соборності України в період діяльності Центральної Ради (до кінця 1917 р.) / І. Гошуляк // Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття: міжнарод. наук.-теорет. конф., 20-21 лист. 2007 р. та наук. дослідж. – К., 2008. – С. 130–212. Дацків І. Дипломатичні орієнтири Української Центральної Ради на Антанту: досягнення і втрати / І. Дацків // Київська старовина. – 2008. – № 6. – С. 38–48. Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів, 1917 – 1923 рр. / І. Б. Дацків. – Тернопіль : Астон, 2009. – 519 с. Дейвіс Норман. Європа: Історія / Н. Дейвіс; [пер. з англ. П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. – 1463 с. Джумига Є. Ю. Умови життя дітей в Одесі під час Першої світової війни (липень 1914 − лю-тий 1917 рр.): соціально-економічний аспект / Є. Ю. Джумига // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип. ХIХ. – С. 369–379. Довбня В. А. Органи внутрішніх справ УНР часів Української Центральної Ради: ор-ганізаційно-правові засади діяльності / В. А. Довбня, Є. С. Дурнов, О. М. Калюк. – Дніпро-петровськ: ІМА-прес, 2008. – 144 с. Донік О. М. Громадська благодійність в Україні в роки Першої світової війни / О. М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип. ІХ. – С. 61–86. Донік О. М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню в Україні у роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) / О. М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2002. – Вип. ІV. – С. 155–182. Дорник Вольфрам. Політика Австро-Угорщини щодо України в роки Першої світової війни / В. Дорник // Перша світова війна та проблеми державотворення в Центральній та Східній Європі (до 90-річчя закінчення Першої світової війни) : матеріали міжнарод. наук. конф., 29-30 жовт. 2008 р. – Чернівці, 2009. – С. 6–22. Драма российской истории: большевики и революция / О. В. Волобуев, [и др.]; под общ. ред. А. Н. Яковлева. – М.: Новый хронограф, 2002. – 449 с. Думова Н. Г. Кадетская партия в период первой мировой войны и Февральской революции / Н. Г. Думова. – М. : Наука, 1988. – 248 с. Жванко Л. Біженці Першої світової війни на Полтавщині (1915 − 1916 роках) / Л. Жванко // П’ята Полтавська наук. конф. з істор. краєзнавства: матеріали доп. і повідом., 3 - 4 груд. 2003 р. – Полтава, 2003. – С. 113–118. Жванко Л. Деякі аспекти дослідження проблеми біженства Першої світової війни на початку Української революції / Л. Жванко // Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса. НАН України: зб. наук. пр. – К., 2009. – Вип. 43. – С. 56–66. Жванко Л. Джерело до історії політики Української Центральної Ради щодо біженців Першої світової війни / Л. Жванко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2007. − Вип. 2. – С. 94–102. Жванко Л. Джерело з історії вивчення проблеми біженства Першої світової війни в Російсь-кій імперії («Керівні положення по влаштуванню біженців») / Л. Жванко // Київська старо-вина. – 2006. – № 6. – С. 113–123. Жванко Л. До проблеми задоволення релігійних потреб біженців католиків у Російській ім-перії (1914 – 1918 рр.) / Л. Жванко // Studia Polonijne. – Lublin : Towarzystwo naukowe KUL Katolicki uniwersytet Lubelski Jana Pawła II, 2009. – Tom 30. – S. 137–147. Жванко Л. До проблеми репатріації іноземних біженців з територій колишньої Російської імперії (1918 – 1925 рр.) / Л. Жванко // Київська старовина. – 2011. − № 2. – С. 81 – 97 Жванко Л. Допомога духовенства Полтавщини біженцям Першої світової війни / Л. Жванко // Історія релігій в Україні: праці ХІІІ-ї міжнарод. наук. конф. 20 – 22 трав. 2003 р. – Кн. І. − [Ред. кол. В. Гаюк, Я. Дашкевич, Л. Моравська]. – Львів : Логос, 2003. – С. 233–238. Жванко Л. Іноземні біженці Першої світової війни в Україні / Л. Жванко //Київська старови-на. – 2005. – № 3. – С. 77–93. Жванко Л. Перша світова війна і проблеми польських біженців в Україні (1914 – 1918 рр.) / Л. Жванко // Res Historica. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2010. – Tom 30. – S. 79–108. Жванко Л. Підготовка до реевакуації біженців «Великої війни» за гетьманства П. Скоропадсь-кого (квітень – грудень 1918 р.) / Л. Жванко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти : зб. статей / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2005. – Вип. 29 : Зразок вірного служіння Ба-тьківщині... : збірник наук. праць на пошану П. Т. Тронька. – С. 306 – 317. Жванко Л. Польські біженці Першої світової війни в Харкові / Л. Жванко // Формування іс-торичної пам’яті: Польща і Україна: матеріали між народ. наук.-практ. конф., 12 трав. 2007 р. – Х., 2008. – С. 18–33. Жванко Л. Правове регулювання соціального захисту біженців Першої світової війни в Ро-сійській імперії. (1914 – 1915 рр.) / Л. Жванко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2008. – Вип. ХІV. – С. 233–246. Жванко Л. Проблеми реевакуації польських біженців за доби Української Народної Респуб-ліки та Гетьманату Павла Скоропадського (1917 – 1918 рр) / Л. Жванко // Polska dyplomacja na Wschodzie w XX początkach XXI wieku. Praca zbiorowa pod redakcją H. Strońskiego i G. Seroczyńskiego. – Olsztyn – Charków, 2010. – S. 51–68. Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.) / Л. Жванко. – Х.: Прапор, 2007. – 224 c. Жванко Л. Становлення системи органів допомоги біженцям на українських землях (1914 - 1915 pp.) / Л. Жванко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. зб. ст. / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2004. – Вип. 27. – С. 364–375. Жванко Л. Українська Центральна Рада і біженці Першої світової війни / Л. Жванко // Київська старовина. – 2009. – № 4. – С. 46–64. Жванко Л. М. Ґенеза нормативно-правової бази біженства у роки Першої світової війни : український вимір / Л. М. Жванко // Науковий вісник Ужгородського університету. – Ужго-род, 2009. – Вип. 23. – С. 5–17. (Серія: Історія) Жванко Л.М. Діяльність Харківського губернського відділення Тетянинського комітету / Л. М. Жванко // Історичний журнал. – 2005. – № 4. – С. 104–109. Жванко Л. М. Духовенство Харківщини та організація допомоги біженцям // Історія релігій в Україні: наук. щорічник. – В 2-х кн. – Кн. 1. – Львів : Логос, 2005. – С. 243–249. Жванко Л. М. З історії перебування біженців Першої світової війни в Катеринославській губ. (1915 р.) / Л. М. Жванко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. пр. / [Ред. кол. : С. І. Світленко (відп. ред.) та ін.]. – Дніпротетровськ, 2006. – Вип. 4. – С. 218–224. Жванко Л. М. Проблема переміщених осіб Великої війни: прибуття німців-колоністів до Харкова (січень – березень 1915 р.) / Л. М. Жванко // Вопросы германской истории: сб. науч. тр. / [отв. ред. С. И. Бобылева]. – Днепропетровск, 2007. – С. 149–155. Жванко Л. М. Роль духовенства у проведенні благодійних зборів на користь біженців Першої світової війни / Л. М. Жванко // Історія релігій в Україні: наук. щорічник. – В 2-х кн. – Кн. 1. – Львів : Логос, 2005. – С. 262–269. Жванко Л. М. Румунські біженці Першої світової війни на Полтавщині / Л. М. Жванко // Ар-хіви і документальна спадщина Полтави: минуле, сучасне, перспективи. 1903 – 2003: наук.-практич. конф. / редкол. Г. П. Білоус [та ін.]. – Полтава, 2003. – С. 208–215. Жванко Л. М. Харківська губернія у роки Першої світової війни: становлення системи ор-ганів допомоги біженцям / Л. М. Жванко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. зб. ст. / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2006. – Вип. 33. – С. 341–361. Жванко Л. Н. Проблема оказания духовно-религиозной помощи беженцам Первой мировой войны (на примере украинских губерний) / Л. Н. Жванко, А. А. Нестуля // Первая мировая война. Взгляд спустя столетие: материалы междунар. науч.-практич. конф. «Первая мировая война и современный мир», 26 - 27 мая 2010 г. – М., 2011. – С. 314–328. Жур М. Організація і діяльність польських товариств в Харкові наприкінці XIX – початку XX ст. / М. Жур, О. Ніколаєнко // Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність: матері-али наук. конф., 24 квіт. 2004 р. – Х., 2004. – С. 21–30. Завальнюк О. М. Подільські містечка в добу Української революції 1917-1920 рр. / О. М. За-вальнюк, О. Б. Комарніцький. – Кам'янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2005. – 320 с. Загряцков М. Д. Всероссийский Земский Союз. (Общие принципы организации и юридиче-ская природа) / М. Д. Загряцков. – Пг. : «Земское дело», 1915. – 30 с. Загребельна Н. І. Провідні гуманітарні громадські організації в Україні у період Першої сві-тової війни: створення, структура, соціальна база, джерела фінансування / Н. І. Загребельна // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип. VI. – С. 255–269. Загребельна Н. Велика війна: українство і благодійність (1914 – 1917 рр.) / Н. Загребельна, І. Ко-ляда. – К. : Ін-т історії України НАН України, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, 2006. – 193 с. Загребельна Н. І. Роль Комітету ЇЇ Імператорської високості великої княжни Тетяни Микола-ївни в організації надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій у роки Пер-шої світової війни / Н. І. Загребельна // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип. ІХ. – С. 87–91. Зайончковский А. М. Первая мировая война / А. М. Зайончковский. – СПб. : ООО «Издатель-ство «Полигон», 2002. – 878 с. Захаров І. Історія Вовчанщини / І. Захаров. – Вовчанськ : [Б.в.], 1995. – 236 с. Захарова О. А. Всероссийский земский союз и проблема беженцев в условиях политического кризиса лета – осени 1915 года / О. А. Захарова // Юг России в прошлом и настоящем: исто-рия, экономика, культура: ІV междунар. науч. конф., 8 дек. 2006 г.: сб. науч. тр.: в 2 т. – Бел-город, 2007. – Т. 2. – С. 111–119. Зашкільняк Л. О. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л. О. Зашкільняк, М. Г. Крикун. – Львів : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2002. – 752 с. Зінченко О. Законодавча діяльність Державної Ради Російської імперії (1906 – 1917 рр.) / О. Зіненко. – Х. : НТМН, 2010. – 178 с. Ильин А. В. Об Особом совещании по устройству беженцев (1915 – февраль 1917 г.). / А. В. Ильин // Известия высших учебных заведений. – 1991. – № 5. – С. 49–55. (Серия : пра-воведение). История первой мировой войны, 1914 – 1918 : в 2 т. [под ред. И. И. Ростунова]. – М. : Наука, 1975. Т. 2. – 1975. – 607 с. Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов та ін.. – Х. : Фоліо, «Золоті сторінки», 2004. – 686 с. Історія українського селянства: нариси: в 2 т. / відп. ред. В. А. Смолій; НАН України, Ін-т історії України. – К. : Наукова думка, 2006. Т. 1 / О. В. Андрощук [та ін.]. – [Б. м.] : [б.в.], 2006. – 631 с. Качмала В. Проблема біженців на Лівобережній Україні під час Першої світової війни / В. Качмала // Київська старовина. – 2011. – № 4. – С. 97–107. Китанина Т. М. Война, хлеб и революция. (Продовольственный вопрос в России. 1914 – ок-тябрь 1917 г.) / Т. М. Китанина. – Ленинград : Из-во «Наука». Ленинградское отделение, 1985. – 384 с. Кліщинський П. В. Примусова евакуація населення й майна з прифронтових зон губерній Правобережної Україні у червні – жовтні 1915 р. / П. В. Кліщинський // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2009. – Вип. ХVI. – С. 151–158. Книга о войне. Бесплат. прилож. к газете «Современное слово». – Пг.: [Б. и.], 1915. – 120 с. Ковалевська О. О. Діяльність Миколи Біляшівського у роки Першої світової війни / О. О. Ковалевська // УІЖ. – 2008. – № 2. – С. 119–128. Ковальчук М. Невідома війна 1919 р. : українсько-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія / М. Ковальчук. – К. : Темпора, 2006. – 576 с. Ковальчук М. Перша світова війна і Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського 1918 р. / М. Ковальчук // Київська старовина. – 2008. – № 2. – С. 30–61. Комарніцький О. Б. Містечка Волині та Київщини у добу Української революції 1917 – 1920 рр. / О. Б. Комарніцький. – Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2009. – 311 с. Кочергін І. О. Земське самоврядування на Катеринославщині (персонологічний вимір): моно-графія / І. О. Кочергін. – Дніпропетровськ : Герда, 2011. – 216 с. Краткий очерк деятельности Харьковского земства и Земского Союза по оказанию помощи беженцам (1915 - 1917 гг.). – Х. : Тип. Б. Бенгиса, 1918. – 39 с. Кудлай О. Діяльність Народного міністерства внутрішніх справ / О. Кудлай // УІЖ. – 2005. – № 2. – С. 90–104. Кудлай О. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Української Народної Республіки (червень 1917 – квітень 1918 рр.) / О. Кудлай. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2008. – 110 с. Кураєв О. О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світової війні : український напрямок / О. О. Кураєв. – К. : [Б. в.], 2009. – 456 с. Курцев А. Н. Беженство / А. Н. Курцев // Россия и Первая мировая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. – С. 129–146. Курцев А. Н. Беженцы Первой мировой войны в России (1914–1917) / А. Н. Курцев // Вопросы истории. – 1999. – № 8. – С. 98–114. Курцев А. Н. Количество беженцев в российских регионах на 1916–1917 гг. / А. Н. Курцев // Юг России в прошлом и настоящем: история, экономика, культура: сб. науч. тр. IV Междунар. науч. конф., 8 дек. 2006 г. : в 2 т. Т. 2. – Белгород, 2007. – С. 127–135. Кучерук О. Київ 1917 – 1919. Адреси. Події. Люди / О. Кучерук. – К. : Темпора, 2008. – 156 с. Лазанська Т. І. Становище біженців в роки першої світової війни / Т. І. Лазанська // Пробле-ми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2009. – Вип. ХVІ. – С. 196–240. Лазанська Т. І. Німці-виселенці в українських губерніях у роки Першої світової війни / Т. І. Ла-занська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2002. – Вип. ІV. – С. 186–240. Лихачова Т. Польські організації допомоги жертвам війни в системі державної та суспільної опіки над біженцями на Сході (1914 – 1921 рр.) / Т. Лихачова // Polska dyplomacja na Wschodzie w XX − początkach XXI wieku. Praca zbiorowa pod redakcją H. Strońskiego i G. Seroczyńskiego. – Olsztyn – Charków, 2010. – S. 33–51. Лихачова Т. М. Культурно-просвітницька робота серед біженців-поляків з Королівства Поль-ського в роки Першої світової війни / Т. М. Лихачова // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: зб. наук. пр. – Х., 2007. – Вип. 10. – С. 86–94. Лупандін О. І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р./ О. І. Лупандін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. – 42 с. (Історичні зошити). Матяш І. Лист консульського агента Української Держави в Казані П. Бочила до Міністер-ства закордонних справ про політичну ситуацію та становище громадян України в Поволжі / І. Матяш // Зовнішні справи. – 2009. – № 6 – 7. – С. 54–55. Матяш І. Підписання Берестейського миру. Зі спогадів Олександра Севрюка / І. Матяш // Зовнішні справи. – 2008. – № 7. – С. 52–55. Матяш І. Ad fondes / І. Матяш // Зовнішні справи. – 2008. – № 3. – С. 56–59. Михутина И. Украинский Брестский мир / И. Михутина. – М.: Издательство «Европа», 2007. – 288 с. Нам И. В. Национальные организации помощи беженцам и их деятельность в Томской гу-бернии в годы Первой мировой войны (1914 – 1918 гг.) / И. В. Нам // Судьба регионального центра в России (к 400-летию г. Томска) : Труды Томского госуд. ун-та. – Томск, 2005. − Т. 267. – С. 115–119. (Сер. Историческая). Нахтигаль Р. Донские немцы: 1830 – 1930 / Р. Нахтигаль. – Ауґсбурґ: Изд-во Waldemar We-ber Verlag, 2007. – 240 с. Нахтіґаль Р. Дарницький табір військовополонених під час Першої світової війни / Р. Нах-тигаль // УІЖ. – 2010. – № 2. – С. 103–116. Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект / М. І. Панчук [та ін.] / голов. ред. І.Ф. Курас. – К., 2000. – 358 с. Нелипович С. Г. Депортации в России 1914 – 1918 гг. / С. Г. Нелипович // Военно-исторический журнал. – 1997. – № 1. – С. 42–53. Нелипович С. Г. Население оккупированных территорий рассматривалось как резерв против-ника / С. Г. Нелипович // Военно-исторический журнал. – 2000. – № 2. – С. 60–69. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941 рр. : в 2 ч. / О. Нестуля. − К. : НАН України, Ін-т історії України, 1995. Ч. 1: 1917 р. – середина 20-х років. – [Б. м.]: [б. в.], 1995. – 280 с. Осташко Т. Пріоритети соціально-економічної політики Гетьманату Павла Скоропадського / Т. Осташко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років: зб. наук. ст. / голов. ред. Р. Я. Пиріг. – К., 2010. – Вип. 5. – С. 145–176. Очерк деятельности ЕЕ Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны для оказания временной помощи пострадавшим от военных бедствий, со дня основания по 1 января 1916 г. – Пг. : Госуд. тип., 1915. – 26 с. Очерк деятельности Комитета Юго-Западного фронта за 1915 г. – К. : Тип. А. И. Гросмана, 1916. – 25 с. Панько О. Питання державного кордону в білорусько-українських переговорах 1918 р. / О. Панько // Проблеми слов’янознавства. – 2002. – Вип. 52. – С. 65–72 Пиріг Р. Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень – грудень 1918 р.) / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років: зб. наук. ст. / Голов. ред. Р. Я. Пиріг. – К., 2010. – Вип. 5. – С. 177–206. Поліщук Т. Доля Михайла Старицького та його нащадків / Т. Поліщук // День. – 2002. – 5 вересня. Полнер Т. И. Жизненный путь князя Георгия Евгеньевича Львова: Личность. Взгляды. Условия деятельности / [вступ. ст. Ю. А. Трубникова] / Т. И. Полнер. ‒ М. : Русский путь, 2001. – 464 с. Попик С. Д. Українці в Австрії 1914 – 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни / С. Д. Попик. – К., Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 236 с. Поршнева О. С. Крестьяне, рабочие и солдаты России накануне и в годы Первой мировой войны / О. С. Поршнева. – М. : РОССПЕН, 2004. – 368 с. Реєнт О. Україна у Першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти / О. Реєнт // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвід. зб. наук. пр. / Відп. ред. В. А. Смолій. – К., 2007. − Вип. 16. Ч. 1 : На пошану д-ра іст. наук, проф. С. В. Кульчицького з нагоди 70-річчя від дня народження та 50- річчя наук. пр. – С. 88–103. Реєнт О. П. Україна в імперську добу ХІХ – поч. ХХ ст. / О. Реєнт. – К. : Ґенеза, 2003. – 340 с. Реєнт О. П. Загострення суперечностей в імперському суспільстві у роки Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 рр.) / О. П. Реєнт, О. В. Сердюк // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2004. Вип. VII. – С. 5–47. Реєнт О. П. Перша світова війна і Україна / О.П. Реєнт, О.В. Сердюк. – К. : Ґенеза, 2003. – 474 с. Реєнт О. Україна у Великій війні 1914 –1918 рр.: Основні дослідницькі напрями в сучасній українській історіографії / О. Реєнт, Б. Янишин // Історичний журнал. – 2005. – № 1. – С. 45–60. Рудий Г. Я. Матеріали періодичної преси 1917 – 19140 рр. як джерело вивчення культурної спадщини України / Г. Я. Рудий // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. зб. ст. / відп. ред. П. Т. Тронько [та ін.]. – К., 2006. – Вип. 33. – С. 387–396. Світова статистика // Крізь кордони. Інформаційний бюлетень УВКБ ООН в Україні. – 2003. – № 1. – С. 14–15. Сейко Н. А. Доброчинність поляків у сфері освіти України (ХІХ – поч. ХХ ст.). Київський учбовий округ / Н. А. Сейко. – Житомир : «Полісся», 2007. – 320 с. Сердюк О. В. Біженство в Україні під час Першої світової війни / О. В. Сердюк // Проблеми історії України ХІХ – початок ХХ ст. – К., 2002. – Вип. IV. – С. 111–132. Соловйова В. Дипломатична діяльність Української Держави у країнах Четвірного Союзу / В. Соловйова // Історичний журнал. – 2006. – № 3. – С. 61–73. Срібняк І. Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині (1914 – 1920 рр.). / І. Срібняк – К. : Київ. держ. лінгв. ун-т, 1999. – 296 с. Сулига І. Г. Південно-Західні комітету Всеросійського земського союзу в Україні на початку Першої світової війни / І. Г. Сулига // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2001. – Вип. ІІІ. – С. 234–239. Терещенко Ю. І. Гетьманат П. Скоропадського як прояв консервативної революції / Ю. І. Терещенко // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 19–37. Тірі А. Пілігрими Великої війни. Одіссея бельгійського бронедивізіону у 1915 – 1918 роках / А. Тірі; [пер. з нідер. Н. Карпенко]. – К. : Темпора, 2010. – 240 с. Україна крізь віки : в 15 т. / ред. В. А. Смолій; НАН України, Інститут археології. – К. : Аль-тернативи, 1998. Т. 9 : Національне відродження України / В. Г. Сарбей. – [Б. м.] : [б.в.], 1999. – 335 с. Українки в історії / За заг. ред. В. Борисенко. – [2-е вид. стереотип.]. – К. : «Либідь», 2006. – 328 с. Утгофф В. С. Реэвакуация белорусских беженцев Первой мировой войны (начальный этап): структуры, формы, организация / В. С. Утгофф // Источник. Историк. История: сб. науч. ра-бот. – СПб: Изд-во Европейского ун-та в Санкт-Петербурге, 2002. – С. 396–413. Филатов О. В. Украинско - Российская мирная конференція 1918 г. / О. В. Филатов. – Полта-ва: [Б. и.], 1995. – 125 с. Хаген Марк фон. Великая война и искусственное усиление этнического самосознания в Рос-сийской империи / М. фон Хаген // Россия и Первая мировая война (материалы междунар. коллоквиума) : – СПб., 1999. – С. 385 – 405. Хряпін Е. Участь підприємців та акціонерних товариств із Польщі в економічному розвитку Харкова і губернії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / Е. Хряпін // Польська діаспора у Харкові: історія та сучасність : матеріали наук. конф., 24 квіт. 2004 р. – Х., 2004. – С. 145–156. Шацилло В. К. Последняя война царской России / В. К. Шацилло. – М. : Яуза : Эксмо, 2010. – 352 с. Шевченко В. М. Проблема біженців на Чернігівщині в роки Першої світової війни / В. М. Шевченко // Проблеми історичного та географічного краєзнавства Чернігівщини: зб. ст. – Чернігів : [Б. в.], 1999. – Вип. 4. – С. 54–57. Щеров И. П. Центропленбеж в России: история создания и деятельности в 1918 – 1922 гг. / И. П. Щеров. – Смоленск : СГПУ, 2000. – 92 с. Щетинина А. С. Беженцы на югеЗападнойСибири (1915 – 1920-е гг.) // Миграции и постми-грацонные сообщества (Алтай − Казахстан ХIХ – ХХ вв.): сб. ст. / [под ред. В. Н. Владими-рова, И. Г. Силиной]. – Барнаул, 2007. – С. 124–143. Achmatowicz A. Polityka Rosji w kwestii polskiej w pierwszym roku Wielkiej Wojny. 1914 – 1915 / A. Achmatowicz. – Warszawa : Instytut Histirii PAN, 2008. – 403 S. Enzyklopädie Migrationin Europa. Vom 17. Jahhundert bis zur Gegenwart. / Enzyklopädie. [Heraus gegeben vor Klaus J. Bade, Piter C. Emmer, Leo Lucassen und Jocher Oltmen]. – München : Wilchelm Fink, 2008. – 1156 s. Bosiacki A. Utopia. Wіada. Prawo. Doktryna i prawne koncepcje bolszewizmu Rosji. / A. Bosiacki. – Warszawa : LIBER, 1999. – 378 s. Gaul Jerzy. Kancelaria Generalnego Gubernatorstwa Wojskowego w Lublinie 1915 – 1918 / J. Gaul. – Warszawa : DiG, 1998. – 134 s. Głaz Alicja. Ewakuacja ludności cywilnej z Lubelszczyzny latem 1915 r. / A. Głaz // Annales Universitatis Mariae Curie-Skłodowska. Lublin – Polonia. – Lublin, 2001. – VOL. LVI. – S. 113–131. (Sec. F: Studium Doktoranckie Historii UMCS). Holzer J. Polska w pierwszej wojnie swiatowej / J. Holzer, J. Molend. – Warszawa : Wiedza powszechna, 1967. – 429 s. Karpus Zbigniew. Jeńcy i internowani rosyjcy i ukraińscy na terenie Polski w latach 1918 – 1924 / Z. Karpus. – Toruń : Wydawnictwo Adam Marszałek, 2000. – 209 s. Korzeniowski M. Na wygnańczym szlaku... Działalnosć Centralnego Komitetu Obywatelskiego Królestwa Polskiego na Białorusi w latach 1915 – 1918 / M. Korzeniowski. – Lublin : Lubelske Towarzystwo Naukowe, 2001. – 390 s. Korzeniowski M. Polski organizacje ratowniczie wobec wydarzeń Rosji w 1918 roku / M. Korzeniowski, M. Mąndzik // ROK 1918 w Europie Środkwo-Wschodniej. – Białystok, 2010. – S. 551–569. Korzeniowski M. Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej / M. Korzeniowski, M. Mąndzik, D. Tarasiuk. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2007. – 238 s. Korzeniowski М. Za Złotą Bramą. Dzialalność spoleczno-kulturalna Polaków w Kijowie w latach 1905-1920 / М. Korzeniowski. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2009. – 621 s. Lewandowski Jan. «Wybijanie się na niepodległość» wroku 1918 w Europie Środkowo-Wschodniej / J. Lewandowski // ROK 1918 w Europie Środkowo-Wschodniej. – Białystok, 2010. – S. 13–32. Mądzik M. Polskie organizacje niesienia pomocy ofiarom wojny na Wołyniu w latach I wojny światowej / M. Mądzik // Ucrainica Polonica. – 2004. – № 1. – S. 112 – 121. Mądzik M. Z działalności Polskiego Towarzystwa Pomocy Ofiarom Wojny na Białorusi w latach I wojny światowej / M. Mądzik // Zapiski Historyczne. – T. LXI. – 1996. – Z. 1. – S. 61–77. Mędrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku / W. Mędrzecki. – Warszawa : DiG, 2000. – 300 s. Najdus W. Polacy w rewolucji 1917 roku / W. Najdus. – Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naykowe, 1967. – 404 s. Najdus W. Uchodzcy polscy w Rosji w latach 1917–1919 / W. Najdus // Kwartalnik Historyczny. – 1957. – № 6. – S. 24–40. Piskorski Jan M. Wygnańcy. Przesiedlenia i uchodźcy w dwudziestowiecznej Europie / J.M. Piskorski. – Warszawa : Państwowy Instytut Wydawniczy, 2010. – 339 S. Pługawko D. Sienkiewicz w Szwajcarii / D. Pługawko. – Poznań : Universytet im. A. Mickiewicza, 1986. – 171 s. Słodkowski W. Statystyczna księnga wygnańców polskich podczas wojny europejskiej w latach 1914-1916 / W. Słodkowski. – M. : Bachmetjewski zaułek, № 7, 1916. – 139 s. Spustek I. Polacy w Piotrogrodzie 1914 −1917 / I. Spustek. – Warszawa : Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1966. – 465 s. Wysocki Roman. Od pragnienia niepodległośido potrzeby uznania. Próby nawiązania stosunków dyplomatycznych przez Ukrainę w roku 1918 / R. Wysocki // ROK 1918 w Europie Środkowo-Wschodniej. – Białystok, 2010. – S. 84–101. Žvanko Ļubova. Latvies bēgļi Pirmā pasaules kara gados Harkovā (1915 – 1916) // Latvijas Kara museum gadagrāmata. X. – Rīga: Latvijas Karamusejs, 2009. – L. 19–38. Довідкова, навчальна література та рецензії Білоусько О. А. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ століття): підруч. [для 10 класу загальноосвіт. школи] / О. А. Білоусько, О. П. Єрмак, В. Я. Ревегук. – Полтава : «Оріяна», 2005. – 312 с. Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довідник / В. Ф. Верстюк, Т. С. Осташко ; НАН України, Укр. міжнарод. ком. з питань наук. і культ. – К. : [б. в.], 1998. – 255 с. Гай-Нижник П. П. Л. М. Жванко. Біженство Першої світової війни: Документи і ма-теріали (1914 – 1918 рр.). – Х. : ХНАМГ, 2009. – 360 с. / П. П. Гай-Нижник // УІЖ. – 2010. − № 5. – С. 214–218. Довідник з історії України / упоряд. та наук. ред. І.З. Підкова; ред. І.З. Підкова, Р. М. Шуст; Інститут історичних досліджень Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка. – [2. вид., доопрац. і доп.]. – К. : Генеза, 2001. – 1136 с. Ерошкин М. П. История государственных учреждений дореволюционной России: учеб. по-соб. [для студ. выс. учеб. завед.] / М. П. Ерошкин. – [3-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Высшая школа, 1983. – 352 с. Жванко Л. Piskorski Jan M. Wygnańcy. Przesiedlenia i uchodźcy w dwudziestowiecznej Europie. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 2010. – 339 s. / Л. Жванко // Схід – Захід. Істо-рико-культурологічний збірник. Проблеми історичної урбаністики. – Х. : ТОВ «НТМТ», 2011. – Вип. 15. – С. 321–330. Жванко Л. Рецензія на монографію Korzeniowski M., Mąndzik M., Tarasiuk D. Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej. – Lublin: Wydawnictwo uniwersytety Marii Curie-Skłodowskiej, 2007. – 238 s. / Л. Жванко // УІЖ. – 2008. – № 3. – С. 223–227. Історія України: нове бачення: [навч. посіб.] / Під ред. В. А. Смолія. – К. : Видавничий Дім «Альтернативи», 2000. – 462 с. Кіднер Герман. Всесвітня історія: dtv-Atlas: Довідник. / Г. Кіднер, В. Хільгеман, М. Гердт. наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов. – К. : Знання-Прес, 2001. 2001. – 631 с. Копиленко О. Л. Держава і право України 1917 - 1920 рр.: [навч. посіб.] / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. – К.: Либідь, 1997. – 208 с. Максимов Е. К. Саратовское Поволжье в годы Первой мировой войны: [учеб. пособ. к курсу «История Саратовского Поволжья»] / Е. К. Максимов, В. П. Тотфалушин. − Саратов: Науч-ная книга, 2007. – 124 с. Новейшая история России. 1914 – 2002: [учеб. пособ.] / Под ред. М. В. Ходякова. – М.: Юрайт-Издат, 2004. – 525 с. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. / За ред. А. В. Кудрицького. – К.: «Українська ен-циклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. – 1022 с. Смирин Г. Основные факты истории Латвии: [пособ. для самообразования] / Г. Смирин. – [2-е изд., испр. и доп.]. – Rīga : Apgäds «SI», 1999. – 141 с. Трошина Т. И. Великая война… Забытая война…: Архангельск в годы Первой мировой вой-ны: (1914 – 1918): Книга для учителя / Т. И. Трошина; Арханг. Ин-т переподготовки и повы-шения квалификации работников образования, Добровольное культурно-просветительнное об-во «Норд». – Архангельск: КИРА, 2008. – 169 с. Українське державотворення: Невитребуваний потенціал. Словник-довідник / За ред. О. М. Мироненка. – К.: Либідь, 1997. – 560 с. Чабан М. П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905 – 1921): біобібліографічний словник: Бли-зько 670 імен / М. П. Чабан; Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Дніпропетровське відділення. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002. – 535 с. Черниговские губернаторы и вице-губернаторы.библиографический справочник / Сост. А. В. Морозова, Н. М. Полетун; предисл., прилож. А. В. Морозовой. – Чернигов: РИК «Деснянская правда», 2006. – 200 с. Автореферати та дисертації Байлема Т. М. Соціальна політика національних урядів України у 1917 – 1920 рр. (На ма-теріалах Подільської губернії) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / Т. М. Байлема. – К., 2010. – 17 с. Берест І. Р. Соціальне становище населення Східної Галичини і Західної Волині в роки Першої світової війни : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Берест Ігор Романович. – Львів, 2009. – 201 с. Бернадський Б. В. Волинь у роки першої світової війни : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Бернадський Богдан Васильович. – Луцьк, 1999. – 197 с. Борисенко С. А. Українсько-російські відносини: квітень – грудень 1918 року : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. Наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / С. А. Борисенко. – К., 2003. – 19 с. Загребельна Н. І. Громадські гуманітарні організації в Україні у роки Першої світової війни : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Загребельна Ніна Іванівна. – К., 2004. – 244 с. Захарова О. О. Князь Георгій Львов та його діяльність на чолі Всеросійського Земського Союзу : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 « Всесвітня історія» / О. О. Захарова. – Чернігів, 2007. – 20 с. Златина М. А. Проблема еврейского беженства в России в период Первой мировой войны (июль 1914 – зима 1915/1916 гг.) : автореф. дис. на стоиск. науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02. «Отечественная история» / М. А. Златина. – СПб., 2010. – 25 с. Козинець І. Ю. Державотворчі процеси на Волині в добу гетьманату П. Скоропадського : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Козинець Ірина Юріївна. − К., 2009. – 248 с. Кучера І. В. Політика російської окупаційної адміністрації в Східній Галичині у 1914 - 1917 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Всесвітня істо-рія» / І. В. Кучера. – Чернівці, 2005. – 20 с. Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России: 1918 - 1925 гг. (На примереКурской губ.) : автореф. дис. на стоиск. науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02. «Отечественная история» / Н. В. Лахарева. – Курск, 1999. – 28 с. Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.) : дис. … канд. іст. наук: 07.00.02 / Лихачова Тетяна Миколаївна. – Х., 2010. – 220 с. Мухіна І. Г. Учаcть національних меншин у суспільно-політичному та економічному житті Харківської губернії (ХІХ – початок ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / І. Г. Мухіна. – Х., 2006. – 24 с. Ореховський В. О. Діяльність Російського товариства Червоного Хреста у роки Першої світо-вої війни (1914 – 1917 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.02 / Ореховський Вадим Олегович. – Чернівці, 1997. – 247 с. Підлісний Д. В. Формування системи місцевих органів державної адміністрації та самовряду-вання Харківської губернії за часів гетьманату П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 року) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Підлісний Дмитро Вадимович. – Х., 2009. – 254 с. Рафаловський Є. П. Продовольча політика урядів Української держави : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Рафаловський Євген Павлович. – К:, 2007. – 198 с. Рафаловський Є. П. Продовольча політика урядів Української держави: автореф. дис. на здо-буття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Є. П. Рафаловський. – К., 2007. – 21 с. Суханова О. Н. Калужское земство в годы Первой мировой войны : автореф. дис. на стоиск. науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02. «Отечественная история» / О. Н. Суханова. – Владимир, 2012. – 23 с. Толокньов І. В. Залізничний транспорт України в період Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Толокньов Іван Валерійович. – К, 2000. – 195 с. Утгофф В. С. Белорусские беженцы Первой мировой войны в 1914 – 1922 гг. : дис. … канд. ист. наук : 07.00.02 / Утгофф Валентина Сергеевна. – СПб., 2003. – 183 с. Цовян Д. Г. Деятельность государственных органов и общественных организаций по оказа-нию помощи беженцам в годы первой мировой войны. 1914–1917 гг. : дис. ... канд. ист. наук : 07.00.02 / Цовян Давид Грантович. – М., 2005. – 216 с. Харченко Т. О. Становлення місцевих органів виконавчої влади та самоврядування в Україн-ській державі (квітень – грудень 1918 р.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Харченко Тетяна Олексіївна. – Полтава, 2000. – 281 с. Шапошнікова Н. О. Продовольче становище в Україні в роки Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Шапошнікова Наталя Олександрі-вна. – К., 1999. – 194 с. Інтернет-ресурси Алчевський Іван Олексійович : [Електронний ресурс] / І. Алчевський. – Режим доступу : http:/ /wikimediafoundation.org/wiki/Terms_of_Use_%282012%29/en. – Назва з екрану. Алчевський Іван : [Електронний ресурс] / І. Алчевський. – Режим доступу : http:// www. ukrainians-world.org.ua/ukr/ peoples/ ed63b25006099 dd9/. – Назва з екрану. Анисимов А. Дьяков Ипполит Николаевич : [Электронный ресурс] / А. Анисимов. – Режим доступа : http://muzeysheremetievyh.com/content/98.html. – Название с экрана. Бежанства 1915 года : [Электронный ресурс] / [рэд. В. Луба, Е. Мірановіч]. – Беласток: SPHU «Podlaska», Zakład Poligraficzny, 2000. – 316 с. Режим доступа : http://kamunikat.org/3537.html. – Название с экрана. Варун-Секрет Сергей Тимофеевич. Биографический указатель : [Электронный ресурс] / С. Варун-Секрет. – Режим доступа : http://www. hrono.ru/ biograf/bio_we/varun_sekret.html. – На-звание с экрана. Вердиева Х. Первая мировая война и беженцы-мусульмане Кавказа: [Электронный ресурс] / Х. Вердиева. – Режим доступа: www.irs-az.com. – Название с экрана. Волконский Владимир Михайлович : [Электронный ресурс] / В. Волконский. – Режим доступа : http://ru.m.wikipedia.org/wiki/. – Название с экрана. Гавриков А. Ф. Города российской провинции в условиях Первой мировой войны: на примере Курской губернии: дисс. ... канд. ист. наук: 07.00.02. – Курск : РГБ, 2007. (Из фондов Рос. госуд. библиотеки). – 307 с. : [Электронный ресурс] / А. Ф. Гавриков. – Режим доступа: http://diss.rsl. ru/ diss/ 07/0088/070088014.pdf. – Название с экрана. Діяльність С. І. Кисельова на посаді губернського старости Поділля : [Електронний ресурс] /Діяльність. – Режим доступу : http//www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Nzvdpu/istoriya/ 2008_ 14/05%20reginalistuchna/diyalnist%20s.i.pdf. − Назва з екрану. Дорошенко Дмитро Іванович: [Електронний ресурс] / Д. І. Дорошенко. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. Захарова О. Стиль керівництва князя Георгія ЛьвоваВсеросійським земським союзом (1914 – 1917) : [Електронний ресурс] / О. Захарова. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal /Soc_Gum/Vchdpu/ist/2008_52/Zaharova.pdf. − Назва з екрану. Из истории смоленской ветви рода Энгельгардтов : [Электронный ресурс] / Из истории… – Ре-жим доступа : http:// spbgds.ru/journal_ unr/journal_ unr_117% 5B1%5D. pdf. – Название с экрана. Коментарі Генерального секретаря ООН Пан Гі-Муна до Нансенівської лекції, присвяченої Все-світньому дню біженців : [Електронний ресурс] / Коментарі. − Режим доступу : http://www. unhcr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=112:vsesvitnij-denbizhenciv &catid =14:novosti uk & Itemid=167&lang=uk. – Назва з екрану. Коментарі Генерального секретаря ООН Пан Гі-Муна до Нансенівської лекції, присвяченої Всесвітньому дню біженців : [Електронний ресурс] / коментарі. − Режим доступу : http://www. unhcr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=112:vsesvitnij-denbizhenciv &catid =14: novostiuk&Itemid=167&lang=uk. − Назва з екрану. Кони Анатолий Федорович : [Электронный ресурс] / А. Ф. Кони. – Режим доступа : http://ru. wikipedia.org/wiki. – Название с экрана. Красковський Іван Гнатович : [Електронний ресурс] / І. Красковський. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/ – Назва з екрану. Кучера І. В. Добровільна і примусова міграції населення Східної Галичини в роки Першої світової війни : [Електронний ресурс] / І. В. Кучера. – Режим доступу : http: //www.nbuv.gov. ua/portal/Soc_Gum/Gileya/ 2009_19/Gileya19/I2. pdf. – Назва з екрану. Лоський Кость (Костянтин) Володимирович : [Електронний ресурс] / К. Лоський. – Режим доступу : http://histans.com/?termin=Losky_K_V. – Назва з екрану. Львов Георгий Евгенович : [Электронный ресурс] / Г. Львов. – Режим доступа : http://www. hrono.info/biograf/bio_l/lvov_ge.php. – Название с экрана. Малаков Д. Архітектор Городецький : [Електронний ресурс] / Д. Малаков. – Режим доступу : http://alyoshin.ru/Files/publika/malakov/malakov_gor_21.html. – Назва з екрану. Микола Стражеско : [Електронний ресурс] / М. Стражеско. – Режим доступу : http://www. ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/77cf6f12ab5046f3/ – Назва з екрану. Нейдгарт Алексей Борисович : [Электронный ресурс] / А. Нейдгарт. – Режим доступа : http:// www.hrono.ru/biograf/bio_n/neygard_ab.html. – Название с экрана. Нейдгарт Алексей Борисович : [Электронный ресурс] / А. Нейдгарт. – Режим доступа : http://drevoinfo.ru/articles/4259.html. − Название с экрана. Немова В. В. Организация благотворительной помощи на Дону в годы Первой мировой вой-ны. – Автореф... дисс. канд. ист. наук: 07.00.02. – Отечественная история. – Ростов-на-Дону : Южный федеральный ун-т, 2009: [Электронный ресурс] / В. В. Немова. – Режим доступа : http://rudocs. exdat. com/docs/index-173912.html. – Название с экрана. Ніколаєнко О. О. Участь поляків у громадському житті Північного Причорномор’я напри-кінці ХІХ – на початку ХХ ст. : [Електронний ресурс] / О. О. Ніколаєнко. – С. 28 – 32. Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/ portal/soc_gum /Ians/ 2010_5/5-4.pdf. – Назва з екрану. Осінчук Р. Державна організація охорони здоров’я в УНР (з приводу 50-ліття Української рево-люції) : [Електронний ресурс] / Р. Осінчук. – Режим доступу : http://www.ult.lviv.ua/index. php? newsid=474. – Назва з екрану. Особое совещание : [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://ru.wikipedia. org/wiki. – На-звание с экрана. Пазюра Н. До біографії Миколи Стороженка : Київська перша гімназія та соціокультурне оточення (1909 – 1919) : [Електронний ресурс] / Н. Пазюра. – Режим доступу : http:// histans. com/JournALL/graf/17/8.pdf. – Назва з екрану. Пархоменко В. А. Громадське життя Миколаєва в роки Першої світової війни (1914 – 1918). – С. 106–109 : [Електронний ресурс] / В. А. Пархоменко. – Режим доступу : www.nbuv.gov. ua/ portal/Soc_Gum/Npchdu/History/2004.../19 - 20.pdf. – Назва з екрану. Петровська Ю. Особливості гуманітарної діяльності земств Чернігівської губернії на почат-ку Першої світової війни за матеріалами «Черниговской земской недели» : [Електронний ресурс] / Ю. Петровська. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum /Vchdpu /ist/2008_52/Petrovska.pdf. – Назва з екрану. Полян П. Вся Россия ходуном: беженцы Первой мировой войны и конец империи. GatrellP. A Whole Empire Walking. Refugees in Russia during World War I. – Bloomington&Indianаpolis: Indi-ana University Press, 1999. – 318 p. : [Electronic resource] / П. Полян. – Access mode : http:// maga-zines.russ.ru/ nz /2002/5/rec.html. – Name from a screen. Послання Генерального Cекретаря ООН з нагоди Всесвітнього дня біженців 20 червня 2011 р. : [Електронний ресурс] / Послання. – Режим доступу : http://www.Unhcr.org.ua/index. php?option=com_content&view=article&id=112:vsesvitnij-den-bizhen- civ&catid =14:novostiuk & Itemid=167&lang=uk. – Назва з екрану. Пятницька В. В. Професор Сергій Феофанович Веселовський – один з організаторів сільсь-когосподарської науки в Україні : [Електронний ресурс] / В. В. Пятницька. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/INB/2007-3/07 pvvsnu.pdf. – Назва з екрану. Рахно О.Чернігівське губернське земство у 1914 – 1919 рр. : [Електронний ресурс] / О. Рахно. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vchdpu/ist/2011_87/Rakhno.pdf. – Назва з екрану. Саматыя В. Проблема беженцев в Белоруссии в годы Первой мировой войны : [Электрон-ный ресурс] / В. Саматыя. − Режим доступа : http://www.nlr.ru:8101/exib/war 1/p39.htm. – Название с экрана. Седляр А. Соціальна допомога місцевому населенню органів міського самоврядування на Волині та Поділлі під час Першої світової війни (липень 1914 - лютий 1917 pp.) : [Електронний ресурс] / А. Седляр. – Режим доступу : http://eprints. zu. edu. ua/ 205. pdf. – Назва з екрану. Серцевих справ лікар : [Електронний ресурс] / Серцевих справ лікар. − Режим доступу : http://www.interesniy.kiev.ua/znamenitye-kievlyane/meditsina/sertsevih-sprav-lik-ar/. – Назва з екрану. Стебницький Петро Януарійович: [Електронний ресурс] / П. Стебницький. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. Сторінки життя та діяльність В. Г. Колокольцова : [Електронний ресурс] / Сторінки життя. – Режим доступу : http://volchansk.kh.ua/publ/18-1-0-152. − Назва з екрану. Стороженко Микола Володимирович : [Електронний ресурс] / М. В. Стороженко. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. Суковкін Михайло : [Електронний ресурс] / М. Суковкін. – Режим доступу : http:// uk. wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. Тетяна Миколаївна : біографія [Електронний ресурс] / Тетяна Миколаївна. – Режим доступу : http://www.people.su/ua/107005. − Назва з екрану. Тимошенко В. І. Соціокультурна характеристика губернаторів Волинської та Подільської губер-ній в другій половині XIX – на початку XX ст. : [Електронний ресурс] / В. І. Тимошенко. − Ре-жим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/socgum/Npkpnu /Ist/2009_19/19.24%20 Tymoschenko. – Назва з екрану. Турченко Г. Ф. Південноукраїнський фактор у Першій світовій війні : [Електронний ресурс] / Г. Ф. Турченко. – Режим доступу : www.web.znu.edu.ua/pu/uk/articles/287.pdf. – Назва з екрану. Урусов Николай Петрович : [Электронный ресурс] / Н. Урусов. − Режим доступа : http://ru. wikipedia.org/wiki/Урусов,_%25. – Название с экрана. Уткин А.И. Забытая трагедия. Россия в Первой мировой войне. – Смоленск : Русич, 2000 : [Электронный ресурс] / А. И. Уткин. – Режим доступа : http:militera.lib.ru/research/utkin3in dex.html. – Название с экрана. Федів Ю. О. Проблема українських іммігрантів та біженців до країн Західної Європи часів Першої світової війни : [Електронний ресурс] / Ю. О. Федів. – Режим доступу : http://www. nbuv.gov.ua/portal /soc_gum/dip /2011_51/10_15.pdf. – Назва з екрану. Челноков Михаил Васильевич : [Електронний ресурс] / М. Челноков. – Режим доступа : http://www.hrono.ru/biograf/bio_ch/chelnokov_mv.php/. – Название с экрана. Шелухін Сергій Павлович : [Електронний ресурс] / С. Шелухін. – Режим доступу : http://uk. wikipedia.org/wiki. – Назва з екрану. Щавинская Л. Л. Белорусский народный нарратив о беженстве 1915 – 1920-х гг. : [Электрон-ный ресурс] / Л. Л. Щавинская. – Режим доступа : www/ knizkult. narod. ru/ Shchavinskaja.htm. – Название с экрана. Ярошевський Микола Семенович : [Електронний ресурс] / М. Ярошевський. – Режим досту-пу : http://nplu.org/ua/about/history/budivn.html. – Назва з екрану. Dasko Henryk. Remarque, kronikarz uchodźców : [Reżim elektronowy] / H. Dasko. – Wаrunki dostępu : http://serwisy.gazeta.pl/wyborcza/1,34474,3090444.html. – Nazwa z ekranu. Moskalewski Stanisław : [Reżim elektronowy] / St. Moskalewski. – Wаrunki dostępu : http://pl. wikipedia.org/wiki/Stanis%C5%82aw_Moskalewski. – Nazwa z ekranu. Sierpowski St. Sprawy uchodźców w działalności Ligi Narodów : [Reżim elektronowy] / St. Sierpowski. – Wаrunki dostępu: repozytorium.amu.edu.pl. – Nazwa z ekranu. Описание: Описание: Описание: MB900149890 SUMMARY Zhvanko Lubov’ Nikolayevna. Refugees of the First World War: The Ukrainian Reality (1914-1918): manuscript / L.N. Zhvanko. Kh.: Virovec A.P. “Apostrofe”, 2012. – 568 p. ISBN 978-966-2579-00-0 In the coming book of the Ukrainian researcher has given a complex analysis of the First World War escapade as one of its key socio-humanitarian problems. Historical analysis of the existing materials brings the author to the conclusion that there is no research вthat could give a full picture and com-plex analysis of the problem studied in the manuscript. Conceptually new approach was applied to define the chronology of the war and escapade, in-cluding the revolutionary events that took place in Ukraine in 1917-1918. Usage of new types of weapons made this conflict lengthy and unpre-dictable and took a tragic toll on an ordinary person who appeared in the ep-icenter of the military events. Most of them had the only wish to escape from the enemy, from misfortune and unpredictable future, from poverty, disease, and deaths of the relatives and close people. Refugees appeared to be the most vulnerable social groups of Russian Empire, to which belonged the ma-jority of the Ukrainian areas. The research covers the whole period of the military conflict and corre-spondently the period of three states existence: Russian Empire, Ukrainian Central Rada (Council) that proclaimed the Ukrainian People Republic and Ukrainian Power whose leader was Hetman Pavel Skoropadsky. State policy in terms of helping the refugees is looked at through a prism of interaction of the power, society and refugees themselves. Over a period of 1914-1918 in Ukraine the formal policy for refugees was set up by the Ministry of Internal Affairs of Russian Empire and a Special Consultative Board on refugees’ issues, during the Ukrainian revolution it was the Regional Consultative Unit and Refugee Department of the Home Office Secretariat of Ukrainian Central Rada – later the Ministry of Internal Affairs of Ukrainian People Republic and after all – Refugee Department of the Ukrainian power. Simultaneous reevacuation of a great number of population in the time of Pavel Skoropadsky and Ukrainian prisoners of war from the concentration camps of the Fourth Union countries was a complicated task. They managed to cope with it only in terms of removing the foreigners and bringing back the Ukrainians from the western countries. Reevacuation of the Ukrainians from Russia had a spontaneous and lengthy character that was predeter-mined by the political situation inside Soviet Russia. More over, the refugees were ready to patiently wait on the boarder of Ukraine than to be carried away in the whirlwind of the civil war. On the whole the process of refugees coming back home in the frame of the former Russian Empire lasted by the middle 20s. Suggested manuscript, written on the materials from nine Ukrainian ar-chives and the literature from the libraries of three countries is the first in the post-soviet period and one of the few attempts in the European history sci-ence to create a whole picture of the escapade as a social phenomenon at the time of a Great War of 1914-1918. Žvanko, Ljubov’ Nikolaevna, Flüchtlinge im Ersten Weltkrieg: Die ukrai-nische Realität (1914-1918). Char’kiv, Vyrovec’ A. P. „Apostrof“, 2012. 568 S. ISBN 978-966-2579-00-0 Im vorliegenden Buch unternimmt die Forscherin eine komplexe Ana-lyse des Flüchtlingswesens während des Ersten Weltkriegs als eine seiner so-zialen und humanitären Schlüsselfragen. Die Auswertung der dazu vorhan-denen Literatur ergab, dass noch keine wissenschaftlichen Studien dazu vor-liegen, die ein ganzheitliches Bild von den komplexen Problemen des Phä-nomens ergeben würden. Konzeptionell neu ist dabei eine Kriegschronologie der Flüchtlingsströme, einschließlich der revolutionären Ereignisse in der Ukraine während der Jahre 1917/18. Der Einsatz neuer Waffensysteme mach-te den Konflikt langwierig und unwägbar, was sich auf die Masse einfacher Menschen ausgesprochen tragisch auswirkte, die sich im Epizentrum der Kriegsereignisse befanden. Die Flucht vor dem Feind wurde für viele von ih-nen ein Hauptanliegen, daneben die Sorge vor der unbestimmten Zukunft. Ängste vor Verelendung, Krankheiten und vor dem Tod der Verwandten und Angehörigen bestimmten diese Zeiten. Unter den verwundbarsten und am meisten gefährdeten sozialen Bevölkerungsgruppen im Russischen Reich, und insbesondere in den ukrainischen Gebieten, waren die Flüchtlinge. Die Studie erfasst die gesamte Phase des Krieges, in der drei Staaten auf dem Territorium der Ukraine bestanden: das Zarenreich, die Ukrainische Volksrepublik und der Ukrainische Hetmanstaat unter Pavel Skoropads’kyj. Die staatliche Politik in der Sphäre der Flüchtlingsfürsorge wird durch das Prisma des Zusammenwirkens der Machtvertikalen, der Gesellschaft und der Flüchtlinge selbst untersucht. Von 1914 bis 1918 wurde die offizielle Flüchtlingshilfe durch die Son-derkonferenz für Flüchtlingswesen (Osoboe Soveščanie po ustrojstvu bežencev) des zarischen Innenministeriums organisiert, dann während der Ukrainischen Revolution durch die Gebietskonferenz in Sachen Flüchtlinge und durch das Flüchtlingsdepartement des Innensekretariats der Ukraini-schen Zentralrada, weiterhin durch das Innenministerium der Ukrainischen Volksrepublik, und zuletzt durch das Flüchtlingsdepartement des Ukraini-schen Staats. Die Rückführung einer beträchtlichen Anzahl der Bevölkerung schon während der Regierung Pavel Skoropads’kyjs, als gleichzeitig die Repatriie-rung der ukrainischen Kriegsgefangenen von den Mittelmächten und die Heimkehr der Mittelmächte-Kriegsgefangenen aus Russland begann, wurde zu einer großen, schwer zu bewältigenden Herausforderung. Sie zu meistern gelang nur hinsichtlich der Durchschleusung ausländischer (nichtukraini-scher) Flüchtlinge und der Heimführung von Ukrainern aus dem Gebiet der Mittelmächte. Die Rückkehr von Ukrainern aus Russland hatte einen sponta-nen, aber langfristigen Charakter, was auf die innenpolitische Situation im vom Bürgerkrieg zerrissenen Russland zurückzuführen war. Die Flüchtlinge waren eher bereit, an der ukrainischen Grenze geduldig auf ihre Heimkehr zu warten, als im Sturm des Bürgerkriegs unterzugehen. Insgesamt dauerte die Heimkehr und Repatriierung im Gebiet des ehemaligen russischen Rei-ches bis in die Mitte der 1920er Jahre. Die vorliegende Untersuchung beruht auf der materiellen Grundlage von neun ukrainischen Archiven und von wissenschaftlichen Bibliotheken dreier Länder. In der postsowjetischen Forschung ist sie die erste Studie und eine der wenigen der neuesten europäischen Historiographie, die ein Ge-samtbild der Geschichte der Flucht vor dem Krieg als soziales Phänomen in der Zeit des Ersten Weltkriegs zu entwerfen versucht. Переклад ‒ др. Райнгард Нахтіґаль (Фрайбурґ, Німеччина ) Жванко Любовь Николаевна. Беженцы Первой мировой войны: украинская реальность (1914 – 1918 гг.): монография / Л. Н. Жванко. – Х.: Вировец А. П. «Апостроф», 2012. – 568 с. ISBN 978-966-2579-00-0 В очередной книге украинской исследовательницы ярко раскрыта картина беженства Первой мировой войны как одной из ее ключевых социо-гуманитарных проблем. Проведенный автором историографиче-ский анализ имеющейся литературы, приводит к выводу об отсутствии научной работы, которая бы давала целостную картину и комплексный анализ поднятой в монографии проблемы. Концептуально новым стал подход к определению хронологии войны и беженства, включая сюда и революционные события в Украине 1917 – 1918 гг.. Применение новых видов оружия сделали этот конфликт длите-льным и непредсказуемым, что чрезвычайно трагически сказалось на простом человеке, оказавшимся в эпицентре боевых действий. Для мно-гих из них главным желанием было убежать от врага, от горя и неопре-делённости в будущем, от нищеты, болезней, смертей родных и близ-ких. Среди наиболее уязвимых социальных групп населения Российс-кой империи, в состав которой входило большинство украинских зе-мель, были беженцы. Исследование охватывает весь период военного конфликта и соот-ветственно период существования трех государств ‒ Российской импе-рии, Украинской Центральной Рады и провозглашенной ею Украинс-кой Народной Республики и Украинской Державы Гетмана Павла Ско-ропадского. Государственная политика в сфеер оказания помощи беже-нцам подана сквозь призму взаимодействия вертикали власти, общества и самих беженцев. На протяжении 1914 – 1918 гг. на украинских землях официальную политику в сфере беженцев формировали МВД Российской империи и Особое совещание по устройству беженцев, во время Украинской рево-люции – Краевое совещание по делам беженцев и беженский департа-мент секретариата внутренних дел Украинской Центральной Рады, а впоследствии – Министерство внутренних дел УНР, и наконец – бежен-ский департамент Украинской Державы. Одновременная реэвакуация значительного числа населения у же во время правления Павла Скоропадского, учитывая, что в это время на-чалось и возвращение украинских военнопленных из концентрацион-ных лагерей государств Четвертного союза, была достаточно сложным заданием. Выполнить его удалось лишь в той части, которая касалась вывоза беженцев-иностранцев и возвращения украинцев из западных стран. Реэвакуация украинцев из России приобрела спонтанный и дол-говременный характер, что предопределялось не в последнюю очередь и внутриполитической ситуацией в советской России. Причем беженцы были готовы терпеливо ожидать отправления уже на границе в Украи-не, чем потонуть в вихре гражданской войны. В целом же процесс возв-ращения беженцев домой в пределах прежней Российской империи длился до середины 20-х гг.. Предложенная читателю монография, написанная на материалах девяти украинских архивов и литературе из библиотек трех стран, пер-вая в постсоветской и одна из немногих в европейской историографии попытка создания целостной картины беженства как социального явле-ния во время Великой войны 1914 – 1918 гг. НАУКОВЕ ВИДАННЯ ЖВАНКО ЛЮБОВ МИКОЛАЇВНА БІЖЕНЦІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: український вимір (1914 – 1918 рр.) Монографія Друкується в авторській редакції Комп’ютерна верстка, макет, художнє оформлення та обкладинка Л. М. Жванко Коректор О. В. Кір’янова, О. І. Штабровська Підп. до друку 03.07.2012. Формат 60х84 1/16. Папір офісний. Гарнітура TimesNewRoman, Book Antigua. Друк на ризографі. Умовн. друк. арк. 36. Наклад 300 прим. Замовл. № 761 ___________________________________________ Видавництво ФОП Віровець А.П. Видавнича група «Апостроф». Свідоцтво про держреєстрацію ДК №3922 від 19.11.2010 р. 61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 5, оф. 310. тел.: (057) 761-03-61; e-mail: lux_design@mail.ru www.apostrof.in.ua, www.lux-d.com.ua